РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 15 (27 квітня 2012)
  • Випуск №15 27 квітня 2012
    Зміст
    1. Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино» (Ирина ЮШКО)
    2. Чи скресла крига?! (Микола ПАЦАК )
    3. «Лучистый» ждёт гостей
    4. Ціна вандалізму... 350 гривень?! (Анатолій САДОВЕНКО)
    5. Вона обрала залізницю (Анатолій РОМАНОВ)
    6. Диспетчерська школа Володимира Петруні (Микола ПАЦАК )
    7. «Люблю піклуватися і спостерігати»
    8. Отець Володимир РОМАЩЕНКО: «Бути християнином - це дуже відповідальний і важкий крок»
    9. Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    10. Посіявши зерна недовіри, збиратимеш плоди непорозуміння (Віктор ЗАДВОРНОВ)

    Владимир ТАЛАШКО: «Поговорим о жизни, о дороге и о кино»

    Поле из нежных белых ромашек, пение жаворонка в голубом июньском небе... Так хочется жить и любить - прочитывается в глазах Ромео и Джульетты (Зои) из фильма «В бой идут одни «старики» (1973 г.).

    У них первая любовь и свидание, а завтра в небе будет бой, и Джульетта погибнет... У Евгении Симоновой, студентки 2-го курса Щукинского училища, это была первая роль. И она, и Рустам Сагдуллаев играют так, что щемит сердце. В который раз смотришь любимый миллионами соотечественников фильм и ловишь себя на мысли, что теряешь чувство реальности и попадаешь в 1943 год во вторую «поющую» эскадрилью капитана Титаренко первого Белорусского.



    И ты уже не зритель, а сопереживатель дорогим сердцу Маэстро, Смуглянке, Вано, Кузнечику, Ромео, Макарычу, Маше, Зое, «старлею» Скворцову и всем-всем нашим «старикам». В этом и кроется гениальность и волшебство Леонида Быкова (в основу сценария легли воспоминания фронтовых летчиков, прототипами «стариков» были реальные люди)... Народный артист Украины Владимир ТАЛАШКО на просьбу дать интервью ответил вопросом: «А какую тему разговора изберем? Ведь не только о кино поговорим. Правда? Поговорим о жизни, о дороге и о кино. А какая газета?» - «Рабочее слово». Мой собеседник, судя по интонации, улыбнулся и сказал: «Вот чудеса в решете. Газета есть, слава Богу. А рабочего класса, «его величества», в понимании наших отцов и дедов - нет». Затем - пауза и окончательный вердикт: «Хорошо. Только давайте после 12-ти. Я с утра должен помочь другу устроить ребенка в детский сад».



    Первоклассник Володя с братом Шурой. Макеевка. 1953 г.

    …И ВОТ Я СИЖУ ЗА ЖУРНАЛЬНЫМ СТОЛИКОМ В УЮТНОЙ НЕБОЛЬШОЙ КВАРТИРЕ ЕЁ ХОЗЯИНА. Удивительно легко и просто потекла наша беседа. Слушаю и... верчу головой - стены, интерьер говорят, что здесь живёт талантливая, творческая личность. Все время хочется оглянуться назад, ощущение, что кто-то смотрит в затылок. Извиняюсь перед собеседником и все-таки оглядываюсь. И вижу - на меня смотрит с фотографии молодой четверокурсник института имени Карпенко-Карого (теперь университета) Владимир Талашко. Красив. Длинные до плеч русые волосы, борода, завораживающие глаза. А его щеки нежно касается ветка сирени с одной набухшей почкой. Единение нежности и мужественности... И вспоминается фраза из фильма: «Это дерево моей юности». На мои восторженные эмоции слышу: «Тогда как раз проводилась подготовка к дипломному спектаклю по произведениям Леси Украинки «Оргия».

    - Владимир Дмитриевич, в одном из интервью Вы отметили, что Ваши родители были против того, чтобы Вы избрали профессию актера?

    - Это трудно объяснить. Но их понять можно. Первое: в роду представителей этой профессии не было. Второе: они ведь желали мне лучшее поприще. Да я и не знаю мам, пап, бабушек, дедушек, которые бы хотели своим детям плохого. Это мы иногда строим жизнь наискосок.

    - Но сегодня трудно представить, что Вы - не в этой профессии и нет сыгранных Вами ролей.

    - Ну почему? Моим роди-телям нравилось, что мальчишка из Донбасса рисует, лепит, читает стихи, участвует в школьной самодеятельности, мечтает!.. Ведь рядом в этом славном Донецком крае было и другое: воровство, грабеж, в основном снимали шапки, тогда пыжик (мех оленёнка - авт.) был в моде. У моих сверстников тоже бывали соблазны, крутые виражи судьбы. Тогда, в 51-м году, на восстановление шахт Донбасса приехали две семьи из Волыни: мои родители и дядя Андрей с тётей Лидой. («Очі сині, спина в глині, мабуть, хлопець із Волині», - об этом мне потом часто вспоминал известный певец из гурта «Тріо Мареничів». Такое вокальное трио было. А страна его «профукала». А жаль). Так вот, дети второй семьи, два брата, закончили жизнь бесславно. Одного убили за воровство голубей, другой сгинул в тюрьмах. Лежат на кладбище рядом с нашими отцами, жизни у которых забрала шахта.

