РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 5 (17 лютого 2012)
  • Випуск №5 17 лютого 2012
    Зміст
    1. Із відповідальністю до дорученої справи (Іван СОТНИКОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    2. Розвивати галузь, але при цьому економити (Оксана КЛИМЧУК)
    3. Постовий сталевого перехрестя (Валентина КОЛЯДА)
    4. Перешкод руху не буде (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Військові та мирні трофеї Сергія Барнасюка (Валентина КОЛЯДА, Фото Євгена ПІКУЛЯ)
    6. Экспресс украинского баскетбола (Анатолий ЧЕБОТАРЁВ)

    Із відповідальністю до дорученої справи

    Хвилюватися у старшого електромеханіка із 20-річним залізничним стажем Юрія КИРСЕНКА того дня була неабияка причина. І все ж приємна. Адже Юрія Вікторовича було запрошено до управління Південно-Західної залізниці з нагоди нагородження. Медаль «За працю і звитягу» він отримав з рук начальника столичної магістралі Олексія Мефодійовича КРИВОПІШИНА.


    Урочиста мить. Начальник Південно-Західної залізниці Олексій Мефодійович КРИВОПІШИН тепло привітав Юрія Вікторовича КИРСЕНКА.

    Під час щирої розмови з кореспондентом «Рабочего слова» Ю. Кирсенко зазначив, що обрати шлях на залізницю йому порадив рідний батько. Віктор Олександрович багато років пропрацював у цехах ремонтно-ревізійної дільниці Київської дистанції електропостачання. Тож розмови Кирсенків про залізницю не закінчуються і до сьогодні. Це, як висловився Юрій Вікторович, сприяє його професійному зростанню. Як наголосили у керівництві підрозділу, в якому працюють батько і син Кирсенки, в їхніх характерах - активна життєва позиція під час виконання доручених справ. А ще загострене почуття відповідальності, без якого не може бути енергетика-професіонала.

    Відкритість у розмові - ось, що відрізняє Юрія Кирсенка, а також багатьох залізничників. А хвилювання забулися. Приємні, все ж таки.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Розвивати галузь, але при цьому економити

    Питання ощадливого використання енергоресурсів перебуває на контролі в Коростенській дирекції постійно. Нещодавно керівники структурних підрозділів Коростенського вузла проаналізували становище зі споживанням енергоресурсів за минулий рік, озвучили проблемні питання, щоб спільно подбати про їх вирішення. І, звісно ж, окреслили пріоритети на рік нинішній.

    Як відомо, торік деякі залізничні підрозділи допустили перевитрати паливно-енергетичних ресурсів, серед них - колійники, зв’язківці. Але це збільшення витрачених енергоресурсів пов’язане з виконанням значного обсягу робіт із модернізації пристроїв СЦБ та підготовкою колійного господарства до впровадження швидкісного руху на дільниці Київ - Коростень - Новоград-Волинський - Шепетівка та електрифікацією дільниці Житомир - Фастів.

    Та чи ж є приклади економії? Так. Впровадження енергозберігаючих заходів у Коростенській дистанції електропостачання, зокрема автоматичного управління зовнішнім освітленням, енергозберігаючих ламп, нового трансформатора на підстанції «Іскорость», дало значну річну економію. У локомотивному депо Коростень від впровадження в дію 28 систем «БІС-Р» зекономлено 78498 кг дизельного палива, а це дорівнює 2,8 відсоткам від його річного споживання. Стосовно ж «людського фактора», торік показників економії дизельного палива досягли 117 машиністів, які спільно заощадили 143,6 тонни. Зекономити електроенергію зуміли 62 машиністи. Завдяки їх майстерності заощаджено 330 тис. кВт/год.

    Від редакції. Керівництво Південно-Західної залізниці особливу увагу приділяє питанням експлуатаційних витрат. Про невикористані резерви, яких достатньо у кожному господарстві, ведеться мова під час селекторних нарад. Щодо використання паливно-мастильних матеріалів та електроенергії, які доводяться як норматив кожному підрозділу окремо, означені ліміти є законом для кожного залізничника.

    Оксана КЛИМЧУК

    Постовий сталевого перехрестя

    Черговий по переїзду IV розряду Київської дистанції колії на 81-му кілометрі тетерівського напрямку попередив загрозу безпеки руху поїздів. О 6 год. 45 хв. 12 лютого Анатолій Лисовський під час проходження вантажного поїзда №3070 виявив вагон з відкритими люками. Спрацював оперативно та швидко: доповів черговому по ст. Тетерів. Далі відповідними службами було вжито всіх заходів щодо попередження загрози безпеки руху поїздів.

