РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 9 (16 березня 2012)
  • Випуск №9 16 березня 2012
    Зміст
    1. Чи настане кінець «князюванню» в Овручі? (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    2. «Перші ластівки» залізничної весни (Анатолій РОМАНОВ)
    3. Є в депо сучасний центр (Микола ПАЦАК)
    4. Мистецтво хмільницьких кухарів (Іван СОТНИКОВ)
    5. «Залізниця гуде, життя продовжується!» (Анатолій РОМАНОВ)
    6. Чтобы люди знали (Валентина КОЛЯДА)
    7. История, застывшая в веках (Елена МИКИТЕНКО)
    8. Владимир ШПУДЕЙКО: «В жизни без любви ничего не происходит» ( Ирина ЮШКО)
    9. Народжені співати (Микола ПАЦАК)
    10. Свято рибалок вдалося на славу (Іван СОТНИКОВ)
    11. До нових перемог (Никифор ЛИСИЦЯ)
    12. Восьмой чемпионат Европы по футболу. ФРГ. 1988-й (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)
    13. Анекдот має право на… життя (Віктор НОВОБІЛИЧ)

    Чи настане кінець «князюванню» в Овручі?

    Лист покликав у дорогу. Електронний, наповнений душевним болем і фактами, лист від працівників цеху №19 Коростенського вагонного депо змусив залишити редакційні справи і відправитися за 200 км від Києва. До Овруча. Саме тут розміщено пункт технічного огляду вагонів й одночасно механізований пункт підготовки вагонів під навантаження (МППВ). Таку другу назву має цех №19, де, за словами авторів листа, а це 15 місцевих робітників із 50-ти за штатним розписом, які сигналізують в усі усюди, що, «погрожуючи звільненням працівникам ПТО ст. Овруч», місцевий керівник «ДУМИНСЬКИЙ М.П. змушує працювати працівників ПТО в себе вдома». Запам’ятаймо цей рядок. Зміст, який у нього вкладено, буде виринати неодноразово у цьому матеріалі.


    Начальник ПТО ст. Овруч Микола ДУМИНСЬКИЙ, Оглядач-ремонтник вагонів Олександр НЕСТЕРЕНКО, електрозварник Олексій ГЕТЬМАН та оглядач-ремонтник Михайло МАРТИНОВИЧ


    Невгамовний характер у Михайла МартиновиЧа

    ДІАЛОГУ НЕ БУДЕ. ПОКИ ЩО

    Будемо відверті, найневідкладніший візит до Овруча, який відбувся першого березня п.р., підтвердив наші побоювання. У цеху №19 склалася безрадісна і тривожна ситуація.

    …Через стертий багатьма черевиками поріг з ямкою посередині проходимо коридором до місцевої світлиці. Для того, щоб за мить голосно прочитати присутнім лист, адресований редакції. Для керівника ПТО цей лист не виявився несподіванкою. Як згодом з’ясується, з ним його та його заступника ПТО Олександра НЕВМЕРЖИЦЬКОГО ознайомили поважні особи з Коростенського теркому галузевої профспілки. Дивно, що із цими громадськими організаторами не довелося поспілкуватися під час двох відряджень до Овруча. Але про все по порядку.

    Оскільки у ленкімнаті, як колись називали приміщення, що служить для проведення нарад, відпочинку, а водночас кабінетом для керівництва ПТО, людей було негусто, розмова у перший весняний день велася неквапливо. На висунуті звинувачення з боку оглядача-ремонтника вагонів Михайла МАРТИНОВИЧА, електрозварників Олексія ГЕТЬМАНА, Івана ШВАБА, оглядачів-ремонтників Олександра РИБІНСЬКОГО, Едуарда КУРИШКА, Олександра ДУБА та ще деяких працівників щодо безпорядків, які надовго прописалися на ПТО, Микола Думинський реагував доволі стримано. Мовляв, стосовно рядка у листі щодо розкрадання ним особисто металевого листа з ходовою товщиною у чотири міліметри, то факт привласнення ще треба довести, як і низку проблем економіко-технологічного характеру.


    Тяжкі думи ветерана ПТО Володимира ГУЗА

    - Відчуваю, діалогу не буде, - наголосив трохи згодом М. Мартинович. - Оскільки місцевий люд дуже заляканий керівництвом. Як «кнут» тут застосовується засторога про звільнення. Для «дуже грамотних», які всюди скаржаться про незадовільні умови праці, вживаються іменники та дієслова з ненормативної лексики. А ще тут «неслухняним» можуть запропонувати піти у неоплачувану відпустку, або ж відрядити на роботу до Коростеня.

    Електрозварники О. Гетьман, І. Шваб вважають, що саме у цехах вагонного депо порядку більше, ніж в Овручі. Але за якого «щастя», для прикладу, О. Гетьману, який мешкає у Товкачівському, відправлятися у відрядження до Коростеня, або, приміром, до Києва, якщо на «рідному» ПТО роботи хоч греблю гати. Ще й рук не вистачає… Хіба це правильний розподіл праці?! Як наголосили робітники, у далекі від Овруча відрядження постійно відправляють сімох електрозварників, а за штатним розписом тут працює одинадцять майстрів зварювальної справи. Майже одного кваліфікаційного розряду. І ще один парадокс. Ще про один цікавий метод роботи місцевого керівництва. Якщо, приміром, електрозварник із Товкачівського не відповість на «щирі прохання» керівника щодо надання послуг на власному авто, не чекай на наряд у ремонтному тупику, що поруч із домівкою. Гайда - на Овруч, Коростень і далі. Отака арифметика з географією.

    ДОВІРА КЕРІВНИКОВІ І ЗАХИСТ ПРАВ ЗАЛІЗНИЧНИКІВ - У ДЕФІЦИТІ

    Погодьтесь, у будь-якому разі цікаво визначитись із пріоритетами керування місцевим колективом. Якщо застосовується «кнут», то має бути і «пряник». У якості останнього, як запевняли мене очільники вагонного депо, тут застосовується грошова премія. Всім - згідно із продуктивністю праці та іншими виробничими показниками. Це - за усними переконаннями і відповідними документами у бухгалтерії Коростенського вагонного депо (ми побували і там - авт.). Що ж, іноді і діловим паперам непереливки настають. Це якщо їх вести абияк.

    Зараз залишимо без обговорення на шпальтах газети факти, що начебто мали місце з точки зору зникнення з території ПТО деяких будівельних матеріалів, електрозварювальної апаратури, нестачі (або невидання - курсив мій - В.З.) звичайних та спеціальних рукавиць для електрозварників, мила, електролампочок тощо. Це тема для прискіпливої перевірки з боку компетентних органів. Як і те, про що неодноразово повторювали у довірливій бесіді працівники.

    За відсутності протягом кожного місяця на видному місці «у конторі» виробничого графіка, робітники потерпають від справжньої «чехарди» щодо виходу на зміну. Приміром, оглядач-ремонтник Е. Куришко, змінившись після 12-годинного чергування на ПТО, може бути викликаним на роботу не через дві доби, як це має бути згідно із виробничим графіком, а значно раніше. «Дружина не знає, коли на роботу «тормозок» готувати», - ділиться власними проблемами О. Гетьман.

    Як пояснив згодом (за зачиненими від персоналу дверима - авт.) означену ситуацію начальник ПТО, це відбувається через величезну хворобливість серед його підлеглих. І додав, про наднормові часи ніхто із керівництва не забуває. Мовляв, перепрацював у місяці попередньому - все буде ураховано, як належить, у наступному місяці.

    Як на мене, із будь-якими змінами у повсякденному графіку мають бути ознайомлені ОФІЦІЙНО не лише бригадир, але й сам працівник. Хіба це не зрозуміло?

    - У тому то й «фокус», - залучають мене до розкриття місцевих «секретів» М. Мартинович, Е. Куришко, О. Гетьман, І. Шваб. - Години, які мають віддавати роботі на ПТО і МППВ робітники, та «трудодні», які відробляють на обійсті в Миколи Думинського (про це згадували на початку матеріалу) обрані майстри вагонних справ, не збігаються. Як перевірити? Взяти Журнал реєстрації інструктажів з питань охорони праці (редакція має електронну версію цього документу, який розпочато першого січня 2012 р. та так і не закінчено через його втрату) та порівняти з Журналом відправлень поїздів оглядачами-ремонтниками вагонів, що знаходиться у чергового по ст. Овруч. Дивись, істина й спливе на поверхню, як сміття з дна річки після весняної повені… Знайдуться у цій каламутній «воді» й «трудодні».

    МОВЧИ ТА ДИШ…

    Ось тобі й маєш порядочки. Так що ж там із резиденцією начальника ПТО? - майже чую голоси тих, хто зацікавився побутом місцевого керівника. Забігаючи наперед, скажемо, що М. Думинський неодноразово наголошував вашому кореспондентові на те, що факт «допомоги» йому у справі будівництва особистої лазні та прилеглих до будівлі у смт. Товкачівський (Овруцький район) не заперечує. Але (увага!) всі, хто працював на його подвір’ї, робили це у вільний від роботи час. Припустимо, що докладна перевірка відповідних документів виконання графіка робочого часу доведе: тут все, як має бути. Я не проти. Єдине але, а чи не є порушенням, ні не виробничої дисципліни, а моральних принципів, той факт, що підлеглі, замість того, щоб відпочивати у власний вихідний, «добровільно» квапляться «на лазню». Як би там не говорили прихильники такої, з дозволу сказати, місцевої демократії, подібна чудасія можлива за однієї причини. У депресивному з економічної точки зору районі на півночі Житомирщини на повну потужність працює хіба що залізниця. У вічність пішли місцеві консервний, молочний та інші переробні комбінати. На гранітних кар’єрах також вакансій не густо. Так що ж, виходить, мовчи та диш, на керівника ПТО книш? Не буду лукавити, чув від кількох працівників, що вони вважають себе дуже задоволеними через те, що шановний М. Думинський їх запрошує попрацювати. На нього. Річ у тім, що Микола Петрович володіє власним деревообробним бізнесом у Товкачівському. І тому, якщо хтось із вагонників вдало попрацює у нього на обійсті, останній віддячить. Чи то дошки відшліфує, чи двері зробить, чи вікна…

    СПУСКАЙ НА ГАЛЬМАХ!

