РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 24 (29 червня 2012)
  • Випуск №24 29 червня 2012
    Зміст
    1. Нагороди працею міряють (Фото Віталія НОСАЧА)
    2. Є пропозиції? Звертайтесь до керівництва Південно-Західної залізниці
    3. Іспит на гостинність (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. У ЦЕНТРІ ПІДГОТОВКИ ШВИДКОСТЕЙ РУХУ ПОЇЗДІВ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    5. Варто знову сідати за букварі? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    6. Інновації під час експлуатації (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. Один для двох Руслан НАТУРА - чи не наймолодший на Південно-Західній залізниці начальник. (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Міць, досвід і бажання перемагати (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Петриківському розпису вчать у столиці (Віталій НОСАЧ, Фото автора та з інтернету)
    10. Таке дивовижне слово «Пиріжки» (Ганна БОГОВІС)
    11. Ефект від конкретних справ (Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА)
    12. Вітаємо!

    Нагороди працею міряють

    За сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у розвиток галузі, високу професійну майстерність, творчу ініціативу в роботі та з нагоди Дня Конституції України рішенням колегії Міністерства інфраструктури начальника служби кадрової та соціальної політики Аллу Вікторівну ДРОНОВУ нагороджено нагрудним знаком «Почесний працівник транспорту України».

    ***

    За багаторічну сумлінну працю на залізничному транспорті, вагомий особистий внесок у підвищення ефективності роботи локомотивного господарства Південно-Західної залізниці, високий професіоналізм та творчу ініціативу в роботі генеральний директор Укрзалізниці В.В. Козак нагородив машиніста тепловоза ІІІ класу відокремленого підрозділу локомотивне депо Коростень Віктора Никифоровича ФЕДОРЕНКА знаком «Почесний залізничник».

    Начальник Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИН щиросердно поздоровив В.Н. Федоренка із нагородою та вручив йому знак «Почесний залізничник».

    Фото Віталія НОСАЧА

    Є пропозиції? Звертайтесь до керівництва Південно-Західної залізниці

    Увага! У разі виникнення питань, що стосуються медичного обслуговування та роботи страхових компаній (зокрема, щодо компенсації лікування, придбання ліків тощо), працівникам Південно-Західної залізниці потрібно звертатися на адресу керівництва столичної магістралі. Кожне звернення, скарга, пропозиція будуть ретельно перевіреними відповідними службами управління Південно-Західної залізниці.


    Іспит на гостинність


    Перекладач В’ячеслав МЕЛЬНИК (праворуч) допомагає туристам із Канади.

    Упродовж останніх двох тижнів ст. Київ-Пасажирський і, зокрема, вокзал перебувають у зоні особливої уваги. Адже через нього проходить основна частина подорожуючих, які приїхали вболівати за збірні своїх країн під час проведення чемпіонату з футболу Євро-2012. Тож залізничний термінал столиці України складає своєрідний іспит на гостинність. Тобто від того, яке враження справить на пасажира сервіс столичного вокзалу, він зробить власні висновки зокрема про залізницю і про нашу державу в цілому.

    Газета «Рабочее слово» вже неодноразово писала про те, як Південно-Західна залізниця готувалась до чемпіонату Європи з футболу. Не залишилися поза увагою напружена праця, завдяки якій відремонтовано та модернізовано десятки кілометрів колії. Багато різних робіт виконали залізничники для того, щоб на достойному рівні пройшов чемпіонат. Щоправда, тепер це вже історія.

    Проте, як працює столичний термінал під час проведення чемпіонату, послугами якого користуються гості та мешканці нашого міста, ми дізналися у заступника начальника вокзалу Сергія КОЗИРЯ.

    - Відзначу, що, по-перше, нашим гостям, практично неможливо «загубитись» на території вокзалу, - розповідає Сергій Федорович. - Як тільки вони, а зараз ми говоримо про іноземних туристів, ступають на перон, одразу одержують підтримку від волонтерів. Також скрізь підказки, що розміщені на табличках європейського зразка. Та й всі працівники вокзалу при необхідності допомагають нашим пасажирам. До того ж, на час проведення чемпіонату було прийнято на роботу чотирьох перекладачів, які чергують позмінно та забезпечують мовну підтримку між іноземними гостями та працівниками вокзалу.

    Цікавим додатком до цієї розповіді є враження, якими поділився перекладач В’ячеслав Мельник. Саме того дня він чергував на зміні.

    - Я навіть не уявляв, яка складна робота на залізниці, - розповів він. - Адже я викладаю англійську і працюю зовсім в іншій сфері. А тут зовсім інша ситуація. Роботи справді багато, адже виникає чимало питань - з відправленням поїздів, з поверненням квитків, розкладом руху тощо. До речі, більшості уболівальникам так сподобалось у Києві, що вони інколи повертають квитки і просять допомоги придбати їх на інші дати. І хоча більшість касирів можуть знайти спільну мову із іноземцями, та все ж допомога професійних перекладачів є необхідною складовою обслуговування пасажирів. Хоча, за великим рахунком, мовний бар’єр для залізничників не є проблемою.

    На столичному вокзалі досить багато іноземців, але приїжджають вони, як правило, організованими групами. Тому непорозумінь практично ніяких немає. Волонтери роздають їм інформаційні довідники, карту міста, розповідають, як дістатися до готелю, які історичні пам’ятки подивитися, де можна замовити таксі. Для всіх пасажирів на вокзалі працюють електронні табло, де інформація подається українською та англійською. До слова, червоним світлом висвітлений розклад руху поїздів Інтерсіті+Hyundai. А тих, хто під час проведення футбольного матчу перебувають на вокзалі, залізничники запрошують до зал чекання для перегляду футбольних матчів. Крім того, для уболівальників столична магістраль запропонувала цікаву екскурсію на ретро-паровозі, де впродовж двох годин вони можуть здійснити прогулянку Київським кільцем.

    Тим часом сезон літніх пасажирських перевезень активно набирає обертів. У середньому за добу лише у кримському напрямку вирушають стільки пасажирів, скільки у цей час минулого року. Це майже 13 тисяч. А загальна цифра пасажирських перевезень - 32 - 35 тисяч пасажирів щодоби. На вокзалі достатньо залізничних кас. Хоча для зручності та надійності адміністрація столичного комплексу ще й збільшила їх кількість. Так, якщо раніше їх було 52, то нині - 58. Бо попит на проїзні документи постійно збільшується.

    Життя вокзалу продовжується. Адже він завжди був націлений на потребу пасажирів і від того, як спрацює столичний термінал, буде залежати настрій пасажира в дорозі.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У ЦЕНТРІ ПІДГОТОВКИ ШВИДКОСТЕЙ РУХУ ПОЇЗДІВ

    Чому, збираючись у творче відрядження, приміром, за враженнями про роботу окремого підрозділу, у думках миттєво виникає: «Без посилань на галузеві інструкції не обійдеться». Та хіба про це бажаємо почути зайвий раз від фахівців? Саме про таку журналістську «проблему» розмірковував дорогою до Ніжинської дистанції колії, колектив якої отримав почесний диплом за третє місце у галузевому змаганні по Укрзалізниці за 2011 р. Про досягнення підрозділу, який протягом понад десяти років очолює почесний залізничник України Олександр МАЗУР, ми вже частково розповідали у наших попередніх матеріалах.


