РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 35 (13 вересня 2013)
  • Випуск №35 13 вересня 2013
    Зміст
    1. Момент істини: за працю віддячено нагородами (Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА)
    2. Сто мгновений и целая епоха (Раиса МАЛАЯ, Заведующая химико-технической лабораторией локомотивного депо Гречаны)
    3. КАЗКА, КАВА, ШОКОЛАД ТА… ЩАСТЯ (Ірина ЛЬВІВСЬКА)
    4. Село унікальне, бо Городське (Оксана КЛИМЧУК)
    5. Футбольні баталії на Кубок начальника столичної магістралі

    Момент істини: за працю віддячено нагородами

    УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №448/2013

    Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня незалежності України

    За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм постановляю присвоїти звання

    ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ

    Володимиру Павловичу ЛАПІНУ - начальнику служби відомчої воєнізованої охорони Державного територіально-галузевого об’єднання «Південно-Західна залізниця».

    За сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у розвиток галузі, високу професійну майстерність, творчу ініціативу в роботі та з нагоди 22-ї річниці незалежності України нагороджено:

    ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

    Миколу Михайловича КУБИШКА - начальника відокремленого підрозділу станція Чернігів.

    ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ МІНІСТЕРСТВА ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ

    Людмилу Анатоліївну САВІНУ - начальника господарської служби;

    Ігоря Миколайовича БОНДАРЕНКА - чергового по дирекції залізничних перевезень відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень;

    Валерія Дмитровича КАДУРУ - складача поїздів 6-го розряду відокремленого підрозділу станція Дарниця;

    Олександра Петровича СТЕЦЬКОГО - машиніста залізнично-будівельних машин 7-го розряду (РМ-80 №324) відокремленого підрозділу Центр механізації колійних робіт;

    Олександра Павловича ТАРАСЮКА - машиніста-інструктора локомотивних бригад відокремленого підрозділу локомотивне депо Жмеринка;

    Аллу Олександрівну ХРАБАН - чергового по залізничній станції постів №1,2,3 відокремленого підрозділу станція Козятин-1.

    знаком

    «ПОЧЕСНИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК»

    Володимира Антоновича АШИХІНА - начальника району контактної мережі Київської дистанції електропостачання;

    Анатолія Івановича БОЙКА - начальника відділу перевезень - заступника начальника відокремленого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень;

    Володимира Геннадійовича ВАСИЛЬЄВА - монтажника санітарно-технічних систем і устаткування 5-го розряду відокремленого підрозділу Київське будівельно-монтажне експлуатаційне управління №1;

    Олега Миколайовича КАБАНЦЯ - складача поїздів 6-го розряду відокремленого підрозділу станція Київ-Пасажирський;

    Євгена Володимировича ЛАНОВОГО - бригадира (звільненого) підприємств залізничного транспорту та метрополітенів 6-го розряду відокремленого підрозділу ремонтне вагонне депо Козятин;

    Юрія Миколайовича НОСОВСЬКОГО - майстра дільниці з ремонту автогальмового устаткування 1-ї групи відокремленого підрозділу локомотивне депо Конотоп;

    Миколу Володимировича САМОЙ-ЛЮКА - начальника відокремленого підрозділу локомотивне депо Жмеринка.

    НАГРУДНИМ ЗНАКОМ «ЗА ЗАСЛУГИ. УКРЗАЛІЗНИЦЯ» III СТУПЕНЯ

    Леоніда Григоровича БІЛЯВСЬКОГО - чергового по залізничній станції Глухів відокремленого підрозділу Конотопська дирекція залізничних перевезень;

    Василя Івановича БОГІНСЬКОГО - першого заступника начальника відокремленого підрозділу Жмеринська дирекція залізничних перевезень;

    Анатолія Васильовича ДИКУНА - начальника відділу перевезень - заступника начальника відокремленого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень;

    Володимира Олексійовича ЛАЗЕБНОГО - начальника відокремленого підрозділу Бахмацька дистанція сигналізації та зв’язку;

    Миколу Францевича РАФАЛЬСЬКОГО - диспетчера поїзного (старшого) відокремленого підрозділу Коростенська дирекція залізничних перевезень;

    Тетяну Василівну СИНИЦЬКУ - начальника відділу маркетингу та договірної роботи відокремленого підрозділу Український центр з обслуговування пасажирів на залізничному транспорті;

    Миколу Миколайовича СОЛОДОВНИКА - монтера колії 4-го розряду відокремленого підрозділу Хутір-Михайлівська дистанція колії;

    Світлану Костянтинівну ТКАЧУК - касира товарного (вантажного) (старшого) відокремленого підрозділу станція Коростень.

    ЗНАКОМ «ЗАЛІЗНИЧНА СЛАВА» I СТУПЕНЯ

    Тетяну Петрівну БАЛАБУШКУ - касира квиткового 1-ї категорії відокремленого підрозділу Український центр з обслуговування пасажирів на залізничному транспорті;

    Володимира Петровича МИШИНА - начальника відокремленого підрозділу станція Дарниця.

    ЗНАКОМ «ЗАЛІЗНИЧНА СЛАВА» IІ СТУПЕНЯ

    Анатолія Павловича КЛЯПЦЯ - начальника відокремленого підрозділу Конотопська дистанція колії;

    Зою Анатоліївну КОЗАЧОК - провідника пасажирського вагона відокремленого підрозділу вагонна дільниця станції Київ-Пасажирський;

    Олександра Миколайовича МАЗУРА - першого заступника начальника відокремленого підрозділу Коростенська дирекція залізничних перевезень.