    Ще одна ситуація, про яку точилася розмова. Що робити, коли навіть на запитання, куди щомісяця діваються роздруківки із нарахованої зарплати, від керівника ПТО отримаєш, м’яко кажучи, прочухана. Звідки народжується соціальна напруга?! Виявляється, протестні настрої надовго прийшли до ПТО ст. Овруч.

    Питання до досвідчених. Як вважаєте, втрата Журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці не є надзвичайною подією? Пошуки ні до чого не привели. У керівництва - серед підозрюваних - підлеглі. У підлеглих - все навпаки. Парадокс у даному випадку у тому, що керівник ПТО, якому доповіли про зникнення, не збирався повідомляти про злочин власному керівництву. Між іншим, коли того ж дня будемо обговорювати дану ситуацію з начальником Коростенського вагонного депо Анатолієм БОЙКОВСЬКИМ, він наголосить, що про таку подію мав би знати він сам. У першу чергу. Як і місцевий інженер з охорони праці. На жаль, ні того дня, ні у наступний наш приїзд до Овруча не вдалося з’ясувати, хто і яку відповідальність має нести за втрату важливого документа. Що ж, може, на це запитання відповідь знайдемо після появи цього матеріалу в газеті залізничників?!

    РОБОТА БУДЕ! АЛЕ ДЛЯ КОГО?

    Сучасна соціологія твердить: хочеш виявити реальну картину діяльності того чи іншого осередку суспільства, у даному разі виробничого підрозділу, побувай там неодноразово. Сьомого березня ми знову переступили поріг місцевого ПТО. У світлиці вже відбувалася нарада, яку вів А. Бойковський. Вибачившись за запізнення - дорога з Києва довга і навіть думки про конфлікт її не скорочують, намагаємося долучитися до справ актуальних. Як вдалося ухопити логічну нитку звернення від Анатолія Миколайовича до підлеглих, на теренах українських залізниць йде реформування. Проте хвилюватися вагонникам щодо майбутнього, зокрема скорочень, не варто. Робота буде!

    Аналіз кожного пункту вище означеної скарги в аудиторії, де нараховувалося 50 працівників та керівництво вагонного депо, не дали, як на мене, обнадійливих для шанованого начальника ПТО ст. Овруч Миколи Думинського результатів. Не зважаючи на зачитаний колективний лист від 34 робітників, які попри все просять керівництво залізниці залишити на займаній посаді їхнього керівника, звернення від М. Мартиновича, О. Гетьмана, І. Шваба, їхніх колег О. Рибінського, О. Дуба, С. Якубенка, С. Товкача до начальника депо все ж таки мали неабиякий резонанс в аудиторії. Ось тут уже постало питання руба, в якому напрямку зникали з ПТО металеві опорні стійки, що застосовуються при ремонті вагонів? А у відповідь - тиша. Називалися адреси, куди місцеві умільці «на прохання» начальника ПТО відправляли товари широкого вжитку, а саме: мангали, буржуйки тощо. Свідки існують. Тут уже для правоохоронних органів є робота, так мені здалося.

    І знову про умови праці.

    - Не кожний німецький загарбник так робив, - не втримується від емоцій людина у літах Олександр Рибінський, коли розповідає, який холод пережили працівники ремонтного тупика на ст. Товкачівський тогорічної пізньої осені. Мінусову температуру дарувала негода. А що ж тоді керівник ПТО? Електрокаміни, що призначалися для обігріву виробничого приміщення, зникли у невідомому напрямку, запевняє О. Рибінський.

    «З НАРОДОМ ЗАГРАВАТЬ НЕ ТРЕБА»

    Якоїсь миті збагнув, розмова заходить у глухий кут. Доводи, які як з рогу достатку сипалися один за одним, здавалось, не бентежили ні інженера з охорони праці, ні навіть голову профкому депо з Коростеня, які сиділи поруч. Ані пари з вуст. Правда, попрохали пояснення від причетних щодо зникнення злощасного журналу інструктажів. Знову те й саме. Потрібна «бамага» з приводу викрадення ділових документів.

    - Це, щоб «прикритися», - почув репліку із аудиторії, яка уважно спостерігала за діями керівників.

    …Потім, коли на прохання начальника депо Микола Думинський все ж таки зачинив за собою розтріскані двері (місцева акустика дозволяє слухати все, що відбувається у світлиці, стоячи у коридорі - авт.), на порядок денний постало кадрове питання. А саме - чи відомо керівникові депо, яку освіту має М. Думинський? Це запитання від зацікавлених у тому, щоб досконально розібратися, хто є хто на ПТО. Відповідь - позитивна. Освіта - середня. Тоді вже автор цих рядків зреагував своєрідно. Не втримався і … засміявся від душі. Адже кожному відомо, що середня освіта М. Думинського, яку він отримав наприкінці 1970-х рр., для «командування» таким підрозділом, як ПТО і МППВ, - нонсенс. Хіба про це не відомо очільникам депо? А у галузевій вагонній службі?!

    Тепер про головне. Особисто один із нас був вражений ще й через те, що питання про зникнення Журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці було, як кажуть, спущено на гальмах. А даремно. Що ж, повторимось, нехай про це болять голови у відповідних службах залізниці та главках Укрзалізниці. Тут уже не до роздумів на теми моралі.

    В одному газетному матеріалі не викласти усіх перипетій, про джерела виникнення яких автори дізналися у Коростені і Овручі. Можливо, варто б було відвідати вищезазначену лазню. Так не запрошували.

    - Й не запросять, - «заспокоїла» мене людина чудової вдачі, якій болить душа за налагодження доброго клімату в колективі. - Знаєте, як на Овруччині називають пана Думинського, - з трагічною посмішкою запитав мене Михайло Мартинович?

    - Ні, цікаво, готовий уважно слухати, - відповів автор.

    - Князем. Не більше - не менше. - Такою була відповідь мого співбесідника.

    - Чого ви так на нього нападаєте, - вкотре спитаю того дня М. Мартиновича. - Може через те, що в його архіві є пояснювальні ще 2010-го року про те, що ви запізнилися на роботу на 10 хвилин? Чи одного разу «дозволили» собі, як кажуть, прийняти на груди 150 грамів оковитої у робочий час?

    У відповідь почув те саме: «Хочу справедливості. Нехай я звільнюсь з роботи, але ж чи допоможе це залізниці? Пора покласти край «князюванню» тут випадкових людей».

    Здавалося б, справедливість перемогла. Це я про те, що під час зборів рівно о 13.20 сьомого березня 2012 р. М. Думинський перед колективом висловився таким чином: «Відбуду перевірку контрольно-ревізійних органів і піду з роботи». Але тут сталася ще одна чудасія.

    В аудиторії на десятки голосів пролунала фраза: «Разом із собою забирайте й свого заступника Олександра Невмержицького. Досить, нахазяйнували…»

    Що ж тут скажеш? Дослухайтеся нашого сучасника Бориса Олійника:

    З народом загравать не треба,

    Він добре бачить з-під брови -

    І що ви корчите із себе,

    І хто єсте насправді ви.

    Народ не візьмеш на макуху,

    Він зоддаля розрізнить чин.

    І хто є син його по духу,

    І хто по духу сучий син...

    P.S. Коли прощалися із вагонниками перед моїм від’їздом до Києва, почув таке: «Весь час добрим словом згадуємо колишнього керівника ПТО Петра ПЕРШКА, який пішов у кращі світи. Саме йому вдалося впровадити у підрозділі засади партнерства між робітниками і керівником. Саме він зберіг всі трудові традиції, які формувалися не одним поколінням вагонників».

    Якось важко на душі від усього побаченого і почутого. На колектив Коростенського вагонного депо лягла темна пляма. З моральної точки зору. Про яку у минулі дні навіть і не згадували. А сьогодні ж що? Читайте вище…

    P.Р.S. Коли номер готувався до друку, дізнались, що М. Думинського, за наказом начальника депо, переведено на посаду оглядача-ремонтника ПТО ст. Овруч. Як пишеться у підручниках з математики, що і необхідно було довести. А кого призначено виконувачем обов’язків керівника ПТО? Не повірите. Олександра Невмержицького. Людину без вищої залізничної освіти. Хоча, подейкують, у нього за плечима сільськогосподарський вуз. І то діло. Проте, здається, щось не розуміємо у сучасному кадровому менеджменті, який застосовує керівництво Коростенського депо. Призначати колишнього заступника, який мало відрізняється, за словами робітників, від свого попередника за стилем ділової поведінки - це, як мовлять, негативні наслідки хвороби зростання молодого керівника депо. Отже, крапку у цій справі ставити рано. Тому…


    Фото Віталія НОСАЧА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    «Перші ластівки» залізничної весни

    Птаство ще не натрудило крильця, аби сповістити про весну, а на просторах нашої залізниці вже з’явилися «перші ластівки». Провісниками нового сезону поквапилися стати колійники, які свої ремонтні клопоти розпочали раніше звичного. І це зрозуміло: попереду - чемпіонат ЄВРО-2012. Треба вчасно підготувати колійне господарство на ключових напрямках.

    У галузевій служби колії нам повідомили, що такою «гарячою точкою» наразі є перегін Бородянка - Спартак. Аби бути свідками напруженого виробничого процесу, ми «десантувалися» з електропоїзда на посадочній платформі Хутір Гай.

    Метрів за триста від неї в бік Бородянки працівники Київських дистанції колії та рейкозварювального поїзда поралися над зварюванням довгомірних плітей.

    Начальник Тетерівської дільниці Київської дистанції колії Олексій САМЧЕНКО розповів, що запланованим завданням передбачено заміну довгомірних плітей на дільниці протяжністю 12 км на непарній колії перегону. «Фронт робіт» їм готують працівники двох колійних машинних станцій: Жмеринської КМС-79 і Козятинської КМС-120. Вони за допомоги колієукладальних кранів замінюють старі пліті, які на цій дільниці слугували з середини 1980-х рр., на нові. Звичайно, заміна довгомірів займає менше часу, ніж їх зварювання між собою, тим паче, якщо нею зайняті водночас два підрозділи. Тому не дивно, що КМСи вирвалися далеко вперед, і на час цього репортажу вже виходили на «фінішну пряму».

