РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 3 (18 січня 2013)
  • Випуск №3 18 січня 2013
    Зміст
    1. Неможливо забезпечити якість пасажирських перевезень, не отримавши плати за них (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова»)
    2. Лідера обрав колектив (Микола ПАЦАК)
    3. Безпека руху гарантується (Анатолій САДОВЕНКО)
    4. Працює «Клуб юних залізничників» (Микола ПАЦАК)
    5. Коли видання стає справжньою нагородою (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з інтернет сайту www.kazatin.com.ua)
    6. Вокзал у Старокостянтинові: аварійність усунено, але... (Никифор ЛИСИЦЯ)
    7. Життєві «СЕРПАНТИНИ» машиніста ТАЛАВЕРИ (Никифор ЛИСИЦЯ)
    8. Залишаймося і надалі разом! (Редакційна колегія «Рабочего слова»)
    9. СВЯТО БОГОЯВЛЕННЯ (Протоієрей Валерій КЛИМЕНКО)
    10. ХІРУРГ усміхнувся... Живе НАДІЯ! (Текст та фото Віталія НОСАЧА)
    11. Увага додає наснаги (Оксана КЛИМЧУК)
    12. ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    13. К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Довоенная семёрка (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    14. Життєвою колією - із оптимізмом у серці (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА)
    15. Нотки натхнення (Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА)

    Неможливо забезпечити якість пасажирських перевезень, не отримавши плати за них

    Протягом останніх декількох років приміський залізничний комплекс залишається у зоні гострої критики. У такій ситуації фахівцям із забезпечення курсування електро- та дизель-поїздів налагодити процес роботи складного транспортного господарства вдається непросто. Адже необхідно зменшувати рівень збитковості у цьому секторі перевезень, підтримувати достойну якість сервісу та інвестувати чималі кошти у справу ремонту морально, а головне - фізично спрацьованого рухомого складу (РС).

    Формування зручного графіка руху поїздів, створення комфортних умов, чистота та безпека у салонах, подальший розвиток сервісних послуг неможливі, якщо темпи значного випередження старіння (як наслідок - списання) приміського пасажирського РС є результатом недостатнього його оновлення. Такий стан справ склався внаслідок хронічного дефіциту коштів на оновлення парку РС, у тому числі й за умов ненадходження коштів з боку місцевих бюджетів, через хронічну заборгованість у сфері відшкодувань за вже здійснені перевезення пільгових категорій населення та через відсутність державних дотацій за соціальні тарифи.

    На даний час залізниці України купують незначну кількість нового рухомого складу для обслуговування приміських маршрутів. І це за умов, що ці питання мають вирішуватися спільно із місцевими органами влади. Іншими словами, міські та облдержадміністрації, що зацікавлені у налагодженні чіткого пасажирського обслуговування в окремо взятому регіоні, мають відшкодовувати певні суми коштів за перевезення зокрема пільгових категорій пасажирів. Та де там?! Згідно із оперативними даними, які мені було надано у галузевій службі приміських перевезень Південно-Західної залізниці, протягом минулого року з бюджету Київської мерії надійшло лише 13 відсотків (!) від необхідної суми, що залишається у столичній скарбниці. Стовідсоткову «компенсаційну стрічку» здолала вчасно лише Черкаська облдержадміністрація. Обласні бюджети Чернівецької, Хмельницької, Сумської губерній розрахувалися із столичною магістраллю не у повному обсязі (відповідно 94; 75 та 71 відсотки). Компенсаційні грошові потоки з Житомирщини, Вінничини та Чернігівщини ледь здолали 50-відсоткову «планку».

    У той же час Південно-Західна залізниця має вповні розраховуватися за експлуатацію державного земельного фонду. Де вихід? Ініціативу керівництва Південно-Західної магістралі щодо зменшення податку на землю за рахунок компенсації за пільгове перевезення пасажирів у минулому році не підтримали Житомирська, Рівненська, Сумська облдержадміністрації. Від взаємовигідного співробітництва із залізничниками не відмовились лише Київська, Вінницька, Хмельницька та Чернігівська облдержадміністрації.

    Залізничників Південно-Західної магістралі не влаштовує ситуація із компенсацією збитків. Тому перевізник змушений скорочувати обсяги перевезень. Чим викликаний цей захід? Через невиконання норм вітчизняного законодавства про залізничний транспорт та за фінансових умов, в яких опинився зокрема приміський пасажирський комплекс знову ж таки через, як кажуть дипломати, непорозуміння важливості моменту з боку органів влади, організатори залізничного руху планують подальшу оптимізацію процесу перевезень. Адже пасажиропотік коливається від сезону до сезону. Якщо влітку люди квапляться на дачі - будуть додаватися поїзди або кількість вагонів у них. Взимку ж ситуація змінюється. Отже недоцільно використовувати ту ж кількість поїздів.

    Від 10 січня поточного року на столичній магістралі впроваджено місячник з метою підвищення доходності від перевезення пасажирів у приміському сполученні. Отже, боротьба із «зайцями» у холодну пору року розпочалась. Згідно із наказом начальника Південно-Західної залізниці Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА розроблено низку заходів, які дозволяють «боротися» із забудькуватістю безквиткових пасажирів. Один з ефективних методів - перонний контроль. Проїзні квитки перевіряються безпосередньо перед посадкою до вагона: на станціях масової посадки пасажирів біля дверей кожного вагона перебувають контролери-касири. Згодом вони відправляються за маршрутом. Посилено перевірку роботи турнікетних систем на «зарежимлених» станціях та пасажирських платформах. Маєте прострочений квиток? Будь ласка, до каси за поновленим проїзним документом! - закликають фахівці із галузевої служби приміських перевезень столичної магістралі. Жодних невдоволених за агресивну політику, що впроваджується на залізниці, серед пасажирів бути не повинно.

    - «Зайцям» маємо донести основну думку, - вважає перший заступник начальника галузевої служби приміських перевезень Південно-Західної залізниці Юлій ВАСЬКОВСЬКИЙ, - неможливо забезпечити якість пасажирських перевезень, не отримавши плати за них.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова»

    Лідера обрав колектив

    В одному із червневих номерів «Рабочего слова» писав про збори в Конотопській колійній машинній станції, на яких трудовий колектив мав вирішити, хто буде начальником. Але в результаті обговорення конотопчани запропонували дві кандидатури - головного інженера Олега СЕМЕРЕНКА і головного механіка Руслана ЧЕРЕВИЧНОГО. Київ із відповіддю не забарився - вже 2 липня 2012 р. Руслана Черевичного було призначено начальником КМС-119.

    Він народився на Вінничині. Там же, в обласному центрі, закінчив транспортний коледж, далі продовжив навчання в академії залізничного транспорту, до речі, на стаціонарі. У 2006 р. Руслан Черевичний влаштувався помічником машиніста у ЦМКР залізниці. Та вже скоро став виконробом. Із цієї посади він і перевівся головним механіком у КМС.

    Погодьтеся, коротка трудова біографія. Й усе ще попереду. Та через шість років після закінчення академії очолити підрозділ служби колії - факт вельми красномовний.

    Робота КМС вимірюється приведеними кілометрами. На початку листопада станція при плані 94 мала 98,4, тобто із завданням справлялася. «Так, - говорить Руслан Черевичний, - все пішло нормально». І перелічує об’єкти, де нинішнього літа й осені трудилися конотопчани - на терені Щорської дистанції колії, у Києві і Дарниці, на дільниці Конотоп - Ворожба, на будівництві мосту через річку Шостка…

    - У КМС немає жодної одиниці несправної техніки, - продовжує Руслан Петрович. - Свою основну роботу виконуємо і допомагаємо іншим: наш навантажувач працює на масштабному будівництві на Видубичах (Київ), бульдозер - на 552 кілометрі (це там, де зводиться міст через Шостку - авт.) Розумієте, КМС - це та організація, де техніка відіграє важливу роль. Її не буде - ми безпорадні, ми просто зупиняємося… У нинішньому році ми завершили модернізацію шести козлових кранів, власноруч модернізували укладальні крани…

    Дійсно, комплекс організаційних заходів не впливає на виробничі показники. Тільки без людей техніка й механізми залишатимуться просто залізом. Професійні навички, досвід, здоров’я монтерів, які укладають на перегонах реальні кілометри, є не менш цінним капіталом, ніж крани та бульдозери. Але запитання про створені умови праці теж не застає Р. Черевичного зненацька. Тут, як і скрізь на колійних машинних станціях залізниці, працівники робочим одягом й інструментами забезпечені, на лінію виїжджають у спеціальних вагонах, налагоджено харчування. Тобто весь необхідний стандарт є.

