РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 22 (15 червня 2012)
  • Випуск №22 15 червня 2012
    Зміст
    1. У чому притягальна сила «лебедянки»? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    2. Двох газетних абзаців недостатньо (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    3. З прицілом у день завтрашній (Микола ПАЦАК, Фото з архіву «Рабочего слова»)
    4. Володарі надійної логістичної схеми (Оксана КЛИМЧУК)
    5. ПАМ'ЯТКА ІСТОРІЇ ЧИ АВАРІЙНА СПОРУДА? (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Віталія НОСАЧА)
    6. Оксана САЛЬКОВА: «Усі наші біди від неправильного харчування і стресів» (Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. Які з гумористів батьки, або Як виростити людину… (Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву Лесі ОЛІЙНИК)
    8. Герой, який не здається (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. Таке дивовижне слово «Пиріжки» (Ганна БОГОВІС)
    10. Поздравляем! Украинская сборная начала с победы! (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    11. Зозуля й жайвір (Никифор ЛИСИЦЯ)

    У чому притягальна сила «лебедянки»?


    Увага! Ретро-поїзд.

    Про український залізничний туризм поки що говоримо мало. Думаю, цьому є доволі зрозуміле пояснення. Про відродження колишньої слави коротких та довгих подорожей сталевими коліями, які були популярними за радянських часів, чув давно. Де-не-де прозвучить ідея щодо прокладення маршруту залізничним Прикарпаттям або Волинню. І все на тому. А про те, що 10 червня п.р. від першої платформи Центрального вокзалу щойно відреставрований паровоз легендарної серії Л відправить мешканців та гостей столиці кільцевим маршрутом навколо Києва, кореспонденти дізнались незадовго перед стартом ретро-поїзда.


    «Це у вагоні - кондиціонер, а у будці машиніста - плюс 40°С», - запевнив нас машиніст паровоза Іван ПРИХОДЬКО.

    Що цікавило та спонукало відправитись у перший рейс колег-журналістів та десятки бажаючих, яких радо запрошували диктори столичного вокзалу?


    З мрією про далекі подорожі.

    Все про локомотив. Починаючи від надпису за давньою орфографією на будці машиніста «СНОВСКЪ», закінчуючи будовою основних ходових частин легендарного вантажного паровика серії Л. Що не кажи, а народ у нас допитливий. Мимоволі прислухались до запитань, а також докладно записували відповіді, які надавали начальник галузевої локомотивної служби Південно-Західної Володимир ЛИТВИНЕНКО, його перший заступник Микола АНДРІЯШ та головний інженер галузевої пасажирської служби Олександр ЯСИНЕЦЬКИЙ.


    «Будеш машиністом?».

    Спочатку - про Сновськ. Таку назву мало майже 80 років тому мальовниче містечко Щорс (на берегах р. Снов), що на Чернігівщині. Тепер у місцевому локомотивному депо умільці дають друге життя локомотивам, які давно пережили свій гарантійний вік.

    Відповіді на будь-які запитання від зацікавлених незадовго перед відправленням туристичного поїзда надав машиніст «лебедянки» Іван ПРИХОДЬКО. Запитання про будову основних частин локомотива торкаються, як говорять, усіх усюд залізної машини - від тендера до котла, від колісних пар до пароперегрівача. Зацікавлені та трохи, як здалося, спантеличені від гудіння машини подорожні раз по раз ставили повноголосі запитання через відчинене вікно будки паровоза. Лаконічні й водночас цікаві відповіді надавали справжні знавці своєї справи.

    Останній гудок паровоза. Квапимося до затишного вагона, що «межує» із вагоном-рестораном. Отже, щонайменше, всебічний відпочинок за філіжанкою кави і бутербродами гарантовано.

    Червоного кольору із білою окантовкою колеса, що приведені у рух від потужної парової машини через масивні дишла, поступово набирають хід. За вікном - красень Київ.

    Дорогою обмінюємось першими враженнями із колегою Ксенією ГАБРІАДЗЕ - журналісткою одного з київських інтернет-видань, якій цікаво все, що відбувається на терені столичної магістралі.

    Спочатку вона ділиться думками щодо того, про що почула від І. Приходька та його помічника Олександра БІГУНА. Уяву К. Габріадзе вразила розжарена топка паровика, прилади і важелі кольору вогню і диму - червоно-жовті та сірі. Ця гама кольорів є не випадковою. Таким чином легше керувати норовистою механікою та гідравлікою, теплотехнічними та паровідвідними пристроями.

    До розмови приєднуються більш обізнані журналісти. Дізнаємося про те, що пращури паровиків серії Л ще на початку минулого століття без навантаження могли досягати швидкості до 200 км/год. Правда, подорожні не були у змозі так швидко пересуватися, адже тогочасне колійне господарство не забезпечувало надійну гарантію експлуатації колійних ниток. Саме тоді і затверджується звична конструкція паровоза, яка використовуватиметься впродовж усього ХХ століття. Аж до закінчення епохи паровозобудування.

    Слово - до слова. І ось поволі дізнаємося, що професія конструкторів паровозів свого часу була дуже престижною. Після Жовтневої революції СРСР таких фахівців, талант яких завжди високо цінувався, майже не залишилось. Однак незабаром цю професію освоїла творча молодь. Найдосвідченішим творцем машин у колишньому Союзі вважався Лев ЛЕБЕДЯНСЬКИЙ, головний конструктор Коломенського паровозобудівного заводу, який встиг не лише сконструювати добрий десяток оригінальних серій локомотивів. За своє життя він встиг зустріти тепловозну та електровозну епохи. До речі, локомотив, який було надано для подорожі столичною магістраллю, було побудовано за кресленнями і розробленою технологією на Ворошиловградському паровозобудівному заводі у 1954 р.

    «Майже 60 років, а все як новий». Такі «компліменти» на адресу машини чулися звідусіль.

    …За вікном вагона - мальовничі береги вічно молодого Дніпра, печерські пагорби, золотом милують око сонцеликі дзвіниці Лаври, трудівник - річковий порт, новобудови, що тут і там закривають денний горизонт… Ми опиняємося серед ландшафтного різнобарв’я столичних парків. Сирець, Нивки, борщагівські діброви, залізничні станції, пасажирські платформи. Для тих, хто зустрічав наш ретро-поїзд, перебуваючи біля залізничних колій, це справляло незабутнє враження. Багато кому вдалося залишити у власних мобільних телефонах світлини із зображенням себе шановного на фоні паровика, що рухався. Хтось із колег підмітив, що тепер у світовій павутині буде безліч фотознімків на фоні Київського ретро-поїзда.

    З вагонних динаміків лунає 140-річна історія функціонування столичної магістралі. Пасажири поступово заповнюють вагон-ресторан. Час насолодитися фірмовими стравами. Сьогодні це - кава, чай, різноманітні прохолоджувальні напої, печиво та бутерброди. У планах - пригощати подорожніх смачними обідами.

    Між іншим, плавний хід паровоза дозволяє смакувати будь-якими стравами у вагоні-ресторані, не переймаючись, що від розгойдування щось проллється на власний одяг або на вбрання сусіда. Під час обговорення це також не залишилося поза увагою з боку наших колег.

    Які враження залишаться у нас? Паровоз і до сьогодні є машиною, яка володіє своєрідною притягальною силою для людей, які полюбляють залізничний туризм. Добре, що саме Південно-Західна стала піонером у справі відновлення цього цікавого виду подорожування.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Двох газетних абзаців недостатньо

    Напередодні початку Чемпіонату Євро-2012 одна із центральних українських газет згадала лише у двох коротких абзацах про участь українських залізничників у підготовці до чемпіонату.

    «За роки підготовки до чемпіонату нарешті хоч частково довели до ладу так званий «міст Кірпи» та дорожні розв’язки до нього. Нагадаємо, залізнично-автомобільний мостовий перехід почали зводити у 2004 році, але після загибелі натхненника будівництва, екс-міністра транспорту Георгія Кірпи, процес фактично зупинився. А після перемоги України та Польщі у змаганні за право приймати Єврочемпіонат знову пожвавився: у 2010-му відкрили залізничну складову та рух із лівого берега на правий, у 2011-му - з правого на лівий, наразі повністю здано правобережну розв’язку».

