РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 10 (23 березня 2012)
  • Випуск №10 23 березня 2012
    Зміст
    1. А що нам розповів товариш ЖУКОВ? (Валентина КОЛЯДА)
    2. Весна покликала в «поле»
    3. Станція Холоневська. Звідки така назва? (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Афган. Він був у їхньому житті (Анатолій САДОВЕНКО)
    5. Девятый чемпионат Европы по футболу. Швеция. 1992-й (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)

    А що нам розповів товариш ЖУКОВ?

    Немає такого спеціаліста з інформаційних технологій, який би не чув про Lotus Notes (LN), та лише одиниці, як кажуть, мали з нею діло на практиці. Одним із таких фахівців на Південно-Західній магістралі є начальник відділу телекомунікаційних систем мереж передачі даних Володимир ЖУКОВ.

    Саме за його безпосередньої участі створювалась і встановлювалась у 1999 р. поштова система Lotus Notes, яка змінила поштову систему СС-mail (carbon copy - авт.). На цей час Lotus Notes - це корпоративна поштова система залізниці, яка обслуговує понад 6000 абонентів, а також система більш ніж 80 баз (АРМів) (автоматизоване робоче місце - авт.), з якими працюють усі підрозділи залізниці.

    Для роботи Lotus Notes необхідна була швидкісна мережа передачі даних. Впровадження оптико-волоконних технологій дозволило спеціалістам відділу побудувати мережу, яка задовольняє всі вимоги залізниці. Ще однією яскравою подією для Володимира Жукова було будівництво нинішнього ІОЦ. Адже починав свій трудовий шлях нинішній начальник відділу саме тут у 1978 р. з посади електромеханіка, згодом став старшим електромеханіком, потім - провідним інженером, заступником начальника відділу. На запитання, чи ставив собі за мету кар’єрне зростання, відповідає: «Просто працював. Спочатку була механіка обслуговування телеграфних апаратів, згодом з’явилась електроніка. Займався ремонтом». І далі Жуков спокійно та немов заворожуючи фактами розповідає про свою роботу. Я відчуваю: він у своїй стихії, оперує термінами, пересипаючи їх отим «працювали». Одним словом - фахівець!

    Сьогодні відділ, яким він керує, також створює мережу передачі даних столичної магістралі. Оптико-волоконний зв’язок прокладається у напрямку Київ - Яготин - Коростень - Новоград-Волинський - Здолбунів.

    Під керівництвом Володимира Васильовича працює 26 осіб. «Молоді, хороші спеціалісти. Дуже цінуємо своїх адміністраторів. Адже це - наша еліта», - запевняє мій співрозмовник.

    Відповідальність за роботу систем ІОЦ у наш час значно підвищилась, як і вимоги до їх обслуговування. Це розуміє і керівник, і його підлеглі. У роботі з інформаційними технологіями, як і у роботі з людьми, головне - професіоналізм. Ним, на нашу думку, стовідсотково володіє Володимир Жуков. Не терплячи некомпетентності і будучи у цьому послідовним.

    P.S. Наша розмова відбулася напередодні дня народження Володимира Васильовича. Тож приєднуємось до побажань зі своїм: здоров’я, творчої наснаги та скрізь відчувати себе, як Риба (за знаком гороскопа - авт.) у воді.


    Фото Віталія НОСАЧА

    Валентина КОЛЯДА

    Весна покликала в «поле»

    Минуле літо й осінь у Коростенській дирекції залізничних перевезень були особливі активним провадженням колійних робіт з метою підготовки магістралі до впровадження прискореного руху поїздів. Адресами по-справжньому гарячих напружених робіт стали напрямки Тетерів - Коростень, Коростень - Шепетівка. Протягом «жнив» колійникам було надано понад 2400 «вікон» для виконання ремонтних робіт.

    І лиш перше тепло ступило на землю, колійники знову вийшли «у поле». Рано почали сезон, адже потрібно завершити заплановане до початку Євро-2012. У Коростенській КМС-122 роботи розпочалися з 12 березня з модернізації колії на перегоні Поповичі - Шатрище. А з 26 березня вони займатимуться модернізацією колій на ст. Чоповичі.

    Влас. інф.