    - Виїжджають у плацкартних вагонах? - запитую, бо колись довелося бачити, що то за умови відпочинку після важкої роботи.

    - Ні, ми вже повністю перейшли на купейні. Вони не нові, звичайно, але відремонтовані й переобладнані для проживання на перегоні. Там є і телевізори, і мікрохвильові печі, і холодильники. Також розв’язали проблему з водою. Раніше возили цистерну, яку просили у пожежних. Тепер маємо свою ємність на двадцять тонн. Цих обсягів вистачає для монтерів, щоб змити бруд після робочого дня. А плануємо обладнати спеціальний вагон з душовими кабінами. Та щоб і парилочка була.

    «А ще про плани?» - хапаюся в розмові за слово «плануємо». Бо не гоже упускати момент. У нинішніх складних фінансово-економічних умовах, як не раз переконувався, керівники ухиляються говорити щось конкретне про день прийдешній. Скажеш, наобіцяєш - а потім, як в історичному романі, «в батька «золотий запас» вичерпався». Руслан Петрович також мовить дипломатично виважено: «Будемо виконувати завдання, які доводить до нас галузева служба».

    Ще б пак, це поза всяким сумнівом. Але потім він розповість, що треба ремонтувати адміністративно-побутовий корпус, модернізувати тут систему опалення і виконати ряд інших невідкладних справ.

    З якими проблемами зіткнувся новопризначений керівник колійної машинної станції? За словами Руслана Черевичного, на початку червня основною проблемою була нестача кадрів, точніше, для такого обсягу виконуваної роботи треба було більше людей, спеціалістів, починаючи із наймасовішої ланки - з монтерів. Але згодом все нормалізувалося.

    А я пригадую, як на літніх зборах про-звучала фраза, що в КМС-119 собівартість відремонтованого кілометра є найнижчою серед колійних машинних станцій залізниці. Факт, по суті, позитивний. Але чи не дорогою ціною він досягався? «Давай! Давай!» - і сьогодні, й завтра, працювати за двох, за трьох без перепочинку. Мабуть, у КМС не тільки техніка залізна, а й люди. Тільки ось про що думається: метал теж стомлюється. Звичайно, можна коригувати завдання, як було зроблено в КМС. І можна переглянути режим праці, щоб на лінії люди мали більше часу для відновлення сил. Наприклад, запровадити вахтовий метод роботи. Як доводилося чути, так уже працюють на колійних машинних станціях. Але це вже інша тема.

    Літня публікація в нашій газеті називалася «Вакансія лідера поки що вільна». Що там говорити, гучна назва. Але це дійсно було так - колектив висловлювався за керівника далекоглядного, вдумливого, принципового… Помилився чи ні? Схоже, що не помилився. Вакансії лідера у КМС-119 вже немає.

    Микола ПАЦАК

    Безпека руху гарантується

    Навіть грудневі та січневі заметілі не стали на заваді роботі дефектоскопістів Козятинської дистанції колії. Як і передбачено графіком, вони цими днями вийшли на перегони, щоб перевірити стан колії, що є для них буденною повсякденною справою.

    - Звісно, снігові замети значно ускладнили нам роботу, - говорить старший оператор-дефектоскопіст Ярослав БОЦЯН.


    Бригадир колії Сергій ПІЧКУР, старший оператор-дефектоскопіст Ярослав БОЦЯН та помічник оператора Максим КОРЧИНСЬКИЙ.

    Через сніг, що лежить на рейках, колеса візка часто забиваються та їх доводиться регулярно чистити, бо інакше важко штовхати сам візок. Та й сніг, що налипає, заважає якісній роботі шукачів дефектоскопа. Тому й доводиться рейку та й сам шукач періодично протирати спеціальним розчином. А на все це витрачається час. От і сьогодні роботу, яку б за звичайних умов ми могли виконати за півтори-дві години, нам довелося виконувати вдвічі довше.

    Та навіть попри всі ці незручності дефектоскопісти своєю роботою залишилися задоволеними. Адже обстежено ще одну ділянку магістралі, де стан колії цілком задовільний. А значить безпека руху тут гарантується.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Працює «Клуб юних залізничників»

    У Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень розпочав роботу «Клуб юних залізничників». Він об’єднує старшокласників шкіл залізничного мікрорайону.

    На першому засіданні перед учнями виступив голова Конотопського теркому профспілки Володимир ШМАГЛІЙ, а працівниця Будинку науки і техніки Леся ШМАГЛІЙ познайомила присутніх з історією сталевих магістралей. Також були проведені експрес-конкурси на залізничну тематику.

    Що дасть робота клубу? На думку організаторів-засновників, допоможе юнакам і дівчатам більш точно зорієнтуватися при виборі професії. Бо опитування, проведене в залі, засвідчило, що половина школярів має батьків, які працюють у транспортній сфері, а третина планує в подальшому продовжувати навчання в залізничних коледжах та вузах.

    Засідання клубу відбуватиметься щоквартально. У планах роботи більш ґрунтовне ознайомлення із характером роботи основних служб залізниці та екскурсії на підрозділи конотопського вузла.

    Від редакції:

    Хочеться сподіватися, що створення «Клубу юних залізничників» - це не тимчасове явище. Адже цей осередок має дозволити виховувати підлітків не лише у конкретних трудових традиціях, але й убезпечувати від негативного впливу вулиці, куди квапляться, коли не знають про те, чим зайнятися.

    Микола ПАЦАК

    Коли видання стає справжньою нагородою

    Редагувати книгу «Спекотне літо 1941-го», автором якої є підполковник МВС у відставці, краєзнавець із Козятина Леонід КРИВОВ для мене було непростою справою за деяких причин. По-перше, тиснули строки: до друкарні рукопис мав надійти вчасно. Автор запланував випустити цей історично-літературний нарис напередодні 69-ї річниці від дня визволення Козятина. По-друге, тема Великої Вітчизняної для мене є надто близькою. Річ у тім, що Задворнов Віктор Петрович - мій батько, який з 1943-го р. брав участь як артилерист у визволенні Корсуня-Шевченківського, Вінниці, Умані, отримав на фронті тяжке поранення і контузію, але все ж дійшов до Кенігсберга. Саме він, розповідаючи про ті далекі баталії, залишив у моїй душі незгладимий слід. Людина мудра і лагідна вселила у мою свідомість неприйняття війни як антигуманного явища. Тож на сторінках книги Л. Кривова наче ожили події майже 70-річної давнини, про які розповідав за мого дитинства батько. Цим вона і є цікавою особисто для мене. Певен, знайде прихильників і більш молодшого віку.


    Обкладинка книги.


    «Книга цікава», - такої думки голова Козятинського територіального комітету галузевої профспілки
    залізничників і транспортних будівельників Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,
    начальник відділу кадрів Козятинської дирекції залізничних перевезень Євген ЛИСЮК,
    голова Ради ветеранів ВОВ Георгій АКОПОВ.
    Автор Леонід КРИВОВ (другий ліворуч) подякував за оцінку його багатолітньої праці.

    - Леонід Павлович готовий бити у набат, доносячи до всіх думку про неприпустимість повторення війни, - такими словами розпочав своє звернення до учасників презентації книжки голова Ради ветеранів ВОВ м. Козятин, почесний залізничник Георгій АКОПОВ. - Чудово, що цей рукопис, над яким він працював майже 10 років, побачив світ. Знаю, що матеріали автор збирав по крупинках, щоб показати важкі і буремні дні окупації України, розповісти про справжній жах, що принесла коричнева зграя на Козятинщину влітку 1941-го.

    НЕ КНИГОЮ ЄДИНОЮ

    «Видання, яке ви тримаєте у руках, завдячує чуйній увазі й поважному сприянню з боку начальника Південно-Західної залізниці Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА», звернув увагу присутніх Георгій Акопов на цей рядок, що міститься у вступній частині книги Л. Кривова. У зв’язку із цим він пригадав цікавий факт: на відміну від багатьох можновладців, до яких зверталися активісти рад ветеранів ВОВ Козятина та району за допомогою у справі друкування історико-літературного нарису, лише керівник столичної магістралі відгукнувся на пропозицію щодо сприяння появі на світ видання «Спекотне літо 1941-го». А ще, як стало відомо, за рахунок коштів із фонду народного депутата Вінницької обласної ради О.М. Кривопішина видано книги дитячої письменниці Людмили МАХИБРОДЗЬ та місцевого журналіста Віктора КУЧЕРА.


