РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 38 (14 жовтня 2011)
  • Випуск №38 14 жовтня 2011
    Зміст
    1. Прямі дороги Миколи Горбача (Ганна БОГОВІС, Фото з архіву М. ГОРБАЧА)
    2. Залізний аргумент проти дерев’яного вокзалу (Микола ПАЦАК)
    3. Життя за точним часом (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Диплом іноземного зразка - ознака сучасного інженера (Іван СОТНИКОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    5. Пріоритети залишаються (Микола ПАЦАК)
    6. Зустріч із закоханими (Ірина ЮШКО, Фото Віталія НОСАЧА)
    7. Стежина до щастя (Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА)
    8. …І поїзд від пожежі врятував (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. «Потому что норсульфазол?» (Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог локомотивного депо ст. Жмеринка)

    Прямі дороги Миколи Горбача

    Днями колектив служби організації праці, заробітної плати та структур управління Південно-Західної залізниці чествував Миколу Михайловича ГОРБАЧА, який тривалий час очолював цей підрозділ столичної магістралі. Почесному залізничнику, учаснику бойових дій першого жовтня виповнилося 90 років. Цей міцно складений чоловік, у чудовій фізичній формі, з моложавим обличчям та доброзичливою усмішкою на устах, приймав привітання з таким почесним ювілеєм.

    Багато теплих зворушливих слів прозвучало на адресу ветерана від нинішнього начальника цієї служби Алли ДРОНОВОЇ. До речі, Алла Вікторівна мала змогу, ще будучи студенткою, слухати лекції Миколи Михайловича. Привітала ветерана Рада ветеранів Південно-Західної. Надія Мацієвська - голова Ради ветеранів апарату служб управління, ІОЦ та УЦОПу залізниці у віршованій формі висловила своє захоплення невпинною та яскравою енергією керівника, вчителя Миколи Горбача.

    На урочистостях Миколі Михайловичу, згідно з наказом начальника залізниці Олексія КривопІшина було вручено знак «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці». Нинішній рік для ювіляра видався взагалі багатим на приємні події. Приміром, на честь 66-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні М.М. Горбача було нагороджено Почесною грамотою Південно-Західної залізниці.

    ЗНАВ, ЩО БУДЕ ЗАЛІЗНИЧНИКОМ

    На заслужений відпочинок Микола Михайлович пішов лише три роки тому. Понад два десятиліття він трудився на ниві підготовки спеціалістів для підприємств та підрозділів залізничного транспорту у Київському університеті економіки й технологій транспорту. Останнім часом виконував обов’язки декана післядипломної освіти вишу.

    А трудовий шлях М. Горбач розпочав у 1946 р. Звільнений у запас вчорашній фронтовик довго не роздумував, що робити далі. Він знав, що життя присвятить залізничному транспорту. На цей вибір, вважає Микола Михайлович, певним чином вплинули і його дитячі романтичні враження.

    Родом він із с. Кобижчі, що на Чернігівщині. Їхня хата стояла край села, зовсім недалеко від залізничного полотна. І хоч у хлопця в сім’ї не було залізничників, все дитинство пройшло у товаристві дітей дорожнього майстра на протилежному боці колії, на переїзді. У багатодітній родині як дорослим, так і малечі припав до душі чесний, допитливий син сільського поштаря. Згодом господар залізничного переїзду дозволив Миколі на відкосі насипу навіть корову випасати: там найперше з’являлася молода соковита трава.

    Отже, всі дні проходили на залізниці. Поїзди, що мчали в невідому даль, малювали в уяві хлопчини різноманітні романтичні картинки: ввижалися великі міста, яких він ніколи не бачив, нові села, чудові пейзажі, мости, ріки…

    Йшли роки - ось і пролунав останній дзвоник у сільській школі. У Бобровицькому районі Чернігівщини вона й досі відома тим, що педагогічний колектив дає учням глибинні, ґрунтовні знання. Чимало її випускників успішно складають вступні іспити до вищих навчальних закладів. Але повернімося до юності Миколи Горбача. То був 1939 р. Мрії про залізничний транспорт не могли здійснитися відразу, бо настав час відбувати строкову армійську службу. Після навчання у полковій школі молодого сержанта направляють служити до Прибалтики, країни якої тільки-но приєднали до СРСР.


    Лейтенант залізничних військ Микола ГОРБАЧ, 1948 р.

    ЦЕ БУЛО ПІД НОВГОРОДОМ

    Там і застала Миколу Михайловича війна. Перший бій солдат прийняв у складі військ протиповітряної оборони резерву головнокомандуючого в районі столиці Латвії Риги. Про війну, навіть сама назва якої викликає сьогодні чимало протиріч у суспільстві, сивочолий ветеран згадує неохоче. Бо війна не може бути легкою. Війна - це надважка праця і душі, і тіла. У «боях-пожарищах», як співалося у відомій пісні, щомиті доводилося дивитися смерті у вічі. Проте про два найбільш уразливі для нього епізоди воєнних літ не без хвилювання Микола Михайлович розповів.

    …Це було під Новгородом. Наступаючи широким фронтом, ворог уже в перші дні війни проривався у напрямку Москви. Під відчайдушним натиском фашистських військ мирні жителі полишали свої домівки і прямували далі від лінії фронту. Ці людські потоки йменувалися тоді одним словом «біженці». Міст через досить потужну річку Волхов не був порожнім ні вдень, ні вночі. Потоки людей для ворожих месерів були живими мішенями, які вони посипали смертоносними бомбами. Перед солдатами батареї одного із полків Північно-Західного фронту було поставлено завдання не дати можливості німецьким літакам глумитися над людьми, нещадно знищуючи безпорадних.

    Артилеристи вибрали вогневу позицію на березі ріки з боку Москви. Та серед командирів не було ще на той час досвідчених вояків, і батарея розташувалася біля самісінької церкви. А церква, як відомо, завжди будувалася на найвищій точці рельєфу й в даному випадку виявилась найкращим орієнтиром для попадання в ціль. Ворог вирішив знищити артилерійську позицію й сипонув вогнем. Микола Горбач, будучи командиром взводу, віддає команду: «Всім в укриття»! Сам стрибає в щілину, вириту в землі, останнім. Мить - поряд падає бомба й щілина повністю засипається землею.

    - Чую крики, стогін. Сам прощаюся із життям, - згадує розчулено фронтовик.

    ДРУГИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

    Та не судилося солдату разом з усіма бійцями завершити на березі Волхова свій життєвий шлях. Відкопав Миколу Горбача саперною лопаткою Микола Пославський, який керував артилерійськими батареями гармати і під час нальоту стрибнув у іншу щілину. Коли, відбомбившись, літаки полетіли геть, він побачив могилу із живцем похованими бійцями. Шалено став відкопувати саперною лопаткою, та, на жаль, врятувати вдалося лише командира взводу Горбача. Це було 14 серпня 1941 р. Микола Михайлович цей день і донині вважає другим днем свого народження, а Миколу Пославського - своїм рятівником. Обидва пекло війни пройшли від першого до останнього дня, і обом пощастило лишитися живими. Відтоді ніколи не губилися по життю і відчували один одного рідними братами.