    Дефектоскопний візок, який зберігається у Ніжинській дистанції колії, може незабаром стати музейним експонатом.
    До підрозділу надходить більш сучасна техніка. Зліва направо - голова первинної профспілкової організації Дмитро БИЦЬКИЙ,
    начальник Ніжинської дистанції, почесний залізничник України Олександр МАЗУР та керівник цеху дефектоскопії Василь МЕТЕЛЯ.

    ЦЕНТРАЛІЗОВАНИЙ ДІАГНОЗ

    Цього разу метою відвідування підрозділу, штаб якого розташовано у місті на берегах Остра, був репортаж про роботу дефектоскопного цеху.

    - Підвищення рівня оперативності передачі та аналіз даних обумовлюють гарантію безпеки руху, - говорить Олександр Михайлович. - Приємний факт, що сьогодні завдяки технологічній підтримці з боку галузевої служби колії та керівництва столичної магістралі нашу дистанцію забезпечено відповідною апаратурою.

    Далі відбулося знайомство із майстром дефектоскопного цеху Василем МЕТЕЛЕЮ. Колишній військовий офіцер, службу якого було тісно пов’язано із радіоелектронікою, налагодив чітку роботу на довіреній йому та його колегам, котрі працюють пліч-о-пліч, дільниці.

    - Припустимо, на певному кілометрі (основний регіон обслуговування Ніжинської ПЧ - між ст. Ніжин та Дарниця - авт.) є рейка, що має дефект. За допомогою комп’ютерних програм ми проводимо аналіз причин його появи та відповідний моніторинг з метою профілактики виникнення подібних випадків. Одночасно контролюється робота кожного оператора дефектоскопного візка. Чи відпрацював він вздовж усієї дільниці, наскільки якісно провів перевірку конкретної дільниці? Відповіді на ці та інші запитання можна отримати, проаналізувавши дані з електронних реєстраторів.


    Оператори дефектоскопного візка Віктор АДАМЕНКО та Микола ГОЛОБОРОДЬКО.

    ЯКЩО КОЛІЙНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ СТАЄ ПОСТІЙНОЮ ПРАКТИКОЮ

    - Олександре Михайловичу, звертаємося до керівника Ніжинської дистанції колії після завершення ознайомлення із роботою чи не найкращого цеху дефектоскопії на терені Південно-Західної магістралі, як вдається досягати відмінних показників щодо середньої бальності колій?

    - Слід розповісти про роботу в умовах дільничної системи поточного утримання колії. Це відносно нова модель. До її запровадження про найвищі якісні результати роботи кожного околотку і мови не йшло.

    Сьогодні позитивних показників досягнуто і завдяки створенню укрупнених бригад, і через підпорядкування конкретних дільниць за працівниками, відповідальними за огляд колії. Нині, коли Укрзалізниця вдосконалює систему поточного утримання колії, і не тільки, мова йде і про інженерні споруди. Увага акцентується на необхідності зміни організації цих процесів, що пов’язано зі збільшенням швидкостей руху поїздів, а також підвищенням вимог до технічного стану колії, до її технічного переоснащення та підвищення ефективності роботи майстрів колійних справ.


    Перевірити «здоров’я» рейки можна, проаналізувавши дані на комп’ютері.

    - Олександре Михайловичу, а коли народилася ця ідея?

    - Витоки цієї інновації, а отже і технології утримання колійного господарства, беруть початок у 80 - 90-х роках минулого століття. Саме тоді дистанції колії були укомплектованими на 50 - 60 відсотків. До того ж спостерігалась велика плинність кадрів з колійної підгалузі. Чому? Пригадайте, що в ті роки на українському ринку праці спостерігались пропозиції краще оплачуваних робіт. Із чим зіштовхнулися керівники дистанцій колії? Для виконання планових робіт працівників не вистачало. Доводилося збирати їх з усіх бригад. Це, власне кажучи, й були перші укрупнені бригади. Згодом структурні зміни відбувались на кожній дистанції колії у межах всієї Укрзалізниці.

    - Практика показала низку переваг у сфері роботи укрупнених бригад?

    - Так, ці підрозділи, краще сказати, люди, які там працюють, забезпечують виконання більшого обсягу робіт, гарантуючи вищий рівень безпеки руху поїздів. Тут обумовлено кращі умови у сфері охорони праці. Керівник кожного із дев’яти околотків - підрозділів нашої дистанції - добре бачить роботу своїх підлеглих. Продуктивність виробництва за умов постійного постачання необхідними запчастинами та інструментом - запорука якісного обслуговування колійного господарства у межах міжнародного транспортного коридору, який обслуговує Ніжинська дистанція колії. Укрупнена бригада бере на себе виконання всіх планово-попереджувальних робіт, а бригада із 6 - 8 чоловік має усувати невідкладні недоліки. Ясна річ, бригади працюють у творчому тандемі із дефектоскопним цехом.

    Досвідчений керівник-колійник Олександр Мазур переконаний, що майбутнє саме за новою моделлю дистанції колії.

    - Праця кожного залізничника з будь-якої підгалузі дуже відповідальна. Очевидно, люди, які віддали себе службі «чавунці», в основному, є добросовісними. Пов’язавши долю із залізницею, багато з них проростають в ній сімейними коріннями, не уявляють без неї власного життя і залишаються, і, як сказав російською поет «железно с железкой до конца», - це про таких людей, як Олександр Мазур, - наголосив у довірливій бесіді голова профкому дистанції Дмитро БИЦЬКИЙ.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Варто знову сідати за букварі?


    «Оглядач-ремонтник із Шепетівки Віталій САВЧУК з усіма теоретичними та практичними завданнями справився на відмінно», -
    вважає інструктор з експлуатаційно-технічних питань Жмеринського вагонного депо Роман БОНДАРЧУК (ліворуч).

    Перед початком конкурсу професійної майстерності оглядачів-ремонтників вагонів (ОРВ), що відбувся днями у Жмеринському вагонному депо, яке очолює Володимир СВИНАРЧУК, залишався деякий час. Вирішив роздивитися кабінет з технічного навчання. Кімнату вщерть наповнено наочними експонатами. Тут і там таблиці з охорони праці, зразки механізмів та інструментів, що застосовуються в роботі ОРВ. Наочні навчальні програми дозволяють вивчити за елементами кожний вузол вагона. Це врешті-решт сприяє застосуванню практичних навичок у повсякденній роботі оглядачів-ремонтників. Знайшлося місце проекторові, персональним комп’ютерам - все спрямовано, щоб донести необхідну інформацію. Як тут не вчитися, зокрема ремонтникам рухомого складу? Умови створено, було б бажання.

