РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 26 (13 липня 2012)
  • Випуск №26 13 липня 2012
    Зміст
    1. ЗРОБЛЕНО ЗАЛІЗНИЧНИКАМИ. НА СОВІСТЬ (Никифор ЛИСИЦЯ, Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА)
    2. МАЙБУТНЄ ПОЧИНАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ (Ольга ЛИХАЧОВА)
    3. ВИБІР ПОЇЗДІВ «HYUNDAI ROTEM» БУВ ОБҐРУНТОВАНИМ (За матеріалами прес-центру Укрзалізниці)
    4. ЯК «ЖНИВУЄТЬСЯ», ЖИТОМИРЯНИ? (Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву редакції)
    5. У ВАГОННИКІВ БАХМАЧА - ЧАС ПІК (Микола ПАЦАК)
    6. «Тихо! Мама пише звіт» (Микола ПАЦАК, Фото Василя ЛУЦЕНКА)
    7. Людмила ШУЛЬГАТА: «Бути Уважною. ДО СЕБЕ» (Оксана КЛИМЧУК)
    8. СПРАВЖНІЙ ГВАРДІЄЦЬ СТАЛЕВОЇ МАГІСТРАЛІ (Оксана КЛИМЧУК)
    9. «Сімейним щастям зобов’язані залізниці», стверджують Петро Іванович і Світлана Іванівна ШТОГРІНИ (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    10. ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ ІЗ РАЇСОЮ НЕДАШКІВСЬКОЮ (Ірина ЮШКО)
    11. Григорій КОМПАНЕЦЬ: залізничник і КОРЕСПОНДЕНТ (Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву «Рабочего слова»)
    12. Одиннадцатый чемпионат Европы по футболу. Бельгия - Голландия. 2000-й (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    13. Захоплення - ТВОРИТИ КРАСУ (Оксана КЛИМЧУК)

    ЗРОБЛЕНО ЗАЛІЗНИЧНИКАМИ. НА СОВІСТЬ

    Свято Івана Купала досить активно відзначається у місті-курорті Хмільнику. А нинішнього року воно було ознаменоване важливою подією: начальник Південно-Західної залізниці, депутат Вінницької обласної ради Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН разом із міським головою Василем Пилиповичем ГРУШКОМ відкрили перший у місті бювет питної води, облаштований залізничниками столичної магістралі.


    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН вручає сертифікат якості питної води міському голові Хмільника В.П. ГРУШКУ.

    - Сьогодні для нас надзвичайний день, - зазначив у своїй промові перед людьми, які зібрались у центрі міста, Василь Пилипович. - Щойно пройшов літній дощ, який окропив нас водою з небес. А ми зібрались тут, щоб попити води зі свердловини, яку нам облаштували залізничники за ініціативи Олексія Мефодійовича Кривопішина.


    Скуштували води із нової свердловини і мешканці міста.

    Я хочу привселюдно подякувати йому за це і нагадати, що це уже не перша добра справа, зроблена працівниками сталевих магістралей для нашої міської громади. На Водохреща було відкрито капличку, на День Перемоги - висаджено Алею Героїв. А сьогодні ми відкриваємо бювет питної води, яка надходить із майже сорокаметрової глибини, - наголосив очільник міста-курорту. - Символічно, що це відбувається у день Івана Хрестителя, а хрещення відбувається, як відомо, за допомогою води.

    На знак вдячності від імені мешканців міста мер Хмільника вручив Олексію Мефодійовичу ікону, на якій зображено Йосипа, Марію і новонародженого Ісуса Христа, і побажав, щоб ця ікона допомагала залізничникам творити добрі справи для людей.

    У своєму виступі перед громадою міста начальник столичної магістралі Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН зокрема зазначив: «Під час нашої зустрічі 9 Травня, коли відкривали Алею Героїв, Василь Пилипович поскаржився на те, що в місті є проблеми з питною водою. Я пообіцяв, що найближчим часом відкриємо в центрі міста перший бювет. І ось ми це робимо.

    Думаю, що після опробування хмільничанами води із першого, - продовжив свій виступ Олексій Мефодійович, - ми облаштуємо ще один бювет на житловому масиві Першотравневий. Як кажуть, - потрібно до пари».

    Після виступу начальник Південно-Західної залізниці передав меру міста сертифікат якості, в якому фахівцями санітарно-епідеміологічної станції засвідчено, що вода у свердловині хороша і придатна для споживання.

    Місто залізничників Козятин відзначило 138-му річницю від дня заснування. З нагоди цієї події минулої неділі у місті відбулися урочистості та низка святкових заходів, що завершилися великим концертом на стадіоні «Локомотив» у місцевому парку культури та відпочинку. Цього дня до Козятина завітало чимало гостей.

    Привітати мешканців міста залізничників прибула й делегація Південно-Західної магістралі, яку очолив начальник залізниці О.М. КРИВОПІШИН.

    Перед тим, як взяти участь у святкових заходах на стадіоні «Локомотив», Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН разом із мером Козятина Олександром Георгійовичем ГВЕЛЕСІАНІ, керівниками області та міста перерізали стрічку перед відкриттям бювету питної води з артезіанської свердловини (на фото), яким тепер користуватимуться мешканці одного з районів міста. До речі, це вже третій подібний бювет, який залізниця своїми силами обладнала для козятинців.

    Та це був не єдиний подарунок, який зробила столична магістраль козятинцям. Вітаючи мешканців та гостей міста зі святом, начальник залізниці вручив начальнику управління пенсійного фонду міста акт передачі та ключі від відремонтованої та переобладнаної коштом залізниці будівлі, де відтепер знаходитиметься ця установа. А ще він пообіцяв до кінця осені завершити будівництво другої черги 90-квартирного житлового будинку, де нове житло отримають ще 45 сімей залізничників Козятинського вузла.

    Приємним подарунком мешканцям міста став і виступ з цікавою концертною програмою народного артиста України Володимира Бистрякова, ансамблю «Гетьман», співачки Ольги Панкратової, яких запросила Південно-Західна залізниця на свято до Козятина.

    - Шановні земляки, - з такими словами звернувся зі сцени до козятинців Олексій Мефодійович. - Після того, як ви обрали мене почесним громадянином міста, я думаю, у мене є право звертатися так до вас. Тож вітаючи вас зі святом, я хочу запевнити, що і надалі робитиму все, щоб наше місто розвивалося і квітло. Завжди було на провідних позиціях у регіоні.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віталія НОСАЧА

    МАЙБУТНЄ ПОЧИНАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ

    Упродовж місяця вчорашні випускники спеціалізованих залізничних закладів влаштовувалися на роботу на Південно-Західну залізницю. Тож на початок липня 2012 р. служба кадрової та соціальної політики столичної магістралі видала направлення на роботу 261 випускнику вищих навчальних закладів та 106 випускникам професійно-технічних училищ.

    ДИПЛОМОВАНІ ФАХІВЦІ СЬОГОДНІ оформляють документи на роботу, аби скоріше приєднатися до колективу залізничників. Починаючи з кінця травня, вони проходили співбесіди та тестування у службі кадрів залізниці. На цей час деяким із них залишилося пройти медичну комісію, яка повинна підтвердити їхню професійну придатність, і вже тоді вони зможуть одержати «прописку» у підрозділах столичної магістралі.

    Варто зазначити, що багато хто з них уже пізнав тонкощі професії залізничників. Адже переважна більшість, тоді ще студентів, працювала під час виробничої практики і визначилась при попередньому розподілі зі своїм місцем роботи. Всі вони розуміють, щоб чогось досягти, потрібно заздалегідь набувати досвіду, здобувати кваліфікацію, бо всі професії на залізниці пов’язані з безпекою руху, тому вимоги до спеціалістів достатньо високі.

    За кожним молодим фахівцем буде закріплено наставника, який надаватиме йому необхідну допомогу у якнайшвидшому оволодінні виробничими навичками. Важлива деталь, майже половина молодих спеціалістів походить із сімей залізничників, а найбільш поширені спеціальності - організація перевезень та управління на залізничному транспорті, залізничні споруди та колійне господарство, рухомий склад та техніка залізничного транспорту.