    Станція Холоневська. Звідки така назва?

    На Південно-Західній залізниці є чимало станцій із давньою історією та й цікавою назвою. До таких відноситься й ст. Холоневська, що розташована між Калинівкою та Хмільником. Звідки ж вона отримала таку назву? Адже село, в якому знаходиться, іменується Іванів, а до 1946 р. - Янів. Щоб знайти відповідь на це запитання, поринемо в історію станції та цього населеного пункту.

    ЛІТОПИС МАЄ ДОВОЛІ ГЛИБОКЕ КОРІННЯ І НАРАХОВУЄ ДЕКІЛЬКА СТОЛІТЬ. Уперше Янів згадується при опису Вінницького замку за 1552 р. як Городня Янівська, в якій нараховувалося 16 будинків. На той час ці землі належали пану Оксакову. В 1578 р. польський король Стефан Баторій надає Гнєвошу Стрижевському право на заснування міста Янів Брацлавського воєводства. З того часу воно отримало Магдебурзьке право. Грамота надавала можливість проведення ярмарок - щотижневі базари по п’ятницях. На той час було зведено навколо Янова оборонний замок. Яким він був - невідомо, скільки разів його нищили, теж ніхто не знає. Але вважається, що три квадратові у плані кутові башти (з маленькими стрільницями - у нижньому ярусі і значно більшими - у верхніх) залишилися Янову ще з тих часів.


    Костел непорочного зачаття діви Марії

    У XVII ст. доля Подільського містечка не відрізнялася від інших. Янів зазнавав спустошень і переходив від одного володаря до іншого. А наприкінці XVII ст. містечко опинилось у руках Холоневських, а разом із ним - 2000 кріпаків. Холоневські були родичами з польським королем Яном Собеським за материнською лінією. Засновником роду став Петро Мишиця (Мишка). В 1394 р. він від короля Казимира отримав с. Холоневу, звідси і пішла назва роду.


    Палац Холоневських


    Вокзал

    У першій половині XVIII ст. спадкоємцем Янова стає Ян Мишка-Холоневський. А від нього спадок перейшов до рук сина Адама, який одружився на Соломії з Кантських. У середині XVIII ст. було побудовано новий замок.

    Реконструйована споруда мала форму прямокутника з довшою стороною в 80 м. Швидше за все, закінчувалося будівництво вже після смерті Адама Холоневського - його вдовою Саломеєю і сталося це близько 1780 р.

    Від замку, як ще донедавна місцеві називали споруду (зараз називають лише - «інтернат»), все-таки не так і мало залишилося. Наприклад, стіни товщиною 180 см у нижній частині будівлі, глибокі ніші дверей і вікон, нерегулярне планування - кімнатки то тіснилися, то розбігалися, було й безліч закамарків і комірчин. Ніякого зайвого оздоблення на стінах - все пофарбовано білим або рожевим. Підлога - дубовий паркет.

    Праве крило комплексу слугувало літніми господарчими та житловими приміщеннями. В ризаліті містилися салон та спальня, де зупинявся, коли бував у цих краях, священик та письменник Станіслав Холоневський. Саме він запропонував виконати на стіні фреску з видом ватиканської базиліки св. Петра. Замовлення виконав анонімний художник з Італії. З того часу Холоневські називали цю кімнату «Ватиканом» - і «Ватикан» був спальнею останнього власника маєтку.

    Зовсім інший характер мав другий поверх палацу, повністю надбудований у XVIII ст. Стіни тут тонші. Середина і права частина поверху відведена була під репрезентативні покої, а ліва - під господарські і житлові приміщення.

    У східній частині поверху був салон на два вікна - так званий «китайський», з оббитими шовком стінами та меблями. Було ще два салони - «Ігровий» та «Жовтий». В останньому на стінах висіли роботи пост-імпресіоністів, котрі Андрій Холоневський привіз з Парижу.

    У 1780 р. Соломія заснувала в Яневі костел та монастир бернардинів.

    Після смерті Адама землі Янова з найближчими землями Янівська Слобідка Байківка, Юрківці, Пеньківці отримав Рафаель, після нього спадкоємцем став старший його син Станіслав. Надалі ці землі переходять у власність Йозефу… Правнук Рафаїла - Анджей (1872 - 1950) - став останнім власником Янова.