    ЗНАКОМ «ЗАЛІЗНИЧНА СЛАВА» III СТУПЕНЯ

    Михайла Леонідовича БУРАВСЬКОГО - начальника відокремленого підрозділу станція Козятин-1;

    Костянтина Петровича ГОМЕНЮКА - ревізора з безпеки руху поїздів апарату безпеки руху поїздів та автотранспорту;

    Василя Олександровича ГОНЧАРУКА - начальника району контактної мережі відокремленого підрозділу Жмеринська дистанція електропостачання;

    Віктора Олексійовича КУДРЯШОВА - начальника сектору (кадрів) відокремленого підрозділу вагонна дільниця станції Хмельницький;

    Сергія Миколайовича МАЙЛА - начальника оперативно-розпорядчого відділу служби перевезень;

    Володимира Степановича НЕЗНАМОВА - головного механіка відокремленого підрозділу пасажирське вагонне депо станції Бахмач;

    Юрія Васильовича ОТКАЛЕНКА - головного механіка Козятинської колійної машинної станції №120;

    Ігоря Михайловича РОМАНЧУКА - виконавця робіт відокремленого підрозділу Коростенський енергомонтажний поїзд №647;

    Надію Миколаївну РУДЕНКО - касира квиткового 1-ї категорії відокремленого підрозділу вокзал станції Київ-Пасажирський;

    Ірину Петрівну ХАЧАТУРЯН - начальника фінансово-економічного відділу відокремленого підрозділу Жмеринська дирекція залізничних перевезень.

    (Далі буде)

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Сто мгновений и целая епоха

    Юбилею локомотивного депо Гречаны посвящается

    Я живу на улице Железнодорожной и работаю в локомотивном депо Гречаны. Мои родители, а также дядя и дедушка трудились в этом депо многие годы. История предприятия неразрывно связана с историей моей семьи, с историей моей страны.

    Депо менялось, расширялось, строилось, оно взрослело, а не старело. И вот стало золотым юбиляром.

    История эта началась 100 лет назад…

    Была такая же осень, и небо над землей сияло пронзительной синевой. Новому веку, XX, было всего 13 лет, а в подростковом возрасте все кажется простым, легким и неопасным. До Первой мировой войны оставался год, до Великих потрясений - чуть больше четырех лет, В. Ульянов - пока еще малоизвестный (во всяком случае в Гречанах) дворянин, любящий путешествия за границы Российской империи… В общем о великом «реформаторе» сказано давно и много.

    А для того, чтоб можно было добраться в любой конец страны, а не только в Швейцарию, Германию или Польшу, нужна была железная дорога, и она строилась по всем направлениям, даже в самых малонаселенных пунктах. Но, как известно, чтобы путешествовать с комфортом и в срок прибыть в пункт назначения, необходимо место, где можно починить паровоз, добрать нужное количество воды и угля. То есть необходим был специально оборудованный пункт под названием депо. 1913, как известно из хроник, - год наивысшего подъема и развития промышленности, сельского хозяйства, поэтому новшества коснулись всех регионов большой империи. И однажды в маленьком населенном пункте на Подолье закипела работа. Началось большое, по тем временам, строительство паровозного депо. Было выбрано место и время, и погода стояла прекрасная, как это часто бывает в этих краях в начале осени. Строительство шло быстрыми темпами, и вскоре первый паровоз торжественно въехал под высокие своды ремонтного цеха.

    А потом случились Февральская революция, Октябрьский переворот.

    Осенью 1917 г. многие паровозники стали красноармейцами. Гражданская война, жестокие 30-е, Великая Отечественная забрали жизни многих подолян, в том числе и работников паровозного депо узловой станции Гречаны. За героизм, смелость и патриотизм - земной поклон и благодарность от нас, ныне живущих под мирным небом. Самоотверженный труд, благородство и самоотдача славных железнодорожников помогли сохранить то, что с таким трудом строилось и созидалось год за годом, день за днем.

    Депо пережило еще много потрясений, ведь оно жило жизнью своей страны. Но оно выстояло, не погибло, а окрепло и стало еще лучше.

    История нашего депо общеизвестна, и не об этом я хотела написать. А о том, что 100 лет в масштабах Вселенной - это песчинка на ладони мироздания, мгновение, проблеск пролетевшего метеора. А мы, что можем мы? Оставим ли свой след или всего лишь между двумя датами, рождения и смерти, будет стоять тонкая черта?

    Сейчас весь земной шар опутан не только сетями интернета, но и двумя параллельными линиями, рельсами, по которым мчится маленький, шустрый паровозик «Овечка». Он тянет за собой вагончики наших жизней, наших судеб, оставляя за собой года и десятилетия.

    И пусть его обгоняют тепловозы, электровозы, дизель-поезда, рельсовые автобусы, ему не страшно и не грустно, он промелькнет перед нашими глазами, мчась вдаль, и дымок из трубы вьется, сливаясь с облаками.

    Сто лет - не срок, а всего лишь миг на часах истории, сто мгновений и целая эпоха - 1913 - 2013 гг…

    И пока стелятся две серебристые параллельные линии - жизнь имеет смысл, потому что жизнь - это большая дорога вперед. И не от нас зависит, на какой остановке мы вынуждены будем сойти.

    Но вернемся в 2013 г. Хочется выразить огромную благодарность руководству локомотивного депо Гречаны за каждодневную заботу о людях, которые трудятся в этой организации. Сейчас возглавляет локомотивное депо Гречаны почетный железнодорожник, один из лучших руководителей на Юго-Западной железной дороге - Анатолий Шиндер. Под чутким руководством Анатолия Николаевича наше подразделение идет к новым горизонтам.

