РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 42-43 (2 листопада 2012)
  • Випуск №42-43 2 листопада 2012
    Зміст
    1. Шановні залізничники та ветерани Південно-Західної магістралі! (Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу А.О. ФУРСА)
    2. Із Днем залізничника! (Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА)
    3. Вітаємо зі святом! (Фото Віталія НОСАЧА та з архіву «Рабочего слова»)
    4. Бажаю газеті існувати завжди! (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    5. Навчатися почесно і перспективно (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА)
    6. Вагомий доробок вінницьких станційників (Никифор ЛИСИЦЯ)
    7. Побажання сімейного щастя напередодні професійного свята (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Миколи ПАЦАКА)
    8. Зелені гілки і міцне коріння ДАГІРОВИХ (Оксана КЛИМЧУК)
    9. КОЛІЯ Й ЛЮДИ, або Промовисті факти (Микола ПАЦАК)
    10. «Ми залізницю любимо через фотооб'єктив» (Микола ПАЦАК)
    11. 100 років… Дай, Боже, кожному! (Ганна БОГОВІС)
    12. І в спорті задніх не пасем (Григорій СЕРГЕЄВ, Фото з архіву редакції)
    13. На футбольному полі було дуже спекотно (Анатолій РОМАНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    14. Нотний стан для «Струн серця» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА)
    15. Хай зміцніють в янгола крила (Анатолій РОМАНОВ, Фото Сергія ГУКА)
    16. Сонячний промінчик і лагідна хвиля (Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)

    Шановні залізничники та ветерани Південно-Західної магістралі!

    Від щирого серця вітаємо з нагоди професійного свята - Дня залізничника!

    В житті кожної країни залізниця є невід’ємною складовою не тільки у внутрішньодержавному перевезенні, а й у зовнішніх транспортно-економічних зв’язках з іншими державами світу. А в Україні це один із найпопулярніших і найдоступніших видів транспорту, надійний і авторитетний перевізник.

    Багатотисячний колектив Столичної магістралі - це запорука злагодженої та безперебійної роботи професіоналів залізничної галузі. А у потужному соціально-економічному житті нашої Вітчизни залізниця - центральна артерія транспортного механізму.

    Ми, як і завжди, зустрічаємо професійне свято вагомими здобутками. А саме: відремонтовані вокзальні комплекси, новозбудовані об’єкти транспортної інфраструктури, успіхи підрозділів магістралі в галузевому та міжнародному змаганнях тощо. Адреси творчих звершень залізничних будівельників, зв’язківців, енергетиків, фахівців локомотивної справи знаходяться на магістральних об’єктах у Києві, Козятині, Жмеринці, Вінниці, Конотопі тощо. У діловому календарі трудівників Південно-Західної магістралі - впровадження в життя багатьох галузевих планів.

    Дорогі наші ветерани! Ми щиро дякуємо за ваш досвід та внесок у вдосконалення транспортного комплексу. Цим ми пишаємося і впевнені - будуть пишатися наступні покоління залізничників.

    Шановні колеги! Нехай у цей святковий день ваші серця наповнюються почуттям великої гордості за відданість справі на благо залізниці і українського народу. Зичимо всім вам міцного здоров’я, злагоди у родинах. Нехай праця приносить лише задоволення і надихає на нові вагомі здобутки!

    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН, Голова Дорпрофсожу А.О. ФУРСА

    Із Днем залізничника!

    «Матінко, ти наша залізниця,

    Ти невтомна наша трудівниця.

    В будь-яку хвилину ти потрібна,

    І тому для нас ти стала рідна!»

    Віктор ОГОРОДНІК

    Фото Сергія ПЕТРУНЬКІНА

    Вітаємо зі святом!

    «Пусть над столичной магистралью

    Всегда зеленый горит свет

    И гордо дышат звонкой сталью

    Сто сорок с лишним ушедших лет!»

    Марат ПОГРЕБЦОВ








    Фото Віталія НОСАЧА та з архіву «Рабочего слова»

    Бажаю газеті існувати завжди!

    Чим менше днів залишається до 90-ліття від дня виходу у світ тоді «Эха гудка», а тепер - «Рабочего слова», тим частіше пригадую діалоги з читацьких конференцій, в яких брали участь машиністи, слюсарі, електромонтери, провідники, службовці. Мої співбесідники - це вже не той робітничий клас, ім’ям якого клялися партфункціонери, ідеологічні крутії. Сьогоднішні мої співбесідники - люди розумні, ерудовані, які мають почуття власного достоїнства. Вони тверді у переконанні - для чого живуть на землі і працюють на залізниці.

    Газеті, буває, закидають про те, що дуже багато сторінок присвячуємо публікаціям нарисів, замальовок про трудівників сталевих колій. Правду немає куди діти. Пишемо про достойних. Але одночасно з виробничими темами ніколи не залишатимемо без уваги людей праці, тих, без кого не функціонувала б сталева магістраль. Ветеранський рух, патріотизм, вірність професії. Це основи для творчості кожного залізничного кореспондента, ствердження почуття cпівпричетності до справ рідної магістралі, всіх українських залізниць.

    Перегорніть, будь ласка, сьогоднішній номер, що «товстішає», за традицією, напередодні Дня залізничника або Нового року та Різдва Христового. Зверніть увагу, що поруч із нарисом (автор Ганна БОГОВІС) про столітнього ветерана Миколу ВЕЛИЧКА - колишнього водія машини «швидкої» допомоги Дорожньої клінічної лікарні №1, який до сьогодні має чудову пам’ять, - розміщено історичну розвідку про пісню. Справжню залізничну, яка народилася 90 років тому у Головних залізничних майстернях столичної магістралі. Тему династії Дагірових із Коростеня - від діда до онуки - розкриває Оксана КЛИМЧУК. У рубриці «Особистість» газета знайомить своїх читачів із цікавими фактами біографії колишнього начальника столичної залізниці Петра КРИВОНОСА, який 51 рік віддав служінню залізничному транспорту. У серпні 1943-го Петро Федорович - начальник Томської залізниці. Як йому працювалося у суворі роки Великої Вітчизняної? Читайте про це на сторінці 7. «Вагомий доробок вінницьких станційників» (автор Никифор ЛИСИЦЯ). Сама назва матеріалу про колектив - цьогорічного лауреата галузевих змагань серед підрозділів Укрзалізниці - містить у собі жанр кореспондентського звіту про роботу «дружної команди професіоналів». У більш жвавому авторському виконанні представлено матеріал Миколи ПАЦАКА «Колія і люди, або Промовисті факти» про бахмацьких колійників. На любителів веселих анекдотів чекає черговий випуск «Гуморосатировоза». «Хочеться чогось для душі», - звертались до автора цих рядків профспілкові активісти із Шепетівського залізничного вузла. Що ж. Знайдіть літературну сторінку. Якщо засумували ваші дітлахи - поцікавтесь разом із ними змістом дитячого «Веселого вокзалу».

    Так, світ наш дуже складний, дійсно, живуть усі, хто трудиться, нелегко, але живуть же й помирати не збираються. Мені здається, у цьому головний урок від нашого видання. «Рабочее слово» дає своїм читачам настанову, адже вони мають право на своє, особисте щастя. Не секрет, що й нині залізниця в авангарді прогресу, як це було практично завжди. І це зовсім не таємниця, що діяльність сталевої магістралі інший раз разюче конструктивна на тлі сучасності, яка, м’яко говорячи, має вплив з боку розповсюджувачів часом безладдя й прихильників хижої користі. Але Південно-Західна впевнено дивиться у день завтрашній. Наша газета - дзеркало, що відбиває цю дійсність і мою із приводу цієї дійсності нехитру думку. Я бажаю газеті існувати завжди!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Навчатися почесно і перспективно

    Із серпня 2011 р. триває спорудження комплексу технічного обслуговування швидкісних міжрегіональних електропоїздів. Він будується згідно з програмою, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів України №388-р від 17 червня 2004 р. «Про заходи щодо будівництва комплексу технічної пасажирської станції Київського залізничного вузла в районі станції Дарниця» на базі технічної пасажирської станції (ТПС) «Дарниця». Цей проект зорієнтовано на застосування сучасних технологій. Уже сьогодні першу чергу проекту виконано, і вона запрацювала на повну потужність. Серед об’єктів, що діють: вагономийний комплекс та ремонтно-екіпірувальний цех технічного обслуговування довжиною 240 м і шириною - 48 м. А от будівництво цеху капітальних ремонтів мають завершити у 2014 р.


    Це сучасний, модерний комплекс, як нині кажуть, європейського рівня. І хоча сьогодні цим мало кого вразиш, бо все, що споруджується в галузі, має високий рівень, згадана інженерна система з технічного обслуговування сучасних експресів має особливу відмінність - подібної інфраструктури немає в Україні. А ще потрібно врахувати, що її збудовано у надзвичайно стислий термін - за один рік. Тож спеціалісти Південно-Західної магістралі на чолі із О.М. КРИВОПІШИНИМ продемонстрували на практиці свій високий клас і прагнення втілити задум залізничників працювати на такому високотехнологічному комплексі. На цьому наголосив генеральний директор Володимир КОЗАК під час відкриття об’єкта. Як завершення всього цього - прилегла територія - дизайнерське оформлення ландшафту.

