РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 48 (14 грудня 2012)
  • Випуск №48 14 грудня 2012
    Зміст
    1. ФОРМУЛА трудового УСПІХУ Олега БАЛАКОВА (Віталій НОСАЧ)
    2. За віру та службу
    3. Перші заметілі зустріли у всеозброєнні
    4. ЩО ГРЯДУЩІ ЗМІНИ НАМ ГОТУЮТЬ? (Оксана КЛИМЧУК)
    5. Валерій СУХОМЛИНОВ, начальник галузевої служби електропостачання: «Щоб завжди були світло та тепло!» (Підготував до друку Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА)
    6. Допомагає позитив (Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. Від ревізій - до контролю, від збитків - до доходів
    8. Кому потрібна дірка від владного бублика? (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Ухвала є остаточною. Оскарженню не підлягає (Іван СОТНИКОВ)
    10. ІЗ ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото із інтернет-сайту bc-eparchy.org.ua)
    11. Щиро вдячні за поздоровлення! («Рабочесловцы»)
    12. Із Летичева нам шанування
    13. Дарунок бачити цю синь (Фото Віталія НОСАЧА)
    14. Роздуми біля картин Катерини (Валентина КОЛЯДА, Фото з інтернету)
    15. ПЕРШІ ЗАМЕТІЛІ ЗУСТРІЛИ У ВСЕОЗБРОЄННІ (Никифор ЛИСИЦЯ, Микола ПАЦАК, Анатолій САДОВЕНКО)
    16. ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    17. Ветерани - у центрі уваги (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    18. Футбол, который нам не забыть!.. (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    19. Заради безпечного життя (Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА)

    ФОРМУЛА трудового УСПІХУ Олега БАЛАКОВА

    Людина, про яку добре відгукуються безпосередні керівники, викликає журналістську зацікавленість. Людина, яка вважає за доцільне замовчувати про власні заслуги, інтригує. Перше, що кидається у вічі, коли спостерігаєш за роботою оператора токарного верстата із числовим програмним управлінням Олега Балакова, - чіткі та виважені дії під час обточування колісних пар потужних електровозів.

    Майже 23 роки, як засвоїв випускник Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорта ім. М. Островського непросту справу з одночасного обточування обох коліс локомотива без їх викочування з-під електровоза. Локомотив заганяється на спеціальні колії, під якими розташовано розумний верстат, єдиний за технологічною неповторністю, як наголошує Олег Юрійович, в Україні. Цікавий факт - робоче місце оператора теж перебуває нижче рівня підлоги цеху. Це дозволяє максимально наблизитись до поверхні колеса, аби спостерігати, як унікальні токарні різці із победитовими (металокерамічний сплав - ред.) накладками (кожен має геометрію під заточування чергового окремого колеса) обробляють поверхні по колу кочення. Як розповідає Олег Балаков, його завдання - налаштувати верстат, а далі машина буде працювати в автоматичному режимі, поки різець не забере всі напливи й нерівності із поверхні колеса, приведе його геометрію до оптимальних параметрів.

    - Мені моя робота дуже подобається, - ділиться роздумами Олег Юрійович. - Я - токар, і цим усе сказано. Уже, як кажуть, душею прикипів до свого верстата, знаю його характер, всі слабкі місця. До речі, він не єдиний, під моїм піклуванням є ще один фрезерний верстат з обробки поверхонь коліс. Технологія обробки та ж сама, але вимагає перед обточенням гребеня або бандажу коліс знімати за допомогою механізмів буксові вузли електровоза. Коли Олег Юрійович розповідає про свій «робочий комплекс», за яким він провів все своє трудове життя, в голосі робітника відчуваєш душевність - «...він (тобто верстат) хоч і старенький, проте зі своєю роботою справляється на відмінно!». Сторонній людині може здатись, що робота в Олега Юрійовича доволі проста, мовляв, стій собі та запускай у процес обробки комп’ютерну програму. Проте за роботою машини треба невпинно слідкувати та вносити потрібні поправки, адже на різних локомотивах колеса спрацьовуються неоднаково і тому потребують особливих режимів зняття металевого прошарку. Дві години йде зазвичай на цей процес для обробки однієї колісної пари.

    Від керівництва цеху довідався, що токар зарекомендував себе як умілий і відповідальний майстер своєї справи. «Якщо кожний трудівник грамотно підійде до організації власного робочого місця й часу, буде сумлінно виконувати свої обов’язки, то й весь колектив стане передовим», - вивів я нехитру формулу трудового успіху Олега Балакова.

    Віталій НОСАЧ

    За віру та службу

    Днями в залі для апаратних нарад при управлінні Південно-Західної залізниці відбулася непересічна подія. Орден «За віру та службу» ІІ ступеня від Української Православної Церкви та Міжнародної громадської організації «Фонд імені Г.М. Кірпи» було вручено кандидатові історичних наук, начальнику служби відомчої охорони Південно-Західної залізниці Володимиру ЛАПІНУ. За словами президента означеного фонду Анатолія ПАЛЮХА, В. Лапін є достойним кавалером цього ордену, оскільки одночасно із виконанням основної роботи на керівній посаді він займається популяризацією історичної правди про розвиток українських залізничних магістралей.

    Редакція «Рабочего слова» приєднується до усіх, хто радіє успіхам Володимира Павловича на науковій ниві. З роси і води!


    Перші заметілі зустріли у всеозброєнні

    Практично всю територію столичної магістралі вкрито білим саваном. Де - більше, де - менше. Примхи природи: найбільша товщина снігової ковдри у Жмеринській дирекції залізничних перевезень - 60 см, найменша - в Конотопській, лише 2 см.

    Для гарантування безпечного руху графікових поїздів та здійснення маневрової роботи на станціях задіяно в середньому на добу від 10 до 14 машин серії СМ-2 та 6 машин СДПМ. За добу при разовому завантаженні 240 м3 снігу машини СМ-2 виконують по 5-9 завантажень за зміну, а машиною СДПМ звільняється від снігу до 29 км довжини колії.


    ЩО ГРЯДУЩІ ЗМІНИ НАМ ГОТУЮТЬ?

    Виїзне засідання штабу реформ відбулося днями у Коростені. До участі в його роботі було запрошено керівників Коростенської дирекції залізничних перевезень та структурних підрозділів залізниці Коростенського залізничного вузла, фахівців галузі, представників профспілкових комітетів трудових колективів. Начальник відділу з реформування Південно-Західної залізниці Георгій ЕЙТУТІС у своїй доповіді проінформував присутніх про суть та мету реформ, а також про причини, що спонукали до проведення реформування на залізничному транспорті.

    «Однією з важливих задач реформування є залучення інвестицій. На сьогодні для усіх є очевидним стан наших основних фондів, рухомого складу. Наявні джерела фінансування не дозволяють нам поновлювати фонди бажаними темпами», - зазначив Георгій Ейтутіс.

    Він детально роз’яснив усім присутнім необхідність та очікувані результати від реформування вітчизняної залізничної галузі. В результаті реалізації усіх етапів реформування залізничного транспорту і в подальшому буде забезпечено потреби економіки держави у перевезеннях й покращуватиметься рівень послуг для пасажирів та вантажовідправників. За рахунок покращення ефективності роботи рухомого складу майже на 25% зростуть обсяги перевезень, а на 60% очікується зростання продуктивності праці та рівень заробітної плати залізничників. Нині для забезпечення зростаючого вантажообігу необхідне придбання понад двох тисяч локомотивів, що потребує майже 68 млрд. грн. інвестицій, у пасажирський рухомий склад необхідно інвестувати 37,5 млрд. грн.

    Після детальної розповіді про реформування залізниці, присутні ставили свої запитання, відбулося обговорення почутого. В діалозі взяли участь начальник фінансового управління дирекції Людмила КУШНІР, голова теркому Олександр ЛОЗКО, начальник дистанції сигналізації та зв’язку Василь АБРАМОВИЧ, головний інженер локомотивного депо Анатолій ХАВІН, начальник станції Коростень Олександр МАЗУР.

    Переважна більшість питань, які ставилися присутніми на зустрічі, торкалися теми забезпечення соціальних гарантій. Георгій Ейтутіс підкреслив, що зі створенням внаслідок реформування публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) залізничного транспорту соціальні гарантії залізничників будуть збережені. Всі положення Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України і профспілками Товариство як правонаступник підприємств залізничного транспорту буде виконувати в повному обсязі. Ці зобов’язання діють до укладення відповідної угоди або колективного договору. Також збережуться галузеве медичне, санаторно-курортне, спортивно-оздоровче обслуговування працівників і пенсіонерів галузі.

    Цікавило коростенців і те, коли почнеться утворення ПАТ. Як тільки буде прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування «Українська залізниця», - сказав Григорій Ейтутіс. - А це передбачається найближчим часом. Цією постановою передбачено формування Комісії з утворення Товариства, а також заходи, необхідні для формування статутного капіталу Товариства, утворення комісій з реорганізації підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування та інші моменти.

    Запитували присутні і про те, яка доля чекає служби залізниці. Відповідь була наступною: нинішні служби залізниць залишаться в структурах регіональних філій АТ «Укрзалізниця» для виконання своїх функцій. Серед питань було й наступне, чи будуть в інфраструктурних підрозділах власні розрахункові рахунки? Будуть. Діяльність здійснюватиметься на основі порядку економічних взаємовідносин між підрозділами ПАТ «Укрзалізниця».