    Про парадний костюм і не лише про нього


    Несправність будь-якої деталі або вагонного вузла вміє швидко знаходити Віталій СИДОРЕНКО.

    Учасники конкурсу оглядачів-ремонтників на Південно-Західній магістралі відбуваються щорічно. Ясна річ, серед учасників цікавого з багатьох точок зору заходу - кращі робітники депо, які довели на подібних змаганнях, правда, на рівні рідних колективів, що мають право позмагатися на більш високому фаховому рівні. Але, як вдалося пересвідчитися на власні очі членам комісії, до складу якої увійшли керівники галузевої вагонної служби, заступник начальника вагонного депо ст. Жмеринка Микола БАКА, інструктор Жмеринського вагонного депо Роман БОНДАРЧУК, не всі робітники були так, як треба, готові до змагань.

    - Такі заходи додають до наших трудових буднів незабутню навіть з роками мить змагань, а з ним - відчуття власної необхідності у справі запобігання надзвичайним ситуаціям, - вважає виконувач обов’язки заступника начальника галузевої вагонної служби Олександр КИРИЛЮК.


    Переможці цьогорічних змагань оглядачі-ремонтники Віталій СИДОРЕНКО (ВЧД Дарниця), Микола САВЧУК та Віталій САВЧУК (ВЧД Шепетівка).

    Згодом від організаторів залізничного заходу його учасники почують про те, що кожний оглядач-ремонтник вагонів, якщо він знає власну справу досконально, є своєрідним кістяком власних підрозділів у сфері гарантування безпеки руху поїздів. Від того, як спрацює кожна зміна на лінії, залежить, врешті-решт, спокій на коліях станцій і перегонах.

    Конкурс - це змагання, в яких перевіряються теоретичні знання й практичні навички, проводяться іспити з охорони праці. Члени комісії дуже прискіпливо відносились до зовнішнього вигляду учасників змагань. Оцінювався також стан робочого взуття. Адже відомо, що, приміром, задля запобігання понівеченням людських кінцівок необхідні захисний одяг та відповідне взуття. Тут про парадний костюм та модельні туфлі варто забувати…

    НЕ ПОМІЧАЮТЬ ДЕФЕКТИ. ХОЧ ПЛАЧ

    На старт, озброївшись у першу чергу теоретичними знаннями, вийшла перша команда. Задачі для перевірки фахових знань та питань з охорони праці - не з легких. Але це з точки зору кореспондентів. Приміром, як правильно відповісти, хто є головною функціональною ланкою у роботі за системою інформації «Людина на колії»? Виявляється, локомотивна бригада.

    Застосувати практичні знання всі 14 учасників дорожніх змагань мали у 10- хвилинний термін. Це якщо вчасно прибудеш на допоміжні колії Жмеринського вагонного депо після здавання теоретичних іспитів.

    Команда квапиться на полігон. Ті, хто досліджував безпосередньо вагони, займають місця за комп’ютерами.

    Сигнальні жилети, перекинута через плече сумка із повним набором вимірювальних інструментів, а також найголовніший контрольний молоток у руках. Ця екіпіровка була до послуг від організаторів змагань. Дивувало останніх, що деякі із учасників не брали для огляду «хворих» цементовозу та піввагона спеціальну торбинку, де містилися усі необхідні шаблони для замірювання габаритів основних деталей та вузлів рухомого складу. Чомусь не стали у нагоді вимірювальні інструменти для ОРВ депо ст. Жмеринка Олександра ТОДОСЮКА, його колеги з ВЧД Коростень Миколи ТРОФИМЧУКА. А оглядач-ремонтник з ВЧД Ворожба Вадим ЦАПЕНКО, який насмілився займатися оглядом рухомого складу, не зважаючи на конкретні, затверджені у галузі, технології, завоював власні бали лише за «присутність» (13 місце). Недалеко від нього виявився й оглядач-ремонтник з вагонного депо ст. Коростень М. Трофимчук (14 місце).

    Не помічали, хоч плач, розрегулювання важільної передачі, неправильне положення вагонного буксового вузла, несправності в автозчіпному пристрої більшість з присутніх. Приємно вразив членів комісії Віталій СИДОРЕНКО (ПТО ст. Київ-Волинський) який, одночасно із основними «сюрпризами» від організаторів конкурсу, виявив гострий накат гребеня колісної пари, тріщину у замкоутримувачі автозчепного пристрою тощо. В його вмілих руках відповідні шаблони видавали «на гора» безліч підступних несправностей. Здавалося, незначні вади залізного вузла. Та це, як розцінити. Іноді тріщина у замку автозчепу призводить до трагічних наслідків під час розчеплення рухомого складу, що перебуває у дорозі. Тріщини у гальмівних шлангах, невідповідність галузевим стандартам іншого відповідального обладнання - на все це звертали увагу кореспондентів присутні керівники галузевої вагонної служби. І знову до приємних фактів. Павло САНДУГЕЙ (ВЧД ст. Козятин - 5 місце) на власні очі виявив тріщину у колісній парі. У той час, як деякі з його колег не могли почути мелодію «хворого» диску, простукуючи колесо молотком.

    - Основні несправності всі присутні на конкурсі оглядачі-ремонтники вагонів виявили, - підіб’є підсумки один із членів комісії, інструктор з експлуатаційно-технічних питань Жмеринського вагонного депо Роман БОНДАРЧУК.

    ДОБРЕ БУЛО Б ПРОАНАЛІЗУВАТИ…

    Тепер про пам’ятне. Приємні враження від роботи представників депо ст. Шепетівка. Увага, відмінні знання з технології огляду рухомого складу, чітке виконання інструкцій про те, що необхідно застосовувати при заповненні довідки ВУ-45 про справність системи автогальм. І ось тут вирішив поділитися роздумами із читачами. Уявіть, як свідчить протокол, куди занотовано результати змагань, лише троє із 14 учасників правильно заповнили означений документ. Саме він має видаватися робітниками пункту технічного огляду рухомого складу. Жоден машиніст не має права відправити поїзд за маршрутом, не отримавши довідку. Отже, на оглядачах-ремонтниках лежить особлива відповідальність. Адже після них поїзд оглядати вже нікому. Як на мене, 80% конкурсантів, які не знають, як правильно заповнювати важливий документ, це, як кажуть, величезний перебор. Варто знову сідати за букварі!

    На жаль, не побачили ми, «коронного» виду конкурсу, що застосовується на подібних заходах, які проводить Укрзалізниця. Маємо на увазі, збирання та розбирання автозчіпних пристроїв. Не дочекалися від організаторів і аналітичного розгляду після виступу кожного з учасників змагань. А питання до керівників конкурсу все ж були. Приміром, на відповідність запитань, що ставилися під час теоретичних іспитів, вимогам сучасних галузевих інструкцій. Звідси й виникали певні непорозуміння між членами комісії та оглядачами-ремонтниками вагонів. Через гарячі й довгі обговорення деяких із них час на аналіз виступів кожного з учасників швидко сплинув. Де там вже до конкретних зауважень?!

