РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 46 (23 листопада 2012)
  • Випуск №46 23 листопада 2012
    Зміст
    1. З нагородою!
    2. Дяка ЗА ЧУЙНІСТЬ та ТУРБОТУ
    3. ВИЇЗНЕ ЗАСІДАННЯ ШТАБУ РЕФОРМ (Анатолій САДОВЕНКО)
    4. ТВОРЦІ технічного ПРОГРЕСУ (Олександр ЦАРИК)
    5. МАЙЖЕ 20 000 ВАГОНІВ - не межа?! (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. Переїзди до зими готові. А під'їзди до них? (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву середньої школи с. Вільхове, що передано редакції головою сільради О. МЕЛЬНИЧУКОМ.)
    8. Пліч-о-пліч ВЕТЕРАНИ та МОЛОДЬ (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА)
    9. Про ФЕНОМЕН хмільницьких ЛІКАРІВ (Ядвіга ОСТРОВСЬКА, Фото автора та з архіву «Рабочего слова»)
    10. «Залізничні» гени (Оксана КЛИМЧУК)
    11. Будь-яка забаганка від щирого серця (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ, Київ - Євпаторія - Київ)
    12. Эстрадный монолог о Чу-Чу (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    13. Анна ВІЛІНСЬКА (Польща). ДИСКУСІЯ (З польської переклав Ігор АРТЕМЧУК, Фото Віталія НОСАЧА, Віктор НОВОБІЛИЧ)

    З нагородою!

    За багаторічну сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий внесок у розвиток господарства приміських пасажирських перевезень, високий професіоналізм, творчу ініціативу в роботі та з нагоди 50-річчя від дня народження, генеральний директор Укрзалізниці нагородив першого заступника начальника відокремленого підрозділу галузева служба приміських пасажирських перевезень Південно-Західної залізниці ВАСЬКОВСЬКОГО Юлія Мар’яновича знаком «Залізнична Слава» I ступеня.


    Дяка ЗА ЧУЙНІСТЬ та ТУРБОТУ

    Ветерани Південно-Західної залізниці - Київської, Козятинської, Конотопської дирекцій - щиро дякують лікарям, медсестрам, обслуговуючому персоналу лінійної лікарні с. Клубівка за професійне лікування, увагу, турботу, теплоту і затишок, створені медичним персоналом.


    Група ветеранів Південно-Західної залізниці під час відпочинку у лінійній лікарні с. Клубівка.

    Від щирого серця хочемо подякувати керівництву Південно-Західної залізниці та особисто її начальнику Олексію Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ. Саме завдяки його зусиллям ми, ветерани-залізничники, не схиляємо голови під гнітом сучасного світу, а зустрічаємось, спілкуємось, лікуємо власні хвороби і маємо змогу радіти життю.

    Особлива подяка - головному лікарю Василю Михайловичу БОРИСЮКУ за лікування та допомогу у вирішенні всіх питань ветеранів; лікарю Ярославу Васильовичу МИСЛЮКУ за його професіоналізм, уважність, тепле серце, що зігріває нас, ветеранів; лікарю Ользі Степанівні ДІДКОВСЬКІЙ за чуйність та увагу до нас.

    Низько вклоняємось і бажаємо ще потрапити в цей чудовий лікувальний заклад.

    Від імені ветеранів залізниці старші груп Київської, Козятинської та Конотопської дирекцій залізничних перевезень Анатолій Михайлович ШАПОВАЛ, Олександра Онуфріївна ТИХОНЧУК та Євдокія Іванівна КОНДРАТЕНКО.


    ВИЇЗНЕ ЗАСІДАННЯ ШТАБУ РЕФОРМ

    Залізничну галузь нашої країни вже найближчим часом чекають суттєві зміни. Галузь реформується. І про те, чого очікувати залізничникам від цього реформування, йшла розмова на виїзному засіданні штабу реформ, що відбувся днями у Козятині. До участі в його роботі було запрошено керівників Козятинської дирекції залізничних перевезень та структурних підрозділів залізниці Козятинського залізничного вузла, представників профспілкових комітетів трудових колективів, фахівців галузі.

    Начальник відділу з реформування Південно-Західної залізниці Георгій ЕЙТУТІС у своїй доповіді проінформував присутніх про суть та мету реформ, а також причини, що спонукали до проведення реформування на залізничному транспорті.

    - Перш за все, хотів би особливо наголосити, що реалізація Державної цільової програми реформування залізничного транспорту, виконання першого етапу якої розпочалося на нашій залізниці, це, передусім, вимоги сьогодення, - зазначив Георгій Дмитрович. - Укрзалізниця залишилася по суті єдиною галуззю у нашій країні, яка функціонує за вимогами законодавства ще радянських часів. Ми й досі мало не безкоштовно перевозимо пільговиків, бо держава нам компенсує за це, можна вважати, копійки. Надаємо й чимало інших безкоштовних послуг, хоча країна вже давно живе за ринковими законами, а більшість підприємств є приватними. Сьогодні Укрзалізниця виконує регулятивні та господарчі функції, хоча логічно було б їх роз’єднати. Правила гри повинні бути однаковими для всіх. На залізничному транспорті країни немає єдиного суб’єкта господарювання, існує монополія на перевезення. Тож виходить, що залізниці працюють поза межами правових відносин, бо у нормативних документах немає розподілу функцій державного та господарчого управління. Тому й потрібні зміни. Без них для галузі настануть важкі часи. Вже зараз спрацювання основних фондів рухомого складу становить 95%. На його оновлення необхідно 178 млрд. гривень, а на забезпечення, що очікується, - не більше 50 млрд. гривень. Лише минулого року від перевезення пасажирів на приміських та місцевих напрямках збитки склали по Укрзалізниці чотири з половиною млрд. гривень. Якщо не зробити корінних змін, то до 2020 р. дефіцит вантажних вагонів складатиме 111 тис. одиниць. Не кращим буде стан справ і з локомотивами та пасажирськими вагонами. Тож зміни конче необхідні, і назрівали вони роками.

    Що ж планується зробити у ході реалізації Державної цільової програми реформування залізничного транспорту країни?

    На першому її етапі необхідно удосконалити законодавчу та нормативно-правову базу стосовно залізничного транспорту, розмежувати функції державного і господарчого управління. Планується, що Укрзалізниця стане публічним акціонерним товариством залізничного транспорту загального користування. Південно-Західна залізниця, як і інші залізниці країни, стане філіалом цього акціонерного товариства. На базі дирекцій залізничних перевезень створюватимуться регіональні центри управління перевезеннями. Крім того, будуть формуватися вертикально інтегровані структури за видами діяльності: вантажні, пасажирські, приміські та інші. Інфраструктура залізниць та локомотивний парк 100% залишаться у державній власності.

    Будуть створюватися і привабливі умови для широкого залучення інвесторів.

    - Наша країна не є піонером у реформуванні свого залізничного транспорту, - зазначив Георгій Ейтутіс. - Подібним шляхом проходили всі провідні країни Європи і світу. Німеччина, наприклад, реформувала свою залізничну галузь п’ять разів. Ми уважно вивчаємо їхній досвід. Намагаємося уникнути помилок наших колег-росіян. Зрозуміло, що такий процес (реформування) завжди проходить болісно, не без проблем. Але він необхідний для нас та нашої країни. При цьому ми не повинні забувати про соціальний захист наших працівників, грамотно забезпечувати оптимізацію роботи на всіх дільницях, і не допустити автоматичне скорочення робочих місць.

    Реалізація програми реформування залізничного транспорту розрахована до 2020 року. До неї ще буде внесено чимало змін, уточнень та доповнень. Тож начальник відділу реформування Південно-Західної залізниці запропонував усім присутнім на виїзному засіданні штабу реформ, якщо ті мають свої слушні пропозиції та зауваження, надати їх в управління залізниці.