    Другий абзац ще коротший. «Зміни торкнулися і залізниці - столицею почала курсувати міська електричка. У 2011 році було відкрито рух кільцем завдовжки 50,8 км із 14 зупинками. Міська електричка працює зранку та ввечері з інтервалом 14 - 17 хвилин, вона стала в Києві шостим видом громадського транспорту - після трамваю, тролейбуса, автобуса, метро та фунікулера». («Україна молода» №82 від 8.06.2012).

    Як на мене, варто ще раз повернутися до теми підготовки столичної магістралі, яку розпочато два номери тому у газеті «Рабочее слово». Чи необхідно нагадувати про те, що саме столична магістраль брала безпосередню участь у будівництві залізнично-автомобільного мосту через Дніпро? І про якісне відновлення будівель і споруд Центрального та Приміського вокзалів не забудемо. Незайвим буде наголосити і на тому, що завдяки зусиллям робітників та інженерів з майже усіх підрозділів Південно-Західної, приміром, на дільниці між Києвом і Гребінкою, виконано ремонти вокзалів та платформ на станціях Бориспіль, Березань, Переяславська, Яготин, Кононівка, Мар’янівка, імені Г. Кірпи. Варто перевести погляд залізничних пасажирів на карту дільниці між столицею та Коростенем, Шепетівкою та Здолбуновом, як пересвідчимось у значних змінах на краще у межах станційних господарств Тетерева, Коростеня, Кривина, Славути, Цвітохи, Острога тощо.

    Окрема сторінка в історії будівельної підгалузі Південно-Західної залізниці - зведення у найкоротші терміни учбово-тренувального центру з побутовими приміщеннями технічної пасажирської станції у межах ст. Дарниця. А ще й новозбудований на базі Дарницького локомотивного депо Центр технічного обслуговування міжрегіональних електропоїздів від корейської фірми «Хюндай Ротем», де працюватимуть понад 300 залізничників.

    Як наголошував під час інспекційної поїздки напередодні чемпіонату з футболу генеральний директор Укрзалізниці Володимир КОЗАК, Центр істотно відрізнятиметься від існуючих в Україні депо, навіть більше - такими депо може похвалитися далеко не кожна країна. Наприклад, одне депо такого високотехнологічного рівня є в Росії та одне - в Фінляндії.

    «Центр обслуговування швидкісних поїздів було створено у рекордні терміни. Роботи із будівництва вагоно-мийного комплексу та ремонтно-екіпірувального цеху було розпочато у вересні 2011 року і в цілому завершено 1 червня п.р. Ми готували Центр з розрахунку на майбутнє, далеко не кожна країна в світі може похвалитися такими депо. Наразі, ми в змозі обслуговувати «Українські експреси», і забезпечувати європейський рівень якості у галузі обслуговування сучасної техніки», - заявив Володимир Козак. І в цьому є частка звитяжної праці колективу столичної магістралі.

    Між іншим, як уже писала наша газета, до Євро-2012 столичною магістраллю було підготовлено всю залізничну інфраструктуру. Отже, двох абзаців у виданні (про яке наголошували вище, але заради того, щоб не робити цій газеті зайвий раз реклами, друкувати її назву не збираємось - ред.) буде недостатньо. І все ж той таблоїд має читачів в усій Україні. Значить, потрібно висвітлювати діяльність залізниці досконально.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    З прицілом у день завтрашній

    Нещодавно Конотоп приймав гостей зі всієї України. Тут, у вагонному депо, відбулося засідання балансової комісії вагонного господарства Укрзалізниці. Заходи подібного масштабу, хоч і значимі - підбиваються підсумки роботи, вирішуються нагальні проблеми, намічаються плани, - та для непосвячених у вагонну круговерть навряд чи будуть цікавими. Зібралися серйозні люди для обговорення своїх серйозних питань - та й усе.

    Набагато цікавіше пройтися по депо. Як і годиться, готувалися. Ще за два місяці стало відомо про місце проведення засідання, тому час був. Хоч і закрадалися сумніви, що вдасться власноруч, підкреслюю - без залучення сторонніх осіб, перетворити, наприклад, ряд кімнат на конференц-залу, сучасну, комфортну, з великим столом і мікрофонами на кожного учасника засідання.

    Або до свята Перемоги в меморіальному куточку, де вже є пам’ятний знак вагонникам, які загинули в роки війни, і горить «вічний вогонь», встановити платформу, а на ній копію гармати калібру 45 міліметрів. «Тільки чому «сорокоп’ятку»? Такі гармати стримали наступ фашистських танків перед Конотопом на Сеймівському рубежі в кінці серпня сорок першого, - відповів начальник депо Володимир Федорко. - Та й пізніше вони залишалися на озброєнні нашої армії. Легкі, надійні. Партизани ними воювали. Це по суті один із символів Великої Вітчизняної війни. Як танк Т-34, як автомат ППШ…»

    Із підготовкою деповчани справилися. Десь за тиждень до балансової переступаю поріг прохідної підрозділу і зустрічаю головного механіка Сергія КАРАСЯ. Саме в його підпорядкуванні будівельна група та експериментальна бригада - головні сили підготовчого процесу. Уже тільки за виглядом Сергія Володимировича здогадуюся, що робота йде успішно. Енергійний, комунікабельний за вдачею і постійний читач «Рабочего слова», він не раз ділився виробничими новинами. Але коли щось не ладиться - тоді не до розмов. Як було цього дня Юрію ЮРЧЕНКУ, головному інженерові підрозділу. У вагоноскладальному цеху він із колегами оглядав зерновоз. Рукава сорочки засукані по лікті, руки в мастилі. Ні, таки не кабінетна в Юрченка робота. Значить, тут є проблема. Проблема, подумалося, вирішиться, а зерновоз буде відремонтовано якісно і вчасно. Репутацією надійного ремонтника деповчани дорожать. Бо це і безпека руху, і перспектива. Володимир Федорко розповідав: «Чому клієнт іде до нас? Та тому, що ремонтуємо якісно. Коли в Конотопі, хваляться замовники, то три відчеплення між ремонтами вагона». «А не в Конотопі?» - запитую. - «І до тридцяти доходить».

    Знайомство із депо учасники наради, точніше, їх частина, бо фахівці з бухгалтерії, маги цифр і звітів, відразу зайнялися паперами, розпочали з АКП. Помічаю, що приємне враження справляє на них приміщення, де між залізом знайшлося місце квітам і картинам. Та, звичайно, випробувальні стенди, про які гостям розповів майстер АКП, почесний залізничник Анатолій КОХАНЕЦЬ. На інших залізницях, в інших депо вони теж є, та конотопчани постійно їх удосконалюють, створюють свої, аби максимально наблизити умови випробування гальмівного обладнання до робочих.

    Далі було кузнечне відділення. Тут за останній час відбулася суттєва переміна - із вугілля перейшли на газове опалення. Це відразу ж змінило умови роботи ковалів - немає кіптяви і диму. Зросла також продуктивність праці. Уже не треба годинами чекати, поки метал «дійде» до потрібної температури. У газовому горні він гріється у кілька разів швидше.

    У вагоноскладальному цеху учасників засідання привертає автоматизований стенд для випробування гальмівної системи. Теж украй необхідний. За словами Володимира Федорка, з появою у депо такого апарата помітно зменшилося число відмов у роботі гальм у ході експлуатації вагонів, які ремонтували конотопчани.

    Депо Конотоп - підрозділ динамічний, що розвивається. Розвивається постійно, крок за кроком удосконалюючи технологію ремонту. Де завжди працюють із прицілом на завтра. Наприклад, час підказує, що назріває необхідність якісного фарбування вагонів. Тому в депо розпочали будівництво фарбувально-сушильного відділення.