    Тепер про те, як розподілилися перші та останні командні місця. Перше - ВЧД Шепетівка, друге - ВЧД Жмеринка, третє - ВЧД Козятин.

    Зараз - про аутсайдерів - шосте - за «умільцями» з ВЧД Конотоп, сьоме - останнє - за їхніми колегами - коростенцями.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Інновації під час експлуатації


    Павло КРАСНОЖОН - «Прискіпливість і обережність потрібні постійно».

    Потужні трансформатори і простора будівля тягової підстанції Боярка ховаються у зеленій діброві. Виробничі та побутові приміщення, що нещодавно освіжені ремонтом, зручні й затишні. Працювати в таких умовах - одне задоволення. Та не завжди відбувається так, як хотілося б.

    - Всім нам запам’ятався день 29 грудня 2009 року, - згадує начальник підстанції Павло Красножон.

    Тоді через густий снігопад трапилось ушкодження лінії 110 кВ, що живить підстанцію, і підстанція виявилася знеструмленою. Контактна мережа переключилася на сусідні підстанції Дарниця і Фастів. Звичайно напруга на аварійній лінії була пониженою, проте головна біда була не в тому. Через налипання снігу порвалася лінія автоблокування й зупинився рух поїздів...

    ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ МЕШКАЄ В МАЛЮТЯНЦІ, за п’ять кілометрів від Боярки. Його розбудили серед ночі і терміново викликали на роботу. Сів за руль власної машини і вирушив у путь. Сніг був глибокий, шлях завалений деревами, проте не зважаючи на такі перепони, за півгодини дістався до роботи. Місто Боярка було занурено у пітьму. Підстанція освітлювалася від аварійного живлення. В той день, вірніше ніч, чергувала електромеханік Наталія Сліпчук, але на підстанції зібрався майже весь колектив (до речі, переважно жіночий). В аварійній ситуації працювали по нестандартній схемі, тобто вже не підстанція живила контактну мережу, а контактна мережа живила автоблокування і власні потреби підстанції. Діяли дружно і злагоджено.


    Зінаїда ЯРОХА - «Енергетичні потоки весь час у динамиці».

    Розповідь начальника доповнює черговий електромеханік Зінаїда Яроха: «Я мешкаю в Боярці, неподалік від підстанції. Мені її добре видно з вікна квартири на восьмому поверсі. Коли місто занурилось у пітьму, я зателефонувала на підстанцію і невдовзі була на роботі. Треба було вирішувати багато завдань. По-перше, забезпечити живлення автоблокування, по-друге, подбати й про інших користувачів, адже їх чимало. Це частково населення міста Боярка й прилеглих сіл, обласна дитяча лікарня, районне відділення Укртелекому тощо».


    Начальник служби електропостачання Петро ЗУБЕЦЬ (у центрі) і начальник Київської енергодільниці Ростислав ЗОРГАЧ (за ним) серед колег.
    1986 р. Фото з архіву

    Приміщення підстанції побудоване у 1952-му, введено в експлуатацію у 1954-му р. До 1967 р. підстанція живила контактну мережу постійним струмом 3,5 кВ, у 1967 її було переведено на змінний струм без зупинки руху поїздів. Тоді начальником Київської енергодільниці (так раніше називалася Київська дистанція електропостачання) був Ростислав Павлович Зоргач. За виконання цього складного технічного завдання він отримав Державну премію СРСР. Тягова підстанція Боярка від Київобленерго отримує струм напругою 110 кВ і за допомоги потужного трансформатора ТДТНГЕ 4050 трансформує його в 35 та 27 кВ. Основне завдання підстанції - забезпечувати безперебійне живлення користувачів електроенергією. Підстанція живить дільницю від Фастова до Дарниці, в системі з тяговими підстанціями Дарниця, Буча, Підгірці живить Київський вузол.

    Основні користувачі - це контактна мережа, на яку подається напруга 27 кВ, і автоблокування, що потребує 6 кВ (Мотовилівський напрямок) і 10 кВ (напрямок на Київ-Волинський).

    ПРО СЕБЕ ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ РОЗПОВІДАЄ, ЯК КАЖУТЬ, ТЕЛЕГРАФНИМ СПОСОБОМ. ТОБТО СТИСЛО. З’ясовуємо, що родом він з Малютянки, що поруч із Бояркою. Неподалік від батьківської домівки гуркотіла залізниця. Вона, мабуть, й наспівала юнакові майбутню долю. Після школи поступив Павло до КЕМТу, який закінчив у 1994-му. Попрацював кілька місяців електромонтером в ЕЧК-2 Мотовилівка й пішов до війська. Після служби повернувся сюди електромеханіком, а через рік очолив колектив. І ось вже десять років перебуває в цьому статусі.

    - Тягова підстанція Боярка - першою серед інших з Київської дистанції електропостачання зазнала оновлення, - знову повертається до виробничої теми Павло Васильович. - Застаріле релейне обладнання було замінено на сучасне мікропроцесорне, замінені також шафи і контрольні кабелі. Інновації під час експлуатації. З часом таке оновлення має торкнутися й інших підстанцій. Наступною на черзі - підстанція Буча, на яку вже завезено нове обладнання, а її реконструкція - справа найближчого часу.

    - Моїм надійним помічником є старший електромеханік Юрій Вольський. 10 років тому він перевівся сюди з Київського метрополітену. Через багатий досвід і сумління користується незаперечним авторитетом у колективі. Черговими електромеханіками у нас працюють жінки. І до своїх обов’язків ставляться із жіночою старанністю, увагою, охайністю. (Оглянувши приміщення, переконуюсь в справедливості цих слів: чистота й охайність радують око. А ще багато квітів!) Найдосвідченіша - Зінаїда Яроха.

    Зінаїда Федорівна робить тут з 1971-го, а до того, після закінчення Воронезького залізничного технікуму, працювала на Цілиноградській залізниці. Там вийшла заміж за Юрія Яроху, випускника Дніпропетровського залізничного технікуму, який там працював за направленням. Разом повернулися в Україну, оселилися в Боярці. Незабаром у них народилася донька. До речі, вона пішла за маминими слідами. Юлія влилася в дружню жіночу родину, яку складають чергові електромеханіки Світлана Зубар, Лариса Микалюк, Наталія Сліпчук, Тетяна Гошко. Всі жінки заслуговують схвальних слів.

    - Це лише на перший погляд наша робота тиха і спокійна, - каже Зінаїда Федорівна. - А ось коли трапляються несподівані ситуації, ми забуваємо про спокій. Згадую, як кілька років тому під час грози сталося руйнування РВС-110 (розрядник велитовий станційний, 110 кВ) на першому трансформаторі Т-1, і підстанція перестала надавати енергію користувачам. Треба було терміново з’ясувати причину і ступінь пошкодження і вжити подальших заходів. Завдяки грамотним діям начальника і зміни вдалося перевести живлення фідерів на другий трансформатор Т-2. Затримка тривала не більше 10 хвилин, і струм знову пішов у контактну мережу. Як належить.