    Оскільки у своїх матеріалах часто звертаємо увагу на проблеми приміського транспорту, тож поцікавились у Георгія Ейтутіса, яка подальша перспектива пасажирських і приміських перевезень?

    - Будуть створені окремі підприємства, яким делегують всі повноваження і права з управління перевезеннями, - пояснив Георгій Ейтутіс. - Так пасажирські перевезення далекого прямування будуть виведені в окреме (хоча і залежне від майбутньої материнської компанії - ПАТ «Укрзалізниця») господарське товариство зі своїм, як наголошувалось, окремим балансом і комерційними відносинами з іншими структурами. Таке господарське товариство стане національним перевізником, який буде відповідати за всі види перевезень (швидкісні, у вагонах купе, СВ, загальних, плацкартних). Однак у ньому відбудеться розподіл послуг на сегменти: комерційний (купе, СВ, швидкісні) та соціальний (загальний, плацкартний). Ціна за проїзд у соціальному сегменті буде регулюватися державою, яка також буде компенсувати залізниці недоотримані доходи до рівня економічно обґрунтованих. Таким чином вдасться забезпечити операційну і фінансову ефективність (у тому числі за рахунок прозорості витрат), а також досягти підвищення рівня якості послуг, зберігши при цьому доступність пасажирських перевезень для широких верств населення.

    Приміські перевезення також будуть функціонувати як окреме залежне господарське товариство. Надалі воно буде виступати засновником регіональних компаній приміських перевезень спільно з органами місцевої влади.

    Оксана КЛИМЧУК

    Валерій СУХОМЛИНОВ, начальник галузевої служби електропостачання: «Щоб завжди були світло та тепло!»

    Наближається професійне свято енергетиків, а саме чисельної армії працівників галузевої служби електропостачання. Символічно, що відзначається воно в один із самих коротких світлових днів року - 22 грудня, коли людям найбільш необхідні світло та тепло. У цей день у далекому 1920 р. було прийнято план ГОЕЛРО (план електрифікації колишнього СРСР).


    Електромонтер В’ячеслав ТОЛСТОГУЗОВ та електромеханік Роман КОЛОМІЄЦЬ
    з Київської дистанції електропостачання обслуговують контактну мережу.

    У 1953 р. на Південно-Західній залізниці було створено службу електропостачання. Ще рік, і нам виповниться 60 років. Крок за кроком ми, як мала дитина, зростали. З початку - один цех. І поступово - до масштабної організації. Сьогодні це 7 дистанцій електропостачання, будівельно-монтажний поїзд та структурний підрозділ «Енергозбут». До складу цих підрозділів належить 46 районів контактної мережі, 23 райони електропостачання, 36 тягових підстанцій, які обслуговують 2291,6 км експлуатаційної та 6032,3 км розгорнутої довжини контактної мережі. На теренах підгалузі електропостачання працює майже 3200 висококваліфікованих спеціалістів.

    За усталеною традицією, напередодні свята є сенс проаналізувати, з якими результатами ми підійшли до нього. Основним завданням для залізниці стала підготовка транспортної інфраструктури до чемпіонату Європи з футболу, який вперше в своїй історії приймала Україна. Не стала винятком і наша служба. За мінімальні строки було проведено величезну роботу.

    Як відомо, для комфортного перевезення громадян нашої держави та закордонних гостей зі столиці України в міста, які приймали ЄВРО-2012, було придбано 10 швидкісних висококомфортних поїздів Hyundai Rotem. Для обслуговування такої суперсучасної техніки першочерговою потребою стало будівництво спеціалізованого депо, що і було зроблено в короткі терміни на території ст. Дарниця. Вся контактна мережа на цьому об’єкті побудована нашими спеціалістами з БМП-392 та за участю працівників усіх дистанцій електропостачання. Я хочу відзначити Олексія КЛОПОТУНА, Віталія КЛИКАЦЮКА з БМП-392, Івана ШПИГА, Петра БАРАНЕНКА з Дарницького району контактної мережі, які доклали великих зусиль у виконанні цієї роботи. Фахівці служби Сергій ЮЩЕНКО, Олександр МУМРЕНКО, Валерій КАРАСЕНКО розробили технічні умови на підключення електромережі технічної пасажирської станції від тягової підстанції Дарниця.

    Нова техніка висунула вимоги щодо нових підходів з обслуговування контактної мережі, тягових підстанцій, пристроїв електропостачання. Нашими працівниками за короткий термін було модернізовано, перебудовано під нові швидкісні поїзди 15 нейтральних вставок. Ми можемо пишатись такими працівниками служби, як головний інженер БМП-392 Олександр ГЕРАСИМЕНКО. Саме під його керівництвом були розроблені проекти з модернізації та подовження нейтральних вставок.

    Важливими об’єктами стали дільниці Київ - Здолбунів та Київ - Гребінка. Саме тут працівниками нашої служби було відпрацьовано понад 6,5 тисяч годин. Вони забезпечували роботу колійників на майже 900 кілометрах, виконували й свою роботу по заміні несучих тросів-струн контактного проводу.

    Однією з найнапруженіших дільниць стала залізнична інфраструктура між Шепетівкою - Здолбуновим. Тут було задіяно максимальну кількість техніки та людей. Лише за два тижні було модернізовано контактну мережу на всіх станціях.

    Великий обсяг робіт виконали працівники Козятинської дистанції електропостачання, якою керує Валерій НЕЧИПОРУК на перегоні Майдан Вила - пост Жлобинський. На цій дільниці довжиною 17 км збудовано нову контактну мережу за новими стандартами та вимогами з роздільною компенсацією та новою нейтральною вставкою, де замість повітряних проміжків ми використали новітні семиметрові секційні ізолятори типу 2А-200-25. Даний тип пристроїв дозволяє рухатись поїздам зі швидкістю до 200 км/год. І тепер ми маємо власний швидкісний полігон. При виконанні цих робіт хочу відзначити Олега ЦАРЕКА з Шепетівського району контактної мережі, Анатолія ЄЛИСЄЄВА з БМП-392, Володимира САВИЦЬКОГО з Новоград-Волинського району контактної мережі.

    За участю фахівців нашої служби на дільницях швидкісного руху було переобладнано 26 переїздів. При виконанні цих робіт значних зусиль доклали працівники районів електропостачання. Хочу подякувати Володимиру ТРОЯНУ з Шепетівського району електропостачання, Миколі ЖУРАВЛЕВИЧУ з Київського району електропостачання, Віталію НАГОРНОМУ з Коростенської виробничої дільниці.

    А ще слід відзначити, так би мовити, бійців невидимого фронту - фахівців вагону лабораторії контактної мережі (ДЛКМ), яка вдень і вночі обслуговує електрифіковані дільниці столичної магістралі та виявляє всі негаразди, які можуть виникати під час експлуатації. Це Ігор СОЛОМИЧ та Андрій БАГНО.

    Напередодні Дня енергетика, за доброю багаторічною традицією, вам, дорогі колеги, як кращим представникам енергетичної галузі, зі всіх святкових побажань хочу сказати головне та актуальне на сьогодні: Дорогі друзі! Постарайтесь, щоб у кожному домі, в кожній сім’ї завжди були світло та тепло!

    Підготував до друку Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА

    Допомагає позитив

    Робота чергового по вокзалу відповідальна. Як гарний господар, вірніше господиня, Надія Василівна БЕЗКОРОВАЙНА робить все від неї залежне для досягнення максимальних зручностей пасажирам. І підкаже, і допоможе, і проконтролює процес обслуговування подорожніх. 37 років залізничного стажу на ст. Фастів за її плечима. А ще багаторічний досвід залізничної родини - батьків, дідусів. Починала з посади квиткового касира.

    - Знайоме прізвище. Надіє Василівно, а Ви нещодавно не отримували нагороду? - запитую я.

    - Так, - скромно відповідає Надія Безкоровайна. - Медаль «Відмінник Південно-Західної залізниці».

    Колеги Надії Василівни наголошують на двох рисах її характеру - найвища вимогливість та глибинна особиста увага до людей.

    Визнання, нагороди, повага приходять до людей у різному віці. Та, як каже Надія Василівна, те, що робиться з любов’ю, на совість, не залишиться неоціненним. Що ж позитивні риси характеру допомагають у житті не лише Надії.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА

    Від ревізій - до контролю, від збитків - до доходів

    Попит на перевезення приміським залізничним транспортом є стабільно високим, вимоги до якості перевезень зростають. Однак забезпечити виконання цих завдань можливо, лише кардинально змінивши принципи організації та зони відповідальності (в тому числі і фінансової) за перевезення пасажирів у приміському сполученні.

    ВІДСУТНІСТЬ КОМПЕНСАЦІЙ ПЕРЕВІЗНИКУ за соціальний рівень тарифів (у середньому вшестеро нижчий від рівня рентабельності), систематичне невиділення бюджетних коштів на оновлення рухомого складу та постійні недокомпенсації за перевезення пільгових категорій позбавляють приміський сегмент перевезень перспективи стати конкурентоздатним та залучити платоспроможного пасажира.

    Для утримання існуючих соціальних тарифів на пасажирські перевезення у приміському секторі необхідно, щоб у державному та місцевих бюджетах було передбачено майже 3,5 млрд. грн. для компенсації залізницям своїх затрат до рівня беззбитковості перевезень.

