РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 8 (9 березня 2012)
  • Випуск №8 9 березня 2012
    Зміст
    1. У Центрі, де царюють 273 жіночих усмішки (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    2. «Знову можу радіти життю»
    3. Корпус стражів безпеки (Віктор ЗАДВОРНОВ )
    4. Станція, де поєднуються серця (Анатолій РОМАНОВ)
    5. Кожна зміна - як перша (Ольга ЛИХАЧОВА )
    6. У пошуках кращого наставника (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    7. Берегиня дивоцвіту (Оксана КЛИМЧУК)
    8. Не кохати і не бути коханим – не самий страшний кошмар (Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог)
    9. І вишите моє життя на ньому... (Ольга ЛИХАЧОВА)
    10. Стати дружиною успішного чоловіка (Никифор ЛИСИЦЯ)
    11. Звідки усмішка, Олено Степанівно? (Валентина КОЛЯДА)
    12. «За людей треба…» (Валентина КОЛЯДА)
    13. Ядвіга Островська: «Людина, яка цілеспрямовано налаштовує себе на продовження життя, має багато шансів на успіх» (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    14. Увага! Увага! І ось настав час КоНкУрСу

    У Центрі, де царюють 273 жіночих усмішки

    Медичний центр реабілітації залізничників Південно-Західної залізниці починається із … жіночої усмішки. Аж ніяк не помиляємося. Саме із теплої і чемної усмішки, яку дарує відвідувачам оздоровниці Лілія ЛОЄВСЬКА. Це вже потім, після отримання ключів від комфортабельного номера у спальному корпусі й ознайомлення із насиченою реабілітаційною програмою, поволі звикатимемо до справжнього затишку, який царює у палатах, медичних кабінетах, конференц-залі та їдальні.

    ВІДОМІ У БАГАТЬОХ КУТОЧКАХ СВІТУ

    Сьогоднішній фоторепортаж напередодні Міжнародного жіночого дня варто зробити більш яскравим - вирішено під час засідання редакції. Місцеві медики пишаються розробленими індивідуальними профілактичними лікувальними програмами, що базуються на оптимальному поєднанні лікувальних природних факторів - вуглецево-радонових вод, торфогрязей та мінеральної води для внутрішнього споживання (тип - трускавецьких джерел) з високоякісними ефективними медичними методиками та одночасним застосуванням традиційної і нетрадиційної медицини. А от хто ж саме представляє жіночу еліту оздоровниці залізничників? Про це дізнаєтеся зараз.


    Алла ГОНЧАР


    Алла ГАВРИЛЮК


    Наталія ГУМЕНЮК


    Ніна ДЮГ

    Від щирої душі ми були вдячні головній медичній сестрі цього славного закладу медичному фахівцеві Аллі ГОНЧАР за те, що протягом майже чотиригодинної подорожі Центром вона нас познайомила з усім, що могло би цікавити пересічного пацієнта. Чи доречні її консультації? Безумовно. Адже серед посадових обов’язків Алли Павлівни - зокрема контроль за дотриманням санітарно-епідеміологічних та гігієнічних режимів у оздоровниці, підготовка до підвищення кваліфікації середнього та молодшого медичного персоналу. Тож і ми зрозуміли - вичерпні дані про сьогодення оздоровниці слід отримувати з вуст А. Гончар.


    Лілія ЛОЄВСЬКА


    Вікторії ШУМИГОРА

    Серед новітнього обладнання, яке придбано впродовж останнього року за кошти, що надійшли зі скарбниці Південно-Західної залізниці, місцеві медики називають прилади, які застосовуються у терапії, стоматології, гінекології тощо. Як вважають спеціалісти, не отримай Центр суттєвої допомоги з боку керівництва Південно-Західної на чолі з Олексієм Мефодійовичем КРИВОПІШИНИМ, не бути оздоровниці залізничників відомою у багатьох куточках світу. Центр реабілітації - багато-профільна лікувально-оздоровча установа, де створено ідеальні умови для повноцінного лікування, відпочинку та відновлення стану організму. У персоналу Центру накопичений досвід з оздоровлення пацієнтів з багатолітніми медичними проблемами. За статистикою, у позитивних результатах від курсу лікування переконалися понад 300 тисяч громадян України, ближнього та дальнього зарубіжжя. Тут, крім класичного санаторно-курортного лікування, яке проводиться з постійною корекцією й під лікарським контролем, пропонуються сучасні методи реабілітації різноманітних захворювань.





    ОДУЖАННЮ СПРИЯЄ…

    Реабілітація, перефразовуючи, класика, як багато у цьому слові обнадійливого. Як зізнався фотокореспондент, робити портрет, зокрема лікаря-невролога Вікторії ШУМИГОРИ було легко з двох причин. По-перше, Вікторія Василівна - людина, як зараз кажуть, доволі комунікабельна. І мова тут не лише про те, що вона як висококваліфікований лікар, який опікується проблемами, пов’язаними із нервовою системою, може підібрати ключик до будь-якого відвідувача її кабінету. Толерантність, чуйність, з якою В. Шумигора допомогла фотокору виконати редакційне завдання (зробити святкові фотознімки - авт.), варта окремого газетного матеріалу. Запевняємо, що такий буде, але згодом. Між іншим, і це, по-друге, настрій у фотокореспондента все ж таки покращився… Ось вам і реабілітація наяву.

    Від теплих оздоровчих ванн, які майстерно готує медсестра Наталія ГУМЕНЮК, ті, хто від недуг опорно-рухомого апарату надовго втратив надію вилікуватись, з оптимізмом дивляться у день завтрашній. Хіба лише вони?

    Ми - у лікувально-діагностичному відділенні, яке очолює досвідчений лікар-терапевт Ніна ДЮГ. Паралельно з основною роботою Ніна Василівна успішно займається голкорефлексотерапією. Одна справа - поставити точний діагноз, друга - застосовуючи апробовані методики, допомогти подолати хворобу. Так і відбувається. Н. Дюг, за словами її колег, відрізняється водночас співчутливістю. Отже, врівноважена вдача лікаря - то один із гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієнта.

    ЦІКАВЕ ПОРУЧ

    У кабінеті сухих вуглекислих ванн, прийом яких сприяє кровообігу, знайомимось із медсестрою Аллою ГАВРИЛЮК. Оскільки ця методика лікування для кореспондентів не зовсім відома, намагаємося дізнатися про неї більш детально. І на наші запитання знову вичерпну відповідь дає головна медсестра оздоровниці. До того ж лікар-терапевт Ніна Василівна розповіла, що основною реакцією організму людини на вуглець є розширення всіх судин і капілярів з одночасним підвищенням рівня кисню у крові. Це призводить до надзвичайного постачання шкіри, м’язів та всіх органів тіла, залоз і мозку кров’ю, яка збагачена киснем та іншими життєво важливими елементами. Хіба не цікаво?

    - Головне - корисно, підтримує нашу розмову Алла Гаврилюк. Між іншим, саме цей вид ванн благотворно впливає на еластичність шкіри, що, зрозуміло, оцінюють у першу чергу представниці прекрасної статі.

    У цей день нам вдалося познайомитись із багатьма фахівцями медичної справи. Через брак місця на газетних шпальтах обмежимося тими рядками репортажу, який добігає кінця.

    - Є успіхи - буде і визнання, - сказала наостанок з неповторною усмішкою Алла Гончар. - Проте, додала Алла Павлівна, усі наші професійні вдачі завдяки вдалому керівництву директора Медичного центру реабілітації залізничників, заслуженого лікаря України Віктора ПІКУША. Важко не погодитись із подібною думкою. Коментарі зайві.

    P.S. Наостанок, ми дізналися, на сьогодні у Медичному центрі працюють 273 представниці прекрасної статі. Користуючись нагодою, поздоровляємо їх зі святом Весни! А разом із ними усіх читачок газети «Рабочее слово»!


