РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 7 (15 лютого 2013)
  • Випуск №7 15 лютого 2013
    Зміст
    1. З НАГОРОДОЮ!
    2. Щиросердно!
    3. ЧИ БУДУТЬ У НАС МАШИНІСТИ-ІНСПЕКТОРИ? (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА)
    4. «Рук не покладатиму» (Григорій СЕРГЕЄВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    5. ЯКЩО ЧЕРГУЄ зміна КУШНІР (Олександр ЦАРИК)
    6. БУДНІ БЕЗ ЧЕРНЕТОК (Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, спеціально для «Рабочего слова», Фото Віталія НОСАЧА)
    7. ВІСНИК - ВЕТЕРАНАМ (Ольга ЛИХАЧОВА)
    8. У педагогів є надія (Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА)
    9. Дякую за подарунок!
    10. БРИГАДА, ЯКА ОЖИВЛЮЄ ІСТОРІЮ (Віталій НОСАЧ)
    11. Щиро, легко, ПРАВДИВО
    12. БАРВИ веселки НА ЗИМОВІЙ ГАЛЯВИНІ (Надія МАЦІЄВСЬКА, Фото Віталія НОСАЧА)
    13. К 85-ЛЕТИЮ СОЗДАНИЯ ФУТБОЛЬНОГО КЛУБА «ДИНАМО» (КИЕВ). Легендарные капитаны. Период возрождения (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    14. А як ви освідчувались в коханні? (Запитувала Оксана КЛИМЧУК)
    15. Все для тебя (Татьяна ШЕМЧУК)
    16. Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ - син залізничника (Любов АРТАМОНОВА, кандидат педагогічних наук)

    З НАГОРОДОЮ!

    За багаторічну сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у розвиток локомотивного господарства Південно-Західної залізниці, високий професіоналізм та творчу ініціативу в роботі генеральний директор Укрзалізниці С.П. БОЛОБОЛІН нагородив

    Знаком «Почесний залізничник»

    Віктора Васильовича ЯКОВЕНКА - заступника начальника галузевої служби локомотивного господарства по забезпеченню технічного стану рухомого складу.

    ***

    За сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий внесок у справу охорони об’єктів і вантажів, проведення пожежно-профілактичних заходів на підприємствах Південно-Західної залізниці генеральний директор Укрзалізниці С.П. БОЛОБОЛІН нагородив

    Знаком «Залізнична Слава» I ступеня

    Валентина Івановича ГАЄВСЬКОГО - начальника відокремленого підрозділу Козятинський загін відомчої воєнізованої охорони.

    Значком «Відмінник воєнізованої охорони»

    Сергія Анатолійовича ОНОФРІЙЧУКА - начальника стрілецької команди станції Гречани відокремленого підрозділу Козятинський загін відомчої воєнізованої охорони;

    Івана Миколайовича СОРОЧИНСЬКОГО - заступника начальника відокремленого підрозділу Київський загін відомчої воєнізованої охорони з пожежного нагляду та технічних засобів охорони;

    Володимира Михайловича ШЕВЧЕНКА - заступника начальника відокремленого підрозділу Київський загін відомчої воєнізованої охорони по Конотопській дирекції.


    Щиросердно!

    Головний інженер головного управління автоматики, телемеханіки та зв’язку Укр-залізниці Василь ОСЬМАК звернувся до редакції з проханням висловити щиру подяку всім, хто поздоровив його з нещодавнім ювілеєм. Рідні, друзі, співробітники продовжують вітати Василя Павловича. Редакція «Рабочего слова» приєднується до усіх побажань на адресу ювіляра!

    - Дякую начальникові Південно-Західної магістралі Олексієві Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ за нагороду знаком «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці». Вдячний за підтримку. Хотілося б ще багато доброго висловити всім, хто йде по життю пліч-о-пліч зі мною. Сподіваюсь і вірю, що у нас все попереду! - наголосив В. Осьмак.


    ЧИ БУДУТЬ У НАС МАШИНІСТИ-ІНСПЕКТОРИ?

    Реалізація Державної цільової програми реформування залізничного транспорту, безумовно, привнесе чималі зміни у роботу залізничників. Вже сьогодні вітчизняні фахівці та експерти визначаються із тим, досвід яких країн нам слід узяти на озброєння. Це щоб якомога ефективніше провести ці реформи і вийти на очікувані їх організаторами результати. При цьому вивчається як позитивний досвід, так і причини та наслідки невдалих експериментів колег-залізничників з інших країн. Зокрема наших сусідів з країн колишнього СРСР.

    Так, наприклад, залізничники з Росії, де реформування транспортного комплексу розпочалося значно раніше, в рамках експерименту вирішили відійти від колонної системи у своїх локомотивних депо (мова про виробничі осередки машиністів - ред.) і впровадили замість посади машиніста-інструктора (ТЧМІ) нову посаду - машиніст-інспектор.


    Віктор КАРПЕНКО - «Проводити реформування слід обдумано!»

    Що це дало? Передусім кількість нових посад по відношенню до попередніх було скорочено вдвічі. Однак, разом із тим, вдвічі збільшилася й кількість локомотивних бригад, якими довелося опікуватися тепер вже машиністам-інспекторам. При цьому посадові обов’язки машиніста-інструктора і машиніста-інспектора якщо й різняться, то не набагато. А от обсяги роботи для останніх значно збільшилися. Є й інші особливості у роботі локомотивників після такого нововведення. Тож чи підходить такий досвід для наших локомотивних депо? Про це я поцікавився у машиніста-інструктора з навчання локомотивних бригад моторвагонного депо Фастів Віктора КАРПЕНКА.

    - Відверто кажучи, з досвідом роботи російських колег саме після цих нововведень на їхніх залізницях знайомий ще замало, - говорить Віктор Олександрович. - Так, у них є чимало позитивного, такого, що заслуговує на увагу. Однак, якби це залежало від мене, не поспішав би запроваджувати таке у нашому депо.

    - А чому?

    - Передусім посадові обов’язки та й специфіка роботи машиніста-інструктора і машиніста-інспектора, на мою думку, дещо різняться. Якщо перший спочатку навчає локомотивну бригаду, а потім вже контролює її роботу, то за другим - лише прискіпливий контроль та виявлення недоліків. Машиніст-інструктор завжди був для своїх колег, як батько у великій родині. Він не лише є досвідченим фахівцем своєї справи. ТЧМІ - ще і вихователь, наставник. Добре знає, чим живе кожен його підлеглий, які проблеми турбують його та його родину. У тямущого машиніста-інструктора і клімат у колективі завжди здоровий. І я не впевнений, що так буде і у машиніста-інспектора. Адже його ж завдання - інспектувати, - ділиться думкою Віктор Олександрович.