    Родина Миколи Михайловича, Чернігівщина, с. Кобижча, 1987 р.

    ЗНОВУ ВРЯТУВАЛА ДОЛЯ…

    На початку війни артилерія і піхота відступали. Попереду були довгі місяці, роки тяжких боїв. Та настав час помінятися місцями. Однак наступальні рейди на захід теж не були легкими: ворог чинив відчайдушний опір. Стояла осінь 1944 р. Ленінград ще був у блокаді. Могутньою силою на підступах до нього залишалося німецьке Курляндське угрупування. В цей час Микола Михайлович був учасником боїв у районі села Михайлівське (той самий родовий маєток Олександра Пушкіна - авт.) під Псковом. Там він - уже командир зенітно-артилерійської батареї, у розпорядженні якої майже 120 бійців. Артилерія заважала німецьким літакам прикривати їхній рух боєприпасів, продовольства, військ, сприяючи тим самим просуванню до Ленінграда наших військ. Тому ворог кинув усі сили, аби знищити плацдарм поблизу Михайлівського.

    - І хоч кажуть, що снаряд в одне місце двічі не падає, зі мною повторилася подібна вже ситуація, - пригадує сивочолий ветеран. - Коли відбувається масовий наліт, треба, в першу чергу, рятувати бійців. Віддав наказ «Усім в укриття!» і сам вскочив у щілину. Через секунду - ба-бах!.. Бомба упала поруч. А я лежу і відчуваю, що ще живий. Мене вдруге врятувала доля: бомба не розірвалася.

    МАМИНІ МОЛИТВИ

    За операцію у псковських болотистих лісах Миколу Горбача було нагороджено орденом Червоної зірки. Крім того, за особливі заслуги йому було надано відпустка для поїздки додому.

    …Микола стукає у двері, мати не вірить, що це її син. А коли оговталась, крізь сльози сказала:

    - Синочку, я молюся за тебе і вдень, і вночі.

    Мамині молитви зберегли сина у такому вогненному пеклі…

    ПЕРШИЙ МИРНИЙ ПОСТРІЛ

    Пам’ятає фронтовик і День Перемоги. Зенітний підрозділ ніс сторожову службу на одному із стратегічних об’єктів у лісах Естонії.

    - Підбігає денщик, - вже веселіше розповідає Микола Михайлович, - і з сяючою посмішкою голосно викрикує: «Комбат, війна закінчилася! Німець капітулював!!!» Радості не було меж. Гармати зробили перший мирний постріл, салютуючи перемозі. З ейфорійним настроєм бійці вполювали зайця і наварили справжнісінької святкової солдатської каші.

    ***

    Після звільнення у запас у 25 років (для повоєнного часу то було нормою) Микола став студентом Київського технікуму залізничного транспорту. Здобувши економічну освіту, трудовий шлях розпочав у виробничо-технічному відділі ст. Дарниця. А коли обійняв посаду старшого інженера-економіста служби вагонного господарства в управлінні Південно-Західної залізниці, потягнувся до більш глибоких, фундаментальних знань: закінчив Московський транспортно-економічний інститут. Протягом тривалого часу працював на керівних посадах в управлінні Південно-Західної залізниці: 15 років, зокрема, - начальником відділу організації праці, заробітної плати і техніки безпеки. Всього ж трудового стажу на залізничному транспорті у Миколи Михайловича понад 60 років. На якій би посаді не працював, прагнув сповна віддавати справі весь свій професійний досвід, знання та вміння.

    Своє 90-річчя фронтовик і ветеран залізничного транспорту зустрічає в хорошій фізичній формі, усміхнений, доброзичливий. З великим задоволенням працює на своїй дачній ділянці. Радіє вирощеному кожному овочу, фрукту і безмежному морю квітів, в яких кохається дружина Ольга Яківна. Нехай же доля й надалі тримає Вас, Миколо Михайловичу, під своїм благословенним крилом, посилаючи Вам довгого щасливого подружнього життя, здоров’я та оптимізму!

    P.S. «Рабочее слово» та Рада ветеранів залізниці приєднується до побажань, які прозвучали на адресу Миколи Михайловича.

    Дев’ять десятків літ - не привід для печалі.

    Дев’ять десятків літ - це зрілість золота.

    Хай до ста, а може, ще і далі

    Йдуть, не оглядаючись літа.

    Хай з Вами будуть успіх і добро!

    Щоб радісним легким життя було!

    Бажаємо Вам щастя і достатку.

    У всіх ділах - удачі і порядку!

    З нагоди свята зичимо Вам щиро

    Здоров’я, спокою та миру,

    Любові від близьких, наснаги,

    Добра земного та поваги!

    Ганна БОГОВІС, Фото з архіву М. ГОРБАЧА

    Залізний аргумент проти дерев’яного вокзалу

    Комісійний об’їзд начальника Конотопської дирекції традиційно розпочинався із дільниці Крути - Бахмач. Тут найближчі до Києва станції, головний хід, інтенсивний рух. Тому й увага необхідна першорядна. Та нинішньої осені традицію було порушено, і Крути - Бахмач завершували перевірку підготовки до роботи у зимову пору. Як і завжди, успішної підготовки, бо факт, що вони найпівнічніші на залізниці, конотопчани сприймають серйозно, завчасно дбаючи, аби у вокзалах було тепло, аби в осінню негоду ніде не протікала покрівля, аби працювали снігоочисні машини. Тобто готують все і по-господарськи.

    ТЕПЕР ПРО ПРОБЛЕМИ З ТЕПЛОПОСТАЧАННЯМ. Станційні приміщення у дирекції з електроопаленням - значить, що з ремонтом котлів та підвозом вугілля проблем немає. Особливо, з вугіллям. Воно останнім часом у споживачів викликає нарікання - не горить і все, хоч соляркою поливай.

    Колія теж у належному стані. Наскільки мені відомо, на цій дільниці діє єдине обмеження швидкості до 70 кілометрів на годину, але й те після заміни «хворої» пліті буде днями зняте.

    Заглядаю до журналістського блокнота. Крути - станція відома. Поблизу неї діє меморіальний комплекс-шана київським студентам, які у вісімнадцятому році минулого століття намагалися зупинити наступ військ більшовика Муравйова на столицю. Але й про інших героїв тут не забуто. Якраз біля першої пасажирської платформи у Крутах - до-глянута братська могила зі скромним пам’ятником. У ній поховані воїни 143-ї Конотопської дивізії, які визволяли населені пункти Бахмаччини і Борзнянщини від фашистських загарбників, та партизан В.М. Фесенко. У дирекції таких поховань-могил на станційних територіях кілька. І дуже добре, що залізничники за ними доглядають.