    ЗДАЄТЬСЯ, ПРОСТО. Та за цією простотою - досвід, знання, сумління фахівців. Адже щоби в будь-якій складній ситуації не розгубитися, треба завжди бути готовим до всяких несподіванок. «Помилятися ми не маємо права!» - каже Зінаїда Федорівна.

    Вона навіть вдома не може відсторониться від роботи. Адже з вікон її квартири добре видно підстанцію. Час від часу поглядає: чи все там гаразд? Така в неї неспокійна вдача.

    Якось серед ночі побачила: на підстанції прожектори горять, відразу зателефонувала: з якої причини? Дізнавшись про проблеми, невдовзі була там. Дійсно, її поміч виявилася незайвою.

    «Один за всіх, всі - за одного!» - за таким принципом живе і працює дружний колектив енергетиків.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Коли номер готувався до друку, ми зателефонували до начальника тягової підстанції. Питання до Павла Красножона було лаконічним: «Ви і ваші колеги мають справу із електропостачанням, значить, кожний, хто сьогодні працює на зміні, можливо, й несе відповідальність не лише за себе, а й за інших. Що для вас є поняття «особиста відповідальність»?

    - Прискіпливість та обережність необхідні постійно. Перебуваючи серед енергопотужного з точки зору передачі електроенергії обладнання, маєш контролювати кожний власний рух, без цього справжнього енергетика не вийде. Енергетичні потоки весь час у динаміці. Тож відпочивати на вахті немає коли. Стабільність у роботі - запорука успіху.

    Телефонна розмова з Павлом Васильовичем відбувалася пізнього вечора. Зрозуміло, що його зовсім не здивував мій дзвінок з мобільного: начальник має бути завжди у курсі справ, які стосуються його підрозділу. Сума потенціалів - термін з електротехніки, проте якнайкраще характеризує принцип роботи колективу, який очолює досвідчений інженер Павло Красножон.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Один для двох Руслан НАТУРА - чи не наймолодший на Південно-Західній залізниці начальник.


    Робочий день Руслана НАТУРИ розпочався у приміщенні чергового по станції Ірини ПРИЙМАК.

    Станції Кононівка та Мар'янівка підпорядковані Київській дирекції залізничних перевезень Південно-Західної залізниці. Хоча вони розташовані у різних географічних областях (Кононівка - у Черкаській, а Мар'янівка - у Полтавській), та їх робота не залишається поза увагою керівництва. Колектив двох станцій, а це 19 чоловік, виконує достатньо високий обсяг вантажної роботи.

    РУСЛАН НАТУРА ЩЕ КОЛИ НАВЧАВСЯ В КИЇВСЬКОМУ ТЕХНІКУМІ залізничного транспорту встиг попрацювати на практиці оператором при черговому по станції, потім - черговим на ст. Яготин, а згодом після закінчення технікуму - на посаді чергового по ст. Мар’янівка. І коли запропонували очолити відразу дві станції, думав два тижні і, врешті, погодився. Батько Руслана, Олександр, працює бригадиром колії Дарницької дистанції колії, тож вибір майбутньої професії був невипадковим. Йому подобається відповідальність та стабільність, яка є на залізничному транспорті. І ще він вважає, що така робота загартовує характер. Мріє про успішну кар’єру.

    Руслан Натура щирий, відвертий, відкритий, висловлює власну точку зору чітко, але й готовий сприймати думку іншого. А його професійність, знання своєї справи просто приємно вражають.

    - Чи складно постійно перебувати на піку відповідальності? - запитую у Руслана Олександровича.

    - Поки все виходить, як належить, - відповів він. - Власне, за цим стежать і вчасно підтримують мої керівники, а також батьки. Я згадую свій перший робочий день, коли довелось виконувати роботу не лише начальника станції, а й чергового. Спочатку було важко, а в кінці зміни, коли все виконав, як слід, мене внутрішньо розпинала гордість: «І все-таки я зміг!». Нині до всіх труднощів, які виникають у процесі роботи, ставлюсь по-філософськи. Бо навіть та людина, яка має за плечима колосальний досвід роботи, все одно хвилюється. А ще на нашій дільниці є, як його називають, «дільничний тато» - начальник станції Березань Михайло ЖУРБА, - досвідчений залізничник. Тож за порадою є до кого звертатися. І наше спілкування завжди проходить у атмосфері взаєморозуміння та підтримки. До того ж і керівництво Київської дирекції залізничних перевезень теж допомагає завжди у вирішенні нагальних питань.

    СТ. КОНОНІВКА РОЗТАШОВАНА поруч із селом, населення якого складає 1600 чоловік. Тому вона - чи не головна життєва артерія. Руслан Олександрович тісно і плідно співпрацює з головою селищної сільської ради Галиною ЛАТИШ. І завдяки колективу станції село зберігає, як мовиться, своє «обличчя». Адже саме вокзал є його візитівкою.

    Ще на початку 2000-х рр. на станції було проведено реконструкцію. Тоді станційні будівлі відремонтували, довели до ладу привокзальні території. З тих пір багато чого змінилось, скоротилась вантажна робота, населення села мігрувало до більших міст, що позначилось на пасажирських перевезеннях. Та попри все колектив береже свої станції, розуміючи, що з таких маленьких підрозділів складається вся столична магістраль. Тут доброзичлива атмосфера відчувається в усьому.

    Сьогодні через станції проходять швидкісні та пасажирські поїзди. Зупиняються електропоїзди, формуються вантажні поїзди. Щоправда, тут не так багато роботи, як на великих станціях, але те, що колектив навіть при такому навантаженні - одна команда, видно відразу. Тут радіють тому, що є певний обсяг перевезень. Адже є вантажі, значить, позитивні зрушення в економіці відбуваються.

    - У нас хороший колектив, кожен - на своєму місці, - розповідає Руслан Олександрович. - Працюємо, все, що нам під силу, виконуємо. На жаль, ми не можемо похвалитися достатнім прибутком від приміських перевезень. Проте нам вдається щомісяця навантажувати вагони зерном.

    Завдяки керівникові станції ми ознайомилися з роботою підрозділу та відвідали ст. Мар’янівка. Станцію розташовано за 12 км від Кононівки. Сьогодні тут значно скоротився пасажиропотік, тому довелося закрити будівлю місцевого вокзалу, бо це не рентабельно. Тож пасажири, які перебувають на пероні в основному вранці та ввечері, квитки купують безпосередньо у вагоні. Проте занепад і запустіння не торкнулися привокзальної території. Все тут доглянуте, траву викошено, а через те, що станцію розташовано практично у лісі, саме це створює справжню гармонію краси разом із будівлею вокзалу. Поряд - сучасний елеватор, який є основним клієнтом станції. Тож робота іде, а коли є робота, то й буде зарплата. Так вважає черговий по станції Олександр ЗЕЛИНСЬКИЙ, який того дня працював на зміні. «Коли два роки тому відкрили елеватор, ми почали нарощувати обсяги, - розповів він. - Чотири рази в місяць ми навантажуємо 54 вагони і відправляємо вантаж у бік портів. А щодо пасажирів, то більшість мешканців села працюють на елеваторі. Тож їм не має потреби квапитись до Києва на роботу. А їздять, в основному, студенти, більшість - у вихідні».