    - А може це і правильно, якщо інспектор принциповий, не допускає панібратства з підлеглими? Така позиція лише на користь справі. А у підлеглих навіть думок не буде, що у певних ситуаціях його можуть «прикрити»?

    - Безумовно. Тут є позитив. Машиніст-інспектор не буде сумніватися, чи писати йому зауваження у своєму звіті про роботу локомотивної бригади, якщо в ході перевірки будуть виявлені деякі недоліки. Адже не він навчав цих людей, тому претензії «з гори» будуть не до нього. І для безпеки руху, це, звісно, на користь.

    - Вікторе Олександровичу, оптимізація штату на сучасному етапі реформування річ, звичайно, актуальна. Однак скорочення посад машиністів-інструкторів (а точніше, машиністів-інспекторів, як це зробило керівництво російських залізниць) себе могло б виправдати?

    - Саме у цьому питанні я не підтримую такого підходу російських колег до реформування. І відверто скажу чому. Приміром, сьогодні кожен машиніст-інструктор нашого депо працює в середньому з 25-ма локомотивними бригадами. Думаю, що і в інших депо залізниці подібні цифри не дуже різняться. Роботи вистачає. Уявімо, якщо кількість локомотивних бригад збільшити вдвічі, як це зробили росіяни? Я лише можу собі уявити як доводиться сьогодні «крутитися» їхнім машиністам-інспекторам, щоб хоча б вчасно оформити всі необхідні документи. А про роботу з людьми годі й говорити. Їм хоча б раз на місяць варто зустрітися та поспілкуватися з кожним зі ста підлеглих при насиченому графіку виїздів локомотивних бригад у рейси. І то це вже майже не реально. Якщо хтось і стверджує, що за такий проміжок часу зустрічається з усіма своїми підлеглими, то я вважаю, що це звичайний формалізм.

    Розумію, що реформування залізничної галузі нашої країни процес незворотній. Це вимога часу і сумнівів тут бути не може. Однак проводити реформи ми повинні обдумано, зважаючи на всі варіанти, і вибрати той, що найкраще підходить для наших реалій.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА

    «Рук не покладатиму»

    Цього року виповниться тридцять років, як Володимир РАДЧЕНКО опанував професію складача поїздів. Зараз він працює на ст. Київ-Петрівка. А починалося все на ст. Буча.

    Це зараз працівників зазначеного фаху готують у Центрі професійного розвитку персоналу, а тоді, у далекому 1983 р., він спочатку три місяці був практикантом досвідченого складача, потім - шість змін роботи під контролем. І - в самостійний «політ». Досі пам’ятає свого першого наставника Миколу Скрипака. Саме знання й досвід передані ним згодилися на все життя.

    За майже тридцять років є що згадати. Колись навіть попередив катастрофу. У вантажному поїзді, що проходив станцію з боку Тетерева, в одному з вагонів побачив перегріту буксу. Повідомив черговому по станції. І на ст. Ірпінь поїзд вже зупинили. А ще доводилося зупиняти состав із роз’єднаними тормозними рукавами…

    Чотири роки тому Володимира Валентиновича нагородили знаком «Залізнична Слава» III ступеня. А нещодавно йому вручили такий же знак ІІ ступеня.

    Спілкуючись з В. Радченком, натякаю, що незабаром він стане повним кавалером однієї з вищих галузевих нагород.

    - Я, звичайно, не заперечую. Тільки не знаю, чи встигну за два роки, що залишилися до виходу на пенсію, - усміхається Володимир Валентинович. - Але рук не покладатиму. Запевняю!

    Григорій СЕРГЕЄВ, Фото Віталія НОСАЧА

    ЯКЩО ЧЕРГУЄ зміна КУШНІР

    Колектив ст. Шепетівка налічує всього кілька десятків чоловік та працює в чотири зміни, тобто цілодобово. Але якщо ще два десятки років тому вантажообіг був таким, що залізничники працювали, як кажуть, «у милі», то на сьогодні обсяги робіт помітно зменшились. Далося взнаки те, що перестало існувати чимало потужних підприємств не тільки в самій Шепетівці, а й у регіоні.

    - Але попри всі економічні негаразди, - розповідає начальник станції Олександр ГОЛОВАЧУК, - колектив працює злагоджено і ритмічно. Доведені завдання щомісячно перевиконуються.

    Прикро, але кількісно останнім часом зменшився пасажиропотік. Причина банальна - відмінено на невизначений час поїзд Шепетівка - Івано-Франківськ, зменшилася кількість рейсів дизель-поїзда Шепетівка - Ланівці.

    Того дня, коли ми побували на станції, саме чергувала зміна №1, яку очолює Антоніна КУШНІР. Як кажуть, керівником і колектив славиться. А чергова працює тут з 1981 р., після закінчення Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Так що роботу свою знає досконало, в чому їй допомагають неабиякі організаторські здібності. Тому, саме у випадках відсутності керівництва, вона виконує обов’язки начальника станції.


    Чергова Антоніна КУШНІР.


    Прийомоздавальник Наталія ГАВРИЛЮК і начальник станції Олександр ГОЛОВАЧУК.


    Складачі вагонів Віталій РАТОШНЮК і Василь КОЖАН.

    Кожному із підлеглих Антоніна Іванівна дає позитивні характеристики. Каже, що ледарі, п’яниці тут не втримуються довго, бо робота на транспорті потребує посиленої відповідальності. Перш за все, чергова називає прийомоздавальника Наталію ГАВРИЛЮК. Здавалося б, незвична в жінки посада, але потребує максимум знань, уваги, чіткого виконання інструкцій… Вона, якщо можна так сказати, - знавець із прийому вантажів до відправлення, пред’явлення вагонів для комерційного огляду. За зміну їй доводиться обробляти інколи два десятки вагонів. До цього додамо, що Наталія Сергіївна також здобула вищу освіту.

    Десятки років складачем вагонів працює у зміні Василь КОЖАН. Хоч трудовий стаж складача Віталія РАТОШНЮКА дещо менший, але він бере приклад з наставника, і тому в колективі ніхто не пам’ятає, щоб обоє допустили хоча б найменший брак у роботі. Бездоганно виконують свої обов’язки чергові поста стрілочних переводів Наталія ПАЯСЬ та Галина ПІЩЕВСЬКА, від яких значною мірою залежить не тільки безпека руху поїздів, а й розмірений ритм роботи станції. У числі кращих чергова називає вантажного касира Галину СЕМЕНЮК, за плечима якої понад два десятки років стажу, станційних працівників Галину КУЗЬМІНЧУК та Віктора ЛАПШИНА.