    Анатолій САДОВЕНКО

    ТВОРЦІ технічного ПРОГРЕСУ

    На початку вересня нинішнього року Науково-технічне товариство залізничників України, яке очолює перший заступник генерального директора Укрзалізниці Микола СЕРГІЄНКО, підбило підсумки конкурсу «Краща раціоналізаторська пропозиція». Читач уже з-поміж рядків зрозумів, що на залізницях держави для творців технічного прогресу - необмежене поле діяльності. Так що і в задіяному конкурсі, що організовувався і тривав не один день, взяли участь кращі… А серед них - авторський колектив станції Шепетівка Південно-Західної залізниці у складі головного інженера Віталія ДИТИНЧУКА, начальника механізованої гірки Віктора ЦЕХАНОВСЬКОГО та начальника технічного відділу Анатолія БОГОМОЛЮКА.


    А.М. БОГОМОЛЮК, В.І. ЦЕХАНОВСЬКИЙ.


    В.О. ДИТИНЧУК.

    Передусім зауважимо, що до цього конкурсу, хоч він презентувався на досить-таки високому рівні, шепетівчани були готові будь-якої миті. Начальник техвідділу станції А. Богомолюк засвідчує це записами у журналі обліку раціоналізаторських пропозицій. Їх чимало.

    І результат не забарився. Організатори залізничного руху міста кращих стаханівських та кривоносівських традицій стали переможцями конкурсу, про що й засвідчив з усіма належними печатками і підписами диплом.

    Але на цьому крапку ставити не поспішаймо. 24 - 26 жовтня у Запоріжжі на базі одного з підрозділів Придніпровської магістралі Укрзалізниця провела семінар «НТІ як складова система інформаційного забезпечення діяльності галузі та розвитку інтелектуальної власності».

    Про важливість та актуальність сучасно піднятої теми свідчить хоча б той факт, що від керівництва Укрзалізниці у семінарі взяли безпосередню участь перший заступник генерального директора М. СЕРГІЄНКО, начальник головного управління розвитку і технічної політики В. ШИШ, головний інженер головного управління електрифікації та електропостачання І. ЛАГУТА та інші.

    У числі учасників інформаційного форуму були представники всіх залізниць України, а від Південно-Західної залізниці - заступник начальника технічної служби Г. П’ЯТИГОРСЬКИЙ, провідний інженер технічної служби Н. КОЧЕТОВА, головний технолог локомотивного депо Київ-Пасажирський С. ЗОЛОТАРЬОВ, головний інженер станції Шепетівка В. ДИТИНЧУК, інженер-технолог ст. Козятин А. ГОЛОВАТЮК та головний інженер дистанції сигналізації та зв’язку ст. Вінниця Г. ОСТРОВСЬКИЙ.

    Головний інженер станції Шепетівка В. Дитинчук на семінарі виступив на тему «Удосконалення роботи обладнання сортувального комплексу на станції Шепетівка Південно-Західної залізниці».

    А тепер - про головне. Учасникам семінару було представлено збірник кращих раціоналізаторських пропозицій та винаходів залізниць України за 2011 - 2012 рр. І серед них - досить-таки ґрунтовна та актуальна праця авторського колективу станції Шепетівка «Впровадження забезпечення стабільного регулювання тиску в гальмівних циліндрах уповільнювачів вагонів типу К3».

    Не вдаваймося до технічних деталей, бо вони знайомі фактично тільки залізничникам. Головна суть у тому, що в результаті проведення модернізації уповільнювачів при гальмуванні вагонів підвищується безпека руху при їх розпуску із сортувальної гірки та зменшується час на їх гальмування.

    Але ж зауважимо: сортувальною гіркою ст. Шепетівка у середньому розформовується немало-небагато на даний час - понад тисяча вагонів на добу. Адже вузол є одним із найпотужніших у державі. Звідси сталеві магістралі пролягають у п’яти напрямках. Проведеними замірами встановлено, що час на гальмування лише одного вагона завдяки раціоналізаторській пропозиції зменшився всього-на-всього на 6 секунд. Але якщо ретельно підрахувати, то за рік економічний ефект від модернізації становить у середньому понад 94 тисячі гривень. А це ж тільки одна сортувальна гірка. Але ж на те й такі конкурси і семінари, щоб досвід новаторів ширився, ідеї впроваджувалися у життя, а результати надихали на нові.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Робота у господарстві з організації залізничного руху накладає відбиток на характер людини. Активна життєва позиція - ось, що відрізняє таких людей, як В. ДИТИНЧУК, В. ЦЕХАНОВСЬКИЙ, А. БОГОМОЛЮК, які власним прикладом чимало позитиву приносять у галузеву скарбницю. І мова тут не лише про тисячі гривень. Такі люди перебувають у гармонії із собою та колегами, близькими та рідними. Вони - представники того покоління інтелігентів, яких, на жаль, все менше серед нас, і яких нам так сьогодні не вистачає. Попри все - життя продовжується. Редакція «Рабочего слова» бажає Віталію Олександровичу, Віктору Івановичу та Анатолію Миколайовичу нових успіхів, зустрічей із однодумцями, любові, турботи з боку дітей та онуків!

    Олександр ЦАРИК

    МАЙЖЕ 20 000 ВАГОНІВ - не межа?!

    Минулого року була нагода писати про трудові досягнення колективу ст. Гнівань, адже на той час щодоби станційні колії залишав повновантажний поїзд - півсотні вагонів. Це був своєрідний рекорд. Та нинішнього року його побито, причому із значним перевершенням. Тому є підстави для нової публікації.

    На початку зазначу, що ст. Гнівань віднесено до другого класу, таких у Жмеринській дирекції залізничних перевезень лише чотири. Її було створено ще у сімдесяті роки позаминулого століття, коли проклали залізничну колію Київ - Балта. Навколо станції, на базі невеликого подільського села, почало розростатись місто. У ньому звели декілька доволі великих підприємств, зокрема завод залізобетонних конструкцій, державний підшипниковий завод… Та найбільшим, за обсягами виробленої продукції, став місцевий гранітний кар’єр, де виготовляють щебінь різних фракцій. Тож у свій час залізниця посприяла утворенню цього міста із розвинутою промисловістю. А тепер його підприємства забезпечують роботу нашій галузі і, зокрема, невеличкому колективу, очолюваному Борисом МЕЛЬНИКОМ, в якому трудиться менше п’ятдесяти працівників. Та обсяг робіт вони виконують чималий.

    Для підтвердження наведу лише декілька показників. З початку року тут навантажено майже двадцять тисяч вагонів. Таким показником володіє далеко не кожна станція нашої залізниці, включаючи й ті, що віднесені до першого класу. А минулого року за такий же період майже на п’ять тисяч вагонів було менше. Це засвідчує динаміку значного зростання вантажної роботи на станції. Є й ще один важливий показник - це вага відправленого вантажу, а вона складає понад один з третиною мільйон тонн. Його перевезли у вказаній вище кількості вагонів, хоча плановим завданням передбачалось використати для цього на двісті вагонів більше. Це значить, що на станції зуміли ефективніше використати вантажний рухомий склад. Станцію не залишали недовантажені до норми вагони.

    За рахунок чого відбулось зростання вантажної роботи? Запитую у начальника станції.

    - Відчутно зросло відвантаження продукції гранітного кар’єру, - пояснює Борис Олегович. - Інтенсивніше працює завод залізобетонних конструкцій, вироби якого ми відправляємо замовникам. Також значний приріст у роботі нам забезпечує зведений новий елеватор. Із нього Вінницька продовольча група за десять місяців відправила 389 вагонів, у які завантажено майже 25 тисяч тонн зерна. З’явились у нас і нові клієнти, з якими ми активно співпрацюємо. При цьому постійно дбаємо й про те, щоб коло замовників на вантажні перевезення постійно розширювалось.