    Людям необходимо верить, что они работают для лучшего будущего своего и своего родного предприятия. Когда люди убеждены в лучшем будущем, они охотно движутся вперед.

    А там, глядишь, наступит новый юбилей.

    Вперед - к 200-летию!!!

    Раиса МАЛАЯ, Заведующая химико-технической лабораторией локомотивного депо Гречаны

    КАЗКА, КАВА, ШОКОЛАД ТА… ЩАСТЯ

    (Нотатки після сімейної подорожі до міста Лева)

    Рідна мова, ввічливі провідники, охайний вагон поїзда Київ - Львів, вдало встановлений час поїздки - ніч поспав і приїхав - цілий день у твоєму розпорядженні. Так приємно починалася наша сімейна подорож.

    Терпкий аромат свіжозмеленої кави (з оригинальними назвами: «Та, що п’ють у Львові, коли любов», «Та, що її любив імператор» тощо), видобутої (за легендою) прямо під містом у «Кавовій копальні», п’янкий весняний настрій напередодні Світлого Воскресіння, туристичний гомін, «Щось цікаве» на кожному кроці (назва вивіски у арці будинку, що запрошує на творчу виставку) - так зустріло нас давно омріянє місто Львів.

    Синок 6-ти років відразу знайшов собі забаву - з вигуком «Мама, дивись, яка краля!» ринувся до розцяцькованої панянки у пишних спідницях з рюшами, із цілим прилавком солодощів, який вона кокетливо підносила до групок людей. Поряд із нею ніби й себе почуваєш красунею із середньовіччя, а чоловік, мов лицар, відразу «у реверансі» купує здоровенну цукерку на паличці: котика - дитині, ажурне сердечко - мені. Неперевершено! Романтично!

    Звичайно ж, перше, що кидається у вічі - леви, повсюди. Обов’язково потрібно посидіти (для закоханих, щоб не розлучатися) на лаві-гойдалці, яку тримають два леви. Леви навіть на поручнях лав, які стоять, як не дивно, не на тротуарі, а на дорозі. Алея лав з відпочиваючими - посеред міста. Раптом чуємо свист, вигуки молоді і грохіт коліс.

    - Ой, що це?! - хапаю дитину і ховаюся за спину чоловіка. Якийсь тарантас мчить мимо нас бруківкою - без водія, мотора та гальмів. Схожий на віз, посеред якого стіл, а навкруги на стільцях сидить молодь, крутить ногами педалі і верещить на поворотах. Оце так чудо - «Кумпель тур»!

    Наступною зупинкою нашої сімейної подорожі стала головна Ратуша на площі Ринок. До речі, думали, дитина не осилить стільки вузьких крутих сходів (374 сходинки), буде вередувати… Та вийшло навпаки - ми, дорослі, втрачали сили і зупинялися віддихатися, а малий ще й підбадьорював: «Давайте, давайте! Ще трохи залишилось!»

    «Е-ге-гей!» - хочеться крикнути щодуху, коли стоїш на верхній терасі Ратуші, у захваті від споглядання відразу усього міста з його різнокольоровими дахами, незчисленними кафе на землі і просто неба, куполами храмів різних конфесій, безліччю музеїв та багатолюдними святковими розвагами у самому низу. Сонячний день, щебет пташок, легкий вітерець на висоті, свято у повітрі і душі огортає без останку.

    Перебори дзвонів над головою, і знову захоплюючий вигук дитини: «Тату! Дивись який паровозик унизу! Я хочу туди!»

    І ми вже у паровозику - виявляється це така екскурсія містом. Після неї ти точно знаєш, куди хотів би піти і де це місце розташовано. Та до мапи заглядати все одно не завадить. А то може вийти курйоз, як у нас - і мапу брали, і список місць, куди потрібно неодмінно завітати зіставили ще вдома, та від усього побаченого перебуваєш під таким враженням, що йдеш «з відкритим ротом» по інерції, а не по мапі, бо всюди цікаво, всюди! І от, не раз проходивши однією з вулиць за час перебування у Львові, випадково в останній день вирішили заглянути за одну з будівель з іншого боку і… шоковано завмерли, побачивши якийсь незвичайний, мовби нерукотворний, храм.

    Стоїш, дивишся догори і не розумієш, де знаходишся - ще в Україні чи вже в Італії? Почуваєш одночасно якийсь навіть страх перед величністю творінь інших віків та захоплення від того, що можеш це бачити. Ціпеніючи, розумієш - Костел ордену Ієзуїтів (Храм святих апостолів Петра й Павла на вулиці Театральній, споруджений у 1610 - 1630 рр. Хто був автором первісного проекту - невідомо, але це - перша пам’ятка барочної архітектури зі скульптурними оздобами у стилі рококо).

    Перебуваючи у храмі, ловиш себе на думці - може, відкрився якийсь портал у минуле, і саме ти маєш честь потрапити у вир того життя… Ніби зараз на площі з’являться колісниці, бої гладіаторів, а тут у храмі відбудеться щось на кшталт Божого суду. Це відчуття без слів дає зрозуміти нікчемність людського «Я», мізерність щоденних проблем, безглуздість сварок та образ. Стає зрозумілим спокій, радість і жертовність насправді віруючих людей.

    Ця пам’ятка вразила і запам’яталася найбільше. Подумалося: як пощастило нам, українцям, що можна «доторкнутися» до такого шедевру, не виїжджаючи за кордон.