    Крути цього дня була першою станцією у графіку комісійного об’їзду дільниці. А як діло, кажуть, почнеться, так і завершиться. Особливих зауважень ні в заступника начальника дирекції В’ячеслава КИРИЛЕНКА, ні у виконуючого обов’язки головного ревізора безпеки руху дирекції Олега СКИДАНА, помічаю, до крутян немає. Але тут уже назрів ремонт фасаду вокзалу. Тільки це питання ставилося Віктору СІРЕНКУ, заступнику начальника Конотопського будівельно-монтажного управління. Погодився Віктор Борисович: «Треба».

    Квиткову касу Крут у січні п.р. було приєднано до мережі «Експрес-УЗ», і результат не забарився. Як доповідала голові комісії начальник станції Надія ШЕШЕНЯ, відчутно зросла виручка від продажу квитків. Наприклад, порівняно із минулорічним серпнем у 3,7 раза. Пасажири, в основному, їдуть до Києва комфортними електричками. Пасажирські поїзди тут не зупиняються.

    Якщо у Крутах стрибок виручки, то у Плисках вона падає. Це найближча станція до Борзни, райцентру Чернігівщини, і до Києва переважна більшість борзнян діставалася залізницею. Але, за словами начальника станції Олександра БАЙБАРАКА, пасажирів стали перехоплювати автоперевізники. Квиток у маршрутному автобусі до Києва коштує 40 гривень. Залізницею дешевше, та, щоб устигнути на електричку в Плисках, жителеві Борзни треба піднятися о першій годині ночі, доїхати до станції, а там ще й квитків може не бути. Тож автобусом простіше. Приміське сполучення не приваблює пасажирів, які їдуть до Києва, тим, що в Ніжині треба робити пересадку.

    У Плисках, як і в Крутах, знову зайшла мова про фасад вокзалу. На дільниці він єдиний дерев’яний. Та фарба облущується, ще одну зиму простоїть. Украй потрібен ремонт. Аргумент, як кажуть, залізний. Віктор Сіренко занотовує, хоч у БМЕУ прекрасно знають ситуацію, і, якби було фінансування, давно б відремонтували. Як і ще одну тутешню будівельну пам’ятку, на яку звертає увагу комісія, споруду 1943 р., до якої й королі пішки ходять. Здалеку вона вигляд ще має, а ось всередині… Словом, краще не заходити. Сумно й бридко водночас.

    Приміські пасажирські перевезення - одна з найактуальніших тем сьогоднішнього життя залізниці. На станції Черемушки, яка у графіку комісії була наступною за Плисками, квиткова каса не працює. Виявилося, що виручка за місяць тут була мізерною. Тому посаду квиткового касира скоротили.

    І дня буде мало, аби перевірити усі три станції - Бахмач-Пасажирський, Бахмач-Гомельський та Бахмач-Київський. Але по тому, як спокійно й упевнено зустрічає комісію головний інженер станції Олександр ПИРОГОВ, можна здогадуватися, що залізничне господарство до зими готове, що станція, як і завжди, працює в чіткому робочому ритмі. Якби тільки вокзал Бахмача-Пасажирського не псував враження. Всередині він в ідеальному стані. Із зовні ж за десять літ після ремонту дощі, сонце, вітри й морози зробили свою справу - тріщина на тріщині, фарба полущилася. От вам і сучасні матеріали з новітніми технологіями. Мені відразу згадався вокзал у Конотопі. Як добрих кілька тижнів будівельники оббивали «шубу» на фасаді. Іскри летіли, а вона не піддавалася, хоч і зроблена була півстоліття тому. Та і ще стільки простояла б. Проте сучасність вимагає нового дизайну, нових кольорових гам…

    Цього дня комісія звертала багато уваги на так званий естетичний вигляд дільниці. Бур’янів і трави на станціях немає. А на перегонах ще потрібні коси та руки. Як відомо, закріплені вони за окремими структурними підрозділами - за дистанцією сигналізації та зв’язку, за дистанцією колії і колійною машинною станцією, але… Але їм, дай Боже, з основною роботою справитися.

    Та й сумніви з’являються. Чи доцільно, наприклад, посилати косити траву електромеханіка вищого розряду? А такі випадки відомі. Занадто дорого виходить. Бахмацька дистанція захисних лісонасаджень успішно даватиме лад смузі відведення, аби лиш техніка була - кущорізи, спеціальні трактори. Та не підводила. А то, за словами начальника дистанції Петра КулЯжка, механізми день працюють, два - в ремонті.

    Бахмачем фактично завершився осінній комісійний об’їзд начальника дирекції. Фактично, бо залишалася ще одна дільниця - від Алтинівки до Коропа. Не з основних, м’яко кажучи. Тож загальну картину підготовки, щоб б там не було, вже не зіпсує.

    Микола ПАЦАК

    Життя за точним часом

    У кожного свій шлях на залізницю. Хто - пішов слідами батьків, навіть й дідів, щоб поповнити династію. Хто здійснив свою дитячу мрію… Деякі потрапили у нашу галузь за волею випадку.

    Василь БІЛИК відноситься до останньої категорії.

    Вже далекого 1986 р., нещодавно звільнившись із військової служби, він їхав поїздом із рідного Старокостянтинова до Хмельницького. У вагоні до нього підійшла провідниця і, примітивши у хлопцеві «вчорашнього» солдата, запитала:

    - Напевне, їдеш шукати роботу?

    - Так, робота мені потрібна, - погодився Василь.

    - Тоді направляйся до нас у вагонну дільницю. Її розташовано навпроти залізничного вокзалу, за коліями…

    Наступного дня Василь Білик уже був у відділі кадрів ВЧ-3. Там, ознайомившись із його документами, запропонували працювати провідником. Щоправда, не одразу. Спочатку була теоретична підготовка, іспити, місячне стажування. І от перший самостійний виїзд. Маршрут пролягав до Сімферополя. Південна спека викликала у хлопця спогади. Два роки тому, він, новобранець, разом із земляками-подолянами, також їхав на південь, але не до Криму. Поїзд прямував до Середньої Азії, до туркменського міста Мари. Півроку виснажливих тренувань у пустелі і - нова подорож. Правда, вже літаком до афганського міста Баграм, де дислокувались військові частини Радянської Армії.

    Призначення рядовий Білик отримав до окремого автомобільного батальйону, який займався підвозом продовольства та боєприпасів. Зазначу, саме ці вантажі найбільше цікавили воюючу опозицію тодішнього режиму в Афганістані. А доставляти їх доводилось із містечка Пулі-Хумрі, що неподалік від кордону із колишнім Союзом, до Баграму. Більш ніж п’ятисоткілометровий маршрут - це гірська дорога, що, звиваючись серпантином над глибочезними ущелинами, пролягала через перевал Саланг із трикілометровим тунелем на висоті чотири тисячі метрів над рівнем моря. Згодом спускалась у долину, де за кущами влаштовували засідки «душмани»… Понад сотню разів Василь водив довірену йому вантажівку цим маршрутом, десятки з них потрапляв під обстріли, та доля була прихильною до нього. Кулі пролітали мимо, фугаси вибухали не під його машиною…

    Все це було вже в минулому. А на рідній землі на молодого залізничника чекали нові маршрути. Вони пролягали до Москви, Санкт-Петербурга та й у різні кінці України.