    У подальшій розмові керівник цього структурного підрозділу назвав тих, хто активно трудиться над виконанням планових завдань. Серед них - товарні касири Петро КОШЕНКО, Людмила КРОХМАЛЬ. Вони встигають вчасно підготовити всю необхідну документацію, якісно обслуговують клієнтів. Прийомоздавальники Олеся БАБІЙ, Тетяна МЕЛЬНИК та Олена БОЙКО дбають не лише про те, щоб кожен вагон був навантажений за усіми нормами безпеки руху поїздів, а й містив у собі максимально допустиму вагу вантажу. Уміло організовують перевізну та маневрову роботу чергові по станції Віктор ДЕМЯНОВ, Зінаїда КОВАЛЬСЬКА. Та й інші працівники станції активно трудяться на своїх робочих місцях. Це й забезпечує високий кінцевий результат.

    Втім не лише персонал станції докладає зусиль, щоб у Гнівані ритмічно здійснювалась поїзна та маневрова робота, вчасно подавались вагони під навантаження… Для цього фахівці Вінницької дистанції колії та Вінницької дистанції сигналізації і зв’язку нещодавно замінили на нові три стрілочних переводи, провели середній ремонт станційної колії, обновили деяке обладнання. А працівники пункту технічного огляду вагонів та підготовки їх під навантаження, який очолює Анатолій МАРУНІЧ, день і ніч трудяться над тим, щоб вантажний рухомий склад був технічно справним і придатним для безпечного перевезення вантажів не лише вітчизняними залізницями, а й за кордон. Адже чимало вантажів відправляються до Російської Федерації та інших країн. Це і є нові горизонти ст. Гнівань.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Переїзди до зими готові. А під'їзди до них?

    Якщо запитати будь-якого громадянина, навіть неповнолітнього віку, хто відповідає за безпечний перетин автомобілями залізничних колій, відповідь буде однозначною - залізничники. Тому, що до цього вже звикли. Але для кого більша небезпека - для тих, хто їде у поїзді, чи - в автомобілях? Сумна статистика засвідчує, що набагато більше гине людей, які перетинають залізницю в автомобілях. Виходячи із таких даних, відомству, яке відповідає за безпечний рух автотранспорту, і варто було б більше опікуватись саме такими об'єктами. Але…


    На Південно-Західній спеціалісти успішно слідкують за порядком на залізничних переїздах.

    Чомусь, коли автомобільна дорога перетинає річку, навіть судноплавну, у тих, хто її будує і експлуатує, не виникає питання про те, що відомство річного флоту має забезпечити переправу через водну артерію. Просто через річку будують міст, причому такий, який не заважатиме судноплавству. А от на перетині сталевих магістралей із автошляхами вимоги зовсім інші - їх мають спорудити та утримувати залізничники...

    З цим на залізниці давно змирились, хоч мають від цього чимало збитків. Утримання одного залізничного переїзду, тим більше, регульованого, обходиться в кругленьку суму. Та за таких обставин спрацьовує ще одне неписане правило - хто везе, на того і навантажують.

    Для підтвердження вище сказаного, оскільки мова піде про компетентні органи, наведу витримки із офіційних документів. У поданні Жмеринської прокуратури з нагляду за додержанням законів на транспорті за №15/2688, від 03.10.2012 р. на ім’я начальника Вінницької дистанції колії зазначено: «Станом на 02.10.2012 р. охороняємий залізничний переїзд, який розташований на 1113 км п.9 перегону Браїлів - Гнівань (автомобільна дорога місцевого значення сполученням Браїлів - Потоки), експлуатується з порушенням технічних норм. А саме: автомобільна дорога в зоні обслуговування Вінницької дистанції колії на відстані 20 м від осі колії, на стику бетонного перекриття та асфальтного покриття місцевої дороги, - це ямковість покриття, що є порушенням пункту Інструкції ЦП-0174, що може створити аварійну ситуацію на самому переїзді та призвести до травмування працівників залізничного транспорту і пасажирів». Для читачів поясню, що за 20 метрів до переїзду, або осі крайньої колії, в асфальтному покритті утворилась виїмка, або, за народним висловом, доволі глибока вибоїна. А перед нею - ще декілька, трохи менших.

    Наведу цитату із листа-відповіді начальника Вінницької дистанції колії в. о. Жмеринського прокурора з нагляду за дотриманням законів на транспорті. Зокрема там зазначено: «На залізничному переїзді 1113 км перегону Браїлів - Гнівань, зі сторони переїзного поста, відстань від крайньої рейки до основного шлагбаума складає 6,6 м, а до запасного шлагбаума - 14,1 м, згідно з п. 5.1 Інструкції ЦП-0174, обслуговується Вінницькою дистанцією колії. Ямковість на стику бетонного покриття переїзду та асфальтного покриття місцевої дороги Браїлів - Потоки, а саме на відстані 20 м від осі крайньої колії, не є зоною обслуговування залізниці».

    Тут уже й коментарі зайві. Але зауважу, що подібні ситуації виникають не лише на згаданому вище, а на багатьох інших переїздах нашої залізниці. І деколи доходить до того, що залізниця ніби то мусить ремонтувати автомобільну дорогу за 50, а то і за 100 метрів до залізничного переїзду. А чому не навпаки?

    Декому таке запитання видається недоречним, а я ж наведу конкретні факти. На залізничному переїзді 81 км дільниці Вінниця - Гайсин з перетином дороги М-12 Стрий - Тернопіль - Кіровоград - Знам’янка було укладено спеціальне резиново-синтетичне покриття між коліями та обабіч них. Усе це заради комфортного проїзду автомобілів. Однак за рік, а то й менше, «завдяки» вантажівкам, в яких навантаження на одну вісь сягає десяти, а то і більше тонн, це «цивілізоване» покриття, яке мало б слугувати більше десятка років, перетворилось на мотлох. Реакція місцевої влади не заставила на себе довго очікувати. Керівництво Вінницької обласної адміністрації направило листа керівництву Південно-Західної залізниці. Після чого негайно розпочались ремонтні роботи. На згаданому вище переїзді вони обійшлись у 50 тис. грн. Дещо меншу суму - 45 тис. грн. - витрачено на ремонт переїзду того ж напрямку на 107-му кілометрі. І це на одноколійному напрямку, де немає інтенсивного руху поїздів. А скільки таких переїздів? Однак ніхто і не думає відшкодовувати збитки залізниці.

    Щодо підготовки залізничних переїздів до роботи у зимовий період, то вони, принаймні, у межах Жмеринської дирекції залізничних перевезень, повністю готові. На кожен із них вивезено достатній запас протиковзного підсипного матеріалу (суміш мілкого щебеню із сіллю). На кожному з постів безпеки руху є потрібний інвентар - лопати, шкребки, мітли… А чергові по переїздах забезпечені зимовим взуттям та одягом. Тож до зими готові. А щодо під’їздів до них, то тут чимало проблем. Біля них і виярки, і відсутність твердого покриття, і… Однак це проблеми не залізниці, а місцевих умільців з районних «автодорів», але ці недоліки можуть негативно вплинути на безпеку руху поїздів. Коло замкнулося. Проте проблема із гарантування безпеки руху турбує лише залізничників?!

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Віталія НОСАЧА

    ХРЕСТОМАТІЙНИЙ Герман ЗАНАДВОРОВ

    «Ми згадаєм хлоп'ят і запишемо їх імена

    Без салютів і тризн,

    Без поминок і чарки вина,

    А на київських площах, на мармурі, й темнім граніті,

    І на київській славі, що боєм клекоче по світі,

    Ми запишемо їх імена!»

    Андрій МАЛИШКО

    «Если выживу, смогу рассказать о людях, об их делах много такого,
    чего, пожалуй, не рассказал бы и просто не мог бы узнать».