    Також незабутнє враження справляє Домініканський Собор (нагадує костел Святого Карла у Відні. У 1748 - 1764 роках його спорудили за проектом військового інженера, генерала артилерії Яна де Вітта у пізньобароковому стилі. З 90-х років Домініканський собор став греко-католицьким храмом Святої Євхаристії); Вірменський катедральний Собор (унікальна пам’ятка східної культури на європейських теренах, будівництво якої розпочалося у 1360-х роках. Храм збудований з ламаного каменю і обличкований тесаними плитами, товщина стін сягає півтора метра. Унікальною є конструкція купола - він спирається на пустотілі ребра, викладені з глиняних глечиків); Церква Святого Юра (будувався протягом 1744 - 1764 рр. Ініціатором був греко-католицький митрополит Атанасій Шептицький. На честь нього та його племінника геніальний Іоан Георг Пінзель створив скульптури святих Лева та Атаназія. Вони здіймаються над входом до храму) та багато інших цінностей Львова.

    Один із днів ми провели у головному парку біля оперного театру, де стояв постамент писанці, гудів, дзвенів і вигравав ярмарок, закликали дитячі атракціони та стародавні козацькі розваги. Мій чоловік, уявляючи себе справжнім ковалем, викував стародавню монету, синок побарабанив на справжньому козацькому барабані, а я прокаталася у царській кареті.

    А чи могли б ви здогадатися, що, зайшовши до звичайнісінького будинку і спустившись сходами у підвал до кафе «Криївка», потрапите у справжній військовий бліндаж з кулеметами, автоматами та офіціантами - командирами, санітарками, солдатами…?! Навіть музика - жива гармошка, скрипка, пісні типу «Катюші», післявоєнні танці і меню: «Картопля в мундирі у казанку», «Бойові 100 гр. у шляжці» тощо. Атмосфера неймовірна, ніби щойно закінчилися бої і пролунав у запису голос Левітана: «Наши войска одержали Победу!!!»

    Або навпаки, зайдіть у «Дім легенд» з драконом на стіні і, піднявшись вузькими залізними сходами через декілька залів кафе, потрапите на дах будинку, де підвішено у повітрі старенький радянський «москвич», а на невеличкій терасі - здоровенний димар, у який відвідувач може залізти по драбинці і визирнути з нього, відчути себе сажотрусом минулого століття. І тут же поряд на даху сидить, мов справжній, невеличкий дідусь-коминяр, весь чумазий і так тепло усміхається до всіх. А коли спускаєшся на поверх нижче, то потрібно остерігатися «золотого» дощу, бо всі кидають до капелюха того дідуся монетки для здійснення бажання, та не всі вцілюють.

    Ану вгадайте склад страви з меню за її назвою: «Свербить ядро палає»! Та це ж просто печена картопля! А «Бурлило в Колорадо»? Картопля фрі з гострим червоним соусом! У кінці ще цікавіше - розмовляючий туалет… Виходимо на вулицю з біллю у скулах. Думаєте від чого? Та від сміху!

    Якщо вам мало, можна пройти ще Єврейським кварталом, зайти у кафе «У Розы» з національною кухнею, де потрібно торгуватися за ціну та ще й з єврейським акцентом. І там вже точно «вмерти» зі сміху.

    Далі бачимо (по вітрині) взуттєвий магазин - гарненькі жіночі черевички, черга. Невже дефіцитний імпорт, як у радянські часи? Підходимо ближче - та вони ж шоколадні! Черевички для львівської Попелюшки! Як це чарівно та мило!

    Приємно вразило те, що в жодному дворику не зустріли людей на підпитку або ж компанії з «горючим», горлаючі до 12-ї ночі. Є й особливість - Львів нікуди не поспішає, прокидається і стає до роботи об 11-й годині. Відразу забажалося: от би Києву такий ритм життя! Можливо, від того, що люди висипляються, і роздратування менше на вулицях та у транспорті?

    Ще цікаво, моє жіноче око запримітило одну річ - я не зустріла товстих львів’ян. Дивно, скрізь - кав’ярні з тістечками, магазини шоколадних виробів, домашня випічка, шоколадні майстерні, марципан, пекарні сирників та штруделів, магазин фірменного варення та джемів тощо. Як таке можливо? Ще тільки плануючи поїздку, я була певна, що буду харчуватися винятково цукерками та тістечками зі штруделями і запивати гарячим шоколадом. Та не могла зрозуміти, як можна купувати цукерки поштучно, що ж там їсти?!

    На мій подив, було достатньо декількох дегустацій. Хоча таких солодкоїжок, як ми з чоловіком, ще пошукати! Чи то перенасичення ароматами кави у повітрі, і це на половину замінює ласування шоколадом, чи то шоколад такий справжній, що малюсіньким витвором мистецтва насичуєшся повністю, чи то стільки інших варіантів для отримання позитивних емоцій, крім поїдання шоколаду? Скоріш за все, все разом. За п’ять днів ми не сумували ні хвилини, але не встигли все одно подивитися всі цікавинки, побувати у всіх казкових місцях.

    І ось настало свято. Надвечір до двору церкви почали сходитися мешканці міста. І, здавалося, це було якось по-іншому, аніж у нас. Їх щира віра - це їх життя, а не звичка чи данина моді. Люди йшли цілими сім’ями, з усіма дітьми (різного віку), тримаючись за руки. Було таке враження, що вони протягом року готують вбрання до цієї події - все новеньке, вишиванки. Чоловіки - у костюмах з краватками, жінки - обов’язково у білому пальто чи білій кофтинці, в дітей - ніби випускний вечір. А найменших несли на руках чи везли у візочках, як янголяток - взагалі в усьому білому, від чепчика до черевичків. Навіть домашні песики по-святковому вбрані! Замилуєшся. В руках - кошики, прикрашені стрічками, квітами, прикриті вишиваними рушниками, причому не мальованими. При зустрічі із знайомими всі обнімалися і цілувалися. Настав Великдень. У Львові і у наших душах.