    Скільки було поїздок за 25 років роботи провідником, а з 2002-го р. і начальником поїзда, Василь Володимирович не може і підрахувати. Одне він добре пам’ятає, і це підтверджують документи, - за весь час роботи він не отримав жодного стягнення, оскільки не допускав порушень. А от заохочень від керівництва вагонної дільниці у нього чимало. Нещодавно, напередодні 20-ї річниці Незалежності України, Василь Білик отримав як винагороду за плідну працю іменний годинник від генерального директора Укрзалізниці. Залізничник із гордістю носить цей цінний подарунок. Тож хай він відраховує не лише години, а й роки подальшої роботи на залізниці, на яку він потрапив за волею випадку. Але на ній він - не випадкова людина.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Диплом іноземного зразка - ознака сучасного інженера

    Нещодавно у Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна вручили дипломи першим 58 магістрам українських залізниць, які навчалися за фахом «Інтероперабельність та безпека на залізничному транспорті». На Південно-Західній магістралі на навчання від управління залізниці вступило дві особи - начальник технічного відділу галузевої служби локомотивного господарства Олександр ЛЕМЕШЕВ та заступник начальника галузевої служби колії Володимир ШАЛАБАЄВ (на фото). Результат - два дипломи, один вітчизняного, а другий - іноземного зразка, що не потребують додаткового підтвердження за кордоном.

    Спочатку про те, що інтероперабельність (англ. - interoperability - здатність до взаємодії) - це здатність продукту або системи, інтерфейси яких повністю відкриті, взаємодіяти й функціонувати з іншими продуктами або системами без будь-яких обмежень доступу й реалізації.

    Якими є особливості навчання та освоєної спеціальності? Зі слів молодих магістрів стало зрозуміло, що протягом 2010 - 2011 рр. курс оволодіння знаннями проведено в рамках спільного європейського проекту «Магістр: «Інтероперабельність/Безпека/Сертифікація» у галузі міжнародного залізничного транспорту в Україні та Центральній Азії» (MISCTIF) за програмою TEMPUS. Проект розроблено Консорціумом провідних європейських партнерів. А саме: Національною школою майстерності та професій CNAM (м. Нант, Франція), Дніпропетровським національним університетом залізничного транспорту, Варшавським технологічним університетом, Ризьким технічним університетом, Казахською академією транспорту і комунікацій ім. Г. Тінішпаєва, Киргизьким державним університетом будівництва, транспорту та архітектури, провідними підприємствами залізничної галузі - Національним об’єднанням залізниць Франції (SNCF), Укрзалізницею, АТ НК КТЖ (Казахстан) та Киргиз ТемирЖоли (Киргизія).

    Це перший міжнародний освітній проект, мета якого - підготувати фахівців у сфері забезпечення міжнародних перевезень залізничним транспортом. Під час навчання нинішні магістри прослухали лекції фахівців з Франції, Латвії, Польщі та України. Їх тематика стосувалася стратегічного розвитку міжнародних транспортних коридорів, технічного переозброєння залізниць, реформування галузі, енергозбереження, технічного розвитку, впровадження швидкісного руху, електронного документообігу, сертифікації тощо. Особлива увага зверталася на нові прогресивні підходи і вирішення питань, з якими залізничникам доводиться стикатися у своїй повсякденній діяльності. Зрозуміло, що настільки насичений навчальний курс допоможе випускникам у подальшому реалізувати навики для впровадження проекту Європа - Азія.

    Сьогодні в Україні все більше уваги приділяється спільній роботі транспортних систем різних країн. По-перше, це пов’язано з розширенням кордонів ЄС, а, по-друге, зі збільшенням кількості міжнародних транспортних коридорів, що впливає на розвиток вітчизняної економіки. Залізничному транспорту належить провідна роль у міжнародних перевезеннях, які проводяться транспортною системою України. Адже приблизно дві третини вантажних і пасажирських перевезень в Україні відбуваються за використання залізничного транспорту. Враховуючи величезне значення цієї галузі в розвитку вітчизняної економіки, Україна послідовно впроваджує транспортну політику, спрямовану на створення сприятливих умов для транснаціональних перевезень по своїй території. Сьогодні освіті у цій сфері надається найбільша увага. Успішність реалізації відповідних галузевих програм залежить, у першу чергу, від якості підготовки фахівців залізниць.

    - Дуже важливо, що пройдений курс дозволив розкрити можливості співпраці не лише в межах переходів і стикових станцій, а й у сфері розвитку інфраструктури залізниць і навіть держав Євросоюзу й Азії. Що ж стосується швидкісного руху пасажирських поїздів, то Європа в цьому напрямку зробила вагомий крок, і ми вже знаємо, в якому напрямку нам треба розвиватися, як співпрацювати зі своїми колегами, - наголосили О. Лемешев і В. Шалабаєв.

    Часті дискусії під час вирішення контрольних завдань, підготовка магістерської роботи сприяли кращому розумінню проблем, які виникають у процесі роботи різних господарств залізничного транспорту. Вміння знаходити вихід із виробничих ситуацій тими спеціалістами, які відповідають за окремі напрямки роботи, - ось головний «багаж», вважають О. Лемешев та В. Шалабаєв, який вдалося отримати під час магістерського навчального курсу.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    Пріоритети залишаються

    Колектив ст. Конотоп належить до багаточисельних - працює понад чотириста залізничників, а станційна профспілкова організація - одна з найкрупніших на вузлі. У квітні залізничники станції переобрали голову профкому.

    Від тих виборів часу пройшло мало, тому Тетяна СЛИЗЬКА (наголос у прізвищі в Конотопі ставлять на перший склад - авт.) могла з повним правом заявити, що на громадській посаді тільки освоюється, а основна її робота - це керівництво виробничо-технічним відділом. А ще вона могла б делікатно перенести зустріч хоча б на квітень наступного року. Та розмова відбулася днями.

    Я тепер розумію, чому Тетяна Анатоліївна не наполягала на її перенесенні. Це саме той випадок, коли можна говорити про наступність (російською - «преемственность») та згадати добрим словом її попередницю - Валентину ДУБРОВУ, яка пішла на заслужений відпочинок. Це ж вона впродовж багатьох років очолювала профком станції. Говорили про пріоритети, які залишаються незмінними, - у першу чергу, захист прав та інтересів членів профспілки, поліпшення умов праці й відпочинку залізничників.