    - Це зовсім нова для залізничного транспорту України технологія обслуговування електропоїздів, яка дозволить прискорювати виконання процесів, необхідних для підготовки їх у рейс зі збереженням найвищої якості, - розповідає технічний директор ДП «Українська залізнична швидкісна компанія» Анатолій СІЧКАР. - Перевірка усіх систем електропоїзда, його екіпіровка здійснюватиметься на одній колії, в одному місці, до того ж вперше створено можливість одночасно оглядати на різних рівнях підвагонне, внутрішнє та дахове обладнання електропоїзда. Загалом технічне обслуговування поїздів займає дві години.

    Фахівці, з якими довелося спілкуватися в депо, з гордістю відзначили, що у багатьох випадках можна застосовувати вираз «у перший раз» щодо нового комплексу. Зокрема, те, що не потрібно ніякого маневрового локомотива, поїзд самостійно заїжджає - виїжджає на технічне обслуговування. Завдяки чому заощаджуватимуться енергоресурси, окрім того буде зменшено час на кожну операцію до 20-25 хв.

    На ТПС «Дарниця» використовуватиметься нове сучасне обладнання закордонного та вітчизняного виробництва. Зокрема, вже змонтовано мобільну установку екіпірування поїзда піском, висувна платформа для роботи на даху поїзда (для будь-якого габариту рухомого складу), що забезпечує охорону праці при виконанні робіт на висоті. Встановлено рухомі платформи німецького виробництва для огляду підвагонного обладнання та бокових вузлів електропоїзда.

    Для зменшення витрат часу в цеху, де здійснюється технічне обслуговування, колії обладнано установками для заміни колісних пар без відчеплення вагона зі складу поїзда. «На ТПС «Дарниця» створено можливість замінити колісну пару безпосередньо під час технічного обслуговування поїзда, не потрібно буде витрачати додатковий час. Окрім того, без відчеплення вагона зі складу поїзда та без підняття його на домкратах можливо буде замінити і візок. Такий технологічний процес є новим для існуючих в Україні депо», - зазначив Анатолій Січкар.

    Кілька слів про мийний комплекс, де за час експлуатації помито понад 3000 вагонів. Перш за все, тут «відзначилося» з кращого боку фінське обладнання, яке дозволяє виконувати всі операції в автоматичному режимі. Потрібно затратити не більше 15 хв. і мінімальну кількість обслуговуючого персоналу. Оператор лише натискає кнопку - заїжджає состав і, в міру просування поїзда, поступово миються вагони. Тут замкнутий цикл, вода не зливається в каналізацію, а збирається, очищується і знову подається для використання.

    Поряд із технічним оснащенням станції створюються і належні санітарно-побутові умови для персоналу, локомотивних та поїздних бригад. Облаштовуються їдальня, медичний пункт, душові та гардеробні кімнати, корпуси для відпочинку та навчання персоналу.

    Залізничники, які перебувають на об’єкті, практично з першого дня до сьогодні дивуються, як можна було зробити такий сучасний виробничий цех. Неменше задоволення отримують українські залізничники і від того, що за короткий термін часу вони почали розбиратися в унікальних системах і технологіях. Варто наголосити, що технологія функціонування устаткування тут ґрунтується на новітніх досягненнях технічного прогресу, якими так славляться іноземні компанії. Щоправда, на перших порах спеціально навчений персонал працює під контролем іноземних фахівців. Та бути в ролі учня в даному разі почесно і перспективно.

    ПРЯМА МОВА

    Юрій ЄЛИСЄЄВ, машиніст-інструктор локомотивних бригад УЗШК:

    - Ми належно оцінюємо переваги нового комплексу. Погодьтеся, що тут приємно працювати. До того ж, на твоїх очах використовується нове сучасне обладнання закордонного та вітчизняного виробництва. Головне, що ми безпосередньо є учасниками таких приємних для залізничників подій.

    Віталій МАЦЮК, заступник начальника Дарницької дистанції електропостачання:

    - Приємно усвідомлювати, що ми, енергетики, і не лише нашої, а й інших дистанцій Південно-Західної, маємо до цього комплексу пряме відношення. Бо починали, ще коли тут був пустир, так би мовити, з нуля. Завдання наші були непрості. Ми монтували контактну мережу, як змінного, так і постійного струму, яка дозволяє перевірити всі системи електропоїзда в цеху. До того ж встановлювали контактну мережу в цеху.

    ДОВІДКОВО

    У 2012 р. ремонтно-будівельні роботи тривали на 255 залізничних вокзалах та вокзальних комплексах.

    Окрім цього, за 9 місяців залізничники України оновили 269 пасажирських платформ, з яких збудували та реконструювали 134 платформи, відремонтували 135 платформ, - за повідомленням прес-центру Укрзалізниці.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА

    Вагомий доробок вінницьких станційників

    Колектив ст. Вінниця, який уже понад 15 років очолює Микола ВАПНЯРУК, завжди виділявся високими виробничими показниками. Він надійно тримається в групі лідерів як Жмеринської дирекції залізничних перевезень, так і столичної магістралі. А нинішнє перше півріччя для вінницьких станційників стало особливо «урожайним». І за підсумками галузевого змагання цей трудовий колектив посів почесне третє місце серед усіх позакласних та станцій першого класу Укрзалізниці. Завдяки чому вдалось досягти таких вагомих результатів?


    Заступники начальника станції Микола ГУСАК, Ігор БАРАБАШ, начальник станції Микола ВАПНЯРУК,
    помічник начальника станції з кадрів та соціальних питань Станіслав СЕМЕНЮК під час службової наради.

    У першому півріччі зі станційних колій Вінниці відправлено понад шість тисяч завантажених вагонів. Це значно перевищує планове завдання і майже на півтори тисячі вагонів більше, ніж навантажено за такий же період минулого року. Вивантаження на загальних місцях станції та на під’їзних коліях вінницьких підприємств, кількість яких складає понад шістдесят, - майже шість тисяч вагонів. А це на третину більше, ніж передбачалось плановим завданням на перше півріччя. Є й інші красномовні показники, за якими - наполеглива праця станційних фахівців.

    - Практично для кожного працівника, який займається оформленням документації, - розповідає заступник начальника станції із комерційної роботи та маркетингу Ігор БАРАБАШ, - створені автоматизовані робочі місця, на яких завдяки використанню сучасних інформаційних технологій здійснюється швидке та якісне планування електронних заявок, оформлення перевізних документів та технологічної документації в електронному вигляді. Тому наші товарні касири Ольга ГЕДЗ, Валентина НАГОЛЮК, прийомоздавальники Ольга ГАВРИЛЕНКО, Юлія ВАСИЛЬЄВА, Ірина ВЛАСОВА, Валентина САЄНКО та інші успішно справляються із більшим обсягом роботи.

    До сказаного вище варто додати, що на станції значно поліпшено якість роботи з використання вагонного парку. За рахунок збільшення статичного навантаження на вагон у першому півріччі та скорочення простою місцевого вагона під однією вантажною операцією більше ніж на годину умовно вивільнено понад 450 вагонів під додаткове навантаження. Скоротився й простій транзитного вагона з переробкою, що також дало позитивні результати. І за ними - старанна праця підлеглих Миколи Вапнярука, зокрема й тих, хто займається організацією руху поїздів, подачею вагонів, маневровою роботою.

    - У нас склалась дружна команда професіоналів, - ділиться своїми думками заступник начальника станції з оперативної роботи Микола ГУСАК, - які забезпечують успішну поїзну та маневрову роботу, не забуваючи про безпеки руху та охорону праці. Тон у ній задають чергові по станції. Найбільш досвідчені із них - Наталія БІЛИК та Катерина ГЛАДУНЕЦЬ. У кожної із них чималий трудовий стаж, та й на останніх посадах вони трудяться не один рік, тому й збоїв у роботі не допускають. А допомагають їм оператори станційного технологічного центру обробки поїзної інформації Неля КРОТ, Тетяна ВОЛОДЬКОВА, Галина МАРЧУК, які досконало володіють комп’ютерною технікою і якісно виконують свою роботу. Важливе місце в організації маневрової роботи щодо своєчасного обслуговування вантажних районів та у формуванні поїздів належить маневровим диспетчерам, зокрема, Анатолію ПАНЧУКУ, Анатолію СУГАКУ, які мають чималий професійний досвід та знають усі особливості своєї роботи. Але не в малій мірі результат маневрової роботи залежить і від складачів поїздів. І вони роблять чималий внесок у спільну справу. В першу чергу це - Сергій ДМИТРЕНКО, Андрій ТІМОТІН, Василь БОНДАРЕНКО. Добре працюють і регулювальники швидкості руху вагонів Володимир ІВАНИШИН, Валерій ГРИГОРЕНКО.

    На станції чималих результатів вдалося досягти й у фінансовій діяльності. Завдяки збільшенню обсягів як перевізної, так і місцевої роботи, собівартість здійснення послуги, тобто переробка однієї тонни вантажу, склала до десяти гривень, що менше, ніж передбачалось. А виручка від вантажних перевезень перевищила планове завдання на вісім з половиною мільйонів гривень. Значно зросли і додаткові збори. Досягнуто й економії паливно-енергетич-них ресурсів, зокрема бензину та електроенергії. Словом, є певні позитивні результати за усіма показниками.