    Моя власна прикмета - як проведеш час у поїзді, так і у відпустці - знову збулася. У найкращому сенсі!

    До речі, занурена у мозок ще зі школи «догма» - мовляв, у Львові люди не привітні та ще й такі заядлі націоналісти, що не дай Бог сказати щось російською - не просто не справдилася, а розбилася ущент. Все ж таки українці - миролюбива та доброзичлива нація. Цим можна гордитися. Чого не скажеш про подорож до Туреччини. Але це вже інша історія.

    Ірина ЛЬВІВСЬКА

    Село унікальне, бо Городське

    Мешканці єдиного села в Україні іменують себе «городськими». Розташоване воно на Житомирщині в Коростишівському районі. Село Городське, звісно, на місто ніяк не схоже, хоча б тому, що жителі його переважно мешкають у старовинних рублених з дерева хатах. Але вони на власні оселі не нарікають, бо деякі з них, хоч простояли багато літ, надійно служать своїм господарям. Таємниці населеного пункту вивчали дослідники Академії наук СРСР. Ленінградська експедиція працювала тут в 1936-1937, 1939, 1940, 1947 рр. під керівництвом Е.Ю. Кричевського, Л.М. Макаровича, Т.Н. Третьякова, Є.Ф. Лагодовської.

    Завітавши в Городське, гості розпочинають екскурсію із загальноосвітньої школи. Тут створено музейну краєзнавчу кімнату, в якій педагоги поєднали результати досліджень із народознавчими матеріалами. Школярі-екскурсоводи ознайомлюють відвідувачів з експонатами музею, розказують про історію Городського, яке розкинулось серед мальовничої природи за 50 км від Житомира та за 100 - від столиці.

    Поселення виникло у ІV ст. до нашої ери. Назва села «Городське» походить з давнини, з епохи Трипілля. Скарбами села є три городища: одне - на «Червоній горі» - найбагатше за речовими знахідками. На південь від «Червоної гори», через глибокий яр, - «Мала гора» протяжністю з заходу на схід майже 600 метрів.

    Обидва ці городища з південної, західної та північної сторін обриваються крутими, приблизно 50-метровими схилами. Третє городище - «Дитинець» - фортеця часів бронзового і залізного віку, поселення Трипільської ери.

    Цінними експонатами шкільної краєзнавчої кімнати є рештки керамічного посуду, виготовленого як за допомогою гончарного кола, так і без нього, шкребки, прясла, скляні браслети, сокири, рубила та інші знахідки. Вартими уваги є і недосліджені історико-археологічні об’єкти, що виявлені поблизу села: два кургани, рештки кам’яної печери, яка, за гіпотезою місцевих істориків, була житлом людей первіснообщинного ладу часів палеоліту.

    Село розкинулось на лоні мальовничої природи, тому приваблює туристів та відпочивальників. На одній із тихих і затишних вуличок Городського стоїть і культурно-мистецький центр «Поліська хата». Оселю збудовано з дерева зрубним способом, покрито дахом із соломи. Це не музей, в якому все перев’язане стрічкою, мовляв «руками не зачіпати», тут все живе - діюча піч, ліжка, на яких можна відпочити… Архітектурний тип «Поліської хати» трикамерний: комора, сіни і «хата», себто одна чимала кімната, що разом з прибудованим хлівом становить однорядну забудову (погонного типу) - «довгу хату», характерну будівлям кінця ХІХ ст.

    Ліворуч від сіней - комора без вікон, з дерев’яною підлогою. Довга лавка, застелена полотняною тканиною, на ній кошик з яблуками, посудина із сушеними фруктами і пучки запашного зілля, що «примостилися» на дерев’яних діжечках. Інтер’єр «Поліської хати» - ніби міні-портал між сьогоденням і минулим.

    Цьогоріч у травні День Великомученика Юрія - покровителя хліборобів та скотарів - до «Поліської хати» на землеробські обряди з’їхалися гості з кількох областей, аби задобрити матір-природу і випросити добрий врожай. Найважливіші обряди - ті, що спрямовані на звертання до землі, наголошують організатори дійства. Тож чоловіки закопують у землю кілька крашанок та шматочок свяченої паски, щоб оберігали врожай, у хлопчиків завдання скакати і качатися житнім полем, а дівчат відряджають сіяти огірки. Господар у цей час на засіяному полі переводить теличку через кожух. Особливий обряд - обід у полі, це своєрідне жертвоприношення. І все це для доброго врожаю.

    Та це ще не все. В культурно-мистецькому центрі «Поліська хата» започатковано етнофестиваль «Житичі». Проект розрахований на вшанування забутих звичаїв літньо-осіннього періоду. Етнофестиваль «Житичі» проводять в декілька етапів, в залежності від певної пори дозрівання хлібних культур: свято «Юрія - покровителя хліборобів», свята «Зажинки» й «Обжинки», свято врожаю «Вклонімося додолу віночку золотому» та свято «Покрова».