    Власне, все, що тут робиться, розраховане на перспективу. Ось раніше відкрили їдальню. Не заради прибутку, хоч він, безумовно, є (тут печуть найсмачніші в Конотопі пиріжки), а заради здоров’я. Результат проявився не відразу. Та сьогодні цифри із лікарні свідчать, що по депо знизилася кількість випадків шлункових захворювань. Оновили у ремонтних цехах мережу опалення - деповчани менше простуджувалися взимку.

    Думка про завтрашній день, перспективи - що ж, сприймається. Та прискіпливий читач обов’язково запитає, для чого депо конференц-зал. В оренду здаватимуть чи що? А в ньому проводитимуться виробничі наради. До цього, якщо не помиляюся, відбувалися вони або в класі технічного навчання, або в кабінеті начальника. Розкіш? Але ж депо Конотоп є сучасним підрозділом.

    Саме на цій рисі наголосив, відкриваючи засідання балансової комісії, начальник головного управління вагонного господарства Укрзалізниці Олександр КУТІШЕНКО. За його словами, депо Конотоп є одним із кращих на залізниці, є підрозділом, де чітко налагоджено роботу і де працюють гарні люди. Учасників наради від залізничників регіону і всієї столичної магістралі привітали начальник Конотопської дирекції залізничних перевезень Дмитро КУШНІР та начальник галузевої вагонної служби Південно-Західної залізниці Дмитро ФОРСЮК.

    Микола ПАЦАК, Фото з архіву «Рабочего слова»

    Володарі надійної логістичної схеми

    Станція Коростень - це потужний залізничний підрозділ із чималим колективом, в якому бережуть кращі трудові традиції своїх попередників. Працюють тут люди різних професій, усіх - майже 360 чоловік. Оскільки на цій важливій вузловій станції рух поїздів, роботи з розформування і формування потягів не зупиняються ні вдень, ні вночі, то й увесь станційний механізм працює злагоджено, як годинник.

    Поглянемо ближче на роботу чергових по ст. Коростень. Їх праця ніколи легкою не була, а в період підготовки магістралі до швидкісного руху, коли було чимало «вікон», і поготів. Отож, зрозуміло, що працювати на цій посаді мають професіонали, які швидко орієнтуються в тій чи іншій ситуації, і здатні оперативно приймати рішення. Як мені вдалося довідатися, саме такі люди тут і працюють, більшість має великий досвід роботи. Але серед цієї когорти є й молодий працівник, який завдяки своїй наполегливості, зібраності в роботі не гірший від його старших колег.

    Зайшовши одного дня на пост чергового, якраз потрапила на зміну, в якій працював Олександр КОЗАЧОК. Серйозний, зосереджений на роботі, видно, що не до розмов йому. Все ж дізналася, що 25-річний залізничник два роки вже працює черговим. А до цього було навчання в Харкові в залізничному вузі, робота на станції Коростень черговим по парку. Як і належить справжньому чоловікові, Олександр пройшов військову службу у Збройних Силах. Повернувшись, почав практикуватись на чергового. Кращі риси наставників проявили при цьому його старші колеги. Це досвідчені чергові, серед яких Лідія Козинна, Олена Ступницька. Вони переконані, що робота з організації руху поїздів серед усього іншого вимагає неабиякої самодисципліни. І саме ця риса Олександру притаманна, як і бажання працювати і вдосконалюватися.

    …Успіх зазвичай здобувається, коли ми маємо завзятість і не піддаємося розчаруванню під час труднощів, казали древні мудреці. Отож молоді, і не тільки, варто на це зважати.

    Від редакції. Потужний шлюз для транзитних потоків. Так, використовуючи морську технологію, можна назвати ст. Коростень. Тут чітко діє регламент взаємодії всіх учасників, які виконують технічне обслуговування інфраструктури станції. Лише таким чином на сьогодні можна виконати основні експлуатаційні показники у межах всієї Коростенської дирекції залізничних перевезень, а отже і столичної магістралі. Мета О. КОЗАЧКА та його колег - забезпечення надійної логістичної схеми, що має бути корисною для вантажовідправника, споживача й для власників вагонного парку.

    Оксана КЛИМЧУК

    ПАМ'ЯТКА ІСТОРІЇ ЧИ АВАРІЙНА СПОРУДА?

    Одна із болючих проблем для залізничників - утримання в належному стані станційних споруд. Адже багато із них зведено ще наприкінці позаминулого століття. Щоправда, є й набагато «молодші», які, на жаль, перебувають далеко не в зразковому, а то й аварійному стані. До останніх відноситься й будівля залізничного вокзалу на ст. Старокостянтинів-1.

    ТРІЩИНА, ЩО ОХОРОНЯЄТЬСЯ…

    Через проектні похибки або й через невдале місце розташування (дуже близько залягають ґрунтові води) вокзал за останні роки майже розколовся навпіл. Тріщини пішли від фундаменту і досягли перекриття. І на сьогодні є загроза руйнації. Звичайно, все це непокоїть і працівників станції, які в ній перебувають, і тих, хто відповідає за технічний стан споруди, а це Жмеринське будівельно-монтажне експлуатаційне управління. Тому вже декілька років поспіль ставиться питання про капітальний ремонт чи й зведення нового вокзалу. Під час весняного комісійного об’їзду до цієї проблеми знову повернулись. І з’явилась надія, що буде проводитись капітальний ремонт.


    Тріщина у стіні зали чекання вокзалу ст. Старокостянтинів-1.

    - Ми готові до виконання ремонтних робіт при надходженні потрібних коштів, - заявив начальник БМЕУ-3 Володимир ЛЕВЕНЧУК. - Але тут, як показує наш досвід, можемо зіткнутись ще із однією проблемою. Річ у тім, що цей будинок віднесений до пам’яток історії. І для того, щоб виконувати його ремонт, потрібні будуть певні дозволи від багатьох державних інстанцій, а ще - патент на проведення реставраційних робіт і таке інше. Що потребує чимало часу та зайвих грошових витрат.

    Цікавлюсь, що ж це за пам’ятка історії? Дійсно, на фасаді будівлі прикріплено відлиту із металу табличку, на якій викарбовано: «Україна. Пам’ятка історії - залізнична станція початку двадцятого століття. Охоронний номер 1180. Охороняється державою. Пошкодження карається законом».

    Після прочитаного виникає ще більше запитань, ніж до цього. Що саме є пам’яткою історії - будівля вокзалу чи залізнична станція? Якщо вірити написаному, то станція. А вона включає не лише одну будівлю, а й станційні колії та багато іншого. То й усе це відноситься до пам’ятки?

    Під час розмови із місцевими залізничниками з’ясував, ЩО ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ВІДДІЛ ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК ОПІКУЄТЬСЯ ЛИШЕ ВОКЗАЛОМ. Тому звідти й був направлений припис, щоб виготовити, за рахунок залізниці, та прикріпити на будинку згадану вище табличку, зміст текста на якій визначений цим відділом. Тому саме до чиновників є запитання. Який період вважається початком століття? Напевне, перша четверть чи третина? А споруда вокзалу, про яку йдеться, відповідно до документів, що зберігаються у БМЕУ-3, було зведено на початку 50-х рр. минулого століття і прийнята на облік у цьому підрозділі 1954 р. То хіба це початок століття?

    За свідченнями старожилів, поруч із нинішнім вокзалом розташовувався старий дерев’яний, який під час війни було знищено. І на сьогодні від нього не залишилось й сліду.

    «КТО ТАКОВ ТОТ ПРИМАКОВ?»

    Більшу незрозумілість ситуації вносить ще одна металева табличка, вірніше - меморіальна дошка, прикріплена до фасаду будівлі вокзалу. Читаємо: «Тут у 1919 році розміщувався штаб червонокозачого полку, яким командував герой громадянської війни В.М. Примаков». І знову запитання, як штаб міг розміщуватись «тут», коли цієї споруди ще не було? Коли ж мова йде про старий вокзал, то й дошку варто було б встановити на тому місці, де він стояв.

