РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 23 (18 червня 2010)
  • Випуск №23 18 червня 2010
    Зміст
    1. Основний закон для залізничника (Віктор ЗАДВОРНОВ, Микола ПАЦАК)
    2. Коли географія поруч (Анатолій САДОВЕНКО)
    3. Покликання - рятувати людей (Спілкувалася Ольга ЛИХАЧОВА)
    4. Вулиця почесного залізничника (Анатолій РОМАНОВ)
    5. Історія та сьогодення Південно-Західної (цифри і факти) (Петро МОСКАЛЕНКО )
    6. Православная церковь в Великой Отечественной войне (Протоиерей Валерий КЛИМЕНКО)
    7. У пошуках справжнього героя (З.В. ВІЛЬЧИНСЬКА)

    Основний закон для залізничника


    Краса - навіки

    Напередодні цьогорічного Дня Конституції України саме Південно-Західна залізниця дає країні унікальний приклад того, як нарешті виплутатися із перманентних криз. Розвиток, розбудова, реконструкція - три складових, які дозволяють багатотисячному колективу впевнено дивитися у завтрашній день.

    Відомо, Південно-Західна залізниця чимало зароблених коштів від перевезень витрачає на посилення та удосконалення власної транспортної інфраструктури. Зокрема приємно вражають уяву темпи будівництва електрифікованих ліній.


    Комфорт і затишок - для пасажирів

    Ось яскравий приклад. Майже 75 кілометрів на дільниці між Ворожбою і Конотопом готові для пропуску поїздів за використання електротяги.

    Тепер про два фактори, які сприяли початку широкомасштабного комплексу робіт з оздоровлення колійного, пасажирського господарств, оновлення засобів зв’язку та пристроїв сигналізації, централізації та блокування. Перший - підвищення мобільності населення цього регіону Сумщини, що обумовлює необхідність у швидкісних пасажирських перевезеннях. Другим фактором варто назвати сприяння теперішнього уряду країни виконанню Державної програми електрифікації залізничного транспорту України. До речі, на Південно-Західній магістралі електрифіковано 2170 км колії, що складає 49,6% від загальної довжини залізниці. Факт: 95% усіх перевезень на столичній залізниці здійснюється за використанням електротяги.


    Останні приготування перед початком експлуатації дільниці

    Наголосимо, електрифікація головних транспортних коридорів здійснюється за рахунок коштів столичної магістралі. Як результат, завдяки інтенсивній роботі на всіх дільницях від Ворожби до Конотопа витрату енергоресурсів на тягу поїздів значно знижено. Це досягнуто не лише за рахунок створення економної мережі для електропостачання поїздів на електричній енергії.

    Маємо доволі позитиву від впровадження тут тягової підстанції, яка забезпечує постійне електропостачання на 75-кілометровій дільниці. Удосконалення у сфері колійного господарства дозволило покращити профіль транспортних напрямків. Завдяки застосуванню новітніх технологій для забезпечення пропуску поїздів можна говорити про продовження епохи трудових звершень. Реконструкція вокзальних будівель та пристанційних приміщень на станціях Конотоп, Ворожба надала дільниці справжнього європейського вигляду. Мовою протоколу: підрядником тут виступили працівники з Будівельно-монтажного управління №5 (ст. Конотоп); роль субпідрядника - у БМЕУ №4 (ст. Коростень). Минулорічної осені одночасно велися роботи на вокзалах станцій Конотоп і Ворожба. З настанням весни роботи з реконструкції терміналів та привокзальної території успішно завершено. Це так би мовити узагальнена характеристика позитивних зрушень.

    Фотооб’єктив дозволяє зримо уявити етапи електрифікації залізничного напрямку. Ми ж коротко розповімо про здійснення цього бізнес-проекту. Впродовж останніх семи місяців на нарадах при начальнику залізниці Олексієві КРИВОПІШИНІ темі електрифікації відводилося чимало часу. На порядку денному стояли питання із забезпечення енергетиків, фахівців із СЦБ, зв’язківців, будівельників відповідною апаратурою, устаткуванням і матеріалами. Обсяг робіт був солідним. Адже, крім 75 кілометрів лінії, потрібно було електрифікувати мережу над частиною станційних колій: таким чином було забезпечено пропускні можливості дільниці. Згідно з висновками інженерів, на подібний обсяг робіт завжди відводилося не менше одного року. А тут - кілька місяців.

    Уже в жовтні 2009 р. контактну мережу було змонтовано на дільниці між Конотопом і Дубов’язівкою. Незабаром фронт робіт було розгорнуто на всьому майбутньому електрифікованому залізничному відтинку. Виробничий штаб було розміщено на станції Путивль (якраз на середині дільниці між Конотопом і Ворожбою).

