РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 38 (5 жовтня 2012)
  • Випуск №38 5 жовтня 2012
    Зміст
    1. ЖИВА ЛЕГЕНДА МЕШКАЄ В КОЗЯТИНІ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА та із сімейного архіву М. РИБАКА)
    2. «ЛІКИ» ДЛЯ МОСТІВ ПРОПИСУЮТЬ НАУКОВЦІ (Анатолій РОМАНОВ)
    3. …Й діагноз визначають точний (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА)
    4. «Машиністу працювалося значно важче, але він був здоровіший» (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    5. Транспортных «объятий» может и не быть (Виктор ЗАДВОРНОВ)
    6. Надійна охоронниця (Оксана ПОЛІСЬКА)
    7. Шепетівський залізничний вузол. В очікуванні на зміни (Віктор ЗАДВОРНОВ, Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Володимира КОРОЛЬКОВА)
    8. ЧОМУ В УКРАЇНІ МИСТЕЦТВО ІЗ «ПЕРЕРІЗАНОЮ АОРТОЮ»? (Ірина ЮШКО)
    9. ХТО ЗІПСУВАВ НАСТРІЙ КОЗЯТИНСЬКОМУ ГОЛКІПЕРУ? (Олександр ГУТІН)

    ЖИВА ЛЕГЕНДА МЕШКАЄ В КОЗЯТИНІ

    У музеї Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту (КМПВПУЗТ), у день, коли тут проводилася читацька конференція, народу було чималенько. Сюди на розглядини експонатів нас запросив директор цього учбового закладу Андрій СТЕЦЮК.

    На запитання «Звідки експонати?» Андрій Олексійович лаконічно відповів, що накопичували роками й зберігали, як годиться. А полички наповнюють, звісно, небайдужі до пам’яті про розвиток сталевих колій, історію Козятинського краю люди. У роботі музею училища велике місце займає тема Великої Вітчизняної війни. Це стосується всіх напрямків, а саме експозиційного, масово-просвітницького і методичного. Адже, не маючи певних відомостей про ту або ту експозицію, розповідь про музей не стане цікавою для відвідувачів.

    Хранителі історії - ці слова однаково можна застосувати і до ветеранів галузі, і до громадських музейних працівників. Бачу, як світяться очі 82-річного Миколи РИБАКА, який, розглядаючи залізничний ліхтар зразка ХІХ ст. (на фото), пропонує А. Стецюку: «В моїй домашній колекції є подібний, із задоволенням передам його до музею».

    Що ж, запасники теж поповнювати необхідно.

    Проте не полишаємо розмови із почесним залізничником, кавалером ордена «Трудова слава» третього ступеня колишнім майстром водопровідного цеху Козятинської дистанції водопостачання та водовідведення. Давно пішли в історію подібні залізничні підрозділи, а жива легенда водопостачання ст. Козятин, як Миколу Гавриловича Рибака влучно представила вашому кореспондентові голова профкому будівельно-монтажного управління №2 Південно-Західної залізниці Лариса БОЙКО, ще в строю. Активний член ради ветеранів БМЕУ-2 до сьогодні із задоволенням надає консультації щодо підземних водопровідних мереж, які було прокладено впродовж 54 років його роботи у когорті водників, як колись називали спеціалістів його фаху. Тому то й поважають М. Рибака, що до сьогодні пам’ятає всі секрети водопостачання і водовідведення, які застосовувалися впродовж другої половини минулого століття на місцевому залізничному вузлі.

    - Як добре, що завдяки ініціативам з боку начальника Південно-Західної залізниці Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА у нашому місті вдосконалюються системи постачання аквавіти, - ділиться думкою Микола Гаврилович. - У наш час серед багатьох чинників, що забезпечують нормальну життєдіяльність міста, є саме ці мережі. Адже недаремно ще за стародавніх часів вважалося, що ступінь цивілізованості суспільства визначається рівнем розвитку цих систем. Люди, віддані нашій професії, вбачають своє призначення перед сучасниками і нащадками у забезпеченні безперебійного і якісного водопостачання і водовідведення, підтримуючи техногенну та екологічну безпеку такого багатотисячного міста, як Козятин. Недаремно існує вислів: «Ми не отримали планету у наших батьків, ми взяли її у борг у наших дітей!» Сьогодні можна із впевненістю сказати, скільки буде існувати Козятин, стільки ж років буде розвиватися система водопостачання та водовідведення.

    Подумалося, що уродженець села Білилівка, що на Житомирщині, Микола Гаврилович Рибак, ось уже дев’ятий десяток років продовжує робити добрі справи для майбутніх поколінь. А як же інакше?!

    Цю думку підтримали начальник БМЕУ-2 Микола КРАВЕЦЬ та старший майстер дільниці водопостачання Едуард БУРОВСЬКИЙ.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА та із сімейного архіву М. РИБАКА

    «ЛІКИ» ДЛЯ МОСТІВ ПРОПИСУЮТЬ НАУКОВЦІ

    Звістка про те, що на Південній залізниці відбулася школа-семінар передового досвіду на тему «Практичне впровадження рекомендацій інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона щодо збільшення експлуатаційного ресурсу зварних металевих прогонних споруд», стала приводом звернутися за більш докладною інформацією до учасника семінару - начальника мостовипробувальної станції столичної магістралі Олексія МАЦЕНКА. Ось про що ми дізналися з його слів.

    На семінар з’їхалися фахівці з усіх шести залізниць України. Взяла в ньому участь і делегація Південно-Західної, очолювана начальником відділу інженерних споруд галузевої служби колії Маратом БАХМЕТОВИМ. Фахівцям столичної магістралі було чим поділитися з колегами, адже досвід у них багатющий. Доречно нагадати, що на Південно-Західній експлуатується 135 металевих мостів загальною протяжністю понад 15400 м, з яких 11 - позакласних. У тому числі й недавно впроваджений в експлуатацію залізнично-автомобільний міст через Дніпро у Києві загальною довжиною 1694,23 м.

    У своїй доповіді Олексій Едуардович зазначив, що безпечна експлуатація мостів вимагає ретельного виконання ремонтних заходів та високої кваліфікації обслуговуючого персоналу. Найбільша кількість дефектів зазвичай виявляється під час весняних та осінніх оглядів споруд співробітниками дистанцій колії, суцільних оглядів, що проводяться дорожньою мостовипробувальною станцією та плановими щорічними обстеженнями великих мостів та штучних споруд.