    А нашою увагою заволоділа бригада пересувної рейкозварювальної машини (ПРЗМ) КСМ-005 №10 на комбінованому ходу. Зварник Олександр ОМЕЛЬЧУК, машиніст Олександр Бештень і шліфувальник Петро ПІВЕНЬ охоче поділилися своїми виробничими секретами. Вони запевнили, що успіх їхньої справи залежить від злагодженої співпраці і взаєморозуміння бригади рейкозварювальної машини з монтерами колії. І надали нам можливість на власні очі переконатися, що залізнична співдружність - дійсно, велика сила. Любо було дивитися на дружні та вправні дії працівників обох підрозділів. Відчувалося, що разом вони не один десяток кілометрів довгомірів зварили у безстикову колію. Не без гордості повідали наші співрозмовники, що їхня машина до останнього часу була унікальною на залізниці. Адже її змонтовано на базі автомобіля МАЗ, і вона може стати на рейки з будь-якого переїзду. Лише недавно в арсеналі Київського рейкозварювального поїзда з’явилася друга подібна машина.

    - До нинішньої комплексної бригади з десяти монтерів колії, наладчика і сигналіста залучено працівників із різних бригад Тетерівської дільниці, - просвітлює нас Олексій Самченко. - Решта колійників продовжують пильнувати за утриманням колії.

    З подальшої оповіді Олексія Васильовича дізнаємося, що його дільниця налічує три околодки і дев’ять бригад, обслуговує колію від 46-го по 85-й кілометр від ст. Клавдієве до ст. Тетерів. Під її опікою - 80 км розгорнутої довжини головного ходу.

    Для двох київських підрозділів щоденні «вікна» з 8.45 до 16.45 продовжаться до середини березня. А їхні колеги з Козятина та Жмеринки зі своїм завданням мають впоратися значно раніше.

    Нам було цікаво спостерігати за процесом зварювання плітей. Він, дійсно, вимагає вправних і злагоджених дій. Перед зварюванням кожного стику колійники роблять так звану петлю, для чого розслаблюють пружинні кріплення і ломами утворюють боковий звив пліті, відтягуючи її на кілька десятків сантиметрів від місця кріплення, аби надати пружності. При цьому на місці стику між рейками має створитися кілька зайвих сантиметрів пліті. Це зайвий шматочок відрізається сучасною бензинорізальною машиною, що є обов’язком наладчика Геннадія ОЛЕКСІЄНКА. Рейки в місці стику тісно прилягають одна до одної, під час зварювання петля випрямляється і напружена рейка лягає на своє місце. Потім вона знову кріпиться пружинними кріпленнями до шпал. Така в загальних словах технологія робіт по заміні і зварюванню безстикової колії. Сама по собі не проста, вона ускладнювалася безперервним інтенсивним рухом поїздів по сусідній колії. Тому за безпекою своїх товаришів невсипно пильнував сигналіст Сергій Бондаренко.

    Треба зазначити, що роботи зі зварювання плітей проводились при низькій температурі, це фіксується в колійному журналі, й навесні ці пліті мають бути розслаблені.

    Ось так ми познайомилися з «першими ластівками» залізничної весни. Щиро бажаємо їм міцних крил і високого польоту впродовж всього напруженого сезону!


    На фото: машиніст Олександр БЕШТЕНЬ, зварник Олександр ОМЕЛЬЧУК і шліфувальник Петро ПІВЕНЬ готують машину КСМ-005 до роботи; Олексій САМЧЕНКО керує роботою колійників.

    Фото Сергія ГУКА

    Анатолій РОМАНОВ

    Є в депо сучасний центр

    Вчаться діти, вчаться дорослі. Усе життя так - в аудиторії, у читальні бібліотеки, навчання поряд із колегою за принципом: «Роби, як я». А хтось самотужки розбирає двигун заморського автомобіля, аби збагнути, де під капотом помістилося стільки кінських сил - цілий табун?

    А ще є низка професій, де навчання обов’язково необхідне. Машиністи, наприклад. Двічі на місяць локомотивні бригади мають сідати за парти, слухати, записувати, вчити схеми і складати заліки. Здається, як у школі. Тільки ж екзаменатор у них найвимогливіший - залізниця. Залізниця, яка не пробачає помилок, не робить поступок на забудькуватість і любить професіоналів найвищого ґатунку.

    У локомотивному депо Конотоп до навчання завжди ставилися серйозно. Як один із результатів такого ставлення - перемоги на конкурсах професійної майстерності. Наприклад, у минулому році машиніст Володимир КИРЕЄВ і помічник машиніста Юрій БИКОВЕЦЬ зайняли друге місце, а депо - третє командне. І немає нічого несподіваного в тому, що в депо з’явився сучасний навчальний центр.

    Ще стіни пахнуть фарбою, ще машиністам-інструкторам Вікторові Пушку і Сергію Сазонову не набридло розповідати зацікавленим, хто і що робив. На першому поверсі - два класи для занять електровозних і тепловозних бригад. Як і належить, є столи, стільці, електросхеми, стенди, тренажер. В. Пушко говорить, що до облаштування центру причетна велика кількість людей. Так машиніст Олександр Шкурко розробив удома на комп’ютері вісімнадцять схем-панелей управління електровозом. Не шкодували вільного часу для оформлення класів машиністи Андрій ТКАЧ, Володимир Киреєв, помічник машиніста Юрій Биковець. Багато допомагали машиністи-інструктори, керівники колон…

    На другий поверх ведуть круті сходи. Раніше доводилося бувати в цьому приміщенні, та навіть на думку не спадало, що так оптимально можна використати всю площу, точніше весь об’єм. Перепланували, перебудували - й одержали цілу залу, де знайшлося місце для комп’ютерного класу і класу для вивчення гальм локомотива.

    - А що в комп’ютерах? - запитую Віктора Олеговича.

    - Тести, екзаменаційна програма. Всі комп’ютери об’єднані в локальну мережу.

    Й розповідає далі про навчальні відеофільми, які є в центрі, про обладнання, що дозволяє навчити машиніста та перевірити засвоєні ним знання.

    - А теми занять звідки? Самотужки розробляєте? - запитую, бо мені чомусь здавалося, що бригади обмежуються вузьким колом питань - тільки залізо, тільки машина.

    Віктор Олегович дивується подібній «наївності» з боку журналіста, тому ґрунтовно пояснює, як розробляється навчальний план. Дійсно, локомотиви - це невичерпна тема, накази, відомчі телеграми, та більше часу відводиться на аналіз прикрих помилок, що трапляються на залізницях.

    - Саме наше життя підказує теми. Техніка старіє - і часто-густо робота машиністів складається майже із нестандартних ситуацій. Тому необхідно підготувати їх до будь-яких несподіванок у дорозі…

    Навчальний центр у конотопських машиністів є. Не скажу за масштаб залізниці, а на вузлі подібного не знайдеш. А далі що? Далі, як пояснювали в депо, необхідно удосконалювати методику навчання, більше застосовувати комп’ютерні технології, робити навчання сучасним та ефективним.


    Микола ПАЦАК

    Мистецтво хмільницьких кухарів

    У Хмільнику, як, напевно, й у будь-якому місті, досвідченим кухарям робота завжди знайдеться. Бажаючих насолодитися тонким смаком української кухні вистачає не лише у місцевих кафе та ресторанах.

    Майже півроку тому у Медичному центрі реабілітації залізничників з’явилася вакантна посада шеф-кухаря у місцевій їдальні. На це робоче місце, як годиться, претендувало чимало досвідчених кулінарів. А от по конкурсу все ж таки пройшла Олена МИРОНЕНКО, яка має 12 років відповідного стажу та спеціальну освіту.

    За плечима в Олени Іванівни - робота у гарячому цеху, як по праву називають, куховарні місцевої швейної фабрики та супермаркету. Проте не втримали попередні керівники О. Мироненко у своїх «тенетах». Молодій та перспективній жінці-майстрині захотілося попрацювати у більш престижній їдальні міста над Південним Бугом. За словами головного лікаря МЦРЗ Віктора ПІКУША, роботою зі створення смакоти Олени Іванівни в оздоровниці залізничників задоволені. Шеф-кухар завжди у пошуку. Чим вишуканіше страва, тим вище авторитет колективу кухарів, яких очолює О. Мироненко. Технологія приготування, вдосконалення рецептів - цим займаються Ніна ТЕЛЯТНИК, Марія ГУМЕННА, Олена ЛУКАШУК, Галина ШМАЛІЙ, Людмила КРАВЕЦЬ, Сергій НЕЧИПОРУК, Жанна ЗАЇКА.

    - Самовираження у кулінарній справі не обмежується, - запевняє О. Мироненко. - Наша професія - це вид високого мистецтва.


    Фото Віталія НОСАЧА

    Іван СОТНИКОВ

    «Залізниця гуде, життя продовжується!»

    Гортаючи редакційні архіви, неначе занурюємось у минуле магістралі. Двадцять років тому будь-якому залізничнику Південно-Західної потрапити в об'єктив фотокореспондента «Рабочего слова» Михайла Тарапонова було не менш почесно, ніж отримати подяку від керівництва залізниці. Наш колишній колега для своїх світлин вибирав кращих із найкращих трудівників. З трохи пожовклої газетної шпальти через прошарок двох десятиріч привітно усміхаються моложаві енергійні обличчя бригадира Дарницького району контактної мережі (далі - ЕЧК) Павла НИЧАЮКА, електромонтерів Миколи Масленникова, Костянтина Великодного та машиніста мотовоза Бориса Радька. Де же ви тепер, друзі, колеги?..

    Дізнаємося, що з тієї славної четвірки наразі продовжує працювати в ЕЧК лише Павло Ничаюк. З ним і ведемо розмову.