    На кінець XVIII ст. цей населений пункт мав дві центральні вулиці, торгівельні ряди та будинки ремісників були неподалік від замку. А яким був Янів у другій половині XIX ст., можемо судити з таких даних: жителів - 2000, всього домів - 401, 2 муровані церкви, 4 млини, 2 пивних заводи, ґуральня, 44 лавки. Торгівельне значення міста визначалося 26 ярмарками. Тут діяли школи - церковна та школа грамоти для дівчат. У місті була зведена ратуша з високою вежею, на якій встановили годинник. Вона служила пізніше гостинним рядом, а була знищена під час Другої світової війни у 1942 р. Неподалік від ратуші знаходилася дерев’яна церква.

    Цікавим є те, що в Янові у доволі потужній, на той час, друкарні таємно випускалися книги для старообрядців. Фундатором цієї справи виступав київський купець Костянтин Количєв.

    ВИЗНАЧНОЮ ПОДІЄЮ В ЖИТТІ ТА РОЗВИТКУ МІСТА на початку ХХ ст. було проведення вузькоколійної залізниці через графські землі. Станція була теж побудована на землі Холоневських. Граф дозволив побудувати станцію на своїх землях за умови, що вона буде названа на його честь. Так й досі залізнична станція в с. Іванів йменується Холоневська. Саме у той час було зведено й споруду залізничного вокзалу, якій на сьогодні вже понад сто років.

    На початку минулого століття місто набувало постійного економічного розвитку. Граф був одним з перших, хто випробовував чудо-техніку, а саме - трактор американської фірми «Кейс». А також всілякі інші механізми, як-то сіновалки, жниварки, культиватори… Та вони не завдали стільки шкоди, як той трактор. Одного разу при проїзді вулицею міста від трактора іскра попала у двір і вчинила пожежу, внаслідок якої згоріло декілька садиб. Звісно, граф все відшкодував.

    Радянську владу в Янові проголосили в 1918 р. У січні 1924 р. було створено декілька артілей: українська «Світла зоря», польська «Трибуна родзецька» і єврейська «Хлібороб». А в 1936 р. через Янів проклали нову широку залізничну колію Варниця (поряд з Калинівкою) - Кам’янець-Подільський. А вузькоколійну лінію, що пролягла від Гайворона, через Вінницю, Калинівку, Холоневську аж до Шепетівки, у шістдесяті роки демонтували. Цікавим було й те, що до залізничного вокзалу ст. Холоневська тривалий час з одного боку підходили поїзди вузькою колією, а з іншого - широкою. В Янові існувало й паровозне депо для «вузькоколійних» локомотивів. Окремі його споруди залишились й до нині, але вони використовуються за іншим призначенням.

    ОСЬ ТАКА ІСТОРІЯ. А ЯКЕ СЬОГОДЕННЯ ЦІЄЇ ЗАЛІЗНИЧНОЇ СТАНЦІЇ?

    Вона віднесена до четвертого класу (із п’яти). І це завдяки тому, що тут проводиться доволі інтенсивна вантажна робота. Від неї прокладено під’їзні колії до місцевого гранітного кар’єру, де виробляють щебінь різних фракцій. Його й доставляють до споживачів залізницею. Завдяки цьому, та й іншим виробникам продукції, минулого року зі ст. Холоневська було відправлено 5879 вагонів із вантажем у 406153 тонни; що більше від запланованого на 60 вагонів чи 18048 тонн. Не менш інтенсивно працює колектив станції та пункту підготовки вагонів під завантаження Жмеринського вагонного депо й на початку нинішнього року. Тож залізниця отримає ще більше прибутків з цієї станції, ніж торік.

    Жвавішими стали на Холоневській й пасажирські перевезення. Цьому сприяє запровадження в середині минулого року курсування рейкового автобуса Вінниця - Хмельницький через Калинівку, Хмільник, Старокостянтинів і цю станцію. Тепер пасажири можуть дістатись до обласних, районних центрів чи й до сусідніх сіл не лише пасажирським поїздом, який курсує від столиці до Кам’янця-Подільського, а й новим залізничним транспортним засобом, який проходить через ст. Холонівська двічі за добу в обох напрямках. Ним можуть скористатись й охочі до подорожей, щоб завітати до Іванова, де ще збереглись пам’ятки історії та архітектури минулих століть. А за одно й ознайомитись з історією та сьогоденням залізничної станції Холоневська.