    Коли слухаєш, як розповідає про роботу молодий начальник станції, (а йому лише 22!), то ще раз переконуєшся у тому, що за молодими кадрами - майбутнє залізниці. Мало того, що цей юнак скромний, вихований, розуміється на проблемах, які є на залізниці, він ще й продовжує навчання у Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту. Свої щорічні сесії Руслан називає мікровідпустками, які дають можливість отримати нові знання, поспілкуватися із цікавими людьми.

    ПРОТЕ НЕ ЛИШЕ РОБОТОЮ ЖИВЕ РУСЛАН. Він ще з дитинства грає у футбол і не полишив це заняття й до сьогодні. Нині він - у складі сільської команди, яка захищає спортивну честь району. А ще йому додають душевної снаги два лебеді, які живуть у нього вдома. Батько їх, маленьких, врятував ще позаминулої осені, адже наступала зима, тож вони могли замерзнути. Згодом, щоб не було їм сумно, довелось докупити трьох гусей. Сьогодні вони настільки прижились у подвір’ї Руслана Натури, що навіть не хочуть відлітати на зиму до теплих країв. Нині Руслан шукає їм «чудові руки» - розглядає пропозиції Черкаського зоопарку. Адже таку красу повинні бачити всі.

    Після зустрічі з начальником станції склалася думка, що сьогоднішня молодь, яка працює у дирекції, - активні, зацікавлені люди. І саме вони відповідають вимогам часу. Бо залізниця потребує молодих кваліфікованих робітників і завжди на них покладає великі надії.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Міць, досвід і бажання перемагати

    Олег НИЧИПОРУК працює головним механіком Коростенської дистанції колії. Останнім часом він став відомим серед залізничної спортивної спільноти. А посприяла цьому спартакіада в Козятині. Тут Олег у своїй ваговій категорії, понад 90 кг, зайняв перше місце з армрестлінгу, не надавши жодного шансу суперникам.

    У залізничній спартакіаді він брав участь вперше, і відразу - перемога. Новачкам - щастить? Але, як з’ясувалося у розмові із залізничником-спортсменом, він не новачок ні у спорті, ні у професії. Силовою підготовкою почав займатися під час навчання у Вінницькому транспортному коледжі. Каже, що тоді теж були перемоги, зокрема, займав призові місця з пауерліфтінгу (це силовий вид спорту, у якому підіймають штангу, а ще його називають силовим триборством, бо до нього входять три вправи зі штангою - авт.).

    Однак, влаштувавшись на роботу до Коростенської дистанції колії, спорту вже приділяв уваги менше. Всі свої зусилля і час присвячував обраному фаху та й навчанню. Ще додатково закінчив школу машиністів, отримавши права управління самохідним рухомим складом. Працюючи машиністом в дистанції колії, заочно навчався в Харківській державній академії залізничного транспорту. Безумовно, отримані знання допомагають йому на нинішній посаді. Контроль за тим, аби машини і механізми були у справному стані, аби вчасно підвозилися матеріали верхньої будови колії до місця робіт, і ще чимало інших великих і дрібних завдань, вирішення поточних питань покладено на нього. Олег Ничипорук впевнений, що напружена праця за минулий і нинішній рік, коли готували магістраль до швидкісного руху, стала доброю школою й загартувала і його, і колег.

    І все ж, як би не було багато виробничих справ, Олег іноді навідується до спортзали. Бо ж не хоче втрачати спортивної форми. Впевнений, вона йому ще не раз пригодиться, коли потрібно буде відстоювати спортивну честь залізничників.

    Оксана КЛИМЧУК

    Петриківському розпису вчать у столиці

    Значним художнім явищем народного мистецтва України є декоративний розпис. Це частина багатовікової художньої культури українського народу. Тісно пов'язані з народним календарем і трудовою діяльністю, розписи мали ритуальний, обереговий характер, відображали уявлення про світобудову та вірування людей, відігравали важливу роль в оздобленні інтер'єру, формували естетичне середовище помешкання. У процесі еволюції символічний зміст малюнків поступово втрачається, на передній план виступає їх декоративне призначення. Детальніше про цей вид мистецтва ми дізнались, побувавши на майстер-класі з петриківського розпису в Національному музеї декоративного мистецтва.

    ТРАДИЦІЯ НАСТІННОГО РОЗПИСУ В СЕЛАХ УКРАЇНИ виникла або була поповнена після тривалої перерви у другій половині XIX ст. У найбільш масовому вигляді настінний орнаментальний розпис був поширений у селах південних, південно-східних і південно-західних областей. Поділля, південь Київщини, Катеринославщина - райони, в яких деталі оздоблення селянських хат були декоративним елементом з яскравими локальними рисами.

    Для позначення цього виду народного мистецтва застосовують два терміни - малювання та розпис. Більш уживаним є перший. Але й термін «розпис» здавна побутував в українській мові. Розписи, як правило, робилися на стінах і печах старих хат і разом з ними зникали або порівняно швидко забілювались, відроджуючись уже у видозміненому вигляді.

    Народному малюнку, вважають мистецтвознавці, притаманні узагальнений площинний характер зображення, використання умовно-декоративних прийомів, переважання графічних прийомів над живописними, яскравий колорит, усталені композиційні схеми.


    Людмила Остроухова - одна з учениць, яка опановує ази петриківського розпису.

    МАЙСТРИ ВОЛОДІЛИ БАГАТИМ АРСЕНАЛОМ ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ МАЛЮВАННЯ - використовували різноманітні мінеральні та рослинні барвники для виготовлення фарб, саморобні пензлі із шерсті тварин, штампи. Для нанесення зображення застосовували відбитки власних пальців. У XVII-XVIII ст. набуло поширення малювання олійними фарбами на дереві та полотні. Розписи на папері темперою, аквареллю, гуашшю з’явилися на початку XX ст. Деякі майстри прагнули досягти професійності в своїх творах, а деякі малювали просто народні картинки.

    Характерною ознакою розписів є графічність - хороша «дзвінка» лінія, тендітно покладений контур, легкість усієї композиції.

    До речі, колись хати розписували здебільшого дівчата й молоді жінки. У деяких майстринь дозвільне малювання, як мовлять, для душі, з часом переходило у ремесло. Попит на розписи був величезний, і малювальниці розпочали виконувати розпис на папері: на довгих вузьких смугах у вигляді лиштви, на паперових рушниках, на аркушах паперу.

