РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 10 (16 березня 2007)
  • Випуск №10 16 березня 2007
    Зміст
    1. Нагородження з нагоди 8 березня
    2. Так тримати дарничани! (Анатолій РОМАНОВ, Микола ПАВЛЮК)
    3. Щоб забезпечити гідну старість (Ганна БОГОВІС, спецкор. «РС»)
    4. І зручно, і вигідно

    Нагородження з нагоди 8 березня

    Виповнилося уже двадцять років з того часу, як припинилась війна в Афганістані за участю радянських військ. І той, хто ще зовсім молодим перебував на тій війні, досяг щонайменше сорокарічного віку. Багатьох з них уже й немає серед живих. А що буде через десять, двадцять років?

    Щоб не втратити пам’ять про тих, хто не повернувся з війни в Афганістані, залишити правдиві свідчення про ті події, є лише один спосіб - викласти усе на папері.

    Такою справою вже багато років займається учасник бойових дій, колишній редактор військової газети, яка виходила в Афганістані, заслужений журналіст України Анатолій ГОНЧАР. Він створив уже 12 книг, у більшості з яких розповідається про події, що відбувались під час «неоголошеної» війни та про її безпосередніх учасників. Серед них - дві книги Пам’яті - про загиблих вінничан та воїнів-авіаторів.

    Днями вийшов із друку ще один літопис Анатолія Григоровича, який носить назву: «Вінничани - воїни-інтернаціоналісти, воїни-миротворці». Це - своєрідний фотоальманах про тих подолян, які у різні роки, перебуваючи у складі військових формувань, «відвідували» країни, де відбувались збройні конфлікти. А були це - введення радянських військ до Угорщини, Чехословаччини, Афганістану..., або миротворчі місії у складі об’єднаних сил ООН у Югославії чи Ліберії. Та всюди нашим землякам, одягнутим у солдатські чи офіцерські однострої, довелось займатися нелегкою військовою справою.

    У книзі зібрано світлини, можна сказати, фотодокументи про ті буремні події і про їх учасників. Також тут відображено й повоєнне життя «афганців» із Вінниччини. А це - і мітинги-реквієми під час відзначення роковин виведення військ із Афганістану, і фоторозповіді про інші заходи, в тому числі й про відпочинок та оздоровлення учасників бойових дій. Словом, відображено життя таким, яким воно було.

    Книга щедро проілюстрована, зі смаком оформлена, має привабливий вигляд та й доволі змістовна, насичена цікавою інформацією. Тож, думається, вона припаде до серця не лише причетним до тих подій, а й широкому загалу.

    Так співпало, можливо, й невипадково, що днями у Вінниці побачила світ іще одна книга про воєнні події в Афганістані. Вона носить назву «Нас винты поднимут над землёй афганской...» (російською мовою).

    Її автори - військові журналісти Анатолій ТРИГУБ і Віктор ГЕДЗЬ під керівництвом редактора Миколи ПОПЛАВСЬКОГО. Вони підготували збірку нарисів, замальовок про учасників афганської війни. Здебільшого - це військові льотчики, але й про інших фахівців йдеться у книзі.

    Цікавим у цьому виданні є й те, що авторами окремих творів виступили й ті, про кого розповідається у цій книзі. Так генерал-майор запасу Володимир АЛЄКСЄЄВ, який в Афганістані командував авіаційним полком, написав свої спогади-роздуми про побачене та пережите на тій війні. Те ж зробив і ще один військовий льотчик, полковник запасу Сергій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ. Він розповідає про деякі, майже анекдотичні випадки, що траплялись в Афганістані. А генерал-майор запасу Володимир СТЕПАНЕНКО, який все військове життя віддав авіаційно-технічному забезпеченню, викладає свій бойовий досвід, здобутий в Афганістані. З ним буде приємно ознайомитись молодим авіаційним фахівцям. Утім, книга розрахована на широке коло читачів. Вона, як і згадана вище, містить у собі пам’ять, відображену на папері. До якої варто доторкнутись своїм серцем.


    Так тримати дарничани!

    Визначити «сім чудес» взялися в Конотопі. Міських, зрозуміло. Уже відомо, що до числа претендентів на винятковість потрапили будівлі давні і сучасні.