    На сьогодні дефектними визнано 20 споруд (39 прогонів), за якими встановлено спеціальний нагляд мостовипробувальною станцією. Зазвичай, головними експлуатаційними дефектами несучих металевих конструкцій є тріщини металу, корозійні пошкодження, послаблення та викривлення елементів. Такі дефекти своєчасно виявляються фахівцями мостової станції та фахівцями мостових справ із дистанцій колії, які мають вагомий досвід усунення будь-яких дефектів і зазначають, що допомога фахівців Інституту електрозварювання ім. Патона завжди буває дієвою. Так ще у 2004 р. на мосту через Дніпро на дільниці Святошин - Дарниця в одній з панелей правої повздовжньої балки в місці примикання верхнього горизонтального листа до вертикальної суцільної стінки було виявлено тріщину довжиною 800 мм. Дефект було усунено під час 5-годинного «вікна» у співпраці з фахівцями Інституту електрозварювання ім. Патона та Мостозагону №2. Технологія ремонту складалася з повздовжнього розділення зовнішньої та внутрішньої сторін тріщини, накладання зварювальних швів та ультразвукового зміцнення зовнішнього шва. За рекомендаціями фахівців Інституту ім. Патона головним управлінням колії Укрзалізниці були розроблені «Технологічні регламенти з ремонту зварюванням пошкоджених тріщинами втоми елементів прогонових будов залізничних мостів».

    Подібна технологія ремонту багаторазово ставала в нагоді також в інших випадках виявлення дефектів у прогонових спорудах мостів. Таким чином, допомога патонівців сприяє більш якісному і ефективному «лікуванню» мостів. І це зайвий раз свідчить про те, що співпраця з науковцями - завжди на користь залізниці.

    Анатолій РОМАНОВ

    …Й діагноз визначають точний

    З метою підвищення рівня безпеки технічного стану споруд та пристроїв колійного господарства і впровадження комплексної оцінки технічного стану залізничної колії, згідно з наказами Укрзалізниці та Південно-Західної залізниці, з 1 січня 2012 р. було створено дорожню лабораторію діагностики залізничної колії (КЛД), яка є структурним підрозділом галузевої служби колії. Лабораторія має три відділи. Сьогодні мова піде про відділ рейкової дефектоскопії, до якого входять два вагони-дефектоскопи, дефектоскопна автомотриса, вагон-лабораторія дефектоскопії, дефектоскопні візки.

    Минулого тижня група журналістів мала змогу на власні очі побачити, як працює вагон-дефектоскоп. Своєрідну екскурсію нам провів заступник начальника служби колії з експлуатації Південно-Західної залізниці Олександр НАВОРА.

    - За результатами проїзду вагона-дефектоскопа ми одержуємо вичерпну інформацію про стан магістральних шляхів, - розповів Олександр Вікторович. - На практиці це виглядає таким чином. Обслуговуючий персонал, у тому числі начальник вагона (зміни) під час перевірки слідкують за правильним налаштуванням обладнання, як функціонують усі пристрої. У режимі реального часу виявляються дефектні та гостродефектні рейки. Того ж дня отримана дефектограма додатково розшифровується фахівцями з метою більш детального аналізу отриманої інформації. При виявленні дефектів у дистанцію колії дається вказівка терміново організувати роботу щодо їх усунення, а якщо є в чомусь сумнів - повторно оглянути колію.

    Вагон обов’язково супроводжує керівник дистанції колії або його заступник. Якщо є потреба, він приймає рішення про обмеження швидкості руху на дільниці, а при необхідності закриває до того часу, поки не буде усунуто проблему. Контроль за тим, як слідує вагон, і за результатами замірів ведеться безпосередньо спеціалістами галузевої служби колії, аналіз проводять інженери, які працюють у зміні.

    Втім залізничники добре знають, де є проблемні дільниці. Особлива увага приділяється стану рейок на перегонах, де підходять терміни виконання ремонтних робіт, зокрема на дільниці Жмеринка - Вапнярка. Також підвищено увагу контролю у напрямку Гребінка - Дарниця - Київ - Коростень - Шепетівка - Здолбунів, де впроваджено швидкісний рух поїздів до 160 км/год.

    Водночас фахівці не лише виявляють небезпечні дефекти, але і стежать за тим, аби дистанції колії дотримувались терміну та якості проведення ремонтних робіт.

    За словами начальника лабораторії Володимира ШАЛАБАЄВА, сьогоднішня робота проходить зовсім в інших умовах. Мабуть, старожили пам’ятають той час, коли вагони їм виділялися після ремонту зі старого резерву, ті, що відслужили свій термін як пасажирські. Нині зовсім інший підхід до створення умов праці та відпочинку дефектоскопістів.

    Зміна із семи чоловік, а це начальник вагона, він же - керівник зміни, два інженери, два наладника та два провідники, працює 15 днів. Вагон поділено на дві зони: відпочинку та роботи. У ньому є все необхідне для комфортного відпочинку і активної роботи. Тут працюють захоплені люди, справжні фанати своєї справи. До того ж всі працівники лабораторії мають вищу та середню спеціальну освіту.

    Тут використовуються найсучасніші інформаційні технології. Зокрема, програма АСУ «Дефектоскопія». Вона проста і зручна в застосуванні - допомагає контролювати стан колійного господарства. А крім того, за її допомоги можна відстежити роботу всіх засобів колійної дефектоскопії залізниці.

    - Якщо говорити про можливості сучасного вагона-дефектоскопа, - розповідає його начальник Андрій КОЗИН, - то це безперебійний контроль за станом рейок. Раніше був магнітний метод, за допомоги якого перевірялися поверхневі дефекти рейок до 7 міліметрів. Нині - ультразвуковий. До дефектоскопного візка, який розташовано під вагоном, підключені датчики задля перевірки всіх перетинів рейок. Лише з одного боку - їх шість. Кожен допомагає визначити різний вид дефекта. На моніторах видно, як мовиться, кожний штрих. Після розшифрування приймається відповідне рішення. Той факт, що можна зробити відеоперегляд поїздки, яка була минулого дня або місяць чи півроку тому, допомагає робити порівняльний аналіз стану колії. Ми можемо з архіву дістати диск, подивитися і проаналізувати, як розвиваються дефекти, яким є стан колії. Тож ми - завжди напоготові.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Віталія НОСАЧА

    «Машиністу працювалося значно важче, але він був здоровіший»

    Нещодавно в інтерв’ю «Львівському залізничнику» ветеран транспорту, колишній машиніст дизель-поїзда Іван МАРІЯШ з локомотивного депо Коломия, згадав про те, які якості потрібні машиністові, щоб стати професіоналом. Насамперед - знання, досвід і життєва мудрість. Під час рейсу машиніст повинен бути зосередженим, уважним, швидко реагувати на події. «Здається, поки що нічого нового», скажуть бувалі у бувальцях локомотивники.