    Фото Віталія НОСАЧА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    «Знову можу радіти життю»

    Шановна редакціє газети «Рабочее слово»! Звертаюся до вас з проханням надрукувати щиру подяку лікарю ортопеду-травматологу Дорожньої клінічної лікарні №1 Південно-Західної залізниці Олегу Григоровичу ЛЕГЕНЬКОМУ, який проводив мені операцію по заміні колінного суглобу, за його золоті руки. Завдяки його таланту, наполегливій праці та чуйному ставленню я знову можу самостійно і вільно пересуватися і радіти життю. Також хочу подякувати колективу відділення травматології за турботу, чуйне ставлення до хворих.
    Особливо хочу подякувати начальнику Південно-Західної залізниці Олексію Мефодійовичу КРИВОПІШИНУ за матеріальну допомогу на лікування.
    Бажаю чуйним людям міцного здоров’я, довгих років життя, успіхів у праці і благополуччя у сім’ях.
    З повагою, Ніна Антонівна СМОРОДІНА м. Жмеринка

    Корпус стражів безпеки

    У структурних підрозділах Козятинської дирекції залізничних перевезень працює 351 громадський інспектор. Вони об'єднані у 27 рад. Останні здійснюють конкретне керівництво процесом унеможливлення виникнення надзвичайних ситуацій у будь-якому підрозділі, на перегоні, станції тощо. Основним завданням для кожного з небайдужих є сприяння керівникам структурних підрозділів залізниці у сфері зміцнення виробничої дисципліни і підвищенні рівня безпеки руху поїздів.

    Під час останньої наради під головуванням начальника Козятинської дирекції Василя БУЦЕРОГИ та голови місцевого теркому профспілки Анатолія ВІЛЬЧИНСЬКОГО, що пройшла днями, було обговорено низку питань, які стосуються подальшого розвитку діяльності цього суспільного осередку. Корпус стражів безпеки у справі зміцнення технологічної дисципліни у кожному цеху, на дільниці, околодку тощо робить корисну справу. Лише впродовж минулого року громадські інспектори виявили понад 860 порушень правил технічної експлуатації, службових інструкцій. Особливо турбує стражів безпеки статистика транспортних подій, що сталися у локомотивному та колійному господарствах. Із загальної кількості 34 транспортні події, шість із них допущено через технічні причини, а 18 - через так званий людський фактор.

    - Більшість з них можна було б уникнути, вважає головний інспектор з безпеки руху поїздів дирекції Олександр БРАЙОН. - Варто лише керівникам та фахівцям підрозділів дотримуватись технологічної дисципліни, належним чином виконувати посадові інструкції, контролювати технологічний процес.

    А якщо грубі порушення все ж таки виявлено? За невиконання інструкцій та правил, вимог відповідних нормативних документів з безпеки руху поїздів та автотранспорту по голові не гладять. Протягом минулого року звільнено із займаних посад дев’ятьох осіб. Крім того, було оголошено певну кількість доган та інших засобів активного впливу. Це, так би мовити, негативні явища, з якими на дирекції миритися не збираються. Вірніше, знають, як з ними боротися. А щоб кількість надзвичайних ситуацій не зростала, тут має бути підвищено ефективність професійного навчання.

    - Не залишатимуться осторонь проблем, що виникають, і місцеві профспілкові активісти, - так прокоментував ситуацію Анатолій Вільчинський. - Позитивні ж тенденції у сфері розвитку руху громадських інспекторів будуть підтримуватися належним чином.

    З боку керівництва Південно-Західної залізниці і Дорпрофсожа сумлінна праця та вагомий внесок громадських інспекторів у профілактичну роботу з гарантування безпеки руху поїздів та автотранспорту завжди заохочувались. Серед тих, кому від імені начальника залізниці О. М. КРИВОПІШИНА та голови Дорпрофсожу А. О. ФУРСИ під час наради було оголошено подяку - чергова по ст. Разіне Надія ГУРСЬКА, чергова по переїзду з Фастівської дистанції колії Оксана КНИГА, оператор дефектоскопного візка з Козятинської дистанції колії Анатолій ТКАЧУК, старший оглядач-ремонтник вагонного депо Козятин Андрій ЧЕРНЯК, машиніст електровоза з локомотивного депо ст. Шепетівка Ігор ЧЕРНИШОВ, машиніст тепловоза з Козятина Микола ЮРЧУК. Мотивація дій громадських інспекторів - справа не буденна. Грошові заохочення, які того дня отримали вище означені залізничники, - неабиякий додаток до сімейного бюджету.

    Цікавлюсь успіхами Надії Гурської. Досвід - неоціненний помічник Надії Олександрівни. Нею проведено 36 раптових перевірок, з них 12 - у нічний час. Значну кількість зауважень з боку громадського інспектора складають ті, що стосуються порушень у регламенті переговорів між черговими по станції, складачами поїздів та машиністами маневрових локомотивів. Не проходить Н. Гурська повз порушення технічних інструкцій з навантаження вагонів. Бентежна душа - спільній справі допомога.

    Понад 90 записів до Книги зауважень машиніста зробив машиніст із Шепетівки Ігор Чернишов. Тематика записів різноманітна. А саме: неналежне освітлення пасажирських платформ та переїздів, несправності у пристроях сигналізації, централізації та автоблокування, неправильність дій при огородженні місць обмеження швидкостей поїздів тощо. Хіба в когось може виникнути сумнів, що подібні дії з боку Ігоря Васильовича сприяли попередженню можливих транспортних подій? Оператор дефектоскопного візка Анатолій Ткачук виявив 28 гостродефектних рейок. А у 57 випадках помітив лише щойно «народжені» дефекти у сталевих нитках. Простих арифметичних дій достатньо, щоб уявити кількість надзвичайних ситуацій, виникнення яких попередив Анатолій Леонідович.

    Завдяки пильності з боку Оксани Книги, яка виявила горіння гальмівної колодки у вантажному вагоні на перегоні між ст. Кожанка - Попільня, вдалося запобігти величезної пожежі у складі поїзда. Подібну ситуацію виправив машиніст маневрового тепловоза Микола Юрчук, коли, чекаючи подальших команд від чергового по ст. Брівки, спостерігав з кабіни «власного» ЧМЕ3 за проходженням вантажного поїзда. Через іскріння у хвостовій частині великовагового «експреса» (обірвана гальмівна тяга торкалася сталевих рейок), зрозумів Микола Миколайович, може статися катастрофа. Діяв миттєво. Далі - попередження чергового по станції, зупинка поїзда, усунення несправності... Затримка поїзда на станції була незначною. Проте найважливішу справу було зроблено.

    Як наголошували у своїх виступах начальник Козятинської дирекції залізничних перевезень Василь Буцерога та голова місцевого теркому Анатолій Вільчинський, голови комітетів профспілки мають сприяти роботі рад громадських інспекторів у справі пропаганди їхнього досвіду роботи, представляти найбільш активних на нагородження. У тому числі і галузевими відзнаками. Серед таких кандидатів - оператор дефектоскопного візка з Шепетівки Василь МАЛАЦІОН, електромеханік Фастівської дистанції електропостачання (ЕЧ) Леонід ҐИРИН, старший електромеханік ремонтно-ревізійної дільниці з Козятинської ЕЧ Олег МІСЮРА та його колега по підрозділу - електромеханік Сергій СЕРГІЄНКО. Перелік можна продовжувати. Отже, заохочувати є кого. Про це - у наступних номерах газети залізничників.


    Фото надано Козятинським теркомом профспілки

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Станція, де поєднуються серця

    Про таких керівників, як начальник ст. Київ-Жовтневий Василь БОЦМАН, кажуть: трудовий колектив для нього - наче рідна сім'я. Й це мовиться не заради красного слівця. Адже сім'я - первісна клітинка людського суспільства; чим міцніша й здоровіша родина, тим міцніша і здоровіша громада. А виникненню сім'ї сприяють тепло і злагода між людьми. Коли люди живуть і працюють у дружбі й порозумінні - в цьому безперечна заслуга керівника. А коли керівник надає наочний приклад доброго й мудрого сім'янина, то його заслуга подвійна. Такий приклад працівники ст. Київ-Жовтневий можуть бачити щоденно в стосунках Василя Васильовича і його дружини Надії Олександрівни. Про виникнення цього сімейно-залізничного дуету варто розповісти докладніше.

    Родом Василь Васильович із селища Олександрівка, що на Кіровоградщині. На залізниці працювали брати його матері. Кузьма Олексійович - колійником, Тимофій Олексійович - у транспортному цеху цукрового заводу. Мабуть, їхні розповіді про залізницю мали вплив на хлопчика, тому з вибором професії не вагався, поступив до Київського залізничного технікуму на відділення «Експлуатація залізниць», який успішно закінчив у 1975-му.