    - У досягнутому є заслуга усіх 185 працівників нашого колективу, - зазначив Микола Вапнярук. - Кожен на своєму місці докладав усіх зусиль, щоб якнайкраще робити спільну справу і приносити нашій залізниці найбільший прибуток. А це й безпосередні виконавці робіт на станційних та під’їзних коліях, і керівники підрозділів. Зокрема обидва мої заступники Ігор Барабаш та Микола Гусак, головний інженер Валерій МЕЛЬНИК, провідний економіст Євгенія ПОРТНА, головний бухгалтер Тетяна ЯДРИХІВСЬКА та інші. І приємно, що нашу працю помітили та відзначили грамотою і грошовою винагородою. А ми й у подальшому робитимемо усе належне, щоб нарощувати обсяги перевезень, залучатимемо до співпраці нових відправників вантажу, що дасть змогу отримувати нові надходження у залізничну скарбницю, при цьому суворо дотримуватимемось безпеки руху під час поїзної та маневрової роботи. Досягнення таких результатів стало можливим завдяки підтримці з боку керівництва Південно-Західної залізниці. Зокрема в облаштуванні робочих місць, ремонті виробничих та побутових приміщень, придбанні офісних меблів та техніки побутового призначення, благоустрою території.

    До сказаного вище можна лише додати, що й профспілкова організація станції, яку очолює Станіслав СЕМЕНЮК, зробила свій внесок у спільні досягнення. Її зусилля були спрямовані на покращення умов праці та забезпечення відпочинку й оздоровлення залізничників. За рахунок профспілки у кожному виробничому підрозділі обладнано місця для питної води, встановлено побутову техніку для зберігання та підігріву їжі. А протягом першого півріччя 28 членів трудового колективу пройшли оздоровлення у санаторіях та пансіонатах, 90 сімей відпочили на морському узбережжі та й в інших місцях. Усе це сприяло покращенню самопочуття працівників та зростанню продуктивності пра-ці, яка й забезпечила високий кінцевий результат.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Побажання сімейного щастя напередодні професійного свята

    Все потрібно знати машиністу - і сигнали, і силу струму, і «секрети» в електросхемах, і про пневматичні потоки у гальмовій магістралі. Отже, універсалом стати намагається кожний локомотивник, але вдається це одиницям.

    ПОЇЗДКА ІЗ ПРОФЕСІОНАЛАМИ

    Поспілкувавшись із заступником начальника Конотопського локомотивного депо Олексієм ГЕРЦОВСЬКИМ про те, що на професії «машиніст» замикається весь величезний процес діяльності залізниць, вирішив до Києва проїхати у кабіні вантажного ВЛ80К.

    «Машиніст перебуває практично один на один із стихією руху. Помічник допомагає, але не втручається в процес керування поїздом. Бувають випадки, коли на рішення складної транспортної задачі - секунда або і менше. Машиніст здійснює рух, а тому він, наголошую, приречений у рейсі думати за всі залізничні служби, за тих, хто забезпечує йому маршрут, - ділиться роздумами Олексій Миколайович, який має 13 років машиністівського стажу. - Наш брат-локомотивник має передбачувати події, думати комплексно, а не однобоко. Якщо випаде - і чужі помилки виправляти, іноді миттєво, подумки охоплюючи одночасно весь залізничний процес. Придивіться до роботи локомотивної бригади у складі В’ячеслава ТОЧИЛЕНКА та його помічника Леоніда ТКАЧА».

    Сказано-зроблено. Ваш кореспондент, надавши В. Точиленку для перевірки службові документи, що дозволяють їзду у кабіні локомотива та моторвагонного складу, опинився у святая святих «кайзера» (таку оригінальну назву мають електровози цієї серії - авт.).

    - Будемо ставати під состав, - такою короткою фразою В’ячеслав Леонідович наче підтверджує, що я «прийнятий» до них у бригаду. Стажером. Що ж не звикати.

    У кабіні тісно від безлічі приладів, що й сьогодні, як і завжди, допоможуть бригаді вести вантажний №2209 разом із «хворим» електровозом. На останній чекають у Дарниці для поглибленого ремонту у місцевому депо. Нашому екіпажеві судилося доставити до столиці 3166 тонн вантажів.

    Неспекотне осіннє сонце, що заглядає у кабіну, контрастує із червоним «окуляром» локомотивного світлофора. Час готувати машину у рейс. Наступні 12 - 15 хвилин ні у В’ячеслава Леонідовича, ні у Леоніда Івановича не помітив жодного зайвого руху. Все доведено до автоматизму. За якусь мить було відпущено ручні гальма та прочищено стислим повітрям електровозний організм. Раптом у кабіні прозвучало російською: «Тяга не собирается». Це означало: слід якомога швидше шукати причину відмови у роботі апаратури, що слугує для захисту випрямного обладнання локомотива від коротких замикань в електросхемі. А якщо простіше, то скажу, що без функціонування цієї апаратури електровоз з місця не зрушить ніколи. Але ж я їду з професіоналами. Через дві хвилини цю несправність було ліквідовано.

    ПРО ЖИТТЯ-БУТТЯ НОВИХ ЗНАЙОМИХ

    …Потужна машина поступово наближалась до маневрового світлофора. Незабаром біле око «карлика» підказало - час виходити на перегін. Після коротких маневрів та зчеплення із вантажним составом ми чекали, коли черговий по станції Конотоп відправить нас із 26-ї колії непарного парку. Перед цим отримаємо довідку ВУ-45 від оглядача-ремонтника з місцевого ПТО Сергія ГРИЩЕНКА, справність гальмової системи підтвердить слюсар-автоматник Олександр ТРАКОВЕЦЬ. Раптом - гучний стукіт по обшиву кабіни. Як виявилося, потрібно прийняти сувій із документів від чергового по парку Дмитра ХОМЕНКА. Цей симпатичний парубок від молодої душі побажав нам: «Щасливої дороги!». Подякували - і ось зелений на вихідному.

    В. Точиленко звернувся до помічника. Накази чіткі, виконання миттєве. Далі - все як завжди, коли керуєш багатотонною машиною, а за плечима - декілька десятків навантажених вагонів. Осіння ніч підступила надто швидко. Попереду у нашого №2209 радіоконтакти із черговими по станціях Плиски, Крути. Черговий по цій станції Олена МарЧенко побажав щасливої дороги, пересвідчившись, що зв’язок між ним і нашим «кайзером» працює надійно. Далі - шлях до Ніжина по «зеленому». Наш поїзд не спіймає жоден КТСМ. І слава Богу. Цей технічний комплекс контролює температуру деталей, що в буксових вузлах рухомого складу. Відповідно, у місцях його установки неможливо гальмувати і набирати швидкість. Адже тоді можливі так звані хибні спрацювання чутливої апаратури, яка просигналізує, що є несправність в буксовому вузлі вагона чи локомотива. А це призведе до вимушеної зупинки поїзда та обов’язкового огляду состава. Що потягне за собою затримку у графіку руху поїздів.

    Після Ніжина наш вантажний трохи знизив швидкість. Річ у тім, що попереду колію досліджували фахівці з вагона-лабораторії. А це, як відомо нашим читачам із попередніх публікацій, процес, що вимагає певного часу.

    Ми встигнемо перекинутися декількома фразами з В’ячеславом Леонідовичем та Леонідом Івановичем.

    Все життя машиніста пов’язано із правилами технічної експлуатації локомотивів, інструкцією з руху поїздів на маневровій роботі, інструкцією із сигналізації на залізницях. Три брошури, де все розписано, як належить: від приймання й обслуговування локомотива до вказівок, як діяти у випадку виникнення якої-небудь поломки.

    Безпека на маршруті залежить багато в чому від технічного стану машини, яку ти прийняв. Якщо локомотив справний, то безпеці й графікові руху ніщо не загрожує. Правда, бували й такі випадки, що при прийманні всі агрегати електровоза начебто працювали нормально. А на лінії однаково щось ламалося. Адже ВЛ80К - стара техніка, уявити її поводження на всі 100% часом досить проблематично.

    І все ж. Здолавши незабаром разом із локомотивниками шлях аж до вхідного світлофора ст. Дарниця, у кабіні, яка наприкінці моєї подорожі здалася більш-менш зручною (через звичку їздити у відрядження в локомотиві), вдасться погомоніти про життя-буття моїх нових знайомих.

    «Ваша робота Вам подобається? Що вона для Вас»? - із цим запитанням звернувся наостанок нашого першого знайомства.

    Віктор ТОЧИЛЕНКО: «Романтика доріг. Останнім часом ми забуваємо суть цього явища. Мовляв, це є зрозумілим лише для поетичних натур. Але скажу, навіть у такій складній роботі, як наша, все ж таки є місце і для романтичних хвилин. Для професії машиніста, як і для професії льотчика, потрібно поєднання доволі визначних навичок і особистісних якостей. Далеко не кожний може бути машиністом. Ризик, безсонні ночі, вічна боротьба із сном, необхідність бути спокійним і розсудливим у будь-які моменти роботи, величезний обсяг професійних знань. Важко? Так, але мені назавжди припала до душі залізниця. Дома на мене чекають дружина Тетяна та донька Таїсія. Між іншим, радію її успіхам у спортивних бальних танцях. До речі, цей вид мистецтв подобається якраз завдяки таланту донечки. Тож в мене, як у поета, «…раскинулась даль перегона, а мне уж домой - глянь, зеленый горит, как здорово: ждут меня дома». Приємно повертатися до рідної домівки, якщо є «надійні тили».

    Леонід ТКАЧ: «Я - з розряду тих, хто йде на «явку» із задоволенням. Попри труднощі із старою локомотивною технікою цю професію полюбив через те, що потрібно постійно вчитися. Мені, помічнику машиніста із правами управління локомотивом варто мріяти і про таке - сподіваюсь, прийдуть у наше депо нові локомотиви. І тоді працювати стане ще цікавіше. І ще одне: незабаром своїй коханій за-пропоную руку і серце. Побажайте мені щастя!» - попросив із усмішкою на вустах Леонід.