    Але я вже знаю, що профспілкова організація тут сильна і згуртована. Наприклад, два роки поспіль колектив станції на спартакіадах дирекції займає перші місця, вириваючи перемогу у таких колективів, як локомотивне депо Конотоп й дистанція колії, де команди з волейболу та футболу успішно виступають на загальнозалізничних і міських змаганнях. Без профкому, без активного фізкультурно-спортивного ядра в організації цього б не було. Бачив, як брали участь станційні працівники у молодіжних конкурсах, що організовувалися колективом Будинку науки і техніки дирекції. Теж виділялися. І креативністю, і підтримкою своїх колег. Говорю про це голові профкому станції.

    - Так, - погоджується Тетяна Анатоліївна, - зі спортом ми дружимо. Є молодь, завзята, бойова, тому й результати відповідні. У нас, у профкомі, за цю роботу відповідає черговий по гірці Олег КАЛЮЖНИЙ. Також організовуємо туристичні поїздки. У Сорочинцях, Батурині, Чернігові були, ще на цей рік запланували Прикарпаття. Одна зміна у повному своєму складі влітку відпочивала на Сеймі… А ви поговоріть із головою цехкому вантажного цеху Галиною ЛАСТОВОЮ. Подорож до Сорочинців вона організовувала. Та й не тільки поїздки. Ювілей, сімейна подія - Галина Павлівна знає, пам’ятає і обов’язково привітає від імені профспілки. Добра, чуйна людина.

    Молодіжні конкурси - це вже прерогатива пасажирського цеху. Головою цехкому там - Людмила ПОЛОСЬМАК. І там же працює мій заступник (заступник голови профкому - авт.) Наталія КРУГЛАЯ.

    Тетяна Слизька - не новачок у профспілковій роботі. До обрання була, як виявилося, скарбником організації. Але голова - це вже інший рівень обов’язків і прав, у тому числі право говорити з адміністрацією від імені колективу. Можливе, особливо на початковому етапі, і певне «тертя» з керівниками станції.

    - Ні, - відразу ж заспокоює Тетяна Анатоліївна, - у нас цього немає. З адміністрацією - взаємопорозуміння. І взаємодопомога також. Не думаю, що конфлікти, нагнітання пристрастей матимуть кращий результат, ніж спокійна розмова. Де всі розуміють ситуацію, що склалася в галузі й на станції, знають про можливості сторін. А щодо колективного договору, то він, безумовно, виконується. Якби щось не так, то на вузлі б уже знали.

    Станція Конотоп - найкрупніша в дирекції. Від її роботи залежить дуже й дуже багато. Тому підготовка до зими тут не просто слова, не формальне складання плану та регулярні успішні звіти. «Це й наші проблеми», - сказала голова профкому. І найскладніша - вікна. За словами Тетяни Анатоліївни, їх треба замінити щільнішими у приміщенні поста ЕЦ, у деяких приміщеннях першого та п’ятого районів станції. Щоб було взимку тепло, щоб люди не хворіли.

    Дійсно, важливо. Невихід на роботу через хворобу чергових по станції - це вже не жарт. Їх комерційними агентами поїздів не заміниш.

    До речі, про останніх. Вони працюють у тих же умовах, що й оглядачі вагонів вагонного депо Конотоп, які вже не перший рік нарікають, що між коліями немає відсипки дрібним щебенем і що на станції темно в нічну пору. Умови роботи оглядачів поліпшуються, та ідеальними їх ще ніхто не насмілився назвати. А ночі вже довшають, а дощі, холодні, осінні, а там і з мокрим снігом, все ближче й ближче. І на рівному місці люди спотикатимуться, не те, що між коліями.

    Залізнична галузь держави стоїть на порозі реформування. Ця тема обговорюється не тільки у високих кабінетах. У цехах, у бригадах сьогодні ще не траплялося, аби не запитали, а що буде далі? Тривожить залізничників можливе скорочення. І чи не найбільше бентежить. Думка з цього приводу голови профкому: «Штат станції треба зберегти найповніше, а людям, які вивільнятимуться, давати можливість працювати на залізниці… Час покаже, як діяти».

    Справді, час розставить все на свої місця. Але для первинних організацій профспілки залізничників він, вочевидь, буде непростим. Реформа галузі, а її необхідність - поза всяким сумнівом, стане своєрідним іспитом профкомів на міцність.

    Розмова із Тетяною Слизькою завершується на оптимістичній ноті. Вірить Тетяна Анатоліївна, що згуртований, активний колектив подолає труднощі, вистоїть і зміцніє у цю складну перехідну пору.

    Микола ПАЦАК

    Зустріч із закоханими

    За любов не платять - знаю точно,
    Нагорода за любов одна!
    Просто щастям світять рідні очі,
    А в душі цвіте життя весна.

    Галина ЛИСА,
    поетеса з м. Білгород-Дністровський, Одеська обл.


    Чому саме весну називають «порою любові»? А хіба золота осінь не варта доброго слова? Адже щасливих парочок на лавах у парках і на вулицях міст і селищ та закоханих, які цілуються, приміром, у метро, не меншає і цієї романтичної пори року. Хтось, дивлячись на них, гадає про причини власних негараздів в особистому житті, а дехто, шукаючи свого (свою) єдиного (єдину), наспівує: «Чтобы найти кого-то, могу весь мир я обойти!». І закохується знов і знов.

    Саме любов покликала в дорогу, щоб розповісти про родину КОВАЛІВ, яку поєднала залізниця. Подружжя 34 роки працює в ПТО на ст. Київ-Волинський. Зараз Володимир Іванович - бригадир поточного ремонту, нагороджений начальником столичної магістралі знаком «За доблесну працю», «Почесною відзнакою до 140-річчя Південно-Західної залізниці», а дружина Надія Миколаївна - оператор вагонного господарства, теж має подяки, грамоти.

    …Вирішила розмовляти з кожним наодинці. Коли зайшла до робочої кімнати Надії Коваль, вона, працюючи за комп’ютером, через чергового зв’язку пред’являла рухомий склад для ремонту. Робота відповідальна: треба вчасно визначити готовність і слідкувати, щоб робітники дотримувалися всіх інструкцій з охорони праці. Як тільки Надія дізналася про мету мого візиту, її миловидне обличчя вмить прикрасила щаслива усмішка. Від чого потеплішало на душі: «Любов існує!».

    Подивившись трохи зніяковіло, моя візаві почала розповідати тихим лагідним голосом: «Народилась я в селі Дружня Бородянського району, що на Київщині, в сім’ї робітників. У 1974 році вступила до Київського технікуму залізничного транспорту на спеціальність «Організація руху». На IV курсі, 1977 року, мене направили сюди на практику, працювала старшим оператором, а Володимир - оглядачем вагонів. Добрий, простий і дуже уважний хлопець полонив моє серце. Відразу зрозуміла - це моя половинка. 30 жовтня 1978 року відгуляли гучне весілля в Кожухівці Васильківського району, звідки Володимир родом.

