РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 16 (4 травня 2012)
  • Випуск №16 4 травня 2012
    Зміст
    1. Із Днем Перемоги, шановні залізничники! (Фото из архива редакции)
    2. Ставитися з особливою пошаною (Оксана КЛИМЧУК)
    3. «Підписуюсь під кожним словом» (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    4. «Война нас гнула и косила…» (Микола ПАЦАК, Фото надане Конотопською територіальною радою ветеранів)
    5. Як Короля в армію проводжали (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Пригадав МАЗНИЙ КРИВОНОСА (Анатолій САДОВЕНКО)
    7. Святі, як хрести, обеліски! (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА та Сергія ГУКА)
    8. Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино» (Ирина ЮШКО, Фото из интернета и семейного альбома В. Талашко)
    9. Пам’ятають про свого ветерана колійники (Анатолій САДОВЕНКО)
    10. Бронепоїзди вступають у бій (Із книги Г. Ейтутіса, П. Москаленка, В. Задворнова, В. Лапіна «Історія та сьогодення Південно-Західної»)
    11. Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)

    Із Днем Перемоги, шановні залізничники!

    Шановні ветерани та залізничники Південно-Західної магістралі!


    Вітаємо вас із річницею Великої Перемоги - святом, яке вшановує усіх, хто подарував нам мир на нашій землі!

    У цей славний день із глибокою повагою та непереборним відчуттям подяки і гордості ми згадуємо тих, хто виборов нашу свободу у страшному поєдинку з фашистськими загарбниками. Свята пам’ять про Велику Вітчизняну війну залишається з нами, як високий зразок мужності, непереможної сили духу, самопожертви, тяжкої ратної праці, а водночас вічної скорботи за тими, хто віддав життя за свободу Вітчизни. Незабутній травень 1945 року завжди залишиться для нас та наших нащадків, як невичерпне джерело патріотизму, вірного служіння своєму народові.

    Шановні ветерани, ми пам’ятаємо про ваш подвиг і дякуємо вам за Велику Перемогу над фашизмом. Бажаємо вам та вашим сім’ям здоров’я, щастя, благополуччя, невичерпної наснаги ще на довгі роки!

    Начальник залізниці О.М. КРИВОПІШИН
    Голова Дорпрофсожу А.О. ФУРСА

    Ти прийшла, Перемого,

    Слідами війни,

    З-під заліза і попелу -

    Цвітом весни...

    Тим навічним вогнем,

    Що горить, не згоря,

    Обеліском, який

    Увінчала зоря...

    Карбуванням на плитах і стелах імен,

    Палахтінням на вітрі переможних знамен,

    Сивиною завчасною,

    В шрамах навкіс,

    На протезах,

    Під реквієм неньчиних сліз.

    Л. ПІСТРЮГА,

    м. Шепетівка


    ФРОНТОВИКИ НАДЕЛИ ОРДЕНА!
    Фото из архива редакции

    Ставитися з особливою пошаною

    Із трепетом у серці, спогадами зі сльозами на очах зустрічають День Перемоги ветерани. А що ж знають про цю визначну дату їхні нащадки, сьогоднішні школярі? Щоб з’ясувати це, вирішила поспілкуватися із учнями школи №9, що розташована в залізничному мікрорайоні Коростеня. Хлопчики та дівчатка з 5-А класу виявилися охочими до розмови, повідавши, що якраз з історії Батьківщини цю тему вивчали, та й фільми про війну дивляться. А ще багато кому про події Великої Вітчизняної розповідали старші родичі.


    Класний керівник Світлана НЕДІЛЬСЬКА зі своїми учнями.

    ДЕНИС ПАШИНСЬКИЙ. 9 травня 1945 року - це день, коли закінчилася війна. У пам’яті дідусів і бабусь, які воювали і подарували нам можливість мирно жити, це радісний день. Моя прабабуся розповідала різні історії про війну. Згадую, слухав і з жахом уявляв, наскільки складно тоді було жити і скільки лиха випало на долю людей. А ще я хотів сказати, що торік ми провідували дідуся-ветерана, який на війні був сапером. Він так цікаво розповідав, що я наче опинився на мить у тому часі…

    ЄЛИЗАВЕТА ТКАЧУК. Мені теж запам’ятався той день, коли ми, троє учнів з нашого класу і старшокласники, провідували ветерана - Юрія Глібовича Старовойта. Він розповідав як воював, як його було поранено. А після війни він вивчився на машиніста і водив поїзди.
    Розповідав мені про війну і мій дідусь, який мешкає в селі. Йому тоді було 8 років. Він часто згадує ті важкі часи. Особливо, коли падали перші снаряди на їхнє село, коли один з них розірвався неподалік дитячого гурту і загинула дівчинка… Розповідав дідусь, як він зі своєю сім’єю та сусідами, намагаючись уникнути зустрічі з ворогами, втікали в ліс, брали з собою худобу. Довелося їм ходити по різних селах, лісах… І все ж війні, на щастя, настав кінець.

    МАРИНА ЖАБСЬКА. Я думаю, що День Перемоги - це одне із великих свят. Дуже шанують його в нашій родині. Моя прабабуся повідала мені чимало про жахи війни. Про те, як жилося в той час, розповідали і дідусь з бабусею.

    ВЕРОНІКА КОСТЮШКО. Я знаю, що Велика Вітчизняна війна була найбільшою за всю історію людства. І вона залишилася як величезна рана в душах людей, адже кількість загиблих в ній сягає десятки мільйонів.

    ДАРИНА КОЛЕСНИК. З розповідей старших, з книжок я дізналася, що Велика Вітчизняна війна була жорстокою, кровопролитною, і залишила тисячі братських могил і обелісків загиблим воїнам. Звісно, жодна книжка, жоден кінофільм не можуть розповісти так про фронтові будні, як колишні військові. Ось чому дуже цікаво розмовляти з тими, хто був безпосереднім свідком і учасником тих подій. Я дуже поважаю цих героїчних людей. Кожного року на 9 травня в Коростені вони ідуть на чолі колони разом з іншими мешканцями міста покладати квіти до Меморіалу Слави. Я з моєю сім’єю теж беремо участь в урочистому покладанні квітів.

    АНАСТАСІЯ НЕВМЕРЖИЦЬКА. Сьогодні нам важко уявити, що 70 років тому була війна, моторошна, жахлива. Але старші покоління пройшли через ці жахіття, багато наших дідів, прадідів загинули в запеклих боях. 9 травня ми віддаємо данину пам’яті про них.

    КАРИНА КЛИМЕНКО. З книжок і фільмів я довідалася, які лихоліття довелося пережити людям у період 1941 - 1945 років. Мене дуже вразило те, що на деяких окупованих територіях створювали табори смерті, де загинуло майже п’ять мільйонів людей. А в нашій Житомирській області село Копище було спалене разом із його жителями…

    ДАРИНА ПРОКОПЧУК. Ми щасливі сьогодні, що живем в інший час, без воєнних лихоліть. Але маємо не забувати про людей, які в ті далекі роки боролися з ворогом, і ставитися до них з особливою пошаною.

    Оксана КЛИМЧУК

    «Підписуюсь під кожним словом»

    Спочатку був лист на ім’я начальника Південно-Західної залізниці. Оскільки його зміст безпосередньо стосується теми сьогоднішньої розповіді про суттєві перетворення, які впродовж останнього часу пройшли у кабінетах та палатах Козятинської відділкової залізничної лікарні. Нижче наводимо його зміст, як кажуть, без купюр.

    «Уважаемый Алексей Мефодиевич!

    Президиум Совета ветеранов войны и труда г. Казатин от имени пенсионеров - ветеранов труда благодарит Вас за проводимую работу по улучшению качества медицинского обслуживания железнодорожников и жителей г. Казатин.

    Согласно Вашей инициативе, коллектив отделенческой больницы в лице главврача А.Н. Кравчука и начмеда В.В. Пилипонова отдают все силы и опыт в лечении больных, возвращая их к жизни, а поставленная новейшая медаппаратура дает возможность врачам устанавливать точный и быстрый диагноз больного.

    Большое спасибо и крепкого Вам здоровья!