    А ось цікаве спостереження від І. Маріяша. Хоча колись працювалося важче, було не так комфортно, та машиніст чомусь почувався здоровішим, ніж зараз. Здавалося б із впровадженням автоматичних систем сигналізації і зв’язку робота має полегшитися, а цього нема. Навпаки різко зросли навантаження на психіку і нервову систему. Тому машиністи часто «допрацьовуються» до захворювань серцево-судинної системи.

    Від себе додам, що коли навіть новітня закордонна техніка, що щойно надходить із цехів заморських постачальників, ламається в тих вузлах, що і не чекаєш, машиніст переживає не одну тривожну мить. Електроніка, як там не є, не гарантує унеможливлення від «сюрпризів», приміром, від корейського пантографа. Що вже казати про старі «кайзери» - вантажні електровози серії ВЛ80, маневрові «чмухи», електропоїзди серії ЕР 9М, дизель-поїзди угорського виробництва середини 50-х рр. минулого століття?

    Тепер про те, що ще має вплив на роботу локомотивної бригади.

    Учені прийшли до висновку, що майже 25% хворих відчувають метеозміни. У день посилення сонячної активності в них зростає як нижній, так і верхній (артеріальний) тиск, здатність крові зсідатися. Число порушень серцевого ритму під час магнітної бурі збільшується в 2,5 раза в стані спокою й в 1,5 раза при фізичному навантаженні. Сидяча поза машиніста підсилює вплив магнітних бурь.

    Обстеження, проведене групою вчених з м. Новосибірська (у 2011 р. - максимальної сонячної активності), показало, що при роботі під постійною електричною напругою у період магнітних бур у всіх хворих погіршувалося самопочуття й підвищувався артеріальний тиск. Частина хворих реагувала за добу до настання магнітної бурі, в інших погіршувалося самопочуття на початку, середині або по її закінченні. Хворі жалілися на головний біль, поганий сон, млявість або дратівливість, біль в області серця. Установлено, що найсильніше магнітна буря впливає в початковий період.

    Учені різних країн на великому фактичному матеріалі показали, що число нещасних випадків і травматизму на транспорті під час сонячних і магнітних бурь збільшується в 1,5 - 2 рази й більше. В такий період нормальне функціонування організму, зокрема його центральної нервової системи, неможливе. У результаті збільшується час реакції на зовнішній світловий і звуковий сигнали, що особливо важливо для машиніста. З’являється млявість, погіршується кмітливість. Імовірність прийняття невірних рішень збільшується.

    Звертаюся до машиністів-інструкторів, ревізорів, заступників начальників локомотивних депо з експлуатації тощо. Перед тим, як нагримати на машиніста, який збирається у рейс або бере у нарядника наступну «явку», дізнайтеся, чи не очікуються незабаром магнітні бурі. Чи треба пояснювати причину?!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Транспортных «объятий» может и не быть

    Из истории железнодорожных переездов

    (Продолжение. Начало в №37

    В АВАРИИ ОБВИНИЛИ… СОЛНЦЕ

    Статистика - наука упрямая, а уж когда к «сухим» цифрам примешивается грустный фактаж, что на том или этом охраняемом переезде или его «коллеге» - неохраняемом - произошла авария, тут уж, дабы предотвратить подобный инцидент в дальнейшем, в ход идут не только подробные акты с места события. Фото и видеосъемка порой шокирует железнодорожников с крепкими нервами.

    Но не будем сгущать краски. Широкая практика дает простор пытливой мысли. Еще со времен обучения общему курсу железных дорог в училище, который преподавал ныне здравствующий Антон ЗГУРСКИЙ, усвоил: в зависимости от интенсивности движения железнодорожного и автомобильного транспорта переезды делятся на четыре категории. Каковы отличия? Все зависит от интенсивности ежесуточного движения поездов по главному пути и, внимание (!), от «насыщенности» автомобильных потоков, проезжающих и «пролетающих» в течение суток через железнодорожные переезды. Порой, автомобилисту-лихачу мешает остановиться перед закрытым шлагбаумом «слепящее солнце, что не позволяет заметить красный сигнал светофора». «Лепит, что попало», так любит говорить моя знакомая университетская преподавательница английского языка. Да, и «лепит» лихач во избежание ответственности, если, к счастью локомотивной бригады, наезд на автомобиль не произошел, а инспектор ГАИ вовремя заметил нарушение.

    «По вине неквалифицированного, безответственного водителя произошла трагедия - погибли люди». Как часто в периодической печати мы встречаем эту, как говорят, трафаретную фразу? Но можно ли привыкнуть к ней?! Вопрос риторический. Нельзя. Несмотря на кровавые цифры, свидетельствующие о многочисленных потерях, шоферюги, трудно другое слово и подобрать, продолжают нарушать правила проезда переездов, рискуя собой, но главное, жизнями своих пассажиров. А ведь безопасно миновать железнодорожный переезд довольно просто! Для этого нужно навсегда запомнить и неукоснительно соблюдать несколько всем известных, но подчас забываемых теми, кто «крутит баранку», правил. И это при том, что даже на неохраняемом дежурным переезде во всю, как говаривают, ивановскую и прилегающие окрестности, кричит о надвигающейся опасности звуковой сигнал. Автоматической оповестительной сигнализацией оборудовали и переезды со шлагбаумами с ручным управлением. Но во все времена и на охраняемых, и на неохраняемых переездах злосчатные «шумахеры» пренебрегали и сигналами заградительных светофоров, и механизированным шлагбаумом. Ясно одно, адреналин - гормон, заставляющий буйную водительскую голову рисковать, в данном случае может сослужить плохую службу.

    ГДЕ ЛЕКАРСТВО ОТ ПОФИГИЗМА?

    Тридцать один год проработал на железнодорожном транспорте Станислав НЕДЛОВСКИЙ, дежурный по переезду на 1219 км направления Комаровцы - Подволочиск (Хмельницкая дистанция пути). Стало быть, опыт большой имеет. Под стать ему и его коллеги Евгения МАЧКОВСКАЯ, Людмила ПАВЕЛЬЧУК, Николай ПОЛИЩУК, которые работают на соседних переездах. Случаев возникновения ДТП на их веку было немало. Возмущает железнодорожников и тот факт, что иногда правила дорожного движения через переезды нарушают водители пожарных машин. Борьба с огнем - дело архиважное. Но если под поезд попадет автомобиль красного цвета? Разве от этого кто-то выиграет необходимые секунды?! - рассуждают дежурные по переезду Староконстантиновской дистанции пути Николай СКАКОДУБ, Татьяна СТЕПОВАЯ и Николай ОСТАПЧУК. В сутки через переезды между ст. Калиновка-2 - Варшица и Холоневская - Калиновка-2, Староконстантинов-2 - Адамполь проходит в среднем от четырех - шести тысяч и более автомобилей. Из них добрых сотни - полторы автобусов. И это при том, что частота прохода поездов в этой местности до десятка. Можно и переждать и пассажирский, и скорый, и грузовой. Ан-нет. Уж тут лихачей - пруд пруди. Так и норовят проскочить под закрывающийся шлагбаум. Не учитывая, что на подходах к переездам асфальт находится в неудовлетворительном состоянии.