    Герман ЗАНАДВОРОВ

    Цей матеріал про колишнього завідувача відділу культурно-масової та оборонної роботи «Рабочей газеты» (нині «Рабочее слово») Германа ЗАНАДВОРОВА народжувався протягом довгого часу. Збирання історичної правди, відрядження до села Вільхове (Кіровоградщина), щоб поклонитися праху його та його дружини. Все, що закарбувалося навічно на цьому світі, вимагає, погодьтеся, часу. На переосмислення. Парадокс: Герман Занадворов та Марія ЯРЕМЧУК - люди, які прожили на цьому світі ледь більше 30 земних років, а встигли зробити так багато корисного для сучасників та майбутніх поколінь!

    ПАМ’ЯТАТИ ПРО СМЕРТЬ НЕВИННИХ ТА НАЙЛЮТІШИЙ ГРАБУНОК

    Напередодні 90-річчя від дня виходу у світ галузевої газети хочу, щоб про журналіста, учасника підпільно-партизанської боротьби проти гітлерівських окупантів та їхніх прихвоснів - поліцаїв, що насаджували «орднунг» в окремо взятому селі, знали більше сучасників. Мова про той самий «Ordnung uber alles!» («Порядок понад усе!»), який для учасників підпільної групи «Червона зірка», що діяла на території півдня Кіровоградщини, а саме у межах Ульяновського району, був, як би зараз сказали, неприйнятним. Це той порядок, про який корифей красного українського письменства Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» написав буквально таке: «Німці пограбували нас найлютішим грабунком: вони забрали до Німеччини наших дітей. Множество підлітків років по 12-13 вивезено до Німеччини для онімечування і роботи. Фашисти нанесли нашому народу тяжкі рани не тільки сьогодні, а й на майбутнє, і ми довго-довго це почуватимем». А скільки невинних розстріляно, замордовано у Майданеку, Освенцимі, Саласпілсі… І тут у Вільховому було призначено поліцаїв та старосту, через яких окупаційна влада оголошувала селянам свої розпорядження, що зводилися до одного. А саме: збирання продовольства для потреб фашистського війська та каторжна праця на благо «великого рейху». За непослух нещадно карали.

    ДО ОБЕЛІСКУ СЛАВИ

    …Стрімке маршрутне таксі Київ - Одеса за якихось три з половиною години домчало мене до перехрестя, звідки камінною вкоченою дорогою дістануся села Вільхове. Саме тут на старому кладовищі у далекому 1944 р. знайшли вічний прихисток розстріляні Герман Занадворов та його вірна дружина, до речі, у 1930-і - співробітниця редакції тогочасної «Рабочей газеты» - передтечі «Рабочего слова».

    Того теплого осіннього полудня у сільраді с. Вільхове мене зустріне її голова Олег МЕЛЬНИЧУК. Дякуючи йому, дізнаюся про те, що тут про героїв пам’ятають попри майже сімдесятиліття із дня розстрілу наших колег-кореспондентів.

    Від двоповерхового будинка сільради до старого кладовища - невелика відстань. Пожовкле різнотрав’я вздовж стежки, що в’ється біля могил, урізноманітнюють кольорові штучні квіти. Це завдяки турботам дбайливих рук односельців місця поховання вже на перший погляд не виглядають занедбаними. За якусь мить ми біля могили Германа та Марії. Свіжі, щойно з Києва, квіти, які покладе, на моє прохання, до пам’ятника Олег Борисович, - то наша данина авторові «Дневника расстрелянного». Таку назву мала книга Г. Занадворова, яку він писав у часи окупації. У Вільховому Герман Леонідович на зворотному боці старих колгоспних документів написав свої кращі твори. Рукописи не згоріли. А життя?! Тут поруч із селом у кам’яному кар’єрі його буде розстріляно разом із дружиною. За що? Група «Червона зірка», шістдесят членів якої здійснювали диверсії, саботували розпорядження окупаційних властей, розповсюджували листівки, підтримували зв’язки з партизанськими з’єднаннями М.І. Наумова. Фашисти вислідили відчайдушних підпільників і стратили.

    У школі села Вільхове бережуть пам’ять про Германа і Марію. І не лише про них. Майже 540 мешканців села брало участь у Великій Вітчизняній, 320 з них загинуло, 218 односельців було нагороджено орденами та медалями СРСР. В пам’ять борців із ворогом у цетрі села височіє обеліск Слави.

    ГОЛОВНЕ - ЗДИВУВАТИ РОДИНУ

    Ось, що стало відомо про їхнє коротке життя.
    До Великої Вітчизняної війни на Уралі жили талановиті брати Занадворови: поет і прозаїк Владислав і журналіст, прозаїк Герман. Обидва не повернулися з війни. Владислав в 28 років загинув восени 1942 р. у Ростовській області. Герман - в неповних 34 в Україні. Владислав до війни жив у Свердловську й Пермі, а Герман - у Челябінську.

    Їхня сестра - Тетяна Леонідівна Занадворова писала: «Любила й люблю Владислава, але доля Германа є особливою, і випало на його частку багато суворих випробувань, більше навіть, чим на частку тих, хто гинув під Сталінградом: ці були серед своїх, він - на окупованій території...»

    Повторимось, життя Германа Занадворова дійсно склалося трагічно. Не простим був шлях його творів до читачів.

    Герман Леонідович народився 1 жовтня (за новим стилем) 1910 р. у Пермі (Росія). Його мати була вчителькою, батько - інженером-колійником. Певен, що саме виховання та професійний приклад батька приведе одного з його синів на залізницю спочатку як кореспондента челябінської газети «На стальных путях», а згодом, після переїзду до Києва, - до «Рабочей газеты» - літопису Південно-Західної залізниці. По лінії батька родина Занадворових походить із найстарішого дворянського російського роду. На жаль, у радянські часи не прийнято було цікавитися своїми пращурами. І письмових свідчень не залишилося.

    Герман - старший із чотирьох дітей у родині Занадворових. Сім’я багатством похизуватися не могла, але батьки, розумні й добрі люди, приділяли дітям багато уваги. Щоліта їх вивозили в село, «на дачу». Існувала в будинку гарна бібліотека. Уже в ранньому дитинстві у Германа виявилися творчі здібності, у п’ять років він сам навчився читати. Учитися почав в Омську, «перелетівши» відразу в третій клас. Трохи пізніше здивував родину тим, що намалював декорації, вирізав фігурки героїв казки «Царівна-жаба» і зіграв у домашній виставі один всі ролі, писала про юні роки Германа Занадворова його біограф Н. Капітонова. Проте чатували на підлітка і страшні хвороби, пов’язані із опорно-руховим апаратом (ще школярем перейшов убрід холодну річку, жорстока застуда привела до ревматизму, ревмокардиту).

    БАЧИТИ, ЧУТИ Й ЗНАТИ

    Головним захопленням Германа в шкільні роки була історія. Вони із Владиславом придумували складні військові ігри. Читали багато історичної літератури. Самотужки робили з паперу фігурки солдат, генералів, маршалів. Їхня армія становила іноді до 500 «людей». «Воювали» французькі, англійські, російські війська. Стріляли горохом. Особливо популярною у братів була війна 1812 р., а саме - битва під Ватерлоо. Грали подовгу, впродовж багатьох років. Дорослі серйозно ставилися до цих ігор, терпіли незручності (підлога в кімнаті іноді була уставленою «військами»). Брати й уявити собі не могли, як дійсно грізна війна ввійде в їхні життя і яку трагічну роль зіграє в їхній долі.

    Дитинство і юність у дітей Занадворових через залізничну професію батька пройшли в різних містах: Пермі, Омську, Нижньому Тагілі, Ішимі, Челябінську, Свердловську...

    Брати любили походи, збирали колекції каменів, комах. В одному з походів під Свердловськом знайшли шматок бивня мамонта й здали його в музей.

