РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 9-10 (4 березня 2011)
  • Випуск №9-10 4 березня 2011
    Зміст
    1. «ЛЕЛЕЧА служба» на Повітрофлотському проспекті (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    2. Залізничний характер Олени Сидоренко (Анатолій РОМАНОВ)
    3. Призначення - робити цей світ радісним (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    4. Залізницею від дому і додому (Ядвіга ОСТРОВСЬКА)
    5. У пошуках оптимального рішення (Оксана КЛИМЧУК)
    6. Молоді є на кого рівнятись (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Кран машиніста - в надійних руках (Анатолій РОМАНОВ)
    8. Як здійснюються мрії (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. Про прекрасних братів Лазаревських (Микола ПАЦАК)
    10. Господиня станції Путивль (Микола ПАЦАК)
    11. Історія та сьогодення Південно-Західної (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    12. Пам’ятати про минуле, дбати про майбутнє (Олександр ЦАРИК)
    13. Полонила душу пісня (Оксана КЛИМЧУК)
    14. Наталка КАНЕВСЬКА: «За розум я благаю взятись» (Никифор ЛИСИЦЯ )
    15. Ох, уж эти роды!... (Леонид КРИВОВ г. Казатин)
    16. Найслабша ланка - у дорозі (Микола ПАЦАК)

    «ЛЕЛЕЧА служба» на Повітрофлотському проспекті

    ... або Як народжується прекрасна половина людства.

    Появі цього інтерв’ю сприяла чудова нагода. На початку лютого дружина колеги перебувала при надії. Де відбуватиметься зустріч немовляти зі Світом? Жодних сумнівів у майбутніх тата і матусі з приводу вибору медичного закладу не виникало. Звісно ж у пологовому відділенні Дорожньої клінічної лікарні №2 ст. Київ Південно-Західної залізниці.

    Річ у тому, що родина Дмитра і Дар’ї КОСТЕРНИХ обрала цю столичну «лелечу службу» з усіх подібних закладів через те, що, як вони дружньо висловились, знають не з чужих слів: залізничні медики допомогли не одному поколінню працівників столичної магістралі з’явитися на Світ. І що головне, це завжди відбувалося за сприятливих умов для породіллі та немовляти.

    Завдяки чому? Які фактори сприяють тому, що фахівці з акушерства, гінекології та неонатології позитивно впливають на бебі-бум, що спостерігається останнім часом? Із цими запитаннями ми звернулися до головного лікаря ДКЛ №2, почесного залізничника Олександра КАНЕВСЬКОГО.

    - Спочатку про те, що наше відділення розраховано, як говорять медики, на одночасне функціонування 30 ліжок. У тому числі три з них слугують для проведення інтенсивної терапії для майбутніх і тих мам, які щойно народили. Ясна річ, у структурі пологового працює відділення для новонароджених. Тут одночасно набираються сил 35 малят. У разі потреби - чотири ліжка для проведення інтенсивної терапії.

    Тепер про те, що досвід та кваліфікація моїх колег, а також оснащення нашого стаціонару дозволяють проводити методики класичного акушерства в поєднанні з новітніми методиками проведення пологів. Для надання адекватної акушерської та неонатологічної допомоги, що базується на основних принципах перинатальних технологій, вагітним, породіллям та малюкам є сучасна діагностична та лікувальна апаратура. Практично всі лікарі мають вищу кваліфікаційну категорію і системно проходять навчання. Це цілком відповідає нормативним документам Міністерства охорони здоров’я, тож пологове відділення має відповідний статус. Кваліфікація медичного персоналу дозволяє проводити обстеження та лікування вагітних з різною акушерською патологією. У максимально короткі строки проводиться діагностика та підбір відповідного лікування. Наші лікарі проводять моніторинг стану вагітної та дитини. Це дозволяє гарантувати щасливі пологи. Крім того, сумісне перебування матері та дитини в одній палаті - запорука доброї роботи нашої «лелечої служби».

    - Олександре Самуїловичу, навіть незначне застосування медичних термінів у контексті сьогоднішньої розмови свідчить про те, що основні принципи роботи пологового відділення - індивідуальний підхід до кожної пацієнтки, яка звертається спочатку за консультацією до Центру жінки, а згодом - і до спеціалістів пологового відділення. Доречне запитання, майже вся країна обговорює «проект» однієї з відомих зірок української естради народжувати у воді. Яка Ваша думка щодо цього? Розкажіть, будь ласка, як створюється належний комфорт?

    - Хай там як, а пологи у воді - методика небезпечна за багатьох причин. Одна з них - можливе недотримання санітарних норм. Величезний ризик. Тому ми віддаємо перевагу традиційному проведенню пологів та кесарському розтину - за показами.

    Зазначу, що завдяки застосуванню сучасних дезінфекційних засобів та технологій на двох з половиною поверхах відділення царює стерильна чистота. Маю на увазі не лише медичні кабінети, спеціальні операційні зали та неонатологічне відділення. Затишок зберігається в одномісних, двомісних та тримісних палатах з функціональними ліжками.

    Холодильники та телевізори, санвузол та душова кабіна у кожній палаті - далеко не повний перелік речей, які забезпечують сучасний комфорт.

    - Знаю, що, коли Ви стали керівником клініки, то почали впроваджувати програму «Ідеальний лікар». Мова не лише про кваліфікаційний рівень Ваших колег?

    - Повторюсь, разом з колегами я є прихильником ставлення до кожного пацієнта на індивідуальних засадах. Біоетика та деонтологія - науки, що вчать об’єднувати досягнення медицини із духовністю. У нашому випадку тісний контакт «лікар - пацієнт» допомагає тим, хто переступає поріг медичного закладу, довіряти спеціалістам. Останні мають дотримуватися бага-тьох моральних чинників, основний з яких - не нашкодь. З точки зору роботи пологового відділення, скажу, що ми є прихильниками сумісного перебування матері та дитини від народження до виписки, раннього грудного вигодовування малюка, вакцинації діточок лише за згодою батьків. А також використання технології «теплового ланцюжка» - зокрема, безпосереднього контакту матері та дитини («шкіра до шкіри») з метою запобігання гіпотермії (надмірного охолодження - ред.) новонароджених. Не забороняються також партнерські пологи.

    - Олександре Самуїловичу, будь ласка, варто докладніше розповісти про партнерські пологи, тобто із татом.

    - Завжди радимо, щоб ті голови сімей, які збираються бути присутніми під час появи їхніх дітей на цей світ, з’ясували всі «за» і «проти». Ясна річ, перше, про що дбає турботливий чоловік, який квапиться разом із дружиною до операційної зали, щоб і майбутній породіллі, і малюку було якомога, зрозумійте правильно, безпечніше. У нашому пологовому відділенні ця методика практикується давно. Відомо, що за умов, коли поруч із дружиною її чоловік, спостерігається значно менший відсоток патологій. Присутність близької людини заспокоює жінку, надає їй впевненості у власних силах. А від її емоційного стану, як відомо, залежить, як відбуватимуться пологи. Присутність батька або когось з найближчих родичів зручно лікареві. Адже, приміром, тато, який постійно перебуває поруч із дружиною, може миттєво реагувати на всі її потреби і вимоги. Дуже важливо, щоб майбутній тато-партнер пройшов підготовку на спеціальних короткострокових курсах. Тоді він буде не своєрідним тягарем, а реальним помічником. Якщо витримає психологічні навантаження. Між іншим, мені відомі випадки, коли чоловіків відвозили до реанімаційного відділення безпосередньо з операційної зали пологового відділення.

    Браво, якщо татусь витримує все, як належить. Присутність його у мить появи у невідомий світ нащадків, його емоційна участь дуже зміцнює сім’ю. Практика доводить, що такі чоловіки є найбільш вмілими батьками та мають більш тісний контакт з дитиною. А жінки, які народжують спільно з обранцем, як правило, не страждають від післяпологової депресії. Їм легше адаптуватися у ролі матері.

    - Олександре Самуїловичу, знаю, що у пологовому відділенні ДКЛ №2 існують традиції. Маю на увазі, паспорт новонародженого, який вручається батькам у день виписки. Як на мене, добрий приклад для того, щоб родина надовго не забула про будні медиків та свята родин...

    - Додайте до паспорта оригінальний браслет, яким нагороджуємо кожну дитинку у мить появи на Світ. Щодо паспорта, то це доволі красивий документ, який котирується серед молодих батьків, а у подальшому житті і серед їхніх діточок. Там серед інших є такі напутні слова: «Як вода джерельна будь завжди здоровий, хай сміються очі, не хмуряться брови, зігрівають серце почуття високі, а Господь дарує сто щасливих років».

    ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

    Нещодавно в родині Дмитра та Дар’ї Костерних відбулася чудова подія. На Світ з’явилася завдяки допомозі лікаря акушера-гінеколога Ніли Захаренко дорога серцям молодих батьків Улянка. Мила, всміхнена, здорова дівчинка. 14 лютого - у День всіх закоханих. З Божою допомогою! Як на нашу думку, День Святого Валентина частину наших співгромадян зачіпає хоча б на якомусь підсвідомому емоційному рівні. Це свято вже традиційно вважається молодіжним: закохані обмінюються подарунками, листівками-валентинками, хтось робить пропозицію руки та серця, а також є багато охочих офіційно зареєструвати своє кохання в цей день. У сім’ї Костерних сценарій цього свята доля дещо, так би мовити, інтерпретувала. У закоханих батьків на руках бажане немовля. Таїнство народження, за словами Дар’ї, відбулося напрочуд прекрасно. Жінка народила дівча, подарувавши Світу найкоштовне. У розмові із рабочесловцями Дмитро і Дар’я були одностайними - поява нового життя супроводжується шквалом емоцій, радістю батьків та їхніх близьких. Вони задоволені, що їхня донечка народилася саме у залізничній лікарні.

    У день виписки Дар’ї та Уляни Костерних з пологового відділення кореспонденти стали свідками цієї події (на фото). А разом з молодими батьками радість розділили головний лікар ДКЛ №2 Олександр КАНЕВСЬКИЙ, завідуюча відділенням неонатології Ірина ФІЛАТОВА, завідуюча пологовим відділенням Тетяна БЕРЕЖНА та заступник головного лікаря ДКЛ №2 Леся ДРОФА.

    Будьте здорові та щасливі Дмитро, Дар’я та Уляна!

    Фото Олега КАЗИКІНА

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Залізничний характер Олени Сидоренко

    Скажу відверто: спілкуватися з Оленою Сидоренко було не просто. Коли ми піднялися до кабіни маневрового тепловоза, вона дала нам зрозуміти: робота є робота. Не до балачок. Проте навіть під час коротенької розмови ми переконалися: перед нами - справжня залізничниця...

    Багато спецІальностей на залізниці звично мають жіноче обличчя: квитковий касир, прийомоздавач вантажів, провідник, навіть серед начальників станцій - чимало представниць прекрасної статі. А є такі професії, на які чоловіки ревно утримують монополію. Скажімо, професія машиніста. Хоч у жодній інструкції на чоловічу прерогативу у цій справі й натяку нема, та жінки за пульт керування локомотивом не сідають. Олена Сидоренко вирішила порушити сталу патріархальну традицію. Були у дівчини для цього вагомі підстави. Коли виростаєш в залізничній родині, то про іншу професію й гадки не маєш. Вся родина Олени працює на ст. Дарниця. Батько Василь Якович - машиніст тепловоза, мати Лілія Геннадіївна - чергова по станції, сестра Валентина - чергова по парку. Та Олена поставила собі за мету не просто стати залізничницею, а й успадкувати батьківську професію.