    …МОЛОДІ СПЕЦІАЛІСТИ ВЛИВАЮТЬСЯ до колективу кожного року. Звісно, не всі вони залишаться працювати. Багатьох не влаштовує заробітна плата, велика відповідальність. Але ті, які залишаються працювати, не шкодують, що обрали професію залізничника.

    Ольга ЛИХАЧОВА

    ВИБІР ПОЇЗДІВ «HYUNDAI ROTEM» БУВ ОБҐРУНТОВАНИМ

    Поїзди виробництва «Hyundai Rotem» - техніка нового покоління, яку побудовано за сучасними технологіями на сучасному обладнанні, - про це в інтерв'ю журналістам розповів начальник Управління зовнішніх зв'язків Укрзалізниці Ігор МАТВІЇВ.

    «Українські експреси повністю виготовлені із нержавіючої сталі і мають дуже багато технологічних переваг, зокрема, розподілену тягу і дискові гальма. Тобто рівномірно по всьому поїзду встановлені тягові мотори, які прискорюють чи гальмують рух поїзда. Раніше українські залізничники не мали рухомого складу такого класу і тепер напрацьовують досвід експлуатації та обслуговування таких поїздів. Збільшення швидкості для залізничної інфраструктури - принципова різниця і такі швидкості потребують іншого підходу до інфраструктури», - наголосив Ігор Матвіїв.

    Далі він розповів, що перед укладанням контракту вивчалися пропозиції світових виробників. А саме: «Alstom», «Siemens», «Skoda»; розглядалося декілька видів рухомого складу. Поїзди такого типу можуть виготовляти всі компанії, присутні на ринку світового залізничного обладнання. Але перед Укрзалізницею було поставлено завдання уряду - поїзди були потрібні до початку чемпіонату Євро-2012 в Україні. Від часу укладання контракту до поставки першого поїзда залишалося рівно 13 місяців. На такі терміни не погоджувався жоден виробник. Поставити 6 поїздів до початку чемпіонату погодилася тільки компанія «Hyundai Rotem». Компанія «Skoda» також взяла участь у проекті і з огляду на свої можливості погодилася виготовити для Укрзалізниці два поїзди.

    «Проект реалізовувався в настільки короткі терміни, що багато хто не вірив, що ми встигнемо запустити швидкісні поїзди до Євро. Коли ми отримали новий рухомий склад, виявилося, що для нього потрібна нова система обслуговування. Потрібні нові депо, мийні комплекси, тобто це спричинило перебудову всієї структури, яка підтримує працездатність рухомого складу. І вирішувати проблеми потрібно було впродовж півроку. Такого прецеденту «залізнична» світова історія не знає, щоб паралельно зі складанням швидкісних поїздів, готувалася інфраструктура з їх забезпечення. Росіяни, наприклад, готували інфраструктуру для поїздів «Сапсан» 5 років, а Укрзалізниця встигла за 6 місяців. Зокрема, побудовано нові депо у Києві та Харкові. Можливо, через 10 років оцінять те, що було зроблено», - зазначив Ігор Матвіїв.

    Основним питанням під час розгляду пропозицій світових виробників залізничного рухомого складу було джерело фінансування цього проекту. Фінансовим донором виступив корейський «Ексімбанк», запропонувавши прийнятні ставки з кредитування. Держава не виділяла коштів на закупівлю цих поїздів, хоча за Законом України «Про залізничний транспорт» пасажирський рухомий склад має закуповуватися за бюджетні кошти. За 20 років дотацій від держави до залізничної галузі не надходило. Хоча в розвинених країнах залізниця, особливо розбудова сучасної залізничної інфраструктури, закупівля пасажирського рухомого складу, дотується із державного бюджету.

    За матеріалами прес-центру Укрзалізниці

    ЯК «ЖНИВУЄТЬСЯ», ЖИТОМИРЯНИ?

    У розпалі пора літніх пасажирських перевезень - своєрідні «жнива» для працівників, які дбають про відправлення в дорогу і комфорт подорожан. Як же проходять ці «жнива» на вокзалі ст. Житомир?

    Час пік тут у вранішні години, а також з 15 до 17-ї, коли відправляються приміські поїзди в різних напрямках. Але й опівдні теж людно. Ось від каси попереднього продажу відходять молоді люди, з якими й намагаюся завести розмову. Цікавлюсь, чи задоволені вони обслуговуванням на вокзалі? Сімейна пара, яка відгукнулась на розмову, ділиться радістю, адже скоро збудеться їхня мрія, яку леліяли цілий рік, - вони поїдуть відпочивати. На вокзалі ж вони без проблем, швидко придбали квитки, аби в липні поїхати на південь.

    Отож до вже звичних категорій пасажирів додалася ще одна - відпочивальники. Саме для них з 18 червня почав курсувати поїзд Житомир - Сімферополь. У перші свої рейси, як вдалося довідатися, пішов заповнений на сто відсотків. Підвищений нині попит і на квитки на поїзд Одеса - Санкт-Петербург. Всього за 25 днів червня в далекому сполученні на вокзалі Житомир продали 32 тисячі 400 квитків.

    Не залишено без уваги й таких вразливих і чутливих пасажирів, як пенсіонери, зараз якраз багато городян старшого віку дизель-поїздами добираються до своїх приміських дач. Начальник вокзалу Олег ЖУРБА розповів, що вони прагнуть піклуватися про всіх, без винятку, пасажирів, до інвалідів же - підвищена увага. Нещодавно почав працювати спеціально обладнаний туалет для пасажирів з обмеженими фізичними можливостями.

    А от чого не побачила на вокзалі, то це бруду. На відсутність чистоти в приміщенні годі й нарікати, адже прибираються зали, як слід. До речі, про комфорт для станційних працівників теж цьогоріч потурбувалися: для них відремонтували побутове приміщення, облаштували душову. Тож хочеться вірити в справедливість приказки: «Яка турбота - така й робота».

    Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву редакції

    У ВАГОННИКІВ БАХМАЧА - ЧАС ПІК

    Літо швидкоплинне. Промайнув червень, наче його й не було. Липень щедро дарує тепло. Та серпень уже не за горами, місяць, який вважається чомусь найкращим для відпочинку. Наймасовішим є потік пасажирів на південь. Настає пік пасажирських перевезень.

    До нього належить готуватися. Бо змарнуєш у цю пору один день - нарікатимеш цілий рік. З цього погляду, із погляду підготовки до масового пасажиропотоку, робота вагонного депо Бахмач не вибивається із традиційної схеми - вагони, яких потрібно багато, ремонтуються й ремонтуються. Наприклад, до літа тут капітальним ремонтом першого обсягу мали їх 70, що вдвічі більше за такий же період попереднього року. Та плюс деповський ремонт і КР-2.

    До речі, ремонтуються вагони, яким тут колись дали нове життя, за програмою КВР. Запитую начальника вагонного депо Сергія КУЧЕРЕНКА, як вони відслужили?

    - Нормально, - відповідає керівник. - Ці вагони ще працюватимуть.

    І додає кілька слів про фарбування, що витримало умови далеко не ідеальні. Неідеальні, коли порівнювати із тим, як власник автомобіля дбає про свого чотириколісного друга. Миє авто тільки спеціальним шампунем, натирає до блиску мастикою, а подряпина з’явиться - це вже просто біда і кількаденний головний біль, де заполірувати, щоб було непомітно. Вагони так не бережуть.

    До речі, за останній час для фарбувальної дільниці депо придбано сучасні візки, щоб малярам було легше фарбувати спеціальну залізничну техніку й електропоїзди.