    Через рік народилась перша донечка Лідочка. Після закінчення технікуму я працювала черговою на станції Немішаєве. А у 1983 році повернулася в ПТО ст. Київ-Волинський. Через рік народилася друга доня - Наталочка. Не зчулися, як наші красуні повиростали, і тепер ми ними пишаємося. Обидві закінчили Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту та Державний економіко-технологічний університет транспорту. Лідія працює бухгалтером в Укрзалізниці, а Наталія - бухгалтером у ВЧД-1 на ст. Київ-Пасажирський. І треба ж, зяті - теж залізничники. А може й онуки стануть залізничниками?! Це наша радість. Лідині - Сашко (чотири рочки), Іванко (рік і вісім місяців) - живуть у Києві. А Наталка із сім’єю - з нами у Кожухівці. Наймолодшому онукові Андрійкові - вісім місяців».

    Я із захопленням слухала Надію, від неї йшла така енергетика любові та спокою, чого так не вистачає в нашому метушливому, а іноді й агресивному житті. Відчувалася її всеохоплююча турбота про близьких та рідних. І напросилося запитання.

    - Як Ви все встигаєте?

    - В нас 14 соток землі, кури, а нещодавно з’явилися три кролики, які подарував чоловік онукові. Люблю готувати, шити, плести, в сімейному колі поспівати. Від цього легше на душі. Мої батьки пішли у вічність дуже рано. Тож свати, діти, онуки, Володимир - найрідніші. Ми все робимо з чоловіком разом.

    - Що для Вас є кохання?

    - Я вважаю, що кохання з роками - це турбота кожного про сім’ю і один про одного. Дружині бажано не розчинятися повністю в чоловікові, бо такою, врешті-решт, вона для нього буде нецікавою. В нас із Володимиром, якщо і трапляється якесь непорозуміння, то я не мовчу зо два тижні, як деякі. Краще щиро про все поговорити, викласти, що на душі, і спільно віднайти рішення. Інакше не можу.

    - А що б Ви побажали молодим подружжям?

    - На жаль, є молоді люди, які випивають, багато палять, нічим не цікавляться, тільки й думки про веселощі. А чуєш від них: «Я крутий!». Отож такі заводять сім’ю, а потім розлучаються, проте страждають маленькі діти. Треба не лякатися труднощів, адже родина це - обов’язок одне перед одним. Більше читати, вчитися, прагнути пізнавати все нове. Для мене сім’я, діти, онуки - найголовніше. І робота, безперечно. Не для гучного виразу скажу: вірю, що наша Україна, неодмінно, прийде до кращого життя. Але треба багато працювати, і кожному над собою теж.

    Коли я запитала: «А чим останнім часом Вас здивував чоловік?», Надія Миколаївна з усмішкою відповіла: «Приніс онукові дорогий подарунок. Це й було для мене найприємніше. Взагалі я купую йому речі, дочці, а собі - ні. Донька навіть запитує: «А собі щось купила?». А я звикла тільки їм…»

    Зовсім розчуленою я за-просила до розмови Володимира Івановича.

    - …Надія сподобалась з першого погляду. Скромна дівчина бігала заклопотаною по справах дільницями вагонного парку, до роботи ставилися відповідально. Добра. Без шкідливих звичок. Що ж, наче мимоволі закохався.

    - А Ви вірите у вічне кохання? - запитую.

    - Вірю! Воно буде вічне лише тоді, якщо поступатися один одному, тобто йти на компроміс, берегти власну половинку. І головне - це взаємоповага!

    - Ваш девіз або, як зараз прийнято говорити, життєве кредо?

    - Працювати і працювати! Праця прикрашає людину. Мій батько був ковалем на «Ленінській кузні» (суднобудівний завод у Києві - авт.). Старший брат Петро (вже пенсіонер) працював оглядачем вагонів. Його два сини Віктор та Петро - машиністи пасажирських електровозів. Свати Семіганови - Микола Петрович та Клавдія Кузьмівна - теж залізничники. Він вже пенсіонер, працював слюсарем, а вона ще трудиться бригадиром в колісному цеху у ВЧД-1 на ст. Київ-Пасажирський. Тому коли збираємось усією родиною - розмови лише про залізницю.

    Власний девіз Володимир Коваль втілює в життя. В роботі, в сім’ї, у своїй садибі. Це видно й у будинку, й на ділянці, де розташовано ПТО. На другому поверсі у просторій залі стоїть справжній більярдний стіл, який за активної участі Володимира Івановича було повернуто до життя. А поряд з будовою буяє чудовий садок з квітами, деревами і озером. Є і два човники з веслами. Паркан встановлювали самотужки. А яке повітря!..

    З будки до мене вибігло маленьке щеня, радісно махаючи хвостиком. Що й казати - гармонія з природою. Все це мені показував начальник ПТО Олександр СВЄШНИК. І було видно, що взаємодія та взаємопідтримка, що так притаманна залізничникам, робить, дійсно, дива. Тут гарно працюється, тому що це - наче другий дім.

    На останок я запитала: «Володимире Івановичу? Скажіть, а в кіно чи в театр або на концерт Ви дружину запрошуєте?» Після невеличкої паузи він твердо відповів: «Ось поїдемо до онуків до Києва, обов’язково поведу!»

    …Я йшла стежкою до електрички, щоб дістатися до редакції, насолоджувалась осінніми ароматами лісополоси, що простяглася вздовж срібних колій, і була… щаслива. Щаслива від зустрічі із закоханими. Одне в одного, в дітей, в онуків і… в залізницю.

    Ірина ЮШКО, Фото Віталія НОСАЧА

    Стежина до щастя

    Звідки у залізничників така особливість: на роботі серйозні, навіть суворі, проте лагідні й душевні в повсякденному житті?

    Я СПОЧАТКУ ДИВУВАВСЯ, А ЗГОДОМ ЗРОЗУМІВ: це залізниця «викувала» їх такими. Вона, як мудра мати, виховує своїх дітей, прищеплює їм найкращі людські якості, спрямовує на широкий життєвий шлях. А трапляється - й стає розпорядником їхньої особистої долі. Скажімо так, як сталося в житті Миколи Шарапанюка й Ганни БОБИК. До щастя стежина стелилась, і двоє зустрілись на ній. Так само на залізничній стежині знайшла своє подружнє щастя ця родина.

    Електромонтер 6-го розряду Микола Шарапанюк працює в Київському мостопоїзді з 1979 р. Життєвий шлях, як у тисяч залізничників. Закінчив ПТУ, відслужив у війську. Влаштувався у Коростенський електромонтажний поїзд №647, невдовзі за переводом перейшов електромонтером до Київського мостопоїзда №36. З того часу колектив мостобудівників й став для нього другою родиною. Його тут поважають і цінують, і є за що. Електро-господарство дбалих вимагає. Керівництво підрозділу багаторазово заохочувало його і за раціоналізаторську діяльність, і за суспільну активність, і, звичайно, за трудові звитяги.

    Його «половинка», штукатур Ганна Бобик, - теж людина шанована в трудовому колективі. Залізничну біографію починала з будівельно-монтажного управління №2, яке згодом перетворилося на Київський БМП №763. Та вже 14 років працює в Мостопоїзді поруч із чоловіком. За сумлінний труд від керівництва - лише схвалення професіоналізму працелюбної жінки та подяки. Золоті руки у Ганни Іванівни! Коли треба долучитися до ремонту й оновлення виробничих приміщень - завжди залюбки.