    Такі розписи звалися «мальовками» й призначалися для прикрашення хати. Саме розписи на прямокутних чи квадратних аркушах з окремим завершеним декоративним мотивом поклали початок нового жанру - народного декоративного розпису на папері, який у наш час, коли традиційні настінні розписи майже зникли, набув широкого розвитку.

    НАЙБІЛЬШ ВІДОМИМ ЦЕНТРОМ ДЕКОРАТИВНИХ РОЗПИСІВ УКРАЇНИ Є С. ПЕТРИКІВКА ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. Специфічні умови, які склалися в цьому мистецькому осередку, сприяли активному розвитку та видозміненню форм вияву декоративного малювання, що набували нових і нових рис.

    Колективне за своїм характером петриківське малювання, дізналися ми, розвивалося впродовж століття на основі яскраво виражених художницьких індивідуальностей. Малюнки петриківських майстрів - це безмежна кількість імпровізацій рослинного орнаменту, виконаних легко та віртуозно.


    Цьому мистецтву вчитися ніколи не пізно.

    Петриківський розпис впізнається по витонченому мазку, за допомогою якого утворюється безліч орнаментальних мотивів: квітів, листя, трав, стебел, пуп’янків, пагонів, що складають вибагливі комбінації, доповнені кольоровими плямами ягід, грон винограду, кетягів калини. Малюнки переважно виконуються на білому тлі, що дісталося «в спадок» від білої стіни української хати.

    Дивовижна різноманітність виконавчих манер характерна для майстрів цього осередку, який представлено в колекції музею авторами кількох поколінь. До найстаршого належать Надія Білокінь (1893-1981), Тетяна Пата (1884-1976), Ярина Пилипенко (1893-1978), Надія Тимошенко (1908-1971), які стояли біля витоків стилю, створили його образотворчі засади.

    Федір Панко (1924 р.н.), Марія Пікуш (1954 р.н.), Глущенко В.А., Турчин Ніна (1941 р.н.), Самарська Ганна (1942 р.н.), розповіли співробітники музею, продовжують справу своїх попередників, активно працюючи й донині.

    Віталій НОСАЧ, Фото автора та з інтернету

    Таке дивовижне слово «Пиріжки»

    (Закінчення. Початок у №22, 23)

    Я із цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

    Повернувшись до хати, тітка Оксана поряд з молоком і хлібом поставила глиняну миску з рідким пахучим медом. Потім вона прикладала хліб до грудей і нарізувала його великими шматками. Ми з Галинкою мочали хліб у мед, залишаючи на столі і на наших сукенках тонесенькі, як ниточки, солодкі цівки і запивали ще теплим молоком. Ми насолоджувались цією смакотою. А коли завиднілось дно нічим непримітної миски, тітка Оксана заохочуюче, з посмішкою сказала:

    - Молодці, дівчатка. Ось тепер вже чекайте, коли мед виступить у вас на животі…

    Далі їй нічого не лишалося, як відправити нас додому. Дорога назад пролягала вже знайомим маршрутом. Однак в нашу безтурботність все ж таки вкрадалося почуття провини за скоєне. А ще кожна із нас час від часу піднімала свою бундочку (платтячко), застережно заглядаючи, чи не виступив ще на животі мед. Адже ми були ще зовсім малі і не знали, що то був всього лише розхожий жарт...

    ПОБАЧЕННЯ ІЗ ДИТИНСТВОМ

    Багато води спливло з часу того безтурботного дитинства. Було навчання у виші, а потім робота, робота, сім’я, діти, внуки. Словом, життєва круговерть рідко налаштовувала на спогади раннього дитинства. Та все ж таки ще одна зустріч з Пиріжками відбулася. Завдячуючи моєму чоловікові. Він неодноразово казав мені, що йому давно кортить побувати в селі, про яке розповідала моя мама.

    Якось чудової осінньої днини я здалась на його пропозиції, й ми поїхали, як я собі уявляла, просто подивитися на село, в якому знаходила притулок моя сім’я кілька десятиліть тому. Сподівань на те, що побачимо будинок, а тим більше нашу родичку, у мене особисто не було. Адже з часу закінчення війни виросло вже декілька нових поколінь. А у тітки Оксани, знала від мами, своїх дітей не було. Та й саме село не могло не змінитися. Однак, по дорозі мій чоловік мене весь час заохочував: «Сходи, запитай кого-небудь, а раптом нам щось розкажуть».

    В’їхавши в село, майже відразу зупинилися. Біля одного з будинків двоє молодих чоловіків спритно управлялися з бензопилою, заготовляючи дрова на зиму. Привіталися.

    - Може підкажете, хто із ваших сусідів - корінний житель, котрий міг би знати людей старшого віку? - запитую. У відповідь чую: «Таких не знаємо. Спробуйте спитати он у тій хаті».

    За такою підказкою я обійшла декілька будинків, і коли мені знову вказали наступну адресу, я подумала, що марно турбувати людей, та й ми згаяли вже майже дві години часу. Та все ж таки до хвіртки вказаного обійстя підійшла. У дворі був гарний сторож, чужих до хати не пускав. На гавкіт собаки вийшли дві жінки середніх літ. Вкотре гублячись у словах, розповідаю, що шукаємо хату тітки Оксани, в якої ми були в біженцях під час війни. Найголовнішою ознакою будинку називаю малесеньке віконечко, розташоване на рівні печі. Одна із жінок, хитає головою, мовляв, нічим допомогти не можу. А друга, з хитруватою посмішкою каже: «Ходімо до моєї матері. Їй вже 78 років, і вона все своє життя прожила в Пиріжках».

    Заходимо в чисто прибрану затишну хату. На печі - охайна привітна жінка. Знову викладаю мету приходу. Пауза. Адже під час війни жінка й сама була ще зовсім малою. Головною ознакою хати знову чомусь називаю маленьке віконечко на печі.

    - Це ж, мабуть, та Оксана, у якої чоловік Пилип з війни прийшов увесь поранений. Нема вже ні Пилипа, ні самої Оксани.

    - Та й самої хати вже, напевно, немає? - вступаю в розмову.

    - Ні, хата стоїть. Незадовго до смерті Оксана продала її й поїхала до сестри у Львів. А в хаті живуть зараз молоді люди, пиріжківці.

    - То як же нам туди дістатися?

    - Туди кілометрів зо два. Це в самому центрі села. Від будинку культури треба повернути на вулицю, що йде ліворуч, і друга хата - це та, яку ви шукаєте.

    І ось ми, двоє літніх людей, зупиняємося біля хати, яку не сподівалися побачити. В цю мить із двору повільно виїжджає темно-червоний «жигуль», в кабіні якого, крім водія, знаходяться дві жінки. Я розгублено дивлюся то на хату, то на машину. Чоловік міг би просто не звернути увагу на двох диваків та й поїхати у своїх справах. Але, як потім він зазначив, його увагу привернула саме наша розгубленість. Він зупинився, відчинив дверцята машини й з певною пересторогою запитав:

    - Ви щось хотіли?