    На сьогодні покриття витрат залізниць фактичними доходами у приміському пасажирському сполученні становить лише 12,89%.

    Систематично не виконуються норми Закону України «Про залізничний транспорт»: органи влади мають разом із залізницями вкладати бюджетні кошти в оновлення парку пасажирських приміських перевезень для забезпечення їх якості та кількості згідно із потребами пасажирів. У силу старіння рухомого складу та відсутності будь-якої політики органів місцевої влади в контексті оновлення парку пасажирських приміських перевезень кількість електропоїздів та дизель-поїздів, придатних для перевезень, скорочується з року в рік.

    Також законодавством передбачено, що при рівні тарифів, який не забезпечує рентабельності перевезень, збитки залізниць компенсуються з місцевих бюджетів. Але на практиці ця норма закону ніколи не виконується. Час від часу залізниці України за власний кошт покривають збитки від встановлених низьких тарифів на перевезення, що призводить до тотального занепаду приміського сектору українських залізниць.

    Де віднайти «кошти», щоб оновити рухомий склад, задіяний у приміських перевезеннях? Укрзалізниця уже подала на розгляд до Міністерства інфраструктури проект плану капітальних інвестицій на 2013 р., згідно з яким пропонується у 2013 р. спрямувати з місцевих бюджетів понад 5,4 млрд. грн. на оновлення приміського пасажирського рухомого складу (закупівля 23 електропоїздів постійного струму ЕПЛ-2Т, 30 електропоїздів змінного струму ЕПЛ-9Т, 22 рейкових автобусів).

    Допоки ж залізниця самостійно несе на собі соціальну місію забезпечення приміських перевезень разом із фінансовим забезпеченням. Перевезення у приміському секторі збиткові за своєю природою, однак вирішувати проблему потрібно спільно із владою. Залізниця надає інфраструктуру для перевезень, забезпечує рухомим складом та гарантує безпеку, місцеві органи влади визначаються з потребою у залізничних перевезеннях, тарифами, інвестиціями в рухомий склад, який потрібно придбати для надання якісних послуг, та з дотаціями для забезпечення беззбитковості роботи залізниці.

    ДОВІДКА

    Існуючі тарифи Укрзалізниці на перевезення у приміському сполученні залишаються в рази нижчими за собівартість послуги перевезень і є абсолютно демпінговими на ринку транспортних послуг.

    Фінансову ситуацію погіршує систематичне недоотримання сум компенсацій за послуги з перевезення пасажирів пільгових категорій: за 10 місяців борг облдержадміністрацій перед залізницями України за перевезення пільгових категорій населення склав майже 126 млн. грн...

    Якщо порівняти тарифи, встановлені на перевезення у приміському сполученні з тарифами на аналогічні відстані залізничним транспортом, на-приклад, у Росії, то на відстані до 20 км вони нижчі в 1,4 - 1,7 раза, до 50 км - в 2,3 раза, до 150 км - в 2,4 раза. При цьому потрібно зауважити, що Російська залізниця отримує дотації за перевезення пасажирів навіть за цими тарифами, бо вони все одно не відповідають економічно обґрунтованому рівню.

    У порівнянні з автотранспортним тарифом, який не передбачає витрат на утримання інфраструктури, залізничні тарифи занижені до абсурду. Так вартість проїзду в приміському сполученні поїздом - 1,5 - 4 рази менша за вартість проїзду автотранспортом, наголошує прес-центр Укрзалізниці.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Під час однієї із останніх апаратних нарад начальника столичної магістралі О.М. КРИВОПІШИН наголосив на необхідності удосконалення роботи пасажирського приміського комплексу. Підвищення дохідності та контроль за виконанням планів зі збирання коштів за проїзд залежить від роботи, зокрема турнікетних систем, що працюють на станціях і платформах із великим пасажиропотоком. При чому, «виловлювання» безквиткових пасажирів має відбуватись не лише у пункті відправлення, але й у межах станцій і зупинних платформ, куди прибуває пасажир. І мова тут не лише про електронні системи обліку подорожніх. Із залізничних контролерів та охоронців ніхто відповідальності не знімає.


    Кому потрібна дірка від владного бублика?

    Переглянувши днями новини Житомирського телебачення й обласних інтернет-сайтів, більш уважно прислухалась до інформації про роботу сесії Житомирської облради. Серед низки питань, що на ній розглядалися, був розподіл коштів з обласного бюджету, 300 тисяч з яких направлено Овручу на вирішення проблем з опаленням міста (на цю тему ми писали в матеріалі «Тривога… за тепло» (№36 за 2012 р.)). Та це ще не найцікавіше.

    Розподіляли депутати й субвенцію з державного бюджету на перевезення пільгових категорій населення. П’ять мільйонів гривень виділено для цього державою. І ось рішення сесії: усі 5 млн. віддати Житомирському трамвайно-тролейбусному управлінню (ЖТТУ), адже їм потрібні кошти на виплату заробітної плати і погашення боргів по ній за минулі місяці.

    Це добра новина для ЖТТУ. Водночас інші перевізники пільговиків, серед них і залізниця, отримали з цього траншу субвенції… дірку від бублика. А борги перед залізницею за перевезення пільгових категорій пасажирів немалі. Так Коростенській дирекції винні районні й міські адміністрації понад 2,5 мільйона гривень. Із виставлених цьогоріч рахунків на 5 млн. 773 тис. гривень повернуто 3 млн. 88 тис. українських грошових коштів. Звісно, залізничники про це не мовчать, а роблять все необхідне, щоб захистити свої інтереси, в тому числі й через судові інстанції. Про них на тій же сесії облради говорила начальник головного управління ОДА Ганна Ємченко, наголошуючи наскільки складна ситуація із пільговими перевезеннями, але державної субвенції не вистачає. Вона зачитала депутатам звернення від підрозділів залізниці, де йшлося про необхідність повернення владних боргів, бо в іншому випадку буде йти мова про судові розгляди. Головний фінансист запевнила, що проблему будуть вирішувати найближчим часом, бо не можна допустити критичної ситуації.

    Проблема не нова, як і ситуація із нерівномірним розподілом «бюджетного пирога», коли діють за принципом «своя сорочка до тіла ближче». Але ж мешканців області соціальноуразливих категорій безкоштовно перевозить не лише ЖТТУ, їх тисячі стають пасажирами приміських поїздів. І компенсацію за їх перевезення залізничники мають отримувати у повному обсязі. Проблем у галузі достатньо, найперше з тим же оновленням рухомого складу, щоб пасажири могли їздити в кращих умовах.

    Є різні думки щодо того, як розв’язати цей «гордіїв вузол». Над вирішенням проблеми думають і транспортники, і державні мужі.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Як повідомила російська транспортна газета «Звезда», у межах Північно-Кавказької залізниці налагоджується система формування вартості проїзду пасажирів і перевезення вантажу. Після впровадження спеціальної галузевої програми, у фахівців з’явилася можливість у режимі реального часу аналізувати пасажиропотоки і реагувати на їхні зміни. Приміром, за низької наповненості вагонів, робити відчеплення, і, навпаки, у випадках збільшення їхньої кількості додавати вагони і навіть впроваджувати додаткові маршрути.

    Як засвідчує російська транспортна преса, у 2012 р. прийнято низку важливих державних документів, які регулюють відносини між владою і залізничними компаніями з приміських перевезень у рамках державного контракту. Конкретним рядкам в них прописано методику виплати коштів за перевезення пасажирів пільгових категорій.

    Отже, про збитковість приміських пасажирських перевезень в Україні мова буде йти до того часу, поки на владних олімпах хоч у Житомирі, хоч у Києві не зрозуміють істину: через фінансові труднощі у залізничників страждатиме населення того регіону, де працюють «слуги народу». За прикладом ходити далеко не треба: Житомирська облрада, як свідчить О. Климчук, своє слово мовила… Доля залізничників залежить від того, які рішення прийматимуть владоможці. Так, на жаль. А коли ж «слуги народу» повернуться до магістралі обличчям?

    Оксана КЛИМЧУК

    Ухвала є остаточною. Оскарженню не підлягає

    Як часто ми чуємо звідусіль про те, що перед законом усі рівні, але є і «рівніші» …

    Часто-густо ми опиняємося у ситуації, коли на очах Феміди чітко вимальовується вплив матеріальної та соціальної нерівності сторін, яка найчастіше і робить значний вплив на вирішення справи по її суті.

    Однак суд залишається тією єдиною державною структурою, куди кожен звертається зі своїми проблемами, сподіваючись, що терези правосуддя переважать в його бік.

    З розмови із фахівцями юридичної служби Південно-Західної залізниці стає зрозумілим, що суд в Україні, попри тенденційні закиди на його адресу з боку деяких громадян, діє справедливо.

    Однією із найбільших категорій справ у місцевих судах є трудові спори (поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за вимушений прогул тощо). Особи, яких було звільнено за дисциплінарний проступок, намагаються довести свою правоту та невинність у судових інстанціях.

    Будемо відвертими - не всі ті, хто йде до суду, щоб поновитися на роботі, дійсно є «потерпілими». Під гучними фразами та скаргами на упереджене ставлення до їх персони такі особи ревно приховують свої особисті недоліки, зокрема безвідповідальність та неналежне виконання своїх посадових обов’язків, забуваючи про те, що справедливість та правосуддя не розрізняє людей - воно визнає лише факти.