    «Кто таков тот Примаков» - в риму, але без іронії. Тепер щодо першого червонокозачого полку та його командира. Як на сьогодні, то є чимало сумнівів відносно їхніх заслуг перед українським народом. Звернемось до історичних документів. Ось що зазначено у книзі «Этапы большого пути» (Москва, 1962 р.). Перший полк Червоного козацтва виник у Харкові 10 січня 1918 р., на противагу Вільному козацтву. Командиром полку був Віталій Примаков. Він народився 18 (30 грудня) 1897 р. у с. Семенівка (тепер місто Чернігівської області). У першому шлюбі одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою відомого письменника. 3 1914 р. член Комуністичної партії. 27 грудня 1917 р. Примаков разом з Ароном Бароном за дорученням більшовицького керівництва сформували у Харкові з 2-го українського полку 1-й полк Червоного козацтва.

    Червоне козацтво брало участь у першому наступі сил більшовиків на Україну, воюючи на Лівобережжі і під Києвом проти військ Центральної Ради. Ось що писав сам В.М. Примаков про ці події у своїх перших спогадах: «В ночь на 27 декабря (мається на увазі ніч з 27 на 28 грудня 1917 р. - за старим стилем, або ніч з 8 на 9 січня 1918 р. - за новим) прошлого года по распоряжению народного секретаря Украинской рабоче-крестьянской республики т. Шахрая был разоружен 2-й украинский полк. На развалинах 2-го украинского полка был создан 1-й полк Червонного казачества, в состав которого лег 3-й бата-льон 2-го украинского полка, пополнившийся хлынувшей волной добровольцев. Организация полка была поручена мне и моему теперешнему помощнику, атаману 2-го куреня т. Барону. Полк формировался в течение недели, после чего по распоряжению Муравьева был двинут на Полтаву.

    Полк принимал участие в бою под Киевом, оказал там некоторые услуги рабочей армии, зайдя в тыл неприятелю через Пуща-Водицу на Куреневку и Подол, для чего переправился через Днепр по льду возле монастыря Межигорье. В Киеве часть полка под моей командой напала на неприятельский авиапарк и испортила 12 аэропланов, вредивших нашей армии...»

    Тут доречно пригадати про бій під Крутами (16 січня 1918 р.), в якому загинули студенти-добровольці від військ Муравйова. Тож полк Примакова й «оказал там некоторые услуги», не допустивши підкріплення студентам і відволікши на себе підрозділи війська УНР.

    У червні 1918 р. Червоне козацтво України перетворено на 1 катеринославський повстанський загін, який діяв у «нейтральній зоні» між РФСР і Українською Державою.

    У березні - квітні 1919 р. червоні козаки почали застосовувати партизанську тактику рейдів у тилу українських військ. Червоні козаки брали участь у рейдах і боях під Проскуровом (нині Хмельницький) і Старокостянтиновом. Загони червоного козацтва були оточені й частково знищені над Збручем отаманом Тютюнником.

    У ПОШУКАХ ЛОГІКИ

    Тож саме у цей період штаб полку перебував у будівлі не існуючого на сьогодні вокзалу. А чим займалось і з ким воювали «червоні козаки» - засвідчує ще одна меморіальна дошка, яку прикріплено до будівлі вокзалу на ст. Красилів, що на відстані менше тридцяти кілометрів від Старокостянтинова. На ній викарбувано: «Луценко Іван Митрофанович. 1864 - 07.04.1919. Український громадський діяч Одеси. Лікар. Командир Подільського куреня, полковник армії УНР. Загинув за незалежність України в бою за станцію Красилів 07.04.1919».

    Думається, зайвим вказувати в бою із ким він загинув. Одне варто зазначити, що українці воювали проти українців і у обох сторін була своя ціль, своя правда.

    Для мене залишається незрозумілим, чому експерти з Хмельницького обласного відділу охорони пам’яток одну станцію чи вокзальну споруду віднесли до пам’яток історії, а іншу - ні? Де ж логіка? Напевне, вірним було б зберігати пам’ятні знаки на залізниці, але таким чином, щоб це не заважало її нормальній роботі. Щоб можна було проводити ремонтні роботи, не оглядаючись на якихось чиновників, які опікуються «глобальними» проблемами, які не вартують виїденого яйця у привокзальному кафе. Адже найважливіше - безпека людей. Та на сьогодні у Старокостянтинові доводиться цим поступатись заради сумнівної пам’ятки історії, якою є аварійна споруда.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Віталія НОСАЧА

    Оксана САЛЬКОВА: «Усі наші біди від неправильного харчування і стресів»

    ІЗ ДОСЬЄ

    Оксана САЛЬКОВА понад п'ять років працює завідувачкою реанімаційного відділення Дорожньої клінічної лікарні №2 Південно-Західної залізниці. За спеціальністю - анестезіолог-реаніматолог.

    Закінчила Національний медичний інститут ім. Богомольця у 1999 р.

    - Оксано Вікторівно, як Ви потрапили в медицину?

    - Випадково. Так, не дивуйтесь, але після школи я не могла визначитись, ким хочу бути. Мама підштовхнула мене, так би мовити, порадила вступати до медичного училища. Після училища, яке закінчила з червоним дипломом, я зрозуміла, що це - моє. Саме в цій сфері я можу себе реалізувати. Шість років працювала медсестрою, далі вступила до інституту. Проте вступила з другого разу. Це ще раз підтверджує ту істину, що якщо у людини є ціль і бажання, вона досягне її.

    - Правда, що з усіх медичних спеціальностей існує лише одна, без якої не може функціонувати ні один сучасний стаціонар незалежно від профілю…

    - Так, ця гостра необхідність витікає із тих функцій, які щоденно виконує анестезіолог-реаніматолог. Основна з яких - підтримка, керування, інколи й часткове заміщення порушеної діяльності життєво-важливих органів та систем організму людини, таких, як серце, легені, печінка, нирки, головний мозок.

    В операційній хірург відповідає лише за той орган, який оперує, анестезіолог-реаніматолог - за весь організм, за відсутність болю, наявність свідомості, захисних реакцій організму на хірургічну агресію. Нерідко доводиться проводити штучну вентиляцію легенів, тому що діяльність мускулатури, у тому числі й дихальної, за допомогою спеціальних препаратів припиняється. Без цього хірург не в змозі якісно провести оперативне втручання.

    Далі - спостереження за післяопераційним станом хворого. Проте в нашому відділенні інтенсивну терапію проводять не лише пацієнтам після операції. До нас госпіталізують або ж переводять тяжко-хворих із різними патологіями.

    Тобто, сьогодні ми надаємо невідкладну допомогу всім пацієнтам у критичному стані, які потребують інтенсивної терапії. Це лікування серцево-судинних захворювань, зокрема, інфарктів, інсультів, різних порушень серцевого ритму. Крім того, у нас є відділення спеціалізованої хірургії, до якого входить урологія, офтальмологія і лор-відділення. Анестезіологічне забезпечення тут надаємо при всіх операційних втручаннях, які цього потребують.

    - Чи великим є відділення, яким Ви керуєте?

    - Наше відділення розраховане на 12 ліжок: шість - терапевтичного профілю, три - спецхірургія, три - акушерського. В стінах останнього проводимо лікування пацієнток із важким перебігом пологів, проведення знеболення під час кесаревого розтину та під час пологів.

    Ще ми займаємося екстракорпоральними методами лікування: плазмаферезом (найбільш природне та фізіологічне видалення токсинів з крові за допомогою мембранного поділу її складових - авт.) та гемосорбцією (метод чищення крові через вугільні чи синтетичні сорбенти). Це ми застосовуємо при лікуванні різних видів інтоксикації, печінковій та нирковій недостатності, при алергічних станах, подагрі, розсіяному склерозі.

    - Оксано Вікторівно, для впровадження таких методів лікування має бути відповідне обладнання?

    - Так, Ви маєте рацію. Наголошую на тому, що обладнання у нашому відділенні нове, потужне. Це також відіграє важливу роль у лікуванні пацієнтів.