    Так на першому місці стоїть будинок, в якому жив генерал Михайло Драгомиров, герой Російсько-турецької війни. Споруда характерна для кінця ХІХ століття, але в місті подібних майже не залишилося. Конотопці звернули увагу і на «башту Шутова». Колись вона була водонапірною і справді унікальною з інженерної точки зору. Сучасність у переліку представлена так званим «Бульваром». Це - дітище нинішнього міського голови Івана Огрохіна. «Бульвар» розпочинається пам’ятником коневі. Пам’ятнику ще й року не минуло, а невідомі й несвідомі жителі вже встигли розмалювати його під «зебру».

    Не забуто в конкурсі й залізницю. «Чудесним» для Конотопа може виявитися залізничний вокзал. Зведений він на місці зруйнованого війною дерев’яного. Ось цей, попередній, справді виділявся. У ньому, як свідчать історики, на початку залізничного руху уже були окремі покої для vip-персон - імператорські кімнати. Нинішній вокзал здано в експлуатацію в 1953 р. Автор проекту - Петро Красицький.

    Анатолій РОМАНОВ, Микола ПАВЛЮК

    Щоб забезпечити гідну старість

    Без мужа - что без головы,

    а без жены - что без ума.


    Розпочинаючи дану статтю з російського прислів’я, бажаю тим самим підкреслити життєве доповнення чоловіка дружиною, а дружини - чоловіком. Чи дійсно воно так? Свого часу Аристотель писав, що необхідність спонукає з’єднуватись попарно тих, хто не може існувати один без одного, - жінку і чоловіка з метою продовження роду людського.

    Мені ж дозвольте провести своєрідне дослідження у питаннях рівноправності жінки та чоловіка. Метою даної статті не є виклад характеристики рівних прав та можливостей чоловіків і жінок в усіх сферах економічного, політичного, соціально-культурного та громадського життя. Основна ціль - у загальних рисах висвітлити цікаві моменти з історії розвитку цивілізації, порівняти становище жінок і чоловіків у різних країнах, до чого, власне, і переходимо.

    У Стародавньому Римі протягом майже всього розвитку римського права жінка істотно обмежувалася в правосуб’єктності. Вона, як правило, перебувала під опікою батька, чоловіка або інших родичів. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак вона не могла перебирати на себе чужі борги. За часів правління Юстиніана помітно послабилось обмеження правосуб’єктності жінки. Однак залишалася справедливою сентенція одного з найвидатніших римських юристів Папініана: «За багатьма постановами нашого права жінки перебувають в гіршому становищі, ніж чоловіки».

    Чому саме римське право стало першим нашим прикладом, запитаєте ви? Відповідь криється в тому, що римське право належить до тих унікальних витворів людського генія, котрі на кшталт семи чудес світу є найвищими досягненнями цивілізації - віхами на шляху прогресу. Римське право є «материнським» щодо практично всіх європейських правових систем.

    У ранній період римського права основним був шлюб з чоловічою владою (cum manu). За цим шлюбом жінка підпадала під повну залежність від чоловіка. Влада чоловіка фактично була необмеженою. Проте вже Закони XII таблиць (звід законів, які регулювали практично всі галузі) допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, ночуючи поза домівкою три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності. Згодом влада чоловіка послабилася. Це пов’язано з розвитком індивідуальної приватної власності. Дружина набуває певних прав на сімейне майно і водночас певну особисту незалежність від чоловіка. Через це на зміну шлюбу з чоловічою владою приходить новий шлюб - без чоловічої влади. Це був поворот в історії римського сімейного права, коли жінка виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка й формально стає незалежною особою.

    …Перегорнувши сторінки історії та натрапивши на історію боротьби за рівноправність жінок у США, неможливо не помітити постійний сюжет, який повторюється в різних варіаціях і відбувається «у трьох актах». Спочатку на історичній арені з’являється особистість - жінка або невелика група жінок, які звертають увагу на несправедливий суспільний устрій і, на відміну від більшості, не збираються з цим миритися, починаючи, що називається, «качати права» з допомогою існуючих у демократичному суспільстві засобів впливу на владу: виступів у пресі, організації мітингів, демонстрацій, пікетувань та інших форм громадянської непокори, лобіювання законів тощо.

