РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 4 (10 лютого 2012)
  • Випуск №4 10 лютого 2012
    Зміст
    1. Якщо зима настає зненацька (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    2. Три чверті віку - у бойовій готовності (Оксана КЛИМЧУК)
    3. Діяльність, що прислужилася тим, хто вірує (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова» та Віталія НОСАЧА)
    4. Афганістан у серцях батька і сина (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Ще як були ми козаками, або Ерзац на давньому тлі (Микола ПАЦАК)

    Якщо зима настає зненацька

    Планами проведення заходів з метою поліпшення санітарно-побутових умов у межах лінійних підрозділів на залізниці нікого не здивуєш. Як мовлять, час йде, контора пише, папір витримує. Хоч яку службу не візьми - все чудово і надто чудово.

    Чи так все ведеться безпосередньо на лінії? Ось тут і можна віднайти розбіжності.

    За своїм фасадом і внутрішнім інтер'єром бригадний будинок моторвагонного депо ст. Чернігів нагадує чудовий будинок відпочинку. Проте це лише з точки зору архітектури і дизайну зразка 1988 р. Саме тоді було впроваджено в експлуатацію двоповерховий корпус, зроблений із крупнопанельних залізобетонних конструкцій. Морози, що лютували на півночі України, останніми днями завітали і на Чернігівську землю. 25 - 29оС вночі, на п'ять - сім градусів вище вдень у вітряну погоду - це те, що нагадує про зиму на дворі. А у деяких приміщеннях бригадного будинку, зокрема на другому поверсі, що чекають на локомотивників з Гомельського депо (Білорусь), машиністів та їхніх помічників, які обслуговують дільницю між Черніговом та ЧАЕС, «спека» у перші лютневі дні не перевищує плюс 10 градусів за Цельсієм. А у коридорах, що ведуть до кімнат стовпчик термометра показує і того менше. Уявімо на мить машиніста, який вирішив прийняти душ (гарячою водою тут забезпечені) і мав би після теплого душа зігрітися під ковдрою. Від навколишніх десяти градусів вологість постільної білизни значно підвищена. Тут на тепло власного тіла годі і сподіватись. Який же тоді повноцінний відпочинок?


    ХОЛОД ПРОПИСАВСЯ НАДОВГО

    На власні очі пересвідчуємося - холод тут прописався надовго. Як не як, а на дворі лише лютий. Ожеледиця на внутрішньому склі пластикових вікон у приміщеннях має чималий прошарок. Випаровування вологи цілком природно викликає охолодження. Сліди морозу помічаємо і у коридорі, й у кімнаті з прийому їжі. Крізь стінні шпалери проступає побутова пліснява. Так і на грибок недовго чекати. Він розповзається від стелі вниз. Як з’ясувалося, такий напрямок розповсюдження з’являється через те, що дах корпусу не утеплений, як належить, ще за часів впровадження корпусу в експлуатацію. Керамзит, який місцеві умільці свого часу розсипали на горищі, на створення необхідного мікро-клімату не впливає.

    І все ж. Чи йде персонал бригадного будинку на допомогу локомотивникам? За словами завідувачки бригадним будинком Надії ГАВРИЛЕНКО, на чергуванні цілодобово у трьох кімнатах відпочинку тут тримають у робочому режимі три електрообігрівачі. Чи можна вмикати більше, адже тоді обігріти можна було б більше приміщень? На жаль, місцева електромережа не витримує навантажень і вимикається. Надто слабкою є внутрішня електропроводка. А ще ж машиністам і їхнім помічникам необхідно користуватися електричним чайником, НВЧ-піччю. Тож більше, ніж три стандартних електрообігрівачі, тут аж ніяк не змусиш працювати.

    А як тоді справи із місцевою котельнею? У бесіді із головним інженером моторвагонного депо Валерієм ДЕРЕВ’ЯНКОМ, який показав «серце» теплового агрегату, що за своєю потужністю може обігріти величезний призалізничний мікрорайон, з’ясовуємо, що саме підземні теплові мережі не витримують жодної критики. Особливо ті, які ведуть до бригадного будинку. Через малий діаметр труб та чималу відстань між котельнею і бригадним будинком коефіцієнт корисної дії деповської «пічки» зовсім невеликий. Не дають розвернутися «на повну» і ліміти на витрати голубого палива. Та все ж.