    - Так, я добре пам’ятаю, коли приходив до нас Михайло Михайлович, - згадує Павло Олександрович. - Ми тоді якраз працювали на ревізії контактної мережі броварського напрямку. Роботящі, дружні були хлопці в моїй бригаді. Водночас із поточними клопотами брали участь у роботах з електрифікації нових дільниць. Зокрема разом із колективом Фастівського ЕП-707 прокладали контактну мережу у бік Гребінки. В ті часи штат ЕЧК складав 38 працівників, вдвічі більше, ніж зараз. Хоч контактна мережа впродовж десятиріч залишається незмінною, засоби експлуатації та відповідна техніка удосконалювалися. Взяти хоча б мотовози, що служать нам. На зміну застарілим ДМС надійшли покращені АГВ, наразі ще більш досконалі АДМ.

    Плин часу торкається й людей. Одні йдуть, на їх місце приходять не менш працьовиті. Першим із «четвірки» покинув колектив Костянтин Великодний. Разом із дружиною доля його занесла до Сполучених Штатів, зрідка зустрічаю його батька. Каже, що в сина все гаразд. Працює, виховує п’ятеро дітей. Десь у 1997-му пішов з ЕЧК Микола Масленников, а ще через кілька років - Борис Радько. Зараз вони на заслуженому відпочинку.

    Павло Олександрович працює в ЕЧК з 1968-го р., прийшов сюди електромонтером після закінчення Козятинського залізничного училища.

    - Тоді ще не було Дарницької дистанції, структурний підрозділ називався Київська енергодільниця, очолював її Ростислав Павлович Зоргач, - продовжує оповідь Павло Олександрович. - Начальником ЕЧК був Анатолій Камінник. Я потрапив до бригади Володимира Степанюка. Він був моїм першим наставником, ця чудова людина навчила мене азам енергетики. Турботи колективу складалися в основному з ревізії контактної мережі. Проводили огляди з мотовоза, - згадує минувшину Павло Олександрович.

    Через півтора роки його було призвано до армії. Служив у Москві. Повернувся знову до рідного підрозділу. В 1973-му його було призначено на посаду бригадира. 1988-го без відриву від виробництва закінчив КЕМТ і через рік став старшим електромеханіком. У 2000-му очолив колектив Дарницького ЕЧК. Робота складна: розгалужені мережі станції Дарниця, два (а тепер уже три) позакласні мости через Дніпро. Вони вимагають частіше й ретельніше проводити перевірки контактної мережі, де підвищені вітрові навантаження і вібрація. Тому тут зосереджено увагу спеціалістів.

    Часом спостерігаючи за роботою контактників, помічали, як складно даються їм кілометри контактної мережі, коли потрібно (а потрібно повсякчас!) замінювати, регулювати підвіску, що тримає важкі енергетичні пристрої над колією. Погода часто-густо відмовляється підкорятися залізничним планам. На великих «вікнах» влаштовує сюрприз за сюрпризом. Вітер, дощ, мороз… А до того ж тисне поїзна ситуація. Дільниці, які обслуговують Дарницьке ЕЧК, вантажонапружені. Та й від пасажирських експресів і приміських поїздів тут тісно. Тож чим частіше пропускатимуться поїзди по одній колії, тим швидше падатимуть виробничі показники залізниці. Тож чим швидше закінчують свою складну роботу колеги Павла Ничаюка, тим краще.

    В 1996-му за трудові досягнення Павла Олександровича було нагороджено знаком «Почесному залізничнику».

    В 2009-му посаду начальника ЕЧК передав молодшому колезі Івану Шпигу, а сам продовжує працювати електромеханіком. Зараз у колективі ЕЧК турбот невпрогорт. Окрім поточних справ додають роботи з монтажу контактної мережі і фідерних ліній для нового депо електропоїздів «Hyundai». Ці роботи проводяться в тісній співдружності з Вінницьким БМП-392.

    Немаловажні події відбулися й на особистому «фронті». За цей час виростив двох синів, має чотирьох онуків. Павло Олександрович оптиміст: «Залізниця гуде, життя продовжується!» - усміхається він.


    На фото: електромеханік Павло НИЧАЮК (праворуч), машиніст АДМ Сергій ЛИСИЦЯ та начальник ЕЧК-3 Іван ШПИГ.

    Фото Віталія НОСАЧА

    Анатолій РОМАНОВ

    Чтобы люди знали

    На балконе красуется белая пушистая кошка. На кухне закипает чайник. Обстановка для нас новая, но в одночасье уютная. Мы с председателем Совета ветеранов ст. Бердичев Александрой ТИХОНЧУК - в гостях у участницы Великой Отечественной войны, бывшей железнодорожницы Александры Ивановны ШУЛЯК.

    - Я вас просила, не затевайте, - слегка повышает голос Александра Ивановна. - О чём я буду говорить!

    А рассказать было о чём. Несмотря на то, что начиналось все 70 лет назад. Память у Александры Ивановны отменная. Говорит, что вязанием тренирует. Что ж - тоже метод борьбы с «сюрпризами» возраста. Помнит и даты, и имена. Но для нас достаёт трудовую книжку.

    Медали, говорит, дети порастаскали.

    Родом Александра Ивановна из России. С началом войны их деревня была в оккупации три месяца. 14 марта 1942 года её и ещё полдеревни мобилизовали. Первая запись в трудовой книжке - путевая рабочая спецподразделения железнодорожных войск ПМС-32.

    «Собрали всех, - вспоминает она, - километров 30 шли пешком, потом ехали на поезде. Обмундирование дали нам, как принято, б/у (бывшее в употреблении - ред.) после солдат. Валенки битые, телогрейку, шапку ушанку. Представляете, как выглядела 16-летняя девчонка в этой одежде? Строили объездную ветку в Лобне. Потом нас повели в Лосино-Островскую, Можайск, Бородино, Вязьму. Это адреса оборонной линии возле Москвы. Восстанавливали дорогу после бомбёжки, встречали первые военные эшелоны. Ключ, молоток, лопата - это было наше боевое оружие».

    В конце августа уже в Украине, под Одессой (Колосовка) получила ранение, вернее, семь ранений за один раз. Немыслимо?! И выжила. А дальше? В дорогу.

    «Вот восстанавливаем путь, шпалу с девчатами вдвоём брали, - рассказывает наша героиня. - Работу закончили, насобирали на откосе букет ромашек. Ждём. Кричу: «Федька едет! (Так мы называли паровоз серии ФД). Встречаем. Мы паровозной бригаде - цветы. Они нас то чаем обольют, то лушпайками осыпят. Весело было... Молодость. Хотя и страшная война та была».

    Закончилась она для Александры Ивановны в Вознесенске. Потом их ПМС - комплекс из оборудования и теплушек - притянули в Москву на Ярославский вокзал. Митинский тупик. После войны восстанавливали пути к шахтам на Донбассе. В 1946 году вели путь, не поверите, на дачу к Рокоссовскому. Маршал, как-никак…

    Александра Шуляк вспоминает и тех, с кем работала. Таня Лясникова, Маша Симонова, Маша Матвеева, Анюта Симонова. Многих, наверное, уже нет в живых. Грачёв Серёжа… Может перечислять, не останавливаясь.

    - С мужем тоже тут познакомились? - спрашиваю.

    - Мы стояли под Харьковом, восстанавливали мост. Рабочих привезли к нам из Ксаверовки. Работали в одной бригаде. - С теплотой в глазах рассказывает Александра Ивановна. - А я уже, так сказать, обученная была, соображала. И научилась шить рукавицы. Вот с этих рукавиц, которые я ему подарила, и началось наше знакомство. Вот так и взяла я его в свои руки через эти рукавицы.

    17 лет ездили они вместе по стране. Два-три месяца. И дальше - в командировку. Жили в вагончиках. Старший сын родился в Шереметьево. Дочка - в Саранске, ещё один сын в Люблино, и четвёртый ребёнок, тоже дочка, в Бердичеве.

    - Вот такая семейная биография с географией.

    До выхода на пенсию управлялась на должности станционного работника. Весело было жить. И работалось весело. Да зачем вам всё это? - улыбаясь, говорит моя собеседница.

    Дорогая Александра Ивановна!

    О вашей жизни знают ваши дети, внуки и правнуки. Но, как заметила Александра Тихончук: «Мы хотим, чтобы о Вас люди знали». Чтобы знали, что в небольшой квартирке на окраине Бердичева, недалеко от железнодорожной станции, живёт русская женщина с задорным характером, участница войны, чьи маленькие и хрупкие руки восстанавливали путь. Путь к нашей с вами жизни…


    На фото: Александра ШУЛЯК; А. ТИХОНЧУК, В. КОЛЯДА, А. ШУЛЯК.

    Фото Виталия НОСАЧА

    Валентина КОЛЯДА

    История, застывшая в веках

    «История отечественных железных дорог - это не только книги и архивные документы - она застыла на века, отлитая в миниатюрных произведениях ювелирного искусства малой пластики - нагрудных знаках»,

    - утверждает Владимир ЛАПИН,

    начальник службы военизированной охраны

    Юго-Западной железной дороги,

    историк и публицист по совместительству.

    - Все мы должны знать историю своей страны, области, города - так уверяют детей еще в школе. Это чтобы быть культурным человеком и не повторять ошибок прошлого, - размышляет Владимир Павлович. - Не так ли? Так почему же не заинтересоваться историей места, где работаешь?

    Наше железнодорожное культурное наследие сохранилось до наших дней не только в виде известных широкому кругу общественности монументальных исторических сооружений, но также в малоизвестных миниатюрных художественных изделиях. Именно они имеют значительную историческую, культурную и научную ценность. О начале строительства и эксплуатации существующих сегодня отечественных железных дорог напоминают оригинально исполненные именные жетоны. На этих образцах ювелирного искусства в изображениях и надписях отражена история железных дорог, образцы железнодорожной техники, достижения и развитие железнодорожного транспорта.