    У питанні рівноправності жінок і чоловіків, про що зазначено в Основному законі, Німеччина, як і інші країни, значно просунулася вперед. Наприклад, у галузі освіти дівчата не лише наздогнали, а й випередили хлопців. У гімназіях дівчата складають 56% випускників; частка молодих жінок серед студентів-початківців становить в університетах майже 54%. З учнів професійно-технічних училищ, які склали випускні іспити 2006 р., дівчат було 43%. Дедалі більше жінок присвячують себе професійній діяльності. Мати певний фах стало для жінки пріоритетом і внаслідок запровадження з 2008 р. нового законодавства про фінансове утримання у випадку розлучення. У Західній Німеччині працюють уже 67% жінок, у Східній - 73%. Якщо чоловіки, як правило, працюють повний робочий день, то жінки, особливо ті, хто має малих дітей, частіше працюють неповний день.

    Діяльність Ради Європи щодо забезпечення рівноправності жінок та чоловіків, відповідно до стратегічних цілей Пекінської та Віденської програм дій, які затверджено у Страсбурзі 20 травня 1996 р., спрямована на забезпечення рівноправності жінок та чоловіків та є складовою частиною її основного завдання. Маємо на увазі захист і сприяння плюралістичній демократії, верховенству права, правам людини та основним свободам. Саме це, зокрема, підтвердив Комітет міністрів Ради Європи в Декларації про рівноправність жінок та чоловіків (16 листопада 1988 р.), який визначив у цьому документі принцип рівноправності жінок та чоловіків як право людини, основну умову демократії та вимогу соціальної справедливості. У прийнятому 11 липня 1995 р. посланні до Четвертої світової конференції жінок (Пекін,

    4-15 вересня 1995 р.) Комітет міністрів знову наголосив на своєму зобов’язанні розглядати принцип рівності прав як основний принцип прав людини.

    Відповідно до Декларації про рівноправність жінок та чоловіків, яку прийнято Комітетом міністрів 16 листопада 1988 р. на 83 сесії Комітету міністрів Ради Європи, рівноправність жінок та чоловіків належить до основних прав людини, і це право закріплене в якості основного в багатьох міжнародних документах, в яких ці права записані, і які забезпечуються національними конституціями і законами. Будучи переконаними, що людство може збагачуватись і розвиватись, лише якщо будуть враховуватись прагнення, інтереси і таланти представників кожної статі.

    1980 року Україна ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй «Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок». Цим на державному рівні підтверджено намір реалізувати на практиці ідеї рівноправності між жінками й чоловіками в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного, громадського життя країни. Однак рівні права, проголошені в Конституції та інших найважливіших законодавчих актах, постійно і брутально порушуються.

    Однією з найгостріших проблем в Україні є низький рівень представництва жінок в органах державного управління та в політичних структурах усіх рівнів. Тим часом ООН рекомендує державам, які підписали Пекінську платформу дій, домагатися рівного представництва чоловіків і жінок у владних структурах, державно-адміністративних установах, здійснювати заходи для суттєвого зростання кількості жінок на всіх державних, урядових та адміністративних посадах.

    Метою прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08 вересня 2005 р. №2866-IV було досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

    Відповідно до вказаного Закону рівні права жінок і чоловіків - це відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі; а рівні можливості жінок і чоловіків - рівні умови для реалізації рівних прав жінок і чоловіків.

    В Україні вже п’ять років діє Сімейний кодекс, фундаментом якого є ідеологічна рівноправність жінки та чоловіка. Він закликає до відповідального материнства та батьківства. Ним, зокрема, узаконено цивільний шлюб та шлюбний договір.

    За словами Зореслави РОМОВСЬКОЇ, автора проекту Сімейного кодексу України, професора Академії адвокатури України, що викладені на сторінках газети «Суботня пошта», Сімейний кодекс важливий для української родини, але «Вважаю, що щасливим людям Кодекс не потрібен, бо у них є потужніший регулятор - почуття обов’язку, засноване на любові. І коли ти любиш своїх дітей, чоловіка, дружину, тобі не треба Кодексу. Є серце, яке підказує, що маєш зробити».

    І дійсно, з нею важко не погодитися. Лише такий потужний стимулятор як любов є тією рушійною силою, потужним двигуном, що зрівнює всю нерівність між чоловіком та дружиною, робить їх одним цілим.

    «Кохання - це квіточка, яку потрібно щоденно поливати і виставляти на сонце, а не сподіватися, що вона ростиме сама по собі. Вона мусить мати поживу. Так і сім’я», - це думка Зореслави Ромовської.