    Президиум Казатинского
    городского Совета ветеранов
    войны и труда».

    Саме цей лист покликав у дорогу кореспондентів газети залізничників. На власні очі ми переконалися у правоті його авторів. Оскільки справа стосувалася знайомства з роботою сучасного іноземного обладнання, в якості фахівців-консультантів виступили головний лікар Олександр КРАВЧУК та його заступник Володимир ПИЛИПОНОВ.


    Лапороскопічну стійку потрібно підготувати до наступної операції. Старша медсестра Ольга НІКОЛЕНКО,
    медсестри Надія СОСНОВСЬКА та Олена ГРИЦІВ, лікар-анестезіолог Василь БІЛОКУР.

    - Лише на перший погляд здається, що компактне завдяки розмірам медобладнання може експлуатувати кожен лікар, - так розпочав екскурсію кабінетами, де розміщено безліч корисної з точки зору діагностики внутрішніх хвороб пацієнтів залізничної лікарні апаратури, її головний лікар. Хочу наголосити, що наші колеги, які вдало засвоїли методику роботи на так званій лапораскопічній стійці, досягли чудових результатів під час проведення малоінвазивних втручань у внутрішні органи хворих. Тепер завдяки цьому устаткуванню, приміром, можемо лікувати безпліддя у жінок. Для проведення електрокардіограм застосовуємо електронну апаратуру, яку розміщено у нашому діагностичному центрі. Нещодавно отримано апарат останнього покоління для ультразвукових досліджень внутрішніх органів. Отже, сьогодні процес перевірки функціонування кожного органа - як на долоні, - розповів нам завідувач відділення функціональної діагностики Едуард ОНИСЬКО. Згодом, завітавши до відділення неврології, потім - до палати інтенсивної терапії, переконаємося у тому, що добрих півтора десятка медичних приладів іноземного виробництва служать хворим, як належить.


    Лікарі задоволені - нова апаратура має прекрасні експлуатаційні характеристики. Завідувач хірургічного відділення Володимир Ягода,
    заступник головлікаря Володимир ПИЛИПОНОВ та головлікар Олександр КРАВЧУК.

    За якусь мить знайомимося із молодою лікаркою-орди-натором Діаною ДЕХТЯРУК та завідуючою кардіологічним відділенням Іриною ДИРДОЮ, які щойно займалися налагодженням холтерської системи для вимірювання артеріального тиску. Секретів від кореспондентів немає, для більш повної картини про поведінку людського «двигуна» застосовується розумний прилад, що запам’ятовує кожний удар серця впродовж доби. Це потрібно для того, щоб згодом, перевівши інформацію в електронному вигляді на екран комп’ютера та застосувавши конкретну програму, проаналізувати джерело виникнення проблем зі здоров’ям.


    Незабаром на екрані сучасного апарата УЗД з’явиться достовірна інформація про хворих.
    Головлікар Олександр КРАВЧУК та завідувач відділення функціональної діагностики Едуард ОНИСЬКО.

    Велоергометр, роботу якого продемонстрував лікар Олег ДИРДА, лише на перший погляд нагадує велосипед. Поки пацієнт крутить педалі цього медичного байка, чутлива електроніка записує витрати калорій, контролює пульс тощо. Мине небагато часу і у рентгенологічному кабінеті почне функціонувати новий апарат. Знову ж таки іноземного виробництва.

    - Впровадження нових методів у лікуванні хірургічних та терапевтичних хворих - процес дуже клопіткий, - вважає О. Кравчук, - але дуже необхідний. - Відчуваючи підтримку з боку начальника Південно-Західної залізниці О.М. КРИВОПІШИНА та начальника медичної служби Є.І. ШАЛКОВСЬКОГО, плануємо і надалі удосконалювати нашу роботу, робити все можливе, щоб повертати здоров’я залізничникам Козятинського регіону, членам їхніх сімей та пенсіонерам, а також населенню міста та району, яке прикріплене до нашого медичного закладу.


    Лікар-ординатор Діана ДЕХТЯРУК готує холтерську систему вимірювання артеріального тиску
    для досліджень функціонування серця пацієнта.


    У кабінеті функціональної діагностики проводиться дослідження імпульсів головного мозку відвідувача.

    Незадовго до того, як залишити лікарню, познайомились із 86-річним Євгеном МОМОТЮКОМ. Колишній заступник начальника Козятинської дирекції залізничних перевезень вважає, що завдяки чудовій кваліфікації місцевих медиків і прекрасній апаратурі він зустріне ще не один власний ювілей.

    - Підписуюсь під кожним словом листа, адресованого на ім’я начальника Південно-Західної залізниці, який написали члени президії Ради ветеранів війни і праці нашого міста, - сказав Є. Момотюк.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    «Война нас гнула и косила…»

    Покоління фронтовиків залишає нас. На свята Перемоги приходять інші. З медалями й орденами на грудях, та серед цих нагород немає бойових, тих, за які сплачено кров’ю. Я знаю кількох ветеранів - достойні люди. Але Н., призваний до війська у сорок п’ятому, до фронту на Далекому Сході не доїхав - їх частину тримали у резерві у глибокому тилу. Л. дванадцятилітнім хлоп’ям потрапив до партизанського загону, та вже через місяць був відправлений назад до матері в село - месники залишали ті місця й вирушали в похід. І все ж юний партизан, як очевидець народного подвигу, розповідає про бої і помсту ворогові, про ешелони, підірвані на коліях, й обов’язково з боєприпасами та ворожою технікою. М. було призвано до армії в сорок третьому. Це щоб протягом двадцяти п’яти років служити охоронцем «спеціального об’єкту»…


    Фронтовик, колишній машиніст локомотивного депо Конотоп Сергій Макарович ЗІНЬЧУК й учасник війни, колишній
    поїзний диспетчер Конотопського відділка залізниці Андрій Гаврилович СЕРБІН на святкуванні Дня Перемоги у Києві, 2009 рік.

    ВСЕ ЦЕ, ПІДКРЕСЛЮЮ, ДОСТОЙНІ ЛЮДИ. Бо працювали чесно. У післявоєнний час вони вчилися і відбудовували заводи, самі вчили, не шкодували ні сил, ні здоров’я на робочому місці, коли травою позаростали землянки і траншеї. А пізніше стали шанованими ветеранами, сивочолими, мудрими, й учасниками місцевих урочистостей. Та не стали фронтовиками. Для мене, для інших, хто ще бачив, як фронтовики-інваліди під вокзалом просили милостиню, хто слухав правду про війну від окопників. Тільки не любили окопники згадувати про ті страшні роки, не напрошувалися самі на спогади.

    …Фронтовики відходять у вічність. Їх естафету переймають учасники війни, покоління, що не встигло одягнути солдатські шинелі до Перемоги. Андрій Гаврилович СербІн саме такий - 1931 р. народження. Скаржиться на здоров’я, та погоджується розповісти про війну, яку він бачив. По дорозі до поліклініки. Бо що там розказувати - була та усе. Але розговорився. Лиш не про війну. Більше згадував ветеран, як працював на станції, як був поїзним диспетчером у Конотопському відділку залізниці…

    - Німці зайняли Конотоп 9 вересня. Пам’ятаєте?

    - 9 вересня вони вже були у Попівці.

    Попівка - це село із західного боку міста. Уже - район, хоч розділяє населені пункти всього лиш місцевий аеродром. Давній, у роки війни він теж діяв. І ветеран пригадує, як було геть знищено бетонну злітну смугу.

    Про час вступу гітлерівців до Конотопа запитую неспроста. Риючись у спогадах партизанів, у матеріалах про створення загону «Смерть фашизму!», який у жовтні 1941 р. приєднався до загону Сидора Ковпака, цікавився, чи не було серед них залізничників), натрапив на неточність у датах. Так, «Історія міст і сіл. Сумська область» стверджує: «7 сентября 1941 г. танковые соединения противника, прорвавшиеся в районе Конотопа, овладели городом и, испытывая страх перед партизанами, превратили его в оборонительный пункт с круговой обороной». У сучасних офіційних джерелах значиться 9 вересня. Партизан Петро Петрикей (міськрайонна газета «Радянський прапор», 7 липня 1964 р.) пригадував, що 5 вересня відбулося останнє засідання бюро райкому партії, на якому затверджено список загону - тридцять осіб. У ніч на 7 вересня поодинці вони вирушили до лісу. Там стало відомо, що прокурор району Василь Кочемазов 8 вересня в Конотопі потрапив у полон, але по дорозі до в’язниці утік.