    Нинішній пасажирський сервіс немислимий без кондиціонерів. У Бахмачі їх в оновлювані вагони ставили. Та з нинішнього року в депо вже ремонтують й системи кондиціонування повітря. Для цього створено спеціальну дільницю в електроцеху, яка пройшла всі етапи відповідної атестації. Бригадир дільниці Олег Макаренко розповів, що в його бригаді працюють електро-слюсарі Петро Іванько, Володимир Пирогов, Юрій Сахно та газоелектрозварник Сергій Дяченко. Що з початку року відремонтували системи кондиціонування у тринадцяти вагонах. Дільниця також має необхідні випробувальні стенди та обладнання для ремонту.

    Тобто пасажири у вагонах, відремонтованих у Бахмачі, їздитимуть з комфортом. Це без сумніву. А як самим деповчанам доводиться працювати в цю гарячу літню пору? Про себе теж подбали. На всі ремонтні дільниці та в адмінприміщення, розповідали, силами адміністрації і профкому придбано охолоджувачі води (кулери), мікрохвильові печі й електрочайники.

    Микола ПАЦАК

    «Тихо! Мама пише звіт»

    Бухгалтер - слово німецьке, походить від іменника «Buch» та дієслова «halten», тобто в буквальному значенні називає людину, яка тримає книгу. Зауважте, не рахівницю, не лічильні палички, а книгу, товсту, грубезну, гросбух. Якби ми мали можливість заглянути до тих середньовічних гросбухів, то побачили б одні цифри.


    Головний бухгалтер Конотопської дирекції залізничних перевезень Алла ПІВЕНЬ.

    ЯК ДАВНО З'ЯВИЛАСЯ ЦЯ ПРОФЕСІЯ? Не сьогодні і не вчора. Уже в древніх інків були чиновники кіпукамайоки, які вміли засобами вузликового письма вести бухгалтерський облік. В Європі ж зводити дебет із кредитом починають у XV столітті, коли італійський математик Лука Пачолі порекомендував застосовувати систему подвійного запису - прибутки в одну колонку, видатку - в іншу, а тоді порахувати все і вивести баланс. За це його і вважають «батьком бухгалтерії».

    У НАНИЗУВАННІ ЦИФРИ ДО ЦИФРИ немає ніякої романтики, скажете ви. Творчість відсутня зовсім, нудьга та рутина. Я і сам так думав, поки не прочитав, що заняття бухгалтерією розвиває логічне мислення краще за японські кросворди і ребуси. У людини, що рахує копієчку до копієчки, виробляються риси, яких нам, простим смертним, інколи бракує. Наприклад, самодисципліна й увага до найменших дрібниць. Бухгалтерія - це постійний потік нової інформації, спілкування з людьми, авторитет, стабільність.

    Бухгалтер - професія масова. І жіноча. Статистика стверджує, що дев’яносто п’ять відсотків бухгалтерів - це представниці прекрасної половини людства. Конотопська дирекція залізничних перевезень не є тут винятком. У кабінетах фінансового відділу я не побачив жодного чоловіка.

    ПРО ВСЯК ВИПАДОК ОЗБРОЄНИЙ ІНФОРМАЦІЄЮ, що моделі бухобліку поділяються на англо-саксонську, континентальну, латиноамериканську, пострадянську і навіть ісламську, особливістю останньої, до речі, є те, що вона адаптована до вимог шаріату, знайомлюся із головним бухгалтером дирекції Аллою ПІВЕНЬ. Тільки говорити про високі бухгалтерські матерії не довелося. Бо є таке слово - «звіт».

    Більшість із нас не помічає, що минає місяць, квартал, півроку. Для бухгалтера ж - це особливі періоди. Усі сили в ці дні зосереджені на складанні звітів. В одній сім’ї, де мама працює бухгалтером, довелося спостерігати, як з роботи повертається вона пізніше, з торбою паперів, зрозуміло, і відразу сідає за комп’ютер. Чоловік тоді варить їсти, діти ходять навшпиньки, телевізор не вмикається, а найменше ще на порозі попереджає: «Тихо! Мама пише звіт».

    Але звіт ще треба здати. Для конотопчан здача випала якраз на 16 липня. «Щастить, - кажу Аллі Анатоліївні, - заодно привітають вас із професійним святом». Тільки посміхнулася. Бо здати звіт - це скласти екзамен. І піднімає зі столу теку з паперами того звіту - десь із дюйм товщиною.

    Алла Анатоліївна - бухгалтер зі стажем. І на запитання, що змінилося в її роботі, легше чи важче стало працювати, відповідає:

    - З технічного погляду, звичайно, легше. Є комп’ютери, спеціальні програми. Але в той же час сталося багато змін у господарському законодавстві. Якщо раніше, наприклад, платили один податок - на прибуток, тепер їх десятки. Закони ці весь час оновлюються, і бухгалтерові треба знати про це…

    - Тобто складно.

    - Не можна так однозначно говорити. Цікавіше. Для професіоналів, для бухгалтерів із досвідом всі ці зміни не становили і не становитимуть труднощів. Власне, коли любиш свою професію, треба постійно вчитися й удосконалювати свої професійні навички. Рости, словом.

    - Але, наприклад, приходить молодий спеціаліст…

    - Тоді допоможуть колеги, старші й досвідченіші. Не знаю, як в інших, а у нас так. Колектив дружний. Ганна Артюх, Наталія Проценко, Ганна Мурашкіна - за їхніми плечима не один рік роботи. Плинності кадрів практично немає. Коли прийшла до нас працювати, то це вже на все життя. Хіба що в декрети йдуть дівчата.

    А ЯК САМЕ АЛЛА АНАТОЛІЇВНА СТАЛА БУХГАЛТЕРОМ? Відповідає, що випадково. Після школи подавала документи до харчового вузу, але не пройшла за конкурсом. Тож влаштувалася рахівником у відділ матеріально-технічного забезпечення. А вже там відкрила для себе привабливість бухгалтерської справи. Говорить, що на становлення її як професіонала великий вплив мала Галина Шешеня, бухгалтер і рідна тітка.

    - Та ваша газета про неї писала…

    - ?

    - Вона вишиває гарно.

    Тепер і я пригадую той матеріал. І що рукодільниць якраз багато серед бухгалтерів. Вишивають, в’яжуть, картини малюють…

    - А ви? Теж вишиваєте?

    - Ні. Мені подобається збирати гриби. Рибу на Сеймі люблю ловити…

    ПРО СЕЙМ І СЕКРЕТИ РИБОЛОВЛІ (здогадуюся, що є) уже готовий був розпитувати, та раптом доходить, що відволікаю щирих і скромних майстрів дебету з кредитом від роботи. Від звіту, який не дивлячись на їхнє свято, необхідно здати бездоганно. Здадуть, не сумніваюся. Записник ховаю, та не прощаюся. Кажу лиш «До побачення!». Бо відкрив для себе ще одну категорію цікавих людей, людей, які тримають книгу.

    Микола ПАЦАК, Фото Василя ЛУЦЕНКА

    Людмила ШУЛЬГАТА: «Бути Уважною. ДО СЕБЕ»

    Завідуюча жіночою консультацією відділкової поліклініки ст. Коростень Людмила ШУЛЬГАТА вже двадцятий рік дбає про здоров’я жінок-залізничниць, про те, щоб вони могли народити здорових дітей. Вона уболіває за кожну свою пацієнтку, надаючи необхідні консультації та допомогу, турбуючись і про жіноцтво, і про їх майбутніх дітей. Про те, з якими проблемами звертаються до неї представниці прекрасної статі, як вони спільно їх вирішують розмовляю з лікарем. Насамперед цікавлюся в Людмили Миколаївни статистикою народжуваності у межах її дільниці.

    - Років три тому спостерігалося деяке зростання, і зараз цей рівень з року в рік майже однаковий. Проте останнім часом побільшало сімей, які зважуються не лише на народження другої, а й третьої дитини. І щодо віку мам, то ці межі теж дещо змінилися. Звісно, бувають випадки, коли народжують і зовсім юні, але побільшала кількість жінок, які народжують після 35 років.

    - Сьогодні часто говорять про планування сім’ї. Яка головна мета цього суспільного процесу?