    Підсумовуючи все сказане, варто відмітити, що, починаючи від часів існування Римської імперії та до наших часів, більшість країн, приймаючи власні нормативно-правові акти та загальні декларації, конвенції, намагаються усунути нерівність жінки та чоловіка. За минулі помилки колишніх керівників намагаються підняти статус жінки у суспільстві, що є своєрідною компенсацією всьому жіночому родові за ті дискримінацію та нерівність, що були колись.

    Ганна БОГОВІС, спецкор. «РС»

    І зручно, і вигідно


    Однією з найтрагічніших сторінок минулої історії стала участь радянських військ в афганській війні, що забрала молоде життя близько 15-ти тисяч чоловік та залишила десятки тисяч поранених та покалічених, у т. ч. і українців. У силу обставин та прорахунків тогочасної влади відправляли молодих, ще не навчених секретам військової справи, своїх солдат для участі в так званій неоголошеній війні. Остання завжди є більш жорстокою і страшною, аніж війни, що ведуться відкрито. Де ворог, а де друг - визначити важко, і тим більш підступними і нелюдськими були методи, якими ті бої велися. Від того - більше людських смертей не тільки військового, але й мирного населення. Переможців і переможених у цій війні не було і не могло бути. Покалічені життя, понівечені долі, синдром «Афгану» - ось її наслідки.

    Наказано: жити!

    Його прізвище не значиться в списках воїнів-«афганців». А він є. Живе така людина в м. Козятині - Олександр НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ. Тут він і народився 2 лютого 1958 р. Олександр ніколи не брав участі у зібраннях, присвячених афганській темі. Про участь в обмеженому складі військ на території Демократичної республіки Афганістан (ДРА) воліє не згадувати. Занадто скромна і невибаглива людина. Починалося все у нього, як і в інших «афганців».

    Спочатку - навчальний підрозділ у Бердичеві, куди направляли новачків. Далі - посада командира відділення військової частини у Лугінах (Житомирська область). Далі - десант.

    На все життя в пам’ять врізався грудневий недільний день 1979 р., коли традиційно солдати відпочивали. Під час демонстрації кінофільму раптом увімкнули світло, по прізвищах назвали всіх, кому терміново потрібно було прибути до підрозділу частини. Всі подальші події відбувалися як одна мить. Коли прибігли на місце, на кожного з них чекав складений військовий рюкзак.

    Так же оперативно відправили до Коростеня, де всі пройшли медогляд безпосередньо в санітарних автомобілях, що стояли на привокзальній площі. О 17-й годині було сформовано з різних військових частин ешелон. З майже 1000 чоловік ніхто не здогадувався, куди їх везуть.

    Знайомий офіцер шепнув Олександру, що їдуть туди, де стріляють, і якщо є можливість, то варто написати листа. Але віддати цивільним, аби кинули в поштову скриньку.

    Їхали довго. Тільки через три доби дісталися Ташкента, потім - м. Термез. Стояла темна ніч. Прибулих посадили в автобуси, де замість сидінь - санітарні носилки. У Термезі військових поселили в танкових боксах, оскільки всі панцирники пішли маршем у невідомому напрямку.

    На новому, ще необжитому, місці перебували недовго. Через три дні з Ферганської повітряно-десантної дивізії прибув капітан В. Ладижніков. Із 7-8 тисяч солдат відібрав 28 чоловік, яких перевезли на військовий аеродром, що був розташований у горах. Серед цих двадцяти восьми був і Олександр. З новачками провели інструктаж. Повідомили, що подальша служба буде проходити в Афганістані. Завели в підвал, видали зброю, кожному - автомат, ящик патронів, три гранати. Посадили у вертоліт Мі-8, і приблизно через 1-1,5 години льоту новобранці приземлились на військовому аеродромі афганської провінції Кундуз.

    Під час перельоту було видно вогні пожеж, спалахи від вибухів, все небо «горіло». Всім стало зрозуміло, що везли до епіцентру військових дій. Це підтверджувалося ще й тим, що після приземлення всіх поселили в палатки, на матрацах, які розстелили на ящиках зі снарядами. Олександр попав до мінометного підрозділу комендантського взводу.

    Почалися бойові будні. Головне завдання - забезпечення охорони перевалів, супроводження військових колон, охорона місць розташування радянської бойової техніки. Брали участь у прочісуванні кишлаків з метою виявлення душманів. Відкритої війни, у прямому значенні слова, не було, але стріляли постійно, особливо в нічний час.