    Проводжаючи кореспондентів до хвіртки станції, Олександр ГОЛОВАЧУК зауважив:

    - Розклад роботи станції не дозволяє водночас зібрати увесь колектив. Так що наступного разу завітайте, коли чергуватиме інша зміна. Про зміну ж номер один можна сказати коротко і чітко: якщо чергує зміна Антоніни Іванівни, я за все спокійний.

    Олександр ЦАРИК

    БУДНІ БЕЗ ЧЕРНЕТОК

    ...Є в перестуку коліс поїзда під назвою «Життя» щось незвичне для пересічної людини, щось є світле, ностальгійно-романтичне. А вже надто для того, хто з малих літ присвятив себе магістралі. Як ось і Сергій ТКАЧЕНКО - начальник станції Бердичів, вихованець Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Вже з першого знайомства він залишає враження людини толерантної, зібраної, організованої. А тому-то й користується серед колективу повагою і шанобливістю. І ввірене йому чимале господарство в належному стані, як для ока стороннього.

    УСІ І КОЖЕН

    Передовсім це свідчення згуртованості трудового колективу, де звикли працювати без послуговування спершу чернетками. Кожен відповідає за свою дільницю роботи, як от, скажімо, перший заступник очільника станції, ще, зовсім молода людина, Павло ФАРОВИЧ (до речі, газета залізничників вже писала про нього), а в його щоденній послужній компетенції - вантажно-розвантажувальні операції цього магістрального вузла Південно-Західної залізниці. Юрій РАДЧЕНКО - дбайливий господар безпосередньо вокзального терміналу та його прилеглої території... До того ж і який господар! Усе в його віданні завше до ладу: чистота бездоганна, привітність персоналу і ошатність у приміщенні вокзалу, а з весни до перших снігів усе довкілля вокзальне розкошує в стобарвному килимі квітів, ретельно доглянутий живопліт із декоративних кущів, інші зелені насадження... Злагоджено працюють вокзальні служби - довідкове бюро, добові каси... Висновок напрошується єдиний - де всі обопільно за одну справу - там і лад.

    РОМАНТИК ОБРАНОЇ СПРАВИ

    - Мені навіть важко визначитися, хто сьогодні є кращим, а кому бракує настирності в роботі, - розмірковує перший заступник начальника станції Павло Фарович, коли ми з ним спілкуємося в його робочому кабінеті. - Так, у нас скерований колектив і кожен дорожить своєю роботою, прагнучи бездоганності в кінцевому результаті... Спілкуючись із таким цікавим співбесідником, яким мені запам’ятався Павло Юрійович, неодмінно ловиш себе на тій думці, що на таких ентузіастах, романтиках обраної справи тримається галузь. Бо він, опріч означеної ділянки, що вимагає повсякденних трудових клопотів, добряче знається загалом на житті всього коллективу ст. Бердичів. І не дивно, бо, за його сповіддю душі, він з малих літ облюбував свою теперішню дорогу в житті. Вихованець Гришковецької середньої школи, що в передмісті Бердичева, він, ще будучи школярем, серцем услухався в отой гомін поїздів, що денно і нічно пролітають повз вікна станційних будівель. А кликав його до залізниці з юних літ дідусь Михайло Павлович - це був рідний брат його бабуні Марії. Свого часу цей мудрий залізничник був начальником ст. Бровари, згодом готував гідну зміну для магістралі, викладаючи у Київському технікумі залізничного транспорту. Він і дав перші й настійні уроки онукові для подальшого вибору трудового неспокою. Згодом вони приведуть Павла здобувати вищу фахову освіту до Київського державного економіко-технологічного університету транспорту. З дипломом сформованого спеціаліста прийде з роками Павло Фарович до колективу залізничної станції рідного Бердичева. Тут знайде своє подружнє щастя з милою подругою життя Світланою, котра теж із гурту залізничників - оператор при черговому по станції. Ось і крихітна донечка Єлизавета скрасила їхню подружню радість.

    БЕРЕГИНЯ ДОБРА І ЧУЙНОСТІ

    Життя іде так невпинно, мов пробігають повз вікна поїзди, відносячи разом за собою прожиті роки. І тим вони щасливіше прожиті, коли позначені відданістю обраній справі, якій ти присвятив усього себе. Як ось і старша колега ще молодих очільників колективу Сергія Ткаченка і Павла Фаровича - ветеран праці Олександра Онуфріївна ТИХОНЧУК (на фото). Кілька десятків літ ця невтомна жінка віддала залізниці, всі роки пропрацювавши в гурті бердичівських магістральників. Аж до виходу на пенсію була заступником начальника станції. Сьогодні Олександра Тихончук знову заполонена виром станційного життя. Як образно характеризує її Павло Юрійович, ця жінка - живе поєднання творчої енергії, пошуку, невтримного ентузіазму, а ще - цунамі в роботі. Вона - голова ради ветеранів станції Бердичів. Під її увагою сьогодні сотні людських доль тих, хто свого часу служив інтересам магістралі, хто достойно пройшов свій трудовий шлях, означений служінням людям. У цьому осерді є люди, варті ще й за життя величатися легендами залізниці, як он, скажімо, сторічний велет Південно-Західної магістралі Микола Данилович СТАРУХІН! Важко навіть уявою осягнути, скільки ж то набачився цей чолов’яга за роки трудової невтомності, здолавши дорогу крізь бурі випробувань долі та суспільні стихії - революцію, голодомори, розрухи, війни... Вистояв, не зламався під шаленіючим штормом житейського океану.

    Це таким як старійшина магістралі Микола Старухін, а також десяткам інших сподвижників галузі нещодавно презентована перша черга експозиції музейної кімнати (на фото), що знайшла своє місце в просторій залі другого поверху адміністрації станції. Все це з мудрої ініціативи ентузіастки-невтомниці Олександри Тихончук. Саме вона по крихті чимало років усе збирала, побувавши в численних родинах своїх колег, накопичувала фотодокументи, фронтові листи, нагороди за бойові та трудові звитяги залізничників. Вже знайшли місце в експозиції документи та особисті речі тих, хто стояв біля витоків зародження вузла на магістралі, хто пройшов фронтовими дорогами, чиї паровози-трудяги пробивалися крізь вогонь бойовищ у грозоліття війни... Окрема сторінка розповідає про тих, хто навічно залишився у нашій пам’яті нескореним ворогу, поліг смертю героя на полі битви, під перестук коліс одійшов у безсмертя. Свідченням продовження їхньої справи є оті поїзди, котрі невтримно проносяться повз будівлю станційного комплексу, мов живі, невмирущі артерії сталевих магістралей. І продовження громадського подвигу ось в таких ентузіастах, які сьогодні біля стерна станційного господарства: Сергій Ткаченко, Павло Фарович, Юрій Радченко, Олександра Тихончук...