    Залізниця не лише дала йому професію, а вирішила й сімейну долю. Ще під час проходження виробничої практики на ст. Київ-Волинський, заприязнився зі своєю однокурсницею Надією, з якою після завершення навчання одружився. Трудовий шлях розпочав складачем поїздів на ст. Київ-Петрівка. А Надія отримала посаду чергової по парку на ст. Київ-Жовтневий.

    Весілля відзначили в рідному селі Надії - Стара Чортория. Гостей багато не запрошували, лише найближчих друзів і рідних. Після весілля молоде подружжя деякий час жило окремо, Надія - в гуртожитку Київської дистанції колії, що у Вишневому, Василь - в залізничному гуртожитку на ст. Київ-Петрівка. В тому ж році його призвали до війська. А після служби влаштувався черговим по ст. Київ-Жовтневий, де працювала Надія. Мешкали в найманій квартирі. Через два роки залізниця їм, як молодим спеціалістам, надала «гостинку» на ст. Київ-Волинський. У 1980-му в них народився син Вадим, у 1985-му - Олександр. Сини пішли шляхом батьків, обидва закінчили Київський інститут інженерів транспорту і зараз працюють на залізниці.

    У 1992-му господарським методом на ст. Київ-Волинський побудували будинок, де отримали трикімнатну квартиру.

    Був Василь Васильович і черговим по ст. Київ-Пасажирський, 15 років пропрацював машиністом маневрового тепловоза на ст. Київ-Волинський і на Тетерівському напрямку. Якийсь час працював заступником начальника ст. Київ-Волинський, та ось вже десятий рік очолює колектив ст. Київ-Жовтневий.

    Надія ж увесь час працювала на ст. Київ-Жовтневий, черговою по парку, товарним касиром, начальником вантажного району. В 2010-му Василя Васильовича нагороджено знаком «Почесний залізничник». Надія Олександрівна теж має нагороди, зокрема медаль «Кращій працівник Південно-Західної залізниці».

    Мабуть, дійсно на ст. Київ-Жовтневий панує якась особлива атмосфера, яка сприяє теплим людським стосункам й виникненню сімейних осередків. Й подружжя Боцманів у цьому сенсі не є винятком. Давно працює тут сімейна пара Штогріних, про котру наша окрема оповідь. Також разом ходять (точніше ходили до певного часу) на роботу Олексій та Зінаїда Мажари. Олексій Володимирович - вправний складач поїздів, Зінаїда Федорівна - сумлінний прийомоздавач вантажів. Щоправда, наразі вона в декретній відпустці, чому без сумніву сприяла благодатна аура над коліями.

    Два роки працював заступником начальника станції Сергій Іванович Савич пліч-о-пліч зі своєю дружиною товарним касиром Світланою Вікторівною. Наразі Сергій Іванович - у Київській дирекції залізничних перевезень, а Світлана Вікторівна..? Звичайно ж у «декретній» відпустці. Багато років колектив станції був рідним й для складача поїздів Миколи Івановича Скрипака та його «половинки» Тетяни Олексіївни, товарного касира. Вона вже на пенсії, а Микола Іванович продовжує трудитися станційним працівником.

    Можна згадати й чергову по станції Юлію Старкову, щоправда, чоловік працює не поруч, а інженером у вагонному депо Дарниця.

    Ось така магічна властивість у станції Київ-Жовтневий. Молоді залізничники й залізничниці, мотайте, як то кажуть, на вус!


    Фото Віталія НОСАЧА

    Анатолій РОМАНОВ

    Кожна зміна - як перша

    Наталія БОЙКО відповідає за роботу однієї з найбільш напружених і відповідальних дільниць на залізниці. Це безперервний контроль за ходом процесу перевезень на напрямку Південного кола (Дарниця - Київ-Московський, Київ-Товарний, Київ-Пасажирський, Київ-Волинський, дві Борщагівки, Київ-Жовтневий, Святошин, Київ-Петрівка, Київ-Дніпровський, Дарниця). Всі ці станції підпорядковуються поїзному диспетчеру Наталії Бойко. Тут потрібно швидко приймати рішення щодо виконання плану перевезень, допомагати тим станціям, у яких виникають труднощі, і забезпечувати швидке слідування по всій дільниці вагонів до районів навантаження та вивантаження. Тут пропускається основна маса поїздів, проводиться прийом і здавання вантажів. Сьогодні до цієї дільниці ще додалась міська електричка, яку потрібно пропустити вчасно і без затримки.

    Та відповідальність, яку покладено на поїзних диспетчерів, не кожному під силу. І наявність диплома про спеціальну освіту або солідний стаж роботи на залізниці аж ніяк не гарантують людині успіх у цій сфері. Тож дилетантів у Київській дирекції залізничних перевезень просто не може бути за визначенням. Адже диспетчери коригують поїзну роботу всієї залізниці. І хай нині частину функцій заведено до комп’ютера і працівники успішно володіють системою «Каскад» (яка, до речі, значно полегшила їхню роботу), та людський фактор і високу кваліфікацію ніхто не відміняв. А ще, вважає Наталія Бойко, поїзному диспетчеру дирекції потрібне доскональне знання станцій, сортувальної гірки. Крім того, треба пройти школу чергового по станції, щоб знати, чим дихає станція і вся залізниця.

    У Наталії Миколаївни питання, що робити, після школи не виникало. Адже вона - залізничниця в четвертому поколінні. Тож вибрала спеціальність «Управління процесом перевезень» і в 1989 р. успішно закінчила Київський технікум залізничного транспорту, а вже згодом - університет. Професійного досвіду майбутній диспетчер набула за пультом оператора при черговому по ст. Київ-Волинський. З 2001 р. перейшла працювати поїзним диспетчером у Київську дирекцію.

    - Працювати сьогодні, звісно, нелегко, - розповідає Наталія Бойко. - Дуже застарілий рухомий склад, та й престиж професії вже не той, що був колись. Ми на роботі практично перебуваємо в умовах постійного напруження, тож часом почуваєшся геть виснаженим, як фізично, так і психологічно. Однак я люблю цю роботу. Передусім, за можливість приносити конкретну користь. Кажу вам щиро, не для красивих слів. Мені подобається, що, на відміну від більшості інших професій, результат нашої роботи видно відразу ж. Не встигнеш віддати наказ, як на графіку відображається зміна. Вона - «жива», доводиться спілкуватися безпосередньо із черговими по станції, машиністами. У кінці зміни бачу результат своєї роботи, аналізую, що вийшло, а що - ні. Вважаю, що диспетчер повинен постійно вчитися, щоб володіти поїзною ситуацією, грамотно вирішувати поставлені завдання, освоювати нові системи диспетчерського контролю. Нам не буває нудно. Постійно щось відбувається, змінюється. Адже залізниця працює без перерви.

    Диспетчерський апарат - це індикатор. За ним визначається загальне положення справ на залізниці. Тому недаремно до майбутніх диспетчерів пред’являються найвищі вимоги. У Київській дирекції залізничних перевезень сьогодні працює чимало диспетчерів старої школи, які знають про роботу на станції все. Однак кадри потрібно оновлювати і хоча нині знайти гідну заміну ветеранам стає дедалі складніше, та все ж керівництво дирекції, як кажуть, не зупиняє пошук, і Наталія Миколаївна ділиться своїм досвідом із молодими залізничниками. І вже підготувала чотирьох диспетчерів.

    - Знаєте, людину видно відразу, - вважає пані Наталія. - Адже випадкових людей серед диспетчерів не буває. І майже з перших днів я розумію, кому дано бути диспетчером, кому ні. Бо кожний із нас має різний склад характеру. Тут важливий інтерес до роботи, зібраність, оперативність, потрібно весь час бути сконцентрованим. Тож у тих, хто залишається в цій професії, просто очі горять, коли вони беруться за справу. Я пам’ятаю до сьогодні свій перший день. Хвилювалась. Адже дуже велика відповідальність. Ті почуття тривоги за довірену справу згодом уляглися. Завдяки хорошим вчителям і досвіду роботи на станції стала впевненіше працювати. Тож нині я знаю свою дільницю напам’ять і можу буквально передбачати, що і де може відбутися, і як з цим впоратися. Але кожна зміна - як перша.