    Починаю розповідати нашу історію про те, що під час війни ще маленькою дівчинкою я зі своєю родиною ось у цій хаті була у біженцях. Наголошую, що нам нічого не треба, ми з моїм чоловіком лише хотіли дістатися цих місць і подивитися на цю хату. Нас сюди привела, власне, пам’ять серця.

    Чоловік дістав телефон. Набравши номер, промовив:

    - Наташо, вийди, будь ласка. Ось тут люди, поговори з ними.

    Вийшла молода красива жінка. Оглядаючи нас з певною недовірою, все ж таки запросила до хати.

    Як тільки я переступила поріг та побачила піч, яка на деякий час була нашим помешканням, по моїх щоках покотилися сльози. У господині та її гостей, які на той час були в хаті, вже не було сумнівів, що ми справді ті, за кого себе видаємо.

    - А куди поділося віконечко, що було на печі? - трохи оговтавшись, запитала я.

    - Єдину перебудову, яку ми зробили в хаті, це те, що заклали віконце.

    Нас запросили до столу, до того самого столу, за яким ми з моєю подружкою Галинкою свого часу з’їли цілу миску меду.

    ЗНАЙШЛИ НОВИХ ДРУЗІВ

    Повернувся господар Юрій, який порозвозив по домівках свою маму і тещу. За розмовами і неймовірно смачними млинцями, спеченими на полум’ї в печі, непомітно підкрався вечір. Настав час вирушати додому. За гостинність і увагу ми щиро дякували господарям, Юрію й Наталії, які виховують сина Андрійка, шестикласника. Вони, в свою чергу, висловлювали задоволення від знайомства та спілкування з нами. А наостанок, на гостинець, завантажили в багажник нашої машини величезного гарбуза та інші овочі з власного городу. Ми продовжуємо наші дружні стосунки й сьогодні.

    Отже, поїздка в Пиріжки - це була зустріч з подіями далекого воєнного дитинства, це була зустріч пам’яті. Це було і знайомство з новими привітними господарями старого й дуже дорогого для мене помешкання.

    Ганна БОГОВІС

    Ефект від конкретних справ

    А починає свій відлік 18 дистанція колії з травня 1957 р. Першим керівником новоствореного підрозділу був Микола Макаров. Під його очолюванням виконано великий обсяг робіт з покращення умов праці, будівництва житла, оснащення дистанції машинами та механізмами.

    З 1965 по 1969 р.р. дистанцію очолював Федір Бурда. Під його орудою колектив брав активну участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, які сталися через затяжні дощі. Тоді було розмито малий міст на 103 км перегону Цвітоха - Славута та на перегоні Шепетівка-Подільська - Ізяслав, де на 9 - 11 км стався зсув земляного полотна.


    Начальник Шепетівської дистанції колії Анатолій ГУНДЕР вручає пам’ятні подарунки ветеранам підрозділу.

    На зміну Федору Сидоровичу було призначено Ігнатія Поліщука. З 1974 р. дистанцію очолює Микола Шкурат. Після нього біля керма колійного локомотива стояли Анатолій Сіняков, Дмитро Бобчук, Петро Яковенко, Микола Антоненко, Анатолій Пастушенко, Іван Ляховий, Михайло Біленький, Микола Іванченко, Володимир Веснін, Володимир Остропольський.

    З липня 2011 р. колектив дистанції очолює Анатолій Гундер, який знає роботу колійника не з підручників, бо в 1995 р. почав тут працювати монтером колії. Згодом Анатолій Володимирович отримав відповідну освіту та просунувся службовими сходами до керівника.

    Зараз перед колективом, штат якого на сьогодні складає 755 чоловік, постали серйозні завдання. Основне - підготовка дільниці Коростень - Шепетівка - Здолбунів - під швидкісний рух - виконане. Тепер необхідно її утримувати та забезпечити безпеку руху поїздів зі швидкістю 160 км/год. На даний час розгорнута довжина головних колій становить майже 420 км, станційних і спеціальних - понад 180, під’їзних - 14. загальна кількість стрілочних переводів 630, переїздів - 96, понад 260 км безстикової колії.

    Для когось - це «суха» статистика для фахівців. А для колійників - складова успішної роботи. Адже головне - досягти оптимізації технологічних процесів під час поточного утримання сталевих ниток. А ще тут відомо, що таке культура виробництва і підвищення продуктивності праці. Отже, можна констатувати: існує ефект від конкретних справ.

    Поздоровити колійників у цей день до Шепетівського будинку науки та техніки завітали начальник галузевої служби колії Михайло Січной, начальник Козятинської дирекції залізничних перевезень Василь Буцерога, голова Козятинського теркому профспілки Анатолій Вільчинський та колеги з підрозділів Шепетівського залізничного вузла.

    Вітаючи хазяїв, Михайло Січной сказав, що серед 30 підрозділів, підпорядкованих галузевій службі, Шепетівська дистанція колії - один із найкращих. І висловив впевненість, що колектив і в подальшому не знизить темп і якість робіт.

    Під час урочистостей було заохочено кращих працівників дистанції. Не забули тут і про ветеранів. Адже вони - гордість кожного трудового колективу. Це вони своєю невтомною та нелегкою працею прославляли труд колійників. На пам’ять про цю зустріч начальник дистанції Анатолій Гундер вручив почесним залізничникам Миколі Антонечку, Володимиру Якобчуку, Сергію Кордонцю, Івану Сергійку, Михайлу Яремчуку, Олександру Данилюку, Анатолію Михальчуку, Валентину Яковлєву та Михайлу Тодосію цінні подарунки.

    До речі, під час усього урочистого заходу його учасників вітали самодіяльні артисти Шепетівського будинку науки та техніки. Безумовно, концерт у їх виконанні надовго залишиться в пам’яті.

    Завершилася зустріч працівників дистанції різних поколінь урочистою передачею символічного ключа колійника від ветеранів молоді.

    Його вручив Микола Антонечко Сергію Бондаренку.

    Сергій ГУК, Фото Віталія НОСАЧА

    Вітаємо!

    20 июня отпраздновал свой юбилей (90-летие!) прекрасный человек Мазуренко Виктор Александрович.

    Он прошёл дорогами войны в составе отельного мостового железнодорожного батальона.

    Будучи преподавателем КЭМТа, 60 лет «ковал» кадры для железной дороги.

    Был руководителем художественной самодеятельности техникума, о чём недавно напечатал книгу.

    Мы гордимся Вами!

    Пусть будет в Вашей жизни

    Всё, что нужно,

    Чем жизнь бывает хороша -

    Почёт, здоровье,

    Счастье, дружба

    И вечно юная душа!

    Ваши дети, внуки и правнуки, г. Казатин

    P.S. Матеріал про те, як у КЕМТі відсвяткували 90-річчя Віктора Олександровича Мазуренка, - у наступному номері.


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05