РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 17 (11 травня 2012)
  • Випуск №17 11 травня 2012
    Зміст
    1. У Хмільнику увічнено Героїв Великої Вітчизняної
    2. Достойні народної пам'яті (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    3. Низький уклін вам до землі! (Валентина КОЛЯДА, Фото Сергія ГУКА)
    4. У «Променистому» - море овацій
    5. Пошуки привели на Південно-Західну (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    6. У кабіні машиніста ліриці немає місця? (Микола ПАЦАК)
    7. Тетяна МАЙДАНЮК: «У союзі відповідальних й працьовитих фахівців» (Никифор ЛИСИЦЯ)
    8. Светлые слова - людям в белых халатах (Валентина КОЛЯДА)
    9. Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино» (Ирина ЮШКО, Фото из семейного альбома В. Талашко)
    10. Хто ми є? (Оксана ЯВОРСЬКА, психолог локомотивного депо Козятин)
    11. Наша - найкраща! (Микола КАРПУЛЕНКО м. Коростень)
    12. Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й (Анатолий ЧЕБОТАРЕВ)
    13. Дайте Анастасії шанс на перемогу (Валентина КОЛЯДА, Фото надано прес-службою телеканалу СТБ)

    У Хмільнику увічнено Героїв Великої Вітчизняної

    Під звуки дитячого оркестру Хмільницького районного будинку культури напередодні цьогорічного Дня Перемоги було відкрито Алею Героїв Радянського Союзу - звитяжців-хмільничан, які відзначились під час Великої Вітчизняної війни.





    Урочиста мить відкриття стели у м. Козятин.

    Історія прокладення Алеї є доволі цікавою. Свого часу подібна пам’ятка існувала у курортному містечку. Але із часом через нехлюйство з боку, як кажуть, іванів безрідних, які зреклися святих традицій щодо пам’яті про визволителів Батьківщини, алею було втрачено. Нещодавно мер м. Хмільник Василь Пилипович ГРУШКО звернувся до начальника Південно-Західної магістралі, депутата Вінницької обласної ради Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА з проханням про відновлення Алеї Героїв Великої Вітчизняної війни. Ініціативу було підтримано. Зусиллями залізничних будівельників сквер навпроти Медичного центру реабілітації залізничників Південно-Західної магістралі (тепер на новому місці) прикрашено мальовничими панно із фоторепродукціями портретів восьми Героїв, які увічнені назавжди. Навічно закарбуються у пам’яті мешканців Хмільника Герої Великої Вітчизняної - колишні хмільничани Д. І. ГЕРАСИМЧУК, О.В. ПОЛІН, В. В. ПОРИК, В. К. ОЛІЙНИК, Ф.Є. СТОЛЯР-ЧУК, М.П. СЬОМАК, С.Н. СИРОТЮК, А.П. КАСЯН.

    Під час урочистого мітингу з нагоди відкриття Алеї Героїв, де зібралася велика громада мешканців та гостей міста над Південним Бугом, керівництву та колективові Південно-Західної магістралі за відновлення історичної справедливості від імені громадськості подякували губернатор Вінницької області Микола Васильович ДЖИГА, голова Хмільницької райдержадміністрації Олег Володимирович ТОМАШУК, голова райради Василь Арсенійович ЧМЕЛЮК та представники спільноти міста над Південним Бугом.


    Достойні народної пам'яті

    Визначна подія відбулась у Козятині під час святкування 67-ї річниці Перемоги над гітлерівським фашизмом. Тут на околиці міста в урочищі Талимонівський яр було відкрито величну Стелу.

    ЦЕ ПАМ’ЯТНИК ЧИСЛЕННИМ ЖЕРТВАМ РЕПРЕСІЙ, мешканцям Козятина, морякам Пінської річкової флотилії, партизанам, розстріляним фашистськими нелюдами впродовж окупації краю протягом 1942-1943 років. Як зазначають історики, у цій місцевості було поховано понад дев’ять тисяч осіб. Це по суті другий Бабин Яр, що зберігає пам’ять про сотні тисяч киян, яких фашистські окупанти розстрілювали у 1941-42 роках на околиці Києва.

    У 1950-х роках тут з’явився скромний обеліск. Його важко помітити, навіть коли підійдеш впритул. Ще нещодавно тут випасали худобу, набирали глину для будівництва, висипали сміття.

    Минуло майже сімдесят років з тих страшних часів, але залишились небайдужі люди, які понад усе цінують пам’ять про загиблих і вважають, що на цьому страшному місці повинен з’явитися достойний пам’ятний знак. До цієї роботи долучились громадські організації, що представляють ветеранів Військово-Морських Сил України, дослідників історії Вінничини, представники єврейських та ромівських громад.

    За сприяння керівництва Південно-Західної залізниці в Талимонівському яру постав величавий обеліск на пам’ять про загиблих. На ньому викарбувані прізвища 183 козятинчан, які вдалося встановити пошуковцям.

    - Пам’ять нетлінна! - основна думка, яку висловили під час урочистого мітингу мер м. Козятин Олександр ГВЕЛЕСІАНІ, голова Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни Козятина Георгій АКОПОВ.

    - Висловлюючи щиру подяку начальнику Південно-Західної магістралі - депутатові Вінницької обласної ради Олексієві Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ за будівництво величної Стели, представники громади міста відзначали, що тепер 183 імені козятинців, загиблих під час кривавої війни, назавжди залишаться в історії країни. Добра справа в ім’я нащадків. Саме їм слід пам’ятати імена тих, хто поклав своє життя на вівтар їхньої свободи.

    Стелу освятили священники Української Православної Церкви Київського та Московського патріархатів - отець Роман та отець Анатолій.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Низький уклін вам до землі!

    Напередодні 9 травня у конференц-залі Українського центру з обслуговування пасажирів відбулася зустріч ветеранів - учасників Великої Вітчизняної війни, ветеранів праці Київського залізничного регіону, апарату управління залізниці, УЦОП та ІОЦ Південно-Західної - з керівництвом магістралі та Дорпрофсожу.

    … Сивочолі ветерани не поспішаючи прямують до актової зали. Червоні гвоздики ледь втримуються в спрацьованих і змучених болем руках. Та ось звучить Гімн України. І зморшки на їхніх обличчях розгладжуються, постава вирівнюється. Військова виправка дається взнаки. Струнко стоять ветерани. Так, що міг би позаздрити будь-який шкільний загін. У їхніх очах - та тривога, відданість і суровість.


    Заступник начальника столичної магістралі Іван Антонюк від імені Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА, вітаючи ветеранів, щиро зізнався, що не без хвилювань виступає перед такою аудиторією. Перед нагородженням Почесними грамотами, подяками від Укрзалізниці, Південно-Західної, Іван Радомирович відзначив: «Ми пам’ятаємо про ваш подвиг. І безмежно вдячні вам за стійкість, мужність, за вашу працю, за виховання й навчання молоді. Ми любимо, шануємо й пишаємося вами!».