    Що ж бажаємо від щирого серця!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Миколи ПАЦАКА

    Зелені гілки і міцне коріння ДАГІРОВИХ

    Ще древні казали: землю прикрашає сонце, а людину - праця. Дозволю собі продовжити думку, що праця, самовіддана і сумлінна, може прикрасити і цілий рід. Яскравим підтвердженням цих слів є залізничні трудові династії, яких чимало на Південно-Західній.

    Коростенський залізничний вузол - не виняток. Ось лише в Коростенській дистанції сигналізації та зв'язку мені відомі п'ять династій, загальний стаж роботи деяких навіть сягає кількох століть. Усі вони варті того, щоб про них знали читачі «Рабочего слова». І про всіх обов'язково писатимемо. Сьогодні ж пропоную розмову з наймолодшою представницею династії Дагірових - Галиною Каленською (на фото) - про їхній залізничний родовід, про його зелені гілки і глибоке коріння.


    Алі Дагіров.

    - Я працюю оператором електро-зв’язку в розрахунковій групі. Тобто, це робота насамперед з населенням по розрахунках за послуги зв’язку, - розповідає Галина. - Маю досвід роботи трохи більше 10 літ. Мій батько Дагір Алієвич Дагіров (на фото - авт.) донедавна працював головним інженером у дистанції сигналізації та зв’язку, з минулого року - головний ревізор з безпеки руху поїздів та автотранспорту дирекції. Мама - Світлана Володимирівна - інженер з нормування праці в дистанції. Працював електромонтером зв’язку тут і мій брат, зараз - у столичному метрополітені. Мабуть, найбільш особлива наша династія тим, що її зачинателем була легендарна для міста Коростеня людина. І ви, як журналіст, просто не могли не знати Алі Алієвича Дагірова.

    Звичайно, цієї людини в Коростені мало хто не знав. Кілька років тому він відійшов у вічність. Лишилися його трудові здобутки, військова доблесть, мудрі настанови не лише в пам’яті членів родини, а й у багатьох людей, з якими йому доводилося спілкуватися. А був він і частим гостем у школах, брав участь у різних ветеранських заходах на рівні міста й залізниці, ділився спогадами фронтовик-залізничник у газетах. Такої активної в громадському житті людини нині важко й відшукати. За свої трудові і військові заслуги йому присвоїли звання «Почесний громадянин м. Коростеня».

    З його онучкою говорили ми й про те, які ж шляхи привели засновника їхньої династії в Коростень.

    - Можна сказати, що потрапив він у наше місто випадково. Коли почалася війна, його, юнака з гірського села в Дагестані, призвали на фронт. Воював, як кажуть, не жаліючи себе. Про дідусеву мужність і відвагу красномовно свідчать його нагороди. Знаю, що він захищав Сталінград, до цього міста його часто запрошували представники влади. І найдоленосніше в його військовій біографії те, що він був визволитем України і Житомирщини, зокрема. 6 листопада 1943 року рота, якою командував Алі Дагіров, на танках 22-ї танкової бригади однією з перших увірвалась у столицю України з боку Брест-Литовського шосе. В боях за визволення Житомирщини він був тяжко поранений. Після шпиталю молодий офіцер залишився в Коростені, зустрівши тут свою другу половинку. Моя бабуся, Галина Петрівна, працювала на залізниці у відділі робітничого постачання, дідусь же пройшов вагому трудову школу і на пенсію ішов із посади помічника начальника з кадрів ст. Коростень.

    Троє дітей виховали Алі Алієвич та Галина Петрівна - двох доньок і сина. Саме син, Дагір Алієвич, перейняв батьківську естафету, обравши залізничну професію. У Коростенській дистанції сигналізації та зв’язку розпочав він свою діяльність із звичайного електромеханіка, пройшовши всі щаблі професійного зростання аж до головного інженера підрозділу. Сюди прийшли працювати і його діти, продовживши залізничну династію.

    Від зачинателя свого залізничного роду, Алі Алієвича, перейняли його нащадки не лише любов до справи, а й порядність, доброчесність. У стрімкому сучасному ритмі життя магістралі кожен із них на своєму місці, без зайвої метушні, професійно робить свою справу. З’являються і нові маленькі паросточки на великому родинному дереві - двоє донечок має Галина. Можливо, у майбутньому доля складеться так, що й вони будуть продовжувати залізничну династію.

    Оксана КЛИМЧУК

    КОЛІЯ Й ЛЮДИ, або Промовисті факти

    Бахмацька колійна машинна станція, як на людські мірки, ще зовсім молода. У грудні виповнюється 26 років від дати, що свідчить: у наказі начальника Південно-Західної магістралі йдеться про створення на околиці міста залізничного підрозділу. Швидко врізали стрілку на третьому кілометрі дільниці Бахмач - Щорс, поклали колію, одержали техніку, крани, матеріали, побутові вагончики, і через кілька місяців КМС запрацювала.


    Стропальники Дмитро ГЛОТОВ та Олександр СТРАШНИЙ.


    Сигналісти Тетяна ГОРБАЧ, Надія КУЧЕРЕНКО, Валентина НАЗАРЕНКО, Надія ЛЮБАРЕЦЬ,
    Валентина РАДЧЕНКО, Світлана ПУТРЯ, Тетяна ОМЕЛЬЧЕНКО.


    Монтер колії Євген ЯНЧЕНКО.


    Пам’ятник монтерові колії.


    Новий адмінкорпус.

    З ПОГЛЯДУ НИНІШНІХ ДНІВ МОЖЕ ВИДАТИСЯ, що все було просто й легко, наче за помахом чарівника. Але місце, виділене під станцію, було низинним і заболоченим. Шляховий майстер Анатолій САДОВСЬКИЙ, тоді ще монтер, пригадує, як клали колію і засипали її щебенем, потім знову піднімали «нитки» і ще раз - щебенем, бо просідала. І так кілька разів.

    - Краном піднімали? - запитую.

    - Де там, тільки ручними домкратами.

    Ще одна проблема новоствореної КМС - кадрова. Кістяк із колишніх працівників Бахмацької та Щорської дистанцій колії був, та обсяги роботи вимагали значно більшого числа людей. Сьогодні не віриться, але брали всіх: і «літунів», і звільнених із місць позбавлення волі, і хто зловживав оковитою. Олена ГОРБЕНКО, начальник відділу кадрів КМС, розповідає, що робочий день у неї розпочинався дзвінком із міліції: приїдьте та заберіть своїх працівників з медвитверезника. Щомісяця звільняли і приймали по п’ятдесят осіб. Викликали на засідання адміністративної комісії, де керівництву докоряли, що в КМС не ведеться виховна робота. Словом, був своєрідний «штрафбат» на колійному фронті.

    Та цю проблему було швидко вирішено. І тут уже треба говорити про Михайла Яковича Гросмана, бо КМС-285 і Гросман - нероздільні поняття. Не побоюся гучних слів, але він душу свою вклав у станцію. А тоді, на початку, запланували будувати житло. І начальник КМС доклав максимум зусиль, аби з’явилася нова бахмацька вулиця, як написав літописець залізничного регіону Аркадій БОБИЛЬОВ у книжці «Сквозь расстояния и годы», «c двумя десятками двухквартирных белокаменных домов», де поселилися працівники підприємства. Потім звели сорокап’ятиквартирний будинок. І ще один такий же. Але час був інший, здавався він вже повільніше. Та кадрове питання з порядку денного в КМС зняли остаточно.

    ОДНОЧАСНО РОЗБУДОВУВАЛАСЯ І БАЗА КМС: клалися колії і ставилися нові крани, поліпшувалися побутові умови роботи. Тут, наприклад, мали свій млин. Для чого? А знову ж таки надумав Гросман з його господарським талантом. У місцевих жителів з’явилася потреба молотити збіжжя на корм худобі. І поки підприємці роздумували, чи братися за цю справу, станція вже надавала таку послугу і мала борошно для своїх потреб. То був час активізації підсобно-допоміжної діяльності. Саме тут, до речі, планували тоді організувати і залізничну качино-гусячу ферму.

    А основна робота? Ще раз процитую Аркадія Бобильова: «Коллектив ПМС-285 неоднократно награждался отраслевым переходным знаменем и почетными дипломами, а Михаил Яковлевич лично отмечен знаками «Почетному железнодорожнику» и «Заслуженный работник транспорта Украины». Тобто працювали скрізь й успішно. Навіть за кордоном. У 2004 р. КМС виконала капітальний ремонт колії на дільниці Уразово - Валуйки Південно-Східної залізниці (Росія), продемонструвавши високий рівень продуктивності та відмінну якість роботи.

    Ще один промовистий факт. КМС-285 є єдиною колійною машинною станцію в Україні, де побував Президент. Відвідини, зрозуміло, не стали визначною подією в історії держави, та бахмацькі залізничники не без гордості згадують той приїзд Леоніда Кучми.

    І ПРО ПАМ’ЯТНИК, ЗВИЧАЙНО, ТРЕБА СКАЗАТИ. Він стоїть перед адміністративним корпусом, перший пам’ятник монтерові колії на нашій залізниці. Це ініціатива Михайла Гросмана - пошанувати таким чином нелегку працю рядових залізничників і самовідданість ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Автор пам’ятника - місцевий скульптор Микола Бурдина.