    У меня даже мама работала на шахте. Была откатчицей вагонеток у шахтного ствола. Помню, нас, детей, среди ночи и дня приводили старшие, когда на шахте случалось ЧП. И поднимали шахтеров, наших отцов, из завалов… Не зря же говорили: шахта - второй фронт.

    - НО ЭТО ЦВЕТОЧКИ. А ЯГОДКИ ЖДАЛИ МЕНЯ ВПЕРЕДИ, - продолжает Владимир Талашко. - Как послушный ребенок, после 8 класса поступаю в Рутченковский горный техникум имени Абакумова в Донецке. Надеюсь, еще живы те, кто учил уму-разуму непутёвого студента - будущего артиста - сопромату, теормеханике, «начерталке». Спасибо им! Благодарен и тем, кто был рядом в течение трех лет в армии. Старшине, командирам. Я там многое понял... И не только о том, что такое война, мир. Главное - что такое жизнь. «Жизнь даётся человеку один раз. И прожить ее нужно так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы»… И так далее. Классик прав. Это сегодня молодые сосунки и их далеко не престарелые родители используют разные возможности, чтобы не служить в армии. А ведь, если задуматься, какое дивное слово: с л у - ж е - н и е! Раньше и в театре служили, в департаментах, казначействах, парламентах, и царю-батюшке служили. От души, замечу, служили. Не себе, а Отчизне, народу, обществу - «Служить бы рад, прислуживаться тошно». А сейчас эти, не отслужившие свой долг, пополняют ряды наркоманов, бездельников, так называемых сегодня, мажоров. Это они потом убивают, насилуют, душат, поджигают. Эти, увильнувшие от служения Отчизне, служат не Богу, а дьяволу. Последние трагические случаи в Николаеве или Луганске, которые потрясли страну, - только подтверждение этому.

    ВЕРНУСЬ К ИСТОКАМ. Мне, тогда студенту горного техникума отделения ПРУМ (подземная разработка угольных месторождений - авт.), было чем заняться: спорт, художественная самодеятельность, занятия в техникуме и мечта! А сегодня мне молодые студенты говорят: «Это мы тупим»… Это-то в 18 - 20 лет? Вот такого, жаждущего и верящего в свою мечту, и подобрал меня во время одного чтецкого конкурса Михаил Семенович Амитов - главный режиссер Донецкого театра. Кстати, читал я тогда на конкурсе «Минають дні, минають ночі..» Тараса Шевченко. Пусть сегодня умники не говорят, что был запрет на украинскую классику. «Стучите и вам отворят». Потом уже студентом я встречал говорящих по-украински Ивана Мыколайчука, Раю Недашковскую, Борислава Брондукова, своих однокурсников. В моей библиотеке и сейчас стоит трёхтомник Тараса Шевченко - приз за победу на том конкурсе.

    Небольшая пауза. Мой собеседник спрашивает:

    - Я вижу, вы пробегаете глазами названия книг в моей библиотеке. Горжусь. Они все куплены на стипендию студента театрального института (тогда) в 26 рублей и мою зарплату дворника в том же институте в Лавре, где находился факультет кино. А из Макеевки я увез всего 5-7 книг, так сказать, мое приданое (Джек Лондон, Марк Твен, Жюль Верн, Антон Чехов, Агния Барто и Самуил Маршак). Я очень благодарен донецкой земле, родителям, бабушке, дедуле, моим землякам. Мой родной брат Сашко и сейчас продолжает династию славных шахтеров. У меня не получилось. Дай Бог ему и моим землякам добра, здоровья и долголетия. И безаварийности. Всегда!

    ВОТ ТАКИМ Я ПРИЕХАЛ В КИЕВ ПОСТУПАТЬ В ТЕАТРАЛЬНЫЙ ИНСТИТУТ. Мечтал о театре, а судьба отправила меня на кинофакультет. Этому содействовали Народный артист СССР Кость Петрович Степанков и Народный артист Украины Николай Павлович Мащенко, которые набирали курс кино. Чем-то я им приглянулся. Одним словом, повезло на учителей и моих однокурсников. И вот еще, мне всю жизнь везёт на отличных людей. Правда, бывают исключения. Но это мелочи. Ведь талант - это не то, что передается по наследству, талант - это место, где находятся Мастера. Дарований может быть много, а талант - один. Вспоминаются слова нашего поэта Василя Симоненко (прошу не путать с однофамильцем).

    «Як мені даровано багато,

    Скільки в мене щастя,

    чорт візьми!

    На землі сміятись

    і страждати,

    Жити і любить

    поміж людьми!».

    ЖИЗНЬ МНЕ ПОДАРИЛА МНОГИХ МАСТЕРОВ: школьные учителя, педагоги горного техникума, преподаватели театрального института, коллеги: Степанков, Мащенко, Быков, Панасенко, Сафонов, Смоктуновский, Дворжецкий, Кононов, Ефремов, Смирнов и многие другие. Как говорил когда-то знаменитый Микола Яковченко: «Море, синку, не перепливеш». Да мы все ещё и дети Господа Бога. Поэтому должны быть благодарны не только родителям, но и Тому, Кто нас божественно преображает. Кость Петрович Степанков говорил: «Когда в роддоме врач перерезает пуповину, то Бог вселяет в нас талант». А еще он говорил нам, «желторотикам», студентам своего курса: «Не знаю, каких я артистов из вас сделаю, но вот хороших людей хотелось бы». Царствие Вам небесное, дорогой наш Кость Петрович. И думаю, что так могли бы сказать многие его выпускники и зрители: «Вы свое дело сделали. Теперь предстоит многое свершить нам».