    Торкаючись рукою до стін корпусу, згадував невдах проектантів, архітекторів і будівельників, які понад чверть віку тому звели цю споруду. Очевидно, відхилення від суміщення орієнтирів у нижньому перетині, простіше сказати, дірки у міжпросторових швах суміжних плит перекриттів (згадалась пліснява - авт.), вимагають додаткового утеплення всього корпусу. Сьогодні не про методи з утеплення стін. Та й заміна дерев’яних вікон на металопластикові мала ефект, але, як уже говорив вище, незначний. Ожеледиця на склі - романтично, але не у цьому випадку.

    Навколо, куди не кинь оком, явно вистачає такого, що аж бігом необхідно вдосконалювати у нашому недосконалому житті. Керівництво моторвагонного депо, що має невеличкий командний стаж, занепокоєне станом справ, зокрема і у бригадному будинку. Як запевнили мене тут, про проблеми чернігівчан знають й у галузевій службі приміських перевезень. А чи знають про це у місцевому профкомі?

    З телефонної розмови з головою профкому Михайлом ТИМОШЕНКОМ, який, за його словами обіймає цю громадську посаду протягом чотирьох років, дізнались, що про проблему обігріву бригадного будинку він вперше дізнався від… вашого кореспондента. Ось тобі і маєш. Виходить, що відстань від редакції до приміщень для відпочинку машиністів значно коротша для журналістів, ніж від кабінету місцевого голови профкому?! Як запевнив нас Михайло Ілліч, якби скарги щодо обігріву кімнат відпочинку надходили безпосередньо до нього, то багатьох проблем не виникало б. Що ж, можливо. Але чи не варто голові громадського осередку опікуватися зокрема побутом колег-машиністів та їхніх помічників?!

    І до чого тут запитання на кшталт: «А звідки вам (кореспонденту - авт.) відомо про те, що холод гуляє у бригадному будинку?». Відомо, ніде правди діти. М. Тимошенко вважає, що вже найближчим часом спеціальна комісія, до якої увійдуть інженерно-технічні спеціалісти, вирішить, як діяти у цій ситуації. Добре, якби якнайшвидше. Не встигнеш і оком мигнути, як наступна зима наступить. Зненацька.

    ДЕ ТЕПЛО, БРИГАДИРЕ?

    Знову в дорогу. Про складні погодні умови майстрам колійних справ розповідати не потрібно. А от як боротися за значного зниження температури у приміщеннях для обігріву бригад, здається, деякі колійники із Чернігівської дистанції забувають. Завітавши до невеличкої кімнатки, що розташована на ст. Количівка, пригадалися сторінки давньої історії. Швидше, тут все як за казковим сюжетом. Дивимося, як вправно орудує біля печі бригадир шостого околодку Олександр ЯКОВЕЦЬ, і розуміємо, що незабаром у маленькому приміщенні буде тепло. Та чи надовго? Глибокі нутрощі старенької печі, що опалюється дровами, зачекалися на поживу. Дрова - поруч. Мить - і жвавий вогник затанцює на сосновій корі. Проте з першого погляду розуміємо - піч переживає недобрі часи. У деякі тріщини можна навіть пальця просунути. Давно не бачив цей теплообмінник ані вапна, ані будівельного розчину, аби працьовита рука поправила де-не-де цеглину, що тріснула. Певен, якби докласти рук, то, можливо, можна було б підремонтувати вікно, яке через нестачу планок, що тримають скло, відкрито усім вітрам. І ось тут, певен, допомоги з боку профкому не потрібно. Варто було б гуртом відремонтувати місцеву «кочегарку». Дивись, і не такі морози довелося б пережити.

    P.S. Ще на початку 2011 р. керівництво Південно-Західної залізниці з метою приведення стану санітарно-побутових приміщень, пунктів обігріву працівників лінійних станцій, вагонів виробничо-побутового призначення пересувних формувань залізничного транспорту до відповідності чинним нормативним актам наказало затвердити план відповідних заходів. Здається, не до всіх підлеглих доходить зміст важливих документів. На жаль.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Три чверті віку - у бойовій готовності

    Не секрет, що творча технічна думка залізничників допомагає вирішенню багатьох проблем. Адже все запропоноване раціоналізаторами сприяє поліпшенню роботи, удосконаленню її. Пошуки людей, в яких пульсує технічна творчість, привели мене у Коростенський відбудовний поїзд. Підрозділ цей покликаний надати «швидку допомогу» під час аварійних ситуацій, отож постійно дбає про підвищення і професійної, і технічної «озброєності». Адже виїхавши, приміром, на місце аварії, «екіпаж» відбудовного має у надзвичайно стислі терміни відновити рух на магістралі.