    Біля обеліску у Талимонівському яру.
    Леонід КРИВОВ, шведський науковець Андрій КОТЛЯРЧУК,
    голова ветеранів Козятинського району Володимир БОНДАРЕНКО (літо 2012 р).

    Як зазначив у своєму зверненні до представників засобів інформації, що зібрались того дня на прес-конференцію, проведену у приймальні депутата Вінницької облради О.М. Кривопішина, голова Козятинського теркому профспілки залізничників і транспортних будівельників України Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, не лише на видання книг було повністю використано кошти із депутатського фонду. Надано посильну допомогу громадській організації «Поклик серця» для лікування наркозалежних. «Повір у себе» - таку назву має громадська організація зі сприяння розвитку інвалідного спорта, що також отримала матеріальну допомогу із фонду означеного депутата Вінницької облради. А ще понад 150 людей працевлаштовано на роботу до підрозділів столичної залізниці. Окремим громадянам надано матеріальну допомогу на загальну суму у 10 тисяч гривень. Школи, дитячі садочки, церкви Козятинщини - то також адреси благодійницької діяльності О.М. Кривопішина як народного депутата.

    У ЧОМУ ЦІННІСТЬ ВИДАННЯ?

    З приймальні народного депутата ваш кореспондент направився до актової зали Козятинської райдержадміністрації. Сюди також квапився місцевий люд, самодіяльні актори. Привід зрозумілий, адже не щодня відбувається подібна непересічна подія у райцентрі.

    Документальна фото- та кінохроніка, спогади ветеранів - то лише передтеча розмови автора «Спекотного літа 1941-го» із читачами. Літературно-історичний нарис про важкі і буремні дні окупації України, які пережили червоноармійці радянських військових формувань, зокрема 99-ої стрілкової дивізії, а також мешканці Козятинської землі влітку 1941-го р., вмістив у себе багато цікавих фактів із літопису військових підрозділів, що захищали західні регіони України, північні райони Вінниччини тощо. Знайомлячись із низкою документів, які свідчать про те, як розгорталися військові дії, проникаючи у зміст світлин, зроблених саме тієї важкої для України пори, можемо уявити масштаби людського горя, що спіткало Козятинщину влітку 1941-го. Окрема глава, що має назву «Трагедія Талимонівського яру» - документальна данина Леоніда Кривова всім мешканцям Козятинщини, які полягли від рук фашистських найманців на околиці міста. Від сторінок, де йдеться про офіційні документи, що підписані у 1941 - 42-му рр. багатьма фашистськими генералами і маршалами, віє смертю тисяч і тисяч українців, росіян, євреїв, величезної когорти полонених колишнього СРСР. Поневіряння мирних мешканців єврейського гетто, трагедії величезної кількості родин, які на власні очі бачили смерть рідних - то лише частка пережитого автором книги, який знайомий із «сюрпризами» від окупантів зі слів очевидців та текстів відповідних документів. Леонід Кривов докладно переніс на сторінки книги відомості про людські втрати Козятинського краю у тяжкі роки фашистської навали. Сторінки скорботи складаються із поіменних списків жертв війни і мирних мешканців, які загинули від рук карателів через підозру за зв’язок із партизанами та військовополоненими червоноармійцями, через надання прихистку оточенцям, а також за відмову співпрацювати із окупантами. У цьому переліку також не забуто тих, хто загинув під час бомбардувань на величезних просторах України. У Талимонівському яру під Козятином у 1942 р. німецько-фашистські окупанти розстріляли майже дев’ять тисяч людей. Серед них були полонені бійці Червоної армії та Військово-морського флоту, партизани, євреї, роми.

    Життю і творчості багатьох учасників Великої Вітчизняної війни, які захищали Вінниччину, всю Україну, міста Західної Європи аж до Берліна, присвячено сторінки розділу «Ветерани Великої Вітчизняної».

    На переконання першого заступника голови Козятинської райдержадміністрації Миколи КУПЧИКА, ця книга достойна того, щоб бути представленою не лише на полицях місцевих бібліотек. Вона може стати справжнім посібником для вчителів середніх навчальних закладів під час викладання краєзнавчих навчальних дисциплін.

    Вперше, як засвідчували учасники презентації книжки - представники місцевої інтелігенції, книга стане в нагоді не лише жителям цього населеного пункту, але й усім тим, хто цікавиться минулим та прагне пізнати нові грані життя мешканців Козятина, околиць та інших українських сіл і міст, які захищали рідну землю від фашистської чуми. Автор продовжує працювати, відшукуючи нові факти з історії визволення Козятинщини.

    «Бей же, звонарь, разбуди полусонных!

    Предупреди беззаботных влюбленных,

    Что хорошо будет в мире сожженном

    Лишь мертвецам и еще не рожденным», - закликав у далеких 1970-х рр. бард Володимир Висоцький. Леонід Кривов, який народився у 1942-му, саме так і зробив.

    - Книга потрібна сучасному поколінню козятинчан, учнів шкіл, училища, - вважає голова Ради ветеранів Козятинського району Володимир БОНДАРЕНКО.

    КОЗЯТИН - СТОКГОЛЬМ. ДО ЗАПИТАННЯ

    Тепер ще про один факт, що стосується автора книги. За словами Л. Кривова, у Стокгольмі (Швеція) має побачити світ монографія про геноцид циган, куди потрапить історія і про їх винищення фашистами у Талимонівському яру. Відповідну інформацію збирав у Козятині історик зі Швеції Андрій КОТЛЯРЧУК.

    Дізнавшись із книги (розміщеної в інтернеті) Леоніда Кривова про факти розстрілу фашистами циган, до Козятина влітку 2012 р. приїхав доктор історичних наук з Національного університету Стокгольма Sodertorn, швед білоруського походження А. Котлярчук. Що цікавило? Річ у тім, що геноцид ромів - малодосліджена тема в історії Другої світової війни, тому вчений вивчає це явище саме в Україні.

    - Андрій зателефонував мені зі Стокгольма та попросив про зустріч в Україні, - розповідає Леонід Кривов. - Його зацікавила інформація про захоронення 16 ромів (циган) у Талимонівському яру, про що він вичитав з інтернету, де викладено мою книгу «Спекотне літо 1941-го». - В університеті Sodertorn, де А. Котлярчук викладає всесвітню історію, створено проект «Геноцид ромів в Україні, 1941 - 1945 рр.», під орудою доктора історичних наук, шведа українського походження Петра Лавринюка. Такий інтерес не випадковий. На Заході нікому нічого не відомо про геноцид ромів.

    А. Котлярчук займається питанням збереження у суспільстві пам’яті. Вченого цікавить, чи визнані в Україні розстріляні жертвами геноциду, чи було встановлено в нашій державі пам’ятники на місцях масового знищення людей та захоронень? Це пов’язано із тим, що після війни, при СРСР, замовчували істинну кількість знищених євреїв та ромів.

    Дослідження розраховане на три роки, а видання книги заплановане у Стокгольмі шведською та англійською мовами у найближчі один-два роки.

    ЗАКОРДОННИЙ ГІСТЬ ДІЗНАВСЯ ПРО ОБЕЛІСК

    Історик зі Швеції дізнався, що на території Талимонівського яру розташовано п’ять могил масового захоронення. До 2011 р. вважалося, що тут у місцях поховань знаходилось лише чотири таких могили, та після дослідження території яру, яке проводило Товариство ветеранів розвідки Військово-Морського флоту з Києва, було знайдено п’яте масове поховання. Достеменно відомо, що у першій могилі - майже 300 євреїв, у другій - понад 200 мирних жителів, у третій - 48 матросів, у четвертій - 62 партизани і 16 циган. Завдяки зусиллям Леоніда Кривова ми знаємо, що всіх разом розстріляних у п’яти могилах - майже дев’ять тисяч. Серед них понад 7200 військовополонених, знищених на території сучасних БМЕУ-2 та Козятинського загону воєнізованої охорони Південно-Західної залізниці. Усіх цих людей розстріляли в липні 1942 р. Сум проймає душу, коли пишу ці слова.

    У травні 2012 р. у Талимонівському яру за сприяння місцевої влади та керівництва Південно-Західної магістралі на чолі із О.М. Кривопішиним встановлено обеліск. Як стало відомо під час презентації книги Л. Кривова, це ще не закінчений проект. У планах місцевих активістів - побудова поминального комплексу, де буде пам’ятник-меморіал, меморіальна плита для покладання квітів, майданчик для мітингів, поклонний хрест, алея пам’яті.

    ВІДНОВЛЕННЯ ПАМ’ЯТІ - ПРОЦЕС БОЛЮЧИЙ І ВАЖКИЙ

    Під час окупації у Козятині було і єврейське гетто, і табір для військовополонених.