    Нині на станції теж не сидять без діла. У жовтні в КМС-285 була модернізація колії на дільниці Вишневе - Боярка, стрілочний комплекс на станції Мотовилівка, колії швидкісного трамвая у столиці.

    А база станції, як і завжди в цю пору, заставлена шпальною решіткою. «Як працюється?» - запитую одного з монтерів на розбірці. «Нормально», - лаконічно відповідає він. Познайомилися - Олексій Жуков, дванадцять років у КМС. У монтера Євгена Янченка стаж набагато скромніший. Школа та ліцей, де вчився на стропальника. Але наступного літа збирається подавати документи до Конотопського технікуму на факультет «Будівництво, ремонт й експлуатація залізничних колій».

    ПІДХОДЖУ ДО СИГНАЛІСТІВ. «Авжеж, «Рабочее слово» читаємо, - мовила одна із цих жінок. - Тільки чомусь ви мало пишете про нашу КМС. Не будете писати - не сподівайтеся на передплату». І посміхаються. Знають же, чим «дістати» газетярів. А якщо серйозно, то колектив КМС-285 давно дружить із дорожньою газетою. Від часу заснування станції. Михайло Якович Гросман недавно зізнався, що зберігає всі публікації «Рабочего слова» про них. А щодо «мало», то, чесно треба зізнатися, є гріх. Праця колійників заслуговує на більшу увагу.

    Сьогодні в КМС ще багато залізничників, які працюють із перших днів створення станції. Олена Горбенко називає прізвища: Борис Бориско, Ганна Шаклєєва, Валентина Семеренко, Григорій Винник, Ігор Мєх, Віталій Малета, Володимир Лук’яниця, Григорій Чигрин, Любов Бірюк, Віктор Кир’ян… Та вже відбувається зміна поколінь. Такий закон життя. Залишив посаду начальника Михайло Гросман, передавши керівництво Ярославу Сторубльову. В надійні руки, треба сказати, передав. У КМС-285 працював його батько - Микола Інокентійович. Сам він пройшов шлях тут від монтера колії до начальника. А ще, похвалилися в Бахмачі, Ярослав Миколайович досконало знає всі стрілки, укладені їх колійною машинною станцією.

    Із вокзалу Бахмач-Пасажирський до бази КМС йти пішки довго. Тож налаштовуюся на дорогу. Та зупиняється «Славута». «Ви у КМС? Сідайте, підвезу». Так само й назад. Тільки вийшов за ворота, як гальмує «ВАЗ-2106». «Можу підкинути до центру», - запропонував водій. Він, як виявилося, працює у КМС на крані. Дрібниця, скажете?! Не заперечуватиму, але факт знову ж таки промовистий.

    Микола ПАЦАК

    «Ми залізницю любимо через фотооб'єктив»

    Серед різноманітних хобі є частка захоплень, пов'язаних із залізницею. Це і комп'ютерні ігри, що створюють ілюзію керування поїздом, - симулятори, і колекціонування моделей рухомого складу, поштових марок на залізничну тематику. А ще - «збирання» залізничних ґудзиків, медалей, квитків та інших знаків оплати проїзду - перідромофілія. До речі, у США та Великобританії можна зустріти ентузіастів, які записують номери поїздів та локомотивів, що рухаються за чітким графіком. Сидять і пишуть.


    Інженер технічного відділу Конотопської дирекції
    залізничних перевезень Сергій ПЕТРУНЬКІН (фото автора).

    Та, зрозуміло, своєрідні колекціонери-фотографи. Зайдіть на сайт «Паровоз ИС», і ви побачите тисячі знімків. Тут, вважають знавці, викладено найбільшу в інтернеті колекцію залізничних фото із теренів колишнього Радянського Союзу. Серед авторів ви можете помітити і SERЖа, а придивившись уважніше до підписів, зрозумієте, що він - із нашої залізниці.

    Нік, як правило, в інернеті не розкривається. Про автора можна судити з його робіт. SERЖ, наприклад, віддає перевагу локомотивам - промовиста деталь. Або фото двох поїздів перед станцією Конотоп: один - ЧС-7 - рухається у напрямку Ворожби (веде українська локомотивна бригада - ред.), а в цей момент на мосту над ним з’являється поїзд із Хутора («власність» брянських машиністів (Російська Федерація). Щоб зробити цей знімок, треба було набратися терпіння і чекати, досить довго чекати.


    «На старой заброшенной станции найду я душевный покой. И только ночами туманными я буду встречаться с тобой…».


    Залізнична геометрія.


    Колійний «серпантин».

    Або поворотне коло локомотивного депо Конотоп із висоти. Для мене до сих пір є загадкою, де був фотограф. Високих будівель з того боку немає. На опорах освітлення чи контактної мережі? Тільки це вже чиста фантастика. З гелікоптера - і то реальніше.

    Але знімки чітко виводили на інженера техвідділу локомотивного депо Сергія ПЕТРУНЬКІНА. Пригадалося, як він фотографував, коли із Глухова відправлявся у перший рейс рейковий автобус - знімок рейкового автобуса є на сайті. Петрунькін був із фотоапаратом у Ворожбі під час урочистостей з нагоди електрифікації дільниці Конотоп - Ворожба. Тобто авторство випиналося, як один гострий предмет із мішка.

    Й не помилився. SERЖ - нік Сергія Петрунькіна. Сергія Станіславовича Петрунькіна - інженера техвідділу, але тепер уже він працює в Конотопській дирекції залізничних перевезень.

    …Тепла літня ніч. Невелика станція Московської залізниці. Пасажири дрімають, бо приміський поїзд буде аж уранці. Лише одному не сидиться - хлопчикові років дванадцяти. Усе рветься до тепловоза, що зупинився перед вокзалом. А що там усередині? А чому він рухається? І два машиністи в кабіні чому? Хлопчиком тим був Сергійко Петрунькін із Конотопа. Мине небагато часу - і він знатиме всі відповіді. Бо закінчить навчання у Харківському залізничному технікумі й академію залізничного транспорту, бо сам під час практики їздитиме помічником машиніста. Та братиме в дорогу фотоапарат. Скромний, простий, але це аж ніяк не впливало на бажання фіксувати залізничне життя. Нині в нього третій - сучасна камера і з великими можливостями. Та вона, як відомо, сама не знімає.

    - Скільки у вас є залізничних фото? - запитую.

    - Після ста тисяч перестав рахувати. Багато.

    І далі Сергій Станіславович розповідає, що в Україні був на всіх крупних станціях і з кожної поїздки привозить не менше 500 знімків. Останні - з Москви, точніше із динамічної експозиції на експериментальному кільці НДІ залізничного транспорту, яка присвячувалася 175-літтю російських залізниць.

    - Щось цікаве було?

    - Звичайно. Показали рухомий склад від перших паровозів до новітніх локомотивів.

    Й розкриває папку зі знімками. Один із них можна назвати унікальним: на коліях стоїть паровоз, як лялечка, паровоз, а за ним у вечірньому небі піднялася райдуга.

    - А ось на цей гляньте?

    На знімку теж паровоз, правда, вночі. Підсвічений з фронту. Ще одне джерело світла б’є в очі з-за локомотива, та це тільки додає експресії. Але - дим. Довгий хвіст диму спочатку піднімається вгору, а потім лягає на колії.

    - Фотошоп, - здогадуюся.

    - Та який «фотошоп»?! - злегка обурюється Сергій. - У мене й програма така не стоїть. Без правки, без жодної обробки. Як є.

    Але потім все ж таки видає секрет. Сфотографувати паровоз уночі - не проблема. Куди цікавіше вловити момент, коли із труби ефектно виривається дим. Димить на славу? Є один «секрет».

    - А стелеться чому?

    - Погода. Низький тиск, волого, тому дим відразу опускається на землю.

    Від знімків розмова перетікає в інше річище. Читачам «Рабочего слова», мабуть, відомо, що в Україні створена Асоціація збереження історії залізниць України. Про цю громадську організацію повідомляли ЗМІ. Та і сайт асоціації є в Інтернеті. Сергій Петрунькін - поки що єдиний представник Конотопського вузла у ній. Тимчасово єдиний, бо, віриться, серед молодих залізничників Конотопа знайдуться ентузіасти реставрації старої залізничної техніки. Це теж захоплення. І теж потребує знань. Вимагає умінь, бо члени асоціації завдання ставлять перед собою важке - доводити рухомий склад до робочого стану. Паровоз має їздити, а не завмирати на постаменті. Важка ціль, бо, наприклад, у локомотивному депо Щорс, де ремонтувався локомотив для Малої Південно-Західної залізниці, паровоз на 140-ліття столичної магістралі, спеціалістів паровозної справи залишилися одиниці. Тому молодь сідає за старі підручники. Саме тому Сергій Петрунькін відпустку свою фактично провів у науковій бібліотеці, де вишукував креслення, малюнки та описи старих вантажних вагонів. Тож погоджується розповідати про своє захоплення. І не тому що хоче виділитися. «Ви обов’язково згадайте про асоціацію, - попросив він. - І про те, що нас має бути більше».

    Асоціація діє. На станції Цвіткове її члени відремонтували паровоз та час від часу влаштовують «покатушки». Цей паровоз брав участь у виставці з нагоди 140-ліття залізничного руху в Україні…

    У Конотопі залізницю знімав штатний фотограф дирекції Олександр БИЧКОВ. Його справу продовжив Василь ЛУЦЕНКО. Але то все майже не виходило і не виходить за межі службових обов’язків. А ось для душі… Мені сподобалася фраза, мовлена SERЖом: «Ми залізницю любимо через фотооб’єктив».