    Цілеспрямованість. Для багатьох вона слугувала як чудова риса юного характеру, що згодом допомагатиме здолати увесь тягар трудових, а для Г. Занадворова ще й бойових буднів. Училися добре, відрізнялися вихованістю, почуттям гумору, начитаністю. Д. Лондон, Д. Р. Кіплінг, О. Блок, В. Маяковський, С. Єсенін... Герман вів у школі велику громадську роботу («Мої тринадцять громадських посад»). Ще школярем писав статті в стінгазету, вірші - в міське друковане видання «Тагильский рабочий». З вуст його ровесників стало відомо, що, навчаючись, він створив шкільний журнал, який назвав «Анчар» (пам’ятаєте пушкінські рядки «Анчар как грозный часовой стоит один во всей вселенной…»?). Громадянська лірика видатного російського поета першої половини ХІХ ст. багатьох і у наступному столітті спонукала на героїчні вчинки. Проте видання проіснувало недовго, це дуже бентежило Германа. Але талант попри все своє візьме.

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву середньої школи с. Вільхове, що передано редакції головою сільради О. МЕЛЬНИЧУКОМ.

    Пліч-о-пліч ВЕТЕРАНИ та МОЛОДЬ

    Напередодні цьогорічного Дня залізничника Центр регіональних перевезень пасажирів привітав своїх працівників.

    Цьогоріч до заходу підійшли досить творчо і провели тематичний захід під девізом «Зустріч з роками». Річ у тім, що нещодавно в Україні відзначали День людей похилого віку. Тож ініціативу голови профкому Галини ГОЛОВКО про відзначення двох, по суті рівнозначних за змістом, подій одночасно було підтримано керівництвом Центру.

    І от ми у святково прикрашеній актовій залі ст. Київ-Пасажирський. На стендах яскраво проілюстровано історію трудового життя колективу. Хоча, відзначимо, історія ця невелика за часом, адже Центр організовано у 2008 р. У залі відчувається доброзичлива атмосфера, в очікуванні виступів зі сцени залізничники розмовляють один з одним, поздоровляють, вітаються. Бо не так вже часто, як того хотілося б, залізничники - ветерани і нині працюючі мають нагоду зібратися разом. А тут урочисто, святково, по-домашньому затишно - кожному були раді і для всіх найшлися теплі слова.

    «Відверто, щиро та від усієї душі всім, хто зібрався у залі і хто в даний час знаходиться на робочих місцях, - велике спасибі! - зазначив у привітальному слові начальник Центру регіональних перевезень пасажирів Сергій МАНОХА. - Саме вам вдається створювати трудову славу залізниці і нашого Центру. Завдяки вашій наполегливій праці невпинно зростали та будуть зростати обсяги пасажирських та вантажних перевезень, з’являються нові швидкісні маршрути, відновлюються й будуються вокзали, удосконалюється й модернізується рухомий склад. Велика подяка ветеранам, які своїм прикладом навчали та продовжують навчати молодих людей азам професійної майстерності. А молоді бажаю до своєї справи ставитися відповідально, беручи за приклад професійний підхід до дорученої справи досвідчених колег».


    Квитковий касир Світлана ПРОКОПЕНКО (ст. Караваєві Дачі).


    Начальник Центру регіональних перевезень пасажирів Сергій Маноха
    вітає диктора ст. Київ-Пасажирський Приміського вокзалу Олену ЗАДОРОЖНУ зі святом.

    У залі була зворушлива та піднесена атмосфера. Пісні, що виконував гурт «Надвечір’я» територіального центру соціального обслуговування Шевченківського району у м. Києві, не залишив нікого байдужим. Приємно було спостерігати, як від щирих слів ведучих свята - старшого перонного контролера Любові ВЕПРИК та квиткового касира Юлії ЧЕРНЯК, - а також виконавців концерту, серце залізничників сповнювалось щемом, а у багатьох ветеранів по щоках котилися сльози. Особливо багато приємних слів було сказано на адресу ветеранів від молоді Центру. Квитковий касир зупинної платформи Караваєві Дачі Світлана Прокопенко наголосила, що молодь, яка сьогодні працює на залізниці, гідно продовжує славетні традиції своїх попередників, які багато чому навчили сьогоднішніх працівників.

    Після офіційної частини з нагоди професійного свята очільник Центру вручив Почесні грамоти кращим працівникам, а ветеранам - невеличкі подарунки та квіти. І хай виникають нові традиції, але таке передавання життєвих цінностей, яке здавна існує у залізничників, - шанування ветеранів - залишається у спадок наступним поколінням працівників. Що, власне, і було видно під час цього свята.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА

    Про ФЕНОМЕН хмільницьких ЛІКАРІВ

    Якщо кажуть, що земля тримається на трьох китах, то Медичний центр реабілітації залізничників (або МЦРЗ), я впевнена, тримається на двох: це начальник Південно-Західної залізниці Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН та головний лікар - директор санаторію МЦРЗ Віктор Миколайович ПІКУШ. Дякуючи спільному прагненню, взаєморозумінню, палкому бажанню щоденно вносити якусь новизну в свою фахову справу величезної когорти залізничних будівельників та персоналу МЦРЗ, ті, хто приїхав сюди за здоров'ям, лікування отримують на належному, ні, краще скажу, на високому рівні.


    Директор МЦРЗ (м. Хмільник) Віктор ПІКУШ.

    ВАБИТЬ ДУШУ

    Серед численних лікувальних закладів міста Хмільник особливе місце займає санаторій Медичного центру реабілітації залізничників. Знаменитий він тим, що сюди з’їжджаються поправити своє здоров’я не лише залізничники, а й ветерани війни, «афганці», «чорнобильці», інваліди і ті, хто приїжджає, щоб попередити виникнення ускладнень захворювання. Тут лікуються, крім українців, росіяни, поляки, білоруси та люди інших національностей. А в якій державі є земля, настільки багата на його величність родон, як у нашій Україні?

    Добра слава про оздоровницю шириться далеко за межі Вінничини. І це, перед усім, заслуга головного лікаря - директора санаторію В. Пікуша, його заступника Олександра ФІКСА та всього персоналу санаторію.

    Про цей лікувальний заклад влучно висловився у своїй поезії поет-метрополітенівець зі столиці України Микола КУРИЛЕНКО:

    «Відмінний корпус

            лікування,

    А в ньому - справжні лікарі.

    Тут не лише з родоном

            ванни,

    Тут парк лікує до зорі.

    Цей парк, ці статуї,

            фонтани,

    Цей антураж і цей дизайн -

    Усе це вабить душу,

            манить,

    Щоб нам в земний

            вертатись рай».

    Впевненою ходою санаторій рухається вперед і вперед. Ювілей - 60-річчя - відбудеться у травні 2013 р. Чого ж досяг керуючий орган столичної магістралі та весь трудовий колектив оздоровниці?

    Обладнано і з повною віддачею працює бювет, що оздоровлює людей «Нафтусею». Нещодавно відбулося відкриття нового родовища лікувальної води. Споруджено басейн з метою як лікування людей, так і проведення різних заходів щодо оздоровлення. І останній, не менш важливий і грандіозний, проект - це капітальний ремонт приміщення першого, найбільшого за своїми розмірами, корпусу.

    ЗВІДКИ ВІРШІ В ЇДАЛЬНІ?

    …І ось я вкотре у санаторії. Попри другу годину ночі, скрізь освітлено, наче вдень. Божа Мати-Покрова своїм сяйвом зустрічає новоприбулих, вселяє впевненість в оздоровлення; лише цього разу замість аромату пахучих півоній та червоних маків нас зустрів п’янкий аромат різнобарвних троянд. Такий сезон - маківка осені.


    Фойє оздоровниці залізничників.

    У прийомній одержала супроводжуючі документи на поселення.

    ...Вранці щойно зайшла в їдальню - доброзичливою посмішкою зустріла мене дієт-сестра Алла Вознюк. Вона слідкує за тим, щоб страви були свіжими і доброякісними. Обличчя Алли завжди сяє добротою, це людина із щирим серцем та душею. При оформленні новоприбулих розсаджує за столами не лише за віком, а й за інтересами. Дякуючи їй, майже два тижні сиділа за одним дієтичним столом з поетом-аматором Миколою Куриленком. Не лише прослухала декілька його віршів, а ще й одержала в дарунок дві збірки поезій, та ще й вірш про санаторій.