    Вона успішно закінчила Київський електромеханічний технікум, після чого влаштувалась оператором при черговому в локомотивне депо Дарниця, де працює її батько. Проте «тихе життя» оператора не влаштовувало беручку до роботи з технікою дівчину. Вона стала добиватися призначення на посаду помічника машиніста. Керівництво депо, зважаючи на наполегливість, відповідальність, технічну грамотність дівчини, дозволило їй скласти фахові іспити. І ось Олена підіймається до кабіни тепловоза ЧМЕ3. Першим її наставником був Володимир Дирда - один з найдосвідченіших машиністів у колоні №4. Всі необхідні знання, практичні навички дівчина схоплювала миттєво. «Кращого помічника мені й не треба», - сказав тоді сивочолий машиніст. З тієї пори минуло три роки. Машиніст-інструктор колони №4 Іван Пащенко каже, що за цей час Олена зарекомендувала себе з найкращого боку. І тепер її, як досвідченого помічника, ставлять на підтримку тих машиністів, які тільки-но починають фахову стезю. Маневрова робота на станції дуже складна, вимагає великого обсягу технічних знань і практичних навичок. Для Олени проблем у цьому не існує. Вона вже зараз готова зайняти місце за правим крилом локомотива. Проте для цього треба пройти курс навчання в технічній школі. «Ось здам сесію і подумаю про це», - каже дівчина. Робота в депо не заважає їй здобувати вищу освіту, осягати премудрості менеджменту. Який в подальшому обрати шлях? Підкаже саме життя.

    А поки Олена не залишаЄ мрії стати машиністом. І можна не сумніватися: її мрія здійсниться. Характер у цієї тендітної симпатичної дівчини справді залізничний. Тим паче є в депо Дарниця яскравий приклад для наслідування. В музеї історії підрозділу на одному зі стендів можна побачити портрет героїчної жінки-машиніста Клавдії Тодчук, яка під час війни безстрашно водила поїзди фронтовими маршрутами.

    Можна стверджувати, що жінки на залізниці - завжди на передньому краї, як у воєнні часи, так і в мирні дні.. Клавдія Тодчук - це славне минуле Дарницького депо, а Олена Сидоренко - його сьогодення і майбуття.

    - Так тримати! - хочеться побажати цій наполегливій цілеспрямованій дівчині. - Ти на вірному шляху!

    Фото Олега КАЗИКІНА

    Анатолій РОМАНОВ

    Призначення - робити цей світ радісним

    Років десять тому тогочасний спікер українського парламенту поздоровив у переддень Міжнародного жіночого дня прекрасну половину людства такими словами: «Щиросердно хочу поздоровити жінок - трудівниць і тих, хто працювати не бажає». Відомий політик, який увійшов в історію творення нашого законодавства не лише такою фразою, намагався сподобатися усім. Цей, м’яко кажучи, афоризм автор привів задля того, щоб запевнити зокрема читачок газети залізничників, що думка відомого конгресмена, якого зайвий раз не варто піарити, не є всеохоплюючою. Тобто, сьогодні не про тих, «хто працювати не бажає».

    На залізничному транспорті трудяться тисячі прекрасних жінок, спеціалістів найвищого класу, які талановито поєднують складну і відповідальну роботу на сталевих коліях з не простою, але почесною роллю Матері і Берегині сімейного вогнища. Без вас, любі читачки, без вашої активної і діяльної участі робота Південно-Західної залізниці неможлива. Адже ви нарівні з чоловіками несете відповідальність за безпеку руху поїздів, кваліфіковано керуєте процесом перевезень, забезпечуєте якісне функціонування пасажирського комплексу тощо. А вдома ви встигаєте розібратися із повсякденними домашніми турботами, вихованням дітей. І все це заради того, щоб створити затишну атмосферу для рідних та близьких. Ваші оптимізм та цілеспрямованість по-справжньому окрилюють колективи, сприяють досягненню нових трудових висот.

    Написав і замислився: чи не надто пафосним виходить це звернення на адресу завжди ласкавих, жіночних і прекрасних трудівниць? Аж ніяк.

    У зв’язку із цим пригадується, який величезний потік листів отримує редакція напередодні жіночого свята. Та й упродовж року. Пошта - від колег-чоловіків. Найактивнішими дописувачами впродовж останніх трьох років є бахмацькі ремонтники пасажирського рухомого складу, ніжинські колійники, енергетики з Новограда-Волинського та приймальники поїздів пункту комерційного огляду ст. Козятин-1. Квапляться представники сильної статі поздоровити працьовите жіноцтво. У тих нехай і небагатьох рядках - приязні слова подяки за невичерпну доброту, за душевну щирість, за вміння робити наш світ радісним і весняним.

    І це попри те, що сьогодні телебачення через рекламу, через телесеріали, передачі на кшталт «Життя у розкошах», «Зірковий квадрат», «Грошовий трикутник» тощо (назви змінено - суть проектів і аналоги відомі) транслює стереотипні погляди на жінок. Образ сексуально-емоційних молодих красунь, яким взагалі у дуже малій мірі притаманні розум і волелюбство, заполоняє інформаційний простір. У глянцевих журналах жіноча білизна і предмети особистої гігієни вже беруть участь у діалогах на будь-які теми з тими, хто ними користується. Тобто жіноцтвом. Нісенітниця?! Давно склалося враження, що такі «героїні» призначені лише для сексуального задоволення сильної статі. Бо, повторимось словами спікера парламенту, працювати не бажають.

    У сьогоднішньому номері «Рабочего слова» ми повернулися до образа жінки-трудівниці, активної, цілеспрямованої особистості в усіх її іпостасях - люблячої дружини, подруги, матері. Уважно перечитайте замальовки на газетних шпальтах про дівчину-помічника машиніста з Дарниці, почесних залізничниць із Малина, Шепетівки, Кам’янця-Подільського, Путивля. Їхнє призначення - робити цей світ радісним.

    Може здатися, що над формуванням останнього номера працювали лише журналісти-чоловіки. В жодному разі. Про душевну і природну красу, про розум, інтелект, про вміння вирішувати сотні важливих питань залізничницями намагалася розповісти вся творча група редакції. Як це вдалося? Оцінювати вам, читачі. Зі святом весни!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Залізницею від дому і додому


    провідник вагона №7 поїзда №623 Тетяна ГУСАКОВА

    Залізниця - це вагома частина мого свідомого життя. Їздила спочатку до дочки Ніни, яка навчалась у Київському педінституті ім. Горького, пізніше - до смт Глеваха, де Ніна проживає і сьогодні із сім’єю, і вже три роки ми, її батьки, проживаємо поруч.

    Майже 10 років я, як кореспондент і волонтер водночас, супроводжувала у поїздках по Україні дітей, хворих на ДЦП.

    І скрізь нас, пасажирів, зустрічали люб’язні, з доброзичливою посмішкою провідники, працівники міліції, начальники поїздів.

    Вже майже два з половиною роки минуло з того часу, як я була у Кам’янці-Подільському. Все не дозволяв стан здоров’я. Та спасибі дочці і зятю, Ніні та Олександру Шепеленкам, - допомогли стати на ноги.

    Земля - давно під білою ковдрою, а я ще подумки перебуваю у жовтні. Теплому, сонячному.

    Саме у цю чудову пору, з не по-жовтневому зеленими посадками дерев та алей, березами з ледь пожовклим і червонуватим листям, я вирішила поїхати на батьківщину.

    ПОЇЗД №623 КИЇВ - КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ


    начальник вокзалу м. Кам’янець-Подільський Антоніна НЕТЕЧА

    Квиток з Києва до Кам’янця-Подільського біля вагона №7 я вручила дуже гарній, ще й з доброзичливою усмішкою провідниці Тетяні ГУСАКОВІЙ - так вона представилась, зайшовши в купе. Чим більше я спілкувалась з красунею, тим цікавіше було слухати її розповіді про улюблену професію.

    Закінчила вона ліцей залізничного транспорту в м. Чернігові. Незаміжня, залицяльників - хоч відбавляй, та вона всіх тримає на відстані, дає зрозуміти, що найголовніше для неї - це робота. Кохання прийде із часом. На запитання, чому обрала саме цю професію, Таня відповіла, що це - сімейна традиція.

    Мати її, Ніна Михайлівна, працює провідницею вже 37 років. І любов до подорожей, до спілкування з пасажирами, вміння культурно і ввічливо обслужити їх, обережно згладити «гострі кути» - все це Ніна Михайлівна передала своїй дочці Тетяні, і вона гідно продовжує, збагачує, оновлює традиції своєї матері. І дійсно, у вагоні чисто, охайно, світло, затишно. По кілька разів заходить у кожне купе, цікавиться, чи задоволені пасажири, пропонує чай, каву, воду, печиво. Як приємно і спілкуватись з нею, особливо мені, людині солідного віку, учасниці Великої Вітчизняної війни.

    Провідниця Т. Гусакова запросила до свого робочого купе начальника поїзда №623 Івана Самойленка. Цікавою і плідною була зустріч. На жаль, не встигла його сфотографувати, та постать його запам’яталась надовго. Високий, стрункий, впевнений у собі, охочий до розмови, зі сріблястими скронями, військовою виправкою.

    З розмови з ним зрозуміла, що це яскрава особистість, високопрофесійний, з глибоким аналітичним мисленням фахівець із хорошими організаторськими здібностями. Він вміє слухати і чути, подати руку допомоги і підставити надійне плече.


    провідник вагона №6 поїзда №624 Зоя БАЛА

    Колектив поїзда №623 Київ - Кам’янець-Подільський, очолюваний ним, - це одна велика родина, господарі 15 вагонів, 24 провідника, які підмінюють один одного, даючи відпочити. Вони зігрівають турботою всіх пасажирів, особливо ветеранів війни, праці, людей з особливими потребами. Про це свідчать записи у книзі відгуків - тут лише подяки.

    Іван Самойленко закінчив Київський технікум залізничного транспорту. Ще будучи юнаком, мріяв мандрувати, побачити світ, людей, тому і робота на залізничному транспорті стала його другою домівкою... Іван Володимирович залізницями об’їздив Прибалтику, Далекий Схід, Молдову, Білорусію, Росію, всю Україну.

    З дружиною Людмилою виховали чудових двох дітей. Син Євген пішов стопами батька, він закінчив Харківську академію залізничного транспорту, працює черговим по парку на ст. Дарниця. Дочка Ірина - лікар санепідеміолог у Москві. Діти - це гордість батьків.

    Бути у Кам’янці-Подільському і не побачити начальника вокзалу - це не у моєму характері.

    З розмови з Антоніною НЕТЕЧЕЮ я зрозуміла, що вона продовжує традиції своїх попередників. Кожну висловлену тезу обґрунтовує. А будує свої відносини з колегами та підлеглими на основі толерантності, терпіння, поваги до людей, тому й зуміла об’єднати навколо себе дружний колектив. Це людина, яка з першого погляду притягує до себе. Вона і гарна, і симпатична, і перше, що впадає у вічі всім, з ким би вона не спілкувалась, - її відвертість і щирість, відсутність зверхності над співрозмовником. Це дуже важливі риси людського характеру, особливо для керівника. Гарно про неї відгукуються і члени колективу. А ряд записів у книзі відгуків є тому підтвердженням.

    У народі іноді кажуть, що влада псує людину, але це не стосується Антоніни Сергіївни. Вона взагалі не уявляє свого життя без залізниці, хоч за фахом - бухгалтер. Любов до залізниці їй прищепив чоловік Олек-сандр Петрович, нині - старший електромеханік.