    Микола Миколайович і Ганна Іванівна щиросердні один до одного, пишаються, що працюють на залізниці, а залізниця пишається ними.

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

    …І поїзд від пожежі врятував

    Напевне, кожен майбутній машиніст, обираючи таку професію, має заздалегідь, як мовлять, душу налаштовувати на те, що доведеться хоч раз у житті діяти за нестандартних, а то й екстремальних умов. І коли він психологічно та й фахово готовий до цього, то при виникненні аварійної ситуації завжди знайде вірний вихід із, здавалось б, безвихідної ситуації. Підтвердженням цього може послужити трудовий досвід кавалера двох орденів, почесного залізничника, стаж роботи на залізниці якого перевищує піввіку Василя КИЛИМЧУКА.


    Василь КИЛИМЧУК. Роки і спогади.

    ЩО ВПЛИНУЛО НА ВИБІР МАЙБУТНЬОЇ ПРОФЕСІЇ, Василь Опанасович вже й не пригадує. Він народився і виріс у селі, далекому від залізниці. Поїзди бачив лише декілька разів у шкільні роки. Та все ж доля його привела після закінчення десятирічки до Жмеринського ПТУ №1, щоб навчатись на помічника машиніста паровоза. А тут він одразу став лідером, причому не призначеним, а завдяки своїм організаторським та й іншим здібностям. Юний ватажок, як називали його педагоги та майстри, був обраний старостою групи.

    - Коли ми поселились у гуртожитку училища, - пригадує Василь Килимчук, - то чергова, тітка Катерина, вранці будила лише мене. Чому? Я брав в руки горн і трубив підйом. Усі учні просипались і виходили на фіззарядку. А під час ранкових вправ у мене був ще один обов’язок - я грав на баяні, задаючи ритм.

    Здібності до музики, які проявились ще у шкільні роки, Василь Опанасович не втратив, працюючи на залізниці, а розвинув і зберіг. Й нині він вправно натискає на кнопки баяна, заставляючи його створювати чарівні мелодії пісень та й інших музичних творів. Можливо, він став би професійним музикантом, та сталеві колії покликали його. І про це герой публікації нітрішки не шкодує.

    - Роботу на залізниці не назвеш легкою, - продовжує нашу співбесіду досвідчений машиніст. - Але професія машиніста доволі цікава і, на мій погляд, романтична. Щоправда, під час поїздок трапляються і неприємні пригоди, а то й надзвичайні ситуації. У мене, принаймні, такі були. Якщо цікаво - розповім.

    - Працював помічником машиніста тепловоза, - продовжує мій співрозмовник. - Ми вели великовантажний поїзд із Козятина до Жмеринки. Заходимо на ст. Калинівка по кривій зі швидкістю 70 кілометрів за годину. І тут я бачу, що на нашій колії стоїть маневровий паровоз із п’ятьма вагонами. Застосовуємо екстрене гальмування, але поїзд продовжує рухатись під визиги гальм. Відстань щосекунди скорочується. На щастя, машиніст паровоза нас помітив і почав рух. Хоч і повільно, але паровоз розпочав втікати, та ми його наздогнали. Удар був сильним, але не таким, яким міг би бути, коли б состав із п’яти вагонів із локомотивом стояв на місці та ще й на гальмах. Та і при цьому від вантажної платформи, яка була останньою, повідлітали колісні пари, повідламувались з’єднувальні крюки, корпус деформувався. А із вагона, який був наступним, навіть повилітали коробки із печивом. Та, на щастя, ніхто із людей не постраждав. Хоча можливість у мене і машиніста, а також у дублера - Григорія Чорного, однокурсника, який, повернувшись із армії, проходив у нашій бригаді стажування, - була доволі вірогідною. Біди не сталось лише тому, що машиніст паровоза, побачивши нас, розпочав рух.

    ПРО СВОЮ ЗАСЛУГУ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ СКРОМНО ПРОМОВЧАВ. Але ж саме він помітив перешкоду у першу ж мить, при виході із кривої, і тут же було застосовано екстрене гальмування. Цей випадок ще раз підтверджує, що ні машиністу, ні його помічнику не можна втрачати пильності ні на секунду, увесь час, коли вони знаходяться в кабіні локомотива.

    - Був і такий випадок, - пригадує Василь Килимчук. - Я, вже як машиніст, вів вантажний поїзд із Жмеринки на Могилів-Подільський. На підході до ст. Сулятинська у дзеркало зворотного огляду побачив, що на корпусі першої секції тепловоза з’явилось полум’я. Напевне, сталось коротке замикання електропроводки і спалахнуло мастило. Зупиняю поїзд, беремо з помічником вогнегасники і мерщій гасити вогонь. Та зробити це не вдалось. Полум’я щомиті поширювалось, причому у бік паливного бака. Тут же приймаю рішення: розчепити половинки локомотива. Другу секцію залишаю із поїздом, а на першій повертаюсь на Сулятинську. В резервуарах гальмівної системи тиск ще був за три атмосфери, тому «половинка» залишалась керованою. За допомогою радіомережі зв’язався із черговою по станції, пояснив ситуацію і попросив викликати пожежний поїзд. Веду палаючий тепловоз, а сам думаю: лишень би пальне у баках не вибухнуло. Та цього не сталось до виходу на станцію. Туди прибув пожежний поїзд, і лише за допомогою його засобів гасіння пожежу було ліквідовано. Секція тепловоза хоч дещо і постраждала, проте її було відновлено в депо. А головне - врятовано від пожежі другу «половинку» та й весь вантажний поїзд, який за допомогою маневрового локомотива ми доправили на ст. Сулятинська.

    І в цьому випадку Василь Опанасович, як машиніст, вчасно прийняв єдине вірне рішення, завдяки чому поїзд від пожежі врятував. Так же він діяв і в інших нестандартних ситуаціях. І ці дії було заслужено відзначено. Його нагороджено орденами Трудового Червоного прапору та «Знак пошани».

    Никифор ЛИСИЦЯ

    «Потому что норсульфазол?»

    Спочатку - ситуація. Вокзал, пасажирська платформа... Коротше кажучи, обирати місце пригоди - вам.

    До перехожого підходить циганка: «Дай поворожу, всю правду розкажу». Потім бере руку, водить по ній пальцем і швидко говорить: «Вот друга вижу, завидует он тебе, палки в колеса будет ставить». А далі - пропозиція; «Могу помочь друга приструнить, но ручку позолоти». Перехожий дістає із кишені гроші і дає. «Ой, помогу я тебе, ой помогу», - переходячи на шепіт, продовжує циганка: «В дом он к тебе ходит. Подбросил тебе что-то, ой, подбросил, и болеете из-за этого. Заведи меня к себе, я заберу, не надо оно тебе, порча на вашей семье, смерти будут в ближайшее время, много смертей». Зненацька далі з’являються подруги циганки. «Позолоти ручку, дай копеечку», - кричать одна наперед одної, крутяться біля жертви. Іноді ошелешений від уваги з боку ромів перехожий, подорожній на станції, пасажирській платформі віддає все, що було в кишені, намагаючись швидко відійти у бік, аби не заважати горе-екстрасенсам «добувати» з інших кишень гроші.