    Зовсім інші дати містять військові документи. В оперативному зведенні штабу Південно-Західного фронту №0142 за 10 вересня стверджується: «227 стрелковая дивизия удерживает Конотоп фронтом на запад. Танковые части противника и пехота продолжают наступление в направлении Бахмач, Конотоп и южнее…»

    Власне, не така вже І страшна помилка - день ранІше, день пІзнІше. Німецькі танки дійсно прорвалися між Конотопом і Бахмачем, рушили на південь і 15 вересня замкнули кільце, оточивши кілька армій Південно-Західного фронту. Здивували автори нарису в «Історії міст і сіл». Не було у ворога ще тоді страху перед партизанами - бо й партизани ще не зібралися.

    - Німці зайняли село. Стріляли, вішали?..

    - Не пригадую. Пізніше арештували вісім чи десять комуністів і вивезли до Конотопа. Там, казали, і розстріляли їх. Але видали тих комуністів, подейкували, наші ж. Дві шибениці в колгоспному саду стояли. І знаєте - ніхто й яблучка не взяв. Боялися.

    З новим порядком було, видно, не до жартів: украдеш - розстріляють, не вийдеш на роботу - оштрафують, спекулюватимеш - посадять, дитина не ходитиме до школи - матимеш розмову зі старостою.

    Так було майже скрізь. Німці у перший період окупації нічого не порушили в організації життя - відкинувши ідеологічну складову, вимагали від населення лояльності та роботи. У Конотопі, наприклад, відразу стали діяти цегельний і шкіряний заводи. Замість колгоспів по селах створювалися громадські господарства, з обігу вилучалися радянські гроші й обмінювалися на рейхсмарки, розпочалося навчання у школах…

    - Та яке то навчання, - говорить Андрій Гаврилович, - сміх один. Утечемо через вікно - і гулять…
    Забавки хлоп’ячі відповідали часові - небезпечні. Зброї, набоїв, мін, снарядів було, за словами ветерана, повно. Намагалися їх розрядити, стрельнути. Тоді ж й обпалило вогнем Андрійкові обличчя та руки. Одужав, а лікував німецький лікар зі шпиталю…

    - Розказують, що німці грабували селян?

    - О, курей ні в кого не залишилося… Свиней майже всіх забрали. Корів ні - у нас була.

    СЕЛО ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ ПЕРЕЖИЛО ЛЕГШЕ, НІЖ МІСТО. Окупанти, як свідчать очевидці, не відбирали городів - люди садили картоплю. Борошно селяни мололи у саморобних жорнах, самі ж били олію. Дуже дорогими були сіль, одяг і взуття…

    Визволення Андрій Гаврилович запам’ятав детальніше. Німці, розповідав, відступали на захід Батуринським шляхом. Рух не припинявся і вночі. Аж тут налетів наш літачок, скинув освітлювальні бомби - все видно, і давай бомбити.

    Попівку радянські війська звільнили від гітлерівців 6 вересня - рівно два роки окупації. Старші брати Андрія Сербіна пішли на фронт, а дванадцятилітні хлопчаки вийшли на роботу.

    - Жінки орали пашню, запрігши корів, - розповідає ветеран, - а ми вручну боронували.

    - Як це вручну?

    - Та по четверо, по шестеро бралися за мотуззя і тягли борону за плугом. Трудові університети.

    А вже у жовтні він пішов до школи у четвертий клас.

    ДИТЯЧІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ, СКАЖЕТЕ, МАЛО ЧОГО ВАРТІ. Війна - це справа дорослих. Перемога кувалася на фронтах. Але вони, учасники і діти війни, були свідками того страшного часу, очевидцями історії. Прикро, що двадцять-тридцять років тому ми не вислухали всіх фронтовиків й не записали їх розповіді. Бо до кого зверталися? Приміром, до Івана Івановича - в нього орденів найбільше. А «пересічний» Василь Степанович стояв скромно осторонь. На грудях у нього, як у пісні, сяяла лише медаль за місто Будапешт. А розповісти він міг багато. Про оточення в сорок першому, як тонув у холодних водах Дніпра восени сорок третього, як помирав у шпиталях і вижив, щоб знову взяти до рук гвинтівку та дійти до Дунаю, Одеру або Шпреє. Він був просто солдатом, якого оминали нагороди. Зате кулі й осколки - ні.

    Не звернулися. Не встигли, бо помер Василь Степанович рано. Не дожив до того часу, коли фронтовиків стали більш-менш достойно шанувати.

    Сьогодні ще можна записувати спогади свідків війни. Поки не пізно. Записувати для майбутніх поколінь. Щоб знали, щоб пам’ятали вічно про найкривавішу в історії людства війну.

    Микола ПАЦАК, Фото надане Конотопською територіальною радою ветеранів

    Як Короля в армію проводжали

    Мудрець сказав, що все тече, все змінюється. Це про час, про життя. Але добре, що найкращі, найцінніші традиції залишаються незмінними. Скажімо, чоловіків як поважали за силу і мужність, вміння захистити Батьківщину в минулі десятиліття і століття, так це залишилося й понині. І хоча сьогодні далеко не всі хлопці ставлять за життєві пріоритети службу в армії, проте є й інші, які труднощів не бояться і вважають її чоловічим обов’язком. З таким юнаком нещодавно познайомилася в Житомирі. Він і служби не злякався, і простою працею не знехтував.


    Заступник голови профкому Маргарита ФЕЩЕНКО, Євгеній КОРОЛЬ та директор заводу Іван СОЛОВЕЙ.

    Євгеній КОРОЛЬ родом з Вінниці. Тут він здобув професійну освіту у транспортному коледжі. Звісно, знання - багаж надійний, який за плечима не носити. Але ж що вони без практики? Євгенію вдалося й практичних навичок набратися, працюючи слюсарем на Житомирському колійному ремонтно-механічному заводі. А з 23 квітня п.р. - він вже солдат.

    У п’ятницю ж, 20 квітня, його на службу проводжали усім заводом. У сонячну обідню пору на подвір’ї зібралися і працівники цехів, і інженерно-технічний склад. Подія зацікавила багатьох, адже відновлювалася колишня, трохи призабута, добра традиція. Як і годиться, дівчата пов’язали Королю стрічку з написом «Щасливої служби», подарували квіти. З напутніми словами звернувся до нього директор заводу Іван СОЛОВЕЙ, побажавши з честю виконати свій військовий обов’язок. «А через рік ми тебе знову чекаємо на заводі, змужнілим і загартованим», - сказав Іван Миколайович. Теплі слова і побажання на свою адресу приймав Євгеній і від керівництва профкому та своїх колег по цеху.

    …Скромний хлопчина, не дуже багатослівний. Проте його працьовитість, щирість, готовність допомогти не лишилися не поміченими, хоча й трудовий досвід невеликий. Каже, що рішення йти до війська він прийняв свідомо, бо вважає це своїм моральним обов’язком, і так заведено в його сім’ї.

    Коли вже урочиста церемонія закінчилася, директор нагадав Євгенію, щоб не забував телефонувати. Добре слово ще нікому не ставало на заваді. «Не хвилюйтеся, відслужу, як треба, й повернусь», - відповів Король.

    Оксана КЛИМЧУК

    Пригадав МАЗНИЙ КРИВОНОСА


    Ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран-залізничник Леонід Васильович МАЗНИЙ.

    Влітку 1944-го року лінія фронту відкотилася вже далеко на захід від державного кордону. Війська І-го Білоруського продовжували вести запеклі бої вже на території сусідньої Польщі. Особливо напруженими вони були в ті дні у передмістях Варшави, де гітлерівці чинили опір радянським військам. Щоб краще підготуватися для подальших бойових операцій радянському командуванню була необхідна свіжа оперативна інформація з місць боїв, дані про дислокацію ворога, його маневри. Саме з таким завданням направилися за лінію фронту два штурмовики «ИЛ-2», на борту яких замість боєкомплекта розмістили розвідувальне фото- та кінообладнання. Одним із пілотів бойового літака був лейтенант Леонід МАЗНИЙ.