    - Хочется поговорить о том, что греет душу. Играя Скворцова, Вы очень точно передали его внутреннюю отрешенность, неуспокоенность, боль, сомнения и в то же время страсть...

    - Я же говорил вам, что все это я и мои сверстники из шахтерского посёлка познавали у шахтной клети, когда поднимали во время аварий из-под земли наших отцов. И тут уже, кому как повезёт. Была такая песня: «Шахтер в шахту спускается, с белым светом прощается: прощай-прощай, белый свет, вернусь я или нет». И потому состояние моего героя Сергея Скворцова в сценарии Леонида Быкова мне было знакомо. А вот как все это выразить на экране, необходимы были мастерство и учителя. Слава Богу, у меня они были. Хотя учителей сегодня никогда не бывает много. Думаю, что понять это необходимо и моим коллегам, и их ученикам. Ты Учитель не тогда, когда у тебя много учеников. А когда кто-то из них, может, даже один, скажет: «Это мой Учитель». Леонид Федорович Быков это понял и стал не только партнером, режиссером, но и Учителем. (Кстати, он тоже наш, донбассовец, из Краматорска). Для меня и для многих из нас, из «В бой идут одни «старики», - Джульетты (Женечки Симоновой), Вано (Вано Янбелидзе), Саши Немченко, Смуглянки (Сергея Подгорного) - слова моего героя Скворцова «Будем жить!», с которыми он погибает, говорят о многом. Они понятны и дороги для тех, кто воевал в годы Великой Отечественной войны. И стали жизнеутверждающим девизом для «афганцев», «чернобыльцев» и для тех, кто воевал в Чечне. Для всех, кто встречался со смертью во имя кого-то или чего-то, преодолевая смерть. Это и есть подвиг.

    (Продолжение следует)

    Фото из семейного альбома В. Талашко и интернета

    Вела беседу

    Ирина ЮШКО

    Чи скресла крига?!

    Залізниця і міста Конотопського транспортного регіону - не нова тема «Рабочего слова». Дорожня газета публікувала матеріали про Ворожбу і Бахмач, про Шостку. Остання, як відомо, й понині вдячна за електрички, що надійно зв’язали цей край зі столицею. Про Конотоп же газета писала мало, хоч вузлові підрозділи відіграють тут далеко не другорядну роль. Це і тисячі робочих місць, і наповнення міського бюджету, залізнична частка якого за найскромнішими підрахунками становить більше третини, і благоустрій, і житлове будівництво…

    Хіба що згадували журналісти про відшкодування проїзду пільгових категорій громадян, коли місцеві депутати гроші із міського бюджету ділили так, що залізниці залишався зовсім скромний відсоток - левову частку одержувало комунальне трамвайне управління. Та й усе, здається, на «компенсаційну тему». Не писали журналісти, бо не траплялося інформаційного приводу, аби розповісти про партнерство міста й залізниці.

    Та ось крига начебто скресла. Перед Великоднем міський голова Конотопа Василь ДЗЕД зустрівся із залізничним активом вузла. І виявилося, що поле взаємодії може бути широким. Місто, наприклад, не опиратиметься, коли залізничні підрозділи допоможуть у ремонті трамвайних колій. У свою чергу залізничники хочуть їздити вулицями без ям, хочуть, щоб дітей у дитсадки записували без черги. Нині останню розтягнуто на три роки. Адміністрація дирекції налаштована на збільшення відрахувань за перевезення пільгових категорій громадян та знижку земельного податку.

    Не всі ці питання вирішуються миттєво й за одним підписом під розпорядженням міського голови чи під наказом начальника дирекції. Адже, зрозуміло, потрібен і час, і кошти. Головне, відзначають учасники зустрічі, з обох сторін є бажання співпрацювати. Тісніше та результативніше.


    Микола ПАЦАК

    «Лучистый» ждёт гостей

    Вам надоела пасмурная погода? Хочется тепла и солнца? Есть такая возможность - приезжайте в Евпаторию в пансионат «Лучистый»!

    3, 4 мая начинается первый заезд отдыхающих. Уже сейчас в Евпатории светит яркое и по-весеннему нежное южное солнце. Воздух чист и свеж, насыщен морским йодом и другими приятными и полезными ароматами. Деревья одеваются в новый зелёный наряд, расцветают в парке пансионата айва японская, форзиция, магония, павлония, дрок испанский и другие красивые растения.

    Море ещё недостаточно прогрето, но, по прогнозам синоптиков, в мае ожидается жаркая погода, так что море будет интенсивно прогреваться. Кроме того, в путёвку входят услуги крытого бассейна, находящегося в соседнем санатории.

    На первый заезд есть ещё свободные путёвки, поэтому не медлите, а обращайтесь за ними в свой профком.

    В случае отказа в выделении путёвки, звоните в инспекцию по контролю выполнения при начальнике дороги по телефону (044)465-44-09 или в административную службу управления дороги по телефону (044)465-44-15.