    Сьогодні мова про колишнього начальника служби кадрів, навчальних закладів та соціальних питань Південно-Західної залізниці Михальченко Ірину Іванівну, яка обіймала вказану посаду п’ять років. При цьому відомі випадки, коли вона допускала невиконання без поважних причин своїх посадових обов’язків, грубо ігноруючи розпорядження керівництва залізниці та Укрзалізниці. Саме за це останню було притягнуто до дисциплінарної відповідальності керівництвом Укрзалізниці та столичної магістралі.

    Потрібно нагадати: дисциплінарна відповідальність полягає в застосуванні до винної особи дисциплінарних стягнень, якими відповідно до статті 147 Кодексу законів про працю України є догана чи звільнення. Забігаючи наперед, скажемо: Ірину Іванівну було звільнено. Цікавить причина?!

    Протягом 2011 р. Михальченко І.І. було оголошено чотири догани, із яких дві догани було оголошено керівництвом Укрзалізниці. Про це свідчить наказ від 07.07.2011 р. №98 за неналежне виконання посадових обов’язків, яке полягає у відсутності контролю за веденням баз даних системи АСУ «Кадри» на залізниці. Наступну догану згідно із наказом від 30.12.2011 р. №167 оголошено за відсутність належного контролю за роботою структурних підрозділів пасажирського господарства в питаннях підбору та розстановки кадрів, ведення кадрового діловодства та через відсутність контролю за впровадженням й експлуатацією баз даних АСУ «Кадри» на залізниці.

    Тепер про дві догани, оголошені керівництвом залізниці. Наказ від 24.03.2011 р. №73-Н/к наголошує на неналежному виконанні Михальченко І.І. своїх посадових обов’язків у частині забезпечення контролю з питань кадрової роботи на залізниці. Далі - більше. Наказом від 21.12.2011 р. №377-Н/к догану Ірина Іванівна отримала за порушення трудової дисципліни, неналежне виконання нею посадових обов’язків, яке полягає у недостатньому контролі за роботою підлеглих працівників щодо виконання завдань керівництва залізниці.

    Таким чином, з боку Михальченко І.І. наявна система допущених дисциплінарних проступків. Із зазначених наказів лише накази від 24.03.2011 р. №73-Н/к та від 07.07.2011 р. №98 станом на день звільнення були зняті, інші накази чинні та не оскаржені Михальченко І.І. в порядку, встановленому чинним законодавством.

    Нагадаємо і про те, що найменш суворим видом дисциплінарного стягнення є догана. Для її оголошення достатньо лише наявності факту порушення трудового законодавства. Проте існує і більш суворий засіб дисциплінарного впливу - звільнення.

    Звільнити працівників можна, зокрема на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, у разі систематичного невиконання працівниками без поважних причин обов’язків, покладених на них трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. І це за умови, що до них раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. Це положення стосується всіх працівників, у тому числі і керівників. Відомі непоодинокі випадки, коли саме керівники підрозділів підприємств не виконують трудові обов’язки, що, безумовно, є порушенням трудового законодавства.

    Логічним наслідком через недбале відношення до виконання своїх посадових обов’язків і стало звільнення Михальченко І.І. наказом від 30.01.2012 р., а саме: за п.3 ст.40 Кодексу законів про працю України. Тобто за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на особу трудовим договором, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення.

    Михальченко І.І., важаючи свої права порушеними, у зв’язку із «незаконним звільненням», у лютому 2012 р. звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою до Південно-Західної залізниці з вимогами про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за вимушений прогул та відшкодування моральної шкоди.

    Позовні вимоги Михальченко І.І. мотивувала тим, що підстави звільнення, які зазначені у наказі начальника залізниці від 30.01.2012 р. №70/ОС, є незаконними, оскільки до її посадових обов’язків не відносилось усунення недоліків у роботі з базами даних АСУ «Кадри» структурних підрозділів залізниці. А також позивачка мотивувала, що в день звільнення вона перебувала на лікарняному, до того ж на час її звільнення вона перебувала на 22 тижні вагітності та мала дітей віком до трьох та чотирнадцяти років.

    Судовий розгляд тривав майже півроку. Результатом стало прийняття Шевченківським районним судом м. Києва рішення від 02.07.2012 р. про відмову в задоволенні позовних вимог Михальченко І.І. оскільки суд прийшов до висновку, що дії керівництва Південно-Західної залізниці щодо звільнення позивачки були правомірними.

    Шевченківським районним судом м. Києва було встановлено, що Михальченко І.І. зобов’язана здійснювати контроль за впровадженням та експлуатацією системи АСУ «Кадри» на залізниці.

    Відомо, що згідно зі ст. 139 КЗпП України працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

    Проте Михальченко І.І. в порушення вимог, покладених на неї трудовим договором, неодноразово допускала порушення своїх посадових обов’язків щодо забезпечення ефективного функціонування системи АСУ «Кадри». Судом було встановлено, що твердження Михальченко І.І. щодо її перебування на лікарняному в день звільнення 30.01.2012 р. спростовується матеріалами справи. У довідці, виданій Державним закладом «Дорожня клінічна лікарня №2 ДТГО «Південно-Західна залізниця», вказано, що Михальченко І.І. в період з січня по лютий 2012 р. листки непрацездатності не видавались. Згідно із рапортами працівників стрілецької команди «Управління» Київського загону воєнізованої охорони Південно-Західної залізниці Михальченко І.І. в день звільнення прибула на роботу о 7 год. 40 хв. Також про підтвердження перебування Михальченко І.І. в день звільнення на роботі свідчить виписка здійснених нею вихідних телефонних дзвінків, наданих Державним підприємством «Центральна станція зв’язку»; Михальченко І.І. особисто підписувала накази по особовому складу залізниці та візувала заяви до наказів; перебувала на селекторній нараді з питань підбиття підсумків фінансово-економічної діяльності залізничного транспорту за 2011 р.

    Таким чином, суд прийшов до висновку, що звільнення Михальченко І.І. було здійснено з дотриманням вимог трудового законодавства.

    На спростування твердження Михальченко І.І. з приводу її звільнення на 22 тижні вагітності судом зазначено наступне. Враховуючи вимоги ст.9 Конституції України, ст.13, 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 8-1 Кодексу законів про працю України, Закону України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії» до моменту подання жінкою за місцем роботи медичного висновку (довідки) про свою вагітність на неї не можуть поширюватися пільги, передбачені під час звільнення згідно із вимогами Кодексу законів про працю України, оскільки такий працівник не перебуває у соціально-правовому статусі «вагітної» із врахуванням вимог трудового законодавства.

    Щодо твердження Михальченко І.І., що залізниця не мала права її звільняти, оскільки вона має дитину до трьох років, то суд зауважив, що за міжнародними договорами передбачено можливість розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з жінкою, яка має дитину до трьох років у залежності від добросовісності виконання нею трудових обов’язків та серйозності вчиненого проступку.

    Не погодившись із висновками Шевченківського районного суду м. Києва, Михальченко оскаржила вищезазначене рішення в Апеляційному суді м. Києва. В результаті Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 02.10.2012 р. апеляційну скаргу Михальченко І.І. відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін, оскільки суд апеляційної інстанції підтримав та погодився із висновками Шевченківського районного суду м. Києва про відсутність неправомірних дій залізниці при звільненні позивачки. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, Михальченко І.І. оскаржила у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалені судові рішення.

    Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 25.10.2012 р. встановлено, що скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

    Таким чином, судові інстанції досить чітко та об’єктивно визнали правомірність позиції керівництва Південно-Західної залізниці з приводу того, що трудові обов’язки слід виконувати завжди добросовісно та якісно, а при відсутності бажання у працівника на це існують відповідні заходи дисциплінарного впливу, які можуть застосовуватись роботодавцем у встановленому трудовим законодавством порядку та можуть мати для працівника несприятливі наслідки.

    Підсумовуючи вище означене, варто наголосити, що виконання своїх посадових обов’язків має здійснюватись неухильно, відповідально та згідно з чинним законодавством України кожним працівником - і начальником, і підлеглим, оскільки перед законом усі рівні.

    Іван СОТНИКОВ

    ІЗ ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ

    Маршрутне таксі квапилося на перехрестя доріг між містечком Ржищів та селом Пії, що у Миронівському районі Київської області. Тут на мене чекав колишній електромеханік Фастівської дистанції сигналізації та зв’язку, а нині - протоієрей Храму с. Тулинці Володимир РОМАЩЕНКО. Далі - шлях до знаменитого ще за часів Великої Вітчизняної війни Букринського плацдарму. У той морозний листопадовий день священик запросив автора цих рядків у село Малий Букрин, оскільки тут було заплановано освячення каплиці на честь 40 мучеників Севастійських. Подія не з пересічних. І тому на освячення зібралась майже вся громада села. Об одинадцятій годині архієпископ Білоцерківський та Богуславський Августин освятив каплицю (фото №1). Архієрею співслужили: секретар єпархії, благочинний та духовенство Миронівського благочиння.