    Біля кожного ліжка є монітор, інфузомат, це забезпечує проведення сучасних методів обезболювання. На екрані монітора видно частоту пульсу, його ритм, кардіоскопію, артеріальний тиск, кількість кисню та вуглецю в крові та повітрі, що видихає пацієнт та ще багато інших показників.

    Інфузомат - це апарат, що контролює за допомогою електроніки інфузний насос для інтенсивної терапії і анестезії. Необхідні ліки вводяться в організм з певною заданою швидкістю, також він забезпечує точне дозування ліків та рівномірну їх подачу протягом довгого часу.

    Ми також використовуємо один із надсучасних методів знеболення, так звану епідуральну анестезію (досить ефективний і безпечний метод знеболювання) для пацієнтів, які перенесли операцію на нирках та з метою знеболення пологів. Це дозволяє значно скоротити введення наркотичних знеболюючих засобів.

    - Сьогодні коментарі до слова «наркоз» не дають, мабуть, лише ті, хто не вміє розмовляти. Загальний наркоз - п’ять років мінус, бо він діє на серце, інші життєво важливі органи людини тощо. Ваша думка?

    - Ви абсолютно праві. Сучасні методики застосування знеболення не шкідливі для людини, більш прийнятні організмом, що полегшує роботу і хірургам, і акушерам, усім учасникам лікувального процесу. Але у їх основі лежать великі знання, вміння вчасно реагувати на потреби пацієнтів. Саме тому, разом із керівництвом нашої лікарні ми намагаємося постійно бути на вістрі сучасних медичних технологій - проводимо необхідне навчання, закуповується сучасна техніка, вдосконалюються методики діагностування тощо. А це важка робота поза межами щоденного рутинного лікувального процесу, тобто те, що пацієнт не бачить, а відчуває на якості та швидкості свого одужання.

    - Зазвичай, в реанімацію стороннім, родичам вхід заборонено?

    - Статистика сучасної медицини свідчить, що присутність сторонніх в реанімації не впливає на рівень інфікування, бо стерильні умови незавжди на користь пацієнтам. Тож ми дозволяємо відвідування хворих у певні години і завжди відкриті до діалогу. Я упевнена, що спілкування хворих із своїми рідними лише їм на користь - моральна підтримка, гарне слово, ніжний дотик завжди всім нам дуже потрібні. Інше зроблять лікарі та правильне застосування ліків. А на сьогодні забезпечення медичними препаратами, завдяки і страховій медицині, і рівню освіти та досвіду роботи спеціалістів, допомагають досягти високих результатів. Також хочу зазначити, що керівництво нашої лікарні нині приділяє особливу увагу особистим моральним якостям медичного персоналу. Адже останні впливають на світогляд пацієнтів. Приємно те, що наш колектив росте і, крім медичних послуг, допомагає зрозуміти нашим пацієнтам, як би це дивно не звучало, що лише на 10% здоров’я людини залежить від медицини, на 15% - від спадковості, а решта - від самої людини.

    - Тож у чому полягає Ваш рецепт здоров’я?

    - На мою думку, сьогодні всі наші біди від неправильного харчування і стресів. Змініть свій спосіб життя та раціон, наповніть свій посуд яскравими овочами, фруктами, живою їжею, додайте прогулянки на свіжому повітрі, фізичні вправи, йогу. Заправте все це усмішкою, оптимізмом… І насолоджуйтесь!

    - Вам особисто це допомагає?

    - Так, я сама за містом на присадибній ділянці вирощую огірки, помідори, зелень. Там і відпочиваю. Займаюсь йогою: це дуже гармонізує, додає спокою та впевненості. Син, донька та чоловік підтримують мене та розуміють, за що я їм дуже вдячна. Адже не завжди можу приділити їм досить уваги. Сьогодні темп життя просто збиває з ніг, та все ж я намагаюсь частіше зупинятися, щоб помилуватися жовтими тюльпанами чи вранішнім сонцем, погладити песика чи просто покататися разом з донькою на велосипедах.

    - Дякую за розмову.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА

    Які з гумористів батьки, або Як виростити людину…

    Сьогоднішня наша співрозмовниця - не лише прекрасна жінка, мати, педагог, громадський діяч, музичний критик і журналістка, секретар правління Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України, а й чудова донька класика української сатири та гумору Степана Івановича ОЛІЙНИКА.

    Як же гумористи дітей виховують і чи дають їм «перцю» чи п'ять копійок на подальшу життєву користь? З такими та не лише такими запитаннями ми звернулися до Лесі Степанівни.

    - Степана Олійника, без перебільшення, знали всі мешканці СРСР і за кордоном. Часто бувала свідком, коли називали лише прізвище (без усяких регалій), його зустрічали вибухом бурхливих оплесків. Поет-гуморист, сатирик… І ще більше журналіст… Він викривав міщанство, ницість, хабарництво, сутяжництво, тобто все, що не прикрашає людину. Боровся впродовж творчості за ствердження добра і правди, чесності й благородства.

    - Так, мабуть, не було жодної газети, де б він не працював - «Червоний степ», «Червона армія», «Сільські вісті», «Радянська Україна», «Сталінградська правда», журнали «Перець» і «Крокодил». До речі, і до вашого видання, яке в ті часи називалось «Рабочей газетой», батько теж писав. Як журналіст він відгукувався щоденно на якусь людську проблему або актуальні питання, що стосувалися всієї країни. І це було завжди гостро, своєчасно і оперативно. Згадати хоча б його понад 100 фейлетонів у «Правді». До речі, були й своєрідні замовлення, коли батько за ніч писав фейлетон, далі через корпункт його передавали до Москви, а там вже чудовий перекладач Валентин Корчагін готував його російською до друку.

    - Чи розповідав Вам батько про свої перші кроки у журналістиці?

    - Так. Взагалі батько перед тим, як щось написати, спочатку це розповідав мені або ж мамі. Інші діти слухали казки, а я - майбутні фейлетони, гуморески, вірші. Колись тато розповів, як одна з газет відрядила його написати нарис про Марка Озерного (Герой Соціалістичної праці, у 1949 р. встановив світовий рекорд з урожайності кукурудзи - авт.). Ось, коли він прийшов, відрекомендувався, Марко Озерний і каже: «Так, добре. Бери аркуш паперу і пиши: «На дворе чуть забрезжил рассвет, а Марко Озёрный уже на поле…». І далі у такому ж дусі. Батько все записав. Проте згодом зрозумів, що тут щось не те, і знайшов цей нарис серед вже написаних. Очевидно, він так сподобався нашому герою, що той вирішив не «напрягати» молодого журналіста. І батько написав-таки власний нарис.

    - Як згодом талант Степана Олійника оцінювали близькі, дружина, наприклад?

    - Моя мама була теж надзвичайно талановитою людиною. Багато вчилася і вміла багато: шити, фотографувати, зналась на лікарських рослинах, водила машину, дуже гарно співала. І за лічені години могла накрити такий стіл, що хоч будь-яку делегацію на найвищому рівні зустрічай. Мати - одна з кількох, хто не відвернувся від Степана Олійника, коли його арештували в Одесі ще студентом. Вони обоє, і тато, і мама, володіли якоюсь колосальною внутрішньою енергією, культурою. І тільки ця культура може підказати людині, як правильно себе вести, щоб залишатися завжди людиною. З ким би не спілкувався тато - чи-то з найвищими посадовцями різних країн, чи з поштаркою Клавою, яка щодня приносила нам додому десятки листів, з усіма він залишався самим собою - уважним, доброзичливим і сердечним. І ще хотіла б додати про рідкісний дар, який був у моїх батьків і, вважаю, вони передали мені. Цей дар, як і дар кохати, треба мати, - радіти життю. Не тому, що у тебе машина, вілла, освіта, яку отримано в Оксфорді. Подивіться на таких: усередині вони мертві. Помер душею у 20, похований тілом у 75 - це про них. Ніякі гроші, багатства не приносять радості. Щастя лише в середині самої людини. Якщо людина не наповнена із середини, не світиться добром і не віддає любов іншим, жодні діаманти, чи ще щось неймовірно недосяжне, цього відчуття їй не принесуть. Тому й не дивно, що для когось подарувати квіти - це межа, а інший може й життя віддати.