    Вже на п’яту добу окупації міста залізничників у районі сучасних вулиць Пушкіна, Клари Цеткін, Шевченка, Шолом Алейхема (Вокзальна) було створено єврейське гетто. Очевидці розповідали, що єврейське населення фашисти змушували каторжно працювати по 12 годин на добу - носити щебінь, волочити шпали, розвантажувати вагони з вугіллям, камінням. Всі мешканці гетто носили жовті нашивки - шестикутні зірки Давида. Це тривало до 3 червня 1942 р.

    Як згадував козятинчанин Йосип Браверман, котрому вдалося втекти із гетто, мешканців табору смерті в той день на роботи не повели, а змусили взяти із собою цінні речі і силоміць погрузили на криті брезентом машини. І - вивезли до Талимонівського яру, де всіх розстріляли.

    Про що думалось особисто мені під час презентації?

    Під час поїздки зі столиці до Козятина на очі попалися такі газетні рядки. «Відновлення Пам’яті - процес болючий і важкий. Ми хочемо, щоб наші нащадки жили щасливі у своїй справді незалежній державі. То чи варто, запитає хтось, травмувати їхню свідомість тяжкими спогадами про трагічне минуле? Але ж притлумлення народної Пам’яті призводить до нового спотворення Історії, до замовчування й заперечення страшних подій минувшини, і, як наслідок, робить можливим їх повторення». Повністю погоджуюсь із цією думкою Сергія Скоробагатька, яку він виклав у «Сільських вістях».

    ЗВІДКИ СЛЬОЗИ НА ОЧАХ?

    Як розповіла під час презентації книги Леоніда Кривова директор музею історії міста Лілія МАКАРЕВИЧ, на сучасній вулиці Мікояна виник украй жахливий об’єкт - табір для військовополонених, котрий швидко наповнювався все новими скривавленими, зголоднілими, скаліченими у боях прибульцями - солдатами та офіцерами, які потрапили під час оборони рідної місцевості в оточення і були захоплені у полон. У цьому таборі за два з половиною роки гітлерівської окупації від знущань, непосильної праці, голоду, холоду, хвороб загинула сила-силенна військовополонених Червоної армії.

    У місцевих ЗМІ періоду окупації - газетах «Нове життя» та «Козятинська газета» майже у кожному номері з’являлися погрозливі та попереджувальні оголошення, котрі стали ознакою буднів нацистського режиму, такого змісту: «…Від сьогодні з 21 год. до 5 год. заборонено ходити по вулицях, шляхах, площах, полях і лісах, у разі непокори порушник може бути розстріляний, протидії або поруги цього розпорядження караються грошовими штрафами або в’язницею, а у окремих випадках навіть смертю. Гебітскомісар Штойдель». Цей нацист видав свого часу наказ про розміщення арештованих із Вчорайшинського, Самгородоцького, Ружинського, Погребищенського районів у Козятинському таборі смерті. Таким чином і «прославився». Про це свідчать історичні документи.

    Музей історії Козятина у день презентації книги Л. Кривова поповнився військовими раритетами. Голова Спілки ветеранів розвідки Військово-морського флоту м. Вінниця Ігор ПРОЦЕНКО привіз у подарунок два штики, каску радянського зразка, які було знайдено сучасними слідопитами у місцях оборони на околиці Козятина.

    Завершилась презентація книги Л. Кривова піснею. «День Победы» у виконанні соліста вокального квінтету «Струни серця» (Козятинський будинок науки і техніки залізничників) Володимира ІЖИЦЬКОГО. Гімн переможців був сприйнятий зі сльозами на очах небагатьох ветеранів Великої Вітчизняної, які опинилися у цей день у Козятинській райдержадміністрації. Вони залишали урочисту залу, тримаючи подаровані примірники «Спекотного літа 1941-го», як одну із власних бойових нагород. Книга Леоніда Кривова побачила світ. Її автор продовжує працювати над історичними фактами 70-річної давнини.

    P.S. Коли цей номер готувався до друку, редакція отримала листа від голови Ради ветеранів Міжрегіонального вищого профтехучилища залізничного транспорту (м. Козятин) Олени ПАЦАНОВСЬКОЇ. У власному новорічному привітанні на адресу всіх залізничників Південно-Західної магістралі на чолі із О.М. Кривопішиним О.Ф. Пацановська подякувала начальнику столичної магістралі «за добре серце, за турботу і увагу до старшого покоління». Як повідомив у телефонній розмові з автором цього матеріалу Леонід Кривов під час зустрічі із членами Ради ветеранів педагогів залізничного училища, саме О. Пацановській було вручено книгу «Спекотне літо 1941-го». Значить, зв’язок із редакцією, читачами та автором історично-літературного нарису не втрачено.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з інтернет сайту www.kazatin.com.ua

    Вокзал у Старокостянтинові: аварійність усунено, але...

    У червні минулого року («Рабочее слово» №22) була публікація під назвою «Пам’ятка історії чи аварійна споруда?», в якій висвітлено проблему, що виникла із залізничним вокзалом на ст. Старокостянтинів-І.

    Нагадаємо коротко про неї нашим читачам. Будівля вокзалу, через прорахунки у проектуванні та й з інших причин (зведено майже 60 років тому), почала руйнуватись - розколюватись навпіл від фундаменту до даху. Тому виникло питання про її капітальний ремонт або знесення і зведення нової сучасної споруди. Але на заваді таких дій постає металева дощечка із написом, що це пам’ятка історії початку ХХ ст.

    Абсурдність такого твердження засвідчується тим, що будівля вокзалу була зведена і прийнята в експлуатацію 1954 р., тому ніякого відношення до подій під час громадянської війни мати не може…

    Що ж змінилось з часу виходу у світ названої вище публікації?

    - Ми вжили заходів, щоб усунути аварійність у цій споруді, - розповідає начальник Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління Володимир ЛЕВЕНЧУК. - Наші фахівці провели там ремонтні роботи.

    Зокрема там зашпаровано тріщину, поставлено підпорки, аби не було обвалу стелі та стін... А також виставлено «маячки», які показуватимуть, чи відбувається подальше просідання фундаменту або, не дай Боже, руйнація будівлі.

    Виконано ремонтні роботи, на які витрачено чимало коштів. Зазначу, що і у попередні роки тут проводились ремонти. Але, на жаль, проблеми не вирішено, будівля вокзалу під впливом ґрунтових вод і надалі зазнаватиме руйнації. Тому варто вживати значно більших, а то й кардинальних заходів щодо відновлення споруди. Однак усе впирається в оту пресловуту табличку із написом «Пам’ятка історії». Але щодо її «усунення», то ніхто жодних заходів не вжив. Згаданому у попередній публікації відділу контролю за збереженням пам’яток історії та архітектури Хмельницької обласної адміністрації, вірніше, місцевим чиновникам, це питання не цікаве, адже на публікацію з його боку ніякої реакції не було.

    Не хочеться повчати поважних чиновників, однак дозволю висловити свою пораду. Чому б не залишити на згадку потомкам стару споруду вокзалу, із усіма табличками та охоронними знаками, а поруч звести невеличкий, новий, зручний для працівників станції та пасажирів павільйон-вокзал за сучасними технологіями. І головне, у цьому випадку, щоб саме обласна влада спільно із залізничниками потурбувалася про налагодження тут пасажирського комфорту. Тоді й проблему для залізниці буде вирішено.

    Парадокси Часу. Залізничники намагаються зробити якомога комфортнішими умови перебування населення у межах залізничних об’єктів, а у місцевої влади «руки доходять» лише з точки зору гальмування процесів оновлення пасажирського господарства (ред.).

    А щодо пам’ятки історії, то це хай вона залишається на совісті місцевих органів влади. Коли у них є на то бажання, хай за власний кошт утримують таку «цінну» пам’ятку історії, якою на сьогодні являється будівля вокзалу. А залізниця буде працювати у своєму звичному ритмі, із дотриманням безпеки руху поїздів та із комфортним перевезенням пасажирів. Адже в цьому її головне призначення.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Життєві «СЕРПАНТИНИ» машиніста ТАЛАВЕРИ

    Так виходило, що, прямуючи до школи у селі Ситківці, що на Вінниччині, Анатолій ТАЛАВЕРА кожен раз переходив через залізничну колію. Біля неї юнак обов’язково зупинявся і прислухався - чи не чути, часом, гулу тепловоза. Деколи таланило. І тоді він дочікувався проходу поїзда і зачаровано заглядав у кабіну локомотива, уявляючи себе на місці машиніста.