    На честь 40 мучеників Севастійських. Чому таку назву матиме каплиця, побудована на кошти родин Лідії, Ніни, Клавдії, Валентини, Галини СТЕЦЕНКО (дівоче прізвище сестер)? Так було вирішено на сімейній раді. А щодо історії мучеників, про це розповів архієпископ Августин. Воїни були родом із Каппадокії (нині на території Туреччини) служили у складі римського війська, яке стояло в місті Севастії. Воєначальник Агрикола зажадав від них жертвоприношення язичеським богам. Після їхньої відмови римські воїни ввечері роздягнули відчайдухів й поставили на поверхню покритого льодом озера. Поруч влаштували теплу лазню, щоб бажаючі відректися від Христа могли в ній зігрітися. До ранку один із воїнів побіг до лазні, однак, забігши туди, відразу вмер. Один з римлян, Аглай, переконуючись у силі духу християн, сам роздягнувся й долучився до тих, хто стояв на льодовій поверхні озера. За переказом, римські воїни, дивлячись, що мученики не замерзають, перебили їм гомілки й згодом спалили. Так свідчить історія Християнства.

    Місце для богослужіння є. Історичну правду відновлено тепер і на межі Миронівського та Кагарлицького районів Київщини, а саме в с. Малий Букрин. Сільська церква, яку за часів Радянської влади, а саме у 1938 р., було переобладнано у зернове сховище, а у 1944-му повністю знищено, - то вже історія. І все-таки, чому сестри Стеценко разом із власними родинами вирішили вкласти кошти у будівництво нової Господньої обителі? Річ у тім, що їхній батько брав участь у Великій Вітчизняній війні. А місцина, де народилися сестри, відома на весь світ через те, що саме тут відбулася одна з найкривавіших битв за Україну. У вересні 1943 р. почалася битва за Дніпро і Київ. Восени німці відступали за Славутич. Відступ їхній супроводжувався жахливими акціями. Місцеве населення фашисти примусово евакуювали на Захід. Як розповіла вашому кореспондентові мешканка Малого Букрина 84-річна Христина ЛАЗАР, яка пережила в селі фашистську навалу, у 1941 р. окупанти зробили із місцевої церкви, на якій ще за радянської доби було скинуто хрести, в’язницю. Тут фашистські зайди тримали військовополонених, багатьох з яких розстрілювали в ярах, що поруч із Малим Букрином.

    Не менш трагічним виявився наступ радянських військ та форсування Дніпра на Букринському плацдармі. Битва за Київ, як стверджують сучасні історики, відбувалась у надзвичайно складних умовах, із провалом кількох операцій. Страшних втрат зазнали радянські війська на правому березі Дніпра біля сіл Григорівка і Малий Букрин. У районі Лютежа при форсуванні Славутича трупи червоноармійців, немов гребля, загатили річку. Навесні, як стверджує у газеті «Сільські вісті» від 26 жовтня 2012 р. Сергій СКОРОБАГАТЬКО, сапери підривали ці «дамби» з людських тіл, щоб відновити течію. У битві за Київ загинуло від півмільйона до двох мільйонів радянських військовослужбовців. Ось що споріднює мучеників Севастійських та захисників Києва у часи Великої Вітчизняної.

    - Що спонукало нашу рідню вкласти спільні кошти у будівництво каплиці? - перепитав в короткому інтерв’ю вашому кореспонденту Валерій ПАРИШКУРА, чоловік однієї із сестер Стеценко - Валентини. - Хочемо схилити голови перед пам’яттю мільйонів синів і дочок нашої України, котрі стали жертвами величезної трагедії. Маємо передати нащадкам пам’ять про них. Служби, які правитиме протоієрей Володимир Ромащенко у каплиці на честь 40 мучеників Севастійських, не дадуть забути минуле. Ми раді через те, що майже восьмимісячна побудова обителі Божої закінчилася успішно. Так із журбою радість обнялась.

    Звернувшись із пастирським словом до мирян, правлячий архієрей архієпископ Августин вручив благодійникам та будівничим каплиці церковні нагороди, якими їх удостоїв Блаженніший Митрополит Володимир.

    У розмові із кореспондентом «Рабочего слова» архієпископ Августин наголосив на тому, що освячення каплиці - то данина пам’яті не лише про воїнів та мирне населення, які загинули у межах Букринського плацдарму. Архієрей завжди переживає душею і молиться за убієнних через те, що ця тема йому близька особисто. По батьківській лінії його дід загинув на фронті, захищаючи рідну землю. А за материнськими коріннями - на діда також прийшов похоронний лист. Дядько, який був прикордонником, загинув у перші дні під білоруським містом Гродно. Батько архієпископа та інший його дядько підлітками допомагали партизанам. Село Глушковичі Гомельської області, де народився майбутній архієрей, визначено на карті у музеї Хатині, як таке, що було спаленим фашистами до тла. Мати і тітка архієпископа Августина дивом врятувалися.

    Урочистий молебень, хресний хід навколо каплиці, звернення-проповідь архієпископа Августина до пастви і гостей свята Церкви у Малому Букрині. Все проходило завдяки дарованому Господом архієреєві дарові слова.

    - Ми намагаємося залучити багато спраглих до істини душ до Христа, - сказав у довірливій бесіді зі мною протоієрей Володимир.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото із інтернет-сайту bc-eparchy.org.ua

    Щиро вдячні за поздоровлення!

    Колектив «Рабочего слова» щиро вдячний всім, хто не забув про знаменну дату в нашому житті - 90-річчя з дня виходу в світ першого номера. На адресу редакції надійшли десятки привітань. Серед них - від колективу редакції газети «Магістраль», першого заступника Голови профспілки залізничників і транспортних будівельників України М. СІНЧАКА, головного редактора газети «Вісник профспілки» О. АРТЕМ’ЄВОЇ, голови ради ветеранів залізничного вузла ст. Житомир В. ШУБОВИЧА, голови ради ветеранів Жмеринської дирекції залізничних перевезень Л. ФУРМАН, начальника лінійного відділу на станції Жмеринка Управління МВС України на Південно-Західній залізниці О. МОРОЗА. Деякі з них знайшли місце на сторінках газети. А ще ми вдячні тим, хто зміг знайти час і особисто завітати до редакції.

    ЗАЛИШАЙМОСЯ РАЗОМ!

    «Рабочесловцы»

    Із Летичева нам шанування

    На адресу залізничного видання надійшов лист-привітання від члена Спілки журналістів України, співробітниці «Летичівської газети» (Хмельницька область) Тетяни СевастьЯновоЇ. А об’єднав наші видання один герой - учасник оборони Одеси, ветеран-залізничник Георгій Андрійович ВЕРБОЛОВИЧ. Він родом з Летичева, тут пройшло його дитинство та юність. Тож зв’язок із рідним краєм підтримує через «Летичівську газету», а ось із залізницею - через наше видання, з яким він майже ровесник (див. «Рабочее слово» №6).

    Вітаючи, Тетяна Севастьянова пише: «З усього видно, що кожен член творчого колективу залюблений у свою справу, отож успіхів, добра і процвітання!»

    Навзаєм. А нашим ветеранам, героям наших публікацій і усім тим, хто зберігає пам’ять про них, - міцного здоров’я, оптимізму, віри у краще!


    Дарунок бачити цю синь

    Ми змусили б заговорити про неї весь світ
    Пабло ПІКАСО

    «Хто ж нас буде малювати, як ти покинеш?» - про це запитували її квіти. Дивно, скажете ви, квіти розмовляють? «Так», - відповім я. А ще, за словами Пабло Пікасо про неї та її квіти (картини), мав би говорити весь світ! Так сказав він, побачивши роботи художниці Катерини БІлокур «Цар-колос», «Берізка» і пейзаж «На полтавській землі», що експонувались на виставці у Парижі. До речі, до Музею декоративного мистецтва у Києві вони так і не повернулися. Чи побачимо ми полотна української майстрині? У чиїсь приватній колекції чи на якомусь аукціоні?


    Картина Катерини БІЛОКУР «Цар-колос»

    Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 р. в с. Богданівці колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії у селянській сім’ї. Родина жила вбого, і Катю не посилали до школи. Дівчинці подарували буквар, і за ним вона сама навчалась грамоти. А ще вона вміла дуже гарно вишивати, шила. Недаремно згодом її живопис називали вишивкою олійними фарбами на полотні. А коли обраний образ виходив за рамки полотна, вона просто доволі грубим швом доточувала його. Шила. Адже це - полотно! І ось одного разу їй захотілось щось намалювати. Сажею на полотнині вона намалювала «якихось видуманих птиць». «І тоді мені мої твори такі чудові здались! - писала вона згодом у листі до друзів. - Було так радісно на душі, що я та зуміла видумать. І дивилась я на той малюнок, і сміялась, як божевільна».

    Батьки не розуміли нестримного потягу дочки до «того святого малярства». І згодом навіть не підтримали односельці, вже після паризької виставки. Та все ж зустрілись добрі люди в її житті…

    І сьогодні перед нами - чарівна природа села, розмай дерев, квітів, зелені руна трав. Катерина самотужки осягнула техніку живопису, яку мистецтвознавці і досі не можуть визначити, чи то професійна чи народна манера, чи то реальність чи казка. До речі, для створення кожного полотна вона робила свої окремі пензлики. Щоб до найтонших деталей передати форму і колір квітки, стебельця, листка, прозорість кожної ягідки грона винограду, кетяга калини. Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на полотні незвичну красу, розмаїття світів рідної землі. Життя на її полотнах тече за законами художниці, неначе у невагомості. Квіти, яблука, кавуни, хліб, морква, бурячок. Все це змальоване з такою любов’ю. На полотні все живе, пухке, соковите, об’ємне. Прекрасне. Синій, блакитний та їх відтінки - переважні кольори полотен художниці. Думаю, не випадково. Адже це кольори Софії Премудрості Божої. І саме Катерині Василівні дано дарунок бачити цю синь!