    Маючи потужну техніку, відбудовники власними силами розробляють ще різні пристрої, які їм знадобляться в роботі. Торік виготовили пристрій для транспортування з перегону вагона з пошкодженою колісною парою. А ще - пристосування для підняття локомотива при допомозі пристрою, який вставляється в автозчеп. Є й інші новинки. За словами начальника ВП-3172 Івана ЮЩЕНКА, в їхньому колективі раціоналізаторством, технічними розробками найбільше займаються газозварник Микола Головійчук, майстри Василь Вознюк, Леонід Сергєєв, слюсар-інструментальник Петро Грабовець і заступник начальника Володимир Васянович.

    Утім коростенці діляться досвідом і з іншими підрозділами та запозичують їхні напрацювання. Саме задля цього на базі Коростенського ВП невдовзі планується проведення галузевої школи-семінару.

    Маючи фаховий колектив, надійне технічне оснащення - тягову техніку, крани, - відбудовники завжди в бойовій готовності, коли мова йде про виїзди на ліквідацію транспортних подій. Але ще про один вид діяльності - господарської - ведемо мову з Іваном Олексійовичем. Навички працівників, потужну техніку використовують і для господарських справ. Особливо ж стають вони в нагоді колективу мостопоїзда, коли мова йде про завантаження чи розвантаження прогонних конструкцій. Цьогоріч задіювалися відбудовники, зокрема, під час заміни мостів на дільниці Житомир - Коростень, Тетерів - Коростень.

    Від редакції

    Постійні помічники колійників, фахівців із СЦБ, організації руху поїздів - так по праву називають робітників відбудовних поїздів. Проте за основним призначенням спеціалісти цих підрозділів демонструють високий рівень готовності й усіма силами намагаються покращити ефективність та якість проведення робіт.
    Ось уже понад 75 років діють формування найоперативнішої служби на залізничному транспорті, фахівці якої першими приїжджають на місце аварії, щоб ліквідувати надзвичайну ситуацію будь-якої складності і відновити рух сталевими коліями.
    Нещодавно дарничани та конотопці - колеги коростенців - брали участь у ліквідації аварії на Південній залізниці. Але це вже інша історія.

    Оксана КЛИМЧУК

    Діяльність, що прислужилася тим, хто вірує

    Його приємно слухати. Адже володіє багатим життєвим досвідом, чудовою освітою. Власні думки викладає лаконічно, бо мислить глибоко. Тому мимоволі прислухаєшся до його суджень. Про минуле, сучасність, майбутнє транспортної галузі. А ще йому притаманна власна точка зору щодо вирішення багатьох актуальних питань у різноманітних галузях людської діяльності. Але одного досвіду буває недостатньо, щоби стати цікавим співбесідником. Сьогодні - про Георгія ЕЙТУТІСА.


    Моє знайомство із нинішнім Заслуженим працівником транспорту України, двічі Почесним залізничником, кавалером багатьох державних і галузевих нагород, доктором економічних наук, заступником начальника адміністративної служби - начальником секретаріату Південно-Західної залізниці Георгієм Дмитровичем Ейтутісом вперше відбулось у кабінеті головного редактора науково-практичного журналу «Залізничний транспорт України». Йому - постійному авторові цікавих наукових статей - завжди була рада засновниця цього авторитетного впродовж 1990-х - 2008 рр. видання Тамара МУКМІНОВА. Вже тоді помітив вміння Георгія Дмитровича спілкуватися з людьми. Талант цікаво і змістовно розповідати про методику вирішення актуальних проблем, що постали перед транспортною галуззю, знаходив інтерес у багатьох його слухачів.