    Нині у Київській дирекції поїзними диспетчерами працює майже 70 відсотків жінок. Тож поступово професія поїзного диспетчера за останні 15 - 20 років стала жіночою, виходить, що відповідальністю і рішучістю володіють саме жінки. «Чоловіки кар’єру роблять, - засміялась Наталія Миколаївна, - а ми справу робимо».


    Фото Віталія НОСАЧА

    Ольга ЛИХАЧОВА

    У пошуках кращого наставника

    Станція Пенізевичі Коростенської дирекції має чимало особливостей. По-перше, ритм роботи тут надзвичайно напружений, тож, прийшовши трудитись сюди, молодий працівник має відразу налаштуватися, що «релаксувати» на роботі не будеш. Утім молодь, яка проходить стажування із залізничних закладів, переконується у цьому відразу.

    Рух пасажирських і вантажних поїздів у Пенізевичах інтенсивності практично не знижує цілий рік. На станції дві головних колії і п’ять вантажовідправних. Свою продукцію відправляють підприємства гірничої галузі.

    Колектив нині очолює молода й енергійна залізничниця Валентина СКУРАТІВСЬКА. У її підпорядкуванні понад 50 чоловік. Переважно - це молодь, але є й ті, хто бере на себе поважну й відповідальну місію власним прикладом сумлінності навчати молоде покоління. З такою людиною й познайомились, побувавши нещодавно в цьому залізничному підрозділі.

    Наталія ПЕТРОВИЧ працює на станції 17 рік. Наталія Олексіївна оператор при черговому по станції. Зібраній і відповідальній працівниці, у віданні якої вся документація про рух поїздів через Пенізевичі, ніколи навіть на хвилину відволіктися. Все ж вичікую такий момент, щоб розпитати про її залізничне життя. Народилася Наталія Олексіївна в Росії. У 18 літ пішла працювати в сортувальний парк станції Сизрань. Потім навчалася в Марганці Дніпропетровської області на чергову по станції. Тут зустріла свою долю: юнака з Малинського району. З ним і приїхала на його батьківщину. Влаштувалася працювати в Пенізевичі. І хоч були роки, коли вони разом з чоловіком, військовим за професією, залишали ці краї, однак згодом повернулися. Повернулася й на станцію Наталія Олексіївна і продовжила свою залізничну трудову біографію. Нині вона в цьому підрозділі одна з найдосвідченіших. Їй, добре знаючій свою справу і добросовісній людині, часто доводиться бути наставником. Багатьох молодих працівників вона навчала вже практичним навичкам роботи на станції, і вони залишаються вдячні їй за науку. Наталія Олексіївна пишається цим і часто нагадує молоді, що корінь навчання гіркий, а плід його солодкий. А ще вона впевнена, що залізниця - це дійсно її покликання. І її серце наповнилося щирою радістю, коли до професійного свята залізничників вона отримала відзнаку за працю - годинник від начальника Південно-Західної залізниці.

    Оксана КЛИМЧУК

    ВІД РЕДАКЦІЇ: Останнім часом про наставництво у галузі пишемо дуже мало. І не тому, що немає професійного бажання. Якось поволі забуваються давні прекрасні традиції на залізниці, коли саме цьому соціальному питанню, маємо на увазі наставництво молоді, лідери молодіжних рад на місцях не приділяють належної уваги. Проведення спільної школи наставників і молодих активістів могло б допомогти у вирішенні багатьох питань, які стосуються труднощів в адаптації у колективі «першозимників». Укрзалізниця сьогодні занепокоєна реформуванням галузі. Отже, про майбутнє покоління, яке йде на зміну старшому, думати майже ніколи. Тому редакція «Рабочего слова» пропонує власні сторінки тим наставникам молоді, які бажали б поділитися власним досвідом, обговорити проблемні питання, внести пропозиції з організації роботи.

    «Кращий наставник молоді», «Кращий молодіжний керівник» - якби шановні профспілкові лідери провели конкурси на подібні звання, певен, авторитет осередку громадської організації значно б підвищився.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Берегиня дивоцвіту

    Зима все ще не хоче відступати… Та попри все мусить визнавати своє безсилля, бо світ чекає весняного сонця, дзюрчання струмочків, дзвінкого співу птахів. Чекає теплих весняних днів і моя співрозмовниця, адже тільки почне танути сніг, біля її дому прокинуться після тривалого сну підсніжники й крокуси. Вона їх любить і леліє, бо вони такі тендітні й ніжні і навіть трішки беззахисні. А згодом почнуть пробиватися з-під землі зелені стрілочки нарцисів, тюльпанів…

    Ніна ЗАЙНЧКОВСЬКА працює квитковим касиром ст. Олевськ Коростенської дирекції залізничних перевезень. Вже понад тридцять літ вона на залізниці. Починався її трудовий шлях із станції Пояски. Тут, поруч - у селі Пояски, через яке проходить залізниця, вона й народилася. Батьки працювали в місцевому лісгоспі. Вона з дитинства їм допомагала - разом і саджали ліс, і доглядали за ним. Його величність ліс щедро ділиться з працьовитими поліщуками своїми дарами-ягодами, грибами. Вже працюючи на залізниці, Ніна Миколаївна у вихідні обов’язково знаходила час для спілкування з природою.

    Згодом вона переїхала до Олевська, де й зараз працює на станції. Вважає, що їй дуже пощастило з професійним вибором, адже постійне спілкування з людьми, яких вона відправляє в дорогу, надання їм інформації, культурне обслуговування - це саме та сфера, де вона себе змогла реалізувати. Та додає її життю яскравих барв ще й велике захоплення квітами.

    Переїхавши до Олевська, вона придбала тут старенький будиночок, але в дощову погоду чи навесні навколо його стояла вода, бо було пошкоджено вуличну каналізація. Ніна Миколаївна доклала величезних зусиль, аби привести до ладу і будинок, і подвір’я. Більше того - їй вдалося власне обійстя зробити найохайнішим, найквітучішим у всьому Олевську. Я аніскільки не перебільшую, бо про це свідчать перемоги моєї співрозмовниці у конкурсі «Моє квітуче Полісся». І на районному, і на обласному рівні. Кілька років тому гарна господиня-залізничниця стала кращою завдяки своєму «квітучому царству» навіть у Житомирській області, зайнявши перше місце в конкурсі.

    Ніна Миколаївна не просто закохана в квіти, вона пов’язана з ними якоюсь гармонійною аурою. Яких тільки сортів тюльпанів, лілій, троянд, гладіолусів, айстр, хризантем немає на її квітниках?! Вона замовляє різні новинки насіння в спеціалізованій періодиці і сіє біля свого дому. Тут є навіть екзотичні рослини й кущі. Але ж чи всі рослини приживаються відразу і добре ростуть? - запитую. Господиня каже, якщо садиш їх з любов’ю, щиро турбуєшся про них, вони стануть справжніми друзями і даруватимуть радість оточуючим. Тож і не дивно, що всі перехожі весняної чи літньої пори із захопленням заглядають на квітуче обійстя, що неподалік вокзалу.

    Слухаючи розповіді Ніни Миколаївни про її роботу, захоплення, турботу про близьких людей, дивувалася її енергійності й працьовитості, щедрості її душі. З материнською ніжністю розповідала вона про свою гордість - сина Сергія, який проходить військову контрактну службу в десантних військах. А ще говорили ми про роботу на вокзалі, «сюрпризи» від пасажирів. Різні вони бувають, але Ніна Миколаївна вміє спілкуватися так, щоб у подорожан був гарний піднесений настрій. Хвалиться, що їй навіть присвятив вірші один пасажир. Читаю це «послання»:

    Перон, вокзал, каса квиткова,

    Все таке звичне і знайоме,

    Та щось в тім є й особливе -

    Сидить касирочка вродлива.

    Лише загляньте у віконце,

    В її очах палає сонце,

    Їй до лиця мундир службовий,

    І квіточки кругом, як вдома.

    Кричать у черзі: «Поспішай!»

    А я прилип - попав у рай.

    Наостанок запитую, так у чому ж секрет спілкування з пасажирами. Відповідь Ніни Миколаївни проста, як і все геніальне: «Треба ставитися до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе».