    Надія КОШАРА

    КАТЕРИНІ БІЛОКУР

    В куфайці латаній, у вицвілій хустині -

    Цій «уніформі» жінки на селі, -

    Ти залишила рідній Україні

    Парсуни квітів - радощів землі.

    А поміж них коронувала колос -

    Основу нашого буття і вижиття.

    І він засіявся, твоєї барви голос,

    Від Марфи Тимченко і аж до Василя*.

    Ніщо не може вбити дух народу,

    Його талант і світле майбуття.

    Крізь терни видно українську вроду

    І сонце, вмите слізьми, як дитя.

    Примітка: *Марфа Тимченко - перший лауреат премії імені Катерини Білокур, Василь Завгородній - лауреат 1995 р.

    Фото Віталія НОСАЧА

    Роздуми біля картин Катерини

    У мої шкільні роки вчителі не розповідали про Катерину Білокур. Її не було заборонено, просто не рекомендована постать. Та й сьогодні лише в читанці для третього класу - дві репродукції та й годі. Багато пересічних громадян щось чули, щось знають. Так, її ім’я ввійшло до списку 100 відомих українців світу.

    Та, на жаль, сьогодні Катерина Василівна не є героїнею. А, на мою думку, має бути! Та дещиця написаних творів про неї не мають тієї сили, що може відживити героїню. Поема І. Жиленко «Цар-колос», повість В. Яворівського «Портрет з уяви», художній фільм «Буйна» (в головній ролі - Р. Недашківська), документальний фільм «Катерина Білокур» і ще декілька наукових праць.


    Картина «Квіти на голубому фоні».

    Сьогодні повторимось про героїню. Так, саме героїню, не побоюся так сказати, і нашу гордість, і нашу національну святиню. Спробую пояснити тобі, шановний читачу, для чого потрібно активне ознайомлення із постаттю Білокур. На прикладах її життя. З її ж листів. А ви дасте відповідь: ця жінка гідна звання Героя? Адже герой - це не завжди той, що із шаблею, і, як у нас складається історично, чинить спротив владі. Герой - це також той, хто ризикує, хто ламає стереотипи і може бути незалежним від влади.

    Катя народилася на початку ХХ століття, в той час, коли жінка за законами суспільства повинна була «знати своє місце». Тож освіти не отримала, бо в родині вірили, для чого «рвати чоботи і свиту» (ходити до школи), якщо жінка може робити щось інше. Сьогоднішні батьки це можуть сприйняти як щось надзвичайне: не заохочувати на отримання освіти дітей тоді, особливо в селах, таке явище існувало. Та потяг Катерини до живопису, до знань не могли побороти жодні заборони. Вона навчилась читати і писати самотужки. Ось що пише художниця у своїх листах: «Було мені 14, я щось таки малювала, і при тім стратила чимало паперу. І коли батько побачив моє твореніє, то мене отпороли як сидорову козу».

    У 1922 - 23 рр. Катерина зробила спробу вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки. Та без початкової освіти їй відмовили. З того розпачу дівчина не сіла на поїзд, а пішки по залізниці з Миргорода до Ромодана прийшла.

    …Спочатку Катря малювала на аркушах в клітинку і в лінію. Вчительська родина, до якої часто ходила Катерина, показала їй, що таке фарба, давала читати багато книжок. Згодом дівчинка відвідувала драмгурток. І зростала. Духовно. Як людина. Як художниця…

    «Я буду малювати!» Ці слова, сказані батькові у 34 роки, були сприйняті, наче я сказала, що полізу на місяць», - напише у листі до друзів.

    І відкрила світові Катерина сама себе. Якось в учительській родині вона почула по радіо співочий голос Оксани Петрусенко. На той час це ім’я знав весь Союз, і написала листа з проханням виставити свої роботи. А в кінці листа намалювала кошик, у якому були всі коми, крапки, знаки питання та оклику і приписка: «А це розставте самі, бо я неграмотна жінка». На конверті було написано: «Київ. Оксані Петрусенко». Саме з цього листа і розпочалося її визнання. Що принесло воно Катрі?

    Гроші? Ні. Деякі картини вона продала: п’ять рублів. Та зиску з них не мала. Навіть хати власної не було.

    Славу? Так. Її роботи виставили у Києві, Москві. На чергу, щоб побачити «Цар-колос», потрібно було витратити не менше години. Згодом її роботи було експоновано у Парижі. Та односельці, й навіть родина, не сприймали її таланту. Жодного прояву поваги. Голова колгоспу не давав навіть коня город зорати. Людська заздрість - поруч, за тином, а слава - десь там, за горами, за долами… На нездоланній відстані.

    Кохання? Чи не хотіла б вона поринути у нього з головою? Та не могла дозволити. Не бачила такого чоловіка, який би її проблеми та болі на себе взяв.

    Та годі роздумів. Милуйтесь квітами, читайте листи Катерини Василівни Білокур і відповідайте: «Гідна слави та пам’яті людської!»

    P.S. Білокурівські читання, які проводив 21 листопада музей декоративного мистецтва та сучасна українська письменниця Євгенія Кононенко, під враженнями підготувала Валентина КОЛЯДА.

    Валентина КОЛЯДА, Фото з інтернету

    ПЕРШІ ЗАМЕТІЛІ ЗУСТРІЛИ У ВСЕОЗБРОЄННІ


    НЕГОДА «АТАКУЄ»,

    ТА ЗАЛІЗНИЧНИКИ НЕ ВІДСТУПАЮТЬ

    Нинішня зима, на відміну від багатьох попередніх, розпочалась майже за календарем. Причому з усіма атрибутами. Рясним видався сніг на Вінниччині. За даними обласного метеоцентру, його випало понад 40 см. І ці опади на момент друку нашого видання не припиняються. Тож чимало турбот виникло в усіх структурних підрозділах, але найбільше - у працівників колії, станцій та вокзалів. Вони сміливо вступили в бій зі стихією. Зокрема на вокзалі ст. Вінниця, одразу ж після випадання першого снігу, організували бригади з прибирання білої «ковдри», яка покрила перони, привокзальні майдани та проходи до міського громадського транспорту. Довелось тут боротись із заметіллю й у вихідні дні. За словами начальника вокзалу Григорія МОСКАЛЬЧУКА, найбільше зусиль для звільнення перонів та підходів до них від навали стихії доклали працівники Дмитро ГАДЗИРА, Олександр ОПОЛЬСЬКИЙ, Віктор ТОПЧІЙ, Ігор ЛЬЯНОЙ, Валерій КАЦЬКАЛО та інші фахівці, а також керівники підрозділів та інженерно-технічні працівники. Спільними зусиллями вдалось прибрати сніг на місцях, де може виникнути небезпека для руху поїздів та пасажирів.

    Відповідально віднеслись до снігоборотьби й у Вінницькій дистанції колії, яку очолює Олександр ОНІЩУК. На кожній із дільниць цього відокремленого структурного підрозділу вдень та вночі працюють бригади, які очищають стрілочні переводи та інші об’єкти від снігу. Найбільше роботи у ці дні - у Віктора ВАСИЛИКА, Олександра ФЕЩУКА, Михайла ГОНЧАРА, Сергія КАРПЛЮКА, Олега КАРПІЛОВА, Сергія ВЕКЛИЧА, які цілодобово за допомогою снігоприбиральної машини СМ-2 очищають станційні колії. І це їм успішно вдається. А також фахівцям інших дистанцій колії та вокзалів на теренах Жмеринської дирекції залізничних перевезень.

    Хоч сніг постійно «атакує», та залізничники не відступають. Вони роблять усе належне для безпечного руху поїздів.

    ДО ПЕРШОГО СНІГУ ГОТОВІ

    Снігу на Сумщині випало мало, тому говорити про справжню снігоборотьбу в Конотопській дирекції було б передчасно. Але перший снігопад став ще однією перевіркою на готовність до роботи взимку. Наприклад, у Конотопській дистанції колії обидві снігоприбиральні машини у будь-який потрібний момент виїдуть на лінію - вони відремонтовані, перевірені й укомплектовані відповідно та й пального достатньо. Нормально працює електрообігрів стрілочних переводів на станції Конотоп, пневмообдув на станції Бахмач-Пасажирський й інших основних станціях, усі переїзди забезпечені посипальним матеріалом… Тобто безпорадними перед стихією конотопських залізничників зима не застане.

    СТАНЦІЯ І ВОКЗАЛ

    ПРАЦЮЮТЬ У ШТАТНОМУ РЕЖИМІ

    У Козятинській дистанції колії на розчищенні залізничних колій від снігу задіяно дві снігоприбиральні машини (СМ-2). Одна працює безпосередньо на перегонах та станціях дирекції, інша забезпечує діяльність великої вузлової станції - Козятин.

    - Ми працюємо тут вже шостий день, - говорить майстер колії Валентин Машевський. - Розчищаємо від снігу станційні колії, стрілочні переводи, гальмівні ділянки всіх сортувальних парків станції. Допомагаємо прибирати сніг й на вокзалі. За цей час наші машиністи снігоприбиральної машини Леонід Василюк, Олександр Зоз та Сергій Лопатін (на фото) завантажили та вивезли за територію станції вже понад 10 тис. кубометрів снігу.