    ЗДІЙСНИВШИ ЗАПЛАНОВАНИЙ ПОЛІТ над територією ворога та провівши фото - та кінозйомку, льотчики взяли курс на свій аеродром, однак нарвалися на шквальний загороджувальний вогонь ворожих зеніток. Маневруючи, штурмовикам вдалося висковзнути із суцільного ворожого вогню, та надалі на них чатувала ще одна небезпека - фашистські винищувачі. Не маючи можливості вступити у відкритий двобій з ворожими літаками, які за бойовим призначенням значно переважали радянських саме у цьому виді бойового мистецтва, штурмовики були змушені рятуватися через вмілий маневр та кмітливість пілотів. Знизившися на мінімально можливу висоту, вони намагалися відірватися від ворога. І це їм майже вдалося. До рятівного лісу та пагорбів, де на тлі місцевості можна було заховатися від ворожих «месершмітів», залишилося зовсім нічого, коли Мазний почув по рації слова свого ведучого: «Льоха, мене підбили. Курс попередній. Тягни до наших самотужки». Так на мінімальній висоті він й дотягнув до свого аеродрома, і лише там, оглянувши літак, зрозумів, з якого пекла йому вдалося врятуватися. Бойова машина мала чимало пошкоджень. Фюзеляж порвало мало не до самого хвоста літака. На щастя, розвідувальне фото- та кінообладнання вціліло.

    - Ну що, лейтенант, готуй дірочку під орден, - мовив командир авіаполку, тримаючи у міцних обіймах молодого льотчика. - Молодець. На свою Червону Зірку ти вже заслужив.

    ТО БУВ ВЖЕ 25-Й, МОЖНА СКАЗАТИ, ЮВІЛЕЙНИЙ БОЙОВИЙ ВИЛІТ льотчика штурмової авіації Леоніда Мазного.

    - Льотчиком я став дещо випадково, - розповідає ветеран-фронтовик. - До служби в армії я закінчив Херсонський технікум сільськогосподарського машинобудування і збирався й надалі працювати за обраним фахом. Під час строкової армійської служби був артилеристом, командиром відділення. Згодом став заступником командира розвідувального взводу. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна війна, мене, як відмінника бойової та політичної підготовки, та, мабуть, і не лише через це, бо хтось з командирів розгледів же у мені задатки майбутнього льотчика, направили в авіаційну школу пілотів легкомоторних літаків у місто Богородськ Горьківської області, яку я закінчив на «відмінно». Звісно, як і всі мої друзі-однокашники рвався на фронт, однак отримав призначення продовжити навчання в Ульяновську військову авіаційну школу пілотів. Там опанував бойові типи літаків-винищувачів та штурмовиків. Тож на фронт потрапив вже льотчиком справжньої бойової авіації, зокрема став пілотом грізного штурмовика «ИЛ-2». Воював у складів авіаційних частин на І-му Українському та І-му Білоруському фронтах. Крім цього, як льотчик-інструктор навчав молодих пілотів військових авіа-шкіл. Можу сказати, що «поставив на крило» не один десяток майбутніх повітряних бійців.

    А той двадцять п’ятий мій бойовий виліт у передмістя Варшави на розвідку був для мене не лише ювілейним, а й останнім на фронті. Тижня за два мене відрядили у авіаційні частини Далекосхідного військового округу, що дислокувалися неподалік державного кордону з Кореєю. Тривала війна, і ми готувалися до військових дій з Японією. Тож потрібно було комусь навчати молодих пілотів азам бойової майстерності. Скажу відверто, бойових вильотів у мене більше не було. Японія швидко капітулювала. А мені цей період військової служби на Далекому Сході запам’ятався перш за все тим, що саме там я зустрів Велику Перемогу, а згодом і став учасником першого післявоєнного авіаційного параду у Москві. Як командир ланки штурмової авіації я провів тоді свої «ИЛ-2» у парадному розрахунку в небі на столицею нашої країни.

    Невідомо як склалася б надалі доля військового льотчика старшого лейтенанта Леоніда Мазного, та вже за два роки після закінчення війни медична комісія винесла бойовому офіцеру-фронтовику суворий вердикт - від польотів за станом здоров’я відсторонити. А згодом і демобілізували. Тоді йому не виповнилося ще й тридцяти.

    Повернувшись вже із сім’єю у рідне Апостолове, що на Дніпропетровщині, офіцер-відставник ще не встиг визначитися, чим займатися надалі, коли один з друзів дитинства, який гостював тими днями у батьків під час відпустки, запропонував йому йти працювати до нього на залізницю. Довго не роздумував, хоча не зовсім чітко уявляв собі, чим буде там займатися.

    ЗГОДОМ РОДИНА МАЗНИХ ПЕРЕБРАЛАСЯ НА ВІННИЧЧИНУ до міста залізничників - Козятина. Тут у козятинському відділку залізниці він і отримав посаду інженера з механізації вантажно-розвантажувальних робіт. Маючи технічну освіту, досить швидко ввійшов у курс справ, освоївся, а згодом вже й не міг уявити себе на якомусь іншому місці роботи. У цьому колективі він пропрацював понад тридцять років аж до виходу на пенсію.

    - У ті повоєнні роки великі обсяги робіт на залізниці, особливо вантажно-розвантажувальні, були мало механізованими, - розповідає Леонід Васильович. - Левову частку з них складала важка ручна праця. Тож ми намагалися хоч якось полегшити її. Впроваджували транспортери, крани, інші засоби механізації. Й досі добре пам’ятаю як впровадили на ст. Калинівка-І вагоноперекидач, що дозволило нам значно полегшити роботу наших працівників, які займалися перевантаженням щебеня з вагонів вузькоколійки, що надходили до нас з Гайворонівського (тоді) відділку залізниці, у стандартні вагони, якими цей щебінь перевозився далі до споживачів. На роботу цього обладнання до нас приїжджав дивитися сам начальник Південно-Західної залізниці Петро КРИВОНІС. Йому сподобалося. Одразу ж на місці він зажадав побачити того, хто придумав і впровадив безпосередньо в процес виробництва цей пристрій. І коли мене привели до нього, Петро Федорович міцно потиснув мені руку, подякував за роботу і розпорядився призначити мене на посаду старшого інженера. Зізнаюся, приємно було тоді отримати таку високу оцінку своєї роботи.

    Після виходу на пенсію Леонід Васильович тривалий час очолював раду ветеранів відділку залізниці, вів активну громадську роботу. І сьогодні, у свої дев’яносто два, залишається таким же оптимістом, яким був усі ці десятиліття. Почесний залізничник, кавалер орденів Вітчизняної війни та Богдана Хмельницького на моє запитання, а де ж обіцяний орден Червоної Зірки відповів з усмішкою.

    - Мабуть, нагорода не знайшла героя. Я не знаю, чи зробив тоді у сорок четвертому командир полку на мене подання. Однак у військкоматі говорять, що на їхній запит відповіді на підтвердження нагородження не надійшло, а сам я у Центральний архів Міністерства оборони колишнього СРСР такий запит не робив. Та хіба справа у цій моїй неотриманій нагороді? Головне, що ми у тій війни перемогли.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Святі, як хрести, обеліски!

    Стоять обеліски по світу,

    Як пам'ять кривавій війні.

    Кладіть до них свіжії квіти,

    Бо душі страждають одні!

    Грізним шквалом пронеслася по рідній землі війна. Багато горя і нещасть принесла вона нашому народу. Сім десятиріч розділяє нас від тих полум'яних літ, але не згасає вдячна пам'ять нащадків про героїв, які поклали голови за свободу і незалежність рідного краю у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Залізниця - транспортна артерія фронту - була місцем жорстоких кривавих бойовищ. На багатьох станціях і залізничних підрозділах дивляться в блакитне небо обеліски і пам'ятники героям, які віддали життя саме за те, щоби це небо завжди залишалося мирним і безхмарним.