    Микола ПАЦАК

    100 років… Дай, Боже, кожному!

    З Миколою Івановичем Величком ми зустрілися у нього вдома по вулиці Клубній, що у Конотопі. З першого погляду важко було повірити, що цей чоловік, із чисто поголеним обличчям, вдягнений у світлу сорочку, з привітною посмішкою (не покривлю душею, якщо скажу) на досить моложавому обличчі, відзначив свій… 100-річний ювілей. Ще більше вразило, коли під час бесіди співрозмовник розповідав про свій трудовий і життєвий шлях так, неначе все, про що він говорив, відбувалося вчора. У хронологічному порядку він пам'ятає всі посади, які обіймав від початку трудової діяльності аж до виходу на пенсію. А трудився М.І. Величко понад 60 років. А ще три роки пройшов важкими дорогами Великої Вітчизняної війни. На заслужений відпочинок пішов з посади чергового водія машини «швидкої» допомоги Дорожньої клінічної лікарні №1 Південно-Західної залізниці, що по вул. Коцюбинського в Києві. На той час йому виповнилось 83 роки.

    - Зазвичай, коли людина досягає пенсійного віку, адміністрації підприємств, установ нерідко пропонують їй звільнитися, - говорить Микола Іванович. - Мене ж керівництво лікарні просило продовжити працювати. І це в моєму вже тоді дуже поважному віці...

    Прагнув рухливої роботи

    Народився Микола Іванович у грудні 1911 р. у с. Новокрасне Миколаївської області. Долі своєї шукати поїхав до Одеси. На залізничний транспорт прийшов на початку 30-х рр. минулого століття.

    То був період індустріалізації країни. Працював диспетчером руху так званих вертушок у тресті «Дорбудпуть» Одеської залізниці. Ці вантажні поїзди (а їх було 25 ) доставляли будівельні матеріали із кар’єрів Одещини та Молдавії на об’єкти, що зводились в даному регіоні України. Робота, дуже напружена й відповідальна, вимагала великої уваги, зосередженості.

    - Я був тоді молодим, енергійним, і мені важко було всидіти на одному місці в службовому приміщенні, - пригадує ті часи Микола Іванович. - Мені хотілося більш рухливої роботи. Я закінчив курси шоферів (термін «водій» з’явився лише у 1976 р. - авт.).

    Про це дізнався начальник тресту і запросив Величка зайняти робоче місце за кермом його службової «Емки». З того часу протягом 50 років так і не випускав водій із рук кермо автомобіля, аж поки не пішов на пенсію. Не розлучався з машиною і в роки Великої Вітчизняної війни.

    «Машину теж мобілізовано»

    - У перші дні після нападу фашистської Німеччини пішов у військкомат, - продовжує розповідь ветеран. - З порога почув: «Ви мобілізовані».

    - Готовий виконувати наказ, - відповідаю. - Дозвольте лише відігнати машину в гараж відділка залізниці. У відповідь почув: «Машину теж мобілізовано». Так і пройшов всю війну, ні на мить не розлучаючись зі своїм бойовим «конем»…

    - У яких регіонах проходили воєнні дії за вашої участі?

    - Це був Південний фронт.

    З перших днів війни на всіх залізницях встановлювався новий режим роботи. В райони бойових дій необхідно було оперативно підвозити величезний контингент людських ресурсів, військову техніку, боєприпаси, продовольство тощо. Тому при штабах фронтів запроваджувались посади оперуповноважених народного комісаріату шляхів сполучення СРСР. На Південному фронті на цю посаду було призначено начальника Куйбишевської залізниці В.Т. Кравченка, а шофером до нього прикріпили Миколу Величка разом з його машиною. Оперуповноважений вирішував питання постачання армії на всій території дислокації військ фронту. І вдень, і вночі, за будь-якої погоди його «Емка» колесила від станції до станції, ухиляючись від авіабомб та артобстрілів.

    Найбільш запеклі бої відбувалися на території Одеської, Ворошиловградської, Донецької, Ростовської областей. Та ні з чим не порівняти Сталінградську битву та оборону Сталінграда зокрема.

    Ніна Іванівна, вдова внука Миколи Івановича, з якою він нині проживає, показує документи про бойові нагороди фронтовика. Найдорожчою, звичайно, Микола Іванович вважає медаль «За оборону Сталинграда». Адже успіх цієї багатомісячної військової операції було досягнуто ціною надзусиль кожного учасника бойових дій. Пізніше було оприлюднено вражаючу статистику: середня тривалість життя радянського солдата в деякі періоди оборони Сталінграда складала менше 24 годин. А новітня історія Сталінградську битву відзначає як найбільш відоме побоїще у світовій історії.

    Ветеран пригадує вражаючі епізоди тих подій. Наприклад, 19 листопада 1942 р. майже триста німецьких літаків здійснили масований наліт на Сталінград. У місті більшість будинків із тих, що на той час ще вцілили, були дерев’яними. Вони горіли, як величезні факели. Від вогню й диму, розжареного повітря не можна було ніде сховатися.

    Та Микола Іванович знову подумки повертається до подій 1941 р. Перед війною він працював шофером у начальника Одеської залізниці О.П. Молчанова, а в кінці сорок першого знову відбулася зустріч з Олексієм Петровичем. На посаді уповноваженого НКШС Південного фронту він змінив В.Т. Кравченка. Величко дуже зрадів цій зустрічі. Та недовго довелося воювати разом. На війні керівників такого високого рангу часто перекидають у найбільш складні регіони, тож невдовзі вони знову розлучилися. Знову зустрілися вже після закінчення війни і знову ж таки на тих самих посадах в Одесі.

    Із Одеси - до Києва

    Пам’ятним для М.І. Величка видався 1946 р. Його було нагороджено знаком «Почесному залізничнику», і в цей період він переїхав до Києва.

    - А було це так, - пригадує Микола Іванович. - О. П. Молчанова було призначено начальником Південно-Західної залізниці, і він запропонував мені поїхати з ним. «Але я дуже любив Одесу і нікуди звідси не хотів їхати. А ми пару років попрацюємо в Києві, а потім повернемось назад в Одесу», - завірив мене Олексій Петрович.

    Однак повернутися до Одеси Миколі Івановичу не судилося: в 1951 р. Молчанова перевели до Москви, і він знову запропонував своєму шоферові поїхати з ним. Однак Величко навідріз відмовився й залишився працювати у Києві. Понад два десятиліття, як ми вже згадували, трудився в клінічній лікарні Південно-Західної залізниці.

    Справу свою намагався робити добре

    Микола Іванович Величко має чудовий вигляд, бадьорий, усміхнений. З ним цікаво спілкуватися. Він слідкує за всіма подіями, що відбуваються в країні. Живе за усталеним розкладом. На сніданок полюбляє вівсянку, варене яйце, пару шматочків ковбаси, сиру, чай. Після сніданку кожного дня йде на прогулянку. Ліфта в будинку немає. Отже, кожен день наш столітній ветеран без проблем піднімається пішки на третій поверх.

    На завершення нашої зустрічі, наче б то сам до себе, Микола Іванович зауважив: «Я вважаю, що життя прожив непогано…»

    - А як вам вдалося зберегти до такого поважного віку до певної міри здоров’я, бадьорість духу, доброзичливість, а, особливо, світлу пам’ять на всі події життя?

    - Так, я маю чудову пам’ять. Я і сьогодні пам’ятаю майже всіх начальників залізниць України до і після війни (і далі він перерахував прізвища з повними ініціалами не менш ніж десяти відомих на залізничному транспорті осіб - авт.). Я був патріотом у всьому. Я любив свою роботу, свою родину (дружина і дочка вже відійшли у вічність - авт.), любив залізницю, людей. Я все своє життя прагнув бути корисним людям і справу свою робив добре, від душі.

    Микола Іванович Величко, як кажуть, розміняв друге століття. При цьому зберіг внутрішній лад із самим собою, рівновагу душі, любов до людей. І це, погодьмося, певний подвиг.

    Отже, побажаємо Миколі Івановичу міцного здоров’я, радості сприйняття світу, любові всіх, хто його оточує й піклується про нього.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Нинішнє покоління має відчувати найглибші почуття поваги й подяки до ветеранів Великої Вітчизняної війни, які своїм героїзмом і самовідданістю виграли у страшному бойовищі із фашистською чумою й урятували мир від коричневого рабства.

    Сотня років Миколі Івановичу Величку - ось рубіж, що не кожному з нас призначено перейти.

    І в якій же згоді зі світом потрібно перебувати, щоб, незважаючи на те, як швидко пролітають роки, гідно тримати на плечах торбинку з «багажем» у сотню прожитих років? І не стомившись при цьому, не зневірившись ні в чому, маючи душевний тонус, будучи прикладом для нас, значно молодших за Миколу Величка, дарувати віру в Життя! Дякуємо!

    Ганна БОГОВІС

    І в спорті задніх не пасем

    Впродовж останнього року Дорожнім фізкультурно-спортивним клубом «Локомотив» регулярно проводяться турніри з міні-футболу, волейболу, навчально-тренувальні збори тощо. Все це сприяло фізичному розвитку залізничників та підвищенню їх спортивної майстерності. Проте все це - внутрішня робота. А які ж досягнення наших спортсменів на всеукраїнських та міжнародних змаганнях? Про це «Рабочему слову» розповіла начальник ДФСК «Локомотив» Ольга СТОРОЖЕНКО.