    Представники молодіжної ради поклали квіти до меморіального комплексу «Вічної слави».

    Роки їх хилять до землі, та, ледь зачувши мелодії пісень «Ехал я из Берлина», «Синий платочек» у виконанні творчих колективів Будинку науки і техніки Жмеринської дирекції залізничних перевезень, учасники зустрічі немов помолоділи.

    Сльози. Сльози вдячності і сльози пам’яті. Вони об’єднали всіх, хто піднявся під звуки патріотичної пісні «День Победы!»…

    Після концерту ветеранів було за-прошено на святковий обід.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Сергія ГУКА

    У «Променистому» - море овацій

    Як вже повідомлялось у газеті «Рабочее слово», керівництво залізниці та Дорпрофсож надали можливість відпочити ветеранам залізниці у пансіонаті «Променистий». З теплотою зустріли на пероні вокзалу м. Євпаторія працівники пансіонату. За півгодини, вже на території, на всіх щойно прибулих чекали лікарі, кухарі, персонал «Променистого». Чітко і з високою професійністю допомагали ветеранам Інна БІльЧук, Валентина Репенко, Тетяна Іщенко та Тетяна Мартиненко.

    Буквально за півгодини всі вже мали місця в кімнатах, а ще за якусь мить до їдальні запросила директор столової Оксана Бондар. Як всі відзначили в кінці відпочинку, а багатьом у «Променистому» довелося бути неодноразово, так добре харчування було організовано вперше.

    Нудьгувати було ніколи. Зранку більшість ветеранів відвідували лікувальні процедури у санаторії «Северный», басейн з морською водою, а вже після обіднього сну розпочиналась культурно-масова робота. Тут і пошук талантів, і ігри, танцювальні вечори та спортивні змагання з волейболу, настільного тенісу.

    Екскурсії до Ялти, Севастополя, Євпаторії були пізнавальними для багатьох ветеранів. Потрібно визнати, що всього цього могло не бути, якщо б не енергія, рішучість та наснага заступника директора з культурно-масової роботи Інни Більчук. Саме їй відомо про те, що до душі ветеранам, тож їх бажання стали «законом» для всіх працівників «Променистого».

    Концерти митців Євпаторійського філіалу Кримської філармонії і програма, присвячена Дню Перемоги, викликали море овацій.

    Ветерани об’єднання Київської дирекції залізничних перевезень висловлюють свою щиру вдячність за наданий відпочинок не тільки працівникам «Променистого», а й керівникам Південно-Західної залізниці й особисто її начальнику Олексію Мефодійовичу КривопІшину та голові Дорпрофсожу Анатолію Олексійовичу Фурсі.

    Від імені 36 ветеранів

    Микола ПАВЛЮК, голова правління ради ветеранів Дарницького залізничного вузла

    P.S. До редакції продовжують надходити листи зі словами вдячності на адресу керівництва Південно-Західної залізниці за чудовий відпочинок у «Променистому». Такі листи підписали вже понад сто чоловік.


    Пошуки привели на Південно-Західну

    Найвища нагорода галузі вабить багатьох залізничників. Та не всім підкорювачам підвладна «засніжена» вершина. Нещодавно начальник Південно-Західної залізниці Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН вручив знак «Почесний залізничник» слюсарю 6-го розряду Київської вагонної дільниці Володимиру ВАЩЕНКУ.

    Різними шляхами приходять люди на залізницю. Для одних провідною зорею стає заповітна дитяча мрія, дороговказом для інших - сімейна традиція. Для третіх...

    Володимир Петрович прийшов на залізницю вже маючи за плечима неабиякий виробничий і життєвий досвід, керівну посаду, визнання й шану від колег. Змінювати професію не збирався, та доля розпорядилася інакше. Й про це варто розповісти докладніше.

    Народився Володимир Петрович у селі Червоні Партизани (Чернігівщина). Після закінчення середньої школи вступив до Київського індустріального технікуму. Того ж року зі студентської лави долучився до лав захисників Вітчизни. Знявши гімнастьорку, продовжив навчання в технікумі, який закінчив у 1988-му і з дипломом техніка-механіка пішов працювати на Ніжинський цегляний завод. З того часу й став мешканцем цього давнього міста. Пройшов виробничий шлях від наладчика до майстра. Життя налагоджувалося. Проте з часом завод через економічний хаос прийшов у занепад і Володимир був вимушений шукати іншу роботу. Пошуки привели на Південно-Західну залізницю. В 2000-му влаштувався на дільницю з ремонту та обслуговування механічної пральні та інженерних мереж Київської вагонної дільниці на посаду монтажника зовнішніх трубопроводів та інженерних мереж 4 розряду.

    - Чи важко було перекваліфіковуватися?

    - Звичайно, не просто, - не приховує Володимир Петрович. - Величезна кількість технічного обладнання та інженерних мереж - ось, що створювало проблеми в адаптації на новому місці.

    На цегляному заводі він був майстром допоміжної дільниці, на якій трудилися 40 працівників різних професій. Тому на новому місці щодо професійної придатності сумнівів не мав, а ось об’єми робіт дійсно вразили. Усі виробничі приміщення підрозділу, три вагонних парки, потужна пральня, три мийки вагонів… У випадку аварії треба знати, як перейти на резервні системи. Звичайно, в техвідділі є схема всіх мереж, проте досвідчений фахівець знає їх розташування назубок і, щоби переключитися на іншу дільницю, не заглядає у папірці. Розгорнута протяжність інженерних мереж наближається до 100 км. Так, не просто було осягати цю науку. І Володимир Петрович дуже вдячний товаришам, які надали підтримку, допомогли порадами і практичним досвідом. Це Олег СпиЧак, який зараз працює у вагонному депо, Микола Куций та інші.

    Що вимагається від працівника дільниці? Передусім, добре знати обладнання і вміти знаходити вихід із будь-яких складних ситуацій. Також бути в курсі нових технологій, нових матеріалів. Одне слово, не відставати від вимог часу. Сьогодні замість металу використовується поліпропілен, металопластик, інші сучасні матеріали, переваги яких - у надійності, довговічності, простоті монтажу.

    Якщо трапляються несподівані обставини, Володимир Петрович завжди знайде, як вийти з них без проблем для виробництва. Виручають досвід, професійність, знання. За це - шана від колег і від керівництва. Запам’ятався випадок, коли в підрозділі виникла досить складна ситуація з водопостачанням. І Володимир Петрович не розгубився, оперативно знайшов простий вихід. За це отримав подяку від керівництва залізниці.

    Любить свою справу Володимир Петрович. І, здається, ця любов взаємна. Адже будь-яка серйозна справа любить людей не байдужих до себе, й завжди відплатить успіхами, моральним задоволенням. І матеріальним теж.