    ПОВЗ ВІКНА ЇДУТЬ ПОЇЗДИ...

    Завдячуючи таким витязям, повнокровним життям тече ріка пошуку і добрих знахідок. Нікого тут не залишають поза увагою, а вже надто убілених сивинами пережитого ветеранів. Про них особливі завше клопоти. Згадують їх і належно віншують не тільки в дні якихось торжеств, як от 8 Березня свято Перемоги, день професійного свята чи, скажімо, чествують чийсь життєвий ювілей ...Левова дещиця клопотів про кожного ветерана війни чи праці на світлому сумлінні передовсім Берегині добра і чуйності до людей - Олександри Онуфріївни Тихончук. Скільки ж то поїздів пролетіло і повз її роки напруженої праці, а вона сповнена по-молодечому душевної весни, запалюючи тим квітуванням навіть ще молодих у колективі, править багатьом з них за приклад...

    …Живе ст. Бердичів буднями без чернеток, бо тут чисті чесноти характеру правлять людьми. І так бажалося бодай про декого з них укласти щире слово в цей сюжет. І вже на пероні, прощаючись, почув од Павла Фаровича: «Тільки робота, що підносить душу, може залишатися в радість людині...»

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, спеціально для «Рабочего слова», Фото Віталія НОСАЧА

    ВІСНИК - ВЕТЕРАНАМ

    Рада об’єднання ветеранів війни та праці Південно-Західної залізниці видала другий номер вісника «Ветеран Південно-Західної». Перший номер видання було присвячено створенню ветеранського руху на столичній магістралі. Адже минулого року Раді ветеранів виповнилось 20 років.

    Автори цього збірника, наші колишні колеги-журналісти: член Національної спілки журналістів України Ганна БоговІс та Анатолій Романов. Щоправда, весь колектив нашої газети завжди долучається до такого цікавого проекту. Не стояли ми осторонь і цього разу.

    Сюжет на обкладинці, де в розгорнутому вигляді фотографія ретро-поїзда відповідає тематиці самого видання. Адже більшість ветеранів пам’ятають ті часи, коли такі паровози бігали по залізницях Союзу.

    Щодо змісту, то наскрізною є тема життя ветеранів та волонтерський рух на залізниці. Періодичне видання об’єднало 15 розповідей, де всебічно висвітлено роботу ветеранських організацій п’яти залізничних дирекцій: про турботи ветеранів, святкування столітнього ювілею Миколи Величка, про відпочинок та творчість ветеранів-залізничників. Особливо цікаві сторінки Вісника, присвячені роботі ветеранської організації Конотопської дирекції залізничних перевезень.

    За словами організаторів проекту, серед яких і Рада ветеранів залізниці, вони ставили за мету представити повну картину того, що хоч ветерани уже непрацюючі залізничники, однак оточені увагою й турботою з боку адміністрації, профспілок та ветеранських організацій. Це свідчить про їхній безперервний зв’язок з підрозділами, яким вони віддали свої професійні знання та досвід. Підтвердженням цього є і цікавий підбір світлин, які вдало доповнюють картину ветеранського життя. Авторами цих знімків є Валентина ЧЕЛЮСКІНА та Віталій НОСАЧ. До того ж частину фотографій було взято із архіву Конотопської ветеранської організації.

    Ініціатор проекту Голова Ради об’єднання ветеранів війни і праці Південно-Західної залізниці Юрій БІЛОУС підтримує ідею друкування Вісника. Він планує видавати його по мірі накопичення матеріалів: «Про нашу роботу періодично пише газета залізничників, але маємо надію, що читачі ще більше дізнаються про наші буденні турботи, прочитавши це періодичне видання. Адже це наш досвід. Бо всі ветеранські організації проводять величезну роботу серед ветеранів-залізничників, щоб наші люди не почувались самотніми. Щоправда, без підтримки з боку керівництва залізниці, ми не змогли б і сотої частки зробити того, що робиться для ветеранів. А ще, мріється мені, щоб молоді люди, які прийшли на зміну ветеранам на різні посади на залізницю, знали про активних і успішних людей в наших регіональних організаціях. І долучались до наших справ. Бо без волонтерів просто неможливо було б робити ті добрі справи, які під силу ветеранам, про що читачі прочитають на сторінках Вісника. Виховання людяності, милосердя, співчуття і шанобливого ставлення до людей похилого віку - наше завдання. Тож варто пам’ятати, що люди похилого віку розраховують на підтримку молодих людей».

    Ольга ЛИХАЧОВА

    У педагогів є надія

    «Шановна редакціє газети «Рабочее слово»! На дворі 2013-й. Я закінчую 11-й клас. Хочу обрати залізничний фах, а саме - стати помічником машиніста тепловоза. Будь ласка, підкажіть, де я можу здійснити свою мрію».

    М. ВУСИК, Новгород-Сіверський

    Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту нещодавно відзначив 90-річчя. Це один із найстаріших навчальних закладів. Початком його історії було 26 грудня 1922 р., коли перші 52 вихованці переступили поріг трирічної слюсарно-ковальської школи «Юний пролетарій».


    Директор ліцею В’ячеслав Зеленський знайомить студентів з історією закладу.

    ТРОХИ ІСТОРІЇ

    У квітні 1932 р. заклад було перетворено в школу фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) на базі Чернігівського паровозного депо. Розпочато підготовку слюсарів з ремонту паровозів та вагонів, а також ковалів і помічників машиніста паровоза.

    У суворі роки війни ЗУ-1 (залізничне училище, таку назву вже мала школа) було евакуйоване спочатку до Ворошиловоградської області, а після цього - до м. Омськ. Учні продовжували навчання і виконували військові замовлення на Омському авіаційному заводі. У 1943 р., після визволення Чернігова від німецько-фашистських загарбників, залізничне училище одним із перших навчальних закладів в обласному центрі продовжило своє функціонування. Учні разом із мешканцями міста брали участь у його відновленні.

    У 1973 р. було збудовано триповерхову будівлю з 16-ма навчальними кабінетами, актовою та спортивною залами, у 1974 p. - двоповерхову будівлю навчальних майстерень.

    З того часу училище давало бажаючим не лише професію, а ще й повну середню освіту. Після будівництва в 1991 р. дев’ятиповерхового гуртожитку на 600 місць навчальний заклад майже набув сучасного вигляду.


    Викладач спецтехнологій організації руху поїздів Вікторія ЗАЛІСЬКА проводить заняття.

    ВІД ПТУ ДО ЛІЦЕЮ

    У 2002 р. у зв’язку з реорганізацією системи професійної освіти та з нагоди 80-річчя наказом Міністерства освіти і науки України ПТУ-5 реорганізовано в Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту.