    Исследование истории железных дорог привело меня к более обособленной тематике, а именно - символистике. В такую науку входят несколько разделов, касающихся железной дороги: фалеристика (коллекционирование орденов, медалей, значков), униформология (изучает историю возникновения и развития, характерные особенности служебной и военной формы), бонистика (изучение бон). После изучения статей и книг, я с удивлением обнаружила, что один из самых масштабных трудов по символистике железной дороги был написан почетным работником транспорта Украины, начальником одной из служб Юго-Западной железной дороги В. Лапиным. Первый из трех томов «Нагрудные знаки и жетоны железнодорожного транспорта. Книга 1. Знаки и жетоны железных дорог императорской России» вышел в свет в 2008 году. В книге собраны бесценные сведения о наградных знаках России царских времен, фотографии именных жетонов, медалей, документов. Пласт материалов, проработанных Владимиром Павловичем, безусловно, можно считать уникальным и бесценным - ведь раннее такие глубокие исследования не проводились. Серия «Нагрудные знаки и жетоны железнодорожного транспорта» впервые представляет настолько полное описание железнодорожных наградных знаков.


    Владимир Лапин - человек занятой, но все же смог выделить несколько минут для общения с «Рабочим словом». На сегодня он завершает работу над следующей частью книги, носящей рабочее название «Высшая награда отрасли». Книга будет содержать подробную информацию о знаке почетного железнодорожника. Как признается сам автор, ему хотелось объединить информацию, которая содержит сведения о российских и украинских дорогах - но «не потянул». Уж слишком большой исторический пласт.

    Источниками материалов для книг Владимира Павловича служат поездки по разным дорогам, музеям, сбор информации у коллекционеров и простых тружеников, некогда получавших награды, или же их родственников. Лапин отмечает, что поездки не всегда даются просто. Примером, на Октябрьской железной дороге можно найти общий язык, так как там есть выходцы из Украины, а вот с Московской не всегда легко. До отдаленных мест, таких например, как Калининградская дорога, автору книги непросто доехать за материалами, а в прессе ничего нельзя найти. Тогда на помощь приходят местные работники железнодорожной отрасли, отсылающие сведения по Интернету. Подобную работу Владимир Лапин планирует наладить и с Центральным музеем истории железнодорожного транспорта Российской Федерации, который находится в Санкт-Петербурге. В музее работает заслуженный работник культуры Российской Федерации Закревская Галина Петровна, с которой Владимир Павлович неоднократно сотрудничал. Также награды можно изучить в Министерстве транспорта, в архивах Киева и разных городов Российской Федерации, где есть управления железных дорог.

    В книге интересующиеся историей смогут узнать о трансформации знака почетного железнодорожника и всевозможных поощрениях. Например, в Симферополе автор книги обнаружил необычный способ поощрения работников - билеты в баню.

    - Впрочем, на юге тогда были проблемы с водой, значит, баня занимала не последнее место в быту работника транспорта, - уточняет Владимир Павлович.

    В своей работе Владимир Лапин достаточно демократичен и открыт читателям: во вступительном слове к читателю автор книги оставил свой электронный адрес для отзывов и предложений. Владимир Павлович рассказывает, что таким образом с ним связался один из читателей - коллекционер из Российской Федерации Дмитрий, с которым автор увлеченно полемизировал на предмет того, кто был первым награжден знаком почетного железнодорожника. Такая дискуссия была полезной, так как вместе они уточнили много фактов об этом наградном знаке.

    Владимир Лапин и сам располагает коллекцией железнодорожных наградных знаков, собранных из разных уголков бывших территорий Советских республик. Увлечение ими зародилось на стыке эпох - во времена развала Советского Союза и формирования новых независимых государств. Работавший тогда в Прибалтике, Владимир Лапин, рассказывает о том, как ОМОН разгонял протестующих людей в Вильнюсе 13 января 1991 г. (события так называемой «Поющей революции» - серии мирных акций протеста в республиках Прибалтики времен СССР, продолжавшихся до 1991 года. Протестующие требовали восстановления независимости Эстонии, Латвии и Литвы - прим. автора).

    На следующее утро Владимир Павлович и его первый заместитель - литовец по национальности, Альфонсас Лауриненас, отправились своими глазами взглянуть на собрание народа у тамошней думы. В. Лапин рассказывает, что увидел, как ветераны, в знак протеста, срывали с себя и бросали награды у здания Сейма страны. Тогда и появилось предчувствие, что Союзу больше не быть, а сразу за предчувствием - желание собрать и сохранить уходящую эпоху хотя бы в наградах тружеников. Вскоре в Вильнюсе образовалось подобие всесоюзного рынка - там скупали наградные знаки у советских граждан приезжие поляки. Спектр наград оказался достаточно широким: трудовые, боевые, МВД. Как патриот железнодорожного транспорта, Владимир Павлович решил остановиться на железнодорожной тематике.

    Владимир Лапин признается, что пишет на железнодорожную тематику, потому что просто «не было информации, никто не писал по железной дороге».

    - Хотелось, как бы нескромно это не звучало, быть основоположником железнодорожной фалеристики - тем человеком, кто первый, с научной точки зрения, систематизировал всю наградную систему железнодорожного транспорта, царского и советского периода, - дополняет Владимир Павлович.

    Владимир Лапин не только несет на себе груз ответственности начальника службы ведомственной военизированной охраны, но и увлеченно занимается историей. В 2010 году он написал диссертацию на получение научной степени кандидата исторических наук. Содержание работы, раскрывающее белые пятна в истории Юго-Западной железной дороги, в очередной раз доказывает умение Владимира Павловича быть открывателем и первопроходцем.

    Хотя какое значение имеют научные степени и награды, когда человек просто наслаждается тем, что делает? И, взглянув в горящие интересом настоящего исследователя глаза Владимира Павловича Лапина, хочется найти что-то доселе неизведанное в истории того места, где работаешь от звонка до звонка, а тебя вроде ничего больше не удивляет.


    специально для «Рабочего слова» -

    Елена МИКИТЕНКО

    Владимир ШПУДЕЙКО: «В жизни без любви ничего не происходит»

    Родился 27 октября 1959 г., город Ровно, Украина. В 1978 г. окончил Киевское государственное хореографическое училище. С 14-ти лет снимался в кино. Главная роль Федьки в киноленте «Там, вдали, за рекой» (1975 г.) принесла большую любовь и популярность зрителей. После службы в армии был приглашен работать на киностудию им. А. П. Довженко. Снялся в 30-ти кинофильмах. Лауреат многих кинофестивалей («Молодые - молодым» (1976), «Человек труда на экране» (1977), «Молодость-83»).

    В 1997-м открыл единственную в Украине школу степ-танца (чечётки). На телеканале «ТЕТ» выступил в роли автора, телеведущего и хореографа в программе «Джаз-степ-танц КЛАСС!» (режиссер - Галина Шигаева), которая завоевала шесть гран-при (фестивали «Бархатный сезон», «Золотой цыпленок», «Золотая эра», «Золота хвиля», «Золотая фортуна», Международный фестиваль журналистики «Вера. Надежда. Любовь»). С 1998 г. Владимир Шпудейко организовал танцевальный коллектив степистов «Джаз-степ-танц КЛАСС!». Сегодня коллектив - обладатель многочисленных гран-при международных и республиканских фестивалей. В 1999-м «Джаз-степ-танц КЛАСС!» завоевал пять первых премий в разных номинациях на «Степ-Параде-99».

    - Владимир Васильевич, расскажите, пожалуйста, как всё начиналось?

    - Когда мне было шесть лет, во время гастролей в Ровно Ансамбля танца имени Вирского меня отобрали в детском саду для участия в его спектакле «О чём верба плачет». Это была отличная практика. Затем мама отвела к моему первому учителю танцев Владимиру Алексеевичу РУМЯНЦЕВУ, который порекомендовал учиться этому мастерству дальше. И в 10 лет я поступил в Киевское государственное хореографическое училище. Был очень большой конкурс - 500 человек на место. Я не проходил по физическим данным. Но художественный руководитель училища, артистка балета, народная артистка Украины Антонина ВАСИЛЬЕВА на экзамене предложила мне показать программу, которую я танцевал на фестивале во Львове, где она была членом жюри и запомнила меня. Это покорило экзаменаторов. Я учился и исполнял детские партии в репертуаре Киевского театра оперы и балета. А спустя некоторое время был приглашён для участия в съёмках фильма-балета «Лісова пісня» на роль Лукашика - сына Лукаша, где Лукаша исполнял народный артист СССР Валерий КОВТУН, а Мавку - народная артистка Украины Раиса ХИЛЬКО.

    - А как Вы попали в киноиндустрию?

    - Режиссёр Михаил ИЛЬЕНКО взял меня, 15-летнего юношу, на главную роль в свою картину «Там, вдали, за рекой». В том, что роль Федьки удалась, в основном заслуга режиссера, потому что я все делал и играл так, как меня учил он. После службы в рядах Вооруженных сил СССР я окунулся в кино. И в 1981-ом был зачислен в штат Театра киноактёра.

    - А Вы учились на кино-актёра?

    - Актёрскому мастерству я не учился и не заканчивал институт кинематографии. Но был определённый опыт работы в кино, я совершенствовался, читал, общался с профессионалами и таким образом самообразовывался. И вот роль Мишки Однорукого в картине старшого брата Михаила Ильенко - Вадима ИЛЬЕНКО «Передай дальше» (1987 г.) полностью, от начала до конца, была выстроена и выстрадана мной, и я почувствовал себя сформировавшимся киноактёром.

    - Владимир, будучи студенткой, я стоя смотрела Ваши передачи на «ТЕТ» и пробовала отбивать за Вами чечётку. Очень тяжело, признаюсь. А когда с восторгом смотрела, как танцует ирландский степ ансамбль под руководством Майкла Флетли, то не без гордости думала о Вас. Скажите, а где Вы обучались степу?

    - Решив серьёзно заняться чечёткой, я обращался ко многим мастерам этого танца. Но все отказывали в помощи, мол, секреты не выдаются. Пришлось самостоятельно изучать степ по кино и видеокассетам. Спустя некоторое время - и в школах Европы. И получилось. Режиссер программы, которую мы вместе готовили на «ТЕТ», предложила мне танцевать чуть-чуть впереди моих подопечных. Это нравилось зрителям.

    - Складывается впечатление, что Вы везучий человек.

    - Да, мне везло с самого начала. А вот когда развалился Союз, было тяжело. Но теперь я понимаю, что всё это было для того, чтобы я сделал нечто, развил жанр степа на Украине, создал свою методику.

    - Владимир, Вы со своим коллективом много ездите на гастроли, пользуясь услугами железнодорожного транспорта. Были забавные случаи в дороге?