    У наукових редакторів тоді ще серйозного видання майже ніколи не виникало питань щодо змісту та способу викладення ідей Георгієм Дмитровичем про реформування залізничної галузі. А у переліку статей, які згодом видавалися у майже кожному номері, саме цій темі присвячено не один десяток ґрунтовних праць. З плином часу зрозумію: на відміну від наукових розробок, що стосуються глобальних питань швидше політичного характеру із перетворень величезного транспортного комплексу, саме Г. Ейтутіс присвятив власні наукові дослідження більш, як кажуть, приземленим питанням. А саме - реструктуризації залізничних підрозділів, питанням взаємовідносин між залізничниками і представниками місцевих органів влади. Істинно - вміння донести зміст ідеї - це півсправи. Головне, щоб ці ідеї врешті-решт слугували інтересам держави.

    Тепер ще про одну його чесноту. Мене завжди цікавили секрети пошуку контактів між людьми. На мою думку, Георгію Дмитровичу це вдається якнайкраще. Усмішка на обличчі, доброзичливий погляд, м’яке і водночас потужне рукостискання. А потім - спілкування. Завжди коротке. Відчувається, що співбесідник - прихильник ненав’язливої бесіди - береже власний час та опікується тим, щоб не «переобтяжити» співрозмовника. Так і лише таким чином - при балансі сказаного і почутого - можна досягти повноти спілкування, завершеності, розуміння і схвалення тієї або іншої думки. Між іншим, це неабиякі людські якості, що, напевне, стали у нагоді Ейтутісу-педагогу. Уточнимо, сьогодні він викладає у Державному економіко-технологічному університеті транспорту. Професор кафедри економіки підприємств транспорту Георгій Ейтутіс має неспокійне серце педагога. А інакше як донести власні знання та досвід молодому поколінню?!

    У цьому серці вмістилося так багато людських доль, ніби його ресурс розраховано на кілька століть. Це я про те, що уродженець селища, що на ст. Злоти (південь Молдавії), шлях якого на залізницю проліг, як і у багатьох ровесників, на чию долю припали нелегкі післявоєнні роки, через профтехучилище. Та й приклад був поруч - батьки-залізничники жодним чином не перешкоджали синові у виборі майбутнього. Він буде серед зразкових слюсарів з ремонту тепловозів, а згодом - помічником машиніста тепловоза локомотивного депо ст. Бендери. А у вільний від роботи час займався у вечірній школі робітничої молоді. У ті часи на талановиту юнь звертали увагу не лише виробничі майстри. Незабаром керівники депо порадять майбутньому відомому вченому вступити до галузевого вузу. У 19 років Георгій стає студентом Дніпропетровського інституту залізничного транспорту (ДІІТ). Цілеспрямованість? Так. Чіткі життєві орієнтири? Безумовно! І кредо на все життя: якщо взявся за конкретну справу - доведи її до логічного кінця.

    Червоний диплом ДІІТу дозволив отримати призначення на знаменитий за радянських часів Київський електровагоноремонтний завод. Тут кар’єра складалася успішно. Звільнений бригадир, заступник начальника колісного цеху, згодом працював і у відділі головного технолога, очолював електромашинний цех. Людина сталих поглядів на життя - так говорять ті, хто давно його знають. За свою трудову біографію у залізничній галузі він змінював посади, робив це поступово, обмірковуючи кожний свій творчий крок, але діяв з метою власного удосконалення, як фахівець. Повернення до інженерних задумок, з яких починав кар’єру менеджера, знадобилося під час захисту інтересів робітників КЕВРЗ, коли у кінці 1990-х рр. практично з колін піднімав майже збанкрутіле підприємство. Це ще один етап. А далі - робота на відповідальних посадах у Міністерстві транспорту України, організація транспортно-експедиційної компанії. Довелось працювати й головним економістом Укрзалізниці, і заступником начальника столичної магістралі з економічних питань.

    Якщо уважно прослідкувати кар’єрне зростання Ейтутіса, як інженера, економіста і науковця, можна зробити цікавий висновок - його життєвий шлях - приклад людської гармонії. Маючи вроджений талант чути і розуміти юну душу, він став успішним педагогом. Ще багато таких сфер людського буття може стати у цей ряд, де він спроможний проявити власну творчу особистість.

    Незадовго перед написанням цього газетного матеріалу довелося поспілкуватися із начальником Південно-Західної залізниці Олексієм Мефодійовичем КРИВОПІШИНИМ. На переконання начальника столичної магістралі, Георгій Ейтутіс - самодостатня особистість не лише у літописі Південно-Західної. Безпосередня участь Георгія Дмитровича у створенні Музею Південно-Західної магістралі - факт незаперечний. Чимало зусиль приклав він задля того, щоб майбутні покоління знали 140-літню історію нашої магістралі, як мовиться, наяву.