    - Ще під час навчання чоловік їздив у різних напрямках залізницею і так цікаво розповідав про нові міста, природу, людей, що своє захоплення передав і мені. А ще інколи брав мене з собою, - розповідає Антоніна Сергіївна.

    З 1991 р. Нетеча працювала у Жмеринській дирекції залізничних перевезень економістом, головним бухгалтером. Мрія бути поближче до залізниці здійснилась у 2009 р., коли Антоніну Сергіївну призначили на посаду начальника Кам’янець-Подільського вокзалу, де вона й працює в даний час.

    Із чоловіком Олександром виховали двох синів. Старший Андрій - черговий по станції, молодший Олександр - працівник банку.

    Я поцікавилась в Антоніни Сергіївни відносно придбання квитків, на що вона відповіла, що для учасників війни завжди є резерв. І дійсно, щойно дійшла черга до мене, як миловидна касир каси №2 Ганна РИБАЛТОВСЬКА люб’язно запитала, в який вагон я бажаю потрапити. Я відповіла, звичайно, що у купейний, і тут же отримала безкоштовний квиток за талоном і талон на білизну.


    начальник поїзда №624 Микола ПЛОЩЕНКО

    Два тижні гостювала у Кам’янці-Подільському. Та вже час вирушати в зворотному напрямку.

    ПОЇЗД №624 КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ - КИЇВ

    Провідниця вагона №6 Зоя БАЛА допомогла з речами зайти у вагон, хоч провожатий у мене був хороший, хазяїн родини, у якої я проживала, - Віктор ІВАНЕНКО.

    Зоя Бала вже 13 років працює провідницею. А поманила її ця професія формою одягу, спілкуванням з людьми, враженням від поїздок. Всю себе віддавала праці. Романтики, як вона висловилась, не шукала. Тому, вважає, і незаміжня. Весела, усміхнена, радісна, миловида, вона всією душею любить свою професію, яку унаслідувала від двоюрідних родичів, які все життя мандрують на колесах.

    Вона ще 20-річною дівчиною, яку родичі інколи брали із собою, так захопилась враженнями від поїздок, що іншої думки про подальший виробничий шлях і не було, крім праці провідника. Саме тому, у 1970-му переїхала до Козятина, де і закінчила місцеве залізничне училище.

    З любов’ю і повагою ставляться до неї друзі по праці, начальник поїзда. Микола Іларіонович Площенко безмежно закоханий у залізницю. Ще б пак! 21 рік безперервних мандрів безмежними просторами не тільки України, а й далеко за її межами.

    Мріяв про роботу на сталевих коліях ще з юних літ. Після школи закінчив курси провідників та Київський технікум залізничного транспорту, і врешті-решт здійснилися його мрії про мандри. Він же - провідник вагона №6. Микола Іларіонович розповів, що поїзд складається з чотирьох купейних і вісьми плацкартних вагонів. Помітила - скрізь затишно, охайно, кожен із провідників добре знає свою роботу, з повагою і турботою ставиться до пасажирів.

    - Чи не важко Вам працювати цілодобово? - запитую я начальника.

    - Та ні, ми допомагаємо один одному. А ще шість діб я працюю, а шість - вдома. Є й підмінні провідниці.

    Микола Площенко не дуже «ласий» до розмови, та як висловить свою думку відносно улюбленої професії - відчувається діловитість, цілеспрямованість, невичерпна енергія, вміння згуртувати колектив, який очолює. Завдяки цьому викликає у підлеглих повагу, симпатію та довіру.

    Я вдячна Богові, що допоміг мені не тільки побувати у Кам’янці-Подільському, а й познайомитись із чудовими людьми, безмежно закоханими у свою працю, яка так необхідна кожному із нас.

    Шановні працівники залізничного транспорту, шановні працівники редакції газети «Рабочее слово», від усієї душі і щирого серця вітаю вас усіх! З весною!

    На фото: провідник вагона №7 поїзда №623 Тетяна ГУСАКОВА; начальник вокзалу м. Кам’янець-Подільський Антоніна НЕТЕЧА; провідник вагона №6 поїзда №624 Зоя БАЛА; начальник поїзда №624 Микола ПЛОЩЕНКО.

    Фото Олега КАЗИКІНА

    Ядвіга ОСТРОВСЬКА

    У пошуках оптимального рішення

    Сьогодні ми запросили до розмови начальника Коростенської дирекції залізничних перевезень Василя ЯРЕМЕНКА. Передусім для того, щоб почути, як мовиться, з перших вуст, про пріоритети, проблеми й досягнення в роботі коростенців. А також, аби довідатися, як готується дирекція до змін, які плануються з впровадженням першого національного транспортного коридору Львів - Київ - Донецьк.

    - Василю Васильовичу, як можна охарактеризувати сьогоднішню роботу колективу Коростенської дирекції залізничних перевезень?

    - Нинішній рік ми розпочали з нормального робочого ритму. Якщо ж проаналізувати 2010-й, то результати свідчать, що наш колектив зробив вагомий внесок у роботу Південно-Західної залізниці, поліпшивши показники 2009-го. Звісно, це підтверджується досягнутими результатами в експлуатаційній і фінансовій діяльності дирекції. Відправлення вантажів зросло торік на 2 млн. 712,6 тис. тонн або на 21,5% до рівня 2009 р. Більше, ніж планувалося, відправили нафтопродуктів, торфу, чорних металів, будівельних матеріалів, деревини та іншого.

    Щодо пасажирообороту, то виконання цього показника складає 101,8%. У приміському русі статистика свідчить: пасажиропотік зменшився в порівнянні з позаторішнім рівнем.

    До того ж проблемним залишається питання компенсації за перевезення пільгових категорій громадян. Хоч торік і отримано 838,4 тис. гривень від місцевих адміністрацій, але це практично тільки половина від пред’явлених нами сум за перевезення пільговиків.

    Вважаю за необхідне сказати і про результати фінансово-економічної діяльності. Скажімо, доходи від основної діяльності по дирекції у порівнянні із тим же 2009 р. зросли на 11 мільйонів 831 тис. гривень.

    - Укрзалізницею розроблено семирічну програму системного впровадження швидкісних денних поїздів, про це повідомляв у центральних ЗМІ генеральний директор Укрзалізниці Михайло Костюк. За його словами, програма впроваджуватиметься поетапно. Спершу створюватиметься швидкісний транспортний коридор Львів - Донецьк - Харків, який буде полігоном для випробування технології розмежування руху пасажирських та вантажних поїздів. Як відомо, на Коростенську дирекцію планується відхилення вантажного вагонопотоку у зв’язку із роботами з метою запровадження швидкісного руху до Львова. Що ж буде здійснено для організації пропуску вагонопотоку?

    - Так, нині готується впровадження першого національного пасажирського транспортного коридору Львів - Київ - Донецьк. Це робиться передусім для того, щоб створити кращі умови для руху пасажирських поїздів. По Південно-Західній залізниці цей коридор пройде від Гребінки до Підволочиська, через станції Київ-Пасажирський, Фастів, Козятин, Жмеринка, Хмельницький, з відхиленням вантажного потоку із зазначеного напрямку. Передбачається, що частина вантажів транспортуватиметься нашою дирекцією. Зокрема, за напрямками: Дарниця - Коростень - Шепетівка - Здолбунів та частково Коростень - Сарни, Фастів - Житомир - Бердичів і Фастів - Житомир - Ново-град-Волинський - Шепетівка. Для повної реалізації програми, на період організації ремонтних робіт з підготовки швидкісного пасажирського руху, чимало справ потрібно нам зробити, аби забезпечити пропуск вантажних поїздів, які курсуватимуть від-хиленими маршрутами. І це, передусім, на дільниці Фастів - Житомир. До речі, тут вже ми відновили з’єднувальну обвідну колію на дільниці Станишівка - Бистра протяжністю 2,4 км в обхід станції Житомир. Розпочато будівництво постів ЕЦ на станціях Степок, Станишівка. Водночас, нагадаю, що на цьому напрямку тривають роботи з електрифікації. Словом, справ на цій дільниці чимало, і ми разом з керівниками підрозділів працюємо над тим, щоб знайти оптимальне вирішення поставлених завдань.

    - Чи передбачаються якісь зміни по ст. Коростень?

    - Нині розглядається питання про те, щоб розвантажити станцію Коростень за рахунок перенесення значної частини робіт, пов’язаних з обробкою транзитних поїздів, на ст. Коростень-Подільський.

    Запитувала

    Оксана КЛИМЧУК

    Молоді є на кого рівнятись

    Життя кожного з нас складається із чисельних стежечок, які то прямо, то манівцями ведуть людину до її покликання. Проте іноді вони повертають доволі несподівано. Так сталося і в житті моєї співрозмовниці.

    Народилася Валентина КУХАРЧУК на Малинщині (Житомирська область) в селі Баранівка. Батьки її були споконвічними хліборобами. Тут в краю безкраїх пшеничних ланів, по яких подекуди, наче підморгують, синьоокі волошки, чи налитий зерном, немовби восковий, житній колос, минуло її дитинство й юність. Тут зустріла вона свого судженого, з яким створили сім’ю. Та в один момент доля розпорядилася так, що Кухарчуки залишили своє хліборобське життя і розпочали інше - робітниче. Але той новий шлях захопив їх у свій стрімкий ритм, і вони досить швидко до нього звикли.

    Спочатку Микола Петрович влаштувався складачем на ст. Пенізевичі. Жінці тим часом довелося попрацювати в Малині касиром на автостанції. Але з 1980 року вони обоє стали трудитися і жити в Пенізевичах. Тут, поблизу станції, в оточенні зеленого шуму височезних сосон, розташувалося їхнє затишне помешкання. Валентина Іванівна встигала і турбуватися про своє родинне вогнище, і по службі досягла чималих успіхів. Ота працьовитість, що передавалася від дідів-прадідів в її роду, почуття обов’язку і відповідальність допомагали жінці завжди. І коли вона спочатку трудилася і оператором поста централізації, і черговою по коліях, і тоді, коли перейшла у вантажну касу. Прийомоздавальник, старший прийомоздавальник, старший товарний касир - це ті сходинки, якими пройшла Валентина Кухарчук.

    Робота на станції Пенізевичі ніколи не відзначалася спокоєм. Ні за радянських часів, ні зараз. Адже об’єми навантаження значні, інтенсивний рух поїздів. Відомо, станція є своєрідною «школою» для молодих працівників, яких часто сюди направляють на стажування. Багатьох з них учила тонкощам залізничної справи Валентина Іванівна. Зараз вона вийшла на заслужений відпочинок.

    Коли ж завели мову про те, що найбільш запам’яталося за роки праці, вона згадувала і своїх колег, з якими довелося працювати, і керівників залізниці, які відвідували станцію свого часу. А також те, як вручав їй нагороду в Коростенському будинку культури залізничників Борис Олійник. І не просто нагороду, а найвищу відзнаку залізниці - знак «Почесному залізничнику». Це було для жінки досить несподівано, і вона потім довго не могла вгамувати хвилювання, що її працю так високо оцінено. Та однозначно можна сказати, що своєю сумлінністю, небайдужістю до щоденного життя магістралі ця звичайна скромна жінка того вповні заслужила. І саме на таких працівниках, які на своїх місцях кропітливо роблять доручену справу, з турботою, вболіванням за результат, і тримається міць нашої магістралі.