    Цій уяві судилось здійснитись, але вже після навчання у Жмеринському професійному училищі. Причому перший рейс він здійснив як помічник машиніста паровоза, після чого «пересів» на тепловоз, через те, що паровозну тягу на початку сімдесятих на залізниці відправили у відставку. А потім освоїв майже усі типи цих машин, включаючи й спеціальні механічні рухомі засоби та й електровози, і вийшов у ранг машиніста-інструктора. І на сьогодні, коли Анатолію Федоровичу вже виповнилось 65, він продовжує працювати на цій же посаді. Він - чи не найстарший машиніст-інструктор нашої залізниці. Тож є що пригадати і є чим поділитись із молодими колегами.

    - Кажуть, що армія - це школа мужності, загартування, - розпочинає свої спогади мій співрозмовник, - з цим я повністю згоден. Але для мене вона була й школою професійної підготовки. Адже саме у війську протягом року я вивчився на машиніста. Потім, за здобутим фахом, до кінця служби працював. Причому невдовзі мене призначили машиністом-інструктором у залізничній бригаді, підрозділи якої базувались на території західних областей України. Тож доводилось водити поїзди зі спеціальною залізничною технікою багатьма маршрутами, в тому числі й у Закарпаття. А колія туди пролягає через гори. Не раз доводилось долати Ужокський перевал із його тунелями та «серпантинами».

    - І успішно? - цікавлюсь в Анатолія Федоровича.

    - За весь час військової служби - жодної передумови до надзвичайної події не виникало, - продовжує свою розповідь А. Талавера. - Причому не лише у мене, а й у машиністів, якими я опікувався, а вони були такі ж військовослужбовці строкової служби, як і я.

    - Завдяки чому? - допитуюсь у машиніста-ветерана.

    - Відповідь у мене проста - чітко дотримувався інструкцій. Ще навчаючись в училищі, я засвоїв чи не найголовніший урок - в інструкції, та й інших керівних документах, для машиністів нічого зайвого не записано. Більшість із їх положень, як кажуть, написані кров’ю. Вони увібрали у себе і досвід, і помилки, в тому числі й трагічні, тих, хто водив поїзди від зародження залізниці до наших днів. Усвідомивши це, я пояснював і підопічним машиністам, причому не лише під час військової служби, а й у подальшому, коли працював у локомотивному депо Жмеринка, та й у Жмеринській дистанції колії, де я й до нині тружусь.

    Про сьогодення Анатолія Талавери - дещо пізніше, а поки що повернемось до окремих епізодів із його доволі багатої, майже п’ятдесятирічної трудової біографії. Адже вона вмістила чимало цікавого та повчального.

    Скажімо те, що після повернення з армії у Жмеринку йому довелось зайняти ліве місце у кабіні тепловоза, хоча він уже був під час військової служби машиністом-інструктором. Та молодий, на той час, залізничник сприйняв таке призначення як належне. Щоправда, через рік він уже був машиністом, з часом підвищував класність і, головне, водив поїзди. Причому різного призначення, включаючи й дизель-поїзди.

    - Чи було щось цікаве? - перепитує Анатолій Федорович і відповідає: - До такого напевне можна віднести супроводження літерних поїздів. Керівники колишнього Радянського Союзу здебільшого користувались залізницею для поїздок країною та і за кордон. Для цього були сформовані спеціальні літерні поїзди. Перед їх проходом пропускали вантажний поїзд. А потім, за хвилин десять до проходу літерного, - окремий локомотив. Тож декілька разів такий локомотив я й вів. У кабіні, окрім мене та помічника, завжди перебували по два співробітника КДБ (спецслужба колишнього СРСР), які пильно оглядали усе навкруги та й нас пильнували… Оскільки я ще працюю, то, значить, все обходилось благополучно.

    - І так жодної пригоди за майже п’ятдесят років роботи машиністом? - не відстаю із запитаннями від співрозмовника. Він на хвилинку задумався і, щось пригадавши, відповів:

    - Вів я якось вантажний поїзд зі Жмеринки до Тернополя. Уже наближався до станції призначення, коли чергова попередила, що назустріч моєю колією рухається мотодрезина без радіостанції. Я зупинив поїзд на прямій, щоб було здалека його видно. І дійсно за якийсь час до нас підкотила мотодрезина. Вона рухалась із Теребовлі на Тернопіль, але якимось чином пройшла станцію Тернопіль-Східний і вийшла на нашу колію. Її ми зупинили і повернули до місця призначення. Тож і в цьому випадку все обійшлось благополучно.

    За час роботи в редакції мені доводилось спілкуватись із багатьма досвідченими машиністами, ветеранами, і кожен пригадував якісь надзвичайні ситуації. А тут - жодної. Значить, може бути і так. Більше того. За час роботи машиністом-інструктором у локомотивному депо та дистанції колії Анатолій Талавера «вивіз» чи дав добро на самостійну роботу більш ніж 140 машиністам та й багатьом помічникам. І, як засвідчують об’єктивні показники у цих підрозділах, жоден із його підопічних не створив транспортного інциденту, тим більше - дорожньої пригоди. Думаю, таким показником може похвалитись далеко не кожен машиніст-інструктор. Щоправда, Анатолій Федорович і не хвалився. Ці дані довелось «добувати». А на сьогодні він продовжує трудитись на своїй посаді. Вона передбачає опікування усіма машиністами та їх помічниками, які керують спеціальними рухомими механізованими засобами Жмеринських та Вінницьких дистанцій колії, а також сигналізації та зв’язку. І хай вони не водять багатотонні поїзди, робота у них доволі специфічна і відповідальна. Та під керівництвом свого наставника вони з нею успішно справляються. Адже кожен із них також успішно засвоїв головний урок машиніста.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Залишаймося і надалі разом!

    Спливли Новорічні і Різдвяні свята. Дякуємо, дорогі читачі, що попри заклопотаність, пов’язану із підготовкою та проведенням до чи не найдовгоочікуваних свят, ви все ж таки залишаєтеся з нами.

    Інформуємо, що за попередній рік редакція отримала 252 листи. Ви в них порушуєте різноманітні теми і питання. Частина дописів була і ще буде надрукована на сторінках «Зворотний зв’язок», «Жіноча колія», у добірках «Веселий вокзал», «І жартома, і всерйоз», «Гуморосатировіз».

    У пошті газети залізничників є й листи-скарги, що направлялися у відповідні служби Південно-Західної залізниці. На превеликий жаль, почастішали їх повернення відповідальними особами без розгляду. Вони посилаються у своїх діях на ст. 5-ту Закону України «Про звернення громадян», згідно з якою у зверненні мають обов’язково зазначатися прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання, викладатися суть порушеного питання, а також воно має бути підписано автором (авторами) із зазначенням дати. Дорогі читачі, аби уникнути у подальшому подібних відписок, просимо вас оформляти скарги згідно із чинним законодавством. Дякуємо вам за розуміння й сподіваємося на подальшу плідну співпрацю!

    Редакційна колегія «Рабочего слова»

    СВЯТО БОГОЯВЛЕННЯ

    При хрещенні Господа Ісуса Христа в Йорданії людям відкрилася істинна релігія - явлена була тайна триєдності Божества, Єдиного Бога в трьох особах.

    Святий Іоанн Златоуст говорить: «Здригнувшись, Іоанн торкнувся голови Господа; а коли розкрились небеса, ангели дивились на те, що діється, а благодать Духа Святого у вигляді голуба, сходячи на голову Господню, відхилила правицю Іоанна. І стояла сила народу, вельми здивованого, запитуючи один одного: «Хто це?» Потім, немов відповідаючи народові, Отець проголосив, кажучи: «Це є Син Мій улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мф. 3, 17).

    Догмат триєдності Єдиного Бога, неосяжний людським розумом, приймається тільки вірою. Авраам за дві тисячі років до Різдва Христового з вірою поклонився Богові, побачивши трьох ангелів. «Господи, якщо знайшов я ласку перед Тобою, не промини раба Твого» (Бут. 18,3), - сказав він, ушанувавши єдину владу, рівність і велич кожного з них.

    Господь Ісус Христос наказував апостолам: «Ідіть навчайте всі народи, хрестіть їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28,19).

    Святий апостол Павло передав Церкві три чесноти: віру в Отця, надію на Сина і невимовну любов Духа Святого (1Кор. 13,13).