    НІКОГО НЕ ЗДИВУЄ ОПИСАНА СИТУАЦІЯ, а дехто й сам був учасником непересічної події. Побачення із табором. Що ж відбувається у ту мить? Виникає запитання - «Чому доросла людина так легко віддає гроші, коштовності?»

    Існує думка, що роми володіють гіпнозом. Хіба тільки вони? Насправді, «джентльмени удачі» та їхні «вумен» користуються декількома досить простими прийомами. На сьогодні ними володіють продавці лотерейних квитків, розповсюджувачі косметики, навіть продавчині на базарі. Що то за «фантастичні» зустрічі? Які ж це прийоми?

    Для того, щоб досягнути поставленої мети (продати товар, забрати гроші у звичайного подорожнього), потрібно здійснити декілька непередбачуваних для звичайної людини фаз. Перша - привернення уваги. Способи тут різні: невинне запитання (на кшталт, де тут найближча лікарня?), прохання (цигарок, «копійочку») або пропозиція (зіграти в лотерею, придбати дешево товар, спробувати їжу). Якщо звернув увагу - отримав перепустку в царство обману.

    Наступна фаза - встановлення контакту з людиною. Головне на цій стадії - зацікавити жертву! Приміром, циганкам відомо, що набір життєвих проблем у всіх людей приблизно однаковий: труднощі у взаєминах із близькими, турбота за дітей, за власне здоров’я, бажання розбагатіти тощо. Тепер знайома ситуація. «Гадалка» бере вас за руку і починає швидко говорити, перебираючи ці проблеми. Чуття у циганок відточене настільки, що за прискореним пульсом людини (видає колір обличчя), поглядом або несвідомим інстинктивним рухом вона здогадується, коли попала прямо в ціль. Після знаходження «хворого місця» починається наступ: ворожка намагається створити ілюзію близької небезпеки, залякати жертву («Вижу, красавица, что муж твой тяжело болен и скоро умрёт!») або, навпаки, робить акцент на позитивних емоціях - можливість швидко розбагатіти, вийти заміж. Людина, яка перебуває у полоні сильних емоцій, перестає розуміти, я б сказала, тверезо оцінювати, очевидні факти.

    Якщо циганці вдалося викликати такі емоції - це початок її успіху. Застосовуються додаткові прийоми, які діють на підсвідомість. Ворожка непомітно копіює дихання жертви, її позу, рухи, міміку, швидкість мовлення. Дуже важливий контакт з вашою правою рукою, взаємодія з нею впливає на підсвідомість. Адже відповідає за рух і роботу. Також, відіграють свою роль атрибути, приміром, вокзалу: шум, тіснява, яскравий одяг циганок. Канали сприймання підходящого фактажу звичайної людини перевантажуються великою кількістю інформації. Те, що мозок вже не здатен сприймати (наприклад, швидкий, не зовсім зрозумілий монолог циганки), не задіюючи аналітичне ваше, читачу, мислення, без перешкод потрапляє у підсвідомість, впливаючи на психіку. В цей момент робота мозку повністю переключається на праву півкулю сірої маси (в зону емоцій), працювати продовжують лише ті нервові клітини, які обробляють інформацію, що йде від циганки. Інші відділи головного мозку знижують свою активність та «засинають».

    ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПЕРЕЙТИ ДО НАСТУПНОЇ фази впливу на психіку, циганка проводить своєрідний тест - здійснює якийсь рух. Якщо жертва синхронно відповідає їй тим же, можна констатувати, що людина - у стані легкого трансу. Зміни, що відбуваються в цей момент, помітні й непрофесіоналу: обличчя людини розслабляється, розгладжуються зморшки, дихання стає повільнішим і більш глибшим, в очах з’являється блиск, об’єкт впливу стає «закоханим». А потім що? Почуття штучно створеного страху примушує жертву страждати, відчувати крайній ступінь напруги. В цей час циганка пропонує спасаючу «пілюлю»: «Сними кольцо, на нём порча!», «Положи гривну, вернутся две!», «Отведи домой, отдай «проклятые» деньги!». Жертва в цей час майже повністю підкорюється, оточуючих людей сприймає смутно, не вловлює смислу того, що відбувається.

    ОСТАННЯ ФАЗА - КОДУВАННЯ НА ЗАБУТТЯ ТОГО, ЩО СТАЛОСЯ. Наприклад, якщо циганка відібрала у жертви гроші, то обов’язково скаже перед тим, як відійти від неї: «Эта вещь - чужая! Ты её никогда не видела». Через це більшість і не пам’ятає, що з ними сталося. «Отверезіння» жертви та адекватне сприйняття оточуючої дійсності настає через декілька хвилин після того, як циганка відійде. Бувають випадки, коли транс продовжується протягом декількох годин.

    Серед вікових категорій, які найбільш привабливіші для циган, є студенти. Молодь, яка приїздить до столиці на навчання, взагалі перебуває деякий час у трансі. Незвичний потік машин та людей, зміна оточення та п’янкий присмак самостійності спричиняють появу надзвичайно сильних емоцій, які притуплюють почуття страху та інстинкту самозбереження. Саме в такому стані цигани «підловлюють» своїх жертв на вокзалах та у підземних переходах міста. Набір проблем у студента ще вузчий, ніж у дорослої людини (нерозділене кохання, бажання слави, швидкий успіх), до того ж його самовпевненість та наївність значно полегшують роботу ворожки.

    Як же себе захистити від циганського впливу? Дуже просто. У випадку прохання поворожити чітко дайте зрозуміти, що вам це не цікаво, але не заводьте довгі розмови із поясненнями та наведенням прикладів. А головне - не потрібно їх боятися. Важливу негативну роль у «зачарованості» циганами відіграють стереотипи, буцімто вони гіпнотезери. Також допомагають безліч історій про надзвичайні екстрасенсорні здібності циган, їх уміння бачити людину «наскрізь». Чи не володарі рентгенівських променів!.. Насправді, як ви змогли переконатися із статті, все набагато простіше.

    ВІД РЕДАКЦІЇ. Маємо своєрідний оберіг від притягань до пересічної людини з боку ворожок. Головне у цій ситуації - збентежити горе-екстрасенса, запропонувавши відповісти на не передбачуване для нього запитання. Приміром, «Потому что норсульфазол?». Діє напрочуд вдало. Поки «воно» второпає, що вам відповісти, ви вже накиваєте п’ятами...

    Ольга ЛЕЩЕНКО, психолог локомотивного депо ст. Жмеринка

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05