    - Помню, в 1999 году была суровая зима. Наш коллектив возвращался из гастролей с Москвы, ехали кишинёвским поездом. Щели в окнах - 5 сантиметров. А мороз - минус 30. Дети мерзнут. Я разорвал тогда матрас и ватой закрывал щели. А на полустанке купил два мешка угля и самостоятельно отапливал поезд. Сейчас езжу и восхищаюсь, насколько улучшился сервис. Даже есть вагоны с ванной!!?

    - Скажите, а как Вы ладите с детьми в коллективе?

    - Ой, приходится и прикрикнуть. Но повышаю голос, любя. Вообще без любви ничего в жизни не происходит. Она даёт силы, помогает преодолевать трудности, невзгоды. Поэт Эдуард Асадов написал «Балладу о ненависти и любви», в которой доказал, что ненависть бывает сильнее, чем любовь. Но я с ним не согласен. Это не то чувство, которое созидает.

    - А что Вы думаете на счет распускания мужских рук. По статистике, в каждой третьей семье это обычное дело. Да уже и мало знакомые мужчины могут избить за отказ, так сказать, выпить с тобой в ресторане…

    - Нет, я думаю, какая бы ситуация не была, не стоит распускать руки. Издеваться над тем, кто слабее тебя и кто не может ответить, - это низко. Помню, в шесть лет я ударил девочку прямо на сцене во время концерта в Центральном дворце культуры. Танец дружбы, танец народов мира. Мы с моей партнершей замыкаем круг, у нас - чешский танец. Наша очередь - а она стоит, как вкопанная. Ну я и влепил ей пощечину. Сразу пошла в пляс. На следующий день - «разбор полётов»: «Как можно было ударить девочку?! А что же ты стояла? Если бы он не ударил, провалила бы танец!» Вот такая ди-лемма. А к женщинам я отношусь с большим уважением и любовью. Известный режиссер Владимир ДЕНИСЕНКО говорил: «Женщинами рождаются, а мужчинами становятся. Некоторые мужики так и умирают фикусами». Есть ряд фикусов, которые не хотят детей и ответственности. Но нормальному мужику семья нужна для продолжения рода. А для этого необходима любимая женщина. И если его возлюбленная не будет любить его на столько, чтобы рожать ему детей, он будет разочарован. А это самое страшное.

    - А как сохранить любовь в семье? Что Вы пожелаете молодым супружеским парам?

    - На своём горьком опыте я понял, что, когда дети подрастают и уходят, родители понимают, что они занимались не друг другом, а детьми, и обнаруживают, что нет ничего общего и они стали чужими. Я очень мучился, что ушёл от жены, и мне было очень неприятно, что семья развалилась и в сердце - пустота. Сыну было 16 лет… Сейчас ему 26. Во втором браке я счастлив. Бог послал в меня стрелы Амура! Очень люблю своих родных - супругу Алёну и сына Добрыню. Ему шесть лет. Добрый, шебуршной… Жена родила его в 40 лет. Хотел бы ещё иметь детей, ведь для меня идеальная семья - семь Я. Но, признаюсь, боюсь. Как сказал мой друг Богдан БЕНЮК: «Це ж їх ще треба на ноги поставити». Так что молодым девушкам я советую рожать как можно раньше. Если почувствовали в 17 лет, что это первая любовь, суженый, которого посылает Господь, не ждите принца на корабле с алыми парусами, выходите замуж и рожайте. Ведь как в Библии сказано: «Род людской до седьмого колена несёт ответственность за свои грехи». Чтоб корректировать свой род, нужно, чтобы живы были прадедушки и прабабушки. Те, которые правят родом, четвертые в живых. Они помнят предыдущих, ушедших из жизни, то есть своих отцов и матерей, бабушек и дедушек, прабабушек и прадедушек, то есть пятых, шестых и седьмых. Они видят весь род «до седьмого колена» и знают, что нужно поправить, чтобы род жил счастливо. Значит, чтобы их «застать в живых», нужно как можно раньше рожать. Естественно, без любви этого делать нельзя. Рекомендую такую схему: рожаете в 20 лет первого ребенка, в 25 - второго, в 30 - третього, в 33 - четвертого, в 40 - пятого. Так вот, когда вам будет 54 года, последнему ребенку будет 14 лет, а первому - 34. Выходит, мужу некогда будет «о бесе в ребре» думать. Вдумайтесь. Это мне пришло свыше.

    - Но молодёжь боится сейчас рожать даже троих…

    - Бог даёт детей и даёт на детей. Это нелепо, когда считают, что одного достаточно. Родил одного - Бог дал на одного, двоих - Бог дал на двоих. И так далее. Мы не вправе вершить свою судьбу, мы можем её только заработать. Чем больше род, тем легче двигать его по карме. Дети - это то, что держит. Сегодня многие считают, что надо стать на ноги, а потом иметь детей. Моё мнение - детьми в большей степени должны заниматься бабушки. Потому что детям необходимы любовь и хороший уход. Бабушки внуков лелеют, балуют, любят трепетно, бескорыстно. Вот и пусть балуют, имея определенный опыт в жизни. А молодым родителям в 20 лет, занимаясь своей карьерой, порой тяжело нести это бремя на себе. Максимализм очень важен, без этого не получится личности. Поэтому если будут помогать дедушки и бабушки, то и детки будут раньше появляться на свет и расти краше, и родители смогут сделать свою карьеру.

    - Круто! А теперь скажите, Вы удивляете свою супругу?

    - Женщина - это такое загадочное создание, её сколько не удивляй, ей все равно будет мало. Как бы ты её не любил, ей всё равно будет казаться, что ты любишь кого-нибудь ещё. С этим и живём. Это женщина! Мы с женой очень разные. Но у нас есть любовь, и она нам помогает. Мы никогда не расстаемся. В любые, и заграничные, поездки я беру жену и сына. Это моё первое условие организаторам гастролей. Сейчас должны ехать в Корею на празднование 100-летия Ким Ир Сена. Этому событию посвящён фестиваль искусств, на который правительство Кореи приглашает творческие коллективы из разных стран мира.

    - Владимир, спасибо большое за крайне интересную беседу. И напоследок - что Вы хотите пожелать всем женщинам в начале ВЕСНЫ?

    - Конечно, любви! И стрел Амура!


    Фото из семейного архива Владимира ШПУДЕЙКО

    Беседовала

    Ирина ЮШКО

    Народжені співати

    Минулий рік для учасників чоловічого вокального ансамблю «Ad libitum» Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень став успішним. Перемога у залізничному конкурсі самодіяльності, за нею - перше місце на галузевому фестивалі в Харкові, виступи на концертах у Конотопі й Києві засвідчили високий рівень виконавської майстерності самодіяльних артистів і привернули увагу. Зокрема преси.

    Хто вони? І як з’явився цей «Ad libitum» по-конотопськи? Несподівано. Був концерт до Дня залізничника - а тоді вузол відзначав його на стадіоні «Локомотив», чоловічий секстет, утворений за принципом «а давайте і ми спробуємо», заспівав «В’юн над водою» без музичного супроводу. Присутнім сподобалося, їхні щедрі оплески підказали солістам ансамблю без назви, що акапельний спів матиме успіх, і що у такому складі треба співати далі. Це було вісім років тому.

    - Чому «Ad libitum»? - запитую у Руслана Муштаєва. «А чому «Бітлз» чи «Доктор Ватсон»? - відповідає він запитанням на запитання. - Ватсон - літературний персонаж, лікар, який до вокалу немає ніякого відношення. Звучна назва - та й усе. Або «Піккардійська терція». Музичний термін, про існування якого немузична більшість навіть не знала.

    «Піккардійська терція» у розмові згадалася не випадково. Вплив цього чудового професійного колективу, популярного далеко за межами України, відчувався вже на перших концертах конотопчан. Руслан Муштаєв не заперечував. Але пізніше нагадування про «Терцію», відчувалося, стало його дратувати. «Та не наслідуємо ми їх, - спалахував Муштаєв. - «Ad libitum» співає інші пісні».

    Це справді так. На концертах до 8 Березня й 9 Травня чоловічий вокальний ансамбль завжди виконує попурі з радянської естрадної класики. «Молодичка-чарівничка» часто звучала в сімдесяті роки. Співати її запропонував Олександр Єрьомін - він найстарший у колективі й пам’ятає популярні пісні того часу.

    У репертуарі ансамблю вже понад тридцять пісень. «А яка слухачам подобається найбільше?» - запитую. «Арго», - в один голос говорять Руслан Муштаєв й Олег Литвиненко. І посміхаються.

    «Арго» - хіт грузинського вокально-інструментального ансамблю «Орера» вісьмидесятих років, мелодійний, оригінальний. Хлопці пояснюють, чому посміхалися: що не концерт, то просять виконати «Арго». Наче інших немає. І так до сих пір.

    Минулорічний успіх ансамблю «Ad libitum» викликав також запитання, чи справді його солісти із залізничної самодіяльності? Справді. Руслан Муштаєв виріс у клубі залізничників імені Луначарського - так колись називався Будинок науки і техніки дирекції, або по-іншому «Лунатик». Співати зі сцени він почав у чотири роки. Навчаючись у школі, брав участь у різноманітних конкурсах, а вершиною стала перемога на загально-українському, після якого мав би їхати до Москви - на всесоюзний. Але Союз у той момент розпався. Тож випускник міської школи №3 подав документи до Сумського культпросвітучилища. Після закінчення якого повернувся в «Лунатик» керівником вокального гуртка. Влаштувався на чверть ставки. Заробіток мізерний, його вистачало, щоб купити молочної суміші синові тільки на тиждень.

    Ігор Дяченко - керівник духового оркестру Будинку науки і техніки. Теж випускник Сумського культпросвітучилища. Ігор Комас - слюсар вагонного депо Конотоп. Олександр Єрьомін - військовий пенсіонер, але останнє його місце служби було в «желдорбаті». Олексій Чернишов - електромеханік Конотопського регіонального інформаційно-обчислювального центру. Лише Олег Литвиненко десь тимчасово працює сторожем.