    Оксана КЛИМЧУК

    Не кохати і не бути коханим – не самий страшний кошмар

    Кохання та віра в нього - явище досить складне, в більшій мірі через загальне божевілля. Телебачення, друковані видання, всі посиденьки - скрізь одні й ті ж розмови про кохання в різних його формах та позах. Фактично ситуація така, що питання кохання по своїй важливості тотожне питанню про смисл життя, а інколи й важливіше нього. Прожити життя і не кохати, прожити життя і не бути коханим - це чи не самий страшний кошмар сучасної людини.

    У ПСИХОЛОГІЇ є такий принцип: чим більше очікування з приводу будь-якої події, тим вища ймовірність нищівного розчарування. Більше очікуєте - менше отримуєте, менше очікуєте - більше отримуєте. Принцип залізобетонний - ніяких виключень.

    Так виходить тому, що реальність непередбачувана і ніяк не хоче вміщатися в уявлення про те, «як це має бути». І, чим більше наворочених уявлень про майбутнє, тим складніше реальності в них вписатися, і як наслідок, висока ймовірність розтовкти лоба об сувору буденність. І навпаки, чим менше планів та фантазій, тим скоріше реальність виявиться краща всіх очікувань.

    Так от, одна із головних проблем як раз в тому й полягає, що очікування із самого початку занадто високі, адже кохання - це ж ого-го яка важлива штука. Його очікують все життя, з кожним провалом з’являються все нові і нові очікування, ніби, наступного разу буде все, як в казці. Потім трапляються нові стосунки, і здається, що ось воно - кохання, але проходить час і груба реальність в черговий раз приносить розчарування. Добре було б, якби людина, проаналізувавши минуле, зробила правильні висновки на рахунок помилковості своїх очікувань, але чомусь виходить інакше. Все закінчується звинуваченнями іншої людини в тому, що неякісно кохає або погано виконує свої обов’язки, адже так набагато легше, ніж зізнатися у своїй відповідальності за нереальні очікування і не обґрунтовані вимоги. Простіше кажучи, очікування у відносинах занадто завищені, і потрібно щось із цим робити. Романтичні уявлення про кохання не дають побачити простоти та природності цього почуття.

    Як би дивно це не звучало, але «почуття кохання» - це просто фраза. Почуття кохання не існує. Буває почуття симпатії, пристрасті, поваги. Кохання - це скоріше комплекс більш-менш простих душевних переживань. «Я помішався, значить, я люблю» - ось сучасна формула кохання.

    Говорять, що кохати потрібно вміти, і не всяк на це почуття здатен. Звичайно, що це все неправда. Про не-спроможність кохати більше всього говорять маніпулятори, які використовують цю тему, як важіль психологічного впливу. Кохати здатні всі - це не складніше, ніж дихати повітрям.

    Достатньо уважно поглянути на свої життєві симпатії та антипатії, щоб зрозуміти, як легко ми любимо свої речі, і як зовсім не здатні любити навіть самих близьких людей. Звичайно, любити неживі предмети простіше. Від улюбленого светра не потрібно відповідних почуттів, і ми від цього ніяк не страждаємо. Ми його любимо таким як він є, просто за те, що він є, і за те, що в ньому тепло. Але як тільки заходить мова про любов до людини, то відразу починаються якість претензії. А як ми ставимося до недоліків своїх речей? Ми не злимося і не ображаємося, а улюблений одяг латаємо і продовжуємо його любити.

    ВСІ ЗДАТНІ КОХАТИ, але у самий відповідний момент ця здатність дає збої, тому що в інших людях ми бачимо не речі, а матеріал для власної реалізації. Мало, щоб людина була поряд - ще хочеться, що заради нас вона виправила всі свої недоліки, інакше прийдеться розлюбити.

    Хочеться, щоб хтось прийняв нас такими, як є, і дав нам повірити, що ми маємо право на свої кубометри простору в цьому житті. Тільки не люблячи себе, не вміючи приймати самих себе такими, як є ми, не здатні покохати іншу людину.

    Саме незадоволеність собою створює незадоволеність іншими. Нездатність визнати і прийняти свої недоліки не дає можливості змиритися із недоліками іншого. Ми бачимо недоліки іншої людини і звинувачуємо її в цьому, так само, як і себе звинувачуємо у свої недоліках.

    Кохати іншу людину можливо, тільки змирившись із собою або хоча б не дозволяти собі переносити на неї свої внутрішні проблеми. Кохати чи бути коханим - це не означає бути власником.

    Нема нічого смішнішого за зізнання в коханні. Поясню. Якщо в нашій душевній організації не передбачено самостійного почуття під назвою «кохання», то що ж таке переживає людина, яка зізнається в цьому почутті. Вона переживає симпатію, прив’язаність, страх можливої втрати і робить логічний висновок, що це, мабуть, і є «кохання».

    Спитайте будь-кого, що таке кохання. У відповідь почнуться штампи філософських фраз або чесно скажуть - не знаю. А якщо спитати, що таке голод? Відповідь буде із описом та ознаками, і точно покажуть пальцем де його відчувають.

    Кохання - це не почуття, це режим сприйняття, властивий людині зі здоровим глуздом. Кохання - це сприйняття, в якому відсутнє розмежування на чорне та біле. І це природній стан людини, який практично у всіх нас порушено. Ми розколоті всередині і тому не здатні бачити оточуючий світ цілісно. Відновити внутрішню цілісність можливо, але ніяк не шляхом гри в невротичне кохання, яке цей розкол тільки збільшує.

    ТАК ЩО всі слова і зізнання в коханні - це або брехня, або невроз, яким чомусь прийнято пишатися. Якщо і існує в житті «справжнє кохання», то це природне почуття, яке неможливо описати по тій самій причині, що і вкусити дірку від бублика. Тому, якщо просвітлення ще не завітало, то не потрібно кривити душею. Чим більше гарних слів, тим більше в них брехні і самообману. Довіряйте своїй чистій симпатії, прямуйте за нею і не вимагайте більшого від інших людей. Погоня за нереальним забирає всі сили і нічого не дає натомість. Зупиніться і подивіться навколо - вас оточує прекрасний світ і прекрасні люди.


    Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог

    І вишите моє життя на ньому...

    Для багатьох жінок у різні часи вишивка - це не просто захоплення, на яке, попри численні домашні справи, виявляється, знаходять час, а й життєво-важливе заняття. Бо майже в кожній родині до сих пір зберігаються вишиті рушники, сорочки, ткані простирадла, ковдри, скатертини на скриню тощо. Всі ці вироби були органічною складовою українського помешкання та життя, що дозволяють усвідомити єдність українських поколінь, традиції яких не втрачені і сьогодні. Тому й вишивають наші жінки завжди з великим натхненням, бо для них - це життєва необхідність. І нехай нині більшість ескізів вишивок зроблені комп'ютером, але погодьтеся, що для того, аби вишити картину Василя Шишкіна «Утро в сосновом бору», треба мати безмежне терпіння і талант.

    Любить вишивати і викладач Львівського технікуму залізничного транспорту Валентина КОРОЛЬКОВА. Особливе її захоплення останніх років - це вишивки сакрального характеру.


    Про це я довідалася, коли зайшла у справах до Віктора Королькова - інженера відділу цивільної охорони спец-управління Укрзалізниці. Вони з колегою Олександром Зозулею наважилися розвісити роботи Валентини Петрівни, мами Віктора Анатолійовича, у своєму кабінеті. Погодьтеся, не багато хто з нас насмілиться розмістити картини, вишиті мамою, у себе на робочому місті. Відтепер залізничники щодня милуються вишивками Валентини Королькової. До слова, поряд із ними висять картини Олександра Володимировича, написані олією. Ці живописні пейзажі і натюрморти не залишать нікого байдужим. Бо за ними - душа людини.


    Якщо уявити, яка копітка робота виконана Валентиною Петрівною під час вишивання Світлого образу Господа Ісуса Христа на картині «Диво», то починаєш розуміти, чому вишивка була так необхідна кожній жінці. Адже в цій картині вкладено її внутрішній світ з переживаннями, почуттями, настроєм. Запитую Віктора Анатолійовича:

    - Вишиті картини, які висять на стінах, впливають на ваше життя?