    Тож молодшим представникам колективу станції Пенізевичі є з кого брати приклад, є на кого рівнятись. Утім, як і донькам Валентини Іванівни та онукам.

    Оксана КЛИМЧУК

    Кран машиніста - в надійних руках


    бригадир з навчання Олександр ХРИСТЕНКО

    Для багатьох тисяч киян і мешканців Київщини електричка настільки міцно увійшла в побут, що сприймається вже не просто як транспортний засіб, вона є своєрідним стилем життя. І навіть важко уявити, що станеться, якщо приміські поїзди раптом перестануть ходити. Для багатьох населених пунктів життя зупиниться. Не лише в переносному, а й у буквальному розумінні. Та нехай пасажири не хвилюються. Про те, щоби цього не сталося, дбає когорта надійних, відповідальних, грамотних фахівців. Сьогодні оповідь саме про них.

    В ОЧІКУВАННІ «КІЛЬЦЕВОЇ»

    Основна турбота із забезпечення приміських пасажирських перевезень Київського вузла припадає на оборотне депо Борщагівка моторвагонного депо Фастів. Про те, як організовано роботу локомотивних бригад, ведемо розмову із заступником начальника моторвагонного депо Фастів з експлуатації Олександром ОСИПЕНКОМ. Олександр Анатолійович у депо з 1976 р. Починав слюсарем, був помічником машиніста, машиністом, машиністом-інструктором, заступником начальника депо з експлуатації. Тож досвіду вистачає.

    З фахових азів починає оповідь співрозмовник. З його слів дізнаємося, що до оборотного депо приписано 34 електропоїзди, і кожен має свого господаря - старшого машиніста. Ці фахівці несуть персональну відповідальність за технічний та санітарний стан «своєї» електрички. Місцеві локомотивні бригади водять приміські електропоїзди у бік Коростеня, Гребінки, Ніжина, Фастова, Миронівки, а також за внутрішнім столичним маршрутом Київ-Петрівка - Троєщина.

    Цех експлуатації складається з п’яти локомотивних колон, до яких входять понад півтори сотні машиністів і майже стільки ж помічників машиністів. Локомотивні колони очолюють машиністи-інструктори Петро КУСТАШ, Віктор ЄВТУШЕНКО, Віктор МЕЛЬНИК, Сергій МАЛИНОВСЬКИЙ та Олександр ЛИСИЦЯ. На їхні плечі лягають обов’язки з підготовки та організації чіткої діяльності локомотивних бригад Київського обороту. Роботу налагоджено за встановленою технологічною схемою: контрольно-інспекторські перевірки, раптові перевірки, контрольні поїздки. За такими клопотами не встигаєш озирнутися.

    Ось із контрольної поїздки повернувся до депо Олександр Лисиця - «наймолодший» із машиністів-інструкторів. Олександрові Анатолійовичу 40 років, на посаді машиніста-інструктора - два роки. Він охоче долучається до розмови й оповідає, що його колона опікується міськими електричками і виникла з впровадженням маршруту Київ-Петрівка - Троєщина. В ній налічується 27 машиністів, усі ІІ та І класу, і 28 помічників машиніста. На міському маршруті курсують поки два електропоїзди. Проте найближчим часом їхня кількість має зрости. Відомо, що міська адміністрація прийняла рішення щодо сприяння впровадженню кільцевої електрички. Вже до 1 вересня поточного року на маршрут Дарниця - Борщагівка має вийти кілька нових швидких електропоїздів.

    Як здійснюється в депо підготовка машиністів та помічників машиніста? Таке питання адресуємо бригадиру депо з навчання Олександру ХРИСТЕНКУ. Олександр Іванович - машиніст з величезною практикою. Після закінчення Київського електромеханічного технікуму в 1979 р. працював помічником машиніста електровоза в локомотивному депо Кушнурун Цілинної залізниці (Казахстан). У моторвагонному депо Фастів - з 1982-го, машиністом - з 1984-го.

    Ми сидимо в просторому кабінеті технічного навчання, у якому можна розмістити понад сорок осіб. Кабінет насичено плакатами, наочними посібниками, схемами. До речі, є тут і діюча схема-тренажер електричного обладнання електропоїзда ЕР9м, і діючий макет пульту управління. Та найефективніший помічник у справі технічного навчання машиністів - комп’ютер з великим монітором, який вже впродовж двох років допомагає локомотивним бригадам збагачуватися необхідними фаховими знаннями. У програмне забезпечення комп’ютера закладено обширну технічну інформацію з необхідними ілюстраціями та схемами, нормативними актами, інструкціями, розпорядженнями керівництва. Одним словом, усе необхідне для навчання локомотивних бригад.

    Олександр Іванович проводить заняття з двома групами. Одна - це досвідчені машиністи і помічники, друга - це помічники машиністів, стаж яких не перевищує двох років. Для кожної складено окремі плани навчань, затверджені начальником галузевої приміської пасажирської служби і головним інженером депо. Заняття проводяться двічі на тиждень: у п’ятницю - основні, в понеділок - додаткові. Кожне навчання триває не менш двох академічних годин. Теми різноманітні. А саме: вимоги ПТЕ, посадові інструкції, електросхеми, устрій гальм, накази Укрзалізниці, інструкції з охорони праці тощо. З кожної теми щокварталу локомотивні бригади складають іспити. Якщо перша спроба є невдалою, дається два тижні на підготовку і призначається перездача. Якщо й ця спроба не принесе успіху, то працівник переводиться на роботу, не пов’язану з рухом поїздів.

    З КОГОРТИ ДОСВІДЧЕНИХ, З ПЛЕЯДИ МОЛОДИХ

    На зміну старшому поколінню машиністів приходить молодь.

    - Як же відбувається цей процес, що продиктований самим життям, у депо? - цікавимося у Олександра Івановича.

    - Підготовка машиністів із лав помічників проходить за чітко визначеною схемою, затвердженою керівництвом залізниці, - розповідає він. - Помічник машиніста для отримання права на керування локомотивом має пройти навчання у Центрі професійного розвитку персоналу столичної магістралі - та скласти іспити. Помічник із правом керування локомотивом згідно, із наказом начальника депо, закріплюється за досвідченим машиністом-наставником і має поїздити «за лівим плечем» з ним не менше трьох місяців. За затвердженою програмою він має також пройти 84-годинний курс теоретичної підготовки. Отримавши висновок машиніста-наставника, приходить для іспиту на допуск до керування локомотивом перед комісією під головуванням начальника депо. В минулому році машиністами стали сім помічників.

    Кістяк колективу складають машиністи з великим досвідом роботи. На таких, як Олександр ТИХОНОВ, машиніст І-го класу, який працює в депо 35 років, Ігор БОСЕНКО, Іван БАРТОСЬ, виробничий стаж котрих теж сягає трьох десятиріч, тримається колектив. Вони - його опора. Є молоді перспективні машиністи, з якими пов’язується майбутній розвиток депо. Серед них - син Івана Францовича, Роман БАРТОСЬ, який машиністом став лише минулого року та пишається батьківським спадком: відповідальністю і відданістю залізниці. Олександр ВЕРЖБИЦЬКИЙ, Олександр РЕНСЬКИЙ - теж із плеяди молодих, але сумлінних та надійних машиністів. Та хіба тільки вони? Треба сказати, що в нашому колективі - більшість таких працівників, на яких можна повністю покластися і бути впевненим: не підведуть! - завершує оповідь бригадир.

    Фото Олега КАЗИКІНА

    Анатолій РОМАНОВ

    Як здійснюються мрії

    Кам’янець-Подільський. Ця назва добре відома не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тисячі людей щороку навідуються до цього міста, щоб ознайомитись зі старовинними пам’ятками архітектури, яких тут чимало. Та «Місто на камені», як неофіційно його називають, - не лише туристичний, а й промисловий центр Поділля. У ньому та поруч, на території району, працюють великі й малі підприємства, розвивається торгівельний бізнес. Усе це додає роботи й залізничній станції. Очолює сьогодні вантажне і пасажирське господарства, причому давно і успішно, тендітна жінка, почесна залізничниця Олена ГУМЕНЮК. Тут створено належний порядок, завжди чиста територія навколо вокзалу. Словом, у всьому тут відчувається рука господині.

    Бажання продовжити батьківську справу привело Олену до Київського технікуму залізничного транспорту. Щоправда, вона освоювала спеціальність «Управління процесами перевезень». У технікумі зустріла свою «половинку» - Михайла Гуменюка, який освоював майстерність керування локомотивами. Перед завершенням навчання побралися, подружню пару направили до Кам’янця-Подільського. Місто припало до душі,

    та й колектив залізничного вузла щиро прийняв у свої ряди випускників технікуму. Михайло зайняв робоче місце у кабіні тепловоза - помічником машиніста. А от Олені довелось розпочинати службову кар’єру із найнижчої сходинки - постовим стрілочником. Щоправда, зважаючи на старанне ставлення до роботи, молоду працівницю через три місяці призначили оператором при черговому по станції. Після цього були й вищі призначення - старшим стрілочником, черговим по станції, а згодом й інженером станції. Остання посада вимагала ширшого кола знань, аніж ті, які отримала у технікумі. Тому на сімейній раді прийняли рішення про подальше навчання Олени в Харківському інституті інженерів залізничного транспорту. Працювати, заочно навчатись та ще й виховувати дітей, а на той час у родині Гуменюків уже було двійко - Тетяна й Андрій, ой як не просто.

    Після десятирічної роботи на посаді інженера станції, вже як досвідченого фахівця, Олену Михайлівну, яка досконало знала усе станційне господарство, призначили заступником начальника станції.

    - Освоєння на кожній із попередніх посад було непростою справою, - пригадує моя співрозмовниця. - А заступником керівника всього станційного колективу було починати найважче. Адже рівень відповідальності зріс, підлеглих стало більше, та й коло обов’язків значно розширилось. Але в мене був хороший наставник - на той час начальник станції Валентин РАТУШНЯК. Валентин Григорович тривалий час терпляче пояснював, що потрібно робити і як краще з цим справитись. Я уважно прислухалась до його настанов, порад, аж поки сама не навчилась усе вірно і чітко виконувати. Підтримка була й від одного із найдосвідченіших залізничників на місцевому залізничному вузлі Станіслава БАРБАРУКА. Допомагали мені на той час у роботі й начальник вантажного району Світлана ХАТИНСЬКА, й інженер станції Ніна ЛІСОВА та інші співробітники. За все це їм велике спасибі.

    Становлення фахівця, як керівника й організатора виробництва, - це доволі важливий і відповідальний процес. І той, хто пройшов, причому успішно, це випробування, належить до когорти тих залізничників, яким можна довірити відповідальні посади та які зуміють справитись із покладеними на них завданнями. До жінок у цьому сенсі було, та, напевне, й залишається, набагато прискіпливіше ставлення. Однак доводиться все частіше чути від керівників вищого рангу про те, що жінки стають кращими господарниками, ніж чоловіки, особливо на малих станціях. Веління часу?! Традиція?! Певен, ці явища є невід’ємними.

    У 1997 р. ст. Кам’янець-Подільський довірили жінці - Олені Гуменюк. Вона й нині очолює цей трудовий залізничний колектив. Причому доволі успішно. За результатами діяльності минулого року тут досягнуто доволі високих показників. Не буду всіх їх наводити, зазначу, що планове завдання із завантаження вагонів було перевиконано на 16 відсотків, а порівняно із попереднім роком цей показник зріс на 18 пунктів. Такі ж цифри можна було б навести й за іншими параметрами. Але у цій публікації мова не про те.