    Ціна вандалізму... 350 гривень?!

    Щоденно з моторвагонного депо Фастів на лінію приміських пасажирських перевезень виходить понад 70 електропоїздів. Зрозуміло, що всі вони повинні бути технічно справними, відповідати всім експлуатаційним вимогам. Проте останнім часом робити це фастівським моторвагонникам стає дедалі важче. І справа не в тім, що основна маса рухомого складу електричок вже давно відпрацювала свій ресурс і потребує оновлення. Вагони електричок й так вже виходять у рейс після продовження цього ресурсу. До того ж їх ще й по-варварськи нищать горе-пасажири.

    За словами начальника технічного відділу моторвагонного депо Максима ПЕНДЮРА, минулого 2011-го року у депо було зафіксовано і відповідним чином задокументовано 33 випадки значного пошкодження обладнання вагонів електричок. Несанкціоноване розфарбування у переліку цих випадків пошкодження вагонів перебуває, можна сказати, у кінці списку. А першість тут «тримають» порізані сидіння (інколи їх навіть намагаються вкрасти), поламані салонні двері вагонів, побите віконне скло, і, безумовно, туалети - де і вибиті двері, і зірвані крани, і незрозуміло навіщо й як пошкоджено сантехніку.

    - Загалом минулого року таких пошкоджень у нас зафіксовано на суму у 82 тисячі гривень, - говорить начальник технічного відділу. - Однак, якщо врахувати яку суму потрібно витратити, щоб відновити роботу всіх цих вузлів та ліквідувати всі пошкодження, то вона значно зростає. Реально на все це наше депо витратило торік майже 270 тис. гривень. А от відшкодування «героями» склало лише 1478 гривень. Ось і полічіть, які збитки понесла від цього залізниця.

    Чи можна з цим явищем ефективно боротися?

    У моторвагонному депо у цьому сумніваються. Не маючи можливості власноруч ловити винуватців цих варварських вчинків, керівництво підрозділу з усіх випадків пошкодження вагонів відправляє письмові заяви як у міліцію, так і в органи прокуратури. Однак винуватців ніхто не знаходить. А у порушенні відповідних карних справ правоохоронці, як завжди, відмовляють за браком підстав.

    - Зі свого боку, - продовжує Максим Пендюр, - ми намагаємося зробити все від нас залежне, щоб хоч якось виправити ситуацію. У підрозділі у нас діє штаб з профілактики подібних порушень. Наші працівники регулярно виїздять у навчальні заклади (бо практика доводить, що значна кількість таких порушень здійснюється саме молоддю), де проводять роз’яснювальну роботу. Добиваємося, аби на найбільш проблемних дільницях були задіяні співробітники відомчої охорони. Розуміємо, що результати матимемо лише з часом, однак і те, що у районі Борщагівки і на Ніжинському напрямку вже є певні позитивні зрушення, нас лише тішить. Проте збільшити штат таких охоронців не в нашій компетенції.

    Аналізуючи причини такого варварського ставлення до рухомого складу, багато фахівців, з якими довелося спілкуватися, єдині в одному - всі ці пошкодження вагонів здійснюють люди, перш за все, напідпитку. Навіть коли їх затримують «на гарячому», наступного дня, протверезівши, вони вибачаються і свої вчинки пояснюють лише тим, що були п’яними, і мало про що пам’ятають. Тож з урахуванням цього у депо вже сьогодні думають про те, як їм організувати роботу у період проведення в Україні Євро-2012. Дії та вчинки футбольних фанатів передбачити, мабуть, важко, але варто бути напоготові навіть і до непередбачуваних випадків.

    За перший квартал 2012 р. кількість випадків пошкодження рухомого складу зросла у порівнянні з минулим роком майже на 20 відсотків. Збитків залізниці нанесено на суму майже у 50 тис. грн., а реально на відновлення пошкодженого залізниця повинна витратити майже 140 тис. грн., що складає вже понад половину минулорічних витрат. І це лише за один квартал року. А от відшкодування з боку винуватців-вандалів складає лише... 350 гривень?!

    Тож відчуйте різницю!


    Анатолій САДОВЕНКО

    Вона обрала залізницю

    Після закінчення Київського вищого професійного училища залізничного транспорту Лілія ШАМЧУК влаштувалася на ст. Тетерів прийомоздавальником вантажів ІІ розряду. Було це п’ять років тому. Цей час для сумлінної і старанної дівчини не пройшов марно.


    Робота їй подобається, вона ставиться до неї дуже серйозно, завжди прагнучи збагатитися досвідом і новими знаннями. Наразі у неї - IV, найвищий для прийомоздавальника, розряд. І це, мабуть, найвідчутніша оцінка її професійних якостей, її ставлення до виробничих обов’язків. Лілія - місцева мешканка, залізниця їй подобалася з дитинства. Вона бачила, що серед тутешніх підприємств саме залізниця виділяється стабільністю і цікавою роботою. Тому з вибором життєвого шляху сумнівів не мала. «І дуже рада, що не помилилася!» - посміхається дівчина.