    Кореспонденти «Рабочего слова» здійснили рейд по деяких станціях, де героїчне минуле увічнено в камені і бронзі.

    СТАНЦІЮ ДАРНИЦЯ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ ФАШИСТСЬКА АВІАЦІЯ БОМБАРДУВАЛА 2662 РАЗИ. Найбільш жахливого удару фашистські стерв’ятники завдали 8 квітня 1943 року. Під час масованого нальоту станція була зруйнована вщент, загинуло майже три тисячі залізничників і бійців Радянської армії. Всі вони були поховані в братській могилі на території станції. Після війни братську могилу впорядкували, а на пагорбі встановили пам’ятну стелу. Та в 70-ті роки районні можновладці про неї «забули», на її місці виник стихійний ринок. Лише у 2003-му, завдяки зусиллям ради ветеранів, профспілки та молодіжної ради Дарницького залізничного вузла, вдалося відновити історичну справедливість. Керівництвом Укрзалізниці прийнято рішення щодо збереження братської могили і увічнення пам’яті загиблих залізничників.

    ***

    СТАНЦІЯ КИЇВ-ВОЛИНСЬКИЙ ПРИЙНЯЛА НА СЕБЕ УДАР ФАШИСТСЬКОЇ АВІАЦІЇ У ПЕРШІ ХВИЛИНИ ВІЙНИ. Стримуючи натиск оскаженілого ворога, на її території мужньо держали оборону бійці 206-ї стрілецької дивізії. У пам’ять про загиблих бійців і залізничників працівники станції звели величний обеліск і щороку приходять вклонитися їх світлій пам’яті. Напередодні Дня Перемоги сюди знову прийшли начальник станції Валерій МЕЛЬНИК, голова ради ветеранів залізничного вузла Київ-Волинський Анатолій ШАПОВАЛ і голова профкому станції Павло ГРИШКО.

    ***

    НЕ ОМИНУВ КРИВАВИЙ ВАЛ ВІЙНИ І СТАНЦІЮ ТЕТЕРІВ. Її будова суттєво постраждала від ворожих бомб і була оновлена вже в післявоєнні роки. Нагадуванням про ті грозові часи височіє поряд із приміщенням станції скромний пам’ятник радянським воїнам, загиблим на цій землі в боях із фашистськими загарбниками. Залізничники бережно доглядають за ним, щороку оновлюють свіжою фарбою, садять квіти.

    ***

    ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ У ЛИСТОПАДІ 1943-ГО, РАДЯНСЬКА АРМІЯ ПОВЕЛА СТРІМКИЙ НАСТУП НА ВОРОГА У НАПРЯМКУ НА ФАСТІВ. Для рішучого натиску стягувалися війська і бойова техніка. Саме тоді на ст. Сорочий Брід, що за кілька кілометрів від важливого залізничного вузла, прибув состав із бійцями, готовими кинутися у бій на ворога. На жаль, після нальоту фашистської авіації для чотирьох десятків радянських воїнів ця станція стала місцем їх довічного притулку. Працівники станції тоді ж поховали загиблих поблизу у братській могилі, де згодом було споруджено пам’ятник. У середині 70-х за ініціативи керівництва Київського відділка Південно-Західної залізниці їх прах було перенесено на нове місце, поближче до залізничних колій, і над братською могилою зведено обеліск, який добре видно подорожанам поїздів, що проносяться повз станцію. А залізничники приходять сюди, щоби вклонитися праху воїнів. Ось і напередодні Дня Перемоги колишній начальник ст. Сорочий Брід Валентина БОГДАНОВА, станційний працівник Микола ПОНОМАРЕНКО, майбутні залізничниці Віта КУБИНСЬКА та Аня ЛАВРЕНЮК принесли квіти до обеліска загиблим героям.

    ***

    ЗАЛІЗНИЧНІ КОЛІЇ СТАНЦІЇ ЗАВОРИЧІ В ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ СТАЛИ АРЕНОЮ КРИВА-ВОГО БОЙОВИЩА між командою бронепоїзда, спорядженого залізничниками Південно-Західної магістралі, і наступаючими фашистськими ордами. Тут знайшли вічний спокій кілька мужніх захисників броньованої фортеці на колесах. Над їх братською могилою у довічній варті сумно схиляє голову бронзова постать радянського бійця-визволителя. Для працівників станції - це святе місце. Ось і нині вклонитися загиблим героям прийшли начальник станції Світлана ГЕРАСИМЕНКО і квитковий касир Алеся ХАРЧУН.

    ***

    МІСЦЕМ ЖОРСТОКИХ ОБОРОННИХ БОЇВ У ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ БУЛА СТАНЦІЯ БОЯРКА. Героїчним епізодом Великої Вітчизняної став відважний нічний рейд на цю станцію, захоплену фашистами, двох бронепоїздів «Літер А» і «Літер Б», побудованих на Київському вагоноремонт-ному заводі. Команди бронепоїздів, сформовані із залізничників, вогнем гармат і кулеметів знищили сотні гітлерівців і висадили в повітря кілька складів.

    Радянські воїни, які віддали життя за рідну землю, знайшли вічний притулок у братському похованні поблизу ст. Боярка. Працівники станції - квиткові касири Катерина Козолій і Людмила Гущина - свято бережуть пам’ять про героїв.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА та Сергія ГУКА

    Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино»

    Cлова моего героя Скворцова «Будем жить!», с которыми он погибает, говорят о многом. Они понятны и дороги для тех, кто воевал в годы Великой Отечественной войны. И стали жизнеутверждающим девизом для «афганцев», «чернобыльцев» и для тех, кто воевал в Чечне. Для всех, кто встречался со смертью во имя кого-то или чего-то, преодолевая смерть. Это и есть подвиг.

    (Продолжение. Начало в №15)

    Я их видел, когда 9 мая 1986 года въехал в Чернобыльскую зону для поддержки ликвидаторов атомной ката-строфы. Видел в Афгане, Чечне, в госпиталях с ранеными солдатами. И когда делал авторскую передачу «Будем жить!». И когда снимался в телевизионной программе «Полевая почта». (Кстати, единственная программа на пост-советском пространстве, в Украине). И мы этим гордились. Где она сегодня? Как и многое другое о вечном, настоящем. Канули в Лету. К сожалению, остались только шоу: «Окна», «Дом 1», «Дом 2», «За стеклом», «Как стать миллионером». Телевидение затрагивает много «интересных» тем. Только они не раскрывают суть о том, как стать человеком. Сейчас говорим о настоящих воинах, людях с большой буквы. Все они говорят «спасибо» фильму «В бой идут одни «старики», Быкову, «Поющей эскадрилье» за вечную фразу «Будем жить!». А если это так, то может быть у того или другого актера пусть остаётся в активе даже и одна роль. Слава Богу, что у меня есть и другие, за которые мне не стыдно и сейчас: «Как закалялась сталь» (Окунев), «Капитан Немо» (Нед Ленд), «Рожденные революцией» (Бассардин), «Черный квадрат» (Слава Грязнов), «Преодоление» (начальник отдела кадров), «Дети командира» (Герой СССР, комиссар Брест-ской крепости, майор Гаврилов), «Людоед» (капитан Цветаев), «Красная ртуть» (майор Беда) и другие. Ладно, роли. Они могли получаться лучше или хуже. Но судьбы героев и партнеры - замечательные. При этом я не оставлял своей Мечты. И пробовал себя на театральной сцене, чтобы не «сидеть» в творческом простое. Это период, когда тебя не снимают. Был такой «процесс» у нас, киноактеров, иногда он затягивался на годы. У меня за 35 лет работы на студии это было всего 5 - 6 месяцев, при том, что все эти годы работаешь без положенного отпуска. Так вот, во время такого творческого отпуска я поехал в Макеевку, свою родную, в Театр юного зрителя. Потом, когда открылся Театр киноактера на площади Победы, в Киеве, трудился там с моими коллегами по кино и сцене.

    - Фильм «В бой идут одни «старики» еще и народный, наверное, потому, что там была песня?