    Свята Трійця творить всесвіт, спасає, знає і передрікає майбутнє, пізнає серця, є джерелом чудодійної сили. Вона - сила воскресіння, духовного відродження, дає вічне життя, освячує вірних, перебуває в їхніх душах, розподіляє духовні дари. Свята Трійця надавала натхнення пророкам, говорила через них і апостолів, наділила апостолів владою творити чудеса. Таке єдине діяння трьох іпостасей Святої Трійці знаменує їх єдиносущність і нероздільність.

    Святий Григорій, єпископ Неокесарійський, молився Господу Богу і Божій Матері, щоб йому була явлена істинна віра. З’явилася Богоматір з апостолом Іоанном Богословом і звеліла апостолові навчити Григорія тайни Святої Трійці. Святий апостол Іоанн сказав Григорію: «Єдиний Бог - Отець Слова Живого, сполученої премудрості і Сила і начертання Вічного, Звершений Звершеного Родитель, Отець Сина Єдинородного, Єдиний Господь, Бог від Бога, Начертання і Образ Божества, Слово Дійове, Премудрість, Сила творча всього створіння, Істинний Син Істинного Отця, Безсмертний, Вічний, Єдиний Дух Святий, що від Отця істоту має і через Сина явлений людям; Причина всього Живого, Джерело Святе, що подає освячення; через Нього явленим буває Бог Отець, вищий від усіх і в усіх, і Бог Син, який через усіх. Трійця звершена славою і вічністю і владою не розділяється і не віддаляється; в Трійці немає нічого створеного чи підлеглого і нічого прибулого, якого б раніш не було, а згодом прийшло; але незмінною і нерушимою завжди є Трійця».

    Християнські мученики сміливо визнавали апостольську віру в Святу, Єдиносущну, Животворящу і Нероздільну Трійцю, і ніякі муки, страждання і смерть не похитнули віри їх.

    «Трійцю визнаю і Їй Єдиній поклоняюся!» - сміливо відповіла юна Варвара своєму батькові, язичнику Діоскору.

    У розмові з хазарськими мудрецями святий Кирило, первоучитель слов’янський, говорив: «Отець, Син і Святий Дух - три іпостасі, а Божество - єдине. Видне на небі сонце має три властивості: коло, промінь світлий і тепло. Коло є подобою безпочаткового і нескінченного Отця, промінь - подобою Бога Сина, народженого від Отця і явленого світові, а тепло - подоба Бога Духа Святого, який зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків. Ніхто не скаже: три сонця, а одне, так і Пресвята Трійця має три Особи, а Божеством не розділяється, і є єдиним Богом.

    Наша віра - трон душі, основа життя, безсмертний корінь. Животворящий корінь віри - Отець, нев’януча гілка - Син, безсмертний плід - Дух Святий. Трійця проста, нескладна, невимовна, незбагачена, нероздільна за схожістю, достойністю, дією Божеством і величчям. Трійця існує споконвіку, не від початку одержала буття. Вона - вічна, нестаріюча, безсмертна, нескінченна. Вона не збільшується і не знищується, є непохитною.

    Протоієрей Валерій КЛИМЕНКО

    ХІРУРГ усміхнувся... Живе НАДІЯ!

    Напруга витає у повітрі світлої зали, до якої заходжу знімати хірургічну операцію з видалення пухлини. Фотографувати у такому місці дозволяють рідко, адже операційна - свята-святих будь-якої лікарні. Тут рятують людські життя. Та головний лікар залізничної лікарні міста Козятин Олександр КРАВЧУК відгукнувся на прохання редакції і дозволив провести зйомку заключного етапу хірургічного втручання.

    В операційній відразу ж отримую інструкцію «перебувати тільки біля однієї стіни, більше нікуди не відходити». Приміщення велике, і здається, що, навіть відступивши від свого «посту», нікому не заважатимеш, проте лікарську інструкцію виконую. Перше, на що звертаю увагу, - немає електронного «пікання», яке завжди є атрибутом операційної у голлівудських фільмах. Єдині звуки - це шум повітря для вентиляції легень пацієнтки та команди лікарів. Починаю свою роботу: знімаю зосереджені очі хірургів - акушера-гінеколога Миколи Івановича ТЮРІНА та гінеколога Наталії ЛЮБИМОЇ, їхні руки, які з вражаючою швидкістю та точністю вправляються з інструментами, які подає операційна медсестра Наталія КРАВЧЕНКО. Анестезіолог Людмила МАРКОВСЬКА та медсестра-анестезіолог Марія КОМАРИНЬСЬКА слідкують за станом пацієнта. Знімаючи світлини, не помічаєш, як плине час, і ось вже хірург вперше піднімає на мене очі, усміхається і командує: «Операцію закінчено, вам краще вийти». Хто ж сперечатиметься з акушером-гінекологом?!



    Згодом зустрічаємося з Миколою Івановичем. Він вже понад 20-ти років працює в цій лікарні. Видно, що людина виснажена, проте очі «всміхаються». Запитую, як пройшла операція і чую у відповідь: «Все добре, пухлину видалили і ускладнень не було, однак в одужанні найвагомішу роль відіграє реабілітація. Так що про успіх говорити рано». Довго побесідувати нам не вдається, мені час у зворотний шлях до столиці, а Миколі Івановичу - далі лікувати залізничників та їхні родини.

    Текст та фото Віталія НОСАЧА

    Увага додає наснаги

    У ветеранській організації Житомирського залізничного вузла, яку очолює енергійний і заповзятливий Василь ШУБОВИЧ (на фото), понад 700 колишніх залізничників. «Які турботи у сивочолих залізничників, які радощі?» - запитую у Василя Митрофановича. «Організовано відзначили День людей похилого віку, Міжнародний день інвалідів, Новорічні та Різдвяні свята», - каже Василь Шубович. - Мали добру нагоду зустрітися у своєму ветеранському колі, поспілкуватися, обговорити насущні турботи».

    За допомогою для ветеранів він звертається і до керівників залізничних підрозділів, і до міської влади. Представники останньої, приміром, допомогли з продуктовими наборами для 10 немічних пенсіонерів, пообіцяли з організацією безкоштовних обідів для деяких самотніх стареньких.

    Та, зрозуміло, що найвагомішу підтримку своїм колишнім працівникам надає залізниця. Вона турбувалася і турбується про своїх пенсіонерів. Це і поліси на медичне обслуговування, і путівки на оздоровлення, і лікування. Завдяки керівництву столичної магістралі ветерани Житомирського вузла цьогоріч побували у Клубівці, Хмільнику. А скільки гарних незабутніх вражень лишилося від відпочинку в Євпаторії.

    Очільник житомирських ветеранів Василь Шубович у розмові поділився й приємною подією для нього особисто. Під час нещодавнього урочистого зібрання в Києві з нагоди 20-річчя залізничних ветеранських організацій він отримав Почесну грамоту від керівнитва залізниці за свою плідну і багатолітню діяльність. Це підбадьорило ветерана й додало наснаги.

    Оксана КЛИМЧУК

    ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ

    (Закінчення. Початок в №46, 47, 48 за 2012 р., №1-2 за 2013 р.)

    «НЕ ЗАПЛЯМУВАВШИ НІЧИМ СЛОВА «ЛЮДИНА»

    «Щоденник розстріляного» виданий давно, невеликим тиражем. Сьогодні його знайти важко. Добре, наголошує Н. Капітонова, що існують матеріали про Германа Занадворова в хрестоматії для 5-9 класів «Література Росії. Південний Урал» (Челябінськ, 2002). Але далеко не все, що написано письменником, знайдено. Не все збережене опубліковано. Прийдуть такі часи, коли повну книгу творів Германа Занадворова буде видано. Його роботи - важливі свідчення подій Великої Вітчизняної війни. «Письменник не має бути забутим», - вважають його біографи з Росії.


    Осінні квіти на могилу вічно молодих Германа ЗАНАДВОРОВА та Марії ЯРЕМЧУК
    поклав голова сільради с. Вільхове Олег МЕЛЬНИЧУК.

    Колись у статті про Джека Лондона Герман Леонідович написав: «Вони вміли боротися до останнього подиху й вмерти, не заплямувавши нічим слово ЛЮДИНА». Це висловлення прямо стосується і його, і дружини - Марії.


    Біля стели на честь загиблих односельців.

    Ім’я Германа Занадворова викарбувано в Києві на меморіалі загиблим в роки війни працівникам управління Південно-Західної залізниці. Пам’ятаємо про нього і ми - його сучасники - творчий колектив залізничної газети «Рабочее слово».

    Я прощався із селом, яке простяглось на цілих 10 кілометрів обабіч лівої притоки Південного Бугу річки Синиці. На рукотворній заплаві побачив вервечку вільх.