    ВирІшив представити сьогоднішню героїню як жінку, господиню, причому не лише на роботі, а й вдома.

    - Повертаючись додому, я залишаю керівну посаду і стаю звичайною домогосподаркою, якій необхідно приготувати вечерю, випрати білизну, прибрати квартиру, - зізналась Олена Михайлівна. - Але в мене завжди були і на сьогодні є помічники у домашніх справах. Це діти та чоловік Михайло. Він машиніст, працює позмінно, і коли у нього є час, встигає не лише виконати свої суто чоловічі справи - ремонт, майстрування у будівлі, а й допомагає мені - приготує вечерю й таке інше, що дуже приємно.

    Господар родини Гуменюків керує домашнім господарством. І на сьогодні він уже зробив три головні чоловічі справи: збудував будинок на околиці Кам’янця-Подільського, посадив біля нього сад, виростив дітей… Ясна річ, жодна із цих справ не обійшлась без активної участі та підтримки з боку Олени Михайлівни.

    - Нині діти вже мають власні родини і живуть окремо від батьків. Ні Тетяна, ні Андрій не обрали залізничних професій.

    Вони пройшли навчання у Львівському державному університеті і здобули фах хіміків. А от зять і невістка Михайла Леонтійовича та Олени Михайлівни - залізничники: Ірина і Вадим працюють на станції. Є й спадкоємець великої залізничної династії Ковалів-Гуменюків - майже дворічний онук Юрій. «Диво-дитина», як про нього говорить бабуся Оля. Як не радіти онуку, коли бачиш реальне продовження свого роду! Саме так склався менталітет нашої української жінки - вона прагне здійснити головне своє земне призначення: народити дітей, як кажуть, поставити на крило. І, звичайно, їх виховати. Дочекатися онуків, правнуків…

    У домашній родині Олена Гуменюк навела лад. Діти прилаштовані, онук теж знайде своє місце у житті… Можна вже пожити й для себе. А це захоплення, розваги…

    - Найбільше моє захоплення - збирання грибів, - зізнається Олена Михайлівна. - Та воно не єдине. На своїй присадибній ділянці вирощую не лише картоплю, яка незайва у кожній родині, а й квіти. Це також одне із моїх захоплень. А ще люблю читати, усе, крім фантастики. Хоча до душі мріяти, фантазувати…

    ТАКЕ ВІДВЕРТЕ ЗІЗНАННЯ від начальника станції, чи як прийнято у сучасному лексиконі - бізнес-вумен, чути дещо незвично. Але й на те, нинішнє століття, щоб виникало щось нове, незвичне.

    - Без моїх помічниць, - послідовно змінює тему нашої розмови Олена Михайлівна, - я ніколи не впораюсь із таким доволі клопітким господарством. А їх на станції сьогодні чимало. Хочу відзначити добросовісну роботу начальника вантажного району Юлії КОСЮК, начальника вокзалу Антоніни НЕТЕЧІ, інженера з охорони праці Ніни ПОТАПЧУК… Утім мені варто назвати більшість із наших трудівниць. За штатним розкладом у нас передбачено 67 співробітників. На сьогодні лише 15 із них - чоловіки.

    Тут ніби коментарі й зайві. Але крайній показник дещо здивував. Мені доводилось бувати на малих станціях, де чотири-п’ять співробітників і більшість із них - жінки. А тут велика станція і на ній більшість - представниці прекрасної статі. Де таке ще є? Але головне, що на цій «жіночій» станції є справжня господиня, яка дає раду на роботі, створює затишок у родині, знаходить час для захоплень. Словом, скрізь встигає. Тому за це все 2000 р. її нагородили Почесною грамотою Укрзалізниці, а через сім років вручили жадану для кожного залізничника нагороду - знак «Почесному залізничнику». І цілком заслужено.

    Фото автора

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Про прекрасних братів Лазаревських

    (Закінчення. Початок у №8)

    А в Каневе есть могила

    На горе высокой.

    Стекаются сюда люди

    С близка и далека.

    Едут свидеться с Тарасом

    И деды, и дети.

    Не бывает у великих

    Ни тлена, ни смерти.

    И вдруг - бандура. Что за диво?

    Чьи пальцы так неторопливо

    Перебирают струны тут,

    И звуки медленно плывут,

    И голос старческий едва

    Поёт знакомые слова:

    «Мені однаково, чи буду

    Я жить в Украіні, чи ні,

    Та не однаково мені...»

    - А кто ты, дедушка, откуда?

    И говорит, не торопясь, старик,

    Что он Прудкый Микола,

    Что из Чернигова. И вновь

    На струнах песня родилась,

    Глухое старческое соло

    Вторило струнам:

    «І мене в сім’ї великій,

    В сім’ї вольній, новій...»

    Люди слушали, сняв шапки,

    Тарасово слово.

    Днепр широкий в пенных бликах

    Рокотал степенно...

    Не бывает для великих

    Ни смерти, ни тлена.

    Алла Потапова, бывший редактор «Рабочего слова»

    Цікаво склалася доля Якова Лазаревського. Випускник Дворянського полку (військове училище в Санкт-Петербурзі - авт.), він брав участь в Угорській кампанії. Та вже у 1851 р. Яків Матвійович залишає військову службу й переходить на державну. Через десять років Яків Лазаревський став управителем Лівадії - літньої царської резиденції. Саме тоді тут на чорноморському узбережжі велося інтенсивне будівництво. Посада була помітною. Цар, як свідчать спогади Олександра Лазаревського, «сделал визит жене управляющего», а імператриця у 1872 р. хрестила дочку Якова Матвійовича Марію. Пізніше, коли Лазаревський залишив службу, від царської родини було надано допомогу: дві тисячі карбованців - Якову Матвійовичу й шістсот карбованців - його дочці. Віку доживав він у Ялті - на залишок грошей від приданого дружини було куплено дачу. Але похований із царського дозволу в Лівадії.

    Найменший із Лазаревських - Іван. Вчився він у Конотопському повітовому училищі, в Ніжинській гімназії, та у 1855 р. брати забрали його до Санкт-Петербурга. Закінчивши університетський курс, Іван Матвійович працював у державних установах, які відали селянськими справами царства Польського. Рано занедужав на серце. Воно не витримало під час однієї з інспекцій. Похований Іван Лазаревський у Варшаві.

    ТЕМА ДЛЯ ОКРЕМОЇ РОЗМОВИ

    Олександр Матвійович Лазаревський - тема окремої розмови. Історик, археограф, громадський діяч, він залишив по собі велику наукову спадщину. Сьогодні його ім’я носить краєзнавчий музей у Конотопі й вулиця в центрі міста (колишня Карла Маркса - авт.), сьогодні кожен історик, досліджуючи минуле України XVIІ-XVIII ст., послуговується працями уродженця Гирявки, бо в них зібрано колосальний масив документів минулого. Він був одним з ініціаторів створення часопису «Киевская старина». Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський супроводжували домовину Кобзаря у травні 1861 р…

    1869 р. подружжя Лазаревських, Олександр Матвійович та його дружина Катерина Федорівна, купують на околиці Підлипного (села Конотопського повіту на шляху до Ромен, тепер село міського підпорядкування - авт.) десятину землі та зводять «літній будинок», насаджують парк і закладають сад. Наскільки був «літнім» той будинок, сказати важко - на цій начебто «дачі» сім’я жила постійно. Олександрові Матвійовичу із Підлипного було близько до роботи в Конотоп. І до залізниці теж - йому доводилося часто їздити то до Києва, то до Чернігова. Тут народився син Борис. Він стане російськомовним письменником. Підлипне записане місцем народження Гліба - сина від другого шлюбу Олександра Матвійовича. Сюди, в Підлипне, приїздив Микола Костомаров, історик і товариш Тараса Шевченка. Борис Лазаревський пригадував: «... У Підлипному в саду років із 20 стояла дерев’яна альтанка, де у середині, на стіні написано було олівцем: «Року 1879 у липні тут відпочивав у гамаці Микола Іванович Костомаров». Я уявляю собі його сивим дідом, з бородою, в окулярах у золотій оправі. Він попросив, щоб я приніс до альтанки склянку води.

    Я це зробив з охотою. Батько мій, тоді ще молодий, усміхнувся і сказав:

    - Пам’ятай, Борисе, що ти колись приносив воду Миколі Костомарову.

    Я тільки здвигнув плечима і побіг до ставу ловити метелики».

    Чи залишилося щось від садиби історика Лазаревського в Підлипному? На жаль. Тутешній житель якщо й пам’ятає когось із минулого, то хіба Григорія Тхора, генерал-лейтенанта авіації, який загинув у гітлерівському концтаборі і якому останньому в Радянському Союзі було присвоєне звання Героя Радянського Союзу... У революційному сімнадцятому році «літній будинок» у парку над ставком було розграбовано, а книжки з бібліотеки «пана» підлипненці пустили на самокрутки. Правда, згодом начебто й шанували. У 1927 р., як повідомляв журнал «Україна», на зборах громадськості в Конотопі з нагоди 25-ліття смерті вченого виступав селянин Батюк і розповідав, «як Лазаревський допомагав підлипненцям, особливо бідноті й скривдженим, у всіх справах».

    На жаль, і в сусідній Гирявці було так само. Як розповідали, хтось із місцевих селян у двадцяті роки гранітні плити з могили вченого (Олександра Лазаревського було поховано у Гирявці - авт.) використав для фундаменту своєї нової хати. Але село перейменовано на Шевченківку (тепер Шевченкове - авт.). У шістдесяті роки минулого століття тут поставили пам’ятник Кобзареві.

    Доля Гліба Лазаревського склалася не менш трагічно, ніж Кобзаря. Юрист й історик, він ледь не загинув від денікінців - ухилявся від мобілізації. За сталінського часу їде до Польщі, щоб зібрати матеріали до біографії Шевченка. Але, як натякають поінформовані джерела, основним його завданням була розвідка. Глібові Лазаревському, синові відомого історика і братові письменника-емігранта, мовляв, довіряли в емігрантських колах. Та коли у 1939-му він повернувся до Києва, ні дружини, ні сина не застав - їх було засуджено й відправлено до таборів як польських шпигунів. Але щось у тому начебто розвідницькому минулому все-таки є. Перед війною Гліб Лазаревський працював у Сумах перекладачем і приватним викладачем іноземних мов. Знав, до речі, французьку, німецьку, польську мови досконало, дещо гірше - англійську, італійську, голландську та іспанську.

    Працював, зауважте. Бо шпигунів (довготривале перебування за кордоном тоді однозначно викликало підозру) розстрілювали.

    ОПАЛУ ЗНЯТО. НАЧЕБТО…

    У липні 1943 р. Гліба Лазаревського призначили виконувати обов’язки старшого наукового співробітника Державного літературно-художнього музею Т.Г. Шевченка, створеного в Уфі. Саме тоді він напише працю «Шевченко і Лазаревські». Але вже восени 1946-го з’являється постанова ЦК КП(б)У «Про журнал «Вітчизна», де Глібові Олександровичу «присвячені» дві фрази: «Редакція «Вітчизни» і після постанови ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р. продовжувала надавати сторінки журналу такому авторові, як Г. Лазаревський, який активно проповідував у свої писаннях буржуазно-націоналістичні ідеї, всіляко вихваляючи дореволюційну поміщицько-капіталістичну дійсність і підносячи на щит консервативних та реакційних діячів минулого, в тому числі і прямих петлюрівських контр-революціонерів. Редакція «Вітчизни» не давала відсічі ворожій пропаганді Лазаревського, але, навпаки, - зробила його постійним і основним автором журналу, з номера в номер друкуючи його реакційну писанину».