    Фото Віталія НОСАЧА

    Анатолій РОМАНОВ

    Диспетчерська школа Володимира Петруні

    Про них пишуть мало. Пошук по сторінках залізничних видань та в Інтернеті не дав практично нічого - кілька інструкцій та пару інформацій про професійні конкурси на російських залізницях. Нагороджують їх теж рідко - колеги з інших служб до списків на відзнаку потрапляють куди частіше, ніж ті, про кого далі мова, хоч силою наділені колосальною. Як чарівники, можуть одним натиском пальця зупинити поїзди і трамваї, обірвати зв’язок, перегляд телепередач… Ви вже здогадуєтеся: мова піде про енергодиспетчерів, точніше, про енергодиспетчерів залізничних.




    Колії від Ніжина до Хутора Михайлівського були електрифіковані у 1967 р. - у листопаді машиністи Нікітенко й Коновалов повели по них перші електровози. І саме тоді в дільницю електропостачання прийшов працювати Володимир ПЕТРУНЯ.

    - Сорок п’ять уже? - дивуюся.

    - У червні буде, - відповідає ветеран, в якого зовсім не бачу нічого ветеранського. Енергійний, швидкий, навіть бадьорий, хоч чергував усю ніч.

    Через дев’ять літ після пам’ятного 1967-го Володимир Іванович став енергодиспетчером, а згодом і сам очолив колектив - отримав призначення старшим енергодиспетчером Конотопської дистанції електропостачання.

    Чим займаються енергодиспетчери? За словами Володимира Івановича, їх завдання - забезпечувати безперебійне постачання електроенергією рухомий склад, забезпечувати безперебійне живлення обладнання СЦБ і контролювати процес подавання струму споживачам…

    Та я раптом помічаю на одній із шаф гасову лампу, звичайну освітлювальну гасову лампу, місце якій хіба що у музеї. Ніби наочність до приказки, що швець людям шиє, а сам без чобіт.

    - Та то на пам’ять, - пояснює старший енергодиспетчер. - Пригадуєте, як колись вимикали світло. У нас у диспетчерській - теж. Парадоксальна ситуація: в руках тисячі вольт, поїзди ідуть, а ми сидимо в темноті. Було, було...

    Володимир Іванович намагається пояснити мені, звідки й куди тече вся ця колосальна енергія, веде в одну кімнату, в іншу, показує схеми із сигнальними лампочками… І я вже починаю здогадуватися, що коли вони не горять - це норма. А коли засвітилися - на лінію треба посилати аварійну бригаду.

    «Люблю грозу в начале мая», - написав колись поет. Зрозуміло: він точно не був енергетиком. Бо для електропостачання гроза - малоприємне явище: обов’язково блискавка влучить в якусь залізяку, обов’язково спрацює захист - і на табло в диспетчерській загориться лампочка.

    - Та були такі грозові ночі, - розповідає Володимир Петруня, - що заходиш - усе горить, наче ялинка в новорічну ніч.

    І все ж не напружені через потік надзвичайних подій чергування запам’яталися йому за довголіття роботи у дистанції. Найміцніше у пам’яті закарбувався випадок, коли старший енергодиспетчер забрав талон із безпеки. «Це через те, що попри те, що усе зробив правильно, - говорить ветеран, - у галузевий журнал не записав».

    Той випадок став добрим йому уроком. Бо диспетчерська справа - це дисципліна, чіткість дій, помножені на досконале знання всієї залізничної енергосистеми.

    Колектив диспетчерів дистанції можна назвати маленьким - із Володимиром Івановичем їх п’ятнадцять. Три жінки - Людмила Гирич, Олена Ярошевська та Світлана Пивовар.

    Пивовар, до речі, в історії електрифікації вузла прізвище відоме. Електромонтер Костянтин Федорович Пивовар згадується в переліку найактивніших її учасників.

    Наймолодшими є Сергій Бєлік та Олег Коваленко. Інших я також не насмілився б зарахувати до старшого покоління - теж молодь.

    - А що тут поробиш, - пояснює Володимир Петруня, - не встигнеш вивчити, як забирають. «На гору».

    Виявляється, що диспетчерську школу у свій час пройшли Олександр Січкар - начальник дистанції, його заступник Сергій Ткаченко, головний інженер Володимир Передерій.

    - Щоб стати справжнім диспетчером, скажу я вам, - продовжує мій співрозмовник, - треба п’ять років просидіти ось за цим пультом… Шкода, звичайно, було їх відпускати…

    Але це вже доля вимагає змін задля творчого зростання.

    Маленький колектив професіоналів, досвідчений керівник - проблем, здається, не має бути. Але ж ні, вони є, дріб’язкові й більші, що псують настрій та заважають працювати. Наприклад, тепло взимку. За словами Володимира Івановича, траплялося, що температура не піднімалася вище чотирнадцяти градусів. Чергувати у такому приміщенні дванадцять годин - приємного мало. Або кошти на мобільний зв’язок. Спочатку виділяли 180 гривень, потім - 90, зараз - тільки 45, хоч телефонувати доводиться так само часто. Тут і лінія, і ділові контакти з двома обленерго. Бо потрібна оперативність, що є однією з головних умов функціонування диспетчерської служби.

    Чотири з половиною десятиліття - проміжок часу достатній, аби порівнювати, як було колись і як нині. Думка енергодиспетчера-ветерана:

    - А це дивлячись з якого боку підійти, - говорить він. - Якщо взяти обладнання, стало краще. Є «Регіна» (прилад, який виявляє коротке замикання в мережі - авт.), є система «Каскад». Все це дозволяє швидко знаходити оптимальне рішення.