    - Це все, що залишилось від колишніх гаїв, що буяли вздовж берегів Синиці, - із сумом сказав голова сільради с. Вільхове Олег Мельничук. - У часи, коли за декілька днів до визволення нашого села розстрілювали Германа Занадворова та Марію Яремчук, казали старожили, буяли ліси. Все тече, все змінюється», - по-філософськи закінчив фразу мій новий знайомий - колишній військовий, прапорщик запасу О. Мельничук, який разом з односельцями зберігає пам’ять про загиблих визволителів України до сьогодні.

    ПОГЛЯД ПСИХОЛОГА, АБО ПРО ПОЧУТТЯ САМОПОЖЕРТВИ

    Редакція звернулася до професійного психолога, постійної авторки нашого видання Ольги ЛЕЩЕНКО з проханням прокоментувати вчинок Марії Яремчук з погляду сучасної людини.

    «На сьогодні питання самопожертви взагалі втрачає будь-який смисл. На сторінках «Рабочего слова» ми вже неодноразово зверталися до теми любові. Це почуття у сім’ї неможливе без самопожертви. Сучасні молоді люди не готові жертвувати заради ближнього. Cлово «жертва» у багатьох асоціюється із кровавим ритуалом вбивства або щось на кшталт цього. Жертвувати можна власними звичками, інтересами. Та, врешті-решт, будь-чим. Наприклад, звичкою палити цигарки. Чи часто ви зустрічали чоловіків, які відмовлялися від цієї шкідливої звички заради своєї вагітної дружини та майбутньої дитини? І це ще не жертва, а життєва необхідність.

    Взагалі, жертвувати чимось зараз не модно. Чоловік турбується про те, аби в очах своїх товаришів не здаватися «підкаблучником». У свою чергу жінка хоче бути самостійною та незалежною. Це все від егоїзму, що добре «в’ївся» у тіло суспільства. Егоїст намагається все своє тримати при собі, не витрачати, а тим більше не віддавати. Але ж на інших він дивиться як на боржників, які завжди зобов’язані йому у будь-чому. Навіть, коли така людина отримає все, що хоче, вона все ж залишиться нещасною. До речі, слово «щастя» походить від слова «часть», «частина», тому бути щасливою на одинці неможливо.

    Явище «вигідно - невигідно» тут також відіграє важливе значення. Як можна віддати щось і не отримати нічого навзаєм, не маючи при цьому ніяких гарантій про повернення, віддачу? Але, відірвавшись від себе коханого, можна помітити, що, жертвуючи заради ближнього, можна пережити велику душевну радість та спокій, чого в сучасному світі так не вистачає.

    Якщо говорити про вчинок Марії Лук’янівни, то це приклад найвищого ступеня самопожертви. Дехто може подумати, що це не логічний, не продуманий вчинок, при цьому цитувати: «І померли вони в один день». Можна вражати «половину» прекрасними обіцянками про світле майбуття, в той час коли на сьогодні все тихо-мирно і є відносний достаток. Але, коли сучасників, як кажуть, вдарить грім з неба, то, виявляється, «ми з тобою не зійшлися характерами». Думаю, Марія Лук’янівна вирішила бути підступно вбитою із коханим одного разу, ніж обрати іншу долю. А саме: вмирати на самоті кожної хвилини протягом всього життя. Переконана, що такий вчинок - це наслідок виховання в сім’ї та тогочасному суспільстві. Як не критикують гарячкуваті сучасники, а протиставити самопожертві М. Яремчук в наші мирні часи немає чого. Чи не так?

    Зазирнувши в історію, можна знайти безліч прикладів жіночої самопожертви заради чоловіка, дітей, рідної країни. Ідеал жінки в давні часи це - мати та дружина. Здатність до самопожертви жінки - основа здорового суспільства. Коли сучасні жінки палять, грішать «на всі сто із гаком», прагнуть дістатися будь-що до влади, все врешті-решт у нашому суспільстві перевертається догори дригом. Недаремно народна мудрість говорить, що чоловік - голова, а жінка - шия, куди поверне, те й буде. Чоловіки з жінками воюють за лідерство замість того, щоб радіти досягненням один одного.

    Зараз стало дуже модно займатися духовними практиками, медитаціями, йогою, ще чимось «романтичним». Для чого? Для того, щоб віднайти душевний спокій? Пригадався один анекдот: приходить чоловік у магазин і говорить:

    - Я вчора у вас ялинку купив, іграшки, гірлянди... Сьогодні ж хочу все повернути.

    - Чому?

    - Бо браковане все!

    - Чому ви так вирішили?

    - Зібрав, встановив, нарядив, вмикнув гірлянди... здається, все добре: мерехтить, блискає, але... не радує...

    Тобто, маючи все необхідне для життя, люди залишаються сумними, пригніченими, підозрілими, відчувають душевну пустоту, сумніви. Як вже зазначалося, самопожертва приносить велику душевну радість.

    Можливо, відповіддю на поставлене редакцією запитання про ціну самопожертви дружини Германа Занадворова стане дитяча казка Д. Дмитрієва «Сумний король». У казці розповідається про короля, який, маючи все, нічому не міг радіти. Щодня в палаці влаштовували бали із смішними виставами, наїдками, феєрверками, все робилося для того, щоб король радів. Але ніщо не змушувало битися серце радісно. Одного разу до нього прийшов чоловік, представився лікарем і сказав, що може допомогти. Король погодився, він був готовий на все, лише б відчути душевну радість. Лікар забрав короля в найбіднішу частину королівства. Зупинилися вони біля однієї хати, де жила жінка із маленьким сином. Хлопчик був дуже хворий і ледь посміхався гостям. Жінка тихенько плакала, король відчув, як стиснулося його серце, і в нього в очах забриніла сльоза. Це його дуже вразило, такого з ним ніколи не було. Але думати про себе королю чомусь зовсім не хотілося, він був ладен пожертвувати всім на світі, лише б хлопчик одужав. Король почав просити лікаря, щоб той вилікував хлопчика, але відповідь була невтішною. Самодержець із надією помчав до свого палацу, привіз ліки та найкращу їжу. Впродовж цілісінької доби він трудився, допомагаючи лікареві. На ранок хлопчикові стало краще, король заплакав від радощів. Тепер йому ніколи було сумувати - зранку до ночі він трудився, допомагаючи іншим, відчуваючи при цьому величезну радість. Ось така казка. А як у житті? Смуток легко знаходить і підкоряє собі людей, які звикли думати тільки про себе, піклуватися лише про власне «я» й не помічати нікого навкруги. Добре, що сумний король все-таки зрозумів: справжня радість, від якої плачуть та сміються, від якої на серці стає світліше, а на душі чистіше - це радість самопожертви.

    P.S. На пам’ятнику, що стоїть посеред центрального майдану у Вільховому, прочитав напис «Здесь похоронено 9 неизвестных воинов Советской армии, павших в боях за Родину в марте 1944 г. Вечная слава героям». Низький уклін. Скільки їх, полеглих в ім’я прийдешніх поколінь? Точну цифру не назвав жоден із істориків. Неможливо. Війна замітає сліди.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    К 85-летию создания футбольного клуба «Динамо» (Киев). Легендарные капитаны. Довоенная семёрка

    (Продолжение. Начало в №48 за 2012 г.; №1-2, за 2013 г.)

    ПЕРВЫМ КАПИТАНОМ «ДИНАМО» БЫЛ НИКОЛАЙ МУРАШОВ - кадровый чекист, который с группой единомышленников стоял у самых истоков зарождения в Киеве в 1928 г. динамовской футбольной команды. Футбольная карьера первого нашего капитана не имела продолжения, как и многих других кадровых работников ГПУ, которым еще предстояло наводить порядок в молодой стране Советов, только возвращающейся к мирной жизни после кровопролитной гражданской войны.


    Первый состав «Динамо», 1928г.

    Самым значительным футбольным событием в жизни Николая Мурашова наверняка стал знаменитый матч с московскими одноклубниками, который состоялся 1 сентября 1928 г. на «Красном стадионе». Киевляне уступили - 2:6, но именно эта встреча, по мнению историков, дала мощный импульс развитию молодой киевской команды «Динамо».

    Благодаря Николаю Мурашову на свет «явился» фотоснимок самого первого состава «Динамо» Киев, датированный 1928 г. Впервые поклонники «Динамо» увидели этот фотоснимок (в урезанном виде) лишь спустя почти 39 лет (!). Сам капитан динамовцев на этом снимке - в среднем ряду, крайний слева.