    К автодорожникам тоже есть вопросы. И не только из-за покрытия. Установка дорожных знаков с многозначительным предупреждением «Внимание, переезд!» - это как «Отче наш» для каждого чиновника, отвечающего в райгосадминистрации за транспорт и дороги. В памяти возникают гамлетовские строки «Есть многое на свете, друг Горацио, что и не снилось вашим мудрецам». Некоторые действия чиновников, служащих в автотранспортно-дорожной сфере мудрыми не называют не только автомобилисты и железнодорожники, но и пешеходы. «Когда в твоих руках власть, взяться за ум нечем», - подшучивают над «райавтодорами» те из них, кто давно убедился, сколько не ругай тех, кто колдует над ямами на шоссе, толку от этого мало.

    «Знают Киев, Ворожба и Курск,

    Овруч и Чернигов с Запорожьем:

    Если дашь дорогу дураку,

    Будешь сам ходить по бездорожью».

    Далее - о пофигизме как явлении.

    Виктор ЗАДВОРНОВ

    Надійна охоронниця

    «Загін» чергових по переїздах Коростенської дистанції колії чималий, вони різні за віком і досвідом. Коли поцікавилась у відділі кадрів іменами кращих у роботі, мені назвали чергову із найнапруженішої дільниці Київ - Коростень Валентину ПАВЛОВУ. Працює вона на переїзді 134 км, що на перегоні між ст. Шатрище - Чоповичі. Рух поїздів тут інтенсивний і вдень, і вночі. До того ж, цьогоріч дільниця реконструйована під швидкісний рух. Валентина Іванівна пильності не втрачає за будь-яких умов, бо добросовісна й відповідальна. Та й досвід їй у цьому допомагає - два десятки літ вже працює на посту.

    «Дуже відповідальна працівниця», - так характеризують В. Павлову колеги. Придивіться, в якому прекрасному стані «її» переїзд. Коли вона чергує, керівники дистанції колії спокійні. Взимку з лопатою бореться зі сніговими заметілями, а теплої пори року чепурить навколишню територію. Щоб приємно було сторонньому погляду дивитися на навколишню красу.

    Надійна охоронниця переїзду.

    Оксана ПОЛІСЬКА

    Шепетівський залізничний вузол. В очікуванні на зміни

    Глядацька зала Шепетівського будинку науки і техніки як завжди привітно зустріла гостей залізничного вузла та місцевих працівників. Читацька конференція, простіше, зустріч із працівниками Шепетівського залізничного вузла представників редакції «Рабочего слова» та Козятинського теркому на чолі із головою Анатолієм ВІЛЬЧИНСЬКИМ, відбулася.

    НАЛАШТОВАНІ НА КОНСТРУКТИВНУ КРИТИКУ ЩОДО РОБОТИ РЕДАКЦІЇ - таку пропозицію сприйняли всі присутні. Лише віч-на-віч можна обговорити місцеві галузеві проблеми і не тільки. Серед питань, які піднімали учасники читацької конференції, чи не найголовнішим було - реструктуризація нашої галузі. На сьогодні для них це майже, як літаюча тарілка, - усі про неї чули, але ніхто не бачив. Чи вже розпочалась, чи лише планується? Чи пов’язані із нею ті зміни, які уже відбуваються у структурних підрозділах? У минулому номері в матеріалі «Увага, експеримент?» один з авторів наводив думку голови профкому підрозділу вагонної служби Василя ГАВРИЛЮКА (Шепетівка) про перші недоречності під час реформування галузі. Нагадаємо, хоча з першого липня п.р. експлуатаційну складову місцевого вагонного депо було передано до депо Козятин, особливих зрушень щодо налагодження чіткої технології ремонту поки що не відбувається. Через брак основних вузлів і деталей, про що йшлося тут і раніше, процес відновлення рухомого складу значно стримувався. Сьогодні додалася ще й логістична складова. 150 кілометрів, які відділяють шепетівських вагонників від складу у Козятині, - то добра відстань, яка аж ніяк не сприяє дотриманню ремонтного процесу згідно із графіком. Отже, це «вузьке» місце слід «розшивати» сьогодні. Врешті-решт, технологія оновлення рухомого складу вже давно не зазнавала суттєвих новацій, приміром, на пунктах технічного огляду. Чи буде краще оглядачу-ремонтнику від реформування? - таким риторичним запитанням закінчив власний монолог В. Гаврилюк.

    Запитань щодо реформ, про які нагадують керівники багатьох лінійних підрозділів, було багато, тому й висловлювалось побажання, щоб на сторінках газети хтось із обізнаних фахівців чітко розповів про те, як буде проводитись оце реформування. А головне, які наслідки від нього слід очікувати звичайному колійнику, локомотивнику, зв’язківцю тощо. Чи буде діяти у подальшому колективний договір, якщо настане момент реформування Державної адміністрації залізничного транспорту України в Державну акціонерну компанію «Українські залізниці»? Забезпечення зайнятості у нових умовах, зокрема людей, які не зможуть їздити на роботу в інший регіон, - теж питання з питань. Адже, коли немає достовірної інформації, виникає, як кажуть, підґрунтя для домислів, пліток, а то й - для відвертої брехні з боку «надто обізнаних».

    ЗАНЕПОКОЄННЯ У БАГАТЬОХ ЧИТАЧІВ, зокрема й тих, хто працює у Шепетівці, а проживає в навколишніх селах, викликає зняття багатьох рейсів курсування електричок. Швидкісний поїзд «Інтерсіті плюс» через цю станцію пустили, щоправда, без зупинки, а курсування окремих електропоїздів відмінили. Тепер нічим дістатись до роботи у бік Здолбунова та Козятина. Та й фахівцям колійного господарства, енергетикам, зв’язківцям немає чим виїхати на малі станції для виконання там планових робіт. Хоч коняку запрягай.

    - У Немирові колійники так і діють, - почулося в залі. - Робітники місцевого околодку експлуатують нащадка кавалерійських гарнізонів як належить, дістаючись до перегонів. І це у ХХІ сторіччі!..