    ЖИТТЄВА ФОРМУЛА

    Лікар від Бога. Саме так можна сказати про завідуючу терапевтичним відділенням, мого лікуючого лікаря Ніну Василівну Дюг. Після тривалої розмови з нею я вкотре переконалась, що справжній медик - той, хто зцілює не лише тіло, а й душу. Доведено, що потрібне слово в слушний час може мати більший вплив на одужання хворого, ніж усі коштовні препарати разом узяті. За роки праці Ніна Василівна склала життєву формулу: увага, чуйність, розуміння і доброта, помножені на професійність, піднімають на ноги навіть важкохворих і творять справжнє диво.


    Людмила БИЧКІВСЬКА


    Ніна ДЮГ

    Вона має цілеспрямований вольовий характер. Здобувши вищу освіту у Тернопільському медичному інституті, першу посвяту у медичні працівники одержала у м. Хмельницький на станції «швидкої допомоги». Вже 15 років працює в МЦРЗ. Усміхаючись, Ніна Василівна розповідає: «Я дуже люблю свою роботу, людей і завжди ставлю себе на місце пацієнта. Буває, завітає людина, заряджена негативом. Я починаю розмову спокійно із усмішкою. І за кілька хвилин мій співбесідник теж жартує та усміхається. Ось тоді легше підступатися до боротьби із недугами».

    В усій її роботі, розмовному стилі відчувається грамотність, вміння викласти дані про нові медичні препарати, поєднуючи їх із народною медициною. А головне в характері завідуючої терапевтичного відділення - доброзичливість, відкриті навстіж серце і душа для кожного, хто заходить до її кабінету.

    «Журавлиним клином

            відлітають літа,

    Сивина засріблила

            вже скроні.

    А у серці Вашім та

            ж струна золота,

    Те ж тепло невгасиме в долонях», - на згадку мені прийшли поетичні рядки, які я продекламувала у кабінеті Ніни Дюг.

    МЕДИЧНА ЕРУДИЦІЯ

    Все своє життя лікар Людмила БИЧКІВСЬКА присвятила медицині. У виборі власної професії вона не помилилася, адже ще з дитинства всі ігри, забавки були присвячені допомозі своїм друзям, при «урятуванні» їх від видуманих хвороб вміло підбирала слова співчуття.


    Людмила БУЛАВЕНКО


    Галина МАГУЛЬСЬКА

    Свою роботу, а працює Людмила Францівна гінекологом, вона вважає дуже важливою і відповідальною, особливо сьогодні, коли серед молоді поширюється безліч досі незнаних хвороб. Якщо ближче познайомитись з її біографією, то на усьому життєвому шляху відчувається цілеспрямований, вольовий характер. Вона закінчила факультет лікувальної справи Вінницького медуніверситету ім. М.І. Пирогова. Інтернатуру проходила у Вінницькому пологовому будинку №1. Саме тут, спостерігаючи за появою на світ нового життя - як немовля вперше подає звук, його перші рухи ручками, ніжками, - Людмила Францівна безмежно раділа. І, проводячи паралелі, згадувала бабусин город, де малесенькі насінини крізь товщу землі виринали, випрямляючи свої перші ледь помітні сім’ядольні листочки. Так, це Господь Бог дає всьому нове життя для продовження роду...

    Пройшли роки, і ось - нарешті, те, про що вона мріяла: Хмільницький санаторій МЦРЗ, в якому працює вже понад 5 років. Її кабінет обладнано всім необхідним. В її роботі з пацієнтами відчувається високий професіоналізм, порядність, доброзичливість - взірець для молодого покоління медиків санаторію залізничників. Людмила Бичківська вміє завдяки своїм методикам залучити до відвертої розмови навіть дуже «замкнених» пацієнток. Медична ерудиція - ось, про що думаєш, перебуваючи на прийомі у кабінеті Людмили Францівни.

    Недаремно керівництво столичної магістралі нагородило її за віддану працю медаллю «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці», а вручав їй нагороду начальник залізниці Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН.

    ХОРОШИЙ МАСАЖ - КРАЩИЙ ЗА ЛІКИ

    По приїзду в санаторій у перші дні постаралась зустрітися з директором - головним лікарем Віктором Пікушем.

    Варто було лише привітатись, як керівник великого і сучасно оснащеного діагностичною та лікувальною апаратурою медичного закладу, перш за все, поцікавився, як мене розмістили та хто мої лікар і масажист. Я відповіла, що всім задоволена. Мій лікар - Ніна Дюг, а масажист - Галина МАГУЛЬСЬКА. Віктор Миколайович, усміхнувшись, сказав, що все чудово, а відносно масажиста додав: «Магульська - це поки що серед наших фахівців світило».

    І лише варто «потрапити до рук» свого масажиста, як згадала єдиного у моєму житті, серед усіх санаторіїв, масажиста - тендітну жіночку, яка родом із м. Друскінінкая (Литва). Ті ж пальчики, ті ж руки, що без втоми ходили по моїй спині, як клавішами піаніно, працювали над кожним суглобчиком хребта, шиї. Це завдяки вмінню Галини Андріївни, буквально за три сеанси усі рухи та функції правої руки, яка відмовлялася навіть писати, було відновлено. І взагалі, дні три під час масажу від болю я зціплювала зуби, та вже на четвертий день я жартувала, розповідала різні історії: болю не відчувала.

    ХТО Ж ВОНА, ЦЯ КУДЕСНИЦЯ?

    Народилася Галина Андріївна 11 серпня 1964 р. Батько - будівельник, мати - педагог. Одружена, виховує двох дітей. Після 8 класів вступила до Погребищенського медичного училища. Далі - робота у райлікарні м. Хмільник. І ось - вже завершуються 23 роки стажу у Хмільницькому санаторії залізничників. За свою високу професійність користується славою не лише у колективі, а й у великій кількості відвідувачів. Кожен намагається потрапити саме до неї. Адже хороший масаж діє краще, ніж ліки!

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    У журналістському блокноті нашої постійної авторки Ядвіги Островської - безліч цікавих фактів із життєдіяльності співробітників МЦРЗ. Зокрема вона у власному матеріалі згадала про фахову майстерність молодшої медсестри ванного відділення Раїси КАЛАЧИК та медсестри зали аеройонізації Людмили БУЛАВЕНКО.

    «У чому ж феномен лікарів і медсестер Медичного центру реабілітації залізничників України?» - запитує Я. Островська. І дає відповідь: «У надзвичайній працездатності, безмежній любові до обраної професії, у справжньому патріотизмі, про який не говорять вголос. Бо любов до МЦРЗ тут передається вже не одним поколінням медичних працівників».

    Ядвіга ОСТРОВСЬКА, Фото автора та з архіву «Рабочего слова»

    «Залізничні» гени

    Недаремно кажуть, що молодість - це не вік, а стан душі. Ці слова приходять на думку, коли на різних ветеранських заходах доводиться бачити Михайла Івановича БРУЯ. Він має багато позитивної енергії, завзяття виявляється у вирішенні справ, що покладені на нього, як на голову ветеранської організації КМС-122; береться за роботу з палким ентузіазмом, якого не в усіх молодих людей вдосталь. Отож молодим залізничникам, які більше мріють про кар’єрне зростання, варто вчитися на прикладі таких людей. Михайло Іванович Бруй - залізничник із 48-річним стажем. Розпочав свою трудову діяльність зі звичайного монтера колії, завершив її на посаді керівника Коростенської колійної машинної станції (КМС-122).

    Михайло Іванович в юності, закінчивши Чернігівське залізничне училище, не лише зробив свій життєвий і професійний вибір, а й започаткував трудову династію. Але то буде згодом. Після училища він «кував» знання ще в Київському залізничному технікумі, а потім - у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту. Вчився добре і, головне, прагнув ці знання успішно реалізовувати у щоденних справах. Мав надійних наставників, каже, що навіть соромно було б йому погано виконувати роботу, щоб не підвести своїх товаришів. Працював майстром, бригадиром дистанції колії.