    Зараз це сучасний навчальний заклад, що готує кваліфікованих працівників залізничних та будівельних професій. У ліцеї працює колектив з великим педагогічним та виробничим досвідом під керівництвом колишнього випускника цього навчального закладу, почесного залізничника, заслуженого працівника освіти В’ячеслава ЗЕЛЕНСЬКОГО.

    Якість підготовки гарантують сучасна навчально-матеріальна база, висококваліфікований інженерно-педагогічний колектив та багаті традиції учнівського само-врядування.

    Проте в бесіді з директором навчального закладу з’ясувалося, що зараз ліцей переживає непрості часи.


    Майстер виробничого навчання монтерів контактної та ручної електрозварки Андрій ІЛЬЇНСЬКИЙ (у центрі)
    перевіряє якість виконання завдання.

    - Останнім часом значно скоротився попит саме на залізничні спеціальності, - розповідає В’ячеслав Григорович, - ми навіть змушені були відмовитись від підготовки учнів за фахом прийомоздавальник вантажу та багажу. На сьогодні найбільш затребувані будівельники. Тому ми готуємо штукатурів, малярів, лицювальників-плиточників, електрозварників тощо. Але все ж таки залишаємося ліцеєм залізничного транспорту. Готуємо помічників машиніста тепловоза та електровоза, оглядачів-ремонтників вагона, монтерів колії та слюсарів з ремонту рухомого складу.

    Для забезпечення навчально-виховного процесу додатково використовуються табір праці та відпочинку, стадіон «Локомотив», об’єкти залізничної станції Чернігів, локомотивного депо, дистанції колії та інші об’єкти Південно-Західної магістралі.

    МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ

    Саме через підвищений попит на фахівців будівельних спеціальностей ліцей активно співпрацює з представництвами іноземних фірм, які здійснюють спонсорську допомогу.

    Продовжується співпраця з німецькими колегами у сфері підготовки фахівців із професії «Монтажник санітарно-технічних систем та устаткування» та «Електромонтажник з освітлення та освітлювальних мереж».

    ПИШАЄМОСЯ ВИПУСКНИКАМИ

    Навчальний заклад по праву пишається своїми випускниками, багато з яких працюють на керівних посадах у залізничній галузі, системі науки та освіти, органах державної влади. Серед них - Володимир НИКИПОРЕЦЬ - начальник Центру професійного розвитку персоналу Південно-Західної залізниці, Віктор КОЗЛОВ - директор підприємства «Газспецсервіс», Григорій ВАСЯНОВИЧ - професор, кандидат педагогічних наук та багато інших.

    - Є надія, що після реформування галузі залізниця матиме потребу в молодих спеціалістах. І ми знову першочерговим завданням матимемо підготовку працівників для сталевих колій, - підсумовує нашу бесіду В. ЗЕЛЕНСЬКИЙ.

    Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА

    Дякую за подарунок!

    Добрий день дорогі працівники редакції!

    Дякую Вам за подарунок: святковий номер газети, який ми - пенсіонери прочитали до останнього речення. Радісно і сумно на душі. Про радість краще за всіх сказала поетеса Віолетта Дворецька своїм віршем: «Ты чаще в мой дом приходи!» Сумно - побачили світлини людей, яких знали, любили, поважали і яких вже нема...

    Вдячністю і теплотою наповнюється серце, коли дивишся на фото колективу редакції, який немов дружна бджолина сім’я трудиться, аби створити для нас любиму газету. Вичерпно, об’єктивно і мудро сказав про них і численних громадських дописувачів головний редактор.

    Подобається читачам зміна дизайну газети. Шпальти газети радують веселкою кольорів, фарб. Тематика - на любий смак. У наш злиденний час допомагає забути про сьогодення рубрика «Зала чекання», для любителів гумору - публікації наших класиків і не тільки...

    Бажаємо трудовому колективу редакції газети, дописувачам, працівникам нашої галузевої держави - Південно-Західної залізниці - міцного здоров’я, довголіття, творчих і трудових злетів, Божого благословення!

    З повагою, ветеран праці

    Микола КАРПУЛЕНКО, м. Коростень


    БРИГАДА, ЯКА ОЖИВЛЮЄ ІСТОРІЮ








    Суботнього вечора я заснув, немов мала дитина. За два дні, працюючи за редакційним завданням з паровозною бригадою, котра щосуботи їздить Київським залізничним кільцем, я відчув на собі всі труднощі, які випадають на долю локомотивників. Машиніст Іван ПРИХОДЬКО, помічники машиніста Микола КУХАРЕВ та В’ячеслав НАУМЕНКО, черговий кочегар Віталій ГЕРАСИМЕНКО оживляють сталевого гіганта, аби кияни та гості столиці могли відчути подих історії.

    Здавалося, що там складного: розпалив топку, залив воду та й поїхав. Але в реальному житті все значно складніше.

    Паровоз перед поїздкою потребує турботи, а саме чималої кількості змащування вузлів та деталей. Є з півсотні місць, в які мастила декількох видів і «забиваються» спеціальним пресом, і просто заливаються, ще є й автомат змащування деяких вузлів з багатьма трубками. Лише ці всі процедури у локомотивної бригади займають практично пів дня.

    Потім треба завантажити старими, розрізаними навпіл, шпалами топку. Це робота не з легких, а паливом потрібно рівномірно заповнити її всю! Помічнику машиніста навіть довелось залізти всередину, щоб правильно їх там розкласти. Крім «стандартного» обслуговування машини, довелось провести деякий ремонт: полагодити один з гальмівних вузлів та прочистити трубку, котра подає мастило. Врешті-решт, команда з машиніста та трьох помічників приблизно через десять годин напруженої роботи закінчує всі свої приготування. Але яких десять годин! Руки працівників вже настільки просякнуті різними мастилами, що, здається, їх вже ніколи не відмити. Цілком зрозуміло, що й спину ломить від тягання важких шпал. А одяг та й тіло рясно усіяні чорними краплинами мастила, які, як мені здалось, вже ніколи не вдасться відіпрати. Тепер паротяг можна вивезти з депо та почати розтоплювати котла, щоб вранці відправитися в рейс.






    Наступного дня опівдні локомотив вже розігрітий та готовий до виїзду. Неймовірно, наскільки паровоз під парами нагадує живу істоту. Періодичне «пихтіння» повітряного насосу нагадує дихання, від нього віє теплом, а топка періодично потребує нагодувати її вугіллям.