    В кінці кожного літа жителі міст разом із мешканцями села Городського збираються на своєрідні жнива. До них долучаються відомі люди - художники, музиканти, мистецтвознавці, політики тощо. За старовинними традиціями, з допомогою старожилів села учасники фестивалю працюють у полі: жнуть жито серпами, молотять ціпами, в’яжуть снопи, формують копи…. Де ж іще вони зможуть зайнятися такою працею?

    Оксана КЛИМЧУК

    Футбольні баталії на Кубок начальника столичної магістралі

    Минулого тижня відбувся турнір з міні-футболу на Кубок начальника Південно-Західної залізниці. Цього разу в ньому взяли участь 16 команд - по три від кожної дирекції залізничних перевезень і команда управління.


    Начальник Південно-Західної залізниці урочисто вручив «Золотий кубок»
    капітанові команди Жмеринського локомотивного депо,
    помічникові машиніста електровоза Дмитрові ГОРОЛЮ.

    Після жеребкування учасників поділили на чотири групи. До групи «А» увійшли команди Жмеринської дирекції залізничних перевезень, локомотивного депо Козятин, Коростенської і Житомирської дистанцій сигналізації та зв’язку. Групу «В» склали футболісти управління залізниці, Шепетівського та Київського локомотивних депо, Жмеринської дистанції колії. Групу «С» - колійники з Дарниці, конотопські, жмеринські локомотивники та фастівські моторвагонники. До четвертої групи «D» увійшли колійники з Хутора Михайлівського, Конотопа, Коростеня та Козятинської колійної машинної станції.

    Є сенс сказати про погоду, яка була під час змагань. Першого дня синоптики обіцяли рясний дощ. Другого - сонячну погоду, а в суботу - суттєве потепління. Проте, як кажуть у народі, синоптик, як і сапер, помиляється лише один раз, однак кожного дня - четвер був сухий, у п’ятницю дощило, а субота виявилася хмарною, зранку йшов дощ. А під час останньої гри між зв’язківцями із Коростеня та локомотивниками із Жмеринки учасників турніру та вболівальників порадували сонячні промені.

    Приблизно о дев’ятій ранку команди почали прибувати до спорткомплексу «Локомотив».

    Після жеребкування чую таку розмову:

    - Хто нам дістався на першу гру?

    - Команда управління.

    - Це нам пощастило. В перемозі можна не сумніватися!

    Це припущення, очевидно, було зроблено за підсумками минулорічного турніру, коли команда управління «здала» всі ігри. Проте жмеринські колійники переоцінили свої можливості, поступившись команді управління залізниці з рахунком 3:6. Забігаючи наперед, скажу, що вони показали найслабшу гру в своїй групі, не заробивши жодного очка. Також жодної перемоги в груповому турнірі не здобули команди Жмеринської дирекції залізничних перевезень, Конотопського локомотивного депо та Хутір-Михайлівської дистанції колії. А беззаперечними лідерами у групах стали коростенські зв’язківці, шепетівські та жмеринські локомотивники й коростенські зв’язківці. Команди житомирських зв’язківців, київських локомотивників, фастівських моторвагонників та Козятинської колійної машинної станції також вийшли до чвертьфіналу. До речі, кращими, на мій погляд, у групах були коростенські колійники, які здобули три перемоги з рахунками 9:0, 9:4 та 8:0. Не на багато від них відстали й шепетівські локомотивники з перемогами 10:1, 7:4 та 6:2.

    У чвертьфіналі перемогу здобули представники київських, жмеринських та шепетівських локомотивних депо. До них приєдналися коростенські зв’язківці.

    Півфінал приніс перемогу жмеринським локомотивникам та коростенським зв’язківцям. За 3-4 місця змагалися між собою Київське та Шепетівське локомотивні депо. Цього разу фортуна була на боці киян. З рахунком 2:0 вони вирвали третє місце турніру.

    Справжнім святом спорту стала фінальна гра між командами локомотивного депо Жмеринка та Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку. До речі, на фінальну гру прибули, щоб підтримати гравців, начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН, голова Дорпрофсожу Орест ЛОГОШНЯК, начальники галузевих служб.

    Тепер безпосередньо про враження від турніру. Є сенс зробити зауваження його організаторам: впродовж усіх попередніх матчів у випадку, якщо м’яч виходив за лінію поля, гравці особисто бігали за ним. У фіналі ж його подавали спеціальні помічники. Тобто під час звичайних ігор переможці мали можливість «тягнути» час. З цього приводу довелось чути зауваження від судей. Проте не про це мова.

    У напруженій боротьбі жмеринські локомотивники змусили суперників п’ять разів розпочинати гру з середини поля. Самі ж пропустили два м’ячі. Таким чином переможцем турніру на Кубок начальника Південно-Західної залізниці стала команда локомотивного депо Жмеринка у складі Дмитра Гороля, Олександра Шуляка, Олега Кваснєвського, Едуарда Мельника, Антона Мельника та Романа Перенчука. Друге та третє місця посіли команди Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку та локомотивного депо Київ-Пасажирський, відповідно.

    Вітаючи учасників змагань, Олексій Мефодійович наголосив, що такі турніри стали традицією на Південно-Західній залізниці. І в подальшому керівництво магістралі буде всебічно сприяти розвитку талановитої спортивної молоді.

    Кращим воротарем турніру визнано Дмитра Свінцицького з локомотивного депо Шепетівка, кращим нападаючим - Олега Кваснєвського (локомотивне депо Жмеринка), а достойним захисником визнали Павла Бічука з локомотивного депо Київ-Пасажирський. Приз глядацьких симпатій отримала команда Житомирської дистанції сигналізації та зв’язку, приз «За волю до перемоги» - представники локомотивного депо Шепетівка. Також за зразкове суддівство фінального матчу начальник залізниці нагородив цінними подарунками суддів Михайла Слободяна та Андрія Єрмоленка.