    - По-перше, щоб переконати, навчити суспільство жити за принципом, що вагітність - це благо і щастя, а не проблема, яку невідомо як треба вирішувати. Вагітність треба планувати. До неї треба готуватися. Крім того, планування сім’ї включає в себе обстеження неплідних пар, жінок або чоловіків, які мають певні проблеми зі здоров’ям, що не дають їм можливості мати дитину. Загалом, жінці, яка готується стати мамою, потрібно зайнятися ретельним обстеженням свого здоров’я ще до настання вагітності. Це буде краще і для майбутньої породіллі, і для дитини.

    - Думаю, що проживання на постраждалій від наслідків аварії на ЧАЕС території вимагає від жінок при надії ще пильнішої уваги до свого здоров’я. Знаю, що, зазвичай, вагітним призначають йодомарин і фолієву кислоту. Поясніть, будь ласка, для чого?

    - По-перше, ми живемо в умовах йододефіциту - Житомирська область і Коростень зокрема є ендемічним районом щодо захворювань щитоподібної залози. По-друге, Україна після Чорнобиля вся стала регіоном, небезпечним щодо виникнення захворювань на щитоподібній залозі. А брак йоду, інших мікроелементів обов’язково відбивається на внутрішньоутробному розвиткові дитинки. Щодо фолієвої кислоти, то сьогодні її рекомендують жінкам не тільки на початку вагітності, а й протягом кількох місяців перед настанням запланованої вагітності - як один із засобів профілактики вроджених вад розвитку плоду.

    - Сьогодні деякі подружні пари непокоїть проблема безпліддя. Чим вона зумовлена?

    - Причини є різні: інфекції, що передаються статевим шляхом, запальні процеси, аномалії статевих органів, венеричні захворювання, гормональні порушення. Тощо.

    - А наскільки екологічні проблеми відіграють тут роль?

    - Вони також впливають і, як правило, виливаються в аномалії статевих органів через те, що в організмі виникає генетична «поломка». Знижується опір організму до виникнення тих чи інших інфекцій. Причин є багато, і вони інколи між собою так переплетені, що важко визначити одну. У таких випадках проводять комплексне обстеження подружніх пар, і відповідно до виявлених проблем пропонують лікування.

    - Які найефективніші методи лікування безпліддя?

    - Вони залежать від причини, що до цього призвели. Виділяють гормональне, протизапальне, екстракорпоральне запліднення та коригуючі операції.

    - Ми, жінки, стараємось уникати розмов про онкологічні захворювання статевих органів. Тема, звичайно, неприємна. Але чи омине нас недуга? Гадаю, варто дещо більше знати про це захворювання та як виявляти його на ранніх стадіях.

    - Ракова пухлина здатна проростати в навколишні органи, руйнуючи їх. При розпаді злоякісного новоутворення виділяється значна кількість токсинів (речовин, що отруюють організм). Новоутворення можуть виникати і в різних відділах жіночої статевої системи. Левову частку серед злоякісних новоутворів складає рак шийки матки (30% в структурі онкологічно-гінекологічної патології). Саме тому надзвичайно важливо проходити огляд у лікаря-гінеколога двічі на рік з обов’язковим лабораторним дослідженням за методою збирання. Діагностувати чи запідозрити рак шийки матки фахівець зможе вже при першому огляді. А лікар-цитолог у мазках бачить атипові клітини, завдяки чому можливо передбачити розвиток злоякісного новоутвору чи виявити клітини, що підтверджують діагноз раку.

    - Які загальні поради Ви дали б нашим читачкам, а Вашим пацієнткам, як лікар і як жінка?

    - Раджу бути здоровими і уважними до себе! Коли жінка приходить на прийом, вона це робить не для лікаря, чоловіка чи дітей, а передовсім - для себе особисто, бо дбає таким чином про власне здоров’я. Просто є речі, які людина самотужки не може оцінити, і тоді потрібна думка фахівця. Не нехтуйте нею. Пам’ятайте, що тільки лікар правильно визначить, які обстеження потрібно пройти для жінки, щоб покращити її здоров’я.

    Оксана КЛИМЧУК

    СПРАВЖНІЙ ГВАРДІЄЦЬ СТАЛЕВОЇ МАГІСТРАЛІ

    Дев’яностоліття - солідний віковий рубіж. І, на жаль, далеко не кожному вдається його перетнути. Мабуть, довгий вік дається людині за її добрі справи, за чуйну душу. А може, й за пережиті лихоліття…

    СТЕПАНОВІ ХМЕЛЮКУ, як і багатьом його ровесникам, довелося пережити чимало складних і гірких моментів, але він зберіг оптимізм і віру в життя до глибокої старості. Коли на 90-річчя до Степана Тихоновича завітали його колишні колеги - голова профкому вагонного депо Петро ШВАБ, голова ветеранської організації Лідія ВОЙТЮК, - було багато спогадів.

    Народився колишній вагонник в с. Пугачівка, що неподалік від Коростеня. Рано осиротів. У пошуках кращої долі привела життєва стежина юнака у вагонне депо. Тут він навчався слюсарній справі. Влившись в дружну робітничу сім’ю, сільський хлопчина завзято брався за роботу. Мріяв про своє майбутнє, будував грандіозні плани. Але всі вони в одну мить були перекреслені. Почалася війна. У 1941-му Степана Хмелюка призвали в армію.

    Саме воєнні роки лишили найглибший слід у серці ювіляра. І досі тривожать його душу спомини про жорстокі бої під час оборони Сталінграда, де полягло багато однополчан. Його ж тоді кулі обминали. Але коли звільняли Угорщину, отримав важке поранення. Видужав, як сам каже, усім смертям на зло.

    Додому повернувся Степан Тихонович у 1946-му. Почав налаштовуватися на мирне життя і думати де ж працювати. Йому, вчорашньому офіцерові, запропонували роботу у міському фінвідділі інспектором. Рівно рік він пропрацював на «тихій» посаді, більше не зміг. Не до душі йому була ця справа, тож залишив перспективну кар’єру фінансиста. Наче магнітом тягнуло його на залізницю, де до війни набував досвіду. Тож туди, куди кликало серце, й пішов працювати. У вагонному депо чоловікові були раді, адже знали його завзятість у роботі. Працював він спочатку слюсарем з ремонту вагонів, а потім - оглядачем. Понад 40 літ віддав цій справі, згодом навчаючи й інших, ділячись із ними майстерністю. Залишив про себе пам’ять у депо Степан Хмелюк як самовідданий трудівник, який працював без показного бахвальства, проте старанно, відповідально. Саме завдяки таким, як він, будувалася міць залізниці, на людях з таким ставленням до праці тримається вона й зараз.

    ЧИМАЛО ПОЛИНОВОГО ПРИСМАКУ БУЛО в житті Степана Тихоновича. Рано пішла з життя його дружина. Нині життєву наснагу дає 90-річній поважній людині турбота його доньки, рідні. Гріє душу старожилу й увага колег з його колишньої роботи. Адже трудовий колектив вагонного депо, де він працював ще з юнацьких літ, став для нього, по суті, другою сім’єю.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Його можна назвати справжнім гвардійцем залізниці. Це когорта людей, які щиросердно віддані сталевій магістралі, які вклали в неї не лише зусилля, але й власну душу. Їм притаманні не лише багаті знання і досвід, але й особливе відношення до праці. Як до справи всього їхнього життя. Результатами їхньої праці до сьогодні пишаються й користуються нинішні покоління. Степан Хмелюк - яскравий представник старої гвардії, яка попри поважні роки не здає життєвих позицій. Людина воєнного гарту, він ніколи не пожалкував, що пов’язав власне життя із залізницею. Хоча декілька цікавих пропозицій було, але піти, розірвати корні так і не зміг. Поздоровляємо Степана Тихоновича з ювілеєм. Довгих років оптимізму!