    - Безумовно. Ці роботи подарувала мені мама зі словами: «Роби, що хочеш», - розповідає Віктор Корольков. - Ось ми із моїм колегою і вирішили зробити експозицію, а продавати - у мене рука не піднімається. Адже споконвіку українці шанували такі подарунки, особливо вишиті рідною людиною. Я вірю, що зроблене руками матері є оберегом, який випромінює любов та доброту. А для мене це ще та ниточка, яка пов’язує мене з родиною, з маминою домівкою. Я ніколи не бачив, щоб мама сиділа склавши руки і нічого не робила. Вона весь час у клопотах. З дитинства пам’ятаю, як вона плела серветки, шила, вишивала. Її картина сподобалась духовному наставнику - і ось два роки вона не зупиняється і весь час вишиває ікони. Попри достатньо поважний вік і хоча давно вже на пенсії, мама продовжує навчати студентів. До речі, багато нинішніх фахівців Львівської залізниці, та й не тільки, - її студенти. А вишивка для неї - це відрада.


    Фото Віталія НОСАЧА

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Стати дружиною успішного чоловіка

    У кожного із залізничників свій життєвий шлях, своя трудова біографія. Зрозуміло - людей абсолютно однакових не буває, навіть близнюки хоч чимось різняться. А от за проходженням роботи в нашій галузі працівників умовно можна розділити на дві категорії. Багато є тих, хто, розпочавши із первинних посад, поступово, іноді і стрімко, піднімаються службовими східцями на певну висоту. І це цілком виправдано, адже й керівні посади на залізниці потрібно обіймати. Та є чимало трудівників сталевих магістралей, які, освоївши якусь зі спеціальностей, впродовж трудового стажу перебувають на одній посаді.

    До таких залізничників відноситься й уже колишня чергова по ст. Гречани Надія ПРИСЯЖНА. Понад тридцять років вона піднімалася східцями на пост ЕЦ, сідала за пульт і керувала перевізним процесом на одному із найбільших залізничних вузлів. Її роботу легкою не назвеш. На лінійних станціях, де поїзди проходять лише за графіком, черговим вистачає турбот. А у Гречанах…

    Особливість цієї станції, яку не випадково віднесено до першої залізничної категорії, у тому, що через неї рух здійснюється за чотирма, причому доволі важливими, напрямками. Головний хід від Жмеринки до Волочиська і далі, а також у зворотному напрямку, доволі насичений. Щодоби ним проходить більше сотні пасажирських і не менше вантажних поїздів. Рухаються вони від Гречан і до Кам’янця-Подільського, або Закупного і далі у Молдову, або на Львівську залізницю. Не менш важливий напрямок і від Гречан до Старокостянтинова, а звідти - на Шепетівку чи Калинівку. І цією магістраллю здійснюється доволі інтенсивний рух. Його організовувати та ним керувати - обов’язок чергового. Щоправда, зважаючи на категорію і певні особливості, на цій станції у кожну зміну заступає по двоє чергових. Один просто фізично не зможе справитись із чотирма потоками рухомого складу. Та і двом роботи вистачає. Адже є ще й маневрова робота, пропуск поїздів поза графіком тощо.

    - Як з усім цим справлялась? - перепитує Надія Євстафіївна, на хвилинку відірвавшись від роботи за пультом. - Допомагав досвід. Це в перші роки було важкувато, та виручали більш досвідчені колеги. А з часом уже все стало знайомим, звичним і, здалось, що нічого складного в моїй роботі не було…

    Надія Присяжна на залізницю прийшла працювати ще 1979-го року ученицею стрілочника, через кілька місяців зайняла первинну посаду. Того ж року вступила до Київського технікуму залізничного транспорту і уже незабаром почала працювати черговою по станції. З того часу на цій посаді вона віддає залізниці увесь свій робочий час.

    - Завдяки чому чи кому ви потрапили у нашу галузь? - ставлю чергове запитання співрозмовниці.

    - Батьки мої не працювали на залізниці, - відповідає Надія Євстафіївна, - а от дядько Костянтин Спиридонович ГОРБАТСЬКИЙ на той час трудився машиністом паровоза у локомотивному депо Гречани. За його рекомендацією, та і прикладом двоюрідних сестер, які на той час уже носили залізничну форму і надто гордились нею, я і звернулась до відділу кадрів залізничної станції. І на сьогодні нітрохи не шкодую, що вчинила саме так.

    Про трудову звитягу цієї жінки свідчать не лише хороші відгуки з боку керівництва, а й заохочення, яких у неї чимало. У її трудовій книжці у розділі про місце роботи лише один запис, а от на сторінках, де значаться заохочення, місця уже не залишилось. Тут - подяки від начальника станції, грамоти і також подяки від начальника Жмеринської дирекції залізничних перевезень Анатолія ЛЮБІНІНА. Нагороджував її грамотами та іменним годинником начальник Південно-Західної залізниці. Надія Євстафіївна отримала іменний годинник і від Генерального директора Укрзалізниці. А напередодні восьмого березня минулого року Олексій КРИВОПІШИН вручив їй почесний знак «Відмінник Південно-Західної залізниці».

    Відзнаки та заохочення Надія Присяжна приймала із задоволенням. Проте, вона вважає, це - не головне. Важливим для неї є те, що вона займалася справою, яка їй до вподоби і якій присвятила більшу частинку свого життя.

    Завдяки залізниці вона зустріла й свою половинку - чоловіка Сергія Миколайовича, який також своє життя присвятив столичній магістралі і сьогодні успішно працює у Гречанському відділку Жмеринської дистанції електропостачання. Разом вони виростили сина та дочку, які пішли стезею батьків. Син Володимир, після навчання у Вінницькому транспортному коледжі, вже декілька років працює у Жмеринській колійній машинній станції. Донька Тетяна, здобувши освіту, ще не встигла попрацювати, з поважної причини, - народила дитину. Та не виключено, що вона також звернеться до відділу кадрів якогось із структурних підрозділів залізниці. Можливо, з часом, замінить на робочому місці свою матір.

    На сьогодні у залізничній родині Присяжних двоє онуків. Щаслива бабуся, Надія Євстафіївна, відзначивши свій ювілей і понад тридцять років віддавши роботі чергової по станції, нещодавно вийшла на заслужений відпочинок. Сьогодні вона доглядає двох онуків, із яких хоче виростити залізничників.


    Від редакції. Нарощування обсягів виробництва. Доволі часто застосовуємо це словосполучення в матеріалах, присвячених трудовим будням столичної магістралі. Сьогодні доречно сказати, що для підвищення продуктивності праці потрібний надійний тил - міцна родина, яка підтримує чоловіка, батька у всьому. Отже, у дружин, доньок є власні «жіночі» завдання - створення гармонійного мікроклімату у сім’ї. Спасибі жінкам за те, що бережуть родинні цінності!

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Звідки усмішка, Олено Степанівно?

    Трудову біографію на залізниці Олена ДЛУГАШ розпочала разом із Незалежною Україною, 21 рік тому.

    Спочатку Олена Степанівна працювала товарним касиром. У грудні 2002 р. призначили старшим товарним (вантажним) касиром, під її керівництвом цілодобово та позмінно працює чотири робітники.

    У 2008 р. отримала відзнаку Укрзалізниці «Кращий працівник». У 2011 р. їй оголосили подяку від Державної адміністрації залізничного транспорту України. Колеги про неї кажуть: «Олена Степанівна відповідальна та вимоглива, але разом з тим добра та делікатна. Зайвий раз завжди зважить, чи варто когось критикувати».

    - Робота у нас цікава, йде впровадження електронного документообігу, - говорить Олена Степанівна, - хоч техніка інколи дає збої, та все ж набагато полегшує паперову рутину.

    Усмішка з’явилася на обличчі моєї співрозмовниці, коли вона розповіла про таке. Виховала двох синів, один з них - залізничник, працює в Козятинському будівельно-експлуатаційному управлінні, молодший син - військовий.

    «Швидка допомога» - так іноді жартома називають її колеги. Телефон завжди у включеному режимі, з нею будь-коли можна зв’язатися, отримати консультацію або відповіді на якісь питання.


    Фото Віталія НОСАЧА

    Валентина КОЛЯДА

    «За людей треба…»

    Телефонний дзвінок до редакції. Прохання привітати з днем народження Олександру Шуляк і стало початком нашого знайомства. Знайомства щирого і теплого з людиною, яка не хоче багато розповідати про себе. «За мене не треба, - говорить Олександра Тихончук, - за людей пишіть». І робить все, що від неї залежить, щоб у нашій з вами пам'яті залишився спогад про її, як вона каже, «ветеранів».