    Не всі вони мають початкову музичну освіту, навіть більше - нотну грамоту не всі знають, розучуючи пісні з голосу. «Партії розписують» Руслан Муштаєв та Олександр Єрьомін.

    Обладнання? З миру по нитці. Так само й сценічні костюми. Кілька років співали в костюмах, які купило місто. Треба було представляти Конотоп на обласному огляді, тому й одягли. Але до Харкова поїхали у нових - уже дирекція профінансувала.

    Плани? «Грандіозні!»- жартують Руслан й Олег. А тоді пояснюють, що хочуть усього лиш одержати звання народного - стати народним самодіяльним колективом, тобто будуть співати і співати. «А для чого ви співаєте?» - знову запитую їх. Дивуються запитанню. Для душі. Невже не ясно. «А ми народжені співати», - уже цілком серйозно відповідає Руслан Муштаєв.


    На фото: вокальний ансамбль Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень «Ad libitum».

    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Микола ПАЦАК

    Свято рибалок вдалося на славу

    Уперше в історії Козятинської дирекції відбулись змагання з підльодного лову риби, що проводились серед залізничників регіону. А починалося все о восьмій ранку. Біля будівлі дирекції зібрались понад 70 рибалок із 11 підрозділів вузла. Завдяки кмітливості організаторів було сформовано відповідно 10 команд.



    Як повідомили в оргкомітеті свята зимової риболовлі, чудовий настрій панував серед учасників змагань, всі були налаштовані на перемогу. Бувалі у бувальцях збуджено обговорювали таємниці та особисті прийоми майбутньої рибалки. Лунав сміх та відчувалось радісне збудження. І мова не лише про особливість події. Гарного настрою додала... польова кухня, у котлах якої вже було закладено смачну кашу (куліш). Крім того, все було готово до приготування справжньої рибацької юшки. Отже, вперед - на місце змагань. Головними кашоварами одноголосно обрано начальника відділу дирекції І. Кобцева та голову профспілкової організації вагонного депо С. Поліщука.

    В автобусах, котрі рибалкам надали керівники БМЕУ-2 М. Кравець та в.о. начальника локомотивного депо О. Заєць, азартний люд відправився до місця змагань. Під мелодію баяна, на якому майстерно виконував урочисті марші та пісні голова профспілкової організації лінійних станцій ДН-2 М. Комар, рибацька братія, наспівуючи, (що у наш час явище рідкісне) відправилась безпосередньо на береги та льодове безмежжя Ростовиці (ліва притока Росі).

    Головний суддя, голова Козятинської територіальної профспілкової організації Південно-Західної залізниці А. Вільчинський після привітальних слів побажав рибалкам успіху та нагадав про традиційний девіз: «Ні хвоста, ні луски». Старт спортивній риболовлі зроблено.

    Потрібно було бачити завзяття та одержимість, з якою залізничники, знову ж під звуки баяна, кинулись свердлити лунки у льодовому панцирі. Скільки надії та бажання спіймати найбільшу рибину світилося у їхніх очах!

    Які тільки хитрощі вони не застосовували в процесі «добування» льоду, але зважаючи на величезну кількість лунок, можна із впевненістю констатувати, що мешканці підводного царства отримали гарну порцію кисню, зважаючи на сурову зиму. Що ж добра справа, та того дня така була не одна. Суддівська колегія об’єктивно та прискіпливо визначила переможців у різних - номінаціях.

    Перше місце в командному заліку здобула команда дирекції у складі: диспетчерів - О. Гончарука, В. Канчука, В. Кущенка, С. Пімінова, водія О. Лавренюка.

    На другому місці вдалося побувати команді вагонного депо. Третє дісталось команді Козятинської дистанції колії.

    У номінації «Найбільша виловлена риба» переміг представник дирекції О. Лавренюк. «Найбільша кількість виловлених хвостів» - у цій номінації, здобувши 29 рибин, перемога -за представником команди локомотивного депо Козятин М. Макарчиком. У змаганні «За першу виловлену рибину» переміг представник команди вагонного депо В. Осьмірко. Проте залихвацьким рибалкою (тим, який не зловив жодного хвоста) став учасник команди дирекції І. Кобцев. У номінації «За найбільшу кількість пробурених лунок» перемогу здобули представники команди Козятинської дистанції колії (147 лунок). Найфанатичнішим рибалкою визнано члена команди вагонного депо О. Задорожного. Чудовий настрій було збережено до кінця змагань. Усі переможці отримали від організаторів цінні подарунки. На думку учасників, організаторам вдалося все. А саме - і всебічно продумана організація веселого заходу, і неупереджене суддівство, і куліш, і юшка, і шашлик, а головне - справжнє свято рибалки!

    Переконаний, сказав кореспондентові «Рабочего слова» голова Козятинського теркому профспілки Анатолій Вільчинський, проведення подібних заходів сприяє розвитку спортивно-масової роботи на Козятинській дирекції залізничних перевезень, допомагає зміцненню здоров’я та організації активного відпочинку залізничників. Крім того, це сприяє процесу виховання у сучасників навиків екологічної культури. Безумовно, це є прикладом для молоді у проведенні особистого вільного часу на природі, в колі друзів та однодумців. І головне, сприяє збереженню в колективах регіону Козятинської дирекції соціальної злагоди та товариської атмосфери.


    Фото надано оргкомітетом змагань

    Підготував

    Іван СОТНИКОВ

    До нових перемог

    Традиційні зимові спартакіади у дирекціях залізничних перевезень деколи набивають «оскомину» і проходять за принципом: головне - виставити команду або учасника. Та у Жмеринці цих змагань очікують заздалегідь, до них готуються, проводячи всілякі турніри в трудових колективах, учасники прагнуть перемоги у кожному із видів спорту. Це доволі яскраво підтвердила нинішня спартакіада. Її було організовано територіальним комітетом профспілки залізничників, який очолює Юрій АНДРУШКОВ.

    Змагання проводились хоч і не на свіжому повітрі, але були доволі захоплюючими та напруженими. За першість боролись спорт-смени-аматори у таких видах спорту: підняття гир, шахи, настільний теніс та міні-футбол.

    Спартакіада нинішнього року у Жмеринці проходила чи не за рекордною, принаймні протягом останніх п’яти років, участю спортсменів-залізничників. У ній взяли участь команди або окремі учасники від усіх трудових колективів, де є профспілкові комітети. А ця кількість перевищує два десятки.

    У змаганнях із шахів перші місця у групах зайняли: Олег МАГОНЮК - викладач виробничого навчання Вищого професійного училища, Олександр ІЛЬЧЕНКО - директор Будинку науки і техніки Жмеринської дирекції залізничних перевезень, Анатолій ОСАДЧУК - електромеханік Жмеринської дистанції електропостачання.

    На другу сходинку п’єдесталу змагань піднялись: Леонід КАЗНОВСЬКИЙ - вагонне депо Жмеринка, Вадим БАЧИНСЬКИЙ - електромонтер Жмеринської дистанції електропостачання, Дмитро ПРОДАЄВ - бригадир локомотивного депо Жмеринка.

    Треті місця у групах зайняли Михайло УСАТИЙ - слюсар локомотивного депо Жмеринка, Василь МАЗУР - провідник пасажирських вагонів вагонної дільниці №2, Жмеринка, Андрій МИРОШНЮК - начальник поїзда тієї ж дільниці. А командний кубок із шахів отримала команда «Зеніт» - збірна колійної машинної станції і Жмеринської дистанції електропостачання.

    У змаганнях із настільного тенісу перші місця у групах зайняли: Андрій ЮЗВАК - провідник пасажирських вагонів вагонної дільниці №2, Жмеринка, Сергій СОЛОЩЕНКО - електрик локомотивного депо Жмеринка, Сергій ТкаЧ - слюсар-електрик Жмеринської дистанції колії.

    Олександр БОЙКО - технік 4-ої дільниці Жмеринської дистанції колії, Віктор САВОЛЮК - заступник начальника комерційного відділу Жмеринської дирекції залізничних перевезень, Анатолій БАРАН - гальванотехнік локомотивного депо Жмеринка, - аматори, які зайняли другі місця.

    Сергій ІВАНОВ - машиніст локомотивного депо Жмеринка, Олег БУЧИНСЬКИЙ - монтер колії Жмеринської дистанції колії, Ігор ДУДКІН - водій Жмеринської дирекції залізничних перевезень - бронзові призери змагань. Командні кубки з настільного тенісу отримали локомотивне депо Жмеринка та Жмеринська дистанція колії.

    Гирьовий спорт також мав своїх переможців та призерів. Перші місця (у вагових категоріях до 70 кг) зайняли: Сергій БУРЯЧЕНКО - помічник машиніста електровоза локомотивного депо Жмеринка. У вазі до 90 кг: Василь КАТЕРЧУК - слюсар вагонної дільниці №2, Жмеринка; понад 90 кг: Василь СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ - викладач Жмеринського вищого професійного училища.

    Другі місця у вагових категоріях зайняли: до 70 кг: Михайло КОВАЛЬ - монтер колії Жмеринської колійної машинної станції; до 90 кг: Юрій ВИСОЧУК - монтер колії Жмеринської дистанції колії; понад 90 кг: Роман ПАНЧЕНКО - електрозварник вагонного депо Жмеринка.

    Треті місця у вагових категоріях зайняли: до 70 кг: Владислав ПРОДАН - учень Жмеринського вищого професійного училища; до 90 кг: Олександр БОЙКО - технік 4-ої дільниці колії Жмеринської дистанції колії; понад 90 кг: Микола ЛЕДЯЄВ - охоронник Жмеринської дирекції залізничних перевезень. Командний кубок із гирьового спорту отримало Жмеринське вище професійне училище.

    У змаганнях із міні-футболу місця розподілились наступним чином: перемогу здобула команда локомотивного депо Жмеринка, друге місце посіла команда «Зеніт» - збірна КМС-79 та Жмеринської дистанції електропостачання, а третю сходинку на п’єдесталі зайняли футболісти Жмеринського вищого професійного училища.

    Кожному із переможців, командам було вручено кубки, а призерам - медалі відповідного ґатунку, а також грамоти. Та найвищою нагородою для кожного із учасників спартакіади було моральне задоволення та хороший настрій, який допомагатиме у подальшій трудовій діяльності.