    Не забарились успіхи й до Володимира Петровича. Прийшов він на дільницю з 4 розрядом, зараз має 6-й, найвищий. Та про легке життя й мови немає. Працювати доводиться по 12 годин, дві доби через дві. Такий графік праці влаштовує Володимира Петровича. Хоч доводиться пробуджуватися досвіта, адже їде на маршрутці через усе місто, аби встигнути на електричку, яка відправляється до Києва о 4.22 ранку.

    Так само їздять дружина з донькою і багато мешканців Ніжина.

    Майстер виробничої дільниці Владислав МедведЄв каже, що досвід і знання Володимира Петровича приносять велику користь усьому підрозділу.

    - Часто-густо за якоїсь складної виробничої ситуації телефоную йому, аби порадитись, що робити, - каже він і додає: - Добре, що колектив у нас добрий, дружній. Це 37 працівників, молодшому - 21 рік, старшому - за 50. Взаємодопомога - звичайне явище серед них. Старші допомагають молодшим, як ведеться. Звичайно, й Володимир Петрович - тут серед перших.

    А йому самому ні нагадувати, ні підказувати нічого не треба. Сам усе зробить бездоганно.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    У кабіні машиніста ліриці немає місця?

    Надійний зв'язок - одна з основ безпеки руху на залізниці. Над ним опікуються електромеханіки, та суть не лише в обладнанні. Залізничний зв'язок чітко регламентований: у переговорах - нічого, тільки робота.

    Довелося якось їхати в кабіні електровоза. Що комфорт - на рівні гусеничного трактора п’ятдесятих років - загальновідомо. Що робота в машиністів складна - теж. А я ще й «живого слова» від них не почув. Із правого крила: «Бачу зелений». З лівого звучить те ж саме. Обізвався поїзний диспетчер, дає команду. У відповідь - тільки номер поїзда, прізвище та дослівний повтор розпорядження. А навколо - весна. Лісосмуга зазеленіла, сонечко світить, небо синє. Рай для поета, та й годі. Але їм, машиністам, не до краси. За плечима тисячі тонн вантажу, який треба довезти чітко за графіком. І ніякої тобі лірики.

    А може є? Із цим запитанням звертаюся до ревізорів безпеки руху Конотопської дирекції залізничних перевезень. Іван СКОТАР, сам колишній машиніст, категорично відповідає: «Немає». І щоб переконати остаточно, веде до «Архіватора мовлення». Як воно там записує, пояснювати не беруся. Побачив лише комп’ютер та колонки. Та ревізора відділу перевезень Юрія КІШКУ. Виявляється, не лише підлеглі Володимира Козлова, головного ревізора безпеки руху поїздів і автотранспорту дирекції, грають на цьому полі. «Звичайно, - підтверджує Іван Скотар, - регламент переговорів контролюємо ми, відділ перевезень, керівники станцій. Такі архіватори є на всіх вузлах дирекції».

    І швидко доводить, що юним черговим по станціях машиністи, коли на роботі, про квіточки не говорять. На моніторі - стовпчик файлів. Ревізор відкриває один із них. Слухаємо, точніше, Іван Іванович розуміє все сказане. Його увагу, здогадуюся, привертають найтриваліші розмови. Але це переважно запити електромеханіків про стан зв’язку.

    Перевірка вибіркова й ознайомчого характеру завершується «безрезультатно», точніше, порушення регламенту переговорів не виявлено.

    - Вони є в записах. Незначні, але є, - пояснює ревізор. - Трапляється, що машиністи при повторі спрощують почуте від диспетчера, не називають своїх прізвищ, не уточнюють диспетчерський час…

    - Це важливо з погляду безпеки руху?

    - У безпеці руху дрібниць немає.

    Так, беззаперечно. На те й інструкції, щоб їх виконували. Тільки чогось захмарного ревізори не вимагають. Критерії прості: ніяких сторонніх розмов, без крику і хамства, щоб команди сприймалися, підтверджувалися і чітко виконувалися. Це раніше машиніст, коли ще не було шпигунів-архіваторів, проїжджаючи станцію, міг запитати: «А як там, дівчата, гриби ростуть?» І почути у відповідь, що з’явилися. Та детальну інструкцію від них, як пройти до найгрибнішого місця.

    А ще я прошу навести приклади. Теж не секрет. Ревізор називає випадки, на які вже є реакція. 22 лютого машиніст локомотивного депо Дарниця П. під час виклику поїзного диспетчера Ч. не назвав своє прізвище й не в повному обсязі повторив план роботи, прибуваючи на 3-ю колію станції Черемушки. Машиніст локомотивного депо Конотоп С. після приймання локомотива по 10-й колії станції Конотоп не назвав номер електровоза, не звірив диспетчерський час. Так само й машиніст К. (локомотивне депо Конотоп), прийнявши тепловоз ЧМЕ3, перед поїздкою від сигналу М-71 не назвав і не звірив.

    Ревізором складено відповідний акт, який надійшов в обидва депо. Керівники підрозділів відреагували, як на мій погляд, жорстко: П. преміальної винагороди позбавили на 100 відсотків, К. - на 50, С. - на 25.

    Ось так. Не сказав трьох слів - і сотні гривень вилітають. Іван Скотар, посилаючись на власний досвід машиніста, говорив, що там, мабуть, на порушення регламенту переговорів наклалися інші недоліки, та все одно бачу, що лірики в кабіні машиністів немає.

    Микола ПАЦАК

    Тетяна МАЙДАНЮК: «У союзі відповідальних й працьовитих фахівців»

    На залізниці, напевне, немає двох абсолютно однакових станцій. Є рівні по класу, є схожі спорудами, що зведені за одним проектом. Проте кожна із станцій має свою особливість, своє обличчя. Є воно й у невеликого станційного господарства, що затишно прилаштувалось між височезним скелястим пагорбом та Південним Бугом, який повільно плине у цій місцині. А йменується воно ст. Самчинці. Села з такою назвою вже немає, а от за станцією вона закріпилась та й збереглась.

    Тим, хто у цьому залізничному підрозділі працює, та й не лише їм, назва подобається. Є в ній щось приваблююче. Станційне ім’я гармонує із тією живописною місцевістю, в якій її розташовано. Та й станційні споруди, хоч і старі, але причепурені, тому не створюють контрасту на мальовничому тлі. Навпаки органічно вписуються в оточуючу місцевість. До того ж і територія станції прибрана, біля споруд облаштовано клумби, висаджено дерева, декоративні кущі… Що й заворожує тих, хто сюди навідується. Зокрема приємне враження справило й на членів комісії, очолюваної начальником Жмеринської дирекції залізничних перевезень Анатолієм ЛЮБІНІНИМ, під час весняного огляду.