    - Да. Леонид Федорович Быков точно знал, что берёт за душу любого человека: гражданского или военного. Встречаясь потом со зрителями, они подтверждали это. Особенно те, кто воевал. Песня помогла победить в 45-ом. Быков часто вспоминал: однажды, катаясь мальчишкой на подножках проходящих с войны теплушек, он стал свидетелем, как возвращавшиеся с войны летчик, пехотинец и артиллерист под трофейный баян пели «Смуглянку». А потом актер, режиссер Леонид Федорович использовал в фильме истории из жизни. Так сложилось, что подобранные актеры и сам Быков были поющими. И сейчас я часто исполняю песню «Ніч яка місячна» на концертных площадках, фестивалях, творческих вечерах. Недавно на Первом Национальном канале в передаче моих друзей «Фольк мьюзик» Владимира Коваленко и Оксаны Пекун записал «Землянку», «Два кольори», «Ніч яка місячна». Как говорил капитан Титаренко: «Всё преходящее, а музыка - вечная». И это правда...

    - А на баяне играете?

    - Нет. К сожалению, был глуп и не понимал, что все это в дальнейшем очень будет нужно. Поэтому сегодня своим студентам не устаю повторять: учитесь, знайте, умейте. Все это не в мешке за плечами носить. Сегодня уж точно знаю: не упустил бы такой возможности.

    - И снова мысленно вернёмся к знаменитому фильму. Очень жаль, что Быков так рано ушел. Сколько фильмов он бы еще снял!


    Владимир Талашко со своим учителем - режиссером Николаем Мащенко.

    - Да, близким и его друзьям хотелось бы, чтобы он жил долго. Безусловно. Несмотря на то, что выпало на его судьбу, думаю, что он был по-своему счастлив. Сам он был окрылённым и многим другим дал крылья мечты и хотя бы маленькую возможность оторвать себя от земли. Я их встречал и встречаю. И надеюсь, что все благодарны ему за это. Сегодня они учат, пишут, летают, лечат, водят железнодорожные составы, строят, добывают уголь, варят металл, защищают Отчизну, служат ей. Одним словом - живут. Вот вам девиз их: «Будем жить!». А теперь ответ на Ваш вопрос, снимал ли Быков сейчас? Думаю, что не только он один, а и Мыколайчук, Кисин, Осыка, Ивченко, Параджанов были бы удручены увиденным на телеэкранах и на экранах наших кинотеатров. Нет, сегодня не время Быкова. Ему и выше перечисленным режиссёрам не было присуще спрашивать у власть имущих: «Чего изволите?». Они только умели служить нашему первоклассному зрителю, который вырос на «Ивановом детстве», «Солярисе», «Андрее Рублеве» Андрея Тарковского. Или на «Калине красной» Василия Шукшина. Или на бессмертных «Баллада о солдате», «Они сражались за Родину», «Доживем до понедельника», «Афоня» и других.

    Я - не кинокритик, а зритель. Хотел бы, чтобы наши дети смотрели хорошее кино, читали хорошие сказки, своевременно знакомились с колыбельной песней, не уставали слышать родителей у своей колыбели, а не видеть их - «поменявших» свои профессии с «кравчучками» - на базарах Китая и Польши. Наверное, тогда бы более благополучными, ухоженными, успокоенными уходили бы из жизни многие мои коллеги.

    - Наверное, и Сергей Подгорный (Смуглянка) был бы жив?

    - Это отдельный разговор. Мне сегодня больно от осознания того, что такой светлый человек так рано ушел от нас. Я могу это сказать, потому что при жизни пытался делать много, чтобы этого не случилось. Но жаль, что так вышло. Леонид Быков очень сердечно относился к Сережке. Наверное, он, в отличие от нас, угадывал его нелегкую судьбу. Чем жив человек-актер? Только работой и совсем не гонораром. Потому, мне кажется, что он как актер отменно сыграл свою последнюю роль. Помните, у костра в фильме сцена моего героя с капитаном Титаренко: «Человек рождается сам и умирает сам. И никто ему помочь не может, никто». А сыгранная Сергеем Подгорным роль Смуглянки доказывает, что действительно стоит играть, работать, стоит жить.

    Погасла зірка! Відсвітила.

    Останній злет, останній бій.

    Земля лише приймає тіло,

    А пам’ять вічна, друже мій!

    Душа жива! Вона над нами

    Сія у святості своїй.

    Над «стариками»,

    Над тими, що продовжать бій!

    Леонид Быков всех нас любил. И конечно, как мог, по-своему был обеспокоен актерской судьбой каждого из нас. Наверное, потому в следующем кинофильме «Аты-баты шли солдаты» почти вся его «Поющая эскадрилья» была в работе и заботе.

    Да, кстати, о заботе... Вспоминаю, как при вручении мне звания Народного артиста Украины в президентской канцелярии я был единственным артистом. Это при том, что в зале было столько получавших высокие награды родины самых высоких рангов - депутатов, как мы говорим иронично - «слуг народа», это при их возрасте 35 - 50 лет. А всенародная любимица Маргарита Криницына (фильм «За двумя зайцами») за три года до смерти была удостоена ордена княгини Ольги III (высшая - I степень - авт.) степени. Парадокс! И это в 70-то лет. Не поздно ли, господа чиновники, «слуги»? Так скоро и народа не будет, панове! Сегодня расхожей наградой стало звание «Герой Украины». А потом вновь пришедшие правители решают: тому или не тому дали. И я вспоминаю кадр из того же фильма «В бой идут одни «старики»: капитан Титаренко в 43-м году говорит: «Как же вы не заметили, вы над моей Украиной дрались...» - «А как тут заметить...» - «Э нет. И земля здесь другая, и трава зеленее». Давайте на минутку представим: фронтовик Титаренко так думал в 43-м году, а гражданин, артист Быков (на съемках) так думал и говорил и в 1973-м году. Не это ли истинные Герои Украины?! Сколько их, таких украинцев настоящих, осталось лежать? Много! А в живых - мало. Думаю, есть о чем говорить.

    И вот теперь вполне оправданно вспоминается шутка народных артистов: «вышли мы все из народа, но как же вернуться к нему». Да, закатилась яркая звезда моего учителя - Народного артиста СССР Кость Петровича Степанкова, который при жизни 20 лет был никому не нужен в такой удивительной стране «Иванов, не помнящих своего родства». И тихо в миры иные уходили: Народный артист Украины Николай Олялин, Лесь Сердюк (спасибо, Богдан Ступка незадолго до смерти подхватил Леся Сердюка для работы в театре), Александр Белина, Александр Мовчан, Сергей Подгорный, Дмитрий Миргородский... И я грешным делом вспоминаю 6-летнюю дочь моих друзей. Она, после только ей известных умозаключений, хлопнув дверцей шкафа, сказала: «Все у нас есть, ума бы немного». Разве не в точку?!

    - Владимир Дмитриевич, Вам сегодня предлагают сниматься в кино, телешоу и так далее?

    - Бывает, что и режиссеры предлагают, и друзья способствовали бы, и самому хотелось бы. Потом думаешь, зачем? Всех денег не заработаешь, да и у них есть замечательное качество улетучиваться. А совесть - навсегда. Народная мудрость гласит: «Когда убивают бизона, остается шкура, а когда умирает человек, остается имя». Часто меня и тех, кто с ним работал, спрашивают: а каким был Быков? Об этом можно говорить много и долго. Скажу только одно: в свои 50 трудом прожитых лет он не растерял эту удивительную, от рождения данную и присущую только человеку, способность - краснеть. Глубоко уверен, что не краснеют, не умеют, да и не дано это многим чинушам, слугам народа многих созывов, что не видят - народ Украины живёт все хуже и хуже. Раньше ведь наше поколение мечтало о светлом будущем, а сегодня говорят о конце света.

    Вот и недавно представители одного телеканала предлагали в телешоу в форме из фильма «В бой идут одни «старики» в роли Сергея Скворцова от имени «поющей» и самого Маэстро поздравить молодых с брачным союзом, вручая им кольца. Нет, не хотелось бы участвовать в подобном балагане.