    Залізничникам Козятина боротися із сніговими заметами допомагають і учні місцевого міжрегіонального вищого училища залізничного транспорту (на фото), які, зокрема, розчищають від снігу посадочні платформи та територію навколо вокзалу.

    Здавалося б, зроблено чимало. Станція і вокзал працюють у штатному режимі. Зривів графіка руху поїздів немає. Однак негода не вщухає. І синоптики обіцяють, що так буде у найближчі 2 - 3 дні. А це означає, що випробування для залізничників триватимуть.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Микола ПАЦАК, Анатолій САДОВЕНКО

    ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ

    (Продовження. Початок в №46, 47)

    ГОЛОВНОЮ СПРАВОЮ БУЛО ПИСЬМЕНСТВО

    Тепер - про те, що майже два з половиною роки, з листопада 1941-го по березень 1944 рр., прожили Герман і Марія в окупованому фашистами селі, де він став організатором руху опору окупантам. У нього з’являються однодумці - Лука Бажатарник, Костянтин Каюров, Леонід Іванов...


    Фото Г. ЗАНАДВОРОВА з архіву середньої школи с. Вільхове,
    що передано редакції головою сільради О. МЕЛЬНИЧУКОМ.

    Є спогади, стверджують біографи, від колишньої підпільниці з Вільхової, подруги Марії, Зінаїди Сичевської (після війни - місцевої вчительки). Вона пише про перше враження від знайомства з Германом: «Герман Леонідович прийшов до нас у перших числах листопада 1941 р. Зовнішній вигляд Германа викликав біль і жалість. Такий худий. Хворобливий вигляд, блідий, впалі очі, кульгавий. Невисокий. Але в цій фізично слабкій людині було стільки внутрішньої сили! Такі глибокі погляди на життя й висока духовна культура.


    Хата, де жив і переховувався Г. ЗАНАДВОРОВ.

    З першої зустрічі він викликав до себе симпатію й повагу. Ми прислухалися до його порад, з ним було все зрозумілим. Від нього віяло добротою й правдою, силою й душевним теплом. Ми вірили йому й зрозуміли, що він наш ватажок».

    До появи Германа в селі люди були готовими боротися з фашистами. Але без організатора у будь-якій справі важко. А тут - окупація. Занадворов зумів очолити підпільну групу «Перемога», що пізніше отримала назву «Червона зірка». Серед підпільників був місцевий фельдшер Терентій Сухина. Це він часто їздив у Голованіський ліс (на північ від с. Вільхова), де надавав медичну допомогу партизанам. Занадворов встановив зв’язок з партизанами під орудою М.І. Наумова, а через підпільників Аскарова та Іванова - зв’язок із київськими колегами по зброї. Г. Занадворов складав для них листівки, допомагав односельцям уникнути «відрядження» в Німеччину, добував інформацію про стан на фронтах. Друзі зуміли дістати машинку для друкування листівок, зібрали радіоприймач. З. Сичевська писала: «Члени підпільної організації затримували підводи із хлібом, що відправлявся в Німеччину, ховали й лікували партизан, допомагали молоді втікати й переховуватися від поневолення у Німеччину, поширювали листівки, вселяли віру в перемогу».

    Але головною справою для Занадворова було письменство. Таємно, по ночах, закривши віконниці, на лежанці за фіранкою при світлі каганця на зворотних аркушах колгоспних накладних олівцем, бісерним почерком писав він глави майбутнього роману про війну, розповіді, нариси, вів щоденник. На чорнетки не було часу. Якби окупанти знайшли хоч один аркуш - розстріляли б і його, і всю родину значно раніше, ніж судилося. Усе, що він тоді писав, було обвинуваченням фашизму, націоналізму. В його щоденнику й розповідях - опис звірств фашистів, грабежів, примусові санкції про «подорожі» людей до Німеччини, масових розстрілів єврейського населення... Герман писав літопис війни. Підлітком він запускав разом з однокашниками повітряні кулі, зроблені за зразком кулі братів Монгольф’є. Він радів, згадавши про це.

    «Повітряну кулю вони робили вдвох з Марусею, навіть тайкома від її старих батьків - не хотілося їх тривожити. Один раз увечері вони накачали її нагрітим повітрям. Куля рвалася з рук, як прив’язаний за ноги сокіл, але Герман не відпустив його, до тих пір, поки не вийшов на город і не переконався, що вітер дме у бажаному напрямку.

    Ніч була беззоряна, і куля миттєво зникла в темряві неба. Крізь дзижчання садів донеслися з вулиці голоси поліцаїв, які перебрали самогону. Треба було бігти в хату, але Герман, як і раніше, стояв на тім місці, звідки відправив повітряного гінця. Він подумки летів за кулею», - так напише про Г. Занадворова письменник Микола Воронов.

    «Мариша загриміла біля порога дійницею, сповіщаючи чоловіку, що він повинен негайно повертатися. Герман швидко покрокував до хати, сердячись, що дозволив собі це.

    Він знову подумки повернувся до свого повітряного гінця й уявив, як небесний плин несе його до наших. Потім, зійшовши із перехвильованою Маришкою у хату, представив, як куля падає біля окопу; з окопу вискакує червоноармієць, бере кулю й передає командирові. Командир розкриває згорток, прив’язаний до кулі, а через хвилину посилає цей згорток у штаб дивізії.

    Хоч би долетів. Серце тривожно б’ється: у згортку - рукопис розповідей, у яких він зобразив те, що відбувалося й відбувається на його очах тут, у Вільховій, та й, мабуть, на всій полоненій Україні. Він вклав у них всю свою люту ненависть до німецьких фашистів і до поліцмейстерської потолочі, що допомогала правити їхнім ставленикам пан-баронам.

    Згорток він посилав на ім’я найближчого київського друга Бориса Палійчука. У записці писав: «Вирішив спробувати хоч таким невірним способом (іншого поки не знайшов) передати частку зробленого. Думаю, вам там це стане у нагоді. Це, звичайно, мало, але поки всі, чим я можу допомогти воювати». Наприкінці записки він просив, якщо розповіді будуть друкувати, підписувати їх псевдонімом Юхим Черепанов. Такий псевдонім Герман вибрав тому, що дуже любив творця паровоза Юхима Черепанова, роман про якого так і не встиг завершити до початку війни», - пише М. Воронов.

    «НЕ ПРОДАВАВСЯ НІ ОПТОМ, НІ В РОЗДРІБ»

    «Не залишають читача байдужим розповіді Германа Занадворова. Вони лаконічні, правдиві й трагічні. І так само, як і щоденник, обвинувачують фашизм: «Колискова» - про те, як молода єврейка від жаху, що німецький солдат чоботом роздавить голівку її немовляти, збожеволіла й сама задушила своє маля. Розповідь із мирною назвою «Вершки»: фашисти повісили матір трьох маленьких дітей тільки за те, що не додала молока окупантам. Це була перша публічна страта в селі. «Була весна» - про любов, вірність і загибель юної партизанки. «Ця розповідь - дивно точне передбачення того, як загинуть вони з Марією», - акцентує увагу біограф Н. Капітонова.

    Занадворов мріяв переправити рукопис до своїх. Він задумав зробити повітряну кулю, про яку йшлося вище, прив’язати стос сторінок до міні-дирижабля й відправити до тилу. Написав на клаптику паперу: «Товаришу! Цей згорток з німецького тилу. У ньому рукописи - сумління журналіста, який перебуває на окупованій території. Найпалкіше і найпереконливіше прохання: не затримуючи ні на годину, знайти спосіб передати їх до редакції газети «Червона армія» для поета Бориса Палійчука». Але побоявся, що рукописи пропадуть, і відмовився від задуманого.

    Тоді ж він пише в щоденнику: «...Треба вчитися терпінню, але із кожним днем почуваю, як здають нерви. Здається, іноді, що божеволію. Але нікому не маю права показати, що полишаю позиції. Для тутешніх деяких товаришів я якимось чином є прикладом...». Щоденник Германа Занадворова обривається на словах: «Якщо ж не виживу, мої розповіді й записи...».

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Ветерани - у центрі уваги

    Напередодні цьогорічного дня залізничника керівництво і профком дорожнього Центру механізації колійних робіт запросили на святкову зустріч своїх ветеранів. Затамувавши подих, заходили літні люди на територію підрозділу, служінню якому кожен з них віддав не один десяток літ. Для них тут все знайоме, близьке, рідне, а радість зустрічі з товаришами і колегами омолоджувала їхні душі.


    Голова профкому Микола ШЕВЧУК поздоровляє Євгена ПОДЗИБУНА з 60-річчям.

    Разом із керівництвом і профкомом турботи з організації святкового заходу взяла на себе голова ветеранського осередку ЦМКР Оксана КОЗЮК.

    На жаль, не всі змогли приїхати, а їх у нас на обліку 131, адже багато хто мешкає на лінії, далеко від столиці. Серед таких - фронтовик - колишній механік хоперної вертушки Микола Іванович КУРДИБАХА, до речі, мешканець Козятина. Проте, незважаючи на це, ми прагнемо довести, що в рідному колективі їх пам’ятають і шанують. Привітати ювілярів стало для нас доброю традицією. Ось і цього року поздоровили з «круглими» датами й надали грошову допомогу 15 колишнім працівникам. Упродовж року відвідали 21 хворого і немічного ветерана, принесли їм подарунки і гроші. Також надавали путівки на лікування і оздоровлення у галузеві оздоровниці, що у Хмільнику, Клубівці, Євпаторії. 116 ветеранів отримали допомогу на опалення...