    Анатолій Миколайович працює в Київській дистанції колії вже восьмий рік. Одружений, виховує сина й доньку, а у вільний від виховання час, тобто у робочий, захищає безпеку залізниці. Саме його пильність, як зазначив під час нещодавньої апаратної наради начальник залізниці, і стала запорукою безпеки.

    Валентина КОЛЯДА

    Перешкод руху не буде

    Нинішня зима на Поділлі продемонструвала свій норовистий характер і тріскучими морозами, і щедрим снігопадом. Понад три доби він товстим шаром вкривав не лише поля та луки, а залізничні колії, перони, привокзальні майдани. Усе це й змусило приступити до роботи штаб із снігоборотьби Жмеринської дирекції залізничних перевезень, який очолив тимчасово виконуючий обов'язки начальника дирекції Василь БОГІНСЬКИЙ.

    Під його керівництвом організовано роботу з прибирання снігу в усіх структурних підрозділах нашої залізниці на території дирекції. Зокрема у дистанціях колії на всю потужність працювали снігоприбиральні агрегати. Усі трактори із навісним бульдозерним обладнанням також вступили в боротьбу із заметами біля вокзальних та адміністративних споруд. Однак лише технічними засобами та зусиллями механізаторів здолати «білого ворога» не вдалось. Тому до боротьби із ним долучилися й бригади залізничників.

    Зокрема із управління дирекції понад п’ятдесят працівників відділів та секторів, озброївшись мітлами та лопатами, протягом вихідних та у будні прибирали сніг на перонах вокзалу ст. Жмеринка, очищали проходи до службових та адміністративних будівель. Такі ж бригади було сформовано й у структурних підрозділах. Вони також долучились до роботи.

    Уміло було організовано боротьбу із сніговими заметами й на Вінницькому залізничному вокзалі, яку безпосередньо очолив начальник Григорій МОСКАЛЬЧУК. Тут люди трудились і вдень, і вночі. Приміром, тракторист Дмитро ГАДЗИРА зупиняв свого сталевого «коня» лише на короткі перерви, щоб трохи самому спочити, машину огледіти та обслужити. І, завдяки сумлінній праці вінницьких залізничників, серед яких були й працівники станції, дистанцій колії, сигналізації та зв’язку, а також інших підрозділів, під час тривалого снігопаду не виникало збоїв у русі поїздів, а пасажири без перешкод могли заходити до вагонів і виходити із них.

    Подібних заходів було вжито практично на усіх залізничних станціях Жмеринської дирекції. На них сніго-прибиральні агрегати, мітли та лопати були задіяні у боротьбі із стихією. Її вдалось приборкати.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Військові та мирні трофеї Сергія Барнасюка

    Сергій Тихонович БАРНАСЮК - голова президії Організації інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій міста Вишневого та член Ради і президії Київської обласної орагнізації інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій. У нього багато мирних «трофеїв». С. Барнасюка нагороджено орденами, медалями Верховної Ради СРСР та від 3-х міністрів шляхів сполучення - «Почесний залізничник», «Кращий працівник МВС», «За бойові заслуги», «За доблесну працю» тощо.

    Він надає скупі факти з власного життя. Народився 20 січня 1923 р. в селі Карвинівка Дзержинського району Житомирської області. Батько, Тихон Улянович, - колишній унтер-офіцер царської армії, за Радянської влади був першим головою колгоспу, агрономом. Мати, Наталія Степанівна, - колгоспниця. Виховали й дали вищу освіту чотирьом дітям - Жені, Ніні, Тосі, Сергію.

    Сергій Тихонович мешкає у Вишневому. На жаль, нещодавно відійшла у кращі світи дружина, з якою прожили 65 років. Біль втрати. Спогади. Та все це не робить з Сергія Тихоновича песиміста. Навпаки, він - людина активна, ділова, яка у свої 89 років намагається допомагати молодому поколінню словом і ділом. Він мріє, щоб Україна стала могутньою, працьовитою і радісною.

    Сьогодні Сергій Барнасюк звернувся до редакції з проханням надрукувати його спогади про страшні роки Великої Вітчизняної війни. Надрукувати, як пересторогу молодим, як пам’ять загиблим. Адже це важливо, на мою думку, не лише для Сергія Тихоновича, а й для всіх нас…

    Про партизанський рух сьогодні говорять багато, виникають нові герої, нове трактування його ролі. Та незмінною залишається пам’ять нескорених. Ветеранська пам’ять…

    БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ

    1 вересня 1941 року я мав приїхати на навчання до Калінінського військового училища хімзахисту Червоної армії, куди поступив після 10 класів. Та вступив в так звані «ястребки», де під керівництвом голови нашої сільради В.А. Кравчука, як уміли і могли захищали свою рідну землю, охороняли питну воду в криницях, допомагали в колгоспі. З початком війни прийшла страшна звістка про загибель родини сестри Таїси, її чоловіка та їхньої трирічної донечки під час бомбардування Новограда-Волинського. У липні фашисти розстріляли мого батька разом з іншими активістами села.