    Никифор ЛИСИЦЯ

    Восьмой чемпионат Европы по футболу. ФРГ. 1988-й

    (Продолжение. Начало в №47, 48, 49 за 2011 р., №3, 5, 6, 7 за 2012 р.)

    1/2 финала

    ФРГ - Голландия. 1:2

    Маттеус, 55-пен. Р. Куман, 74-пен, Ван Бастен, 88.

    Полуфинал ФРГ - Голландия многим напомнил финал чемпионата мира 1974 г. События отобразились словно в зеркале. Тогда счет в матче с пенальти открыли голландцы - теперь это сделали немцы. Тогда сборная ФРГ с пенальти сравняла счет - теперь это сделали голландцы. Тогда решающий мяч забил Герд Мюллер и западные немцы победили - теперь в эндшпиле отличился Ван Бастен и матч выиграли голландцы. Вот такие повороты судьбы. Первый финалист определился. Кифт, забивший головой удивительный гол, имеется ввиду траектория полета мяча.

    СССР - Италия. 2:0

    22 июня 1988 г. Штутгарт. Стадион «Неккар-штадион». 68000 зрителей.

    Арбитр - А. Понне (Бельгия).

    СССР: Дасаев, Бессонов, Демьяненко, Хидиятуллин, Кузнецов, Литовченко, Алейников, Заваров, Михайличенко, Гоцманов, Рац, Протасов.

    Тренер: В. Лобановский.

    Италия: Дзенга, Бергоми, Барези, Ферри, Мальдини (Де Агостини, 64), Донадони, Де Наполи, Джаннини, Анчелотти, Манчини (Альтобелли, 46), Виалли.

    Тренер: А. Вичини.

    Голы: Литовченко, 58 (1:0); Протасов, 62 (2:0).

    Второй полуфинал - матч Италии против сборной СССР - специалисты признали лучшей игрой чемпионата.

    Наши футболисты провели её на высочайших скоростях. Но и «Скуадра адзурра» приняла ритм СССР. Итальянцы также постоянно боролись за мяч, за территорию, вместе с тем чувствовалось, что им это дело не по душе. Позже раздраженные апеннинцы попытались сбить темп короткими передачами, удерживанием мяча. Иногда им это удавалось, и тогда итальянцы подбирались ближе к воротам сборной СССР. Несколько раз защитники упускали Виалли, а удар Джаннини в «девятку» Дасаев взял с большим трудом. Но наши футболисты не позволяли себе ни малейшего отступления от намеченного плана: коллективный отбор мяча, смена направления атак, изматывающие оборону италь-янцев скоростные рывки - замыслы советских тренеров нашли свое полное воплощение в игре их талантливых подопечных. Еще в первом тайме сборная СССР могла выйти вперед при помощи Заварова. Однажды бельгийский арбитр Понне «зажмурил глаза» и не назначил стопроцентный пенальти, когда Ферри толчком двумя руками в спину уложил Заварова на мокрую траву штрафной. Во втором тайме наши футболисты вновь понеслись вперед. Итальянцы стали понемногу сдавать. Не чувствовалось в них прежней легкости, хуже слушался мяч. И вот, наконец, Литовченко после короткой схватки в

    штрафной с защитником Барези и вратарем Дзенгой отправляет мяч в сетку. Хорош был и второй мяч. Реактивный рейд по левому флангу совершил Заваров. Александр заметил набегавшего из глубины Протасова и сделал ему точную передачу. Олег забил гол уже в падении.

    Финал

    Голландия - СССР. 2:0

    25 июня 1988 г. Мюнхен. Олимпийский стадион. 72308 зрителей.

    Арбитр - М. Вотро (Франция).

    Голландия: Ван Брекелен, Ван Аэрле, Р. Куман, Райкаард, Ваутерс, Ван Тиххелен, Гуллит, Мюрен, Э. Куман, Ваненбург, Ван Бастен.

    Тренер: М. Михелс.

    СССР: Дасаев, Демьяненко, Хидиятуллин, Михайличенко, Литовченко, Гоцманов (Балтача), Алейников, Заваров, Рац, Протасов (Пасулько), Беланов.

    Тренер: В. Лобановский.

    Голы: Гуллит, 32 (1:0); Ван Бастен, 54 (2:0).

    На 59-й минуте Беланов не реализовал пенальти (вратарь).

    В матче с итальянцами окончательно выбыл из строя Владимир Бессонов, вторую желтую карточку получил Олег Кузнецов. Финал предстояло проводить без них. Всем известно, насколько нежелательны по ходу турнира изменения в составе, особенно когда «тревожат» линию обороны - нарушается взаимодействие, контакт, понимание игроков. В конце-концов, тренеры остановили выбор на Демьяненко. А Алейникову, неожиданно для всех, была поручена задача опекать Ван Бастена. Такой ход себя не оправдал. Сергей в защите сыграл не лучшим образом, а впереди не хватало его напористости и активности. Голландцы открыли счет после ошибки Алейникова. Из-за этого Ван Бастен без проблем передал мяч Гуллиту, который вколотил мяч головой под перекладину.

    Спустя семь минут после перерыва Ван Бастен забил второй гол. Сборная СССР не воспользовалась ни одним голевым шансом. Хотя их было немало. После удара Беланова мяч отразила штанга. А через три минуты голкипер голландцев Ван Брекелен сбил на углу штрафной Гоцманова - пенальти! В сборной бить было доверено троим: Беланову, Михайличенко и Протасову. К мячу уверенно подошел Беланов и сказал: «Я забью». Но забить было не суждено. Досадный промах словно подвел черту под итогом матча. У голландцев поднялось настроение и забить им два мяча уже не представлялось реальным.


    На фото: Ван Бастен

    Подготовил

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Анекдот має право на… життя

    Життєвість анекдоту з біографій артистів або аматорів сцени обумовлена дефіцитом високохудожнього репертуару. Через це інколи трапляються смішні казуси. Переконався, як кажуть, на власній аматорській шкурі.

    …В АКТОВІЙ ЗАЛІ ЗАЛІЗНИЧНОГО УЧИЛИЩА зібралося народу чималенько. Урочиста подія з нагоди чергових роковин від дня заснування залізничного навчального закладу зібрала і нинішніх учнів, і педагогів, і випускників. Вдалим продовженням промови директора став концерт, в якому участь взяли і ті, хто значився у сценарії, і ті, які, що називається, намагалися той сценарій дещо виправити. Як наслідок, байки Павла Глазового звучали у гумористичному блоці концерту з вуст кожного з п’яти учасників. Якоїсь миті здалося, що аматори сцени вирішили поглузувати над глядачами, повторюючи одне за одним «Батькову науку». Проте певні інтерпретації та художнє виконання цієї байки все ж таки було сприйнято «на ура!». Брав участь у цьому анекдоті й автор цього матеріалу. Цей епізод пригадався, коли нещодавно прочитав у «Сільських вістях» «Свіженьку гумореску» від Віталія Краснюка.

    «…Всі артисти намагаються читати відомих авторів, і з цього народжується ще один гумористичний сюжет. Наші метри-розмовники беруть участь в усіх концертних заходах столиці. Домовляються, на котру годину під’їхати, виступлять і біжать далі заробляти гроші. В одному залі йде концерт, ведучий оголошує, що на сцені - народний артист України Володимир Литвинов.

    - Дорогі друзі! Я вам продекламую чудовий твір патріарха українського гумору Павла Прокоповича Глазового, який буквально кілька годин тому написав цю гумореску спеціально для мене. Отож: «Водить батько зоопарком хлопчика малого...»

    Прочитав. Публіка аплодує, артист уклонився, побіг. Концерт іде далі.

    Ось за кулісами з’являється народна артистка України Неоніла Крюкова. Адміністратор радіє, оголошують її вихід. Ніла Вікторівна виступає, заводить публіку і насамкінець каже:

    - А тепер, шановне товариство, я вам прочитаю одну свіженьку річ, буквально з-під пера нашого метра естради Павла Глазового, яку він саме для мене написав. Дуже симпатичний твір... «Водить батько зоопарком хлопчика малого...»

    Прочитала. Люди в залі перезирнулись, але поаплодували. Артистка побігла далі. Концерт триває.

    У роздягальню забігає народний артист Анатолій Паламаренко, на ходу перевдягається, шнурує черевики, адміністратор переживає, щоб артист устиг вийти на сцену. Оголошують його ім’я, читець перед очима публіки:

    - Доброго дня, любі мої шанувальники, я так до вас поспішав, щоб зробити невеличкий сюрприз. Я тільки-но від Павла Прокоповича Глазового, який вам також передає щирі вітання, і як дарунок від нього прочитаю ось цю нову гумореску. Вона написана саме для мене, навіть чорнило не встигло висохнути на папері... «Водить батько зоопарком хлопчика малого...»

    У ЗАЛІ ПОВНА ТИША, люди здивовано переглядаються, міністерське начальство насупило брови, адміністратор за кулісами позеленів... І раптом вибух гомеричного сміху! Публіка лежить. Артист думає, що то від його читання, ще більше натискає на слово, тримає паузи. Хтось крізь сміх не витримує:

    - Та скільки той батько сина водитиме? Він що, заблукав?

    Артист дочитав, уклонився, побіг. Ось надходить іще артист - Микола Невідничий.

    Адміністратор до нього: «Колю, що читаєш сьогодні?»

    - О-о-о, сьогодні в мене чудова річ, публіка лежатиме. Я оце тільки-но від Павла Прокоповича Глазового...

    Адміністратор хапається за серце:

    - І ти хочеш водити? Мене з роботи звільнять.

    - А що, вже до мене водили?

    - Водили так, що невідомо, чи й вийдуть із того зоопарку. Цирк на дроті, їй-бо...»

    Анекдот, стверджують філологи, не перетворює факти у людські цінності. Мабуть тому, що «не цінує» предмет, про який у ньому йдеться. Якщо анекдот, так би мовити, чимось дорожитиме, то це грою уяви. Сміх для коротенької історії з життя - остання інстанція, що засвідчує право у даному разі бувальщини на життя. Інших прав у неї немає.

    Віктор НОВОБІЛИЧ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05