    Володимир Іванович має, очевидно, рацію. Діє добре налагоджена структура, а в ній не остання роль належить диспетчерському апаратові. Бо продовжуються славні трудові традиції енергетиків старшого покоління. Зовсім недавно, наприклад, електрифіковано дільницю Конотоп - Ворожба. Парну колію, але це дозволило поставити в розклад регіональний електропоїзд - пасажири із Ворожби, Бурині й Путивля тепер без пересадки їздять до Києва - а також, завантажити перевізною роботою станцію Ворожба. На черзі - електрифікація непарної колії. А там, дивись, і в Гомельському напрямку монтуватимуть контактну мережу.

    Чітка робота енергодиспетчерів визначає хід перевізного процесу. На Південно-Західній - це аксіома.


    На фото: старший енергодиспетчер Конотопської дистанції електропостачання Володимир ПЕТРУНЯ; енергодиспетчер Світлана ПИВОВАР; енергодиспетчери Юрій БРАЦЮНЬ (ліворуч) й Артем НЕМЧЕНКО.

    Фото Василя ЛУЦЕНКА

    Микола ПАЦАК

    «Люблю піклуватися і спостерігати»

    Відгук на конкурс «Мій домашній улюбленець»


    Мене звати Даша Прокопчук, я з міста Коростеня. Хочу розповісти про свою домашню тваринку - черепашку. Мені її подарували, і я дуже зраділа такому подарунку, адже давно мріяла, щоб у мене була черепашка. Але це не іграшка, а жива істота, і про неї потрібно турбуватися. В цьому мені допомагають батьки. Наша сухопутна черепашка їсть моркву, капусту, а також яблука й інші фрукти. Вона любить тепло. А взимку, коли холодно, надовго засинає. На початку березня вона вже прокинулася, і я скористалася нагодою, щоб сфотографувати свою домашню улюбленицю і показати читачам газети. Моя черепашка дуже мила, спокійна й ніжна, і я люблю піклуватися про неї, спостерігати, як вона себе поводить».


    Отець Володимир РОМАЩЕНКО: «Бути християнином - це дуже відповідальний і важкий крок»

    - Дорога до Бога у кожного своя, - вважає протоієрей Церкви Різдва Пресвятої Богородиці з села Тулинці Миронівського району Київської області Отець Володимир (у миру - Володимир РОМАЩЕНКО). Нещодавно давньому другу газети залізничників, колишньому електромеханіку Фастівської дистанції СЦБ та зв’язку виповнилося 60 років.


    - Якось у кабінеті колеги побачив роздруківку молитви «Отче наш». Прочитав, відчув душевне полегшення, - пригадує о. Володимир. - Згодом ще і ще. Маленькими кроками почав відкривати для себе все заново: світ, людей і власне життя. Кинув палити... Виявив бажання допомагати одній з церков у Миронівці. Довелося служити місцевому батюшці пономарем. Послух виконував як належить. Співав у хорі молитви.

    - Не скажу, що все відразу стало легко і зрозуміло, виникало більше питань, аніж до того. Але вже бодай розумів, «хто винен» і «що робити». Рухався вперед. Рукоположено у диякони. Згодом закінчив освіту у Київській семінарії. Проходив стажування у Білоцерківській єпархії. Служив у Козині. Сьогодні служу Господу у Тулинцях. Будуємо разом з прочанами новий Храм Різдва Пресвятої Богородиці.

    Усе, що ми маємо у житті - це дар Божий, талант. Але, мабуть, найбільший дар, яким володіємо ми, віруючі люди, - це наша Богом дарована християнська віра. І ті, хто має цей талант, зобов’язані примножувати його для слави Божої та спасіння. Бути християнином у житті дуже відповідально і важко. Саме християнам відкрито доступ до священнодійств і таїнств Святої Церкви, тому вони перебувають під покровом сильних і благодатних молитов Церкви. Багато людей достойно і доброчесно йдуть своїм християнським шляхом і свято несуть свій життєвий хрест.

    Редакція «Рабочего слова» поздоровляє Отця Володимира, якого нещодавно нагороджено за благословіння Блаженнішого Митрополита Володимира Предстоятеля Української Православної Церкви Хрестом із прикрасами. Ці церковні відзнаки Отцю Володимиру вручив архієпископ Білоцерківський та Богуславський Митрофан.


    Десятый чемпионат Европы по футболу. Англия. 1996-й

    Начало 90-х гг. стало временем рождения новых государств, вместе с которыми возникали новые футбольные федерации. Нещадно кроилась не только политическая карта мира, но и правила футбольных турниров. «Английский» чемпионат Европы 1996 г. поистине можно назвать реформаторским. 30 ноября 1992 г. на заседании исполкома в Стамбуле было принято решение об увеличении количества участников финального турнира с 8 до 16 команд.