    Особисто мені до душі припала творча робота із Георгієм Дмитровичем під час написання історичної розвідки, що має красномовну назву «Історія та сьогодення Південно-Західної залізниці». Не з чужих слів мені відомо, як у його нелегкій редакторській практиці народжувались захопливі сторінки цікавої книги. Під час майже одинадцятимісячної роботи над історичним нарисом ніколи не існувало гальмівних «не можу» чи «не хочу», якщо йшлося про людську долю, про поки що невідомий факт з біографії того чи іншого залізничного підрозділу. Центральні архіви Російської Федерації, книгосховища в Україні, музейні реліквії - все це цікавило і привертало увагу Ейтутіса-літописця, музеєзнавця. Між іншим, створюючи осередок залізничної культури в управлінні столичної магістралі, він перевернув гори спеціальної літератури, відвідав багато залізничних музеїв за кордоном, ознайомився з експозиціями у багатьох галузевих підрозділах, що присвячені історії транспорту. Саме таке розуміння дорученої йому начальником залізниці справи, а також досвід вченого-залізничника стало вирішальним стимулом для того, щоб видання знайшло свого читача, а Музей Південно-Західної залізниці одночасно із виставковим майданчиком на ст. Київ-Пасажирський знайшли своїх прихильників.

    Обов’язково треба згадати ще й про таке: Георгій Дмитрович виховав двох синів. Обидва обрали життєвий шлях, де без інтелектуальних здібностей аж ніяк. Старший, Юрій, - кандидат медичних наук, застосовує свій фах в одному із залізничних медичних закладів. Молодший, Дмитро, нещодавно захистив кандидатську дисертацію, працює в Укрзалізниці. Щоденна клопітка праця - це у молодих Ейтутісів від батька. А як же інакше?

    Духовність - специфічна внутрішня діяльність людини, яка зберігає міру її людяності, поєднує дух і розум, спрямована на пошуки сенсу життя і вироблення світоглядних позицій. Життєва позиція заступника начальника адміністративної служби Південно-Західної залізниці Георгія Ейтутіса доводить: духовність - необхідна передумова становлення відповідального громадянина. Особистісні якості, світогляд, ціннісні орієнтації людини, якими багата його діяльнісна сфера, шанують не лише у транспортній, науковій, державній сферах.

    Нещодавно Українська Православна Церква відзначила заслуги Георгія Дмитровича. Орден святого рівноапостольного князя Володимира II ступеня - то відзнака за особистий внесок у справу відродження духовності.

    - Церква завжди відстоювала принципи допомоги ближньому, а це саме те, чого не вистачає у нашому суспільстві зараз. Ця нагорода - свідоцтво того, що моя діяльність прислужилася тим, хто вірує, - сказав у довірливій розмові Георгій Дмитрович.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото з архіву «Рабочего слова» та Віталія НОСАЧА

    Афганістан у серцях батька і сина

    Про афганську війну вже написано немало. Та й фільмів створено добрий десяток. Однак цю тему далеко не вичерпано, тому з'являються все нові й нові художні твори, а то й добірки, книги про події, які відбувались на тій уже далекій війні. От і днями у Вінниці відбулась презентація нової книги «63 градуса выше нуля (взвод)», до якої увійшли кіносценарій та декілька оповідань про події, що відбувались в Афганістані. Її автор - військовий журналіст, кіносценарист Ігор КУРБАНГАЛІЄВ, який у свій час був безпосереднім учасником бойових дій на тій неоголошеній війні. За одним із його сценаріїв уже створено художній фільм «Два шага до тишины». Ця кінострічка викликала неабиякий інтерес у тих, кому пощастило її проглянути.

    Щодо нових творів Ігоря Фарітовича, то й вони не залишать байдужими тих, хто з ними ознайомиться. Адже в їх основу покладені реальні події, здебільшого трагічні, які відбувались в горах та пустелях Афганістану. А їх учасниками були солдати, сержанти, прапорщики, офіцери, серед яких чимало й наших земляків. Так прототипом головного героя оповідання, за заголовком якого названа й уся добірка, є уродженець Львівщини Юрій СОРОЧИК (у книзі - Сергій Сороченко). Ми з ним давно знайомі, приятелюємо, тому можу зазначити, що він не лише мужньо воював в Афганістані, а й зайняв активну життєву позицію після повернення на Батьківщину. Юрій Юрійович був обраний депутатом Верховної Ради колишнього Радянського Союзу. І у цьому вищому законодавчому органі активно відстоював інтереси України та її громадян, здобував незалежність нашій державі. Сьогодні трудиться на відповідальній посаді в апараті Верховної Ради України.