    Цікавило учасників зустрічі із представниками редакції питання - чому зарплату найближчим часом будуть видавати не у «Експрес-банку», а в Ощадному? З чим це пов’язано? Коли «банківське» питання стосується кровно зароблених коштів - це дуже болісно сприймається працівниками залізниці. Крім того, в окремих працівників, які оформили кредити, виникають й проблеми - яким чином їх погашати? Непокоїть і те, що банкомата Ощадбанку ні на залізничному вокзалі ст. Шепетівка, ні десь поблизу немає. Тож і в цьому питанні потрібні роз’яснення фахівців-фінансистів на шпальтах нашої газети. Думається, що певні питання можуть вирішувати і правові інспектори праці. Адже, як наголошував голова Козятинського теркому профспілки А. Вільчинський, у минулому і поточному році актив Козятинського територіального комітету профспілки домігся виплати значних компенсацій на користь працівників, чиї права було порушено. Тож вперед, активісти!

    ТЕПЕР ЩЕ РАЗ ПРО НАБОЛІЛЕ. Звертаючись в електронному листі до керівників «Експрес-банку» щодо «церемонії прощання» із банківськими службовцями у сфері фінансового сервіса, кореспонденти газети залізничників задавали ці та інші актуальні питання ще задовго до читацької конференції. Проте не відповідають банкіри з будинку №25, що на Повітрофлотському проспекті в Києві. А час іде, лише «контора» не пише.

    Серед конкретних запитань було й таке: як використані кошти, які збирали усі працівники на спорудження меморіалу на ст. Дарниця на честь загиблих залізничників в роки Великої Вітчизняної війни? В газеті було повідомлення про початку будівництва цього пам’ятника, але, напевне, необхідна детальніша інформація. Ми звернулися до голови ради ветеранів Дарницького залізничного вузла Миколи ПАВЛЮКА за роз’ясненням. Микола Степанович обіцяв повідомити читачів у найближчих номерах нашого видання про перебіг подій.

    Голова профорганізації локомотивного депо Ніна ГРИГОРЧУК, її колеги з місцевої дистанції колії Олександра КОВАЛЕВСЬКА, відбудовного поїзда Наталія ТИХОНЮК та голова профкому станції Шепетівка Раїса КУЧЕР цікавились долею коштів, які колись добровільно віддавали їхні колеги на придбання для лікарні майбутнього гамма-ножа - апарата, який безболісно видаляє пухлини головного мозку - до трьох сантиметрів. «Коли вся Україна збирала гроші, повідомляє інформ-агентство ТСН, на лікарню майбутнього, там в одному з відділів мав би стояти гамма-ніж - для дітей.

    Презентація відбулась, та не лікарні, а чергової земельної ділянки під будівництво. Тож гамма-ніж - лише у проекті. На подібне устаткування для дорослих теж збирали усією громадою. З миру - по нитці назбирали чотири мільйони гривень. І 80 мільйонів додали із держбюджету. Гамма-ніж мав би стояти в Інституті нейрохірургії. Та придбали, але не гамма-ніж, а лінійний прискорювач за 33 млн. грн. Медики кажуть - він краще.

    Побажавши кореспондентам «Рабочего слова» усіляких гараздів на творчій ниві, помічник начальника Шепетівського локомотивного депо Лариса МАРТИНЮК та керівник гуртків художньої самодіяльності місцевого Будинку науки і техніки Марія ЖУРАВЛЬОВА наголосили на тому, що це єдине видання, яке пише яскраво, тепло і з повагою до людей праці. В інших періодичних виданнях смакуються життя та сварки «зірок», артистів… Це нам не цікаво…

    Побажання закінчились швидко. Задавались й інші запитання, відповіді, на які мають лягти в основу майбутніх публікацій. Тож читацька конференція була корисною для обох сторін.

    P.S. У газеті «Железнодорожник Донбасса» (№34 від 7. 09. 2012 р.) читаємо: «Тезис о том, что никто не будет уволен в связи с сокращением, был и остается одним из ключевых. Люди будут переучиваться, перемещаться, но никто не потеряет работу, - особо подчеркнул Андрей БУКОВСКИЙ (начальник главного управления реформирования и корпоративного развития Укрзализныци).

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Володимира КОРОЛЬКОВА

    ЧОМУ В УКРАЇНІ МИСТЕЦТВО ІЗ «ПЕРЕРІЗАНОЮ АОРТОЮ»?

    Володимир Петрович Губа народився 22 грудня 1938 р. у Києві.

    Один із представників нонконформістської (нонконформізм - (франц.) соціальний протест, намагання поводитися всупереч загальноприйнятим стереотипам) генерації сучасної української музики. Навчався композиції у Київській державній консерваторії, ім. П.І. Чайковського (нині - Національна Музична Академія України) у професорів Б.М. Лятошинського, Л.М. Ревуцького та А. Штогаренка, 1979).

    Автор музики до більш як 150 фільмів різних жанрів, а саме: ігрового, документального, научно-пізнавального, анімаційного. Серед них такі видатні картини, як «Кам’яний хрест», «Каштанка», «Захар Беркут», «Данило, князь Галицький», «Сказання про Ігорів похід», «Гетьманські клейноди», анімаційні фільми про козаків і багато-багато інших. Фільми з його музикою відзначалися престижними нагородами на вітчизняних та зарубіжних кінофестивалях у Швеції, Франції, в Італії та інших країнах. Протягом творчого життя успішно працює у різних жанрах інструментальної, камерної, хорової, органної, балетної, симфонічної та експериментальної музики. Одним з перших відновив інтерес до органної музики в Україні. Пише музику до радіовистав та театральних постановок як в Україні, так і за її межами. Його твори гідно представляють українську композиторську школу в багатьох країнах світу: США, Канада, Франція, Італія, Німеччина, Японія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Швейцарія, Нідерланди, Литва, Росія та ін.

    В.П. Губа є членом багатьох спілок: Національної спілки композиторів України, Національної спілки кінематографістів України, Творчої спілки «Кінематографістів слов’янських народів». Також він є членом правлінь організацій «Меморіал», «Україна-Ізраїль» та «Форстерський міст» (ФРН).

    Володимир Петрович - також і оригінальний поет. Лауреат премій ім. М. Лисенка та ім. В. Стуса, нагороджений Почесною грамотою Абхазії (1975) та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Заслужений діяч мистецтв України (1995). Народний артист України (1999). Лауреат Премії Б.М. Лятошинського (2011).

    «У вас є можливість послухати музику наодинці, так, щоб ніхто не заважав?» - запитав Володимир Петрович у відповідь на моє перше запитання, як тільки ми влаштувалися на лавочці у затишному парку ім. Шевченка в центрі столиці. І дав мені два компакт-диски. Вже вдома ввечері слухала творчий вечір композитора В.П. Губи й Д.В. Павличка, який відбувся в Національній філармонії. Спектакль «Слово про Ігорев похід» слухала три дні поспіль. І весь час ходила під враженням. Музика глибинна, філософська, багатогранна. Партію рояля майстер виконує сам.