    Теперь в восьми отборочных группах рассредоточились 47 команд! В число 16-ти финалистов попадали: страна-организатор; восемь победителей отборочных групп; шесть команд, занявших в своих группах вторые места и имевших лучшие показатели в матчах с командами, занявшими 1-е, 3-е и 4-е места; и, наконец, победитель дополнительного матча между двумя сборными, финишировавшими в своих группах вторыми и имевшими худшие показатели в матчах с командами, оказавшихся на 1-м, 3-м и 4-м местах. Впервые в этом турнире за победу начислялось не два, а три очка. Такое решение поощряло атакующую игру, и после удачного эксперимента подобный подсчет очков применялся во всех евротурнирах. Впервые команды во время матчей отборочного и финального турнира имели право заменить трех игроков (вместо двух).

    Группа 1. В одной группе собрались сразу трое новичков ЕВРО - Израиль, Словакия и Азербайджан. Представитель постсоветского пространства стал главным разочарованием: в десяти играх сборная набрала всего одно очко. Это вызвало удивление, ведь в команде были опытные игроки, которые в свое время выступали в чемпионате СССР. Вратарь Алек-сандр Жидков (бакинское «Нефтчи» и киевское «Динамо»), Назим Сулейманов, ставший в составе владикавказского «Спартак-Алания» чемпионом России 1995 г., и другие. Правда, в связи со сложной политической обстановкой, Азербайджану запретили играть в Баку. «Домашние» матчи команда проводила в Турции. Лишь однажды игра состоялась в Баку, и тогда азербайджанцы взяли первое и единственное очко в отборочном цикле.

    Первое место в группе уверенно заняли румыны. Они сохранили «костяк» команды, отлично выступившей на ЧМ-94, поэтому проблем с результатом у сборной не было. Второе место осталось за французами, сменившими на тренерском мостике Жерара Улье на Эме Жаке. В десяти встречах «галлы» не проиграли ни одной встречи и пропустили всего два мяча, но их игра была далека от идеала. Хорошим составом обладала Польша, но безалаберное выступление отбросило «шляхтичей» на четвертое место.

    Группа 2. Действующие чемпионы Европы - датчане и всегда сильные испанцы - прошли турнирную дистанцию без срывов. Конкуренции им составить никто не смог. Бельгийский футбол по-прежнему находился в кризисе. Армения и Македония только дебютировали в чемпионате Европы, а киприоты изначально на высокие места не претендовали. Македонские болельщики отличились лишь безобразным поведением во время матча в Скопье против Кипра, из-за чего два последних домашних поединка команда Македонии играла без зрителей. На протяжении всего турнира очень интересно было наблюдать за игрой сборной Испании. Точнее, за тренерскими экспериментами Хавьера Клементе, прозванного «великий комбинатор». Какие только тактики и сочетания футболистов он не перепробовал (на протяжении двух лет неизменной оставалась только линия обороны во главе с вратарем Андони Субисарретой)! И оказался все-таки прав - с солидным отрывом испанцы завершили отборочный этап на первом месте.

    Группа 3. Первое место уверенно заняла сборная Швейцарии, ведомая англичанином Роем Ходжсоном. После окончания группового этапа Ходжсон перешел работать в миланский «Интер», а сборную Швейцарии готовил к финальному турниру португалец Артур Жоржи. Второй командой, пробившейся в финальную часть ЧЕ, неожиданно для всех стала сборная Турции. В 1993 г. на посту главного тренера команды появился Фатих Терим. Именно с ним связывали успехи турецких футболистов. А вот «бронзовый» призер ЧМ-94 - сборная Швеции - оказалась всего третьей, причем скандинавы серьезно отстали от основных конкурентов.

    Группа 4. Первый в истории сборной Украины отборочный цикл чемпионата Европы сложился неудачно. Основу сборной составляли игроки киевского «Динамо». Но середина 90-х была для Украины не самым лучшим временем. Как с точки зрения материальной, так и футбольной. В десяти отборочных матчах приняли участие 44 футболиста, которыми руководили три разных тренера. Олег Базилевич подал в отставку сразу после первой игры против Литвы - поражение 0:2 для украинских болельщиков стало серьезной неожиданностью. Йожеф Сабо провел у руля сборной два поединка: со Словенией (0:0) и Эстонией (3:0). Все остальные поединки сборная провела под руководством Анатолия Конькова, который дебютировал с разгромного поражения в Загребе. Все эти неудачи в итоге завершились тем, что Украина среди шести команд заняла четвертое место, пропустив вперед Литву.

    (Продолжение следует)

    На фото: Давор Шукер, хорватский нападающий


    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Посіявши зерна недовіри, збиратимеш плоди непорозуміння

    На анонімні листи, про що неодноразово нагадувала редакція газети залізничників, не відповідаємо. Життя доводить: анонімність - жагуче бажання зробити комусь хоча би щось погане. Проте, не називаючи власне ім'я.

    «Мовонька, як сурмонька та чортова думонька», - ось про що подумалось, коли у конференц-залі станції Новоград-Волинський автор цих рядків ознайомив понад тридцять залізничників із листом, що надійшов до редакції.


    За композицією у посланні - все, як завжди. Є, мовляв, суттєві недоліки у роботі керівництва станції. Далі - перелік «негативних явищ», про що свідчать безліч фактів, про які (увага!) знають дев’ять працівників станції. У чому і розписуються. Забігаючи наперед, скажемо, що жоден із наведених «смажених» фактів не було підтверджено членами поважної комісії з управління Південно-Західної залізниці та із Коростенської дирекції залізничних перевезень і місцевого теркому. Іншими словами, ті, хто виводили на цупкому папері рядки про безпорядки, навели напівпрозору тінь на колектив, у якому трудяться 95 залізничників.