    Фото з інтернету

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Афган. Він був у їхньому житті

    Афганістан. Більшість наших співвітчизників, яким довелося свого часу виконувати у цій мусульманській країні так званий інтернаціональний обов’язок, часто називають його більш коротко - Афган. Він був у їхньому житті. А чи залишився? Це вже хто як захоче. Хтось викинув його зі своєї пам’яті рішуче і назавжди. Важче це зробити тим, хто всі ці роки ходить на могили синів, чоловіків, батьків, друзів, бойових побратимів...


    ВОЇН-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ ОЛЕКСАНДР РИМША потрапив на ту неоголошену війну у перші дні введення радянських військ на територію Афганістану. Він й досі добре пам’ятає грудень 1979-го, коли їхній 122-ий мотострілецький полк понтонною переправою форсував Амудар’ю і бойовими колонами рушив у глиб країни. Тоді ж, під час маршу провінцією Герат, мото-стрільці пройшли й перше бойове хрещення - потрапили під обстріл моджахедів. На щастя, обійшлося без жертв.

    - Я проходив службу у взводі інженерно-саперної розвідки, - розповідає воїн-афганець. - Спочатку - старшим сапером, а згодом - заступником командира взводу. Тож за півтора року довелося не один раз брати участь у бойових операціях. Ходили у розвідку, знешкоджували міни та мінні поля, допомагали ліквідовувати банди моджахедів та каравани зі зброєю. Можна сказати, що доля була до мене прихильною. Від куль та осколків не ховався, однак вони оминули мене. Найважче було, мабуть, наприкінці служби - навесні 1981-го. Тоді й довелося подивитися смерті у вічі.

    Йшов другий рік війни, і душмани стали набагато організованішими і оснащеними. Їхній опір ставав ще жорстокішим. Та й діяли вони більш хитро, продумано. Словом, набралися досвіду. В одному з останніх рейдів у складі бойової групи, яка відправилася на знешкодження у горах складу боєприпасів моджахедів та і самої банди, брав участь і Олександр. Йшли туди за наводкою місцевого дехканина, який раніше співробітничав із нашою розвідкою. А виявилося, що потрапили у засідку. Моджахеди діяли класично. У найнезручнішому місці, де було важко здійснити маневр бойовою технікою, вони підбили нашу зенітну установку «Шилка», що йшла першою у колоні, та останній БТР. Бій був важкий. Група за-знавала значних втрат. І лише допомога інших бойових груп, котрі своєчасно підійшли і втрутилися у бій, врятувала багатьом з них життя. Тоді старший сержант Римша вийшов з того пекла навіть без легкого поранення. Та за два тижня черговий подібний рейд став для сапера останнім. БТР, на якому їхав Римша, підбили з гранатомета, а воїн отримав контузію. Поки лікувався, підійшов і час звільнення у запас. За ті бої його було нагороджено бойовою медаллю «За відвагу».

    ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, воїн-інтернаціоналіст не довго обирав, чим займатися надалі. До армії він працював компановником тяглових двигунів у одному з цехів локомотивного депо Козятин. Туди ж, у депо, й повернувся після завершення служби. Працював слюсарем. Згодом одружився. А там і народився у сім’ї первісток.

    Олександр був одним з перших воїнів-афганців у місті. А за 4 - 5 років їх вже нараховувалося десятки. У Козятині активно запрацювала спілка учасників бойових дій у Афганістані. Колишніх «шураві» активно залучали до роботи з молоддю. Не залишився осторонь цієї роботи й Олександр. Разом зі своїм побратимом-афганцем Михайлом ЛАВРЕНЮКОМ він організував у місті Клуб юного десантника, бо бачив, як молодь захоплюється цим. Десантура була тоді у пошані, чому посприяла слава афганців-десантників. І слід зазначити, що після занять у Клубі 36 його вихованців у подальшому пішли служити у десантні частини Збройних сил країни.