    - Вас цьому вчили батьки?

    - Якихось лекцій чи-то моральних настанов не було. Вчили мене за власним родинним прикладом. Якщо я бачила, що о 7-й ранку тато вже за столом, то мені соромно було пізніше 8-ої сісти за інструмент, чи не прочитати щось або не написати диктант. Проста народна педагогіка, в основі якої - кардіоцентристська філософія, можуть зробити більше за будь-які навчання чи нотації. І ще - відкритість та щирість.

    Проте з радістю поділюсь з вами порадами від батька. Бувало, прийду з консерваторії, щось у мене не так, якісь проблеми. Батько це одразу помічав. «Давай, - каже, - розповідай». Ну, тут я починаю… Виговорилась. Ну, думаю, зараз підкаже, що робити, як реагувати. А він замість цього радить: «Роби висновок. Власний». Тож і шукаю відтоді свою істину сама, а не перебуваю у пошуках винних. Одна з батькових порад: «Якщо хочеш допомогти людині, спробуй поставити себе на її місце, і тоді знайдеш підказку для допомоги і потрібні слова». До цих порад прислухалися також мої діти і мої друзі, коментуючи, що вони допомагають їм у житті.

    На моєму шляху мені пощастило зустріти стількох прекрасних творчих людей, серед яких такі видатні постаті, як Євген Станкович, Мирослав Скорик, Валентин Сильвестров, Анатолій Авдієвський, Богдан Ступка, Іван Дзюба, Борис Олійник. Горда з того, що хоч і дитиною, але знала таких велетнів української культури, як Павло Тичина, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Платон Воронько, багатьох інших прекрасних митців. Маю справжніх друзів, і така радість спілкуватися з ними! А найбільше моє щастя - мої діти Оксана і Степан, онучка Аня. У них, мабуть від діда і прадіда, і це наше родинне, - відчуття гумору. І мій чоловік Володя мав цей чудовий життєвий талант. Пам’ятаю, прийшла якось із школи наша доня Оксанка (тоді вона навчалась у другому класі) і обурюється: «Тато, уявляєш, наші хлопчики курять!» І ось Володя, замість того, щоб прочитати їй лекцію про шкоду цигарок, жартома кинув: «Хм, у їхні роки я вже кинув курити!». І на все життя ця проблема для нас не існувала.

    Ось ще епізод: колись із своєю онучкою Оксаною, яку Степан Іванович просто обожнював, він пішов в Ощадкасу у справах. Мала, очевидно, цікавлячись оточуючим, запитала: «Стьопо (так вона називала мого батька), а що таке пеня?» На що почула відповідь: «Ну, Оксано, дивись. Я - старий пень. А вона - пеня!»

    Батько назвав одну із своїх книжок «Здоровше з гумором живеться». І це дуже допомагає нам у житті. Будь-яку ситуацію намагаємося сприйняти через гумор. Він дуже цінив гумор будь-якої національності, вважаючи його мудрим, філософським. Особливо любив гумор своєї любимої Одеси, а також твори Шолом-Алейхема.

    - Лесе Степанівно, на практиці легко виконувати поради батька?

    - Головна порада, що я і намагаюсь завжди робити, - будь-який мінус перетворити на плюс. У такі хвилини ти мобілізуєшся, приймаєш неординарні рішення, починаєш імпровізувати, творити… Теж пригадалось. Одного разу під час подорожі на пароплаві «Адмірал Нахімов» ми вимушені були через татові хворі ноги дві години чекати на причалі, допоки група не повернеться із пішохідної екскурсії. І мені, тоді маленькій, непосидючій і вертлявій дівчинці, просто не уявлялось, як це ми висидимо. Що будемо робити?

    Батько миттєво придумав чудову гру: «Ось, Лесю, давай будемо спостерігати. Он подивись туди, на ту людину». Він настільки заволодів моєю увагою, і пішов творчий процес. Тато навчав мене бачити прекрасне, гарне і добре в людях. На все життя запам’ятала його слова: «Шукай в людях добре, погане саме проявиться». В усіх його фейлетонах, усмішках, гуморесках, оповіданнях відчувається неймовірна глибина, чутливість до життя і велика любов до людей. Якщо він висміював недоліки чи негативні риси характеру, то робив це з любов’ю до свого персонажу. Боже, борони образити чи принизити людину! Тому дуже обережно ставився до кожного слова, що може образити. Пам’ятаю, в одному з віршів замінив «Дурень» на «йолоп». «Це вже м’якше», - говорив автор.

    Надзвичайна повага до людей зробила мого незабутнього батька, вважаю, тим, ким він залишився сьогодні у пам’яті багатьох, насамперед, його земляків і літературних побратимів, які започаткували «Олійниківські читання», що перетворилися у Фестиваль «Степанова весна»: цьогоріч він успішно пройшов уже втридцяте! Це і створена щорічна літературна премія у галузі гумору й сатири імені Степана Олійника та премія «За благодійну діяльність», і Фонд та Товариство «Шанувальників гумору» імені Степана Олійника, і низка видань серії «Бібліотечка лауреатів премії імені Степана Олійника» і самодіяльних поетів «Ярмарок сміху». Ми всі - земляки, друзі, колеги (нас дуже багато) - об’єдналися в «Олійниківську родину». У нас є свої білі з одеським орнаментом шалики. І коли ми виходимо до людей на зустріч у цих шаликах, нас запитують: «А чия ви партія?». На що з гордістю відповідаємо: «Ми - партія Степана Олійника!»

    «Олійниківська родина», хай благословить її Бог, буде рости. Я в цьому впевнена!

    - Лесе Степанівно, почуття гумору у Вашого тата зберігалося поза межами творчості?

    - На мою думку, ваше питання риторичне. Проте відповім на нього щиросердно. Він був надзвичайно ліричною, ніжною і тонкою і дуже мудрою людиною. В одному із своїх віршів наче зізнався:

    Якщо казати правду щиру,

    То я тому й пишу сатиру,

    Що ніжно лірику люблю!

    - Дякую за розмову!

    Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву Лесі ОЛІЙНИК

    Герой, який не здається

    22 червня 1941 р. Усе менше залишається свідків цієї трагічної події, яка розгорталась на західному кордоні колишнього Радянського Союзу і просувалась все дальше на схід, сіючи смерть і горе на нашій землі. Ще менше на сьогодні тих, хто з перших днів Великої Вітчизняної війни із зброєю в руках встав на захист Вітчизни. Так, їх мало, але вони ще є. Один із них - генерал-майор у відставці Іван КОВАЛЬОВ. Так сталось, що нині він останній, серед живих, Герой Радянського Союзу на Вінниччині.

    НА ПОЧАТОК ФАШИСТСЬКОЇ НАВАЛИ ІВАН ПЛАТОНОВИЧ БУВ РЯДОВИМ, але вже досвідченим воїном. Адже на військову службу його призвали ще у 1939 році. Перший бойовий досвід солдат здобув під час збройного протистояння між радянськими та фінськими військами на так званому Карельському перешийку. І це надавало впевненості у тому, що і з новим ворогом легко буде воювати. Спочатку так і було, однак сили виявились нерівними, та й бронетехніка, на той час, у окупантів була кращою. Тож в одному із боїв танк, в якому перебував Іван Ковальов, підбили. Із екіпажу живим залишився лише він один. З важкою контузією - до шпиталю.

    - Після тривалого лікування, - пригадує ветеран, - мене направили на курси молодших лейтенантів, а після навчання призначили в окремий батальйон мінерів на Ленінградському фронті. Там, за посадою, я був командиром взводу. А фактично очолював диверсійні групи, які проникали у тил ворога і знищували важливі об’єкти. Здебільшого це були залізничні мости. На моєму рахунку 31 підірвана така споруда.