    Голова ради ветеранів ст. Бердичів Олександра Онуфріївна ТихонЧук у червоному куточку станції організовує стенди, збирає інформацію, шукає фотографії. На обліку в організації - 90, 5 із них - учасники Великої Вітчизняної. З усіма намагається підтримувати зв’язок, деяких й особисто навідує. Турбот вистачає, її обрано до президіуму Ради ветеранів міста.

    - Ось Старухіна треба привітати, - каже моя співрозмовниця. - Як не як - 99 років. І завдання колегам-активістам поставити. Ще я хочу вас обов’язково познайомити з Олександрою Шуляк. Збирайтесь, зараз підемо.

    Дорогою вдалося трохи дізнатися про життя-буття і самої Олександри Тихончук.

    Сьогодні вона на пенсії. 39 років - то праця на залізниці. Після закінчення Київського училища №7 на-правили в Кодню. «У нас, у дирекції, кажуть: «Щоб тебе Кодня не минула». Так було і в мене», - жартома говорить Олександра Онуфріївна, адже працю на цій станції починали більшість залізничників Козятинської дирекції.

    Працювала товарним касиром у Попільні, черговим посту ЕЦ на ст. Сестринівка. Каже, було тяжко. Діти маленькі. Роботи багато. Навіть таке було, що чоловік їсти на пост ЕЦ приносив. Вони йшли по життю разом, підтримуючи один одного, і на роботі, і в сім’ї. Чоловік, на жаль, сім років, як пішов в інші світи. Згадує про нього дуже тепло, зворушливо. Разом виховали двох синів. До речі, весілля святкували на День залізничника.

    «Чоловік дуже любив, як я співала. Брала участь у художній самодіяльності. Їздили з виступами по усій дирекції. Бувало, приїде на машині, сяде в залі і чекає. Діти були маленькі. Мама няньчила. А я кажу: «Дівчата, я - перша. Ваня там чекає!». Заспівала, і їдемо до дому… Жили, як вміли, як могли», - зітхає Олександра Онуфріївна.

    Гарно жили. Цікаво. Змістовно.

    І знову наша розмова повертається до наболілого. Її ветеранська робота сьогодні, звичайно, потребує більшого матеріального фонду. Це розуміє і голова Ради ветеранів дирекції Борис ПРЯДКО. Допомагає, чим може. Та сьогодні для учасників тієї страшної війни тепле слово та увага Олександри Тихончук - це вже на вагу золота. І вона цим щиро ділиться.

    Олександра Онуфріївна розповіла нам багато цікавого. Згадала й першу свою наставницю по посту, власну вчительку, як вона її називає, Таїсію Леонтіївну Жураківську.

    На пенсію пішла з посади заступника начальника ст. Бердичів. Тож не дивно, що знає тут усіх і все. «Треба мати сміливість своєчасно піти, - каже Олександра Тихончук. - Піти з роботи, якій ти віддала майже 40 років свого життя. І знайти себе в іншому».

    І вона знайшла. Її слова «мої ветерани» і є яскравим підтвердженням цьому.

    Є ще у моєї співрозмовниці одна пристрасть. Як кажуть, для душі. Має вона дачу. «Там у нас, - каже, - своя компанія: півдороги їдемо, півдороги йдемо. Слухаємо солов’їний спів…»

    - Олександро Іванівно, відкривай. Я до тебе пресу привела, - обриває нашу розмову Олександра Онуфріївна і дзвонить до квартири О. Шуляк.

    Та це вже інша історія...


    Фото Віталія НОСАЧА

    Валентина КОЛЯДА

    Ядвіга Островська: «Людина, яка цілеспрямовано налаштовує себе на продовження життя, має багато шансів на успіх»

    Попри недуги, які оточили її, здавалося, із усіх боків, вона вміє наповнювати простір світлом, позитивною енергією, радістю.

    ПРИРОДА НАДІЛИЛА ЦЮ ЖІНКУ ВЕЛИКИМ ТАЛАНТОМ ДО СЛОВА. Особисто мене завжди Ядвіга ОСТРОВСЬКА як авторка багатьох газетних матеріалів у «Рабочему слові» вражала точністю думки. Це якщо справа стосувалася газетного матеріалу, приміром, про відпочинок у Медцентрі реабілітації залізничників, або про роботу Ради ветеранів війни та праці у Кам'янці-Подільському, або про багатьох залізничників, які вдало працюють на цій станції. Вона вміє розповідати про щось буденне. Хоч би про почуту життєву оповідь в електропоїзді, що віз її із столиці до платформи Шляхова, що недалеко від Глевахи (Київщина). Цей переказ стає в неї маленькою усною замальовкою - із гумором, влучними порівняннями, неповторними епітетами.

    Упродовж нечастих зустрічей з Ядвігою Феліксівною у редакції, у переповненій залі чекання столичного приміського вокзалу або в її ошатній оселі у Глевасі наші розмови перетворювалися на довірливі бесіди. Цікаві спогади, тому що насичене подіями життя.

    Півгодини, а інколи і більше, як дарувала доля, Я. Островська розповідала про власну нелегку біографію. Вважає, що здолати життєві випробування допомагали десятки друзів, яких за сімейними обставинами залишила у доброму серцю Кам’янці-Подільському.

    СЕКРЕТИ ЇЇ ЖИТТЯ. Вона їх виклала добрих чотири роки тому на шпальтах газети «Подолянин», що виходить великим накладом у рідному для Ядвіги Островської місті над Смотричем.

    - Здавалося, прощаюся надовго із колегами із місцевої преси. Тому і опублікувала своєрідний звіт перед земляками. Проте і досі спілкуюсь у листах з ними, - каже Ядвіга Феліксівна.

    А нещодавно, відвідавши рідне місто, щоб вкотре, але тепер вже за завданням редакції «Рабочего слова», написати про діяльність місцевих ветеранів-залізничників, знову зустрілась із друзями-кам’янчанами. Тут Ядвігу Феліксівну не забувають.

    Звідки в неї активна життєва позиція? На це запитання варто відповісти її словами. «Дитинство вкрала війна, юність - голод, молоді роки - сімейні негаразди. Та згадувати погане не властиве для мого характеру, адже вірю, що людина, яка цілеспрямовано налаштовує себе на продовження життя, має багато шансів на успіх», - ось так, якщо дуже коротко представити читачеві життєве кредо моєї сьогоднішньої співбесідниці. Зрозуміло, що ці переконання народжувались протягом майже 79 років. Проте ця кількість її зовсім не лякає. Насправді, роки - багатство.

    Ось і докази. Свого часу вона закінчила культосвітнє училище, працювала інструктором-методистом міського будинку культури. Як у бага-тьох - народження двох бажаних дітей. Для більшості представниць прекрасної статі - це «сигнал» - про кар’єру можна забути. Головне ж - материнські турботи.

    «Власні діти сприяли моїй подальшій освіті, відчула нестачу знань для їхнього виховання. Тому і віддала певний час для здобуття вищої освіти у Кам’янець-Подільському педінституті. Працювала у школі піонервожатою, вихователем, вчителем української мови та літератури, малювання. Під час літніх канікул - начальником піонерського табору». За цими скупими фразами - сотні дитячих доль, яким допомагала визначитися у майбутньому житті педагог Ядвіга Островська.

    Як складалось особисте життя?

    - З першим чоловіком розлучилася, - не приховує Ядвіга Феліксівна. - До сьогодні у спогадах дякую своїй матусі, адже вона допомагала мені не лише у вихованні сина Володі та доньки Ніни, але й завжди заспокоювала, наче у воду дивилась: «Ти ще молода, твоє життя попереду, зустрінеш хорошу людину, котра замінить тобі батька, матір, сестру і брата». Я слухала і дивувалась: «Як це, чужа людина може замінити всю родину?»

    В ЇЇ ЖИТТІ ЩЕ БУДЕ КОХАННЯ. Таке, коли все навпіл, на двох - і радощі, і будні. І великий-превеликий світ, котрий від любові та від такого ділення, всупереч арифметичним правилам, лише збільшується і примножується. Вона зустріла вдівця Євгена, на руках якого був маленький хлопчик Віталій.

    - Відтоді наша сім’я вже складалася із п’яти чоловік. Були завжди і скрізь разом, жили тихо, спокійно і злагоджено, із взаєморозумінням, за взаємодопомогою, - веде розповідь Ядвіга Феліксівна.