    Якраз після зустрічі раптом у вагонах київського метро почали крутити уривки з таких дорогих серцю ще з дитинства «мультиків» про козаків. Та без музики В.П. Губи вони наче мертві, і таке відчуття, ніби тебе ошукали. Тож, запрошую всіх знайти і послухати ще і ще музику нашого українського славетного композитора, а також запрошую до знайомства з ним.

    - Володимире Петровичу, Ви стільки написали чудової музики, а враховуючи те, що музика лікує, я вважаю, що серед усіх ваших нагород не вистачає ордена «За зцілення нації». Мабуть, всі нагороди Вам дорогі і гріють серце, адже за цим стоїть колосальний труд. Про які з них Вам би хотілось зараз згадати?

    - Я пам’ятаю 2004 - 2005 рр., I Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Витязь», який проходив у Москві в «Українському домі». Ми стали першими лауреатами і отримали срібний диплом за спектакль, присвячений творчості Федора Тютчева, «Ангел мой, видишь ли ты меня?». До речі, назву вдалося придумати мені. Спочатку була: «О, как убийственно мы любим!». Слово «убийственно» - для людей недоречно. Я взяв збірник віршів Тютчева і раптово натрапив на цей рядок. На ці слова моя душа відразу відгукнулась. У цій виставі беруть участь три людини: я, Раїса Недашківська, Народна артистка України, і Юрій Зморович, кінорежисер, поет, інтелектуал, якому не відомо, як і навіть Раїсі Степанівні, що таке хвилювання в залі. Потім режисерка Ніна Василенко запропонувала мені написати музику до анімаційного фільму «Сказання про Ігорів похід». До речі, ніколи не кажіть мультиплікаційний. А чому? Анімація з грецької - душа. Тобто одухотворюємо предмети, і вони оживають у фільмі. А «мультиплікаційний» - це майже зневажливо. Так от, на превелике щастя, повезло записати музику з повним симфонічним оркестром, яка звучить повних 30 хвилин. Адже, як правило, бухгалтерія проти цього, тому що оркестр - це 40 - 50 осіб, і всім треба заплатити. Вони хочуть, щоб була маленька група музикантів. А зараз, на жаль, і цього немає. Композитори реалізують свою музику по-різному.

    Після виходу цього фільму на екран я несподівано отримав запрошення від Українського радіотелебачення написати музику до радіовистави «Слово про Ігорев похід», Сергій Данченко був режисером і я запропонував на головного героя Народного артиста України Костянтина Степанкова, чоловіка Ади Роговцевої, яка блискуче духовно представила образ Ярославни. Вистава відбулася. І от несподівано, через багато років, мені зателефонували із Шостки: «Ми хотіли б, щоб ваша музика із «Слово про Ігорев похід» прозвучала у нас на святі міста». Я відповів: «Як ви собі це уявляете? Це симфонічний оркестр в кількості 50 осіб». Та раптом в мене виникла ідея зробити виставу з трьома виконавцями: знов - Раїса Недашківська, Юрій Зморовен і я, але зі своєю фонограмою. Вистава глядачів дуже вразила, і саме це мене наштовхнуло запропонувати Раїсі Недашківській, вже як віце-президенту «Золотого Витязя», виступити з цією виставою у Москві. І ми виступили в Російському Театрі, біля Таганки. Був шалений успіх, і композитор Губа отримав міжнародне визнання - диплом за найкращу музику.

    - Хотілося б, щоб українці подивились і почули цю красу.

    - В мене зараз є ідея: на телеканалі «Культура» записати, знов з двома виконавцями: Юрою і Раєю, мою музику. Треба брати Недашківську «за горлянку», щоб знайти спонсорів і виступити у Національній філармонії, у мистецьких закладах України та слов’янських держав з цими двома спектаклями. До речі, президент фестивалю «Золотий Витязь» Микола Бурляєв, який народився в Україні, сказав тоді в Москві: «Раечка, если ты будешь читать, не держа текст перед глазами, то это даст основание показать спектакль в Грановитой Палате в Кремле».

    - Я думаю, у вас все вийде.

    - На жаль, у нас, в Україні відчувається виразне нехтування професією композитора. І за це я злий на наше сьогодення. На превеликий жаль, поки що не всі наші співвітчизники долучені до шедеврів великої музики. В Європі, на щастя, такого немає. Ви не повірите, у мене не було жодного авторського концерту, доки я до свого 70-річного ювілею, у 2008 р., не запропоновував Дмитру Павличку (він тоді був головою Української Всесвітньої Координаційної Ради - УВКР) зробити спільний концерт у Національній філармонії разом з ансамблем Збройних Сил України. Герой України з радістю погодився. Дякуючи Київському Управлінню культури (особливо Ліновецькій), через кілька місяців нарешті цей концерт відбувся. Перед концертом Павличко дав завдання заступнику УВКР подзвонити на державний телеканал «Культура» з проханням, щоб цей концерт зафіксували або на плівку, або щоб він міг жити окремим життям на каналі «Культура», аби глядачі різних міст України могли також ознайомитись із цим творінням. Відповідь була такою: «У нас сейчас более важные мероприятия…».

    - Володимире Петровичу, на День незалежності по державному радіо я із задоволенням послухала радіовиставу «Захар Беркут» з Вашою музикою.

    - О-о, «Захар Беркут» поставив знаменитий режисер театру імені Івана Франка Сергій Данченко! Музика до радіовистав мені дорога не менше, ніж та, що я створив у кінематографі та в інших жанрах. Це і «В снігах Кіліманджаро» за повістю Ернеста Хемінгуея, і неповторні твори Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини і інших наших класиків та сучасників. У «Лісовій пісні» надзвичайно вразила чудова робота Ади Роговцевої, Кості Степанкова, їхніх дітей - Каті і Кості, а також грони українських акторів. Саме цю радіовиставу літдрам (редакція) Московського радіо попросила у літдрам Українського радіо записати російською мовою, і він «живе» тепер як в Україні, так і в Москві. Вистава «Мойсей», за поемою І. Франка, вийшла грандіозною за своєю якістю і розмірами - в двох частинах, кожна по п’ятдесят хвилин звучання. Потужний резонанс мали вистави українських письменників «І нас - двадцять», «Загибель ескадри». Річ у тім, що у радіовиставах нема зорового ряду, і велике навантаження припадає на композитора, який повинен відтворити зоровий ряд, щоб музика впліталася в драматургію, доповнювала слово і створювала ефект присутності, розширяла уяву слухачів. До того ж, дуже важливо інтонаційно відтворити те чи інше століття, соціальне середовище.