    - Для залізничників, будь це у наш час, напевне, були б не дуже приємними такі дані, - вступаю у діалог із фронтовиком. - Адже саме їм доводиться відновлювати мостові споруди. Але, розуміючи, що це відбувалось під час війни на окупованій території німецько-фашистськими загарбниками, ваші дії були дійсно героїчними. І, за моїми даними, саме за підрив одного із важливих залізничних мостів вам й було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

    - Це не зовсім так, - продовжив свої спогади генерал-майор Ковальов. - Спочатку мене за це ледь не розстріляли. А відбувалось усе так: моя група із п’ятнадцяти парашутистів опинилася після стрибків із літака, у лісі поблизу мосту через річку Вєлікая, це у Ленінградській області. Підлеглих я розподілив на три групи - по п’ять чоловік. Перша п’ятірка знешкодила охорону праворуч від мосту, друга - ліворуч. А третю я повів під міст. У кожного із нас було по 50 кілограмів вибухівки. Її ми заклали під одну із опор та підірвали. Від вибуху перекриття мосту одним кінцем опустилось у воду. Тож завдання було виконано. Ми з трудом повернулись у своє розташування - добиратись довелось пішки. Тож переслідування з боку фашистів не уникли. Після повернення я одразу доповів про підрив мосту. Але наступного дня мине викликали до Москви, в управління НКВС. Там запитали - чи знищила моя група міст. Я сказав, що це так. Міст повністю не знищений, але його підірвано. Мені тут же показали фотографію, зроблену апаратом із літака-розвідника, який пролетів прямо над мостом. На цій світлині міст мав вигляд неушкодженого. Довести зворотнє у тій ситуації було важко. Та й мене вже не слухали. А одягли кайданки, зав’язали очі і наказали рухатись на двір. До стінки. Якоїсь миті мені здалось, що це останні мої кроки. Адже представники органів безпеки на той час не жартували. Але вийшло так, що це ніби був «чорний» жарт. Коли я уже стояв біля стінки, в НКВС надійшло повідомлення, що колією уже два тижні не рухаються поїзди. А на мосту, де ми «попрацювали», проводяться відновлювальні роботи. Тож мене звільнили і направили у свою військову частину, де я продовжив виконувати нові завдання.

    СЛУХАЮЧИ РОЗПОВІДЬ ФРОНТОВИКА, був вражений не лише почутим, а й тим спокійним тоном, яким він розповідав про пережите. Декілька раз у нього навіть посмішка з’являлась на обличчі. Ніби він розповідав не про вистраждане, а про фрагмент із якогось фільму. Стало зрозумілим, наскільки це мужня та витривала людина, навіть у зрілому віці. Врешті-решт кадровому генералові довелось пережити не лише наведене вище, а й багато інших складних і небезпечних випадків. Адже воював Іван Платонович аж до Перемоги. А після війни ще тривалий час служив у війську, отримав звання полковника. А звільнившись у запас, повернувся у своє рідне село Тарасівку, що неподалік від Жмеринки. Тут звів будинок, посадив сад, разом із дружиною виростили сина та дочку, які їм подарували онуків та вже і правнуків.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Таке дивовижне слово «Пиріжки»

    Моє д-у-ж-е раннє дитинство випало на воєнні роки. Коли фашистська армія почала відступати від Києва, то в районі мого рідного міста Малина, що розташовувалось на шляху наступу на столицю, так само, як і в червні 1941 р., йшли запеклі бої. Вже в перші дні війни наша вулиця перетворилася по-справжньому на територію випаленої землі: майже всі хати згоріли, в тому числі й наша. Отже, й під час відступу фашистів лишатися в зоні бойових дій було вкрай небезпечно. Люди потягнулися шукати прихистку у ближніх селах. Моя мама відвезла нас із братом та вже літнім дідусем у біженці до родичів у село з дуже дивовижною назвою Пиріжки. Час від часу вона пішки ходила в Малин, щоб подивитися, чи не згоріла знову ще недобудована наша нова хата.

    ЗУСТРІЧ ІЗ БАТЬКОМ: ОДНА МИТЬ

    В один із похмурих осінніх днів «усне радіо» донесло, що через с. Пиріжки будуть просуватися на захід війська радянської армії, в одній із частин якої воював і мій батько. Посадивши мене на «копки-баранки» і взявши за руку мого старшого брата, одна із сільських жінок повела нас на зустріч з нашим татом. Куди ми йшли і задля чого, звичайно, я не знала й не усвідомлювала. Однак мені запам’яталася вузенька стежинка, котра неспішно спливала з-під ніг незнайомої мені жінки, за якою я могла спостерігати з висоти свого положення. Потім ми приєдналися до юрби жінок і дітей, які вже стояли на узбіччі.

    - Ідуть… - загомоніли присутні.

    Із натовпу чоловіків, який наближався, відірвалося кілька людей і чимдужче побігли в наш бік. Один із них схопив мого брата на руки, цілував його, обнімав, щось говорив, потім так само пестив і мене. Колона тим часом рухалася вперед без зупину, і наш батько (а це був саме він) кинувся їй навздогін. Мама якраз в той день пішла в Малин наглянути на господарство і зі своїм чоловіком не зустрілася… Ця зустріч, забігаючи наперед, була б останньою в їхньому житті. Та не судилося…

    ЗА ХВИЛИНИ ВІД СМЕРТІ

    Повернувшись у Пиріжки і дізнавшись про подію, що відбулася за її відсутності, мама була у розпачі. Однак для неї це стало не єдиним потрясінням того дня. Під вечір за вікном почав падати лапатий білий сніг, і мама пішла зі мною погуляти. Тоді і в моїй дитячій пам’яті закарбувалася ще одна дуже яскрава картинка того дня. Коли ми були вже на вулиці, до нас раптом дуже швидко став наближатися якийсь військовий. Майже вся його голова була перебинтована, і через білу пов’язку проступали плями крові. Я лячно обхопила мамині ноги і якнайдужче притискалася до неї.

    Коли я підросла, то ці події неодноразово в деталях були озвучені моїми мамою і дідусем. Хто ж це мене так налякав своєю перев’язаною головою? Прийшовши у Малин у свою домівку, мама застала в хаті декількох солдат. В печі палав вогонь, в горщику варилась картопля. Один, трохи старший чоловік, стояв з мискою в руках: збирався спускатися в погріб, щоб набрати квашеної капусти. Нашвидкоруч зібравши у вузол якийсь нехитрий скарб і виходячи у зворотній шлях, мама попросила:

    - Хлопці, як будете йти вже у свій похід, позачиняйте, будь ласка, у хаті двері.

    (Далі буде)

    Ганна БОГОВІС

    Поздравляем! Украинская сборная начала с победы!

    Долгожданный чемпионат Европы-2012 стартовал. Церемония открытия 14-го первенства континента, прошедшая 8 июня в Варшаве перед первым поединком в группе «А» между командами Польши и Греции, была в меру оригинальной и помпезной.

    Сотни людей в разных костюмах завелись в грандиозном танце. Тут был и венгерский пианист, и итальянский диджей. Но все в конце слилось в гигантский футбольный мяч.

    ЗАТЕМ НА ПОЛЕ НАЦИОНАЛЬНОГО СТАДИОНА ПОЯВИЛИСЬ УЧАСТНИКИ ПЕРВОГО МАТЧА ТУРНИРА - СБОРНЫЕ ПОЛЬШИ И ГРЕЦИИ.

    Коротко напомню, с первых минут поединка подопечные Францишека Смуды были намного активнее соперников, поэтому были вознаграждены за свои старания уже на 17-й минуте, когда польский форвард Роберт Левандовски замкнул подачу с фланга от Лукаша Пищека - 1:0.

    Хозяева турнира продолжали доминировать, а в конце первого тайма еще получили численное преимущество после того, как испанский арбитр Карлос Веласко Карбальо в течение десяти минут показал две желтые карточки Сократису Папастатопулусу.

    Главный тренер сборной Греции португалец Фернандуш Сантуш попытался изменить ход встречи, выпустив вместо пассивного Сотириса Ниниса Димитриоса Салпигидиса. И уже на 51-й минуте этот ход себя оправдал - Салпигидис поразил ворота поляков после того, как вратарь хозяев Войцех Щесны не сумел перехватить прострел от Василиса Торосидиса - 1:1.