    А причепурила, належним чином підготовила станцію до перевірки невелика, менше двадцяти чоловік, команда залізничників, очолювана Тетяною МАЙДАНЮК. Керівник цього колективу відносно недавно працює на станції, але вже зуміла зробити й свій вагомий внесок у розвиток цього структурного підрозділу. В першу чергу, що стосується благоустрою. У приміщеннях наведено зразковий порядок, власноруч, де можливо, проведено ремонт, наклеєно шпалери. Та й станційну територію облагороджено. Наведено лад у документації… Але це лише, як кажуть, одна сторона медалі, причому не головна.

    Роботу будь-якої залізничної станції визначають, у першу чергу, за економічними показниками. Адже лише ті лінійні структурні підрозділи, які займаються винятково пропуском поїздів, можна оцінювати за організацією оперативної роботи.

    Ст. Самчинці віднесено до четвертого класу, при тому, що вона перебуває не на головному напрямку Вінниця - Гайворон. У першу чергу, до уваги взято її вантажну роботу. А тут вона доволі велика. Наведу лише декілька показників. Минулого року тут планували навантажити без малого чотири тисячі вагонів. А коли у кінці року підрахували, то їх вийшло понад п’ятсот. Причому 640 відправлено за кордон. А це, погодьтесь, чималі надходження до залізничної скарб-ниці. Значні вони й нинішнього року.

    - Протягом чотирьох місяців поточного року ми вже відвантажили 923 вагони, - пояснює товарний касир станції Олена ЗАВАЛЬНА. - Темп непоганий.

    - Завдяки чому вдається досягати таких показників? - запитую начальника станції.

    - В першу чергу велику вантажну роботу забезпечують наші сусіди, - зазначила Тетяна Павлівна. - Самчинецьке кар’єроуправління, що належить Укрзалізниці. На цьому підприємстві виробляють гранітний щебінь. Значна частка цієї продукції направляється за кордон, зокрема у Російську Федерацію, що приносить певні прибутки. А нам належить здійснювати подачу вагонів під навантаження та їх відправлення. З цим успішно справляються наші фахівці. Зокрема чергова по станції Надія НАУМОВА, складач поїздів Володимир ПУЛЕНКО, прийомоздавач Олена РАКОВСЬКА та й інші. А взагалі - усі старанно працюють.

    З цим фактом важко не погодитись, адже це красномовно підтверджують економічні показники. Та варто додати, що чималий заділ успішної роботи зробив й попередній начальник станції Віктор ЗАВАЛЬНИЙ, який нещодавно пішов із життя. Але залишив по собі добру пам’ять і дружню команду, яка успішно працює й сьогодні.

    Від редакції

    Дотримуватись технологічного процесу в роботі. Це, за словами начальника станції Тетяни Майданюк, означає точно зберігати встановлені галузеві норми і вимоги обслуговування колії, технології по кожній операції, що стосується обробки поїздів, комерційної та технічної документації тощо.

    Колектив ст. Самчинці - це союз відповідальних і працьовитих фахівців - надійна складова єдиного потужного механізму під назвою «Південно-Західна залізниця».

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Светлые слова - людям в белых халатах

    Теме железнодорожной медицины в нашей газете уделяется большое и должное внимание. Содержательные материалы имеют разнообразную географию: Хмельник, Казатин, Киев, Конотоп, Коростень. Советы заведующего ортопедо-травматологическим отделением О. Легенького (ДКБ №1), главного внештатного онколога Укрзализницы Лидии Кузьмицкой (ДКБ №2), психолога О. Лещенко (Жмеринка), врача-инфекциониста Е. Авраменко (ДКБ №2), заведующей кардиологическим отделением Л. Бурлаковой (ДКБ №2) пользуются популярностью у наших читателей.

    Этот список можно продолжать, и в журналистских блокнотах еще много фамилий достойных лекарей тел и душ человеческих. Примечательно, что и наши читатели пишут немало теплых слов в адрес кудесников в белых халатах. Одним из таких очень эмоциональных, написанных душой, с огромным желанием и чувством благодарности оказалось письмо от Тамары Алексеевны КУЧЕРУК (г. Киев). Наша читательница 41 год проработала на железной дороге, сейчас на пенсии, её муж 58 лет - в локомотивном депо Дарница. Отдали дороге лучшие годы своей жизни, а теперь дорога в лице Дорожной клинической больницы №2, а именно коллектива кардиологического отделения под руководством замечательного душевного врача Людмилы Ивановны Бурлаковой, помогает им.

    «Врачи делают все от них зависящее, чтобы сердца наших железнодорожников работали, как слаженный часовой механизм. Внимание медсестричек и идеальная чистота, которую поддерживает обслуживающий персонал, плюс хорошее питание вызывают, пусть это не звучит пафосно, слезы на глазах пациентов», - пишут читатели. Среди будничного хаоса и безразличия, грубости и хамства, царящих за больничными стенами, так важно почувствовать заботу и внимание. Особенно пожилым людям. «Огромная заслуга в том, что существует Дорожная клиническая больница №2 главврача, замечательного и чуткого человека, непревзойденного организатора Леси Богдановны Дрофы, - пишет Тамара Алексеевна. - А от имени пациентов кардиологии хочется сказать большое спасибо и низко склонить голову перед нашими спасителями Людмилой Ивановной Бурлаковой и всем её коллективом». Такими словами заканчивает своё письмо Тамара Кучерук.

    А мы хотим завершить свою заметку словами из песни И. ДЕМАРИНА на слова Сергея КАРГАШИНА «Белые халаты»:

    «Легли морщинки возле глаз,

    Вдруг вновь нахлынула усталость -

    Держитесь, умоляю Вас!

    Я перед Вами - преклоняюсь!

    Профессий много разных есть.

    Но повторять не перестану -

    Что Ваших душ коснулся свет,

    Что нет профессии гуманней».

    P.S. Когда этот материал готовился к печати, нам позвонил ветеран-железнодорожник из Нежина Анатолий Иванович Цуканов. Просил выразить огромную благодарность заведующей отделения кардиологии Людмиле БУРЛАКОВОЙ и всему коллективу. Пожелал крепкого здоровья и достойных наград за их службу!

    Валентина КОЛЯДА

    Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино»

    Сегодня просматривая телефильмы, невольно знакомишься с инструкцией, как стать бандитом, наркоманом, аферистом, поджигателем, как стать популярным, богатым, суперменом. А где фильмы: как стать учителем, ученым, строителем, доктором, инженером, рабочим... да просто - мамой и папой?

    После развала киностудии имени А. Довженка я, слава Богу, ни одного дня не был без работы. Хотелось бы, конечно, сниматься. Как-то Кость Петрович Степанков сказал: «Актер - это инструмент, который, когда бы ты его не расчехлил, должен выстрелить, сыграть, спеть, станцевать, несмотря на возраст и время суток. Он должен уметь ждать». Помните, бессмертные строки Симонова «Жди меня и я вернусь, только очень жди...»? Ёмкая по содержанию строка.