    Важко було звикати до нових обставин, до кліматичних умов, до способу життя, до звичаїв і традицій населення цієї країни. Все тут було чужим. Всюди чатувала небезпека: і з повітря, і на землі, а інколи навіть і невідомо звідки виникала загроза життю та здоров’ю молодих воїнів.

    Торуй свій шлях, Сашко!

    Він часто згадував своє життя на батьківщині і прагнув туди повернутися. Минуле проходило перед його очима, зігрівало і давало сили, щоб вистояти, щоб обов’язково повернутися живим.

    Несамовито хотілося в Україну, де чекала кохана і любляча дружина Галя та чудова донечка Наталочка, яка народилася вже після його від’їзду.

    Так хотілося опинитися в рідній домівці, поспілкуватися з рідними братами і сестрами, адже в сім’ї їх було небагато-немало: одинадцятеро дітей.

    Олександр був восьмою дитиною. Мама - Людмила Іванівна спочатку займалася вихованням дітей, потім, коли старші діти підросли, пішла працювати. Батько - Леонід Олександрович працював начальником відділу постачання НГЧ-2, провідником, поїзним ревізором.

    Олександр спочатку навчався в Козятинський школі №3. І хоча зі своєю сестрою Світланою мали один портфель на двох, вчитися любив. Потім - «університети» в Козятинський школі-інтернаті. В школі був лідером серед своїх однолітків.

    У 1975 р. після закінчення школи-інтернату Олександр вступає до Немирівського будівельного технікуму за спеціальністю «промислове та цивільне будівництво». Після його закінчення працює малярем в ПМК.

    У 1980 р. в Афганістан прибула група комсомольських вожаків на чолі з першим секретарем ЦК ВЛКСМ Мішиним. Була зустріч, під час якої Недзельському О.Л. за відмінне виконання службового обов’язку було вручено Почесну Грамоту ЦК ВЛКСМ. Про цю подію писала одна з найпопулярніших на той час газет в Радянському Союзі «Комсомольська правда» (цей номер зберігається в родинному архіві сім’ї Недзельських - авт.).

    Серед солдатів Олександр був старшим за віком. Мабуть, тому хлопці його поважали. Не любив «дідівщини», завжди захищав товаришів, ділився останнім. Старші серед командирів теж шанували його. При звільненні майор С. Бабух подарував на згадку про службу в Демократичній Республіці Афганістан книгу «Холодная лента», на першій сторінці якої напис: «Следуй своей дорогой, Сашко, я горжусь тобой! Ты - настоящий мужчина!». А доля дарувала йому життя, повернення на батьківщину.

    Сюжет для ліричного роману

    Поряд із ним - завжди любляча та вірна дружина Галина Василівна, родом із села Каролівки. Про їхню спільну долю хтось обов’язково напише красивий роман. Вперше зустрілися, коли разом навчалися в Козятинській школі-інтернаті. Авторитетний Сашко, який однозначно був лідером не тільки класу, а й всієї школи, та його тендітна однокласниця з першого погляду пройнялись особливою симпатією один до одного. Дружба в подальшому переросла у велике кохання. Всі чотири роки перебування в інтернаті Саша завжди сидів за третьою партою біля вікна, за своєю Галинкою. Місця не змінювали, як і в подальшому, по життю. Галина пам’ятає, як їздила до Саші на прийняття присяги. Це була їхня остання зустріч перед випробуванням Афганом. Досі зберігається листівка зі зворотною адресою «Советский Союз», квапливо відправлена ним, коли у грудні 1979 р. слідував маршрутом - Лугіни - Чирчик - Кундуз (Афганістан).

    Про Афганістан нагадують й інші речі та документи, що зберігаються в родині. Ось вона - сімейна реліквія. Найціннішим є рушник, який подарувала йому, коли йшов до війська, на згадку про рідну домівку друга мама, Ніла Іванівна, як оберіг. Солдат проніс цю реліквію через важкі та трагічні військові будні. «Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала. І рушник вишиваний на долю, на щастя дала», - написано на ньому. На його полотні занесені найголовніші події, що відбулися в житті солдата за два роки: «Казатин. Бердичев. Лугины. Чирчик. Кундуз». І найважливіше: «Мама, повертаю рушник. Він пройшов зі мною службу ВС. Саша». Гіркі і одночасно оптимістичні слова…

    Найстрашніші спогади про Афган - це втрати бойових побратимів.