    Мене забрали до концтабору, що було облаштовано у м. Дзержинськ перед відправкою людей для каторжної праці до Німеччини. Пригадую, як двічі намагався втекти. Бараки таборів були огороджені двометрової висоти колючим дротом в два ряди. Охороняли табір німецькі й угорські солдати з вівчарками, вовкодавами. Огорожа й оглядова вежа освітлювалась прожекторами. Я та ще троє колишніх десятикласників приблизно в дві години ночі наважились на втечу. Обірвані та поранені, стікаючи кров’ю, ми дісталися до лісу, де й переховувались деякий час. Аж допоки не зустріли зв’язкового партизанського загону «За Батьківщину». Він і провів короткий інструктаж: «Збирайте однодумців, зброю і вперед. На автотрасі Житомир - Бердичів стоїть колона німецьких автомашин, солдати з яких вже декілька днів грабують населення». Товаришів-однодумців довго шукати не довелось. Михайло Друзь, Степан Данилюк, Іван Павлюк, Володимир Головень - мої товариші-десятикласники роздобули зброю. І ми під моїм командуванням в ніч на 20 серпня 1941 року пройшли перше своє бойове хрещення. Знищили колону німецьких автомашин. Після виконання бойового завдання, ми повернулися до лісу й згодом чули лише рідкі постріли німецьких солдат-мародерів.

    БІЛЬ ВІД ТИХ НЕДИТЯЧИХ ВРАЖЕНЬ

    Мені дуже хотілося хоч щось дізнатися про те, як живе моя мама. Розпитував у подорожніх, тих, хто був з Карвинівки. Вони розповідали жахливі факти, які й досі розривають душу. Ця страхітлива картина засіла у моєму серці навічно. Протягом двох-трьох днів у селі йшли запеклі бої. Після цього, за донесенням провокатора, з-під солом’яної скирти поліцаї витягли сім’ю майора, яка складалася із семи осіб. Їх привели до яру, що біля річки Тетерів, вирили траншею, усіх розділи догола й поодинці розстрілювали з пістолета у потилицю. Перших - майора і жінку, потім - батька й матір, а троє діток з небаченого страху розбіглись по чагарниках, і їх розстрілювали, як пташечок…

    1942 рік пройшов з невеликими сутичками з поліцаями та німцями. Поневірялися лісами, робили вилазки у хуторах та малих селах, шукаючи будь-яку можливість помститися ворогові.

    МОЯ ПАРТИЗАНСЬКА ПРИСЯГА

    Наприкінці березня 1943 року ми з Володимиром Головеньом після довгих переходів вирішили відпочити в однієї з господинь на хуторі Чорна Гута. Однієї ночі хазяйка розбудила, сказавши, що на кінній повозці проїхала група людей у німецькій формі. Я вирішив за ними прослідувати. Прислухався і почув… рідну мову. Це дуже збентежило мене, та команда «Руки вгору» ошпарила, мов відро криничної води. Мене роззброїли й наказали, щоб я покликав інших. Нас поселили в різних кімнатах і кожен день допитували, звідкіля ми та чому озброєні?

    Майже через два тижні нас випустили й повідомили, щоб ми були готові проголосити присягу перед строєм партизан. Так ми стали членами партизанського загону, командиром якого був білорус-десантник, старший лейтенант Антон Буцанець.

    Вже на третій день перебування у таборі до мене як командира привели ще двох партизан й поставили завдання. Досі чітко в пам’яті зринає ранок того дня. На трасі Житомир - Дзержинськ під нашим прицілом опинилися три кінних вершники - офіцер та два німецькі солдати.

    По команді «вогонь» всі три особи повисли на стременах осідланих коней. Що характерно, коні навіть не зрушили з місця. Ми підібрали трофеї - зброю й боєприпаси, і виявилося, що в них були дуже важливі документи оперативних бойових дій.

    Нам від командира було оголошено подяку, я отримав пістолет - парабелум і коня фашистського офіцера, на якому я довгий час виконував бойові завдання.