    Помічник машиніста Жмеринського локомотивного депо Антон Мельник від усіх учасників турніру подякував керівництву залізниці та Дорпрофсожу за чудове спортивне свято.

    А ще приємною несподіванкою стало те, що під час турніру свої дні народження відзначили Олег Горбаченко з команди Жмеринської дирекції залізничних перевезень та Ігор Смирнов з Коростенської дистанції сигналізації та зв’язку. Їм було вручено подарунки - футбольні м’ячі. Від себе особисто Олексій Мефодійович презентував парубкам по квитку на матч чемпіонату світу з футболу між Україною та Англією.

    Сергій ГУК, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА та Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    ДО НАСТУПНИХ ТУРНІРІВ

    Роздуми щодо перспектив

    Як наголосив голова Дорпрофсожу Південно-Західної залізниці Орест ЛОГОШНЯК, 16 команд, які представляли на турнірі кращі спортивні колективи залізниці, - це своєрідний поштовх для подальшого розвитку міні-футболу. У спортивному резерві - ще добрих 50 команд, які набираються сил та досвіду на своїх залізничних вузлах. Потрібно, щоб керівники підрозділів, голови територіальних організацій галузевих профспілок доклали максимум зусиль для того, щоб ті спортсмени-аматори, які не потрапили за тих або з інших причин на змагання у 2013 році, готувалися до наступних турнірів.

    Фінал, що став справжньою прикрасою турніру, довів, яким непередбачуваним є футбол. Коростенські зв’язківці та фахівці з налагодження сигналізації, автоматизації та блокування вповні могли б виграти матч за «золото», поділився із вашими кореспондентами один із вболівальників, методист зі спортивних змагань Будинку науки і техніки станції Коростень Віктор Христюк. Можливо, так би і було, якби не активний штурм і безпрограшний натиск з боку жмеринчанина Олега Кваснєвського (в останньому матчі він забив у ворота суперника чотири голи з п’яти). Як згодом скаже молодий форвард, йому пощастило із командою.

    Між іншим, саме під час цього матчу минулої суботи погода змилостивилась. Коли в активі партнерів О. Кваснєвського було вже два м’ячі, фортуна всміхнулася їхнім супротивникам. Гол у сітку воріт провів доволі талановитий у проведенні атак упродовж усього турніру нападаючий - електромеханік Сергій Прохоров. Через декілька хвилин до активу коростенців було записано ще один гол. Його «заклепав» колега С. Прохорова по роботі і спорту Олександр Стретович.

    Представники Коростенської дирекції, а це зв’язківці із Коростеня та Житомира, а також коростенські колійники (колективи вперше побували на такого масштабу змаганнях) увійшли у вісімку найкращих команд, констатує В. Христюк. Отже, завойоване «срібло» зв’язківців з міста на річці Уж, приз глядацьких симпатій, що належить тепер житомирським аматорам спорту - спеціалістам із налагодження сигналізації, централізації та блокування, та п’яте місце у турнірі, що за коростенськими колійниками, - то чимала заявка на подальші перемоги у Києві.

    Власними враженнями від турніру поділився голова територіальної організації галузевої профспілки Київської дирекції залізничних перевезень Олександр БЄЛІКОВ: «Турніром, «розкрутити» який у повній мірі вдалося завдяки начальнику Південно-Західної залізниці Олексію Кривопішину, ми можемо пишатися».

    Іван СОТНИКОВ

    ЗВІДКИ ОПТИМІЗМ У КОВАЛЯ З ХУТОРА МИХАЙЛІВСЬКОГО?

    Нотатки після турніру

    Переповім декілька сторінок із власного журналістського блокнота. Отже, життєві цінності на подібних турнірах переплітаються із сімейними. Забивши 18 голів у ворота суперників команди жмеринського локомотивного депо, кращий форвард змагань, а у вільний від футболу час - слюсар Олег Кваснєвський наголосив кореспондентам, що власний рекорд присвячує мамі. Річ у тім, що саме в дні турніру з міні-футболу Алла Петрівна відсвяткувала свій день народження. Приєднуємося до поздоровлень.

    За грою Сергія Науера зі станції Вінниця, Ігоря Репея зі станції Жмеринка, воротаря з команди Жмеринської дирекції Едуарда Мельника, його колег з Коростеня Сергія Новицького та Дмитра Свінцицького, нападаючих Миколи Максимчука з Шепетівки, локомотивників із Києва Володимира Ситнікова та Володимира Качана; Антона Мельника та Дмитра Гороля з локомотивного депо станції Жмеринка було цікаво спостерігати. Річ у тім, що вище зазначені нападаючі, захисники і навіть воротарі, застосовуючи дриблінг (ведення м’яча як можна ближче до ноги), довгі передачі та точні удари з усіх точок міні-футбольного поля, змушували добре похвилюватися своїх суперників.