    (Продолжение следует)

    Ирина ЮШКО, Фото из интернета и семейного альбома В. Талашко

    Пам’ятають про свого ветерана колійники

    Для ветерана праці Ольги Филимонівни РОВІНСЬКОЇ Шепетівська дистанція колії стала першим та єдиним місцем роботи у її більш як тридцятирічній трудовій біографії. Якби тоді, у вже такому далекому 1941-му р., їй, випускниці школи бухгалтерів, хтось сказав, що вона у майбутньому все життя працюватиме на залізниці, до того ще й колійником, вона б ніколи у це не повірила. Адже бачила себе фахівцем зовсім іншої професії. Однак доля розпорядилася по-своєму.


    Ольга Филимонівна РОВІНСЬКА у колі родини.

    ТОГО ТРАГІЧНОГО ЛІТА сорок першого вона, уродженка Кривина, що на Хмельниччині, завершувала навчання в Києві. Там і застала її війна. Молода дівчина не усвідомлювала тоді масштабів лиха і страждань, що чекали на неї та десятки мільйонів її співвітчизників. А то б не наважилася, мабуть, повернутися до рідної домівки, на територію, яку вже окупували гітлерівці. Та тоді про це навіть і не думалося. Разом зі своєю подружкою - одногрупницею, зібравши речі, вони вирушили з Києва до Кривина.

    - Добиралися де пішки, де підводою, рідко - машиною, - згадує про ту незвичну подорож Ольга Филимонівна. - Йшли назустріч лінії фронту, що відкочувалася все далі на схід. Ночували, де доведеться. Якщо траплялися добрі люди, то можна було не лише переночувати у більш-менш нормальних умовах, а й дещо поїсти.

    Вони прямували на захід, а їм назустріч прямувало все більше й більше біженців. На двох дівчат тоді мало хто звертав увагу. І було навіть дещо дивним, що за весь час подорожі їх жодного разу не затримав ані патруль, ані міліція, ані інші служби. Не поцікавилися, чому це вони йдуть назустріч ворогові, а не на-правляються у тил.

    - Десь наприкінці літа ми нарешті дісталися нашого села, - продовжує моя співрозмовниця, - і бачили б ви яким було здивування моєї матері, коли вона зустріла мене на порозі рідної хати в один із перших днів війни.

    ЖИТТЯ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ було не з простих, і коли селом поповзли чутки, що нова влада збирає молодь для відправлення на роботи до Німеччини, Ольга вирішила влаштуватися на залізницю. Хоч би простим колійником. Ця робота була зовсім не для молодої дівчини, однак вона давала «броню» і допомогла не потрапити до переліку тих, кого примусово вивозили до Рейху. Відтоді й бере початок її трудова біо-графія залізничниці. Щоправда, у трудовій книжці запис про це датовано вже лютим 1944-го р., коли їхній Кривин звільнили від фашистів. У регіоні розпочалося відновлення народного господарства. Її оформили на посаду ремонтного працівника у 11 околоток Шепетівської дистанції колій. Здебільшого там працювали жінки та дівчата, оскільки більшість чоловіків були ще тоді на фронті. Тож довелося цим тендітним представницям кращої половини людства часто виконувати важку чоловічу роботу: чи то розвантажувати важкі рейки та шпали, чи монтувати стрілочні переводи, чи переносити різноманітні вантажі тощо. Та вони не скаржилися (а хто б і вислухав?!), бо добре розуміли, що хтось повинен виконувати цю роботу, відновлювати залізницю.

    Ті перші роки роботи у дистанції колії добре запам’яталися Ользі Филимонівні і тому, що саме тоді вона зустріла там свою долю - майбутнього чоловіка. Леонтій Улянович також працював у колективі шепетівських колійників. Невдовзі вони одружилися. А згодом їхня родина поповнилася сином та донькою. І то були, мабуть, найщасливіші роки у житті подружжя Ровінських. Коли ж після важкої хвороби у середині п’ятидесятих помер чоловік, Ольга Филимонівна виховувала дітей сама. Було важко, але вона переборола ці труднощі.

    ДІТИ ВИРОСЛИ, ОТРИМАЛИ ОСВІТУ. Донька Валентина обрала собі професію, не пов’язану із роботою на залізниці. А от син Володимир пішов шляхом батьків. Щоправда, став не колійником, а зв’язківцем. Тривалий час працював на різних посадах у Шепетівській дистанції сигналізації та зв’язку. А завершив власну кар’єру на посаді заступника начальника дистанції. Сама ж Ольга Филимонівна пішла на заслужений відпочинок у листопаді 1976 р. Та зв’язок із колективом, в якому пропрацювала все своє життя, підтримує й досі. Не забувають про свого ветерана й колійники. Відвідують, допомагають чим можуть, запрошують на заходи, що проходять у дистанції колії, вітають зі святами. А коли Ольга Филимонівна відзначала свій 90-річний ювілей, колійники щиро привітали її з цією датою. Разом із побажанням здоров’я та доброго настрою на адресу ювілярки пролунали слова подяки за сумлінну багаторічну працю на залізниці. А ще було побажання відзначити у такому самому складі й сторічний ювілей.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Бронепоїзди вступають у бій

    Суттєву допомогу військам у боях з гітлерівцями надавали бронепоїзди. На Київському паровозовагоноремонтному заводі було налагоджено їх будівництво. Так 7 липня з воріт заводу вийшов перший бронепоїзд, а вже до 20 липня - другий. Робітники Дарницького вагоноремонтного заводу і паровозного депо спільно виготовили до 10 серпня і третій, назвавши його «Дарницький партизан».

    Команди бронепоїздів укомплектовували з робітників і службовців-залізничників, які знали артилерійську та стрілецьку справу. За штатом було потрібно 100 чоловік, а подали заяви до команди бронепоїздів 800. Командиром першого бронепоїзда було призначено заступника начальника політвідділу Південно-Західної залізниці О. Тихохода. А командиром другого став начальник станції Київ-Пасажирський Л. Василевський. Командиром «Дарницького партизана» був призначений інженер М. Богданов.

    Грозою для ворога одразу став бронепоїзд народних ополченців під командуванням Л. Василевського. Маневруючи на залізничній гілці в районі Мишоловки, він вражав ворога влучним вогнем. Гітлерівці не раз намагалися знищити бронепоїзд. Під час одного з обстрілів командир був тяжко поранений. Командування бронепоїздом взяв на себе комісар С. Голованєв.

    Мужність і винахідливість при виконанні бойового завдання проявив особовий склад бронепоїзда ополченців під командуванням О. Тихохода. 6 серпня він вибив гітлерівців із залізничної станції Жуляни і вивів ешелон з цінним обладнанням. Таку ж операцію провели ополченці на станціях Пост-Волинський та Рихальська. Особливо відзначилися влучним вогнем командир бронемайданчика В. Лункевич, артилерист С. Пономаренко, командири кулеметних розрахунків Я. Приходько, І. Рудик, П. Котих, Е. Цісар, кулеметниця і медсестра О. Ячменева.

    У бою біля станції Клавдієво бронепоїзди з літером «А» і «В» розгромили штаб гітлерівської частини. У цій операції відзначилися заступник командира А. Підопригора, керівники розвідгрупи К. Ареф’єв і П. Поплавський, командир бронемайданчика Н. Рябоконь, артилерійські розрахунки А. Кржевского і П. Наумовича, кулеметники О. Жуковецкий, І. Курлович, Н. Лазаренко, медсестра Л . Кошавцева та інші.

    У ніч з 3 на 4 серпня командування укріпрайону і штаб оборони Києва послали підкріплення в південний сектор оборони. Тієї ж ночі два бронепоїзди київських залізничників зробили сміливий рейс на захоплену ворогом станцію Боярка і висадили в повітря склади з боєприпасами, пальним і продовольством.

    15 серпня війська 26-ї армії були відведені з займаних плацдармів на лівий берег Дніпра. Відхід прикривали чотири роти військ НКВС, 92-й прикордонний загін, 78-й залізничний батальйон і два бронепоїзди. Гітлерівці наносили по бронепоїздах з повітря бомбові удари, вели артилерійський вогонь. Але бій продовжувався. У критичні хвилини бійці і командири бронепоїзда вступали у рукопашний бій з ворогом.

    Виняткову стійкість проявили також залізничники Коростенського відділення. 46 днів під безперервним бомбардуванням і артилерійським обстрілом ворога вони забезпечували рух поїздів, безперебійно доставляли на передову боєприпаси, техніку, поповнення.