    - А в театрах України звучить Ваша музика?

    - Звичайно. Чимало вистав стали для мене рідними. Серед них «Богдан Хмельницький» Корнійчука (понад 11 років ця вистава не сходила зі сцени) і «Юрко Крук» Козланюка в Львівському державному академічному театрі ім. Марії Заньковецької, «Лісний переполох» і «Веселі медведики» в Київському Національному театрі ляльок, «В неділю рано зілля копала» в Національному драматичному театрі імені І. Франка і так далі. В цьому переліку - десятки вистав.

    - А зараз над чим Ви працюєте?

    - Зараз я пишу «в стіл», як і більшість композиторів в Україні. У 2010 р. я написав музику до кінофільму «Герман і Кармеліта» та до документального фільму «Більше, ніж кохання». Є в мене балет «Назустріч сонцю». Не знаю, коли буде прем’єра, мабуть, не за життя... В 2008 р. мені довелось написати музику до картини «Таке інше життя, або Втеча з того світу». Прем’єра відбулась в Будинку Спілки кінематографістів. Цю музику я писав в страшний період мого життя: моя дружина Людмила лежала в лікарні дуже хвора, і я розривався між лікарнею і фільмом. Отаким чином довелось розписуватися на трагічних сферах того часу, який подарував Всевишній. Ця картина для мене надзвичайно рідна, вона опосередковано пов’язана з геніальним видатним актором Миколою Яковченком, з яким я був добре знайомий по передній картині «Дід лівого крайнього» (режисер Леонід Осика).

    До речі, в кіно я почав працювати випадково і в певній мірі вимушено.

    Сумно, що не одне покоління українців було відлучено від моєї музики за різних причин. У моєму житті були трагедійні сторінки. Мене виключали з консерваторії за різні «ізми», не залітовані соціалістичними естетичними принципами. Мій великий учитель Борис Миколайович Лятошинський допомагав мені поновлюватись у стінах консерваторії, але настав час, коли навіть і йому було важко це відстоювати.

    - Як не є, а на згадку приходить минуле. Отже...

    - Репресії були не тільки проти мене. Коло друзів, де були не тільки композитори, збиралися і знайомились із зразками сучасної музики, яка трішечки до нас доходила з-за кордону через радіоприймачі. Це були Ігор Блажков, Володимир Сильвестров, Віталій Годзяцький, Віталій Пацера, Леонід Грабовський. Серед нас буда феєрично талановита людина - музикознавець Галина Мокреєва, до речі, донька відомого українського письменника. В 60-х роках у польському журналі «Рух музичний» була надрукована її стаття про наше коло молодих композиторів. Це викликало неймовірний гнів у високопоставлених ідеологів. Нас викликали на кафедру композиції і суворо запитали: «Як ви посміли?», потім фактично відбувся допит.

    Після відсторонення від консерваторії (і не тільки мене) я несподівано став отримувати замовлення від різних режисерів. Той час був страшенно насичений працею, лише через десять років я відновився в консерваторії, закінчив її вже в іншого професора - у Андрія Яковича Штогаренка. Потім вступив до Спілки композиторів України. Згодом сталася трагедія, яка майже не привела мене до самогубства. За свій кошт я поїхав у складі радянської делегації в Німецьку Демократичну Республіку. В Дрездені я одразу купив все, що мене цікавило: платівки і книжки (поезію і стародавній живопис). Керівниця нашої групи припустила одну помилку: вона не попередила, щоб ми зберегли гроші для купівлі вінків для покладання загиблим воїнам. І потім, коли ми потрапили в Трептов-парк, у мене фактично ні пфеннінга не залишилось. Згодом деякі розумники написали на мене донос в ЦК партії України, що я нібито зневажив пам’ять полеглих радянських воїнів і не дав грошей на вінок. І тут таке закрутилось! Мене виключили із Спілки композиторів (здається, в 1982 р.) - знані поважні метри, які нині процвітають і займають великі посади, а деякі пішли в інший світ, одноголосно підняли руки. (До речі, досі ніхто особисто переді мною не вибачився, а дивлячись в очі, про це не згадує). Моя музика фактично була арештована. Наодинці композитор Іван Карабець мені дорікнув: «Чого ти, Володя, мовчиш і не дієш? Значить, ти нібито з цим згоден». І я поїхав в Москву у Спілку композиторів СРСР. Секретарка Чечко мене уважно вислухала і сказала: «Вам дуже пощастило. Саме зараз із Румунії приїжджає голова Спілки Тихон Хрєнніков. Я зроблю все можливе, щоб ви з ним зустрілись». Перед тим вона зайшла до керівниці нашої делегації, розпитала про мене, та сказала, що я чудово себе поводив (у НДР я весь час її супроводжував, в неї були проблеми з ногою, інші бігали по магазинах в пошуках дублянок і взуття). Це зіграло позитивну роль. Потім Хрєнніков вислухав уважно, кивнув головою: «Ну що ж, ми викличемо ваших Штогаренка, Білаша, Станковича на секретаріат СРСР. Ви не хвилюйтеся». Через певний час мені телефонують і повідомляють, що я поновлений одностайно в лавах Спілки композиторів СРСР. Я був вражений, мені одразу запропонували поїхати на два місяці в Сартавалу (Карелія) відпочити. Я почав оживати, знову працювати. Але все одно моя музика в Україні не виконувалась і не друкувалась приблизно ще вісім років. Музичні вельможі тих часів мені мстили: як я міг скористатися правом себе відстояти?.. Честь мундира відстоювали. На цю «тенденцію» був налаштований, на превеликий жаль, покійний Олександр Іванович Білаш, можливо, за цим стояли деякі композитори, що заздрили, хто його знає. Одна поважна людина говорила: «От тепер ми Губі аорту переріжемо». Чимало композиторів-колег відверталися від мене, коли я по вулиці йшов. Надзвичайно важко було прощатися з деякими людьми, які опинились по той бік християнського етичного виміру. Я дізнавався, хто є хто.

    - Невже навколо були лише злостивці?!

    - На щастя, протягували руку і несподівані друзі, особливо музиканти, режисери. Вони приходили до мене додому, підтримували емоційно, психологічно та й матеріально. Просили написати музику різних жанрів. Та саботування не вщухало. Леонід Осика, коли взявся за кінокартину «Той, якого любили усі» (про видатного нашого актора і кінорежисера Леоніда Бикова, який загинув в автокатастрофі), довго мене відстоював. А від картини Володимира Денисенка (перша назва «Партия рядовая», а друга - «Высокий перевал») мене відсторонили, і секретарі Київської міської організації композиторів, а також республіканської, одразу написали розгромні листи на радіо, в Спілку композиторів, у різні інстанції, аби знову «перерізати аорту».