    Виходимо на маршрут, машиніст, помічник машиніста та кочегар майже танцюють у тісній кабіні. Це в електропоїзді практично всю дорогу треба сидіти на місці та клацати перемикачами. А тут навіть перемикати важіль подекуди доводиться удвох. А процес кидання мерзлого вугілля кочегаром?! Причому його треба не просто жбурнути в топку аби як. Вугілля повинно горіти рівномірно по всій площі решітки, котра простягається вглиб на декілька метрів. І це все на ходу, коли паровоз шатається та підстрибує. Спереду через стерті через вік та довгу експлуатацію ущільнення валить пара та тече гаряча вода, від топки віє жаром, ззаду від тендера йде холодне повітря, ноги мерзнуть, в обличчя - пара, на стелі збирається конденсат, котрий падає за комір холодними краплями...

    Нарешті трудовий день добігає кінця, на місто опускаються сутінки і поки електровоз відбуксовує паровоз до депо, «моя» локомотивна бригада врешті-решт може перевести подих та вперше за день перекусити. Обід не хитрий: хліб, цибуля, сало та ковбаса, нарізані та подані на дощечці прямо в кабіні біля котла.

    Після заповнення маршрутного журналу і прибуття в депо вже пізно ввечері мрієш тільки про теплу постіль. Але треба ще почистити топку від шлаку, закрутити всі необхідні вентилі, далі йти на медкомісію. І тільки після цього всього локомотивна бригада може прямувати до будинку відпочинку.

    Від редакції. Паровози, як і у старі часи слугують людям. Без них не обходиться під час святкових заходів, і .... екскурсійних та туристичних перевезень. До речі, без них важко і сучасним кінематографістам, які спеціалізуються на ретроспективних кіносценаріях. І врешті-решт, чи варто казати про те, наскільки важливі ці красені-ветерани для підйому престижу локомотивного фаху?!

    Віталій НОСАЧ

    Щиро, легко, ПРАВДИВО

    Коли чоловіки задивляються на її приємну зовнішність, жінки дивуються її вмінню триматися, діти прислухаються до її порад, колеги цінують і поважають, а всі, хто чує її вірші - у захваті - то це і є щастя!

    Саме серед тих, хто в цьому переконалися, виявилися і ми. Під час подорожі до краєзнавчого музею залізничного міста Фастова. Тут і познайомились. Юлія Петрівна ЮРКОВА - член клубу «Надвечір’я», очолює клуб любителів поезії, що діє при краєзнавчому музеї. Її поезія друкувалась у виданнях «Наш городок», «Новини Києва». Поетичними рядками Юлія Петрівна вітала на вечорах-зустрічах відомих творчих персон Миколу Луківа, Яна Табачника, Євгена Євтушенка, Анатолія Литвинова, Анатолія Матвійчука, Світлану і Віталія Білоножків, земляка - Анатолія Горчинського.

    - Доволі часто подорожую залізницею, - розповідає Юлія Петрівна, - саме там і народжується більшість рядків. Біль і радість дуже гостро знаходить відображення у її поезії. А сама творчість відгукується у наших серцях. Щиро, легко, правдиво. Чи не так?

    ЭЛЕКТРИЧКА

    Сегодня штурмом брали

    электричку,

    Как-будто бы в прошедшую

    войну.

    И даже превратившись

    в спичку,

    Войти в нее не удалось

    бы никому.

    Ругаясь и «работая» руками,

    Давили нас и млад, и стар,

    крича -

    И входы заложили все

    мешками,

    И двери осаждали, словно

    саранча.

    Но вот все как-то

    разместились,

    Настроились доехать

    до конца,

    Уже шутили и не злились

    И подобрели их сердца.

    И стало стыдно за посадку,

    Хотели поскорей о ней

    забыть,

    И, несмотря на перебранку,

    Места старались уступить.

    И пусть порой мы

    поступаем дурно,

    Но нам присущи Величие

    и Красота.

    И даже после вот такого

    штурма

    В сердцах все ж побеждает

    Доброта!

    СКАЗАТЬ В ГЛАЗА

    Тучи все сгущались на вокзале,

    А собака всё хозяина ждала, -

    Он забыл о ней в хмельном

    угаре,

    А она его не предала.

    Как назло льет дождь,

    бушует вьюга,

    Но не убегает верный пес,

    Ждет он своего

    предательского друга

    И в жару, и в холод, и в мороз.

    Верит он, что «друг»

    дорог и перепутал,

    Что всему виною полный

    угощенья стол,

    Электричку он с

    маршруткой спутал

    И поехал на Крещатик

    или на Подол.

    И с тревогой электрички

    он встречает,

    И с какой тоскою

    провожает поезда!

    Но надежды песик не

    теряет,

    Слышал он, что есть

    счастливая звезда.

    Люди, «брату меньшему»,

    вы помогите!

    Погибает без хозяина

    барбос,

    О пропаже всему свету

    объявите -

    У него беда, несчастье, SOS!

    Как мне хочется, чтоб

    встреча состоялась,

    Чтоб все прояснилось и

    ушла гроза,

    С удовольствием бы с

    «другом» повстречалась,

    Чтоб сказать ему, что

    думаю, в глаза.


    БАРВИ веселки НА ЗИМОВІЙ ГАЛЯВИНІ

    ЗИМА ГОСПОДАРЮЄ. Прийшла вона до нас зі своїми братами - снігом і морозом.

    Добре, що вітер не розбурхав її близьких подруг завірюху і заметіль.

    Сніг білою пухкою ковдрою вкрив землю.

    Щоб відчути дивовижну красу зими, мерщій до лісу! В цей час засніжений, він створює казку. Сосни та ялини вдягли пишні білі сукні, а інші дерева прикрасили себе кришталевим мереживом і теж пишаються своєю красою.

    Зупиніться і пильно придивіться навколо! Ліс живий!

    Перестрибуючи з гілки на гілку, скинула грудку снігу білка. Залишив сліди зайчик, а там за деревами майнув рудий хвіст лисиці. Своїм стрекотінням дала про себе знати білобока сорока, вмостившись на верхівці дерева. Пролетіли зимові метелики. Та ні! Це жовтогруді синиці і червоногруді снігурі. Зойкнула і перелетіла з дерева на дерево сіренька сойка. А ось чубаті клести об’їдають ягоди горобини. А що це за стук? Це ясновельможний пан-дятел у власному яскравому жупані наполегливо дістає з-під кори свій корм. Тріснула десь гілка. Шмигнув вітерець, струшуючи сніжинки з гілок і створюючи собі ледь помітний шлейф.

    Сонце розсипало бісер на білий сніг і він переливається всіма барвами веселки.

    Гармонія звуків і кольорів зачаровує душу. Очі милує краса, а легені наповнюються свіжим повітрям.

    ЯКА Ж ТИ ГАРНА, ЗИМОНЬКО-ЗИМА!