    Використовуючи військову термінологію, скажемо, що на головному наступальному напрямку працювали спеціалісти з Будівельно-монтажного поїзда №392. У творчому тандемі - всі сім дистанцій електропостачання столичної магістралі. Масштаби будівництва були справді грандіозними. Встановлено понад три тисячі опор контактної мережі. Ясна річ, без 110 кілометрів контактного і несучого дротів, які вперше на столичній магістралі монтувалися до консолей з нержавіючої сталі, про надійну електромережу і мови б не було. Особливістю дорученої справи були монтаж і впровадження у дію пересувної тягової підстанції. Тепер її адреса - станція Ворожба. Місце для величезних трансформаторів, які забезпечують напругу для тягового рухомого складу, зручне з інженерної точки зору: поруч проходить високовольтна лінія електропередач. Тож досягнуто надійне електропостачання контактної мережі.

    У зимових умовах було укладено спеціальну колійну решітку, щоб транспортувати платформи із трансформаторами і відповідною апаратурою. Ця операція, за словами фахівців, є доволі унікальною. Вага трансформатора - понад сто тонн. Проте впродовж двох днів колективи відбудовних поїздів з Дарниці та Конотопа справилися із виробничою задачею.


    Якість і надійність

    Не будемо забувати у даному разі й про те, що електрифікація дуже вигідна з екологічної точки зору. Адекватний сухопутний транспорт - це словосполучення як ніколи відповідає ролі електрифікованих залізничних напрямків у справі оздоровлення навколишнього середовища. Таку термінологію використовують сучасні експерти, коли мова заходить про переваги між автомобільними та залізничними транспортними коридорами. Пріоритет у даному разі залишається саме за залізницею. Адже йдеться не лише про значну питому вагу при використанні енергоресурсів (лідерство - за автомобілями). Перевантаження автошляхів, забруднення повітря - то величезні мінуси у рівнянні, де всі складові відомі. Суттєве збільшення пропускної і перевізної можливостей залізниць - важливий доказ на користь електрифікованих сталевих магістралей.


    Важкі кілометри

    І знову про будівництво. Комплексний підхід - це зокрема й проведення колійних робіт. Передові бригади з колійних машинних станцій №№ 119 та 285 якісно відремонтували сталеві нитки.

    Паралельно із енергетиками працювали спеціалісти з Конотопської дистанції сигналізації та зв’язку. Їх фах знадобився для налагодження системи двостороннього автоблокування залізничного ходу. Для цього потрібно було викопати десятки кілометрів траншей для укладення кабелів. Незадовго до того, як на Конотопський край прийшов перший снігопад 2009 р., кабель було укладено. Пліч-о-пліч із зв’язківцями траншеї прокладали бригади копачів із Конотопського залізничного вузла. Чимало робіт з прокладання інженерних мереж зв’язку було виконано і на станції Путивль. Головне, що роботи велися поетапно і за графіком.


    Милує око неперевершенність архітектурних форм

    Електрифікованою дільницею між Конотопом і Ворожбою вантажний поїзд пройшов на початку червня 2010 р. Це була, так би мовити, перша ластівка.


    Потужний поступ машинного комплексу

    Днями Південно-Західна залізниця впровадила в експлуатацію шестивагонний електропоїзд третього класу, що відповідає сучасним вимогам пасажирського комфорту. Є впевненість, що краяни достойно оцінять подарунок Південно-Західної залізниці напередодні державного свята - Дня Конституції. Який же він, сучасний основний закон для залізничника? Створення надійної інфраструктури для налагодження швидкісного руху. Від цього врешті-решт залежатиме комфорт пасажирів, збільшення вантажних потоків. Останні, як відомо, відіграють немаловажну роль у поповненні галузевої скарбниці. А зарплата залізничника, як відомо, зі скарбниці береться…


    Магістраль поважає

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Микола ПАЦАК

    Коли географія поруч


    вантажний касир Ніна ЧЕРНЯК


    старший прийомоздавач Юна ПРАЛЬНІКОВА

    Станція Славута-1 серед подібних вантажних станцій завжди була на Козятинській дирекції на провідних позиціях з точки зору виконання планових завдань у сфері вантажоперевезень. Навіть і за непростих умов нашого сьогодення місцеві залізничники дають результати. Так минулий рік вони завершили хоча і з невеликим, але перевиконанням планового завдання таких основних показників, як навантаження та вивантаження вагонів. На такому самому рівні працює колектив й цього року.

    - Звичайно, ми можемо обробити значно більше вантажів, - говорить заступник начальника станції Іван КОНДРИШИН, - однак основні наші вантажоотримувачі і відправники через економічну кризу працюють не на повну потужність. Та, здається, зміни на краще вже намітилися. У порівнянні з початком року обсяги перевезень помітно зросли. Різниця вже не у десятках - у сотні вагонів. А з початком жнив очікуємо збільшення перевезень за рахунок продукції місцевого комбінату хлібопродуктів. Є надія, що відновлять свої потужності й інші промислові підприємства регіону.

    Сьогодні основними партнерами залізничників є місцеві солодовий та покрівельний заводи, підприємство з виготовлення сантехніки, лісгосп. Їхня продукція залізницею відправляється на адресу споживачів не лише нашої країни, а й ближнього та дальнього зарубіжжя. Наприклад - до Росії та Казахстану. Солод - на підприємства Молдови, Азербайджану та Росії. Зерно - через морські порти у низку інших країн.