    Любимые женщины Владимира ТАЛАШКО - дочь Дана и внучки Есения и Лина.

    Недавно выступал в Москве с братьями-коллегами - корифеями эстрады, театра, кино. Спасибо: помнят, любят, помогают, дают жить. Всем - за 70, а как звучали! Используя брэнд картины «В бой идут одни «старики», они во весь голос говорят: «Будем жить!». Вот и говоришь: «Браво! Браво! Браво!». Работы хватает. Работы на телеканале «Глас». Это уникальный канал. Вещает на спутнике, поэтому и звучит на двух языках: на русском и украинском. Недавно в прямом эфире на радио спросили: «А почему на русском, мы ведь не колония?». Позволю напомнить слова нашего бессмертного Кобзаря: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь». Уже более двух лет пишу детскую программу «Доброе слово», где звучат сказки на русском и украинском в моём исполнении. Есть и другая дубляжная работа, возглавляю отдел дикторов и телеведущих. Кстати, на канале успешно работают мои студенты в прошлом, а теперь - коллеги: Екатерина Брайковская, Светлана Зубченко, Наталия Стогний. А Татьяна Бура ведет свою программу «Зодчество». Кстати, она еще и отличный педагог Университета театра, кино и телевидения имени Карпенко-Карого. И это совсем не «по блату», а по заслугам. На канале работает еще один студент Степанкова и Мащенко - Юрий Мысенков. А как приятно слышать от окружающих тебя слова благодарности: «На вашем канале «Глас» нет рекламы, пошлости, страшилок и телешоу».

    Вспоминаются слова из стиха Миколы Вороного:

    Що є життя? Коротка мить.

    Яке її надбання?

    Красою душу напоїть,

    І не вагаючись,

    Прожить хвилину раювання».

    - Вы - частый гость, член жюри фестивалей в Украине, России. А как принимают фильм Быкова за рубежом?

    - Сегодня я езжу по миру, и где бы картину ни показывали, она желанная и узнаваемая. И диву даешься. Ведь нет скопления боевой техники, кровопролитных боев, голливудских трюков и эффектов. А есть песня, надежда, вера и любовь. И - БУДЕМ ЖИТЬ! И как тут не вспомнить слова моего побратима Кузнечика (Сергея Иванова): «Война разрушает. Созидает только любовь, только любовь». Недавно в Москве прошёл фестиваль «Кино Победы». Это там, где были бессмертные «Истребители», «Два бойца», «Небесный тихоход», «Баллада о солдате», «Хроника пикирующего бомбардировщика», «Обратной дороги нет», «А зори здесь тихие», «Отец солдата», «Офицеры». А наш фильм от Лёни Быкова «В бой идут одни «старики» победил! А не победа ли это, когда каждого 9 мая на сцене Дворца «Украина» я имею честь обратиться к славе нашей Победы, к живым ветеранам, со словами благодарности за их ратный подвиг? И когда у всех присутствующих увлажняются глаза... И больно становится, что их все меньше и меньше...

    И это будет, неотвратимо будет.

    На сцену выйдет в орденах старик,

    Последний на планете фронтовик.

    И перед ним в порыве встанут люди.

    Пред ними - не кто-нибудь, а - фронтовик.

    Не хотелось бы думать, что с их уходом уйдут совесть, нравственность, душевная красота, героизм, вера, любовь и надежда.

    Знаете о чем подумалось? У вашей газеты очень правильное название «Рабочее слово». Жаль, что скоро обращаться будет не к кому. Заводов все меньше и меньше, а базара все больше и больше. Парадокс, но факт. Одна моя студентка, Мария, говорит мне: «Дмитровичу, це вже не смішно». Помните, как 6-летняя девочка сказала: «Ума бы побольше». А 20-летняя студентка: «Це вже не смішно». Наверное, правду говорят, что устами младенцев глаголит истина.

    - А нашей газете в этом году 90 лет...

    - Поздравляю заранее! Хочу пожелать вашей газете, сотрудникам, как говорил великий поэт Маяковский: «Светить всегда, светить везде!». А вам вещать, светить везде, «вот лозунг ваш и Солнца». Хочется находить на ваших страницах места для тех, кто строил наши космические корабли, БАМ, морские суда, водил комбайны на колхозных полях, работал в шахте - да мало ли кто заслуживает сегодня простого человеческого «спасибо».

    Недавно ехал в поезде Киев - Ужгород. Слава Богу, что еще работает железная дорога, не «прихватили». Уют был в отношении, в глазах бригады проводников. А внутреннее состояние подвижного состава желает быть лучше. И это в вагонах СВ! А что в плацкарте? Ведь стоимость билета немалая.

    Хотелось, чтобы через вашу газету к читателям обращалась и поэзия, и театр, и лучшие представители нашего общества. Только так и будем жить!

    - А есть ли среди Ваших студентов таланты?

    - Таланты они есть всегда! Но жаль, что время укорачивает крылья их мечты и не оставляет надежды. А еще, как говорит народная артистка СССР Ада Николаевна Роговцева: «Володя, их сегодня не только учить надо, но и воспитывать необходимо». Да, это правда. Невоспитанный чинуша с высшим «образованием» - позор, смех. А актер, телеведущий - трагедия. Жаль, что талантливым молодым людям многие ценности приходится узнавать только в институте. Это когда уже молодому человеку 18 - 20 лет. А ведь перед этим были детский сад, школа, родители. И спрашивается: а были ли или просто присутствовали? Зачастую, это так: родил, накормил, устроил, да и ладно. Театр, музей, музыка, балет должны войти в мир детей в 5 - 6 лет, а не в 18 - 20. Помню молодую японку с дочерью, которой 5 - 6 лет, в Лувре. Меня это приятно удивило. А нашим сегодня расчленённую корову предлагают в парафине, вот они и «тормозят». И это в то время, когда у нас в Киеве прекрасный украинский, русский, зарубежный музеи. В запасниках - и Репин, и Врубель, и Шишкин, и Айвазовский, и другие.

    Теперь я понимаю, что это происходит зачастую с людьми, обделенными Мечтой, а когда оказываются они постарше - лишенных морали. А вот сегодня их, к сожалению, становится все больше и больше. И тут, уважаемые родители, товарищи взрослые, виновата не армия, хотя какое общество, таков институт власти и такова армия. Первое правило воспитателя - начинай с себя.

    - Есть ли проблемы с трудоустройством у Ваших выпускников?