    У 1980 р. Михайло Іванович очолив дистанцію колії у Козятині. Робота була важкою, але відрадно, що через певний час колектив зумів вийти навіть у переможці трудових змагань. Уміння керувати людьми, бути добрим господарником, створювати для трудівників нормальні умови праці та побуту - все це допомагало в роботі Михайлу Івановичу.

    Деякий час М.І. Бруй працював у Коростенському відділку залізниці старшим інженером технічного відділу. А у 1987 р. Михайла Івановича призначають начальником КМС-122, де він обіймав цю посаду до 2001 р., до самого виходу на заслужений відпочинок. Саме тут він і проявив найбільше притаманні йому організаторські здібності, свої знання колійника й увесь «букет» кращих людських якостей, що сприяли успішному керівництву. У ті часи колектив КМС-122 одним із перших почав будувати житло для працівників, тоді ж зводилися і нові виробничі цехи.

    Вже 10 років Михайло Іванович - на заслуженому відпочинку. Але на відпочинку умовному, бо підтримує тісний зв’язок із рідним підприємством, очолюючи в ньому раду ветеранів. Він - член міської ради чорнобильців, працює в раді ветеранів міського директорського корпусу.

    І головне. Він гордий, що започаткував залізничний рід. Син і донька його трудяться на залізниці. Продовжують сімейну справу і троє онуків, випускників Харківської національної академії залізничного транспорту. Тож нехай залізничному роду Бруїв не буде переводу!

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Життя продовжує свій рух сталевою магістраллю. Професійна династія Бруїв продовжується із покоління у покоління. Історію пишуть не тимчасові заробітчани і не випадкові люди, а професіонали із «залізничними» генами.

    Оксана КЛИМЧУК

    Будь-яка забаганка від щирого серця

    У наш непростий час кожен добродійний вчинок - на вагу золота. Тільки за останній рік змогли відпочити і, головне, підлікуватися у пансіонаті «Променистий», що в Євпаторії, 1,6 тис. ветеранів. Порівняно з весняним заїздом кількість відпочиваючих значно зросла. Це вже третій осінній заїзд залізничників-пенсіонерів. І якщо у кінці жовтня їх було 400 чоловік, то сьогодні майже 500. Довелося додати путівки, бо бажаючих, які почули, через раду ветеранів, про можливість такого відпочинку, збільшилося. Реалізація ж даного побажання змогла здійснитися завдяки спільним зусиллям адміністрації Південно-Західної залізниці та дорожньої профспілки. Тому природно з боку ветеранів-залізничників лунали слова вдячності. «Передайте спасибі особисто начальнику Південно-Західної залізниці Олексію Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ», - мовили вони під час зустрічей із журналістами «Рабочего слова».


    Караоке в їдальні.


    Прогулянки по берегу моря.


    Оксана БОНДАР


    У виграші - навіть початківці.

    Те, що тут створено належні умови для відпочинку ветеранів, ні в кого не виникає сумнівів. Проте треба відчути настрій цих заслужених людей і бачити на власні очі, з яким задоволенням вони беруть участь у заходах, що відбуваються щодня у пансіонаті.

    «Більшість з нас навіть уявити не могли, що побуваємо на березі моря і будемо відпочивати і лікуватися у таких умовах, - ділиться своїми враженнями колишній залізничник із Коростеня Валентин РАДЧЕНКО. - Дарма, що не літо. Тут все - для нас, навіть пустий берег моря, де ми робимо щоденні піші прогулянки. Адже це нам рекомендовано лікарем. Все - на вищому рівні: комфортабельна подорож в поїзді, потім зустріч у пансіонаті, де за півгодини ми були поселені у свої номери, кухня, медичний огляд, лікувальні процедури. Мені дуже подобається лікувальна фізкультура, особливо наш лікар, який допомагає виконувати усі приписи, - Надія НАТАЛЕВИЧ. Таких я не зустрічав. До нас, стареньких, - скрізь повага, все із усмішкою і добрим словом. Як кажуть, будь-яка забаганка, але все безкоштовно. Ми ж тут, завдяки такій увазі, помолоділи років на десять.

    Адміністрація «Променистого» справді прагне забезпечувати комфортні умови проживання людей. Усі розміщені в номерах, де створено належні умови для відпочинку. Тут є все, як у звичайному тризірковому готелі. Необхідно також відзначити, що територія пансіонату перебуває під охороною, а доступ до нього надається тільки за перепустками. По периметру прокладені доріжки, які висвітлюються і якими можна гуляти в будь-який час.


    Найулюбленіша процедура.

    - Ми кожного дня вирішуємо важливі питання. Особливо складними були перші дні. Бо виїхати на такий «курорт» люди отримали змогу вперше, - розповідає адміністратор пансіонату Галина Ясинська. - Звичайно ж, всі знають, що в почесному віці дуже складно адаптуватися до зміни обстановки і місця проживання. З цієї причини відпочиваючим надається можливість обрати з ким вони бажають жити у кімнаті та сидіти за обіднім столом. Варто наголосити, що такий осінній заїзд для пенсіонерів у нас організовано вперше. Нам приємно, що ветерани дякують нам за увагу, за те, що їм міняють постіль кожних три дні, за те, що вони можуть замовити таке меню, яке їм до вподоби, за те, що їх обслуговують офіціанти. Тобто слова вдячності лунають практично на кожному кроці. Це підтверджує, що з нашого боку все робиться від щирого серця.

    Чим займаються відпочиваючі ветерани-залізничники? Ранок починається із прогулянки до моря, потім - сніданок. Згодом їх везуть на процедури до пансіонату «Північний». Там впродовж першої половини дня - басейн, аромотерапія, лікувальна фізкультура, ванни та душ, грязелікування, де застосовуються для процедур грязі лиманів, фітобар. Загалом, все, як у звичайному санаторії. От тільки контингент відпочивальників майже однаковий: усім - понад 60 років.

    Потім - обід, де відпочиваючим пропонується широкий асортимент блюд як дієтичного, так і звичайного меню: закуски, салати, перші і другі страви, напої. У щоденному раціоні - риба, м’ясо, молочні продукти, соки, овочі, фрукти.

    - Правильне харчування є невід’ємною частиною курортного лікування, - розповідає завідувачка їдальнею Оксана Бондар (на фото). - Безумовно, перший день був трішки метушливий. Ми спочатку не знали, що серед відпочиваючих є 28 осіб, які страждають на цукровий діабет, а одна відпочиваюча не їсть м’яса. Але швидко «підлаштувалися» під тих, хто потребує особливої уваги. Потім було спеціально виділено зал на першому поверсі для тих, хто не може підніматися сходами на другий. Коли ми з усіма розібрались, хто що їсть, кому як і що подобається, почали базувати меню на принципах збалансованого харчування. Тож у їдальні оздоровниці їжа не лише смачна, але й є джерелом сили, здоров’я і бадьорості. Під час різних заходів, як це було під час святкування Дня залізничника, готуємо святкове меню. Завдяки такому підходу створюється домашня атмосфера, де літні люди можуть відчувати себе дуже комфортно і затишно.

    Після обіду - прогулянка та прийом кисневих коктейлів та пінок. Той, хто лікувався в санаторіях, добре знає, що таке киснева пінка чи кисневий коктейль. Це - одна з найдоступніших і корисних процедур. Тому, мабуть, пенсіонери по кілька разів стають в чергу і насолоджуються цими напоями.

    Та все ж головне дійство проходить після обіду, коли для пенсіонерів після 16 години пропонується культурна програма. Це можуть бути сучасні кінофільми або вечори танців, пісенні конкурси. Нам довелось побувати на одному з таких заходів - вечірці народних співаків «Караоке в їдальні». Багато виконавців показали високий рівень майстерності і можуть претендувати на кращих співаків «Променистого». Аплодисменти глядачів і учасників говорили про те, що подібні конкурси ветеранам-залізничникам сподобалися.