    Зі щирими словами вітання до колишніх колег звернувся начальник підрозділу Микола ЯНКОВСЬКИЙ. Микола Петрович розповів про те, чим дихає, які проблеми вирішує наразі трудовий колектив. Є ще серед ветеранів свідки тих часів, коли на заболоченому пустирі за станцією Пост-Волинський виростав новий підрозділ залізниці - колійна машинна станція №121, яка згодом перетворилася на міцну базу. Тепер тут зосереджено переважну більшість потужної колійної техніки столичної магістралі. Змінюються технології, оновлюється техніка, та залишаються славні трудові традиції залізничників. Ветерани можуть пишатися виробничими досягненнями своїх спадкоємців.

    Тепло привітав присутніх і голова профкому Микола ШЕВЧУК. Микола Васильович наголосив, що профком завжди допомагав і буде допомагати ветеранам підрозділу.

    В такій урочистій і водночас простій атмосфері начальник підрозділу і голова профкому поздоровили механіків Євгена Сергійовича ПОДЗИБУНА і Миколу Федоровича СКОРОГО з ювілеєм. Кожному з них виповнилося 60.

    А потім відбувся святковий концерт. Своїм запальним мистецтвом порадували поважних людей вокальний дует «Росичі», співачка Ольга БОРУСЕНЕ, соліст Володимир РИБАК й інші митці.

    Після концерту гостей чекав святковий обід. У невимушеній обстановці спілкувалися літні люди, їм було про що розповісти, що згадати. Вже у вечірній темряві сідали ветерани в автобус, увозячи із собою чудовий настрій і яскраві враження.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Футбол, который нам не забыть!..

    К 85-летию созданиЯ футбольного клуба «Динамо» (Киев)

    Футбольная команда «Динамо» была образована в городе Киеве в ноябре 1927 г. под флагом одноименного всесоюзного ДСО работников внутренних дел. И первыми ее игроками были чекисты и сотрудники милиции - С. Иванов,С. Барминский, А. Идзковский, П. Дишкант, Н. Мурашов, С. Бардадим, Е. Пирокети, М. Рейнгольд, В. Трофимов, И. Терентьев, В. Бойко.

    За 85 лет своего славного пути титулованный футбольный клуб Украины выиграл 26 национальных чемпионатов (по 13 - СССР и Украины), 24 кубка (по 9 - СССР и Украины, 6 - УССР), 3 Кубка СССР, 5 Суперкубков Украины. В европейских клубных турнирах завоевал два Кубка обладателей Кубков и один Суперкубок УЕФА. Является первой немосковской командой, которая выиграла титул чемпиона СССР в 1961 г., и первым представителем Советского Союза, который завоевал два Кубка обладателей кубков и один Суперкубок УЕФА.

    Команда появилась на свет по инициативе начальника Киевского ОГПУ Семена Западного. Его заместитель Сергей Барминский вместе с Николаем Ханниковым начали формировать команду. Правда, свою первую игру «Динамо» провело только в июле 1928 г. с другим «Динамо» - из Одессы, встреча завершилась со счётом 2:2. Спустя год киевский клуб сыграл свой первый поединок против иностранной команды. Соперником «Динамо» стала команда «Дойч Ваграм» из Австрии, тогда советский клуб уступил со счётом 3:4. Шли годы и киевское «Динамо» наращивало свои силы, и уже в 1935 г. киевляне сумели разгромить обладателя Кубка Франции «Ред Стар» со счётом 6:1.

    В 1936 г. был создан единый командный чемпионат СССР, придя на смену многочисленным региональным турнирам. Единственной командой, представляющей Украину, стало именно «Динамо». Дебютный сезон оказался более чем успешным для киевлян, они заняли второе место. В послевоенные годы «Динамо» осталось без своих ключевых игроков и результаты были крайне плачевны. Киевляне даже могли вылететь из высшего дивизиона, заняв предпоследнее место, но для команды, столь успешно выступавшей до войны, сделали исключение. Только в 1951 г. с приходом на пост главного тренера Олега Ошенкова дела у «Динамо» пошли в гору, команда сумела подняться с подвала турнирной таблицы на второе место.

    Первым серьёзным успехом для киевской команды стала победа в Кубке СССР в 1954 г. Чемпионат СССР покорился «Динамо» в 1961 году, тогда киевская команда сумела опередить московское «Торпедо». Тогда впервые чемпионом страны стали не представители Москвы. Впрочем неудивительно, что именно «Динамо» стало чемпионом, ведь состав у киевлян был просто потрясающий - Олег Базилевич, Йожеф Сабо, Виктор Серебрянников, Виктор Каневский, ну и конечно же Валерий Лобановский.

    В 1964 г. киевляне сумели выиграть Кубок СССР и стали первым советским клубом, участвующим в европейском турнире. До этого советское руководство не хотело рисковать имиджем страны, ведь не могли же игроки из СССР проиграть капиталистам. «Динамо» было допущено играть в Кубке Кубков. Дойти бело-синим удалось до четвертьфинала, где их выбил куда более опытный и мастеровитый шотландский «Селтик». Сезон 1966 г. стал триумфальным для киевлян, тогда команде удалось стать чемпионами СССР, а также выиграть Кубок СССР.

    Безусловно, главные успехи киевской команды связаны с именем Валерия Лобановского. С первых же дней у руля команды бывший игрок выстроил целую систему подготовки команды, которой потом учились многие и многие тренеры. Несмотря на то, что ему было всего тридцать четыре года, он сразу же сумел добиться серьёзнейших результатов.

    В 1974 г. «Динамо» оформляет дубль, а Олег Блохин стал лучшим футболистом СССР. Прошёл всего год, а коллектив под руководством Лобановского сумел выстрелить и на европейской арене. Киевляне сенсационно выиграли Кубок Кубков, сумев на своём пути обыграть такие команды, как софийский ЦСКА, «Айнтрахт», «Бурсаспор», ПСВ и «Ференцварош», у которого «динамовцы» и выиграли в финальном матче со счётом 3:0.

    Осенью «Динамо» встречалось в матче за Суперкубок с сильнейшей командой Европы - мюнхенской «Баварией». Практически все специалисты были уверены в убедительной победе немцев, но на деле «Динамо» оказалось сильней в двухматчевом противостоянии. Олег Блохин - главная ударная сила киевской команды - тогда получил «Золотой мяч», вручающийся лучшему футболисту Европы.

    Такие выдающиеся успехи, безусловно, накладывали огромную ответственность на команду, с которой «Динамо» удалось справиться. После относительно неудачного чемпионата 1976 г. киевляне сумели вернуть себе чемпионское звание в 1977 г. Теперь для киевской команды даже третье место в чемпионате становилось неудачей. В 1980 и 1981 г. «Динамо» также становилось лучшей командой в СССР, а также был взят и Кубок СССР. Успехи Валерия Лобановского на посту главного тренера «Динамо» стали причиной его назначения на пост тренера сборной СССР, в результате чего ему пришлось покинуть команду.

    (Продолжение следует)

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Заради безпечного життя

    Напередодні Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом на вокзалі ст. Київ-Пасажирський відбулася інформаційно-профілактична акція «Безпечне життя». Організували і провели її МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» спільно з державною адміністрацією залізничного транспорту України «Укрзалізниця» та профспілкою залізничників і транспортних будівельників.

    Як недолік організаторів, можна назвати те, що до початку акції на вокзалі не було жодної інформації про її проведення. Навіть наряд міліції на запитання про місце її проведення відповів здивованим поглядом. Тому й розпочалась вона доволі кволо. Проте згодом, коли з вокзальних гучномовців пролунала інформація про проведення зазначеного заходу, зацікавлених отримати інформацію з’являлося все більше й більше.

    До речі, проблема ця досить актуальна. У ВІЛ-інфікованих в Україні ризик померти від СНІДу більший, ніж у громадян найбільш уражених країн Африки. Сьогодні в світі від СНІДу помирає менше людей, ніж у попередні роки. У найбільш ураженому регіоні Африки, що на півдні Сахари, за період з 2005 по 2011 рр. вдалося знизити рівень смертності від СНІДу на 31%. У той же час в Україні смертність від цієї недуги зросла на 70%!

    Під час акції бажаючі пасажири мали можливість безкоштовно отримати інформаційні матеріали, практичні рекомендації з профілактики ВІЛ, захисні засоби. Останні серед пересічних громадян розлітались, мов смажені пиріжки.


    Під час акції «Безпечне життя».

    Окрім того біля входу на Південний вокзал Київ-Пасажирського було розташовано мобільну амбулаторію, де бажаючі могли пройти експрес-тестування, а результат отримати через 15 хвилин. За 2 години акції було зроблено 45 тестів. Один результат був позитивним.

    Організатори акції вважають, що на сьогоднішній день Україна має найвищі темпи скорочення чисельності населення в світі. Тому вони закликають Уряд та Верховну Раду України вжити негайних державницьких заходів для повноцінної відповіді на епідемію ВІЛ/СНІД.

    Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05