    Цікаві й інші герої розповідей добірки та їх прототипи. Скажімо… Втім не буду переповідати твори, зазначу лише, що кожен із них заслуговує на повагу і увагу з боку читача. А принагідно зауважу, що редактором, складачем добірки, яка побачила світ у одному із вінницьких видавництв, виступив батько автора Фаріт КУРБАНГАЛІЄВ, полковник, учасник бойових дій. Він же був і продюсером фільму. У творчих планах батька та сина - створити ще один фільм, за сценарієм «Возвращение», який увійшов до добірки. Однак то справа майбутнього, а на сьогодні можна сказати, що одним «афганським» літописом стало більше.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Ще як були ми козаками, або Ерзац на давньому тлі

    День святого Валентина, День закоханих. Свято набуває все більшого розмаху. Уже в першому класі обмінюються «валентинками» й вітальними есемесками. «Вовчику, - пише акселератка, - бажаю тобі добра, щастя і любові». Вовчику приємно, хоч він не уявляє, про що йдеться. Оскільки найбільше він любить манну кашу, а щастя для нього - це новий велосипед.

    СПОСТЕРІГАЮ ЗА СТАРШИМИ. Уранці - «валентинки», усмішки, увечері - сваряться. Слово за слово - й вона відправляє його так далеко, що навіть я червонію. O tempero, o mores! Колись аргумент «брешеш» не сміла дівка сказати парубкові - образила б навіки.

    Тільки про «колись» ми знаємо мало. Стерлися із пам’яті народу традиції дошлюбних взаємин. Замість цього культивуються чужі. І добре, коли кращі, а то з’являється казна-що. Співають же: «Ты целуй меня везде - я ведь взрослая уже». Я не проти. Боронь Боже. Навіть треба, коли обом подобається. І в ручку, і в носик, і за вушком поцілувати, і спинку погладити… Тільки ж не на людях. І не варто усім хвалитися, що так хочеться.

    НАШІ ПРАЩУРИ КОХАЛИ НЕ МЕНШ ГАРЯЧЕ. Страждали, розлучалися, ревнували, зраджували, кидалися від любові у воду сторч головою і скакали у гречку… Життя є життя. Та найбільше шанувалися тоді вірність, родинна злагода й мир. Коли погортати збірки фольклорних пісень, то відразу стають помітні ці народні пріоритети.

    Правда, там є все. Навіть, як тепер говорять, екстремальні випадки. Ось їхали козаки начебто із Дону додому. Зустріли молодую Галю, підманули й забрали з собою. Чи то Галя порозумнішала і стала вередувати, чи, може, козаки у сутінках не роздивилися, яку кралю взяли. Словом, конфлікт. Прив’язали ті волоцюги дівчину до сосни косами. Нехай би лише прив’язали - якось вивільнилася б. А то ж підпалили дерево із верху до низу. Краще, звичайно, горить, коли навпаки. Та хмизу під стовбур побільше. Тільки слів із пісні не викинеш. Поки сосна горіла, Галя докричалася аж у поле до козака - знайомого, видно, який і врятував її від наглої смерті. Happy end. А матерям наука, щоб не пускали дочок гулять у темну пору доби.

    Або інша пісня. Чорноморець вивів босу дівчину на морозець. Це ж треба. А як застудиться? Та й хіба то любов, коли ноги мерзнуть. Як каже одна конотопська залізничниця, ні ума, ні совісті в нього. І теж підмовив дівчину. А вона була дурна й повірила. Розкаялася, бач, та пізно.

    КОЗАКИ Й ЖІНКИ - ТЕМА ЦІКАВА. Для запорожця, наголошується в піснях, уся родина - шабля й люлька, сивий коник - рідний брат. Він не мав права приводити жінку в Січ. За це суворо карали. Так само карали смертю козака, який зганьбив жінку, бо падала пляма на все товариство. Тільки ж природа вимагала свого. Улітку були походи, а взимку козаки відводили душу в містах і селах. Хто мав сім’ю - удома, інші ставали клієнтами шинків, не упускаючи нагоди позалицятися до дівчат, а то й розважити чиюсь удовину печаль.