    «У цьому пансіонаті ми відчули, що нас не забули як людей, котрі віддали не один десяток років залізничній галузі, - говорить Микола Іллюк, пенсіонер-залізничник із Коростеня. - У такій гарній атмосфері забуваєш, що тобі за 60 чи 70 років, і перетворюєшся буквально на молодого чоловіка. Приємно, що тут ми - бажані гості. Спасибі керівництву Південно-Західної за те, що організували для нас таке свято!».

    Що ж, людська осінь, як і природа, буває різною. Кожний із відпочиваючих зазнав за своє життя і радощів, і негараздів. І дуже приємно, що на Південно-Західній змогли зігріти душі і серця цих літніх людей.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ, Київ - Євпаторія - Київ

    Эстрадный монолог о Чу-Чу

    Железная дорога всегда пользовалась популярностью у блюзовых и джазовых музыкантов. Так, звуки поезда воссоздавал знаменитый оркестр Дюка Эллингтона. Некоторые исполнители имитировали их игрой на гитаре, фортепиано и других музыкальных инструментах. Одной из популярных композиций на железнодорожную тему была песня «Chattanooga Choo Choo» (Поезд на Чаттанугу).

    Впервые её исполнил оркестр Гленна Миллера в 1941 г. в музыкальном фильме «Серенада Солнечной долины». Практически сразу картина вошла в разряд культовых, а станция Чаттануга и одноимённый город в штате Теннесси прославились на весь мир. Песня стала хитом, который пользовался популярностью и в Советском Союзе.

    Музыку к «Поезду на Чаттанугу» сочинил Гарри Уоррен, а автор текста - Мак Гордон.

    В 1970 г. станция Чаттануга закрылась. В здании вокзала открылся отель. На станции же установили исторические паровозы и вагоны. Так благодаря песне объект железнодорожной инфраструктуры стал музеем.

    Может быть, не все знают, что choo-choo в американском просторечье означает «поезд»; «Chattanooga choo-choo» - поезд на Чаттанугу. В знаменитом шлягере из классического фильма «Солнечная долина» девушка спрашивает: «Скажите, ребята, это поезд на Чаттанугу?»; они отвечают «да-да!» и, как это принято в Штатах, подтверждают ответ шикарным степом.

    Говорят, в 50-е гг. этот шлягер стал гимном советской «золотой» молодёжи, причём слов они не знали и пели про какую-то загадочную девушку Чучу.

    Спектакль по пьесе «Взрослая дочь молодого человека» Виктора Славкина мы, студенты филологического факультета Киевского пединститута, планировали поставить у себя в студенческом театре. Да не сложилось.

    Виктора Славкина мы узнали благодаря Александру Филиппенко (на снимке).

    Была раньше такая веселая и непошлая передача «Вокруг смеха». Именно там и был представлен номер А. Филиппенко - адаптированный для эстрады отрывок из спектакля. Это было бесподобно! Филиппенко - человек - оркестр! Потряс!

    Лично у меня песня «ОЧУ-ЧУ» ассоциируется с прекрасным юмористическим монологом, «коронным» эстрадным номером, который вот уже много лет читает со сцены и с экрана Александр Филиппенко, «Билет на Чаттануга Чу-Чу»:

    - Послушай, друг!

    А где здесь Чаттануга Чу-Чу?

    - Десятый путь!

    Вперед и вправо свернуть.

    - Могу успеть

    И сесть на Чаттануга Чу-Чу,

    Я взял билет

    И сдачи есть шесть монет».

    В известном монологе, который читает Александр Филиппенко, его герой рассказывает, как он и его друзья в юности играли самодеятельный джаз (да, да - тот самый «Козел на саксе»). Много позже он прочел перевод текста и узнал, что там один парень просто спрашивает: «Ребята, откуда отправляется поезд на Чаттанугу?» - и все! «И все?» - поражается герой. - «А мы так старались!».

    И мы старались в студтеатре. Но… Об этом уже сказал выше.

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    Анна ВІЛІНСЬКА (Польща). ДИСКУСІЯ

    - Будь ласка, пред’являйте квитки! - почувся голос контролера.

    Чоловік, який, увійшовши до електрички, оголосив, що у нього - пільговий, ніби й не чув. Контролер попродірявлював наші квитки і ще раз нагадав йому:

    - Пред’явіть ваш квиток, будь ласка.

    - Не пред’явлю, - лагідно відказав чоловік.

    - Чому? - здивувався контролер. - Пасажир повинен пред’являти квиток контролю, навіть не чекаючи нагадування.

    У вагоні запала тиша.

    - Ви мені не довіряєте, пане контролере? - запитав власник пільгового квитка.

    - Чого б я мав не довіряти? Я ж вас не знаю.

    Пасажир звернувся до всього вагона:

    - Перепрошую, панове, чули: не знає, а не довіряє! А відомий педагог Макаренко, до речі, наголошува на виховній ролі довір’я. «На, каже, гроші - і купи те-то й те-то». Злодієві це каже. А пан контролер мені й мідяка не дав би, бо не довіряє.

    Контролер почервонів.

    - Чому б це не дав? Але пасажир уже не звертав на нього уваги.

    - Довіриш людині - вона кращою стає і благороднішою. Не виявиш довіри - вікна поб’є. Звідки й чому хулігани беруться? Ну чому? Бо довір’я мало! Уже в дитинстві чуємо: «Покажи, чи помив руки», - кричить мати; «Нехай батьки розпишуться», - наполягає вчитель; «Дихни!» - кричить дружина.

    - Ага, ага - дихни, хухни, - підтвердив контролер.

    - І отак із усім і всюди, - вів далі пасажир.

    - Засвідч, штампи постав; потім на перевірку. Це ж, власне, теж через брак довіри... От і ви, - звернувся уже до контролера, - не знаєте мене, а відразу ж: «Пред’яви квиток».

    - Ет, - махнув рукою контролер, - хай уже іншим разом. - І відійшов.

    - Ваша дискусія з контролером, - перегодя сказала я пасажирові, - справила на мене велике враження. Із соромом, однак, признаюся, що не хотіла б я завдавати собі стільки клопоту. Краще уже було б показати той квиток.

    - Еге, - сказав пасажир, - якби я його мав!

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Про що подумалось після прочитання коротенької іронічної історії від Анни ВІЛІНСЬКОЇ (журнал «Перець» №10 за 2012 р)? По-перше, про те, що і за кордоном проблема із «зайцями» не втрачає актуальності. По-друге, пільговими категоріями пасажирів також опікуються польські залізничники. Тепер подумки опинимося на українській залізниці. І у нас про «зайців» давно відомо. Як, до речі, і про «коробейників», які реалізовують нехитрий крам в електро- та дизельпоїздах, приміром, столичної магістралі. Як мурашня, снує ця публіка у звичайних електричках і у «підвищеному комфорті». Який не є, а все ж дохід. Проте, маючи великий досвід подорожуючого у приміському залізничному транспорті, можу із впевненістю сказати: жоден з них не має проїзних квитків. Інакше б кожний контролер, який заходить для перевірки проїзних документів, цікавився б їх наявністю у продавців «холодного пива і чіпсів на додачу», свіжої і не дуже преси, такого ж ґатунку сушених грибів та риби, сумнівної якості пиріжків та кави. Та чого лише не пропонують «мерчендайзери», що бігають від вагона до вагона, від електрички до електрички?! Ов-ва, як кажуть фантасти, мільйон вражень, тисячі випадків, сякий-такий бізнес на сотні гривень прибутків. От тільки «дискусії» між ними та контролерами, як про це пише А. Вілінська, не спостерігається. Здогадуєтеся, чому?!

    З польської переклав Ігор АРТЕМЧУК, Фото Віталія НОСАЧА, Віктор НОВОБІЛИЧ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05