    Оксана КЛИМЧУК

    «Сімейним щастям зобов’язані залізниці», стверджують Петро Іванович і Світлана Іванівна ШТОГРІНИ

    Дитинство Світлани Іванівни пройшло в селі Плужне, що на Хмельниччині. Закінчивши десятирічку, поїхала до Чернігова, де мешкала її сестра Раїса, і поступила до залізничного ПТУ-5. Після його закінчення Світлана у 1977 р. влаштувалася оператором поста ЕЦ на ст. Київ-Жовтневий. З того часу її життя тісно пов’язане з цією станцією. З 1994-го працює черговою по станції.

    Петро Іванович родом теж із Хмельниччини, з села Шекеринці, з багатодітної родини. Перед службою в армії отримав права шофера, а після служби влаштувався водієм ЗІЛ-130 у Головкиївміськбуд.

    Із Світланою познайомилися, можна сказати, випадково. Сподобались одне одному і через рік зіграли весілля в рідному селі Світлани. Воно вдалося на славу: досі приємно згадати, як було весело та радісно. Так лише в селі буває. Та відразу після весілля, як з неба на землю, довелося зіштовхнутися з прозою життя. Довгий час молодим довелося мешкати в гуртожитку. В 1982-му у них народився первісток Олег, у 1985-му - другий син Костянтин. Петро продовжував працювати водієм у будівельній організації, а Світлана - на залізниці, де, як відомо, жорсткий робочий графік. Траплялося не бачитись добами. Та ось Світлану спіткала щаслива думка: «А чому б і тобі не влаштуватися на залізницю? На нашій станції якраз є вакансія складача поїздів. Будемо разом і на роботі, і вдома!» Цю пропозицію Петро сприйняв із задоволенням і ось вже понад чверть століття ділить із дружиною не лише домашні, а й виробничі турботи. Звичайно, нелегко було перекваліфіковуватися із водія в складачі поїздів. Та, завдяки власній наполегливості і допомозі чуйного наставника, досвідченого складача поїздів Івана Роженка, швидко опанував секрети нового фаху.

    Поступово влаштовувалися й сімейні справи. Після 15-річних поневірянь у гуртожитках отримали кооперативну трикімнатну квартиру. За цей час виросли їхні сини, отримали освіту, влаштувалися на роботу, одружилися. Подарували батькам трьох онучок. Тепер, коли Петро Іванович і Світлана Іванівна повертаються після робочої зміни додому, їх радісно зустрічають маленькі Валерія та Єва. Це дочки старшого сина Олега, який разом із дружиною Наталкою мешкає з ними. Молодший Костянтин мешкає окремо. Побачитися з третьою онуч-кою Анею - для дідуся та бабусі особлива радість.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ ІЗ РАЇСОЮ НЕДАШКІВСЬКОЮ

    ЗНАЙОМТЕСЬ

    Народна артистка України, кавалер орденів княгині Ольги та Варвари Великомучениці, лауреат премії імені Миколи Островського, володарка: Гран-прі Міжнародного кінофестивалю країн Азії та Африки за кращу жіночу роль таджички Рано у фільмі «А щастя поруч» (1979 р.), найвищої кінематографічної відзнаки «Ніка» за роль Марії у фільмі «Комісар» (1988 р.), премії імені Сергія Бондарчука за внесок у мистецтво на Міжнародному кінофестивалі «Золотий Витязь» (1998 р.), художній керівник театру «Під зоряним небом» (1994) Раїса НЕДАШКІВСЬКА.

    Наша бесіда відбувалася у досить динамічному темпі (треба було зробити багато справ): ми йшли, а іноді й бігли вулицями Києва, їхали в маршрутному таксі та метро. Її скрізь впізнавали, віталися. Іноземні гості Євро-2012 зацікавлено вдивлялися: вродлива жінка, легко ступаючи, швидко йшла, вдягнена у білу льняну сукню з мереживом по краях, за плечима розвіювався шовковий шарф бірюзового кольору. А голову прикрашав солом’яний бриль з польовими квітами на широких полях… Я не відводила від неї очей і зачаровано слухала. Адже поруч йшла неземна, сліпучої вроди жінка, актриса великого таланту, зірка кіно та театру України та всього пострадянського простору Раїса НЕДАШКІВСЬКА.

    - Раїсо Степанівно, коли Ви зрозуміли, що хочете бути акторкою?

    - Коли прийшла свідомість, хоча я була дуже сором’язливою. Я народилася на Житомирщині в селі Старі Вороб’ї - це біля Малина, любила залазити на дерева на самісінький вершечок, звідки було видно все село. Плела «гнізда» із фуфайок на вишні. Дитяче відчуття гармонії світу. Так минули мої щасливі безтурботні роки. Незабаром сім’я, в якій було троє дітей, я, сестра і брат, опинилася в Києві. Я ходила до дитячого садка. Якось батьки повели в цирк, і мені дуже сподобались акробатки. Я любила стрибати, крутитись. Навчаючись у школі, я мріяла стати балериною і пішла до Київського Палацу піонерів в хореографічну студію. А коли вже вирішила, що буду вступати до театрального інституту, пішла в драмгурток під керівництвом Педагога з великої літери Володимира Андрійовича Губатенка, учня Олеся Курбаса. Займалася вокалом, а також у студії художнього слова у чудового, блискучого педагога Віри Ісаківни Жуковської. Як вона відчувала поезію! І те, що я читаю Тютчева, Пушкіна, Лорку, Шевченка, Лесю Українку, Стуса, це все завдяки їй.

    - Раїсо Степанівно, граючи так проникливо Мавку, Ви, мабуть, вже були закохані?

    - Вперше я закохалася в 15 років. Я перейшла в іншу школу в 8-й клас, а він - в 9-й. Мені подруга каже: «Подивись, який хлопчик до нас прийшов». Я подивилася і - все! Бігла до школи, щоб його побачити, з нетерпінням чекала перерви, серце завмирало, коли він повз мене проходив. Ми разом на олімпіадах грали в «Русских женщинах» Некрасова, я - княгиню Волконську, він - губернатора. (Раїса Степанівна декламує уривок діалогу, я йду поруч і у захваті аплодую - авт.). Яким щастям були ці репетиції! Я не могла йому в очі дивитися, вдивляюсь у текст й нічого не бачу. Та якось набралася сміливості й сама зателефонувала йому. І… Слава запросив мене прогулятися. Відтоді ми щовечора гуляли Києвом, розмовляли. Та раптом мій коханий потрапив у погану компанію, хтось когось підрізав, стала міліція їх «тягати». Він на прощання сказав: «Ти - така, а я - такий!» А я йому закричала: «Мені краще знати, який ти!» Тоді здавалося, що я йому все сказала - освідчилась в коханні. Але він поїхав. А я обмила сльозами всі сходинки у під’їзді аж до четвертого поверху. Оцей біль розлуки допоміг мені зіграти в «Лісовій пісні». Завдяки моєму коханому я відчула душу Мавки. Завдяки йому образ Мавки втілено в фільмі. Все завдяки йому… Леся Українка створила ідеальну людину. Вона об’єднала видимий світ із невидимим. Режисер фільму Віктор Іларіонович Івченко дуже любив цей твір і прийшов у кіно, щоб перенести його на екран. Він шукав Мавку по всьому Радянському Союзу.

    Йому порадили зайти до Палацу піонерів: «Там є одна індіанка…». Коли він прийшов, я танцювала індійський танець. Після виступу мене запросили до кіностудії. Я пам’ятаю, одягла мамин сірий макінтош, тапочки сірі, заплела косу і поклала короною, щоб видаватися дорослішою. Коли Івченко запропонував грати Мавку, я сказала, що я на цю роль не підхожу, що я - артистка іншого плану. Він прищурив очі, засміявся і запитав: «Якого ж ви плану, горе моє?» Я видала: «Драмогероїчного!» Мабуть, там, на верху почули і сказали: «Ну, нічого, ми влаштуємо тобі таке життя, щоб ти відповідала цьому амплуа!» Щоб бути такою актрисою, треба стільки ударів отримати, щоб ота ниточка, яка проходить крізь серце, була кривавою. Інакше нічого не вийде, нічого не відчуєш.