    После ничьей в матче Польши и Греции у победителя пары Россия - Чехия появлялись шансы выйти на первое место в группе «А». Собственно, так оно и получилось. Сборная России захватила инициативу с первых минут и удерживала ее до самого завершения игры. Футболисты сумели четырежды поразить ворота чехов. В составе россиян победные голы на свой счет записали Алан Дзагоев (на 14-й и 79-й минуте), Роман Широков (на 24-й) и Роман Павлюченко (на 82-й), а у их соперников голом престижа ответил Вацлав Пиларж (на 52-й минуте).

    ВО ВТОРОЙ ДЕНЬ ПЕРВЕНСТВА КОНТИНЕНТА ПРАЗДНИК БОЛЬШОГО ФУТБОЛА с польских стадионов перебрался на украинские. С первыми матчами было суждено познакомиться Харькову и Львову. Что же, многотысячные толпы голландских, немецких и португальских болельщиков, наверно, порадовались гостеприимству украинцев. Но больше всех фортуну прославляли не столь многочисленные датчане.

    Первая сенсация Евро-2012 - подопечные легендарного Мортена Ольсена в супергруппе «В» побеждают подопечных ван Марвейка - 1:0.

    ВО ЛЬВОВЕ ОЖИДАЛАСЬ ПЕРВАЯ БИТВА СУПЕР-ГИГАНТОВ. Германия против Португалии. Виртуозы Роналду и Нани против «коллективного виртуоза» - сборной Германии.

    Победный гол подопечные Йоахима Лева забили на 72-й минуте, когда форвард «Баварии» Марио Гомес красивым ударом огорчил вратаря португальцев Руя Патрисиу.

    ТРЕТИЙ ИГРОВОЙ ДЕНЬ ЕВРО-2012 ВНОВЬ ПРОШЕЛ НА СТАДИОНАХ ПОЛЬСКИХ ГОРОДОВ ГДАНЬСКА И ПОЗНАНИ. Первая игра - на поле стадиона «Арена-Гданьск», где действующие чемпионы мира и Европы - сборная Испании сыграли вничью с еще одним фаворитом группы «С» - командой Италии - 1:1.

    Вторая игра прошла на городском стадионе в Познани, где сборные Ирландии и Хорватии сыграли 1:3.

    ПОСЛЕДНИМИ ПОЕДИНКИ ПЕРВОГО ТУРА ЗАВЕРШАЛИ КОМАНДЫ ГРУППЫ «D». В КИЕВЕ НА СТАДИОНЕ «НСК ОЛИМПИЙСКИЙ» СОШЛИСЬ КОМАНДЫ УКРАИНЫ И ШВЕЦИИ.

    ДЛЯ ОБЕИХ КОМАНД ДАННЫЙ ПОЕДИНОК БЫЛ ПЕРВЫМ В ЭТОМ ТУРНИРЕ.

    Между собой же эти сборные не раз «скрещивали шпаги». Трижды подопечные Олега Блохина встречались со скандинавами, и дважды оказывались победителями.

    Стоит отметить, что обслуживал европоединок Украина - Швеция самый молодой рефери турнира турок Джюнейт Чакыр.

    В начале первой 45-минутки игроки сборной Швеции пошли в агресивное наступление на ворота Андрея Пятова, чем вызвали недоумение и свист на трибунах стадиона НСК «Олимпийский».

    После такого не совсем приветливого приема со стороны «12» игрока нашей сборной шведы отдали инициативу украинской дружине, действуя на контратаках и надеясь на рослого Златана Ибрагимовича впереди. «Желто-синие» не стали отказываться от возможности атаковать и постепенно наращивали темп игры. Несколько раз издали простреливал Евгений Коноплянка, однако его удары шли мимо ворот соперника. Опасный момент у ворот шведов произошел лишь на 23 минуте, когда Андрей Ярмоленко прорвался по правому флангу и пробил в дальний угол ворот.

    ДАВЛЕНИЕ УКРАИНЦЕВ НЕ СНИЖАЛОСЬ И ИНТЕРЕСНЫЕ МОМЕНТЫ НАЧАЛИ ПОЯВЛЯТЬСЯ ОДИН ЗА ОДНИМ. Коноплянка, Ярмоленко, Шевченко - никто не давал покоя Исаксону. Все вроде бы вело к голу, но на 38-й минуте опасно пробил головой Ибрагимович, сотрясая штангу ворот Андрея Пятова. Тем самым успокоив сборную Украины, которая в тот момент явно забыла о защите. Первый тайм так и завершился, без забитых голов.

    После перерыва шведские футболисты перехватили инициативу и теперь уже нашим ребятам предстояло быть вторым номером на поле. А на 52 минуте пришел и гол в ворота Андрея Пятова. Защита украинцев ошиблась и после прострела с левого фланга Кима Чельстрема, Ибрагимович легким касанием ноги перевел мяч в сетку - 0:1. Сборную Украины этот пропущенный мяч лишь раздразнил и на 55-й минуте Андрей Шевченко отквитал гол шведов, используя навес с фланга Андрея Ярмоленко (1:1). А вскоре нашей командой был забит и второй гол. А точнее, на 62-й минуте после навеса с углового, Шевченко выиграл борьбу на ближней штанге, вколотив мяч головой в ворота шведов - 2:1.

    В дальнейшем украинцы контролировали ход игры, однако в конце шведы провели несколько острых выпадов, в частности, Юхан Эльмандер не реализовал выход один на один с Андреем Пятовым, а Улоф Мельберг промахнулся, замыкая подачу с фланга.

    Таким образом, сборная Украины, одержав волевую победу над шведской дружиной, возглавила группу «D». Так как накануне сборные Франции и Англии сыграли вничью - 1:1 в Донецке на «Донбасс-Арене». Теперь 15 июня команда Олега Блохина сыграет в Донецке с французами, а Швеция в Киеве встретится с Англией.

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Зозуля й жайвір

    З виру жайвір прилетів прямо у столицю,

    Щоб відвідати концерт, за одно й крамницю.

    А пішовши на концерт, прикупив ще й квітку -

    Привітати він хотів Зозулю-сусідку.

    А Зозуля вже не та, що в лісі кувала.

    У столиці якийсь рік - поважною стала.

    Геть змінила свій «прикид» - «такая крутая».

    Пофарбувала пір’я все - «ярче попугая».

    Ледь потрапив за лаштунки жайвір молодечий,

    Квіти пташці він вручив, привітав сердечно.

    Привітавши, попросив, щоб дала пораду:

    Як потрапити мерщій на супер-естраду?

    - Тобі, між нами, скажу таємницю,

    Як талантом я своїм скорила столицю!

    Полював у нашім лісі мільярдер Вовчисько,

    Хоч від Києва наш ліс, знаєш ти, не близько.

    І, на щастя, у той час поруч я літала.

    Тож присіла біля нього й сто літ накувала.

    Оцінив мою заслугу й узяв із собою,

    Привіз у столицю, щоб зробить «звєздою».

    Знайшовся продюсер-Крук, щоб догодить Вовку,

    Призначив у підспівку - Ворону, ще й Козла -

    в підтанцовку.

    Пропіарив мій «татусь», а вже у придачу

    Надав він авто ще й новеньку дачу.

    І пішли потім концерти, де бомонд й тусовки...

    А туди приходили, лиш, олігархи-Вовки.

    Для них я старалась, вперто працювала…

    Скільки, хто бажає, - стільки їм й кувала.

    - Як виконуєш усю, ось таку роботу,

    Адже знаєш два склади та лиш одну ноту?

    - Навіщо мені тії ноти, слова та манери?!

    На естраді усе роблять сучасні «фанери».

    Це ти, дурний, в своєму лісі горло надриваєш,

    А тут дзьоба лиш відкриєш - то уже співаєш…

    Та що там Зозуля?! В людей так буває:

    Без голосу, без слуху, а ти ба - співає.

    А коли ще й знає: де, коли й кому підспівати -

    То й «заслуженим», й «народним» легко

    може стати.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05