    Надія МАЦІЄВСЬКА, Фото Віталія НОСАЧА

    К 85-ЛЕТИЮ СОЗДАНИЯ ФУТБОЛЬНОГО КЛУБА «ДИНАМО» (КИЕВ). Легендарные капитаны. Период возрождения

    (Продолжение. Начало в №48 за 2012 г.; №1-2, 3 - 6 за 2013 г.)

    КАК НИКОЛАЙ КУЗНЕЦОВ ВОЗГЛАВЛЯЛ «ПОЛИТОТДЕЛ»

    В 1968 г. Кузнецов возглавляет команду «Политотдел» из Ташкентской области. Коллектив опекал один из передовых колхозов Узбекистана, который возглавлял этнический кореец, дважды Герой социалистического труда Иван Хван. Тренер пригласил в команду ряд опытных футболистов: Кирилла Доронина, Валерия Фадеева из московского «Динамо», спартаковца Ивана Варламова. Впрочем, особых задач перед командой не ставилось и по окончанию сезона Николай Степанович возвращается в Украину.

    С началом сезона 1969 г. тренирует винницкий «Локомотив», но уже в июне оставляет свой пост и в августе приступает к обязанностям начальника команды в черниговской «Десне», а затем в течение двух лет занимает аналогичную должность в «Спартаке» из Сум.

    В 1974 - 1976 гг. возглавляет хмельницкое «Динамо», после чего возвращается в украинскую столицу, где в период 1977 - 1979 гг. работает директором футбольной школы «Динамо» (Киев). Последней командой в карьере тренера и функционера стал клуб второй лиги «Океан» (Керчь), в котором Николай Степанович исполнял уже привычные для себя обязанности начальника команды.

    «ПЕКА» ДЕМЕНТЬЕВ - ПРОВОДНИК ТРЕНЕРСКИХ ИДЕЙ

    Сменивший Николая Кузнецова и Николая Махиню на посту капитана команды «Динамо» в 1947 г. Петр Дементьев вызывал у партнеров восхищение своей игрой. Его авторитет лидера и капитана сомнению не подлежал. В коллективе «Пека» оказался исключительно жизнерадостным и коммуникабельным человеком, а его финты на футбольном поле заставляли трибуны «сходить с ума» от восхищения.

    Пётр Дементьев родился 12 декабря 1913 г. в Петербурге в большой рабочей семье, из 11 братьев и сестер Дементьевых выжили пятеро, сам Пётр перенёс тяжелейшую скарлатину. Футболом начал заниматься с детства, в 13 лет дебютировал в чемпионате Ленинграда за взрослую команду «Меркур», в первом же матче покорив зрителей. Имея небольшой рост (163 см), он был мастером дриблинга, обладал большой скоростью, колоссальной работоспособностью и тонким чувством игровой ситуации.

    В 19 лет Дементьев уже выступал за сборную СССР, провёл за неё шесть неофициальных матчей, забил два гола. По свидетельствам современников, многие зрители специально ходили на матчи «посмотреть на Пеку».

    С 1932 г. выступал за ленинградское «Динамо». В 1937 г. участвовал в матчах против сборной Басконии. В том же году в матче против динамовцев Москвы получил тяжёлые переломы руки и ноги. На лечение и восстановление ушёл целый год. В 1940 г. был вынужден уйти из команды из-за конфликта с тренером.

    Дементьев перешёл в «Зенит». И в чемпионате 1941 г. успел стать лидером команды, но после начала Великой Отечественной войны вместе с клубом был эвакуирован в Казань, где работал на лесозаготовках, вытачивал снаряды. Был награжден медалями «За трудовую доблесть» и «За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны».

    В киевское «Динамо» «Пека» перешел из московских «Крыльев Советов», цвета которых защищал три послевоенных сезона. Его приглашение стало возможным благодаря другой легенде советского футбола 20 - 30-х годов Михаилу Бутусову. Михаил Павлович в 1947 г. возглавил киевский клуб. Уже работавший в Киеве с сентября 1940 г. до самого начала войны, М. Бутусов застал лишь тень от довоенного киевского «Динамо», занявшего к тому же в предыдущем сезоне последнее место в чемпионате. Команда нуждалась в опытном и авторитетном тренере, но не меньше ей был необходим опытный харизматичный мастер, способный стать проводником тренерских идей на футбольном поле. Именно им и стал Петр Дементьев, выступая всего лишь один сезон с небольшим в составе киевского «Динамо».

    В 1949 г. он вернулся в ленинградское «Динамо», где стал капитаном и в 1952 г. закончил карьеру. Работал тренером заводских команд, затем ушёл на пенсию по инвалидности. В 1978 г. переехал в Москву, где жил его младший брат Николай, выступавший за «Динамо» и «Спартак».

    Умер Михаил Тимофеевич 16 октября 1998 г. Похоронен в Москве, на Востряковском кладбище, на аллее спортсменов.

    В 2002 г. у стадиона «Петровский» был установлен памятник Петру Дементьеву, впоследствии разрушившийся. В Санкт-Петербурге с 2008 г. проводится юношеский турнир памяти Петра Дементьева.

    (Продолжение следует)

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    А як ви освідчувались в коханні?

    Освідчення в коханні. Вічні три слова, які незмінні за своєю суттю тисячоліттями. Вони були, є і будуть для кожного найкращими, найщемливішими. Особливо на День святого Валентина закохані пари повторюють їх знову і знову. А чи ж пам’ятають подружжя, як вони звучали вперше? Про це запитую у конкретних людей.

    Наталія СТРЕТОВИЧ, голова молодіжної ради Коростенського теркому:

    - Нам до душі відзначати День закоханих, який несе яскраве світло радості в нашу сім’ю. Для мене і мого чоловіка День святого Валентина якраз і є гарним приводом згадати те перше освідчення в коханні. Пам’ятаю, що це був зимовий вечір перед Різдвом. З вуст мого коханого найзаповітніші слова злетіли досить спонтанно, але це було так хвилююче для мене…

    Андрій ЖАБСЬКИЙ, голова профспілки Коростенської дистанції колі:

    - Одружились ми, коли обом було по 20 років. Вже 13 літ у шлюбі, маємо доньку і сина. Звісно, я пам’ятаю , як освідчувався в коханні. Не готував красивих слів наперед. Власне, вони самі з’явилися одного вечора в гостях у моєї тоді ще майбутньої дружини. Саме тоді я відчув за смачною вечерею в приємному затишку оселі, що саме з цієї людиною бажаю будувати сімейне життя. А на День закоханих намагаюся приділити дружині якнайбільше уваги, подарувати те, що їй принесе радість.