    - Як Вам працювалось із першим режисером?

    - Коли був останній день зйомок, робили кадр, де я дивлюсь на Лукаша зі сльозами на очах. А то я дивилась не на Лукаша, а на Віктора Іларіоновича. Так я прощалася з «Лісовою піснею». Я дивилася на нього і плакала. Тут нічого не треба було грати. Я прощалася із Мавкою. Але вона все одно жила все моє життя в моєму серці.

    Будуть приходити люди,

    Вбогі, багаті, веселі, сумні.

    Радощі й тугу нестимуть мені,

    Їм промовляти душа моя буде!

    - Раїсо Степанівно, ті, кому зараз за 30, за 40, виховувались на «Лісовій пісні», на фільмах Параджанова, Бикова, Бондарчука, Шукшина (можна довго називати). Можливо, потрібно зняти знов «Лісову пісню», щоб сучасна молодь, яка зневірилась у коханні, отримала ковток свіжого лісового повітря?

    - А я Мавку і зараз граю в моновиставі Миколи Мерзлікіна під музику Михайла Скорульського. В нас в кінці вистави душі Мавки і Лукаша об’єднуються. Звучить чудова мелодія. Мавка говорить: «Грай же, коханий, благаю тебе!». Лукаш починає грати. І як змінюється музика, змінюється все навколо. Тьмяний зимовий день перетворюється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує давньою красою в зоряному вінку. Лукаш з покликом щастя кидається до неї. Вітер збиває цвіт з дерев, і він лине, лине і закриває закоханих… І я закінчую. Любов - це найголовніше в житті.

    - А як, на Вашу думку, одруженим зберегти кохання?

    - Знаєте, ми з режисером Володимиром Губою думаємо зробити моновиставу за книгою «Дарите любовь», куди ввійшли щоденникові записи Государині імператриці Олександри Федорівни Романової за 1899 рік. Її думки ясно вказують, що було близько її серцю, що її мучило та турбувало у повсякденному житті. Там є розділ «О браке и семейной жизни». Ось деякі з нотаток: «Супружеская жизнь - жизнь самая счастливая, полная, чистая, богатая. Это установление Господа о совершенстве…», «Долгом в семье является бескорыстная любовь. Каждый должен забыть своё «я», посвятив себя другому…», «Ни одна женщина в мире не будет так переживать из-за резких или необдуманных слов, слетевших с ваших губ, как ваша собственная жена. И больше всего в мире бойтесь огорчить именно её. Чем ближе отношения, тем больнее сердцу от взгляда, тона, жеста или слова, которые говорят о раздражительности или просто необдуманны». Раджу всім тільки-но одруженим та усім, хто хоче зберегти сім’ю та любов, прочитати цю книжечку.

    - Обов’язково прочитаю і з нетерпінням буду чекати на виставу. Раїсо Степанівно, Ви навчалися разом з Іваном Миколайчуком, разом грали у фільмах. Розкажіть про нього, будь ласка.

    Невеличка пауза. Її очі зволожніли, на обличчі - легкий рум’янець.

    - Сьогодні його день народження (15 червня - авт.). Його не можна було не любити. Іван був унікальною людиною. Він пробувався на роль Лукаша, але його не затвердили. А коли Параджанов готувався до зйомок «Тіней забутих предків», Івченко попросив його, щоб він взяв Івана. Це одна з кращих його ролей… Я пам’ятаю, як ми відзнялися у фільмі «Сон», де я Причинну грала, а він - Тараса Григоровича, і сиділи на лекції на 4 курсі. Я відкрила дзеркальце і раптом наші очі зустрілися. І те, що я побачила… Я злякалася і закрила, потім отямилася, і ми посміхнулися один одному. А коли в нас були проби в «Украденому щасті», я сказала Івану, щоб у нього був отой погляд, який я побачила у дзеркальці. А він відповів: «Отак зустрінешся очами у дзеркальці - і раптом зазвучить «Та-ра-ра-ра, та-ра-ра-ра…» із «Шербургских зонтиков». І ця мелодія звучатиме все життя…». Коли ми прощалися, він сказав: «Ти сильна, ти витримаєш». Мабуть, Господь послав мені Івана, щоб я змогла зробити у власному житті те, що я зробила. Він якось спитав: «Ти мене простила?» Я кажу: «Я вже цих слів не розумію. Життя мені написало таку п’єсу: «Хочеш грай, а хочеш - виходь». От і ти зіграв ту роль, яку мав зіграти в моєму житті». (Довга пауза. Потім продовжує крізь сльози, дуже тихо - авт.). Все присвятила йому. Моя любов була духовною драбиною, котрою я піднімалася, і в мене не було іншого шляху…

    - Раїсо Степанівно, у Вашому доробку багато яскравих ролей. Які фільми, крім «Лісової пісні», для Вас значущі, які ролі відкрили в Вас щось нове?

    - Звичайно, це «Комісар» режисера Олександра Аскольдова (1967 р.), який ніхто не бачив майже 21 рік. Коли фільм зняли з полиці, я отримала найвищу нагороду Союзу кінематографістів «Золоту Ніку» (1988 р.) за роль другого плану - Марії. Дуже важко знімався, але було весело. Ролан Биков займав весь простір. Кадр, де він мене вдарив, знімали 18 дублів. Лупив впродовж двох днів. А після кожного дубля на колінах просив вибачення. Я кажу: «Бий, аби глядачі повірили». Він настільки сильно наносив удари, що я вилітала з кадру. І тому оператор поставив дві камери, щоб хоча б в одній залишилась. Фільм «Голос трави», за який я отримала «Гран-прі» на двох з Ольгою Сумською, «Чудо в країні забуття»… Але за 30 років у кіно картина «Буйна» (1990 р.) - це перша моя велика робота в українському кінематографі. Я вдячна, що Віктор Василенко довірив мені зіграти душу Катерини Білокур.

    - Глядачі Вам вдячні і за прекрасні ролі у театрі. Ви працювали і у МХАТі?

    - У 70-му році Ліванов мене запрошував до себе, а тут я лише встигала дивуватися, як швидко у мене забирали ролі, кисень перекривали. Тому я боялася, що мене там з’їдять. Режисер Аскольдов сказав: «Єдине місце, де тебе точно з’їдять, - твоя ненька Україна». Планувала зіграти Корнелію в «Королі Лірі», Ніну Зарічну у «Чайці», Ларису у «Бесприданнице». Та після одруження я завагітніла, на світ народився син. Після пологів із виснаженням нервової системи потрапила до лікарні. Коли одужала, до МХАТу прийшов Єфремов. Я вирішила повернутися до Києва. Потім пішли із життя мої вчителі - Івченко і Ліванов. І в пам’ять про них я зробила моновиставу «Канте Хонте» Гарсіа Лорки. Цю глибинну пісню будували разом із режисером Миколою Мерзлікіним. Потім у Молодіжному театрі я грала кілька вистав. «Сірано де Бержерак» Віктора Шулакова, «Стіна», «Політ над гніздом зозулі», «Не боюсь Вірджинії Вульф». Коли режисер Оглоблін побачив прогін першої дії, був у захваті. А я не вірила, що граю таке чудовисько. Після вистави «Вбивство Марата, розігране в божевільному будинку» пішла з театру. На репетиції перед виставою актор Слава Гаврилюк так мотнув мене через усю сцену, що я влетіла і вдарилася об залізну драбину. Але я дограла виставу до кінця. Потім сім місяців була відірвана від роботи і нормального життя. Наостанок відмовилася зіграти у «Вії» і пішла в 1994 році у театр «Під зоряним небом». Це був безкоштовний театр для інтелігенції. Єдині гроші - це коли робили для школярів за шкільною програмою поетичні вечори. Квиток коштував 1 карбованець. Влюбляли дітей у поезію. Вже давно нема того театру…

    - А зараз чим Ви займаєтесь?