    Особливо боляче, коли наші хлопці самовільно йшли поодинці (спускались у долину, тому що військову частину було розташовано на високогір’ї - авт.) до місцевого населення, щоб поміняти мило, консерви, обмундирування тощо на японську радіоапаратуру. Такі часи: у Союзі такої розкоші не було. А потім їх знаходили убитими, порізаними, бувало, що взагалі пропадали безвісти.

    Вдома Олександр не любить розповідати про свою службу в Афгані, про душманів, «чорні тюльпани», про те, як не стало його друзів по службі, лише залишились фото у військовому альбомі «1979-1981 годы. Май. Кундуз.»

    Спомини до сьогодні ятрять серце. Тому й не хоче він до них повертатися. А те, що прийшлося пережити, було справжнім пеклом: горіла земля, плавився метал, щоденно гинули люди, бо й методи війни були особливими: воювали, використовуючи найсучаснішу зброю, яку придумало людство в третій половині ХХ століття. Гинуло все живе на землі. І, здавалося, ніколи цьому страхіттю не буде кінця. В Афганістані перебував із грудня 1979 р. по травень 1981 р., відпустки рядовим не давали.

    Коли закінчився термін служби, довгих 1,5 року, їм повернули військові квитки, подякували перед відправкою до СРСР у зв’язку з демобілізацією. А на заміну їм прибували все нові й нові частини з Радянського Союзу.

    Перед посадкою до вертольоту начальник секретного відділу майор Кобеленов робив обшук, вилучив фотоальбом і порвав фотографії, що свідчили про службу в Афганістані. У товариша, який не дав речі на огляд, відібрали військовий квиток, але командир екіпажу вертольоту забрав його у майора і повернув власнику.

    Знову Термез. На поїзд, що прямував на Ташкент, не потрапили, так як поїзди в цьому напрямку були переповнені пораненими бійцями. Вирішили добиратися до Душанбе, а потім літаком до Сімферополя. Незабаром - рідний Козятин.



    Коли всміхається доля

    «Кому була потрібна афганська війна? Чи хтось колись відповість за даремно втрачені людські життя? Кого і від кого захищали там наші хлопці? Чи буде їй колись кінець?» - такими були думки солдата після повернення. А в газетах і на радіо з’являлися короткі стримані повідомлення, він слідкував за кожним із них, і жодної краплі правди в них не було. Його не обдуриш: він на власні очі бачив страхіття війни, він там воював разом зі своїми побратимами по зброї. А війна розтягнулася на десять довгих років. І вивід військ з Афганістану - це була подія, це було справжнє свято не тільки для тих, хто брав у ній безпосередню участь, а й для мільйонів радянських людей, які жили колись в тій країні, назва якій СРСР, і у розпаді якої в подальшому не останню роль відіграли саме події, пов’язані з цією війною.

    Йому всміхнулася доля: додому він повернувся живим. Але перемоги не відчував. Як і тисячі тих юнаків, яким пощастило повернутися на рідну землю.

    Олександру пощастило двічі: він повернувся до отчого дому, де його любили, де на нього чекали, де його розуміли і підтримували.

    У серпні 1981 р. повернувся на роботу в будівельно-монтажне експлуатаційне управління №2. Був спочатку робітником, згодом - майстром, начальником відділу водопостачання. Він ніколи не зупиняється на досягнутому; працелюбство і наполегливість, які є характерною ознакою всієї його родини, допомагають долати нові життєві висоти. Працюючи в БМЕУ-2, заочно навчається в Харківський академії комунального господарства за фахом економіка підприємства.

    А з 2005 р. працює старшим ревізором головного управління контролю та внутрішнього аудиту Укрзалізниці. Це - робочі будні, а вдома він - люблячий чоловік, батько, дідусь.

    Любить своїх доньок, які теж працюють на залізниці. Наталія - інженером ДН-2, Ніна - економістом в БМЕУ-2. Дружина - Галина Василівна також працює в БМЕУ-2 старшим інспектором відділу кадрів. На залізниці працює і старший зять Олександр. Із залізницею пов’язали свою долю і брати Юрій та Володимир.

    Найбільша радість - це внук, який народився в 2001 р., хлопчика на честь дідуся назвали Сашком. Життя продовжується, і нехай на цьому шляху не буде жодних перешкод, а у книзі життя - темних сторінок, страшних за своєю суттю та змістом. Хай їх ніколи не буде ні в долі України, ні в житті кожної, окремо взятої, людини!


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05