    Всього лише дві фрази, та Гліба Олександровича наступного дня уже звільнили з роботи. Правда, у 1948 р. опалу начебто було знято - дозволили влаштуватися бібліотекарем у Львівській обласній книгозбірні, але здоров’я було вже не те. Помер Гліб Лазаревський у ніч з 14 на 15 січня 1949 р. Його поховано на Личаківському кладовищі.

    Гирявка - не єдине місце колишньої Чернігівщини, пов’язане із Кобзарем. Тарас Григорович у нашому краї мав багатьох друзів і знайомих. Але тільки Лазаревські залишили в його нелегкій долі такий світлий слід. Михайло Грушевський якось зауважив: «...Шість братів Лазаревських, приятелі Шевченка, самі по собі варті культурно-історичної монографії...»

    Микола ПАЦАК

    Господиня станції Путивль

    Жінок, які очолюють колективи станцій у Конотопській дирекції залізничних перевезень, - чотирнадцять. За статистикою - менше, ніж чоловіків, але тенденція, яка свідчить, що прекрасна стать тіснить із цієї посади сильну половину людства, намічається. Бо жінка є жінка. На ній, господині, тримається сім’я, вона в’є затишне сімейне гніздечко, виховує дітей, створює надійний тил для нас, чоловіків. А коли вдома наводить лад, то й на станції він буде.

    І дисциплінованіша - не звабиш ні полюванням, ні риболовлею чи ще якимось чоловічим захопленням. І дипломатичніша: повернеться, зблисне очима, защебече - і, дивись, як сніг березневої пори, розтає хоч там як найсуворіше чоловіче серце.

    Путивль до надійних жіночих рук потрапив нещодавно. Пишу фразу - і вже чую, як бурчать заслужені метри станційної справи: «Знову Путивль. Та скільки можна!» А куди дінешся - реальність. Запитую в дирекції про навантаження зерна. Рекомендують їхати до Путивля - там найбільше. Розмовляю з електромеханіками, а начальник станції в гурті жінок білить краї платформ. Наче й об’їзд не скоро, і телеграми не було, а, бач, чепурять. «Так свято ж завтра, Великдень, - пояснювала тоді Надія Талимонівна КУЦАН. - Має бути все святковим».

    Несподіваною моя поява на станції не була - домовився, що «вкраду» у начальниці півгодини часу. Тому Надія Талимонівна відразу ж про роботу:

    - В минулому році навантажили 1011 вагонів. Це менше, ніж у попередньому, дві тисячі дев’ятому. Але вини в тому нашої немає. Погода, неврожай… А немає зерна - немає й навантаження. Але вивантажили більше, на сімдесят шість вагонів більше.

    Нотую цифри, а собі думаю: «Оце так. Дописався. Усе вагони, рейки та шпали, шлагбауми зі світлофорами… Уже запитувати не треба. Люди самі знають наші шаблонні запитання. Але ж і я, як тут кажуть, недотумкав. Чому не сказав, що в Бурині (залізнична станція в Бурині має назву Путивль - авт.) жінки стають привабливішими й привабливішими. І що Надії Талимонівні так пасує залізнична форма».

    А начальник станції тим часом продовжує:

    - Думаю, що в нинішньому році обсяги роботи Путивля зростуть, відчутно зростуть. Одне з українських підприємств поновило тут під’їзну колію і планує одержувати з Росії мінеральні добрива. Із Путивля добрива відправлятимуться по всій Україні.

    - А впораєтеся із таким обсягом? Це ж состави.

    - Так, труднощі можуть бути, але скоригуємо. Головне, що є для нас робота. На середину березня заплановане відкриття під’їзної колії, точніше, усієї тієї бази - сучасного і нового комплексу. Там усе є і для навантаження, і для вивантаження… У нас також під’їзну колію відремонтувало фермерське господарство. До колишнього насіннєвого заводу. І тут буде відправка.

    Станція Путивль - колектив, де прекрасна половина чисельно переважає. Лише складачі та чергові по станції належать до нежіночої статі. Та міць, виявляється, не тільки в чоловічій силі.

    - Що ви? Головне, згуртованість, - пояснювала Надія Куцан. - Я, коли погоджувалася перейти начальником, знала колектив - працювала в ньому із сімдесят четвертого року. І була переконана, що мене підтримають. Знала роботу. І з клієнтами ніяких проблем не було…

    Із 1974 р., коли подружжя Куцанів перебралося із Ворожби до Путивля, багато спливло води. Виросли діти. Уже внучка Анна, цьогорічна випускниця, заявила: «Бабусю, буду, як і ти, залізничницею». Дівчинка добре вчиться і вступатиме до залізничного вузу.

    - Нехай. Я теж, - говорить Надія Талимонівна, - коли закінчила школу, у селі, від якого до сталевих колій десятки кілометрів, сказала, що працюватиму тільки на залізниці. І ніколи не шкодувала про той свій вибір.

    Ще одна її внучка - Софійка, зовсім маленька. У Софійки попереду - і дитячий садок, і школа. Та може статися, що й вона обере залізничний фах. Бо залізничному роду, як і козацькому, немає переводу.

    Фото автора

    Микола ПАЦАК

    Історія та сьогодення Південно-Західної

    (Продовження. Початок у №39 - 48 за 2009 р., №1 - 35, 37 - 39, 41 – 48 за 2010 р., №1 - 8 за 2011 р.)


    Сучасна обробка поверхонь колісних пар вантажних вагонів

    НОВЕ СЛОВО У ТЕХНОЛОГІЯХ

    Час не стоїть на місці. Сучасні умови експлуатації вимагають удосконалення процесів ремонту рухомого складу. Саме через те у 2008 році було проведено реконструкцію механізованого пункту поточного ремонту вагонів на станції Гнівань, що дозволило вдвічі збільшити фронт робіт. Згідно із розпорядженням першого заступника начальника Південно-Західної залізниці Віталія Олександровича Жураківського прийнято низку заходів для зменшення пошкоджень вагонів та посилення контролю за їхнім технічним станом після вивантаження, покращення відповідного рівня профілактичної роботи. Цим розпорядженням відповідальні завдання покладалися на інспекцію зі збереження вантажного вагонного парку залізниці. Чи варто нагадувати, наскільки важливо тримати під контролем виробничі процеси, аби вантажні вагони були справними?! Фахівці здійснюють постійний контроль у межах залізниці за дотриманням вимог нормативно-технічної документації щодо збереження парку рухомого складу в структурних підрозділах залізниці та на під’їзних коліях промислових підприємств усіх форм власності, які експлуатуються в загальній мережі залізниці при виконанні вантажних операцій і маневрових робіт. Інспекція підпорядковується безпосередньо першому заступнику начальника залізниці та оперативно - головному управлінню вагонного господарства Укрзалізниці.

    На порядку денному фахівців з пасажирського господарства у 2009 - 2010 роках, зокрема трудівників депо Київ-Пасажирський, було впровадження у цехах підрозділу технологічного процесу з ремонту та реконструкції візків з дисковими гальмами. Рухомий склад з такими візками - нове слово у вагонному господарстві. На початку 2010 року у приписному парку депо перебувало 10 одиниць. Але у перспективі їхня кількість мала зростати. Саме у ті дні йшла підготовка дільниці для їхнього ремонту. Планувалося, що у кінці 2010 року технологія мала б працювати як швейцарський годинник.

    Пасажирська вагонна підгалузь перебувала на порозі широкого впровадження рухомого складу нового покоління, який має бути обладнано візками сучасної конструкції з дисковими гальмами, колісними парами з касетними підшипниками, вакуумними туалетами, кондиціонерами, електронною апаратурою. Вдалося досягти збільшення терміну міжремонтного пробігу вагонів. Це відбулося за рахунок наплавлення металу на поверхні деяких частин вагонів, таких як автозчеп, буферні комплекти. Таким чином збільшилася можливість здійснювати міжремонтний пробіг від 300 до 450 тисяч кілометрів.

    При розробці заходів з метою економії витрат паливно-енергетичних ресурсів віддано перевагу зменшенню випадків з неграфікових зупинок поїздів. Це стало одним з основних завдань для фахівців із відділів перевезень залізничних дирекцій. Факт: пропозиції з боку спеціалістів господарства перевезень було враховано під час створення загальногалузевої програми з покращення фінансово-економічного стану залізниці на 2009 рік. До кожної дирекції було доведено завдання зі зменшення випадків неграфікових зупинок. До уваги бралися результати як у фізичних одиницях, так і у грошовому еквіваленті. У результаті стали помітними позитивні зрушення.


    Його величність піввагон - невтомний трудівник сталевих колій

    На столичній магістралі впроваджувалась технологія з водіння вантажних поїздів вагою понад шість тисяч тонн від Конотопа до Здолбунова через Коростень і Козятин. Починаючи з червня 2009 року, на залізниці курсували важковагові поїзди, які без зміни ваги поїзда прямують на подовжених плечах. На важких перегонах від Дарниці до Святошина застосовувались для підштовхування додаткові локомотиви.

    Тепер ще про один прогресивний метод, який набув широкого впровадження. Мова про роботу локомотивників на подовжених плечах без зміни локомотивів та бригад на сортувальній станції Дарниця. Машиністам і помічникам з локомотивного депо станції Коростень вдавалося успішно обслуговувати відстані від Коростеня до Конотопа. Такі ж успіхи у козятинців, які водили поїзди до Конотопа і у зворотному напрямку згідно із розробленими нитками графіка. Керівництво оперативно-розпорядчого відділу служби перевезень постійно працювало над новими варіантами з прокладення ниток графіка руху для прямих поїздів від Дарниці до Хутора Михайлівського без зміни локомотивних бригад на станції Конотоп. Незабаром подібний досвід був і у машиністів та їхніх помічників з локомотивного депо станції Дарниця, які водили важковагові та довгосоставні поїзди до Хутора Михайлівського.

    Відомі суттєві досягнення із заощадження пального у маневровій роботі. Враховуючи те, що дизельне пальне різко підскочило у ціні, за пропозицією галузевої служби перевезень на залізничних дирекціях було переглянуто технології роботи вивізних та передаточних тепловозів, що використовувалися для розвезення місцевого вантажу на малодіяльних дільницях. Їхнє обслуговування здійснювалось лише в денний період. Практика роботи цього тягового рухомого складу передбачала такий графік: через день та за умов необхідності. Саме завдяки цьому щодобово відставлялось від функціонування до 25 тепловозів.

    (Далі буде)

    Фото з архіву «Рабочего слова»

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Пам’ятати про минуле, дбати про майбутнє

    Чотири сотні літ трудового стажу нараховують трудові династії шепетівських локомотивників

    Упродовж майже півстолітньої історії свого існування у колективі Шепетівського локомотивного депо імені Островського народилася низка різних традицій. Революційних, комсомольсько-партійних, бойових, а, головне, трудових. Як на мене, то знаменно, що не знівелювалася одна із них - підтримувати трудові династії, застосую високий стиль: усіляко возвеличувати працю багатьох поколінь залізничників, котрі і здоров’я, і труд поклали на вівтар розвитку та процвітання славного підрозділу.

    І ось лишень тільки переступите поріг адміністративного корпусу, відразу ж кинуться у вічі стенди із табличками, на яких - імена трудових династій. Я їх нарахував понад двадцять. І це тільки ті сімейства локомотивників, які мають стаж понад двісті (!) років.