    - Они есть и остаются, и не только у моих. Да и как им не быть. Хотя марка Университета театра, кино и телевидения имени Карпенко-Карого высока. Помните, когда-то были потёмкинские деревни? А сегодня - потемкинские университеты. Зачем столько? Пиар. А результат? Как там у классика? А король-то голый. Сейчас украинские импресарио платят большие деньги за ведение разных шоу звездам эстрады из России, а наши выпускники - без работы. А мастера сцены - вне кадра. В лучшем случае - вторые роли, окружение.

    - А как по-вашему, что значит быть счастливым?

    - Расскажу вам одну притчу. Один правитель серьезно заболел. А от старых мудрых людей услышал, что спасти его может только рубашка счастливого человека. Дал он распоряжение своим помощникам отыскать ее. Вначале они пошли к премьеру. К кому же, как не к нему? На что он ответил, что у него столько завистников и врагов, от чего он и несчастен. Помощники тогда обратились к богатому, от которого услышали: «Да вы что! Да у меня столько людей, которые мечтают, чтобы я стал бедным». Тогда пошли к красивому. Он тоже сказал: «Да что вы! У меня столько злопыхателей!». Вдруг слышат - кто-то поет песню. Подходят и видят нищего. Спрашивают: «Ты что, счастлив?». «Да, - отвечает он. - Сегодня я имею на обед и, может быть, буду что-то иметь на ужин». - «Тогда отдай нашему правителю свою рубашку». «А у меня ее нет», - ответил он.
    Надеюсь, ответил на ваш вопрос.

    - Владимир Дмитриевич, а как Вы думаете, почему сейчас многие проходят мимо людей, которым плохо?

    - Это потому, что наша жизнь у «некоторых» проходит в праздности, в «шопах». Не работаем над собой, не трудимся, не созидаем себя. Даже чаще, бывает, подойдем к дрожащей от холода и голода кошке или собаке, чем к человеку. Думаю, что душа наша нуждается в труде. И это - особенно сегодня, когда все вокруг кричит, вещает об обратном.

    - Вы соблюдаете церковный пост?

    - Стараюсь. Но дорога и командировки мешают. Я стараюсь не обманывать ни себя, ни других.

    Пользуясь случаем, хочу поздравить сотрудников и читателей вашей газеты со светлыми духовными праздниками. Сегодня у нас много молящихся, но мало истинно верующих. У нас на канале «Глас» есть храм. И, думаю, что не только я, но и многие другие просят: «Господи, дай мне веры». Просим здоровья себе, своим близким. Как говорится в Библии: «Просите - и дастся вам». Хотелось бы, чтобы поменьше во всех СМИ было: кто с кем, кто куда, кто в чем. А побольше: для чего мы живем и что мы оставим после себя. Знаем, что сегодня много возвращается из того, что было нарушено в 17-м, 33-м, 37-м... Но еще хотелось бы, чтобы с восстановлением храмов, соборов, церквей, о которых еще в советские годы бил в набат Олесь Гончар в своем известном романе «Собор», вернулись клубы в села, библиотеки «не пахли цвіллю», а чтобы там была книга, а в домах - иконы.

    - А давайте поговорим о любви? - спросила я и заметила, как задумался мой собеседник и после долгой паузы с грустью в глазах ответил: «Есть такая украинская песня:

    Без вітру не родиться жито,

    Без вітру вода не шумить.

    Без любові не можна жити,

    Не можна співати й творить!

    А любимыми женщинами для меня являются дочь Дана, она юрист, и мои две внучечки - Есения, солнышко весеннее, и Линуля, которая учится в 11-м классе».

    - А что Вы пожелаете женщинам в эти майские дни?

    - Желаю женщинам всегда быть желанными, красивыми, любимыми! - тепло улыбаясь, сказал мой собеседник. - Женщинам, а особенно тем, кто перенес на своих хрупких плечах тяжелые военные и послевоенные годы, отважно смотрел смерти в глаза, я желаю море цветов, дочерней и сыновьей любви и, конечно же, любви мужчин. Всем ветеранам желаю не падать духом и низкий им поклон!

    Надходе день, твори, роби, що хочеш,

    Росою ранок нас благословить.

    Онd і онука про щось своє лопоче.

    Нове життя - моя щаслива мить.

    Ирина ЮШКО, Фото из семейного альбома В. Талашко

    Хто ми є?

    Як біологічний організм, ми існуємо з моменту зачаття, але як особистість починаємо формуватись з моменту народження. У психології людина є особистістю як носій суспільних взаємостосунків. Коли ми стаємо особистістю? З якого віку себе пам'ятаємо?

    Епізодичні спогади залишились у пам’яті з трьох-чотирьох років. Уся лінія життя чітко простежується з п’яти - семи років. У цей час ми вперше відокремили себе від решти світу і виробили до нього своє ставлення. При цьому ми не втратили своїх біологічних властивостей. Саме на їх основі сформувалась наша особистість, яка є складним переплетінням біологічного, психологічного і соціального.

    Щоб жити відповідно до законів природи, потрібно знати психологічні властивості особистості - задатки, здібності, темперамент, характер.

    ЗАДАТКИ визначаються генним набором, анатомо-фізіологічною будовою головного мозку і всього тіла. В задатках немає нічого соціального.

    ЗДІБНОСТІ - це властивості особистості, які дають їй можливість успішно навчатись, набувати знання, формувати вміння, навички виконання певної діяльності (оволодіння мовою, заняття математикою, музикою, спортом, малюванням). Здібності проявляються не в самих знаннях, уміннях, навичках, а у швидкості їх набуття. Найвищим ступенем прояву здібностей є ГЕНІАЛЬНІСТЬ. Потім ідуть ТАЛАНТ і ОБДАРОВАНІСТЬ.

    Оскільки задатки у людей різні, то й здібності різні.

    ТЕМПЕРАМЕНТ - постійні і стійкі, індивідуально-неповторні природні властивості особистості, які визначають динаміку психічної діяльності незалежно від її змісту. Сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік - основні типи темпераменту. Усі варіанти темпераменту - норма. Слід просто знати себе, і тоді особливості вашої особистості будуть приносити і вам, і оточуючим радість. Тут ті ж правила, що і при оцінюванні своїх фізичних даних. Якщо ви маєте зріст 165 см, тоді слід розуміти, що шансів досягти великого успіху в баскетболі у вас небагато. Але якщо ви вже в команді, тоді краще не претендувати на роль центрового. Можна також компенсувати низький зріст для баскетболу стрибучістю, влучністю кидків. Розумінням стратегії гри тощо. Звичайно, є види спорту, де ваш ріст буде перевагою, але не завжди є можливість вибору. Тому слід пристосовуватись.

    Отже з темпераментом можна щось зробити. Звичайно, це не так просто, як перефарбувати волосся, проте більш надійно.