    Спортивна родина - майстри спорту Владислав, Ольга і Любов ТОПІХИ.

    На XX Всеукраїнській спартакіаді працівників промислової сфери та транспорту в м. Нікополь наші спортсмени вибороли IV місце та 4 нагороди. На VII Спартакіаді працівників залізничного транспорту України в Красному Лимані посіли III загальнокомандне місце й вибороли п’ять медалей.

    Брали участь наші спорт-смени і у складі збірної команди Укрзалізниці на Всеукраїнській спартакіаді працівників промислової сфери та транспорту в м. Алушта. Залізницю представляли: Віталій Андріяш, машиніст локомотивного депо Київ-Пасажирський, - ІІ місце в особистому заліку в гирьовому спорті; Олег Чумаков, монтер колії Київської дистанції колії, - І місце в особистому заліку, Оксана Чиченьова, інструктор ДФСК «Локомотив», - І місце в особистому заліку та ІІ місце у змішаних парах у настільному тенісі.

    Найбільший внесок у скарб-ницю залізничного спортклубу зробили вихованці спортивної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное. Впродовж року вони завоювали 225 медалей, з них 91 - вищого ґатунку. Людмила Галушко отримала звання майстра спорту України міжнародного класу. Майстрами спорту України стали Ольга Топіха, Юрій Мелещенко, Андрій Вусатий та Олександр Глущенко. 12 вихованців спортшколи піднялись до першого спортивного розряду.

    Чекаємо на нові перемоги!

    Григорій СЕРГЕЄВ, Фото з архіву редакції

    На футбольному полі було дуже спекотно

    Футбол - це більше, ніж спорт. Це явище вселюдського масштабу. А для залізничників - це запорука здорового способу життя й активного відпочинку, це чинник, що сприяє культурі виробництва, зростанню продуктивності праці. А, головне, це той феномен, який створює святкову атмосферу. Саме тому керівництво і Дорпрофсож Південно-Західної залізниці постановили провести серед працівників магістралі турнір з футболу, присвячений Дню залізничника.

    Турнір передбачав два етапи. Перший мусив виявити переможців серед підрозділів кожної з дирекцій залізничних перевезень, а другий - визначити переможця серед переможців першого етапу.

    Зранку 26 жовтня всі учасники фінального турніру зібралися в столиці, щоби на оновленому футбольному полі стадіону «Локомотив» з’ясувати, хто з них найсильніший. Крім команд дирекцій залізничних перевезень взяли участь футболісти з Київського електровагоноремонтного заводу. За жеребкуванням, яке провела суддівська колегія у складі головного судді турніру Петра Дмитренка та суддів Івана Багатирчука і Володимира Новиченка, команди було розбито на дві групи. До першої ввійшли команди Конотопської і Жмеринської дирекцій і КЕВРЗ, а до другої - Козятинської, Київської та Коростенської дирекцій. У кожній групі команди розіграли 1-е, 2-е і 3-е місця. В подальших іграх аутсайдери груп зустрілися за 5 - 6 місце, ті, хто зайняв другі місця, поборолися за 3 - 4 місця, а переможці кожної групи - за перше та друге підсумкові місця. Регламент змагань передбачував, що кожна з команд мала з’ясувати стосунки за два тайми по двадцять хвилин. Якщо за цей термін рахунок залишався нічийний - переможець визначається серією пенальті.

    Рівно о 9.30 за свистком головного судді П. Дмитренка розпочалися гарячі футбольні баталії. Першими випробувати спортивне щастя вийшли на штучний зелений моріжок команди із Жмеринки і заводу КЕВРЗ. Хоч погода в той день у столиці була досить прохолодною, траплялося навіть періщив дрібний дощик, проте на футбольному полі було спекотно. А іноді, коли пристрасті били через край, навіть занадто. Спорт є спорт. На футбольному полі інструкції з охорони праці не діють, тож не обходилося без зіткнень, падінь, уражень. У таких випадках блискавкою підхоплювався спортивний фельдшер Валерій Сагаль і своїм чудодійством повертав постраждалих до гри.

    Цілий день на зеленому полі точилися футбольні бої. Та найгостріші бойовища розгорнулися під вечір. Основний час упертого поєдинку за третє - четверте місця між киянами та жмеринчанами результату не приніс. У серії пенальті доля була поблажлива до господарів поля. А ось у фінальному двобої між командами Коростенської дирекції і заводу КЕВРЗ, який проходив уже при штучному освітленні, чаші терезів хилилися то в один, то в інший бік. Запам’ятався момент, коли воротар заводчан Олександр Приходько у карколомному стрибку врятував свої ворота. Та натиск коростенців ставав усе потужнішим. Ось їх нападник Сергій Бондарчук виходить на ударну позицію і… навіть майстерність Олександра Приходька не рятує суперників від гола.

    Після завершення матчу ми взяли коротеньке інтерв’ю у начальника команди-переможниці Віктора Христюка:

    - Які структурні підрозділи уславили гравці своєю перемогою?

    - Кістяк команди складають працівники Коростенської дистанції колії, є хлопці з інших підрозділів, капітан Роман Виговський - з локомотивного депо.

    - В чому секрет вашого чудового успіху на турнірі?

    - Для нас футбол - палке захоплення. В нашій дирекції є всі умови для плідних тренувань. А головне, мабуть, те, що всі ми по-справжньому закохані в цю чудову гру.

    За результатами ігор учасники змагань розподілилися таким чином. Переможцем турніру стала команда Коростеня (на фото), друге місце посіла команда КЕВРЗ, третє - Київської дирекції, четверте, п’яте і шосте відповідно посіли команди Жмеринки, Козятина й Конотопа.

    Футболісти переодягаються і шикуються для урочистого нагородження. Секретар змагань Ольга Ганул оголошує переможців у окремих номінаціях. Нагороди вручають завідувач відділом соціального захисту та спортивно-масової роботи Дорпрофсожу Володимир Кравченко і начальник ДФСК «Локомотив» Ольга Стороженко. Кращим воротарем турніру визнається гравець команди КЕВРЗ Олександр Приходько, кращим захисником - коростенець Юрій Василенко, кращим нападаючим - жмеринчанин Олег Квасневський, кращим півзахисником - киянин Олексій Туржанський. Кожен із них отримує цінні подарунки. Переможці і призери отримують пам’ятні кубки і медалі: золоті, срібні і бронзові - відповідно спортивним досягненням. Інші учасники турніру нагороджуються пам’ятними сувенірами. Звучить Державний гімн України. Футбольне свято вдалося на славу!

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Нотний стан для «Струн серця»

    Перше місце у категорії виконання естрадних пісень, друге - серед аматорських співочих колективів на галузевому фестивалі з художньої самодіяльності серед колективів Укрзалізниці - здобутки вокального квінтету у складі козятинців Тетяни КОЛОМІЄЦЬ (керівник), Володимира ІЖИЦЬКОГО, Наталії СТРИЖАКІВСЬКОЇ, Антоніни ЯКОБЧУК, Олександра ЛЕВЕНДЮКА.

    Гурт «Струни серця» - таку назву носить ця п’ятірка закоханих у пісню виконавців, які підкорили справжнім талантом не одну концертну залу.

    За словами Т. Коломієць, її колегам припали до душі мелодійні українські романси. Тут є, де «розгорнутися», об’єднавши чудові голоси, мелодію та вірші, що покладені на нотний стан. Особисто мені запам’яталося прекрасне виконання справжнього шлягеру «Матінко, ти рідна залізнице» (переклад з російської козятинця Віктора ОГОРОДНІКА). Коли соліст гурту Володимир Іжицький вдало акцентував увагу слухачів на тому, що

    «Свято, коли настане,

    Кожен із нас хай встане -

    За нашу рідну, за помічницю,

    Хай вип’є келих за залізницю!»

    А щодо приспіву, то його, зрозуміло, підхопив увесь квінтет:

    «За матінку, за нашу залізницю,

    За невтомну нашу трудівницю!

    В будь-яку хвилину ти потрібна,

    І тому для нас ти стала рідна!»

    Як проводжали зі сцени «Струни серця»? Ясна справа, під оплески! Гучні і дружні.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Сергія ГУКА

    Хай зміцніють в янгола крила

    «Як просуваються справи зі створенням Меморіалу загиблим залізничникам під час Великої Вітчизняної війни на ст. Дарниця, на спорудження якого було оголошено збір коштів серед залізничників?» - цікавляться читачі «Рабочего слова». Їхнє питання ми переадресували голові громадської організації ветеранів війни і праці Дарницького залізничного вузла Миколі ПАВЛЮКУ. Ось про що розповів Микола Степанович.


    Скульптор Богдан МАЗУР працює над макетом Меморіалу загиблим залізничникам.


    Директор ВАТ «Металургія» Олександр ПИСТУН демонструє каркас майбутнього монумента.