    Валерій НАЗАРЧУК, правовий інспектор:

    - Вже 28 літ минуло, як ми побралися з моєю дружиною Тетяною. А освідчення й пропозиція одруження прозвучали за два місяці до весілля. Жартуючи, сказав, що засилаю сватів. На щастя, відмови не отримав. Звичайно, до своєї майбутньої дружини, тендітної, білявої дівчини, яка працювала тоді в конторі сільради одного з сіл Овруцького району, я придивлявся ще раніше. Весілля відбулося в нас 16 лютого. Тож за Днем закоханих відразу й річницю одруження відзначаємо. Свята, звісно, це добре, але головне все-таки, щоб змогли він і вона спільно долати всі труднощі, без негативних емоцій вирішувати буденні проблеми.

    Запитувала Оксана КЛИМЧУК

    Все для тебя

    Воскресным утром села в полупустую маршрутку. Молодой человек что-то бурно обсуждал с водителем и другими пассажирами. Оказалось, он разъяснял стратегию извинения и признания в любви своей девушке, которая каждое воскресное утро именно в это время едет на тренировку. Мне тоже предложили поучаствовать.

    Итак, сидим мы, пассажиры маршрутки, кто-то читает книгу, кто-то слушает музыку, кто-то просто смотрит в окно. В маршрутку заходит та самая девушка. И тут начинается театральная постановка.

    Девушка передаёт деньги за проезд. Сдавая сдачу, водитель произносит фразу: «Знаешь, он понял, что именно тебя ждал всю жизнь и с тобой хочет встретить старость». Девушка теряется и переспрашивает. Вместо водителя парень, который всю дорогу слушал музыку, отвечает: «Он мечтает, чтобы ты подарила ему сына». Потом свою реплику произносит каждый пассажир. Дальше из-за задних сидений выглядывает тот самый парень с цветами, просит прощения и признаётся в любви.

    Поразило то, что все совершенно разные люди, ехавшие по своим делам, охотно приняли участие в таком представлении.

    В мире каждый день сотни человек гадают, как признаться в любви своей половинке. Для признания в любви прекрасно подходит 14 февраля (а также все остальные дни).

    - Мой парень очень робкий, - сознается инженер Елена, - но признался мне в любви он довольно необычным способом. Позвонил, предложил вместе погулять и отметить праздник - День Независимости. Встретившись, мы поехали любоваться красивыми видами города и, несмотря на окружающий нас шум и веселье, наслаждаться общением друг с другом. Это был самый яркий, запоминающийся день. Вы спросите почему? Я ведь, ничего не подозревая, вместе с шумной толпой, любовалась праздничным фейерверком, окружающей атмосферой. И тут под взрывы пушек слышу: «Я люблю тебя!». От неожиданности и нахлынувшей волны счастья мне показалось, что этот фейерверк был только для нас, для нас двоих. Впечатления остались незабываемые. И поверьте, этот день я не забуду никогда!

    А вот еще одно признание, свидетельницей, а затем и участницей которого стала наша железнодорожница Галина.

    - Гуляя с семьей по улицам Бруклина, мое внимание привлек один парень. В дорогом, элегантном костюме, с розой в петлице и спортивных кроссовках (что не могло не броситься в глаза), находясь в возбужденном состоянии, он созывал проходивших мимо людей. Проявив любопытство, подошли поближе. И оказались в нужное время, в нужном месте. Именно в этом самом месте очень часто происходят признания в чувствах. Тут же заметили идущую по тротуару скромно одетую девушку, направлявшуюся к нам. Именно ей предназначалось признание в любви и цветы с колечком.

    Татьяна ШЕМЧУК

    Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ - син залізничника

    Відомий письменник Костянтин Паустовський майже чверть століття прожив у Києві. Як згадують сучасники, Костянтин Георгійович Київ любив протягом усього життя. Він знав його специфічний колорит, живописні околиці, пейзажі, які часто змальовував у різні пори року. Хоча народився письменник у Москві й мовою його творчості була російська, своєю батьківщиною вважав Україну.

    А воно й не дивно: родове коріння його батьків знаходиться тут, в Україні. Під час хрещення хлопчика в церковній книзі було зроблено такий запис: « Родители его: отставной унтер-офицер II разряда из вольноопределяющихся, из мещан Киевской губернии, Васильковского уезда, Георгий Максимович Паустовский й законная жена его Мария Григорьевна, оба православные».

    Коли малому виповнилося шість років, батьки у 1898 р. із Москви переїхали до Києва. Батько Костянтина отримав посаду діловода в службі руху Південно-Західних залізниць, а в 1902 р. Георгій Максимович став завідувачем відділу статистики. Батько працював на залізничному транспорті понад 10 років. В автобіографічній книзі «Далекие годы» письменник з ніжністю згадує про те, як щасливо жила в ті часи його родина на Святославській (нині - імені Олеся Гончара) вулиці. Завдячуючи тому, що залізничникам надавалися безплатні квитки, Костянтин набував життєвих вражень, подорожучи з батьком до Москви, Одеси, Варшави, Вільно, до Криму і Кавказу. Після закінчення Першої Київської гімназії юнак навчається в Київському університеті ім. Св. Володимира на історико-філологічному факультеті.

    У 2012 р. виповнилось 120 років від дня народження людини, в якій поєднувався великий талант і висока моральність. Письменник, твори якого пронизані високими гуманістичними принципами.

    Громадськістю столиці України створюється музей Паустовського (у школі №135, що по вул. Михайла Коцюбинського, 12-Б).

    Зважаючи на те, що майбутній письменник зростав у родині залізничника, організатори музею звертаються до читачів газети «Рабочее слово» з таким проханням. Звісно, що однолітків Георгія Паустовського вже немає на цьому світі. Однак сучасні працівники залізничного транспорту можуть пам’ятати розповіді своїх дідів, батьків про їхню спільну роботу зі статистом управління Південно-Західних залізниць Георгієм Паустовським. Музей із задоволенням прийме предмети побуту та амуніції (кокарди, нагородні знаки, погони, мундири залізничників тощо у будь-якому стані), фотографії вокзалів та інших об’єктів інфраструктури, фотографії залізничників початку XX ст.

    Та й сам письменник мав побічний зв’язок з залізницею. Під час Першої світової війни Костянтин Паустовський (на той час студент) працював санітаром у військових поїздах, якими перевозили важкопоранених із місць бойових дій в Польщі та Галіції (Галичині) до Гомеля й Києва. Дуже хочеться сподіватися на співпрацю у святій справі збереження культурної спадщини нашого народу. Можливо, відгукнуться нащадки родини Паустовських, які, за деякими даними, й нині живуть на Білоцерківщині.

    На ваші відгуки, надіслані на адресу редакції газети, чекатимуть організатори створення музею К.Г. Паустовського.

    Любов АРТАМОНОВА, кандидат педагогічних наук

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05