    Тільки ж і перебірливі були оті козаки-запорожці, знову ж за пісенним фольклором. Під’їхали вони раз до хати. Один коня в’яже, другий став під стіною, а третій під дверима питає, чи не пустить мати дочку Марусеньку на вулицю. Жінка ні в яку. Каже, щоб у вікно дивилися, бо знає вона їх, волоцюг. Позаглядали хлопці по вікнах, узріли ту красу в неприбраній хаті та й передумали знайомитися. Каже один: «Піду до вдовиці. У вдовиці дві світлиці, ще й третя кімната…»

    Ось так. Теж, як бачите, повчальна історія. Бо любов любов’ю, а життя диктувало свої вимоги до обраниці. Щоб уміла шити, прясти, корову доїти та їсти варити, була чепурною й… не зовсім страшною.

    Тепер ще одна повчальна історія. Якось засудили запорожці козака до страти. Ведуть уже. Аж тут дівчина, хусткою білою запнута по самі очі. Зупинилися, бо звичай був такий: коли якась погодиться вийти заміж за засудженого, його відпускали. Зрадів козак - жити буде. Тільки попросив дівчину відкрити обличчя. Глянув - і: «Як мати таку дзюбу, вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу». Дзюба - людина із подзьобаним віспою обличчям, а історію цю записав славетний дослідник нашої минувшини Дмитро Яворницький.

    СІЧОВІ КОЗАКИ ВВАЖАЛИСЯ ГУЛЬТЯЯМИ. По селах же, серед хліборобів, важило найперше, чи вміє чоловік господарювати. І за багатоліття сформувалася чітка система виховання господаря й господині. До семи років дитина була тільки з матір’ю. Далі її залучали виконувати домашню роботу. Хлопці пасли худобу, годували її, допомагали батькові у полі. Дівчата ж спеціалізувалися на жіночих справах. І це десь так років до шістнадцяти. Росли зовсім без «валентинок», есемесок, дискотек і джин-тоніка. «Рано ще», - казав батько, коли якійсь скороспілці, сиріч акселератці, кортіло увечері на вулицю або на вечорниці. Хлопцям дозволялося відвідувати вечорниці ще пізніше - із сімнадцяти-вісімнадцяти років. Перед цим їх мали прийняти до парубоцької громади. І теж з дозволу батька, до речі.

    ВЕЧОРНИЦІ - НЕ ЛИШЕ ПІСНІ Й ТАНЦІ. Розрізнялися вечорниці та досвітки. Влаштовувалися вони осінньо-зимової пори. На досвітках, у будень, дівчата пряли, вишивали, в’язали, лущили кукурудзу, тобто займалися корисною справою. Хлопці не заважали. Вони могли грати в карти, розповідати цікаві історії. За порядком стежив парубоцький отаман. І ніякої тобі горілки, лихослів’я чи бійок. Музики й напої були на вечорницях у неділю та на свята.

    До вечорниць ретельно готувалися. Дівчата чепурили хату, приносили борошно, олію, яйця, сало, м’ясо - що вдома дадуть, гуртом пекли та варили. Зауважте, це теж була наука, школа бути господинею. Коли якась чогось не вміла, подруги підказували й допомагали. Парубки ж бачили не лише чорні брови й карі очі, а й уміння та вдачу майбутніх дружин. Після вечері молодь співала і танцювала. Розходилися вже перед світом. Правда, не всі. Окремі пари залишалися тут ще й ночувати. Вносили сіна, стелили на нього рядна, вкладалися покотом і… Про те «і» етнографи пишуть по-різному. Але всі в один голос стверджують, що на таку ночівлю залишалися пари, які вже вирішили побратися, тобто ніякого «пікапу». Багато, звичайно, можна розповідати про давніх дівок і парубків, про взаємини між ними. Народом було вироблено оптимальну систему поведінки молоді, що спрямована на добро, на продовження роду, для майбутнього. На жаль, усе це фактично втрачено. І День святого Валентина на тому давньому тлі - ерзац. Всього лиш ерзац, зиск від якого мають виробники «валентинок», сувенірів, приурочених до свята, та оператори мобільного зв’язку.

    Микола ПАЦАК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05