    Казимир Пионтковский сменил на капитанском «мостике» Николая Мурашова. Болезненное поражение от динамовцев Москвы заставило руководство киевской команды усилить свои ряды. Ранее динамовцы комплектовались за счет других киевских команд. Появление в Киеве Казимира Пионтковского, одного из лучших центральных полузащитников в стране, - первый в динамовской истории «трансфер» иногороднего игрока (наряду с Германом Бланком).

    В «Динамо» Пионтковский был приглашен Сергеем Арсентьевичем Барминским, одним из руководителей киевского ГПУ. В середине двадцатых их пути пересеклись в Одессе, где молодой выходец из польской семьи Казимир Пионтковский уже блистал на футбольном поле. После своего назначения в Киев, Барминский вспомнил о своем приятеле. Двадцатипятилетнему Пионтковскому сразу же была доверена капитанская «повязка» (по протекции Барминского). Три с половиной года Казимир Пионтковский с честью выполнял почетную роль капитана киевского «Динамо».

    Вместе с партнерами по команде (Идзковским и Свиридовским) он стал первым киевским динамовцем, приглашенным в сборную СССР. К сожалению, дальнейшая судьба динамовского капитана сложилась трагично. В начале голодных тридцатых его с другом Михаилом Свиридовским приговорили к двухлетнему сроку в трудовой колонии за торговлю на базаре сукном. Возвращение в Киев в конце 1934 г. уже подорвавшего здоровье тридцатиоднолетнего Казимира Антоновича стало его «лебединой песней» в большом футболе.

    КАПИТАНОМ «ДИНАМО» СТАЛ КОНСТАНТИН ЩЕГОЦКИЙ. В Киев Щегоцкий, коренной москвич, перебрался уже в статусе «звезды», выступал за сборную Москвы, являлся кандидатом в сборную Союза. В киевском «Динамо» его талант расцвел и засверкал новыми красками. К великолепной технике и бомбардирским способностям прибавилось умение играть быстро, маневрируя по всему фронту атаки, часто атакуя из глубины. В истории «Динамо» (возможно и всего отечественного футбола) Константина Щегоцкого можно смело назвать первым футболистом, игравшим в команде роль современного плеймейкера.

    Вне всяких сомнений, Щегоцкий стал самым знаменитым футболистом киевского «Динамо» в довоенный период. Слава о футболисте Щегоцком гремела далеко за пределами футбольного поля. Объяснялось это его любовью к богемной жизни (нынешний Милевский 30-х годов - авт.). Рестораны, женщины, модные костюмы также легко ассоциировались с его именем, как бутсы и мяч. В принципе, как утверждают его современники, это не мешало ему быть лучшим на поле.

    Впервые Константин Васильевич вывел команду на поле в роли капитана в 1933 г., а последний раз - в 1941 г. Но дважды в динамовской карьере его капитанство прерывалось. Оба раза - по причинам весьма далеким от футбола. В 1935 г., находясь с командой в Одессе, динамовский капитан на правах старшего вступил в конфликт с ворвавшимися в расположение команды работниками НКВД. Ими оказались представители Днепропетровска, которые требовали возвращения домой Ивана Кузьменко, перешедшего накануне в стан киевлян. Этого конфликта ему впоследствии не простили.

    Второй раз капитанство Щегоцкого в «Динамо» прервалось в августе 1938 г., когда он был арестован по обвинению как «враг народа». Интересно, что за два месяца до ареста капитан киевского «Динамо» в Георгиевском зале Кремля был награжден орденом «Знак почета».

    (Продолжение следует)

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Життєвою колією - із оптимізмом у серці

    Передноворічними днями ветеран-залізничник, колишній черговий помічник начальника вокзалу Бердичів зміни №1 Микола СТАРУХІН відзначив своє сторіччя. До ювіляра привітати з цією подією прийшли рідні та близькі, колишні колеги та друзі по роботі, керівники місцевого залізничного вузла та Козятинської дирекції залізничних перевезень, представники ветеранських та профспілкових організацій.

    Роботі на залізниці ветеран праці віддав майже три з половиною десятиліття. Він прийшов працювати сюди, як для початківця-залізничника, доволі пізно: вже у зрілому віці. У повоєнні роки, маючи за плечима чималий досвід роботи в народному господарстві та органах внутрішніх справ, він добре прислужився й залізниці. Майже одразу його було призначено на посаду чергового помічника начальника вокзалу. Микола Данилович пропрацював аж до виходу на пенсію.

    - Я добре знаю Миколу Даниловича ще з середини 50-х, - розповідає одна з його колишніх колег по роботі Георгіна Севастьянівна ШАРАНТ. - Я тоді тільки прийшла працювати на залізницю. Отримала призначення на посаду прийомоздавача зміни №1 у багажному відділенні нашого вокзалу. Тож Микола Данилович був не лише моїм начальником, а й наставником, привчав до порядку та дисципліни. Так, він був досить вимогливим, але завжди ладив з людьми. Якщо цього потребували обставини - не цурався допомагати вантажникам чи іншим працівникам вокзалу, бо своєчасне і якісне виконання завдання для нього було понад усе. Вже після виходу на пенсію він часто приходив до нас, цікавився справами, бувало й допомагав, як досвідчений фахівець, і порадами. З ним було працювати і приємно, і цікаво.

    У день свого сторічного ювілею ветеран-залізничник почув на свою адресу чимало теплих та щирих привітань. Було й чимало слів вдячності за незабутні роки спільної праці та побажання міцного здоров’я. А ще - пишні букети квітів, почесні грамоти, медалі та цінні подарунки.

    Від імені начальника Південно-Західної залізниці Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА за багаторічну сумлінну працю на залізничному транспорті, високий професіоналізм, активну життєву позицію та передавання досвіду молодому поколінню залізничників Миколу Даниловича Старухіна у день його сторіччя було нагороджено знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці». Цю нагороду ювіляру вручив начальник Козятинської дирекції залізничних перевезень Василь БУЦЕРОГА (на фото). А за поданням міського голови Бердичева ветерана-залізничника нагороджено Грамотою Президента України.

    - Хочу зазначити, - сказав при врученні цієї нагороди ювілярові заступник міського голови Іван ДЕМУСЬ, - що за всю історію нашого міста серед наших земляків-довгожителів, хто переступив поріг свого сторіччя, Микола Данилович став другим залізничником. А ще цьогоріч його визнано «Людиною року» у нашому місті.

    Сам ювіляр подякував всім за добрі слова і таку зворушливу увагу до нього і, зокрема, зазначив:

    - Повірте, цей день і все те, що ви для мене сьогодні організували, вартує для мене дорогого. Звичайно, не у матеріальному, а в емоційному розумінні цих слів. І, дай Бог, вам всім дожити до такої миті - свого сторіччя! Кожному!

    ВІД РЕДАКЦІЇ:

    Солідний вік ветерана не заважає йому бути оптимістом і щиросердно випромінювати життєлюбство.

    Від всієї редакції приєднуємося до побажань, які надійшли на адресу молодого душею Миколи Старухіна!

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА

    Нотки натхнення

    Цікаву думку довелось почути, коли показувала роботи Ольги МОКУНЬ у своєму колективі. Мовляв, це потрібно закинути всі домашні справи й лише цим займатися. З таким запитанням ми й звернулися до Ольги Олександрівни.

    На вишивання картини під назвою «Русалка» (на фото) пішло майже 128 тисяч штук бісера та цілих дев’ять місяців. І народилося прекрасне творіння, що милує око, захоплює й манить поринути у казковий світ.

    - Домашні турботи ніколи не відкладаю. Підтримую чистоту та порядок. У цьому мені допомагають чоловік і донька. Маленьких дітей не має, онуків ще також, а ще у мене не має часу на… телевізор.

    Ось вам і результат - понад 86 картин за рік і 4 місяці (!).

    - Нотки натхнення. Як приходять такі образи, як підбираєте кольори?

    - Шаблони картин зазвичай купую. А от з кольорами - це вже моє поле фантазії. В такий час натхнення керує душею, і вона сама обирає колір, а я лише нанизую його на картину.

    Мешканка залізничного Фастова Ольга Мокунь після закінчення Харківського електромеханічного технікуму транспортного будівництва за спеціальністю «Енергопостачання та енергетичне господарство залізничного транспорту» працювала в ЕМП 707. Згодом, у зв’язку з реорганізацією, змінила місце роботи та коло друзів. Та пошановувачів її таланту менше не стало. А, як зізнається сама, збільшилось. Адже тепер побачити її роботи у Фастівському краєзнавчому музеї зможуть не лише колеги, а й усі бажаючі.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05