    У жовтні 43-го наш об’єднаний партизанський загін ім. Чапаєва (начальник загону Кравченко) за наказом з Центрального штабу пустив під укіс на дільницях Чуднів - Волинськ та Васильків - Боярка німецькі поїзди з танками та іншою технікою, які направлялись для підкріплення військ у боях за Київ.

    МЕДСЕСТРА, ІВАН ТА СТЕНЬКА

    Якось наш загін розмістився в селі Куренівка для перепочинку. У той день командиром групи, яка охороняла партизан, призначили мене. Ніч пройшла тихо. Моє чергування закінчилось. Аж раптом о п’ятій ранку з різних сторін села ми почули вибухи мін, снарядів. Німці намагались оточити наш партизанський загін. Кровопролитний бій за участю артилерії йшов аж до вечора. Я опинився у такій ситуації, що довелося вести бій проти п’ятьох німецьких солдат. Зумів вистояти. Проте отримав поранення голови та лівої ноги. Стікаючого кров’ю лише через дві години після закінчення бою мене підібрала медсестра та два партизани - росіянин Іван та білорус Стенька. І досі, коли вимовляю їх імена, очі тонуть у сльозі. Спасибі, мої ангели!

    Після одужання якраз наш загін з’єднався з частинами Радянської Армії 1-го Українського фронту, і в березні 1944 року я брав участь у визволенні від окупації Вінниці.

    Після короткочасного відпочинку наші об’єднання партизан в кількості до 4-х тисяч були направлені для ведення боїв у Карпати, а нас, поранених, контужених, обласний військкомат направив працювати в різні організації.

    Мене було направлено на Вінницьку залізницю, а в подальшому - на Південно-Західну залізницю, де вчився і працював на різних посадах середнього, старшого, начальницького складу, маю стаж 60 років. Вийшов на пенсію у званні підполковника.

    Яким воно було б наше сьогодні без таких, як Сергій Тихонович? Дякуємо!

    Валентина КОЛЯДА, Фото Євгена ПІКУЛЯ

    Экспресс украинского баскетбола

    (Окончание. Начало в №3 за 2012 р.)

    Первый сезон в НБА Саша доиграл с глубокими трещинами в кистях рук, на уколах и энтузиазме. Врачи предупредили: «Травма серьезна: нужен гипс, нужен покой». Волков отмахнулся и отправился в составе сборной СССР в Аргентину за мировой короной. Медали - серебряные - он получил «в комплекте» с полусотней обезболивающих уколов, на которых продержался весь турнир. Понятно, праздника не получилось. По возвращении в Атланту Волков не мог поднять руками даже чашку чая.

    Пришлось лечь на операционный стол. Ему вырезали хрящ из паха и вставили в трещину кисти, стянув ее специальной системой. Тут не о баскетболе - об инвалидной коляске впору подумать: многострадальная рука являла собой зрелище не для слабонервных. Но уже через 10 дней рука ожила. И все бы ничего, но тут отказали ноги…

    Лишь через год Саша несмело переступил порог клуба. Половина игроков и тренер были новыми. А это значило, что во второй раз он стал в Атланте новичком, которому вряд ли «светит» место под солнцем. Но не игравший больше года Волков рискнул. И вновь зазвучала музыка атаки. Нет, Волков не стал первой скрипкой. Он стал оркестром, озвучивающим все «роли». Подбор, пас, бросок, блок - складывалось впечатление, что за «Атланту» играло уже две команды. По статистике, он стал лучшим. В этой встрече, в следующей...

    Но тут сыграли свою роль деньги. На авансцену американского баскетбола вышло новое поколение вчерашних дублеров во главе с пока неизвестным Шакилом О’Нилом. В руках Волкова был новый контракт, но Саша решил ехать в Европу - за ним давно шли по пятам итальянские и испанские клубы.

    В жизни каждого человека наступает «прайм-тайм». У Волкова он совпал с итальянской командировкой, где в сезоне 1992/93 гг. он выступал за «Панасоник» из живописного городка Рейджио. Саша, как по заказу, раз за разом обеспечивал южанам победы в принципиальных поединках с северянами. И к середине сезона победа для последних четко ассоциировалась с восьмым номером «Панасоника», получившего в прессе емкое прозвище «Экспресс».

    Ничто не предвещало беды. «Рейджио де Калабрия» на всех парах уверенно мчался к своей первой вершине. И тут в рядовой игре с «Ромой», которую тогда отождествляли с хорватским игроком Дино Раджо, Волков «на ровном месте» получил травму колена. Операция стоила ему двух месяцев реабилитации, а клубу - первого места. Команда скатилась на 6-ю строчку. И все, что успел сделать ее толком не восстановившийся лидер, - это помочь дойти до полуфинала, где возмутителей спокойствия в Тревизо остановил местный «Бенеттон». Но мужество и настойчивость должны быть вознаграждены. И спортивные боги предоставили Саше возможность пройти еще один баскетбольный путь - «из варяг в греки».