    - Вже п’ять років проводжу від Спілки театральних діячів Всеукраїнський конкурс читців: навесні - імені Івана Франка в Будинку актора в Києві, а восени - імені Лесі Українки в Ялті. Я - голова журі, з’їжджаються молоді актори і студенти зі всієї України. Також я - вже 21 рік на посаді віце-президента Міжнародного кінофоруму «Золотий Витязь» слов’янських та православних народів. Восени хочу зробити вечір поезії у Київській філармонії. В цьому році головне для мене - зробити «Хануму» з режисером Віталієм Малаховим. Він знав Віктора Шулакова, який перекрутив сюжет для мене. Адже я в його житті є свахою. Отже, не буду святкувати ювілей, якщо не зроблю.

    - Значить, «Ханума» буде?

    - Так, я сподіваюсь. Має бути. Це обов’язок наш перед Вітею Шулаковим, перед його пам’яттю. Йому в цьому році 11 серпня було б 70.

    - Раїсо Степанівно, на Південно-Західній залізниці в Ніжині при Будинку науки і техніки існує Народний театр. Йому вже 90 років. Що б Ви порадили акторам театру щодо вибору вистав. Як «зібратися» перед виходом на сцену?

    - Єдине місце, де мені легко - це на сцені. А життя досить складне. Тому треба ставити п’єси, які на сьогодні дуже актуальні і важливі. І не треба вчити, як треба жити. Просто не показувати, як не треба жити. Звичайно, ставити вистави, які б підходили акторському складу, і брати філософські теми.

    - Розкажіть, будь ласка, про своїх рідних.

    - Мій син Павло працює дизайнером інтер’єру. Коли йому виповнилось 16 років, він взяв моє прізвище. Є онуки: Дмитро вже працює інженером, Георгій закінчив 11-й клас, хоче бути політологом.

    - Раїсо Степанівно, Ви вмієте радіти життю?

    - Звичайно. Треба радіти життю. І читати Біблію. І дякувати Богові за кожний день, який Він нам подарував, дякувати за долю, не дивлячись на всі складнощі. Тому що ми приходимо на навчання сюди і для того, щоб зростала наша душа. Тому треба дбати про майбутнє дітей - робити хороші справи і віддавати, віддавати… І таким чином своїм дітям і онукам вистилати майбутнє.

    - Спасибі Вам велике за бесіду.

    …День добігав кінця. Була десята година вечора, але втоми не відчувала. Мабуть, тому, що разом із Раїсою Степанівною я зачаровано слухала у світлій заповненій глядачами залі чудову музику. Це був ювілейний концерт українського композитора, автора перших національних рок-опер Сергія Бедусенка, якого Раїса Степанівна Недашківська прийшла привітати від імені Спілки театральних діячів України. Після її проникливого виступу, який вона закінчила віршами Лермонтова та Шевченка, я поїхала додому. Їхала в метро і нікого не помічала. Безперечно, ця феєрична жінка мене причарувала...

    Р.S. Коли я зателефонувала згодом до Раїси Степанівни і напросилася до неї на гостину, щоб узгодити готовий матеріал під час обідньої перерви (а живе вона недалеко від управління залізниці), вона пригостила мене, як я не відпиралася, смачним супом із грінками та салатом. І подарувала рецепт приготування.

    Суп «Літо прийшло»

    У 2 л води варимо одну велику цілу картоплю, одну моркву, одну цибулину. Коли зваряться, витягуємо, кладемо туди 4-5 шт. сирої порізаної картоплі, склянку пшона або півсклянки рису. Коли пшоно та картопля дійдуть до готовності, кладемо натерті на терці один або два кабачки, зварену раніше моркву та картоплю, під кінець опускаємо туди один великий помідор, через 3 хвилини витягуємо, мнемо і вертаємо у суп. Прикрашаємо суп у тарілках кружечком сметани і зверху сиплемо подрібненою зеленню. З «Білоруського» хліба робимо грінки і намазуємо їх таким салатом.

    Салат «Рибний із часником»

    У посудині варто розім’яти консервовану сайру або скумбрію в олії, додаємо 5 зубочків тертого часнику, 3 дрібно нарізаних варених яйця, заправляємо грибним соусом.

    На прощання Раїса Степанівна зізналася: «Мої улюблені страви - борщ, сало, голубці. А улюблені квіти - іриси та волошки».

    Ірина ЮШКО

    Григорій КОМПАНЕЦЬ: залізничник і КОРЕСПОНДЕНТ

    Дев'яносто років - поважний вік для людини. Ним пишається кожен ювіляр, який перетнув такий віковий рубіж. Для друкованого видання 90-річчя - привід, без перебільшення, називати себе літописом. Газета «Рабочее слово» усі ці роки, які обійняли проміжок частини XX століття і початку XXI-го, не лише вела літопис добрих справ залізничників, а й стала другом для багатьох поколінь читачів. Повертаючи погляд у минуле, оглядаючи номери газети попередніх десятиліть, бачимо, що творився часопис Південно-Західної зусиллями і професійних журналістів, і когорти позаштатних кореспондентів, дописувачів, які працювали в різних трудових колективах.

    Серед позаштатних кореспондентів Коростенського залізничного вузла у період 70-80 рр. своєю активністю відзначався Григорій Компанець. На жаль, він вже відійшов у кращі світи. Але пам’ятають його ті люди, з якими працював, пам’ятають дописи у залізничне видання читачі старшого покоління. Гортаючи підшивки газети за минулі роки, часто зустрічала замітки, підписані Григорієм Афонтійовичем. Він з 1961 по 1987 рр. працював начальником відділу кадрів Коростенського відділка. Дописувати у газети - це було його своєрідне захоплення. Кажуть, він дуже тішився кожною своєю публікацією, і обов’язково перечитував її в газеті. З багатьма виданнями співпрацювала і його дружина, щоправда, за хобі мала підготовку кросвордів.


    Ветерани - гордість колективу редакції газети. Г.А. Компанець та М.А. Федоровський. 1997 р.

    Знаючи його професійність як залізничника і вміння компетентно подати матеріал, до Компанця зверталися за допомогою з інших газет. Зокрема, відправляв свої замітки й у всесоюзний «Гудок».

    Про що ж писав Григорій Афонтійович у своїх матеріалах в «Рабочем слове»? Пере-глянувши декілька номерів радянського періоду, перечитую його замітки. Зрозуміло, без ідеологічних вкраплень вони просто не могли бути, але основне - скільки цікавого про будні Коростенського відділка, про дисципліну і виконання завдань, про трудові змагання, про старожилів і трудові династії… Ось лише окремі заголовки матеріалів: «Уклін діду Луці», «Династія Волківських», «Наставник і його учні», «Все знає, все вміє», «На першому плані - обов’язки», «Здрастуй, я - твій друг», «Радість ветерана», «І став почесним залізничником», «В горнилі трагедії», «Дай Бог вам міцного здоров’я», «І часточка душі», «Виховання творчістю», «Це нашої історії рядки»…

    Його розповіді про людей виокремлюються завдяки особливій щирості і теплу, у цих замітках багато деталей, імен, дат… Думаю, секрет майстерності автора в його любові й повазі до людей. До того ж, переважно героями його оповідей були особистості, яких він добре знав. Як начальнику відділу кадрів відділка, як позаштатному кореспонденту вроджений хист швидко знаходити спільну мову з людьми йому дуже допомагав. Але до будь-якого хисту потрібна ще й наполеглива праця і турбота. Колишні колеги Григорія Афонтійовича кажуть, що й цього в нього було вдосталь.

    Ось, зокрема, Людвиг Йосипович Чаплинський розповідає, що в його домашньому архіві збереглося чимало газет минулих літ, у матеріалах яких згадувався Коростенський залізничний вузол. Автор багатьох із цих матеріалів - Григорій Компанець.