    ІМЕНІ ГЕОРГІЇВСЬКОГО КАВАЛЕРА

    Родоначальниками трудової династії Кислюків були Л. Головей та О. Кислюк. Колишній директор музею історії депо О. Безчасний багато розповідав мені про О. Кислюка, який потрапив у родину до комуніста з 1919 р. Л. Головея. У 1939 р. Олександр Кислюк у паровозне депо прийшов слюсарем, був поїзним кочегаром, згодом став помічником машиніста і машиністом. Під час війни водив паровози на Західному і Першому Білоруському фронтах, став молодшим лейтенантом. У 1952 р. тогочасний полководець, Герой СРСР Маршал Радянського Союзу Георгіївський кавалер С. Будьонний балотувався у депутати Верховної Ради СРСР від Шепетівського виборчого округу. До нього підійшов О. Кислюк і попросив дати згоду назвати іменем полководця його паровоз. Будьонний таку згоду дав, але привселюдно заявив: «Якщо екіпаж працюватиме погано, одразу звання зніму».

    Семен Будьонний щоріч опісля того приїжджав у Шепетівку і перш за все запитував: «А як там мій паровоз?»

    Згодом О. Кислюк став водити тепловози й електропоїзди. І до його медалі «За бойові заслуги» долучилися нагороди за мирну працю. Його сини Володимир і Георгій, онук Юрій Георгійович також трудилися в депо багато років.


    КНИГА РЕКОРДІВ? А ЧОМУ НІ?...

    Трудову династію Гурських започаткували стрілочник Євстафій Гурський та машиніст паровоза Данило Вальчук, кожен із яких працював на транспорті півсотні літ. Із залізницею «поріднилися» сини Є. Гурського Петро і Михайло, які були машиністами, помічником машиніста трудився його син Олексій, а слюсарями - сини Іван та Кирило. Якщо взяти до уваги його доньку Ірину та доньку Д. Вальчука Наталію Гурську, котрі працювали касирами, та ще внуків родоначальника Ігоря та Нонну, правнучку - оператора ЕОМ Наталію Майдан, то сьогодні трудового стажу в них набігає загалом чотири сотні літ. Чому б не занести такий строк, приміром, до Книги рекордів галузі? Віриться, що колись історики працюватимуть і над нею.

    У локомотивному депо мало хто пам’ятає машиніста Максима Васика. Проте багато хто може розповісти про його синів - машиністів Олександра, Михайла, Володимира і Миколу, які гідно підтримали традицію родоначальника династії. Та й онук колись добре знаного залізничника, Володимир, тепер працює у депо помічником машиніста і дописав до загального більш як двохсотрічного відліку родинного стажу своїх два десятки років.

    Чи думали багато років тому Ніна Варфоломіївна та Федір Миколайович Григи, що майже всі їх нащадки будуть не тільки залізничниками, а й локомотивниками?! Їх син Володимир став машиністом-інструктором, а другий - Анатолій - майстром, невістка Людмила - бригадиром. Онук родоначальників династії Олег Володимирович Грига із 2006 р. працює начальником локомотивного депо. А загалом, як мовиться, стаж «на рейках» становить у сім’ї понад дві сотні літ.

    Про кожного із локомотивників - членів династії Сліпчуків, яку започаткував слюсар Лукіян Адамовський, можна було б написати окрему захоплюючу повість. Є у цій родині машиністи й диспетчери, оператори ЕОМ... І якщо зачинатель династії мав стаж роботи на одному місці п’ятдесят років, то онуки Валерій та Ігор разом стажу мають 70 років. А ось правнуки Л. Адамовського Віталій, Володимир та Борис лише нещодавно влилися у сім’ю шепетівських локомотивників. Але, як кажуть про них у депо: «Не підведуть...».

    Сьогодні колектив структурного підрозділу виконує планові показники з вантажних та пасажирських перевезень, забезпечуючи стабільну роботу столичної магістралі на стику зі Львівською залізницею.

    Олександр ЦАРИК

    Полонила душу пісня

    Ще в ранній юності потрапила в полон до пісні знана на Коростенському залізничному вузлі і за його межами людина, директор Будинку науки і техніки Валентина ШИШКІНА. І саме з піснею, з творчістю пов’язала все своє життя. Більше того, володіє вона талантом організовувати людей, запалювати їх жагою творити. Адже очолює колектив, який дбає про те, щоб не міліла ріка творчості на залізниці. Аматори з БНТ - бажані гості на станціях, у підрозділах Коростенського вузла. Вони дарують не лише художні виступи, а й справжнє свято, радість зустрічі з піснею, з народною творчістю.

    У колективі задіяно аматорів за різними віковими категоріями. Є популярний і досить, як мовлять, потужний хор ветеранів, дитячі танцювальні колективи. Серед солістів на сцені можна побачити й людей, які працюють у різних залізничних підрозділах. Пошук найталановитіших із них і вміння призвичаїти до участі у художній самодіяльності - це копітка праця Валентини Степанівни. І відрадно, що їй вдається відшукати справжні таланти. Вже чимало літ поспіль радує своїм мелодійним співом зі сцени Олена ПЕТРЕНКО з Коростенського БМЕУ, виступає на концертах і начальник комерційного відділу дирекції Леонід ГРОНСЬКИЙ. Захоплена піснею працівниця залізниці Тетяна КУЧИНСЬКА також з радістю бере участь у різних концертах.

    Аматори - давні учасники творчих конкурсів, відвідують різні міста. Причому не лише України. З Коростенем, містом, яке найбільше потерпіло від наслідків аварії на ЧАЕС, підтримує тісні зв’язки благодійна організація «Рона-Альпа-Україна» з Франції. Подружився з французами і колектив БНТ, який їздив до них на гостини і представляв там свою творчість. Звісно, у коростенських аматорів багато й інших друзів, адже навіть огляди художньої самодіяльності сприяють їх збільшенню. До речі, під час галузевих свят мистецтв, які відбуваються серед працівників Південно-Західної, коростенцям неодноразово вдавалося виборювати призові місця.

    Відрадно, що зростає і когорта здібних хлопчиків та дівчаток, які залюбки відвідують гуртки БНТ. Ясна річ, найталановитіші з них демонструють свої вміння зі сцени. Зрозуміло, щоб залучити до прекрасного юнь, директору БНТ треба докладати чимало зусиль. Але дітям подобається і на репетиції ходити, і виступати. А також і вітати дорослих зі святами. Приміром, запам’яталося багатьом, як на старий новий рік вони в обідню пору завітали до актової зали дирекції, де, одягненими в українські костюми, щедрували дорослим. І тішилися, що їхні пісні чують батьки, які тут працюють.

    Ось такому зв’язку поколінь сприяє Валентина Степанівна, організовуючи цікаві зустрічі й заходи. За небайдужість, ініціативність і поважають її. А багато хто й вдячний їй за науку. Серед них - одна з працівниць БНТ Тетяна КОСТЮШКО, яка сказала у розмові зі мною, що добре, коли доля зводить з людьми, в котрих можна багато чому повчитися. До такої спільноти й належить Валентина Степанівна, яка вміє ділитися власними вміннями і запалювати бажання творити прекрасне серед поціновувачів мистецтва.

    Фото автора

    Оксана КЛИМЧУК

    Наталка КАНЕВСЬКА: «За розум я благаю взятись»

    Наша магістраль славиться не лише вмілими, працьовитими, а й обдарованими, талановитими людьми. Це й успішні спортсмени, й художники-аматори, й самодіяльні артисти… Про багатьох із них уже розповідалось на сторінках нашої газети. Та джерело людської творчості у колі залізничників - невичерпне. Тому - ще одне підтвердження.

    Уже не перший рік на вокзалі ст. Вінниця Наталка КАНЕВСЬКА працює секретарем. Коло її обов’язків доволі широке, та із усіма ними успішно справляється. І пошту вчасно обробляє, і документи вміло оформляє, і на дзвінки ввічливо відповідає… Словом, встигає з усім вчасно та якісно впоратись. А у вільний від роботи час, коли вже й у домашньому господарстві наведено лад, вона дістає свого заповітного зошита і… пише вірші. Бажання до цього у неї з’явилось ще у шкільні роки і не проходить й донині. Пише, за її словами, для себе, щоб викласти на папері світлі промені душі та наболіле - радісне і сумне, а такого у житті немало. От і з’являються віршовані рядки. А одними із перших були такі:

    Звили ластівки гніздо

    Під дахом старої хати,

    Щоб було у ній добро,

    І щоб горе відвертати.

    Тож щебечуть кожен день

    Ластівки оті маленькі:

    Дзень-дзелень та дзень-дзелень. -

    Втішається моє серденько!

    А юності роки принесли Наталці нові думки, нові почуття і нові вірші:

    Своїм плечем тебе торкнулась,

    І щось мені звирувало кров.

    На погляд твій – лиш усміхнулась,

    Хоч серце сприйняло любов…

    Та яке кохання обходиться без розлук, без розчарування? І ці почуття відображені у Наталчиних віршованих творах:

    Не знаю, що тобі сказати

    У відповідь на погляд твій.

    Сказав, що не зайдеш до хати,

    Що вже тобі чужий рід мій.

    Сказав: «Ти не дивуй, буває,

    Потрібно розвести мости».

    Сказав: «Хто любить, той прощає.

    І ти прости та відпусти»…

    За декілька годин, що стали

    Розривом наших почуттів,

    Ми все, що було - зруйнували.

    Ти так хотів, ти це - зумів…

    У творчому доробку аматорки не лише ліричні вірші, а й роздуми про сенс життя, про майбутнє людства, тому що і це їй болить:

    Лиш та людина хліб цінує,

    Яка напружено працює.

    Хто не марнує час щоднини,

    Той знає ціну копійчини.

    Шкода, що в наш час все- навпаки:

    В пошані друзі, а не батьки.

    У моді - пити та гуляти

    І не робить - байдикувати…

    Не зрозуміють нас нащадки -

    Чому у нас були лише гулянки

    І залишили після себе

    Отруєними землю й небо.

    За розум я благаю взятись,

    І нам би швидше виправлятись.

    Не нищити, а будувати,

    Народжувати, а не вбивати.

    У НАТАЛКИ КАНЕВСЬКОЇ природжене відчуття гумору, і воно не могло не вплинути й на її твори. Тому з-під її пера вийшли байки, віршовані казки, скажімо, «Ворона - емігрантка», «Спритний карась» тощо. На жаль, в одній публікації навіть уривки із творів навести немає можливості. Тим більше, що варто розповісти й про інші творчі захоплення нашої героїні, а вони у неї є.

    Бог обдарував дівчину прекрасним голосом. Тому ще з юних років вона пробувала співати пісень, і це їй вдавалось. Причому з певним успіхом. Художня самодіяльність у школі, технікумі без неї не обходилась. Прийшовши на залізницю, вона і тут проявила свої здібності. Й у трудовому колективі це сприйняли з належною увагою та повагою до виконавиці пісень. Тепер жодне свято - Новий рік, 8 березня, День залізничника… не обходиться без її участі. Більше того, вона складає сценарії цих заходів, організовує та проводить їх. І це входить до її громадських обов’язків як заступника голови профспілкової організації вокзалу.

    Варто зауважити на те, що коли у трудовому колективі немає такого організатора, то і святкові заходи проходять там блідо, без живинки, а то і взагалі не проводяться. Вінницькому вокзалу у цьому плані, можна сказати, пощастило. Тому і профспілкові керівники структурних підрозділів нашої залізниці, що розташовані поруч, запрошують Наталю організовувати й у них свята. Вона не відмовляє.