    Коли бої вже йшли на підступах до Києва, важко було розрізнити, хто залізничник, а хто боєць ополчення. Люди, в залежності від того, що диктувала ситуація, або йшли в бій, або вели до фронту поїзди, вивозили в тил обладнання підприємств та запаси продовольства.

    Звістка про героїзм і стійкість коростенських героїв облетіла всю країну. Про них склав пісню «Залізні люди залізниць» поет В.Лебедєв-Кумач:

    По рельсам и шпалам дыханье войны

    Промчалось сиреной тревожной.

    И встали бесстрашно на вахту сыны

    Громады железнодорожной.

    На станции каждой

    Живут патриоты,

    Герои отважной и четкой работы.

    Они не сдаются

    Врагу никогда

    И твердой рукою

    Ведут поезда!

    Фашистских зверей мы огнем и мечом

    Встречаем на каждом пороге,

    И с армией вместе воюют с врагом

    Железные наши дороги.

    Настали вкрай важкі дні - майже вся Південно-Західна залізниця виявилася захопленою ворогом. Бої йшли в районі Голосіївського лісу, Святошина, Мишоловки. Фашисти перерізали і останню лінію Київ - Лубни, що зв’язувала столицю з тилом. На Київському залізничному вузлі залишалися лише бронепоїзди та відновлювальні летючки. Приступили до виконання завдання командування підривники залізничних військ. 16 вересня вони отримали наказ залишити Київ. ...Проте Перемога була попереду.

    Із книги Г. Ейтутіса, П. Москаленка, В. Задворнова, В. Лапіна «Історія та сьогодення Південно-Західної»

    Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й

    (Продолжение. Начало в №47, 48, 49 за 2011 р., №3, 5, 6, 7, 10, 11, 12, 13, 15 за 2012 р.)

    Первые два места, как и предполагалось, разыграли между собой итальянцы и хорваты. А хорватский нападающий Давор Шукер стал лучшим бомбардиром квалификации в истории европейских первенств. На игру итальянской сборной со стороны местной прессы было много нареканий. Прежде всего, на постоянные эксперименты главного тренера Арриго Сакки: в отборе ЕВРО-96 за «Скуадру адзурру» выступило 37 футболистов. Однако, итог выступлений был вполне приемлем, и критики замолчали.

    Группа 5. Голландцы получили право оспаривать путевку в финальную часть ЕВРО только в последнем туре. Уверенно переиграв норвежцев, «оранжевые» заняли в группе второе место. До такой ситуации именитую сборную довело сенсационное поражение в Минске белорусам. Скромный дебютант европейского первенства, имея к пятому матчу в своем активе всего четыре очка, одержал отнюдь не случайную победу. Белорусы могли отобрать очки у фаворита и в Голландии, но пропустили единственный гол за восемь минут до конца матча. Сенсации на этом в группе не закончились. Удивительным образом сборная Чехии проиграла Люксембургу. Однако, первые два места все равно остались за голландцами и чехами.

    Группа 6. Результаты матчей этой группы были разнообразными: от прогнозируемых до сенсационных. Перед стартом отборочного цикла среди фаворитов группы виделись ирландцы и португальцы. Ведь австрийцы по-прежнему находились в глубоком кризисе, а сборную Северной Ирландии рассматривали как крепкого середняка, не более. Однако прогнозы в полной мере оправдались лишь в отношении команды Португалии. Неожиданным для всех стало выступление австрийцев. Они дважды переиграли Ирландию и едва не победили пиренейцев в Вене. Сборная Австрии выглядела сильной, прежде всего, за счет атаки. Удачно провел отборочный цикл нападающий Антон Польстер, забивший 11 мячей. В восьми группах отборочного цикла больше австрийцев забили только россияне (34 против 29). Не затерялись в группе и латыши, запомнившиеся достойной игрой форварда Римкуса и великолепной победой в Риге над Австрией.

    Группа 7. ФРГ и Болгария. На них делали ставку до старта отборочного цикла, эти сборные первые два места и заняли. Очень интересны были непосредственные игры команд, ведь недавно, в четвертьфинале чемпионата мира 1994 г., болгары обыграли немцев. В Софии команда ФРГ вела 2:0, но славяне смогли забить три мяча, и снова немцы остались «с носом». И только в Берлине сборная ФРГ смогла одолеть болгар. Причем, теперь первыми забили славяне, а немцы сумели отыграться, а затем взять три очка.

    Красивую, экспрессивную игру показали грузины. Дважды они переиграли Уэльс, победили Болгарию. Но, вместе с тем, закавказская команда выглядела нестабильно, о чем свидетельствуют два поражения молдаванам.


    Олег РОМАНЦЕВ, главный тренер сборной России.

    Группа 8. Сборная России отборочный цикл начала с новым главным тренером - Олегом Романцевым, президентом и главным тренером московского «Спартака». Усилиями Вячеслава Колоскова команда России стала правопреемницей сборной СССР. А это - хороший рейтинг и один из самых слабых конкурентов в отборочной группе. Неудивительно, что россияне в отборочном цикле забили больше всех мячей: имея в соперниках такие сборные, как Сан-Марино и Фарерские о-ва, сделать это было несложно. В то же время нельзя не отметить, что за всю историю самостоятельной сборной россияне показали свой лучший футбол. Романцев создал хорошую команду (пусть и не без помощи украинцев: Канчельскис, Никифоров, Цымбаларь, Онопко, Добровольский - все они переметнулись на сторону сборной России). После двух невзрачных матчей против Шотландии, россиян буквально прорвало. Подопечные Романцева выдали великолепную серию игр: разгромная победа в Греции, шесть мячей финнам в гостях (Финляндия впервые так крупно уступила на своем поле в отборочных матчах европейских чемпионатов), семь голов в ворота Сан-Марино! В итоге, россияне заняли первое место в группе. Настроение болельщиков в стране было великолепным. Все ожидали финального турнира «английского» ЧЕ. Но кто же мог знать, что накануне начнутся финансовые разборки и взаимные упреки...

    Финальный
    турнир

    Жеребьевка финального турнира прошла в бирмингемском зале «International Convention Centre» в воскресенье, 17 декабря 1995 г. Сама процедура, которой руководили Л. Юханссон, Г. Айгнер и Э. Браун, заняла всего 30 минут - это была едва ли не самая скоротечная жеребьевка в истории европейских первенств. «Смертниками» по праву считалась группа «С», где вместе сошлись сборные ФРГ, Италии, России и Чехии. Отметим также, что накануне процедуры исполком УЕФА впервые в истории чемпионатов Европы ввел в регламент турнира правило «золотого гола» (или «внезапной смерти»): в добавочное время игра ведется до первого забитого мяча.

    Группа А. Церемония открытия финального турнира была недолгой, после чего на «Уэмбли» сошлись англичане и швейцарцы. Игра получилась весьма и весьма не приглядной. Футболисты выглядели скованными, чувствовалось психологическое давление. Не было красивых комбинаций, ярких атак. Все острые моменты стали следствием ошибок обороны вследствие волнения. В середине первого тайма англичане вышли вперед благодаря голу Алана Ширера. И до сегодня непонятно - был ли там офсайд, или нет. Швейцарцы ушли от поражения за семь минут до конца основного времени. За игру рукой Стюарта Пирса был назначен пенальти, который реализовал Кубилай Тюркильмаз. Наставник англичан Терри Венейблз едва ли не плакал от разочарования.

    Но все-таки англичане в четвертьфинал вышли, причем с первого места. А одного из фаворитов первенства - голландцев - британцы обыграли с разгромным счетом 4:1. Впрочем, тогда мало кто удивился публичной «порке», ведь внутри сборной Нидерландов случился раскол, разбивший команду на два лагеря - Голландию и Суринам. Белые и темнокожие футболисты рассорились и даже кушать ходили отдельными группами. После такого крупного поражения «оранжевые» все-таки пробились в четвертьфинал, но с большим трудом и везением. Команду «Гууса» Хиддинка спас гол Патрика Клюйверта, который помог голландцам обойти в таблице шотландцев за счет разницы мячей.

    (Продолжение следует)

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05