    Останні роки перед пенсією Я. Островська працювала у школі-інтернаті для слабочуючих дітей. Для тих, хто вважає, що ця робота - легка і вдячна, покваплюсь розчарувати. Якщо у звичайній школі педагогові дістається від батьків, керівництва, крається серце через звичайних бешкетників, то у школі-інтернаті приходиться опікуватися ще й через обділену долю кожної хворої, а іноді на все життя немічної дитини. Чия нервова система витримає це?!

    Витримала. Після виходу на заслужений відпочинок, здавалося, живи і радій спокійному життю. Аж ніяк. Незабаром пішла у вічність рідна мати. «Здавалось, що світ потемнів, земля з-під ніг зникала. Ось в таку мить я стала під стіною власного будинку, підняла голову і руки до неба, звернулася до Бога: «Господи, дай мені таке місце, щоб я хоч раз-двічі на місяць могла туди зайти, поспілкуватися із людьми та відчути себе людиною», - продовжує Я. Островська.

    Таким місцем для Ядвіги Феліксівни стануть місцеві видання «Кам’янець-Подільський вісник» та «Подолянин». Талант Ядвіги Островської - знавця лікувальних трав, яка їх вміє вирощувати, а головне - правильно застосовувати, надаючи поради хворим людям, знадобився передплатникам цих газет.

    «Вирощувала зелену аптеку самотужки, стала засновницею товариства садівників-городників «Кам’янчанка», - розповідає далі ця цікава співрозмовниця.

    - Ядвіго Феліксівно, мене більше цікавить Ваша журналістська і редакторська діяльність. Не секрет, іноді люди із журналістською освітою, навіть після так би мовити, довгого перебування на репортерських хлібах, все одно не володіють, як я кажу, ані словом, ані фактом, ані аргументом, для чого їм журналістика. А Вам у поважному віці вдавалися цікаві інтерв’ю із ветеранами війни і праці. Це випадково?

    - Головне, любити ту справу, яку робиш. Ну а у журналістиці, як на мене, потрібно пропускати через серце кожний газетний матеріал, що готуєш до друку. Під час розмов із ветеранами завжди поринала у ті далекі жахливі роки Великої Вітчизняної, переживаючи одночасно із співбесідниками і поразки, і радощі від перемог. Згодом мої статті розлетілися по всій Україні (Київ, Харківщина, Кіровоград, Трускавець). А ще - у хорватську столицю Загреб.

    - «Життєві секрети пані Ядвіги», «Райський куточок Ядвіги Островської», «Життєві врожаї», «Черешня із лелечими крилами», «Якби люди розмовляли з рослинами», «Кожен сам собі в’є вінок» - це далеко не весь перелік газетних матеріалів про Вас і Вашу діяльність у міських та республіканських виданнях. Через які заслуги така увага до Вас?

    - А ще були телепередачі із моєю участю на ТВ-каналі «Подолянин». Річ у тім, що паралельно із журналістикою займалася розведенням лікарських та екзотичних рослин. Створила справжній ботанічний сад у мініатюрі. Журналісти, які бували у моєму обійсті в Кам’янці-Подільському, згодом розповідали про це.

    - Була ще й кулінарна рубрика «Секрети кухні пані Ядвіги». У тому ж таки «Подолянині». Ядвіго Феліксівно, між іншим, книжки із такою назвою, які вийшли згодом з Вашим дарчим написом, я дарував багатьом жінкам, які працюють у редакції. Дуже дякували за це. Як прийшла на думку ця ідея?

    - Телефонний дзвоник з редакції того ж таки «Подолянина» з пропозицією ділитися «секретами» підтримала надзвичайно. Згодом вийшла і книжка. За це вдячна колегам - журналістам. До речі, ця книжка, але вже хорватською мовою, вийшла в світ у Загребі.

    - Про це дещо докладніше. Хорватія і Україна. Як кажуть, слово по світу ходить, світлі душі знаходить?

    - Вперше про випуск книги за кордоном ми розмовляли із професором із Хорватії Младеном Лаврічем. Він є всесвітньо відомим науковцем. Ось коли доречні подробиці. Моя донька навчалася у нього протягом трьох років. Завдяки йому отримала високі знання у галузі сурдопедагогіки, котрі дозволили їй здобути звання заслуженого вчителя-методиста вищої категорії. Вона - визнаний фахівець у галузі вирішення проблем зі слуху та мовлення. Моя донька, Ніна Шепеленко, однією з перших розробила методику роботи над мовою глухих дітей після вживлення імплантату для вушного нерва. Її досвідом користуються сурдологи з інших країн світу. Отже, співробітництво Ніни із хорватським вченим та дружба із родиною Младена Лавріча сприяли тому, що одного дня у власній оселі я почастувала гостей стравами, виготовленими за рецептами із «Секретів кухні пані Ядвіги». Згодом книга побачила світ і в Україні, і у Загребі.

    На цьому моя журналіст-сько-редакційна діяльність не закінчилася. «Мати, одержима турботою про чужих дітей», під такою назвою у газеті «Франкова криниця» (м. Трускавець) вийшла стаття про Надію Варламову, яка очолює товариство допомоги дітям, хворим на ДЦП. Уявіть, ця жінка, здається, наділена життєвою енергією, якої вистачить для бага-тьох. Бувало, інколи почуваючи себе дещо пригніченою, йшла до Надії. Там отримувала «дозу» оптимізму, радощів, сміху, яких мені вистачало на цілий тиждень, а то й довше. І це не пусте. Коли разом з нею готували два презентаційних збірники про діяльність товариства, вкладали душу у кожне слово. Ці невеличкі видання було перекладено іноземними мовами. Незабаром благодійники з Італії та Португалії вирішили допомагати дітлахам, які страждають від дитячого церебрального паралічу в Україні.

    - Ядвіго Феліксівно, не раз доводилося чути від Вас, що дочка Ніна та зять-син Олександр вберегли Вас та Вашого чоловіка від безталанної старості. На власні очі пересвідчився, що живеться Вам непогано. Поруч - онука із сім’єю. Звеселяють правнучки. Родина допомогла пережити непоправну втрату - смерть Вашого чоловіка. І все ж, чим сьогодні повниться Ваше неспокійне серце?

    - Не хочу думати, що життя вже закінчилося. Моє життя на пенсії намагаюся заповнювати різними справами. На дворі провесінь - я розпочала дбати про наступний врожай. Розсада на підвіконнях - запорука того, що город буде вщент заповнений овочами. Знову і знову згадую слова моєї матері, яка часто повторювала, що тіло старіє, а душа, як і за молодих років, співає, проситься у танець. Звертаюсь до молоді. Дбайте про тих, хто досяг верхівки віку. А молодим пенсіонерам раджу - не думайте, що життя вже закінчилося. Не жалійте себе, не прислухайтеся до болячок, шукайте друзів, займайтеся улюбленою справою. Потрібно поринути у неї з головою! Жити!


    Фото з архіву

    Ядвіги ОСТРОВСЬКОЇ

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Увага! Увага! І ось настав час КоНкУрСу

    винятково для шанувальників «Рабочего слова!»


    Тема: «Найдотепніше фото або малюнок та підпис»

    Завдання:

    Зробіть найдотепніший підпис (можливо у віршованій формі) до запропонованого фото або малюнка. Хоча, стоп! А чому ми Вам, а не Ви - нам. Хто, як не читачі нашої газети можуть запропонувати такі «шедеври» на зовсім несподівані теми, що нам і не снилися! Хіба ні? Отож, беріть у руки фотоапарат, або олівець і творіть.

    Заохочення:

    А щоб підтримати шанувальників «Рабочего слова» у плідному спілкуванні, обіцяємо ПРИЗ:

    Зробіть підпис

    Чекаємо на ваші листи та електронні повідомлення (фото або малюнок в електронному повідомленні приймаються у форматі JPG).

    Конкурсні фото, малюнки та підписи будуть друкуватися щотижня.

    Гостинно запрошуємо до «Зали чекання» газети «Рабочее слово» Південно-Західної залізниці.

    Від авторів чекаємо також коротенької розповіді про себе, звичайно ж, із вказуванням зворотної адреси й номера контактного телефону.

    Бажаємо творчих успіхів!


    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05