    Не слід забувати, що характер «замішується» на темпераменті, але доля людини залежить від характеру. Відоме прислів’я твердить: «Посієш випадок - пожнеш звичку. Посієш звичку - пожнеш характер. Посієш характер - пожнеш долю».

    Оксана ЯВОРСЬКА, психолог локомотивного депо Козятин

    Наша - найкраща!

    Плідна праця - вагомий успіх. Зростає інтерес читачів до нашої газети «Рабочее слово». Коротким бліц-опитуванням мені захотілося пізнати секрети успіху творчого колективу. Ось які відповіді я отримав:

    - Чи подобаються оформлення газети, її публікації, що саме?

    Петро КОСТЮЧЕНКО:

    - Мене підтримають, мабуть, усі пенсіонери. Це наша улюблена газета. Радує дизайн: приємні кольори шпальт, розмаїття публікацій про трудовий ритм колективів Південно-Західної залізниці, про людей хороших. Радують неперевершені рубрики: «І жартома, і всерйоз», «Зала чекання», історичні оповіді, гумор, спогади про колишніх працівників. Читаємо і забуваємо про свої хвороби і негаразди життя. І ось подарунок: оголошено конкурс гумору. Буде весело і приємно.

    - Хто подобається серед кореспондентів нашої газети?

    Віталій ТУРЧИНА:

    - Усі - майстри художнього слова. Блискучі журналісти. Тонкі знавці сьогодення. Враження від багатьох публікацій прекрасні. Чудові фахівці, знають тонкощі кожної професії залізничників. Від нарисів віє теплом і сердечністю.

    - Наприклад?

    - Та хоча б стаття «Ядвіга Островська: «Людина, яка цілеспрямовано налаштовує себе на продовження життя, має багато шансів на успіх».

    Чудові, немов живі, фотографії газетних персонажів.

    Як на мене, «Рабочее слово» - краща газета залізничників.

    Микола КАРПУЛЕНКО м. Коростень

    Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й

    (Продолжение. Начало в №47, 48, 49 за 2011 р., №3, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 15, 16 за 2012 р.)

    Но не этот гол вошел в анналы летописи чемпионатов Европы. Феноменальный мяч в ворота сборной Шотландии забил Пол Гаскойн. Получив дальний пас от Даррена Андертона, «Газза» левой ногой перебросил «снаряд» через Колина Хендри, а затем с лету пробил точно в нижний угол. В динамике эпизода гол выглядел настоящим шедевром. Он был важен еще и тем, что Гаскойн его забил в ворота не кого-нибудь, а Шотландии. История взаимоотношений этих двух стран подданных королеве насчитывала больше ста лет. Накануне матча пресса подняла архивы: вспомнила статистику, взаимные обиды, досадные поражения. В общем, интерес ко встрече двух родоначальниц футбола был колоссальный. Фанаты приготовились к потасовкам. К счастью, матч прошел мирно.

    Группа В. В четвертьфинал пробились французы и испанцы. Болгары во главе с лидером Христо Стоичковым смотрелись неплохо, но, со времен чемпионата мира 1994 г., славяне заметно погрузнели - играть легко и раскованно им уже не удавалось. Аутсайдером группы стали румыны. Но не по своей воле, а «благодаря» ошибке судьи. Во втором матче (по сути, решающем) датский рефери Петер Миккельсен не засчитал чистый гол Доринеля Мунтяну в ворота сборной Болгарии.

    Группа С. Во время подготовки сборной России к финальному турниру болельщики команды были настроены оптимистично. Сборная отменно провела товарищеские матчи, футболисты выглядели уверенными в себе, на поле просматривалась сыгранность. К тому же Олег Романцев оставил тренерский пост в «Спартаке» (наставником «красно-белых» стал Георгий Ярцев) и полностью сосредоточился на работе в сборной. Однако непосредственно перед авиарейсом в Англию отправлявшейся команды в прессу стали просачиваться слухи, что у Российского футбольного союза с игроками существует несогласованность в финансовых вопросах. Болельщики сначала не поверили. Казалось, смутное время начала 90-х уже позади. Но нет.

    Первый матч сборной России начался с серьезной неудачи. Уже на шестой минуте поединка против итальянцев Станислав Черчесов неудачно начал атаку - передачу верхом на Юрия Ковтуна перехватил Анджело Ди Ливио. И сразу же последовал пас на Пьера-Луиджи Казираги, который с 18-ти метров пробил точно в нижний угол. Виктор Онопко и Омари Тетрадзе перехватить пас не смогли, а Черчесов во время удара даже с места не сдвинулся. К чести россиян, «быстрый» гол не выбил их из колеи. Подопечные Романцева быстро пришили в себя и стали методично проводить атаки. Очень активно действовали Валерий Карпин, Александр Мостовой, Андрей Канчельскис, Игорь Колыванов и Илья Цымбаларь. Именно Цымбаларь на 21-й минуте и сравнял счет. Голевую комбинацию начал Онопко, после нескольких передач Цымбаларь ворвался в штрафную с левого фланга и с близкого расстояния пробил мимо Анджело Перуцци. Итальянцы растерялись и вынуждены были плясать под дудку россиян. В перерыве встречи Рууд Гуллит, комментировавший встречу для ВВС, отпустил в адрес подопечных Романцева немало комплиментов. Но едва начался второй тайм, как Казираги после паса Джафнранко Дзолы в одно касание с 12-ти метров отправил второй мяч в ворота Черчесова. За несколько минут до этого, в столкновении с Алессандро Дель Пьеро, получил серьезную травму Евгений Бушманов (разрыв связок). Поэтому Романцеву пришлось перестраивать линию обороны, в этом момент Казираги и «выстрелил». Времени до конца матча оставалось много. Несмотря на это, класс нападающих России оказался ниже итальянских. «Скуадра адзурра» в обороне ошибок не допускала, а игроков, умеющих нанести решающий гениальный удар, у России не нашлось.

    Перед встречей с командой ФРГ наставник россиян Романцев выступил с сенсационным заявлением. «В Англии в команде обстановка изменилась не в лучшую сторону. Наверное, это моя ошибка, что о неблагополучных вещах мы не сразу оповестили прессу. Не хотелось выносить сор из избы. За день до игры с итальянцами Кирьяков подошел к вице-президенту РФС Тукманову и заявил, что он выступает от лица ребят, и, если не будут выполнены их финансовые условия, в команде вспыхнет бунт. Я сразу же собрал ребят и напрямую спросил: «Кто не хочет играть на тех условиях, которые вы же подписали в контрактах, может отправляться домой. Останется у нас 11 человек - будем играть».