    - Григорій Афонтійович був начальником відділу кадрів усього Коростенського відділка, я ж працював начальником відділу кадрів локомотивного депо Коростень свого часу, - згадує Людвиг Йосипович, - тобто, був у його підпорядкуванні. Спільно вирішувати низку питань доводилося постійно. Він був досвідченим кадровиком, добре розумівся в людях, міг безпомилково визначити, де той чи інший фахівець може себе найкраще реалізувати з користю для загальної справи. Постійно говорив про те, щоб освітній рівень відповідав посаді працівника, яку той обіймає. Співпраця з газетами Григорія Афонтійовича була невід’ємною частиною його громадської діяльності і, я б сказав, духовною потребою. Про все нове, що відбувалося у відділку, він відразу ж писав у «Рабочее слово». А також - про людей, про їхні добрі вчинки… Відверто кажучи, і моє прізвище він не раз згадував у своїх публікаціях. Особливо, ще тоді, як я очолював раду молодих спеціалістів.

    Коли стався землетрус у Вірменії, залізничники не стояли осторонь допомоги. Я тоді особисто перерахував свій місячний заробіток у фонд допомоги потерпілим. І в «Рабочем слове» Компанець в одному з матеріалів написав про це… Ви запитували якої вдачі був Григорій Афонтійович? Прізвище точно відповідало його характеру, бо він дійсно був завжди душею компанії веселий, дотепний. У справах же - надзвичайно відповідальний і пунктуальний.

    По-різному складаються людські долі. Одні пройдуть свій життєвий шлях тихо і непомітно, не залишивши по собі жодного сліду, а інші, завдяки своїм добрим справам, які творилися не на один день, залишають світлий слід і добру пам’ять, тим і живуть довго серед нас. І до таких людей по праву належав Григорій Компанець - щира людина, залізничник і кореспондент.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото з архіву «Рабочего слова»

    Одиннадцатый чемпионат Европы по футболу. Бельгия - Голландия. 2000-й

    (Продолжение. Начало в №47, 48, 49 за 2011 р., №3, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 15, 16, 17 , 18, 19 за 2012 р.)

    В третьем туре разыгравшиеся португальцы просто унизили немцев, переиграв тех с разгромным счетом 3:0. Первый «хет-трик» чемпионата был на счету Сержио Консесайо (после чего трансферная стоимость полузащитника «Лацио» значительно повысилась за сутки). Создатель «тотального футбола» голландский специалист Ринус Михелс тогда сказал: «Более слабого футбола в исполнении немцев я еще не видел». Бесславно завершили турнир и англичане, проигравшие в заключительном матче группы румынам. Причем подопечные Эмериха Энея забили победный гол на последних минутах встречи. После явного нарушения Фила Невилла на Виореле Молдоване швейцарский арбитр Урс Майер назначил пенальти, который легко реализовал Йоан Ганя. «Мы не контролировали ход ни одной из проведенных игр, поэтому мы не вышли в 1/4 финала», - подвел итог главный тренер англичан Киган.


    Эмиль Мпенза в стыке с Альбертини.

    Группа В. Матч открытия чемпионата получился драматическим и запоминающимся. На печально известном стадионе «Эйзель», который теперь назывался «Король Бодуэн», сошлись бельгийцы и шведы. В конце первого тайма хозяева вышли вперед благодаря великолепному голу левого полузащитника Барта Гоора. Он обыграл Роланда Нильссона, вышел один-на-один с голкипером и с близкого расстояния отправил мяч в ворота. В начале второго тайма бельгийцы забили второй гол - великолепным ударом отметился Эмиль Мпенза. Скандинавам удалось лишь сократить отставание, и то благодаря курьезному голу: бельгийский вратарь Филипп Де Вильде наступил на мяч, и Йохану Мельбю оставалось только не промахнуться по пустым воротам. Впервые в матче открытия было забито три мяча.

    Но большая радость бельгийцев вскоре сменилась разочарованием - проиграв два следующих матча, хозяева в группе заняли третье место (впервые в истории мировых и европейских первенств хозяева не смогли выйти из группы). Решающей игрой стала встреча с турками, где не лучшим образом сыграл вратарь бельгийцев Де Вильде. Сборная Турции забила два безответных мяча и впервые в своей истории вышла в 1/4 финала чемпионата Европы. Каждый гол Хакана Шукюра стоил по полтора миллиона долларов - турецкая федерация пообещала команде за выход из группы три миллиона. Успешное выступление сборной Турции стало неожиданностью. Хотя на фоне успехов «Галатасарая» в Кубке УЕФА ничего удивительного в этом не было.

    Первое место в группе заняли итальянцы, которые перед стартом финального турнира серией блеклых товарищеских матчей не вызывали никаких прогнозов, кроме скептических. «Скуадра адзурра» все три встречи выиграла достаточно уверенно. Хотя в первой игре против турок шотландский арбитр Хью Даллас придумал пенальти за якобы фол против Филиппо Индзаги.

    Группа С. Турнир здесь начался неожиданно - маститые испанцы проиграли дебютантам финальных турниров европейских первенств - норвежцам. Довольно бледный по спортивному накалу матч был проигран из-за грубейшей ошибки вратаря испанцев Франсиско Молины.

    (Продолжение следует)

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Захоплення - ТВОРИТИ КРАСУ

    У стрімкому ритмі життя залізничників, де понад усе - чітке виконання завдань і безпека руху, здається, ліриці зовсім не багато місця відводиться. Однак, спілкуючись із працівниками підрозділів, вже не раз переконувалася, серед них багато творчих особистостей. Які мають тонке відчуття прекрасного і свої захоплення. Подальша розповідь про це промовисто свідчить.

    Ще взимку в Коростені в ході підбиття підсумків загальноміського конкурсу-рейтингу «Гордість міста» відзначали і власників найзаквітчаніших осель. Серед переможців на сцені вітали і працівника Коростенської КМС-122 Петра Леонідовича Железняка. Дочекавшись часу, коли все навколо цвіте, вирішила подивитися на власні очі, як же заквітчав власну оселю залізничник.

    На впорядкованому подвір’ї будинку в мікрорайоні Пашини привітно зустрічають господарі - Петро та Інна Железняки. З перших кроків потрапила в оточення пахучих різних кольорів і сортів троянд. Господиня каже, що вони плекають понад 70 кущів і щороку прагнуть ще добавити нових. Цікавляться квітковими новинками, засобами догляду за барвистою красою. І найголовніше - піклуються про них з любов’ю. Тож і результат відповідний. Квітів тут - різноманіття, розцвітають вони, лиш з’явиться перше весняне тепло, і палахкотять до самої осені. Але з усього видно, що троянди і лілії - улюблениці господарів.

    Будинок в Пашинах вони придбали сім років тому. Давно мріяли про те, щоб створити таке квіткове царство. Петро Леонідович каже, що його мама в сільському дворі завжди любила, аби під вікнами майоріли квіти. Тож водночас із клопотами на городі дбала й про ошатний квітник. Це захоплення передалося і синові.

    Втім, щоб був навколо порядок, турбується Петро Железняк і на роботі, де він працює виконробом ланко-складальної бази. А вдома квітучий затишок допомагає йому швидко позбутися втоми, додає настрою та відчуття гармонії.

    Особисто мене найбільше вразило те, коли на невеличкому ставочку у дворі побачила водяні лілії. Не самі вони там з’явилися, їх також, виявляється, можна виростити з насіння.

    …Якось в квітковому магазині прочитала рекламу, де пропонували купувати насіння квітів для того, аби «створити атмосферу затишку на подвір’ї для релаксації, підготовки до свят чи для здивування сусідів…». Однозначно, що останній аргумент для Железняків не мав значення, коли вони творили квіткову «оазу». Але їхні сусіди, побачивши, що це справді гарно і подвір’я тут, як у віночку, - любо-мило глянути на цю рукотворну красу, - й собі почали висаджувати більше квітів. Видно, це захоплення - перехідне.

    Отож творімо красу навколо себе. Вона множитиметься, і світ ставатиме прекраснішим.

    Оксана КЛИМЧУК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05