    - Афган для мене - це і школа мужності, і школа життя, - говорить мій співрозмовник. - Там ми навчилися цінувати дружбу, відчули, що таке плече товариша, вірність, готовність завжди прийти на допомогу.

    Дивною була ця війна. І йшли на неї по-різному. Хто - за переконанням, хто - за примусом, а хто - й через безвихідь. Не всі, хто там побував, хочуть про неї розповідати чи згадувати. Але з пам’яті її не викреслити.


    На фото: воїн-інтернаціоналіст Олександр РИМША; Олександр (у центрі) з вихованцями клубу юних десантників, 1988 р.

    Фото з сімейного архіву

    Анатолій САДОВЕНКО

    Девятый чемпионат Европы по футболу. Швеция. 1992-й

    Практически сразу же по окончании финального матча ЕВРО-88 между Испанией и Швецией развернулась борьба за право принять финальный турнир чемпионата Европы 1992 г. Завсегдатаи подобных споров - греки и англичане - на этот раз сдались без боя. «Эллины» убедились в тщетности всех попыток. Англичане же получили гарантии, что им «отдадут» финальный турнир 1996 г. Конечно, вслух об этом никто не говорил. В итоге, исполком УЕФА в середине декабря 1988 г. остановил свой выбор на Швеции. Своё решение футбольные чиновники обосновали вполне логично: летом 1992 г. в Барселоне пройдет Олимпиада. Тем более, что испанцы в 1964 г. уже проводили финал Кубка Европы.

    Заявку на участие в чемпионате Европы подало рекордное количество сборных - 35. А могло быть и больше: снова испугался публичных футбольных унижений Лихтенштейн. Жеребьевка отборочного турнира состоялась 2 февраля 1990 г. в зале здания стокгольмского муниципалитета «Town Hall». Дирижировал процессом генеральный секретарь футбольного Евросоюза немец Герхард Айгнер. Помогал ему известный в прошлом шведский футболист Гуннар Нордаль - олимпийский чемпион 1948 г.

    Перед стартом отборочного турнира количество участников чемпионата Европы сократилось. Ровно через восемь месяцев после жеребьевки Германская Демократическая Республика прекратила свое существование. ГДР вошла в состав ФРГ. Поразительно, но судьба свела их вместе в одной (5-й) отборочной группе. Интереснейшего противостояния увидеть так и не довелось.


    Анатолий БЫШОВЕЦ, заслуженный тренер СССР и Украины

    Группа 1. Великолепно здесь выступила сборная Франции. Буквально восстав из пепла, «галлы» выиграли все матчи группы и впервые в истории чемпионатов Европы добились стопроцентного результата. В ноябре 1988 г. на посту главного тренера сборной Мишель Платини сменил Анри Мишеля. Сотворить чудо за одно мгновение бывшему форварду не удалось: французы уступили путевку в финальную часть ЧМ-90 югославам и шотландцам. Зато потом «галлов» было не остановить. С апреля 1989 г. и по февраль 1992 г. команда Платини в течение 19 игр не знала поражений. Участники финального турнира чемпионата мира 1990 г. в Италии - сборные Чехословакии (теперь команда именовалась ЧСФР) и Испании - достойной конкуренции французам составить не смогли. ЧСФР отстала на целых шесть очков. А испанцы в семи матчах потерпели четыре поражения. В том числе и в Рейкьявике, впервые в истории проиграв исландцам. В последнем матче группы испанцы могли пополнить очковый багаж в Тирране, но в Албанию пиренейцы не поехали. В этой балканской стране политическая обстановка была неспокойной, и хозяева не могли гарантировать безопасность гостям (шли межэтнические войны). Просьба испанцев УЕФА была удовлетворена. Так, впервые в истории чемпионатов Европы, по политическим мотивам не была доведена до конца игровая программа квалификационных соревнований.

    Группа 2. Судьба первого места решалась в последнем туре. Шотландцы, обыграв Сан-Марино, ждали вестей из Софии, где Болгария принимала Румынию. Гостям для завоевания путевки в Швецию нужна была победа с любым счетом. И румыны могли ее добиться, но Георги Хаджи с пенальти не смог переиграть вратаря болгар Борислава Михайлова.