    Багатьом дітям залізничників Вінницького вузла надовго запам’ятається новорічне свято, організоване Наталкою Каневською. Вона у цьому дійстві виступала то в ролі чарівної Снігуроньки, то злої і страшної Баби-Яги, то хитрої і підступної Циганки. І в цьому проявились ще й артистичні здібності обдарованої жінки.

    Здібності. Психологи стверд-жують, що вони є у кожної людини. Але одна їх не розвиває, інша - приховує. В нашому ж випадку жінка, про яку йдеться, усі свої творчі можливості, хай не повною мірою, але віддає людям. І це приносить їм радість. Значить, робить хоч трішки щасливішими. А щастя повертається до того, хто його дарує.

    Наталка на свою долю не скаржиться. Хоч і не вважає себе повною мірою щасливою. На жаль, самотужки доводиться виховувати сина та доглядати одиноку матір. Проте ненька її підтримує в усіх справах. А син Олександр радує не лише успішним навчанням, а й значними досягненнями у спорті. Він уже став переможцем та призером багатьох змагань, у тому числі й міжнародних: із дзюдо, греко-римської боротьби. А на змаганнях в універсальних боях здобув титул чемпіона Європи у своїй ваговій категорії. Усе це викликає неабияку гордість у його матері. Та й надихає на самовіддану працю та розвиток творчих хобі, без яких Наталка Каневська вже не уявляє свого подальшого життя.

    Фото автора

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Ох, уж эти роды!...

    Стрелки часов показывали за полночь, когда сержант милиции местного линейного отдела на железнодорожной станции Сергей Петрович Петренко переступил порог родного дома.

    - Наконец-то все позади, электрички, пассажирские поезда, перроны вокзалов, - мелькнуло в голове Сергея, - можно отдохнуть после напряженной командировки. В квартире было тихо: жена Людмила спала, восьмилетний сынишка Вовка, повернувшись на бочок, тоже мирно посапывал в своей комнате, видя полуночный сон.

    Раздевшись, Сергей прошел на кухню выпить чаю. Неожиданно в прихожей зазвонил телефон.

    - Это родильное отделение? - раздался женский голос в трубке.

    - Господи, да какое это родильное отделение! Это квартира!

    - А какой у вас номер телефона? - настаивали на том конце провода.

    - 2-20-25, - ответил Сергей Петрович.

    - А мне нужно 2-21-25, - настаивала женщина.

    - Так и звоните 2-21-25, - буркнул Петренко и положил трубку. В это время закипел чайник и клубы пара поплыли по кухне.

    - Чай не дадут попить спокойно, - пронеслось в мыслях милиционера. Взяв свою любимую чашку, Сергей Петрович наполнил ее ароматным напитком и только поднес ко рту, как раздался в прихожей новый звонок.

    - Слушаю Вас, - в сердцах чертыхнулся сержант.

    - Доброй ночи, - вкрадчиво проговорил женский голос. - Извините, что так поздно вас тревожу, но сами понимаете: какая мать может спать... Душа болит, а сердце стонет...

    - А при чем тут я, если мать не спит?! Какое мое дело к вашим душевным переживаниям?

    - Понимаете, мы с мужем не спим: вдруг что-то не так. А вдруг опять выкидыш, как в прошлый раз... Вы, наверное, помните мою дочку... Мою зозульку с голубыми глазами и ямочками на щечках... Сами понимаете, уже второй раз... Бедная наша дочь... муж ее бросил, сказал, что она бесплодная дева, - продолжал голос в трубке.

    - Господи! Что вы от меня хотите? Я вам по-русски сказал, тогда, в первый раз...

    - Ничего, доктор, ничего... Только чуточку внимания и уважения к ней, к нашей дочери. А мы уже в долгу не останемся. С нас магарыч, - проворковал заискивающий женский голос.

    - Жиночка, - взмолился сержант, - да я не доктор и это не родильное отделение. Это квартира. Понимаете - квар-ти-ра!

    - Доктор, не надо шутить. Я все прекрасно понимаю. Сейчас ночь, вы спать хотите, был трудный день и вы устали, но я ваш голос, такой звонкий, приятный, узнала, и не надо пожилую женщину обманывать. Мы не на вокзале и не на базаре. Вы скажите мне только, как она себя чувствует, наша зозулька, и когда я, наконец, стану бабушкой, - непереставая, говорила звонившая.

    - Послушайте, жиночка, как Вас там звать-величать, бабушка зозульки, - вырвалось у Сергея Петровича, - вы наконец-то успокоитесь там или нет?!

    - О Боже! Свершилось! Я уже бабушка! - раздался радостный голос в телефонной трубке. - Доктор, родной, золотой вы наш человек! Гордость железнодорожной больницы, на всю Юго-Западную железную дорогу! Кто: он или она? Не рвите сердце больной женщине. Ну, прошу вас... Умоляю! Мы сейчас с дедушкой приедем и не с пустыми руками, несмотря на такое позднее время! Мальчик или девочка? - требовал женский голос.

    - Женщина, бабушка зозульки, - перейдя на крик, гремел Петренко в телефон, - я две ночи не спал, нес нелегкую службу. Ноги не держат, а вы тут пристали ко мне, со своей дочерью, как тот банный лист в купальный день.

    - Родненький, любимый наш доктор, наша гордость, мы все знаем, какая у вас ответственная служба, все время на ногах, тяжело. И большое спасибо вам за нее, - неслось с другого конца провода. - Вы меня уже обрадовали, сказав, что я бабушка. Еще одно слово и мы все пойдем отдыхать. Прошу вас, умоляю! Кто? Мальчик или девочка? Одно лишь слово - кто?

    В этот момент из спальни вышла Людмила. Еще не отойдя ото сна, не понимая в чем дело, сразу набросилась на своего мужа: «Я его домой жду, у него служебная командировка. Электрички, поезда, вокзалы, перроны. А тут мамочки по ночам звонят. Ни стыда, ни совести... Два часа ночи, а ей, видите ли, не спится, любовь ей подавай, детей... - Я тебе дам дочь, я тебе дам роды, я тебе дам ночных «бабочек». С длинными и короткими ногами, - разошлась она. - Что доигрался? В роддоме уже та рыжая с голубыми глазами, буфетчица из ресторана. Зозулька... Черт бы ее и тебя вместе разом. Как была права моя мама, когда говорила, что бабник твой муж, а я не верила. Вот и результат на лицо, в роддоме уже рожает...» И вырвав трубку из рук мужа, повелительно спросила: «Зозулька, ваша дочь?»

    - Ой, медсестричка, дорогая, слез не хватает и нервов. Обманул он ее бедолашную, обманул. Накапостил и в сторону. А теперь...

    Больше жена уже ничего не слышала. Ее охватил озноб. Немного позже, выйдя из стресса, набросилась на мужа: «Ты что, идиот, делаешь со мной? У тебя же сын... сын... сы-ын…»

    Слово «сын» было произнесено так громко, что в телефонной трубке женский голос так же громко кричал от радости: «Сын». Внук. Ура!... Сестричка, родненькая, спасибо за новость, за внука».

    Схватившись за сердце, жена пошла в спальню за сердечными каплями.

    Сын Петренко давно уже встал и с открытым ртом стоял в прихожей. Не понимая, что происходит, водил глазами то на отца, то на висевшую телефонную трубку, из которой неслись обрывки слов.

    - Ну что, вы довольны? Черт бы вас побрал с вашими родами и вашей зозулькой, - кидая трубку на аппарат, прокричал с горечью Петренко, на чем свет стоит проклиная телефонную связь.

    ...Ночь была кошмарной. От лежания на кухонном полу болели бока. Во сне его толкали пассажиры на перроне, в поезде. На утро он шел на службу.

    Будто весь побитый, как та собачонка, которая провинилась перед хозяином...

    Леонид КРИВОВ г. Казатин

    Найслабша ланка - у дорозі

    Дві проміжні ланки з'єднують газету й читача - друкарня та пошта. Поліграфічна якість нарікань у наших передплатників не викликає. Пошта ж - навпаки.

    В новому році редакція отримувала повідомлення, що «Рабочее слово» і не надходить, і затримується. Так читач із Новгорода-Сіверського Басовський написав, що газету одержав із двотижневим запізненням. Читачі зі станції Путивль прямо заявляють, що не будуть передплачувати залізничний тижневик, бо він погано «ходить». Не в захопленні від доставки «Рабочего слова» бахмацькі залізничники. У Конотопі наша газета до поштових скриньок часто потрапляє аж у вівторок, хоч мала б бути у суботу.

    Свіжий номер «Рабочего слова» межі редакції залишає у першій половині четверга. Не було, принаймні, за останні двадцять років, випадку, щоб редакція порушила термін здачі номера до друкарні. Поліграфічна база в ній потужна, і під кінець дня номер вже надрукований, тобто розпочинається процес доставки.

    Я пригадую вісімдесяті роки, коли доводилося чергувати в міській друкарні. Тоді рівно о восьмій вечора заїжджала машина пошти і забирала тиражі кількох районних газет. Завжди, без поправок на негоду, хоч годинник звіряй. А вже наступного дня «Радянський прапор», «Прапор Леніна» і «Путивльские ведомости» потрапляли до найвіддаленіших сіл Конотопського, Буринського й Путивльського районів. Правда, тоді в Конотопі працювало п’ятнадцять поштових відділень і сотні листонош майже щодня згиналися від ваги своїх сумок.

    Газет кожна сім’я передплачувала багато. Якщо були в родині комсомольці, то передплачували «Молодь України», члени партії читали «Правду», піонери - «Юний ленінець», пенсіонери віддавали перевагу «Труду»… Та плюс ще обласні газети й місцеві «брехунці», та журнали, та листи. Багато було роботи поштарям.

    А що сьогодні? Із п’ятнадцяти поштових відділень у Конотопі залишилася половина. В районі гірше, трапляється, що одна листоноша працює на кілька сіл. І коли вона добереться до найвіддаленішого, то й рак устигає свиснути. А взимку, якщо позамітає дороги, він зовсім солов’єм витьохкує.

    У Новгороді-Сіверському поштове відділення одне, та й те якимось дивним чином об’єднане із Сосницьким (Сосниця є райцентром Чернігівської області - авт.). «Рабочее слово» сюди привозять із Шостки - так ближче. Але всеодно газета до поштових скриньок потрапляє в середу, а то й у четвер. Розповідають, що листоноші, аби не бити ноги з-за однієї газети, накопичують їх, а тоді вже розносять. У середу одержують «Рабочее слово» в Бурині (станція Путивль - авт.).

    А як інші газети? Так само. Поштові скриньки наповнюються в другій половині тижня. Навіть центральну урядову газету конотопчани одержують на день пізніше. Ага, спробували б колись так носити «Известия».

    Послуга пошти - не безкоштовна. Із вартості передплати вона забирає собі десять відсотків. За ці гроші повинна б доставляти газету більш-менш вчасно. Але маємо те, що маємо. Альтернативна структура в Україні відсутня, тому залишається єдине - вимагати, аби послуга поштою виконувалася чіткіше. Тому інформуйте редакцію про несвоєчасну доставку «Рабочего слова».

    Спільними зусиллями ми спробуємо налагодити цю найслабшу ланку у дорозі газети.

    Микола ПАЦАК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба: 0(44)-4069708 факс 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Для ділового листування та звернення громадян: pzz@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05