    Попри все я дуже багато працював у кінематографі, часто по 12 і більше годин в день, рука від втоми іноді відмовлялася тримати олівець. Я цей життєвий період і досі забути не можу…

    - А якщо б Вам зараз запропонували жити і творити за кордоном?

    - В мене як у людини, яка політично переслідувалась, була об’єктивна можливість виїхати на постійне проживання в будь-яку капіталістичну країну. В радянські часи таких людей там приймали без перешкод. Але я цього не зробив, бо любив і люблю свій Київ, Україну, свою культуру. Нині всякі думки підповзають. Але я більше переживаю не за себе, а за інших людей: чимало митців «рятуються» горілкою й іншими згубами, трагічно кінчають життя, вимушені міняти свою професію. Знані митці із різних сфер нашого суспільства вимушені були виїхати за кордон, і це дуже велика печаль і тривога, і не тільки для мене. Зрілих фахівців і молодь життя спонукає залишати Україну. Тут вже не роздумувати треба, а діяти нашим владним структурам. Наші державні діячі мусять зрозуміти, що не тільки футбол, бокс чи плавання повинні представляти Україну в світі. Україна повинна дивувати світ інтелектом і плодами різних видів мистецтв. Між іншим, це також немалий бренд для нашої держави і валюта також...

    Зазвичай наші колективи везуть шедеври тих країн, в які їдуть у творче відрядження, наприклад, в Німеччину - твори Бетховена, Баха, Моцарта та інших. Їх часто запитують: «Слухайте, ми на цій музиці виховані і живемо. Дайте нам щось своє. Можете?» Наші керівники ніяковіють від цих запитань. Диригенти неохоче вчать партитури українських композиторів-сучасників. Тому колективи і не везуть за кордон ці твори. Нібито всі повимирали, або нічого не народжено. Але ж це неправда! Відбувається обкрадання. Вони ж обкрадають наш час і представників нашої культури. Це зневага! А куди податися молодим митцям? На що їм орієнтуватися? На так зване тимчасове самоствердження - кліпи? Я не проти і цього, але все повинно бути в якихось розумних пропорціях. Це не мистецтво, а розвага. Сама лише розважальність не може представляти наше мистецтво, нашу національну ментальність в усіх видах мистецтв, і зокрема в українській сучасній музиці.

    - Я з Вами цілком згодна. Дякую за змістовну бесіду. Бажаю Вам натхнення у творчості на благо України!

    Ірина ЮШКО

    ХТО ЗІПСУВАВ НАСТРІЙ КОЗЯТИНСЬКОМУ ГОЛКІПЕРУ?

    Цю істину підтвердили на товариській зустрічі ветерани «Динамо»-Київ та збірна ветеранів міста Козятина та Козятинського району, а також місцевого ФК «Локомотив». Нещодавно в Козятині вони зіграли між собою матч, який став приємним сюрпризом для всіх любителів футболу та незабутньою спортивною подією в місті.


    Капітан динамівських ветеранів Володимир Безсонов з юними козятинчанами.

    Приїзд футбольних зірок, що свого часу належали до еліти - грандів світового футболу, викликав величезний інтерес і в старих, і в малих. Трибуни міського стадіону «Локомотив» були заповнені вщерть. Капітан динамівських ветеранів Володимир Безсонов вивів на поле уславлених майстрів 70–90-х: Василя Раца, Віктора Леоненка, Віктора Хлуса, Сергія Кузнєцова, Владислава Ващука, Олександра Призетка, Святослава Сироту та інших.


    Віктор Хлус охоче роздає автографи юним вболівальникам.

    У першому таймі киянам протистояла збірна ветеранів козятинського футболу. Вік не мав значення, головне у бажанні гідно зіграти проти іменитих суперників. На поле вийшов у якості капітана господарів навіть 74-річний Олег Каменний. Матч розпочався гострими атаками козятинчан. Вони намагалися захопити ініціативу і переграти суперника, застосовуючи швидкісні флангові атаки. А кияни, дозволивши це зробити, швидко розібралися у ситуації. Вони вміло збили наступальний темп і завдяки майстерності та високій індивідуальній техніці почали перегравати своїх суперників та створювати небезпечні моменти біля їхніх воріт. Першого голу довго чекати не довелося: динамівець Олександр Призетко, якого «прогавив» захист, буквально «вколотив» м’яч у сітку. Надалі цей гравець став справжньою «бідою» для господарів поля. Ще тричі у цьому таймі після його ударів голкіпер козятинців діставав м’яч із воріт. До честі місцевих ветеранів, вони не знітились, а продовжували бурхливі атаки. Олександр Шевчук майстерно забив одинадцятиметровий і змусив воротаря киян Святослава Сироту «капітулювати». Радості козятинських вболівальників не було меж - їхні улюбленці справдили сподівання і таки забили київським динамівцям!


    М’яч веде Віктор Леоненко.

    У другому таймі на поле вийшли молоді амбіційні гравці козятинського «Локомотива». Хлопцям дуже хотілося довести, що вони можуть гідно зіграти навіть із футбольними зірками. Розуміючи, що крім високої майстерності, досвіду і техніки кияни за плечима мають ще й значний вік, вони запропонували їм високий темп гри. Провели кілька цікавих атак, створили гольові моменти, змусили похвилюватись захист киян і вболівальників на своїх трибунах. Але підтвердилася стара футбольна істина: «Не забиваєш - пропускаєш м’яч у свої ворота». Захопившись грою, козятинці забули про всюдисущого Олександра Призетка, який прицільним ударом знову зіпсував настрій голкіперу. Проте молодь «Локомотива» продовжувала атакувати. Зрівняв рахунок капітан козятинців Олександр Порхун. Товариський матч закінчився з рахунком 2:5 на користь ветеранів «Динамо». Ну а потому настав час вболівальників. Вони буквально «атакували» зірок футболу на предмет автографів та фото. Кияни, задоволені тим, що у Козятині люблять та пам’ятають їхню чудову гру, робили це дуже охоче, з відмінним настроєм. Вболівальники проводжали обидві команди оплесками. Гравцям «Локомотива» аплодували за сміливість, за гідний виступ. Киянам дякували за високу майстерність, за клас гри, за ті роки, коли «Динамо» ставило на коліна найгрізніших суперників і приносило мільйонам вболівальників коротку мить щастя - радість перемоги у футболі світового класу! А разом ветерани обох команд довели, що футбол ніколи не старіє!

    Олександр ГУТІН

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05