    Группа 3. После провального выступления сборной СССР на чемпионате мира 1990 г. Валерия Лобановского уволили. И впервые в истории советского футбола тренера первой сборной не назначали, а выбирали на альтернативной основе. Было выдвинуто три кандидатуры: Анатолия Бышовца, Евгения Кучеревского и Павла Садырина. Садырин, успешно работавший с московским ЦСКА, взял самоотвод. После тайного голосования членов Федерации футбола СССР, победу большинством голосов новым кормчим сборной был избран Анатолий Федорович Бышовец (20 против 10).

    Бышовцу пришлось работать в тяжелое время. Советский Союз рушился на глазах. Из состава единого союзного чемпионата уже вышли грузины и литовцы. Ведущие игроки страны предпочли смутное время переждать за рубежом - Алексей Михайличенко, Олег Протасов и другие разъехались по Европе в поисках более спокойного и комфортного места.

    Бышовец сделал ставку на тех футболистов, с кем выиграл «золото» сеульской Олимпиады 1988 г. Но и без новых имен не обошлось - Иван Гецко, Андрей Канчельскис, Игорь Колыванов.

    Старта отборочного цикла советские болельщики ожидали с опасением. Абсолютно новая команда, которой «посчастливилось» играть в сложное для страны время. Однако сборная порадовала. Она играла вдохновенно, пусть и не без детских ошибок, но искрометно. Превосходно команда Бышовца сыграла в Риме против «Скуадры адзурры». В играх с более слабыми соперниками сборная СССР имела бесспорный перевес и без труда одерживала победы.

    После выигрыша в Норвегии (где местная дружина ранее обыграла итальянцев) сборная СССР стала реальным претендентом на первое место. Наставник «Скуадры адзурры» Адзельо Вичини, наблюдавший за игрой с трибун, после матча сказал: «Не знаю, как кому, а мне уже все ясно. Не думаю, что русские дадут себя опередить. Поистине, Бог на их стороне!».

    Итальянцам оставалось надеяться на победу в Москве, но обыграть набравшую ход команду Бышовца гостям не удалось. Не проиграв ни одного матча в группе, сборная СССР уверенно заняла первое место.

    Сезон 1991 г. стал последним в истории сборной СССР. Больше не было ни великой страны, ни великой команды. Была только общая территория, которой дали довольно противоречивое с политической точки зрения название - Содружество независимых государств. Политические страсти развалили и футбольный чемпионат Cтраны Советов. В 1991 г. был разыгран последний, 54-й чемпионат. Впрочем, полноценным его назвать было уже сложно - в турнире не принимали участие грузины и прибалты, вышедшие из состава Федерации футбола СССР. После окончания чемпионата о своей самостоятельности объявили украинцы. В итоге, Всесоюзная федерация футбола развалилась. А по законам УЕФА, если рушится государство, то перестает существовать и его репрезентант на международной арене. Сборная СССР потеряла право на участие в финальном турнире. Та же самая ситуация происходила и в Югославии. На повестке дня чиновников УЕФА всерьез стал вопрос о замене команд СССР и Югославии сборными Италии и Дании.

    В январе 1992 г. в Москве состоялось заседание Совета Федерации футбола СССР, на котором Федерация переименовалась в Ассоциацию Федераций футбола СНГ (АФФ СНГ). В эту организацию не вошли украинцы, грузины и прибалты. Однако с Федерацией футбола Украины была достигнута договоренность, что в Швеции будет выступать единая команда. Именно АФФ СНГ представляла бывший СССР на жеребьевке финального турнира чемпионата Европы. На территории бывшего СССР действительно возникла сложная политическая ситуация. Принимая это во внимание, и учитывая вес бывшей сборной СССР на мировой арене, чиновники УЕФА пошли нашей команде навстречу, разрешив ей участвовать в финальном турнире. Тем более, что в практике Европейского футбольного союза уже был прецедент, когда было разрешено участвовать в европейских кубках клубам из ГДР - страны, к тому времени не существовавшей. Решение по нашей сборной было положительным, но сколько нервов пришлось истратить и футболистам, и тренерам, и болельщикам.


    (Продолжение следует)

    Подготовил

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05