    С таким настроением футболисты отыграли с итальянцами, а перед немцами не устояли - команда «посыпалась». На 56-й минуте в суматохе у ворот россиян расторопнее других оказался Маттиас Заммер. Вскоре красную карточку за грубейший фол против Дитера Айльтса получил Ковтун. Оставшись в меньшинстве, россияне пропустили два гола от Юргена Клинсманна - 0:3… А ведь в первом тайме, когда счет не был открыт, Цымбаларь пробил в штангу, Колыванов из убойной позиции не сумел переиграть Андреаса Кепке, а Мостовой не реализовал выход один-на-один. В последнем матче против чехов россияне продемонстрировали характер, но выиграть снова не удалось.

    Группа D. Вне конкуренции здесь были португальцы и хорваты. И если от дебютантов финальных турниров - турок - никто ничего не ждал, то действующие чемпионы - датчане - удивили, прежде всего, крупным поражением Хорватии (0:3). В этой группе запомнился эпизод с участием турецкого защитника Алпая. Проиграв в своей штрафной борьбу Горану Влаовичу, он не стал бить хорвата по ногам, дав забить решающий гол. После этого Алпай стал одним из номинантов на «приз честной игры».

    ЧЕТВЕРТЬФИНАЛЫ

    Франция - Голландия - 0:0 (пен. - 5:4)

    Пенальти: 0:1 Де Кок, 1:1 Зидан, 1:2 Р. Де Бур, 2:2 Джоркаефф, 2:3 Клюйверт, 3:3 Лизаразю, 3:3 Зеедорф (вратарь), 4:3 Герен, 4:4 Блинд, 5:4 Блан.

    Англия - Испания - 0:0 (пен. - 4:2).

    Пенальти: 1:0 Ширер, 1:0 Йерро (выше ворот), 2:0 Платт, 2:1 Амор, 3:1 Пирс, 3:2 Белсуе, 4:2 Гаскойн, 4:2 Надаль (вратарь).

    ФРГ - Хорватия - 2:1

    Клинсманн, 20-пен.; Заммер, 59 - Шукер, 51.

    Удален: Штимац, 56 (Хорватия).

    Португалия - Чехия - 0:1

    Поборски, 53.

    Удален: Латал, 82 (Чехия).

    ПОЛУФИНАЛЫ

    Франция - Чехия - 0:0 (пен. - 5:6)

    Пенальти: 1:0 Зидан, 1:1 Кубик, 2:1 Джоркаефф, 2:2 Недвед, 3:2 Лизаразю, 3:3 Бергер, 4:3 Герен, 4:4 Поборски, 5:4 Блан, 5:5 Рада, 5:5 Педрос (вратарь), 5:6 Кадлец.

    Матч французов и чехов оказался «сухим». Пришлось прибегнуть к пенальти. «Галлы» уже имели опыт вытягивания счастливого билетика футбольной лотереи. Казалось, выиграют они. Однако чехи в очередной раз опровергли результаты прогнозов.

    ФРГ - Англия 1:1 (пен. - 6:5)

    Кунтц, 16 - Ширер, 3.

    Пенальти: 0:1 Ширер, 1:1 Хесслер, 1:2 Платт, 2:2 Штрунц, 2:3 Пирс, 3:3 Ройтер, 3:4 Гаскойн, 4:4 Циге, 4:5 Шерингем, 5:5 Кунтц, 5:5 Саутгейт (вратарь), 6:5 Меллер.

    ФИНАЛ

    ФРГ - Чехия 2:1

    30 июня 1996 года. Лондон. Стадион «Уэмбли». 73 611 зрителей.

    Арбитр - П. Пайретто (Италия).

    ФРГ: Кепке, Баббель, Заммер, Хельмер, Шолль (Бирхофф, 69), Штрунц, Айльтс (Боде, 46), Хесслер, Циге, Клинсманн (к), Кунтц.

    Тренер: Х. Фогтс.

    Чехия: Коуба, Рада, Кадлец (к), Сухопарек, Горняк, Бейбл, Недвед, Немец, Поборски (Шмицер, 88), Кука, Бергер.

    Тренер: Д. Угрин.

    Голы: Бергер, 59-пен. (0:1); Бирхофф, 73 (1:1); Бирхофф, 95 (2:1).

    Предупреждены: Хельмер, 63; Заммер, 69; Циге, 91 - Горняк, 47.

    В решающем матче между ФРГ и Чехией обе команды смотрелись солидно. Во втором тайме счет открыли подопечные Душана Угрина. Итальянский арбитр Пайретто назначил пенальти за фол Заммера против Поборски. С «точки» забил Бергер. Вообще, пенальти был довольно спорным: если Заммер и фолил, то на линии, но не в самой штрафной. Наставник немцев «Берти» Фогтс бросил в бой Оливера Бирхоффа. Через четыре минуты после своего появления нападающий «Удинезе» восстановил равновесие: навес Циге со штрафного, чешский вратарь Коуба притормозил во время выхода, и Бирхофф точно бьет головой. Итак, основное время закончилось вничью 1:1. А через пять минут после начала «экстратайма» Бирхофф забивает «золотой» гол. Победа сборной ФРГ стала третьей - рекордной в истории европейских чемпионатов.

    Анатолий ЧЕБОТАРЕВ

    Дайте Анастасії шанс на перемогу

    Про станцію Бердичів писали неодноразово. Про залізничників, які тут працюють також. Та ось нова тема, що викликала журналістський захват. Вразила. Донька Ольги Шиманської, яка працює на станції квитковим касиром, бере участь в IV сезоні шоу «Україна має талант».

    Трохи прикро, що особисто познайомитись з Настею, так звати юну артистку, не було змоги. Річ у тім, що акробатичне шоу вже зараз вимагає великих часових витрат. Зйомки. Школа. Тренування. Та маємо надію зустрітися з нею, як з переможницею шоу. Анастасія Шиманська у свої 12 років ніби розтягує навколишній світ, своїми пластичними рухами вона немов гармонізує його. Дивитися на це диво просто неймовірно приємно. Її рухи заворожують погляд: тіло з людського перетворюється на божественну матерію. Яка зливається з тобою і несе в собі щось безкінечне. Грація рухів, краса…

    Це мої особисті враження.

    Дівчинці своїм виступом вдалось вразити суддів, завоювати їх серця і заволодіти увагою всієї зали. Глядачі і трійка суддів, затамувавши подих, слідкували за виступом Анастасії, яка під світлом софітів творила справжні дива, демонструючи свою гнучкість і надможливості людини. Юна акробатка легко і невимушено, осяяна, здавалось, із середини якимось світлом, з усмішкою на устах дарувала свій талант людям.

    Юна бердичівлянка мріє потрапити в трійку лідерів шоу «Україна має талант» і, якщо пощастить, 26 травня п.р. перемогти. Призові гроші хоче витратити на ортопедичне ліжко для мами і ремонт у квартирі. Талановиту дівчинку, я вважаю, слід підтримати і дати їй шанс реалізувати свою мрію!

    Валентина КОЛЯДА, Фото надано прес-службою телеканалу СТБ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05