    8 квітня 1944 р. під час жорстокого бомбардування фашистською авіацією ст. Дарниця загинули тисячі залізничників, бійців Радянської армії, мирних жителів. Всі вони знайшли останній притулок у братській могилі поблизу станції. Прагнення дарничан вшанувати пам’ять загиблих свого часу підтримав колишній міністр транспорту - генеральний директор Укрзалізниці Георгій Кірпа. В проекті будівництва нового вокзального комплексу ст. Дарниця було передбачено й створення Меморіалу загиблим залізничникам. Якби будівництво вокзалу було б завершено, певне, то й меморіал втілився б у життя. Та, на жаль, цього не сталося…

    Тому організація ветеранів війни і праці Дарницького залізничного вузла під час жалобного мітингу на братській могилі 8 квітня 2007 р. виступила з ініціативою про створення на цьому місці Меморіалу загиблим залізничникам за рахунок благодійних внесків. Для збору коштів із добровільних пожертвувань було відкрито спеціальний банківський рахунок. Ініціатива знайшла підтримку у керівництва залізниці, й на рахунок стали надходити кошти. Таким чином вдалося зібрати майже 400 тис. грн. На звернення відгукнулося 14 тис. залізничників із Південно-Західної і майже тисяча з Південної, Донецької та Придніпровської залізниць. Прикро, але жодної гривні не надійшло з Львівської та Одеської. Серед найщедріших меценатів можна назвати вагонну дільницю ст. Хмельницький, Дарницьку дистанцію колії, Фонд Георгія Кірпи, локомотивне депо Дарниця, дистанцію сигналізації та зв’язку ст. Ніжин, Київську та Жмеринську дирекції залізничних перевезень та інші підрозділи.

    Наявна сума дозволила оголосити конкурс на створення проекту майбутньої скульптурної композиції. Переможцем конкурсу було визнано твір Народного скульптора України, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка Богдана Мазура. Богдан Миколайович відомий багатьма скульптурними витворами по всій країні, зокрема, пам’ятниками В’ячеславу Чорноволу і Сергію Параджанову у столиці, багатоплановими художніми композиціями у Хмельницькому та Батурині. Добре знаний він і на Південно-Західній. Це його руками створено барельєфи Петра Кривоноса та Сергія Вітте на фасаді управління столичної магістралі. За задумом автора, скульптурна композиція Меморіалу загиблим залізничникам, завдовжки 11 і заввишки 7,5 метрів, матиме вигляд янгола з простертими над понівеченими рейками крилами.

    Наступним кроком було укладання договору з ВАТ «Металургія», яке зобов’язалося втілити творчий задум скульптора у бронзі. Працівники цього підприємства взялися за роботу, і невдовзі металевий каркас майбутньої скульптури був готовий. Проте економічна криза у 2008 - 2009 рр. перекреслила сподівання на швидке завершення благородної справи. Матеріали і вартість роботи значно подорожчали, тож коштів для продовження робіт виявилось недостатньо.

    У розмові з директором ВАТ «Металургія» Олександром Пистуном дізналися, що створення скульптурної композиції - досить складний технологічний процес. Наразі вже виготовлено металевий каркас майбутнього витвору, який частково покрито дротовою сіткою. Наступним етапом має бути покриття каркасу гіпсом, спочатку - чорновим, а потім - чистовим шаром.

    Коли композицію буде завершено в гіпсі, її мають розрізати на 20 частин, які в подальшому послугують для виготовлення ливарних форм. Дуже важливо довести процес саме до цього етапу. Гіпсові елементи скульптури можна буде законсервувати на складі і зберігати до кращих часів.

    Наразі ініціативна группа Дарницької ветеранської організації переймається закупівлею необхідної кількості гіпсу для продовження робіт. Нема сумніву, що через місяць-другий ми побачимо гіпсове втілення скульптурної композиції, а ось коли вона заблищить у бронзі - загадувати рано. На це потрібно додаткові кошти. І чималі. Тому дарницькі ветерани-залізничники знову звертаються до всіх небайдужих підтримати їх у цій благородній справі.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Сергія ГУКА

    Сонячний промінчик і лагідна хвиля

    Про Анастасію ШИМАНСЬКУ наша газета писала, коли вихованка циркової студії «Жанр» з м. Бердичева потрапила до фіналу четвертого сезону шоу «Україна має талант». У свої 12 років юнка складним пластичним етюдом вразила суддів і глядачів.

    Що дало Насті це змагання? З цим запитанням ми звернулися до її мами, яка працює квитковим касиром ст. Бердичів, Ольги Анатоліївни.

    - Пройшов вже деякий час, емоції вщухли, хвилювання забулись, власні розчарування також. А залишилось те, що не придбаєш ні за які гроші. Друзі. У нас з’явилось дуже багато гарних, цікавих друзів. І спілкування з ними, їх підтримка допомагають Насті.

    - Настя мріяла про цирк з раннього дитинства?

    - Ні, знаєте, спочатку вона хотіла бути вихователькою в ясельній групі дитячого садочка. Згодом - масажистом. Сьогодні націлюємося на вступ до циркової академії.

    - А у вільний від тренувань час є чим юну душу потішити?

    - А вільного часу у неї майже немає. Хоча... Їй подобається фотографувати. Під час підготовки до шоу в Пущі-Водиці (Київ) Настя, як тільки була можливість, фотографувала: краплинка вранішньої роси, божа корівка, що ось-ось злетить, зелене листячко, що ніби дихає, та ще багато красивих моментів з життя природи.


    - Ольго Анатоліївно, як Настя потрапила до циркової студії?

    - На початку навчального року у 1-му класі тренер завітав на батьківські збори і запросив дітей у гурток. Ми вирішили відвідувати. Але мої проблеми зі здоров’ям трохи віддалили «старт» Настуні. У лютому ми прийшли до Петра Миколайовича. А вже у березні відбувся Настин дебют - це був дуже красивий номер на мотоциклах.

    КОРОТКА РОЗМОВА З ОЛЬГОЮ АНАТОЛІЇВНОЮ ДОБІГАЄ КІНЦЯ. Робота на вокзалі ст. Бердичів потребує багато уваги, зосередженості. Тому за домовленістю не довго відволікати маму ми прощаємось. І я йду на зустріч з Настею.

    Познайомившись, ми поспішаємо на тренування. Настя не йде, вона ніби повітряна кулька, летить, легенько підскакуючи. Вітається зі знайомими, щира усмішка змінюється зосередженістю...

    ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ ГЕРАСИМЕНКО чекав нас у спортивній залі. Діти, швиденько переодягнувшись, розпочали розминку. «Мама виховала прекрасну доньку! - з цих слів тренера розпочалась наша розмова. - Увага, популярність після участі у телешоу не зашкодили Насті. Вона, як кажуть, не задирає ніс. Просто тренується і ще раз тренується. Працює, пропонує свої режисерські ідеї під час постановки номерів. А конкурси та змагання лише загартували її.

    - Без чого не можна досягти успіху у цирковому мистецтві?

    - Та, мабуть, як і в будь-якому іншому виді мистецтва, без працелюбства, цілеспрямованості. Та є ще один секрет успіху, яким володіє Анастасія - 100% слухняність. З нею дуже легко працювати, тому можна досягти високих результатів. Для деяких дітей це досить важкий момент, потрібно багато часу, щоб навчити їх дисципліні, бути уважними, зосередженими. У випадку з Настею потрібно лише тренуватися. Дівчинка, на відміну навіть від деяких дорослих, знає власну мету і чіткий напрямок, який допоможе наблизити її до неї.

    Петро Миколайович запросив мене до невеличкої кімнати, де розташовано роздягальню і знаряддя, і стоси дипломів, кубків та інших нагород учасників циркової студії «Жанр». З фестивалів «Радуга», «Українська родина», «Понтійська арена», міжнародного фестивалю «Циркове мистецтво», де, до речі, Настя у 2011 р. серед лауреатів з 12 країн-учасниць зайняла друге місце.

    Я спостерігаю, як тренуються дітлахи. Настя вирізняється серед інших: струнка, мов сонячний промінчик, вона за секунди перетворюється у лагідну хвилю. Зав’язати своє тіло в тугий вузлик, перетворить у стрімку стрілу, замкнутись в коло - юнка робить все це легко і невимушено. І що дуже важливо, це їй самій подобається.

    Звертаюсь до Петра Миколайовича як мати за порадою, як зуміти направити дітей у правильне русло?

    - Своїм прикладом. У дитини на першому місці повинен бути авторитет батьків. Саме вони, а не якісь мультяшні образи, повинні бути їх героями, їх прикладом для наслідування. Зараз ситуація, на жаль, - із сумом ділиться думками тренер, - не на користь дітей. Час бізнесу, гонки за зароблянням грошей відривають батьків від дітей. Педагогіка багатьох сучасних «родителів» полягає у тому, щоб дитину одягнути, нагодувати і дати гроші на кишенькові витрати. А часу на спілкування не вистачає. Як це не банально звучить, а дитину треба вислухати, з нею потрібно розмовляти. Їй потрібно дивитися у вічі, не лише хвалити, а й забороняти у залежності від ситуації, вчити дисципліні.

    У мене був такий випадок, - продовжує Петро Миколайович, - один хлопчик майже півроку ходив, хотів записатися до студії. Я йому кажу: «Прийди з батьками». А він каже: «У тата й мами немає часу…»

    Та щоб не закінчувати на такій невеселій ноті, перевожу свій погляд на юних акробатів. «Мама виховала прекрасну доньку!» - знову крутяться в голові слова тренера. Можливо, і я колись почую таке про власних дівчат...

    P.S. До речі, дозволю ще раз нагадати, на конкурсі художньої самодіяльності, що проходив у Харкові, Настя зайняла 1 місце у жанрі «Циркове мистецтво». Вітаємо. Нову зірочку на аматорському небосхилі!

    Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05