    Спостерігаючи за атаками футболістів-аматорів, з’ясували для себе: навіть, коли гра йде на межі фола, є місце спортивним подвигам. На травми, грубощі з боку деяких вболівальників учасники престижного турніру часто-густо не звертали уваги. У багатьох видах спорту в індивідуальних змаганнях - від шахів до фехтування - є спортсмени або їхні наставники, які видають «на гора» негативну енергетику. Під час турніру, про який ведемо розповідь, з’ясувалося, що такі є й серед футбольних «граючих» тренерів. Грубі зауваження, а іноді брутальні вирази на адресу своїх товаришів, які, як кажуть, виривали перемогу у шепетівських колег, почули ми від вже посивілих «коментаторів» гри команди з локомотивного депо станції Київ-Пасажирський, котрі протягом майже двох таймів прохолоджувалися за лінією поля. Певен: якби поберегли власні язики ці двоє активістів із київської команди (вибігли на поле за три хвилини до кінця матчу із шепетівцями - авт.), а їхні підказки на адресу справжнім гравцям за межами футбольного поля були достойними уваги, кількість голів у ворота шепетівчан була б більшою. Як там не є, а зримі позитивні енергетичні зв’язки між гравцями і глядачами, між гравцями і наставниками були помічені тоді, коли ми прислуховувались до настанов з боку Миколи Огородніка (локомотивне депо станції Козятин), Сергія Кравця (локомотивне депо станції Конотоп), Юрія Калінського (Жмеринська дирекція залізничних перевезень). Можливо, саме це допомогло землякам Ю. Калінського - локомотивникам - здобути жадану перемогу, щоб отримати заслужений Кубок від начальника Південно-Західної залізниці. Із чим їх і поздоровляємо.

    Особисто мені припали до душі гумористичні коментарі від коваля Хутір-Михайлівської дистанції колії Олексія Латиша, який на моє запитання, чи не переймається він з приводу програшу його команди на початку турніру, відповів: «Хутір ще своє слово скаже, справжню гру покаже, і у призери попадемо…». Оце так оптимізм!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю


    Сергій КРАВЕЦЬ

    Сергій КРАВЕЦЬ, представник команди Конотопського локомотивного депо, начальник резерву локомотивних бригад:

    - Сподіваюсь, що наші перемоги попереду. Четверте місце у групі «С», що не дозволило вийти до однієї четвертої фіналу, співвідношення між забитими і пропущеними м’ячами у цьому році також були не на нашу користь. Проте наша команда завжди очікує, що наступний матч виявиться одним з найважчих, а суперник буде серйозним. Тому із всією віддачею готуємось до кожного поєдинку на футбольному полі або у футзалі.


    Володимир ТУЧАК

    Володимир ТУЧАК, гравець команди локомотивного депо станції Козятин:

    - Цей турнір вкотре довів, що нам, ветеранам, на п’ятки наступає талановита футбольна молодь. І це чудово, адже не перериватимуться традиції із розповсюдження здорового способу життя та спортивних змагань на теренах Південно-Західної залізниці. Чому б і ні? Судіть самі. За працю на залізниці маємо стабільну заробітну плату, у юні є перспектива для кар’єрного зростання. А ще у вільний від роботи час можна знайти заняття до душі. Так було. Так має бути і надалі.


    Олег КВАСНЄВСЬКИЙ

    Олег КВАСНЄВСЬКИЙ, гравець команди Жмеринського локомотивного депо:

    - Знаходжу точку опори в особі членів моєї команди, навчившись користуватися власними спортивними резервами, думаю, що в мене попереду нові перемоги. Цей турнір для мене не перший. Але помічаю, що з кожним сезоном він стає цікавішим. Як для гравців, так і для вболівальників.


    Ігор ДРОФА

    Ігор ДРОФА, гравець команди Конотопського локомотивного депо:

    - Що додає кожному матчеві видовищних ефектів? Вміння користуватись власними резервами. Сьогодні побачив сильних гравців, з якими, сподіваюсь, ще поміряємося силою під час подальших турнірів. Мистецтву роботи із м’ячем слід вчитися під час тренувань.


    Володимир КАЧАН

    Володимир КАЧАН, гравець команди локомотивного депо Київ-Пасажирський:

    - Головним результатом змагань для киян стало отримання «бронзових» медалей та Кубка від начальника столичної магістралі за третє місце у турнірі. Зізнаюсь, витратив чимало власних сил, щоб вивести команду у призери. Те, що ви мене зараз фотографуєте для нашої газети, теж до душі. Така увага, безумовно, приємна.


    Антон МЕЛЬНИК

    Антон МЕЛЬНИК, гравець команди Жмеринського локомотивного депо:

    - Тих, хто замикає сьогоднішню турнірну таблицю сьогодні не варто вважати переможеними. Головне - участь у престижному турнірі. Сьогодні я і мої товариші отримали Кубок від начальника Південно-Західної магістралі Олексія Кривопішина. Від імені всіх спортсменів я подякував Олексієві Мефодійовичу за організацію змагань на стадіоні «Локомотив» і висловив надію, що подібні змагання проводитимуться і надалі.


    Роман КОВАЛЕНКО

    Роман КОВАЛЕНКО, гравець команди Конотопського локомотивного депо:

    - Мені, помічникові машиніста електровоза, подібні змагання, це те, що, як у нас кажуть, лікар приписав. Вважаю, що із гіподинамією можна боротися лише через фізичні навантаження. Тренування, турніри, спартакіада, - це те, що врешті-решт продовжує наше життя!


    Віталій МАТВІЄНКО

    Віталій МАТВІЄНКО, гравець команди Жмеринської дирекції залізничних перевезень:

    - На турнірі я вперше. Приємно, що пліч-о-пліч зі мною грають досвідчені партнери по команді. А саме Сергій Науер, Едуард Мельник, Ігор Репей. В них є чому повчитися. До речі, неоціненний досвід нашого наставника, інженера технічного відділу Жмеринської дирекції Юрія Калінського, який упродовж усього турніру опікав мене як новачка, допомагав адаптуватися перед кожним матчем.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05