    Коли скаргу було оголошено аж до останнього слова, відвертому обуренню від дев’ятьох новоград-волинців, які, начебто, і написали скаргу на адресу «Рабочего слова», не буде, здавалось, меж. Залою прокотилося пронизуюче свідомість запитання на кшталт, хто діє за спинами працівників, які зокрема про «терор» з боку місцевого керівництва ніколи не згадували? Тому, ясна річ, і не писали скарги «в усі усюди». Чому?! Через те, що такого явища, як «знищення людей», на станції зовсім не було. Почулося, як дехто з присутніх висловив пару-трійку «компліментів» на адресу аноніма. У цьому разі, швидше за все, на боці інкогніто опиняться ті моралісти, які висловлюються подібним чином: «Анонімність буває й доброю. Це, мовляв, іде з давніх традицій у мистецтві і літературі тощо». Однак і в цих випадках анонімність приносить чималі незручності та клопіт, пов’язані з визначенням автора. Хоч би для висловлення подяки за вдалий твір у думках читача. А буває і навпаки.

    Отже, у нашому випадку твір є невдалим. І мова не лише про недостовірні факти із життя станції, про що неодноразово наголошували Н. Колесник, К. Дарнель, В. Бондарчук, Л. Ткачук, Н. Пархута, Л. Лібега та інші працівники колективу.

    - Сховавшись за наші спини, - вважає Катерина Шведюк, яка пропрацювала на залізниці понад 30 років, - скаржник або скаржниця вважає, що, посіявши тут зерно недовіри, незабаром зможе збирати плоди непорозуміння, розбрату. Це шкідливе явище, адже обговорення серйозних питань, цілком зрозуміло, вимагає серйозної довіри до опонентів. Це, щоб говорити лише по правді.

    В які часи живемо?! Ринок диктує нові умови праці. І ось тут доречною буде статистика.

    У ході перевірки встановлено: за перші два місяці 2012 р. обсяги виконаної роботи у порівнянні з аналогічним періодом минулого року зменшились на 18%, доходи від вантажних перевезень - майже на 25%.

    Проте протягом двох місяців звільнень працівників не було. За об’єктивних причин планується удосконалення роботи штату станції, оскільки обсяги вантажів, що прибуватимуть на ст. Новоград-Волинський, і надалі скорочуватимуться. Але, як запевнив нас та колектив начальник станції В. Онищук, про скорочення штату поки що мова не йде.

    Звичайно, носіям антиринкового мислення дуже важко збагнути роль довіри саме цього періоду реформування галузі заради підтримки один одного. Адже аноніми, подібні до сьогоднішнього, здавна живуть в умовах цілком протилежних - у взаємній недовірі та прагненні обдурити ближнього першим в обхід сучасного законодавства.

    Здається, для деяких «глибоко» законспірованих скаржників вважається взагалі хорошим тоном і прекрасною поведінкою вимагати прозорості дій від керівництва. Одночасно із цим вони забувають про те, що, збираючись сигналізувати «на гору», потрібно запитати себе, чи так вже й чудово трудяться на власній виробничій ниві?

    Намагаюсь зрозуміти логіку звернення до присутніх з боку оператора при черговому по станції (з кадрового діловодства) Т. Алексійчук, яку, через те, що все кадрове діловодство майже два роки тому передано у Коростенську дирекцію залізничних перевезень, переведено на посаду оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації. І не можу, як кажуть, збагнути хід її думок. Через виробничі обставини людину не виштовхнули на вулицю, як це часто-густо буває у приватних фірмах. А навпаки - запропонували роботу. Правда, не у кабінеті, як раніше. Та все одно вона переконана, що її несправедливо усунуто з «контори». Як поділився думками зі мною профспілковий актив станції, до Т. Алексійчук з боку керівництва відношення є поблажливим. Зважаючи на III групу за інвалідністю, їй запропоновано посильну роботу. Проте через необхідність перебувати на чисельних лікарняних Т. Алексійчук поки що нічим не відзначилась на робітничому посту оператора СТЦ. Так, здоров’я підводить…

    Вловив себе на думці, що поступово «горе-сигналіст», який трубить про буцімто зловживання посадовими особами місцевої станції, перетворюється на пародійну фігуру. Смішну і трагічну. Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про фантастичну, придуману дійсність із самою дійсністю - неідеальною, «земною». Іншими словами - анонім видає бажане для нього (неї) за дійсне. А таке явище буває лише в анекдотах і казках.

    І все ж, чи існує користь від того, що останній лист, про який йшла мова вище, все ж таки оголошено перед численною аудиторією?! Безумовно. Одночасно із спростуванням справжньої брехні на поверхню спливли факти, на які місцеві керівники та профспілкові лідери закривають очі. Як наголошували працівники, вже давно пора у технічній конторі станції налагодити, як належить, систему опалення приміщень. А ще вирішити питання із представниками служби електропостачання щодо надійного освітлення всіх горловин станції протягом нічних змін. А ще на порядку денному місцевих інженерів - проведення атестації робочих місць. Отже, турбот невпрогорт…


    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05