    ЗАВСЕГДАТАЙ КЛИНИК

    В спортивных спектаклях «Панатинаикоса» главные роли играли лучший центровой Европы югослав Стойко Вранкович, великолепный разыгрывающий, чемпион Сеула эстонец Тийт Сокк, непревзойденный грек Никос Галис. В такой компании, которую поддерживали и американцы из НБА, Волков, казалось, мог занять первое место разве что в алфавитном порядке. Но Александр считал иначе.

    Скромность Волкова этого не позволяет, но все же заметим: европейская пресса писала, что при всем обилии звезд «золото» для «Панатинаикоса» в регулярном чемпионате мог выиграть один Волков, если бы в клубе было поменьше солистов, да не так громко командовал тренер Коста Политис, который возглавил афинян в середине сезона. А так и здесь пришлось ограничиться «бронзой».

    Но ведь не за ней же ехал в Грецию Волков. А значит - снова бой. Но теперь со своей тенью - так решила судьба, разменяв его с югославом Жарко Поспалем. Рокировка, придуманная Кокалисом, еще раз круто изменила жизнь Волкова. Сезон в «Олимпиакосе» станет последним в его большой спортивной карьере.

    Но узнает об этом Саша лишь через год, когда в финальном матче Кубка европейских чемпионов завоюет с «Олимпиакосом» серебряные медали. Именно в матче с «Реалом», после столкновения с Арлаускасом Волкову показалось, что в спине на сотни частей разорвалась граната. И надо было остановиться, попросить замену, но ничему операция рук его не научила. Перед последней игрой регулярного чемпионата Греции «Олимпиакос» стал чемпионом, а Волков - инвалидом. Из зала домой его принесли на носилках. Мнение врачебного консилиума было безапелляционным: баскетбол закончен. Полноценная жизнь, кстати, тоже. Хорошо еще, если через годик-другой удастся принять вертикальное положение...

    В одночасье Волков стал завсегдатаем американских клиник. Доктора разводили руками, предлагая набраться терпения - для восстановления нервов в позвоночнике, отвечающих за рефлексы мышц, требовалось время…

    …Мы не будем называть имя человека, который летом 1996 г. сотворил маленькое врачебное чудо, дабы не привлекать лишнего внимания к его сегодняшней преданной службе спорту. «Лечиться будем голодом. Кровь в ходе голодания съест все вредные частицы, которые накопились в твоем организме, - сказал Волкову гость. - Ты согласен?» И Саша рискнул.

    ВОЛКОВ ОБЪЯВЛЯЕТ ГОЛОДОВКУ

    Он вряд ли представлял, на что идет. Первая серия из 25 дней голодовки показалась сравнительно легкой. Вторая - 60 дней, из которых неделя «сухая», - уже для Книги рекордов Гиннесса. На эти 60 дней из жизни Волкова исчезли газеты и телевизор, да и индикатор человеческого общения приближался к нулю. Прогулки, массаж, сауна, массаж, прогулки. На 40-й день он почувствовал вкус глотка воды... В итоге случилось то, чего по всем законам медицины просто не могло случиться, - боли в спине исчезли. Саша понял: можно серьезно подумать о баскетболе.

    Тогда Волков открывает в Киеве свой Фонд поддержки баскетбола. Умиравшая было игра получает в Украине новый импульс развития. Александр создает баскетбольный клуб «Киев» и становится у его штурвала. И команда с первой попытки выигрывает золотые медали украинского чемпионата. Но Волкову украинских просторов было мало. В 1999 г. вместе со своим другом Шарунасом Марчюленисом он дает путевку в жизнь СЕБЛ - Северо-европейской баскетбольной лиге. На протяжении 1999 - 2000 гг. Волков был министром спорта Украины и освободил это кресло - в связи с реорганизацией.

    А затем Александр Анатольевич вновь вернулся в свое баскетбольное королевство, став с июня 2007 г. президентом Федерации баскетбола Украины. Проработав на этой должности четыре года, 23 июня 2011 г. он вновь был переизбран на новый срок и продолжил творить и держать на плаву баскетбольное хозяйство.

    Вот такой он весь Александр Волков - замечательный организатор, знаменитый спортсмен или просто настоящий патриот своей страны.

    При подготовке материала были использованы биографические данные сайта: «Международный Объединенный Биографический Центр».

    Анатолий ЧЕБОТАРЁВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05