    Останніми роками станція зазнала змін. І на краще. Тут впроваджено автоматизовані системи робочих місць. Виконано значний обсяг робіт з благоустрою території. На черзі - впровадження АРМ чергового по станції.

    Маючи добрі здобутки у царині вантажних перевезень, залізничники Славути дбають й про пасажирів. Після капітального ремонту, зробленого за ініціативи керівництва Південно-Західної залізниці, будівля вокзалу набула сучасного вигляду. Чисто, затишно. Привабливий вигляд мають і посадкові платформи. Для створення комфорту пасажирів одну з них (острівну) продовжено на декілька десятків метрів. Встановлено додаткові ліхтарі для кращого освітлення платформ. А оновлені і додаткові гучномовці додали зручностей пасажирам. Отримання необхідної інформації гарантовано.

    Коротка розмова добігає до завершення. Наче розуміючи зміст мого наступного запитання, заступник начальника станції запевняє:

    - Роботи вистачає, тож нудьгувати не доводиться. Географія вантажних потоків, які перетинаються на нашій станції, дозволяє зробити висновок з точки зору пріоритетів місцевої промисловості. Залізниця забезпечує функціонування харчової та будівельної індустрії - важливих галузей економіки України.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Покликання - рятувати людей


    Йде операція

    У День медичного працівника є нагода не тільки привітати причетних до цього професійного свята, а ще й привернути увагу суспільства до проблем, які існують у медицині. Галузева медицина попри всі негаразди зберегла й себе, і свій кадровий потенціал. І навіть в умовах фінансових проблем вона здобуває хоча й невеликі, але перемоги.

    У розмові з Євгенієм Шалковським, який очолює медичну службу Південно-Західної залізниці, кореспондент намагалася з’ясувати, як лікарям галузі вдається повсякчасно приходити на допомогу залізничникам?

    - Сьогоднішні завдання медичної служби столичної магістралі, - розповів Є. Шалковський, - різнопланові. Це, в першу чергу, медичне забезпечення у галузі безпеки руху. Починаючи від професійного відбору працівників для роботи на залізничному транспорті і закінчуючи постійним, упродовж усієї трудової діяльності, моніторингом стану їхнього здоров’я. Велике значення мають профілактичні заходи, раннє виявлення та лікування серцево-судинних захворювань. Крім цього, проводиться повсякденна робота по зниженню захворюваності з тимчасовою втратою працездатності. А ще маємо на меті впроваджувати профілактику рівня травматизму, інфекційних та професійних захворювань. Питання оздоровлення й профілактики захворювань успішно вирішують фахівці з Медичного центру реабілітації залізничників, де щороку покращують своє здоров’я майже сім тисяч працівників галузі. А от ветеранами-залізничниками та людьми похилого віку опікується лінійна лікарня с. Клубівка. На сьогодні медичні заклади магістралі надають медичну допомогу майже 300 тисячам хворих, у тому числі 70 тисячам працівників залізничного транспорту та 40 тисячам пенсіонерів-залізничників.

    - Євгене Івановичу, цифри і факти, які Ви навели, переконують: турбот невпрогорт. Скільки ж загалом медичних закладів функціонує на залізниці, яким є їх кадровий потенціал?

    - На Південно-Західній залізниці функціонує потужна мережа медичних закладів, яка повною мірою відповідає її потребам. Це 19 лікувальних установ, які розташовані на території шести областей України, та дорожня станція переливання крові. В лікарнях розгорнуто 1815 ліжок для стаціонарного лікування. На 18 вокзалах цілодобово працюють медичні пункти, які надають допомогу пасажирам та обслуговують виклики на прилеглій території поза межами вокзалу. Додайте до цього ще й 24 фельдшерсько-акушерських пункти, 16 лінійних амбулаторій, у структурних підрозділах - 51 здоровпункт. Організовано проведення передрейсових та післярейсових медичних оглядів працівників локомотивних бригад. Забезпечують надання медичної допомоги більше 5,5 тисяч працівників, з них майже близько 900 лікарів та понад 2 тисячі - середній медичний персонал. Тож потенціал наших медичних закладів і тих людей, які в них працюють, досить високий. І ми прагнемо кожного дня досягати рівня зразкових лікарень.

    - Що Ви скажете про таку досить актуальну проблему, як фінансування галузевої медицини?

    - Від рівня фінансування будь-якого підприємства залежить його нормальне функціонування. Ні для кого не є секретом те, що бюджетних коштів на нормальну діяльність лікарень недостатньо. Того, що йде з державного бюджету, вистачає лише на зарплату та на мінімальну сплату за комунальні послуги. Слід зазначити, що значна частина фінансових витрат покладається на столичну магістраль: лише минулого року керівництвом Південно-Західної залізниці надано фінансової допомоги на суму - 8,2 млн. грн., у тому числі на придбання медобладнання і капітальні ремонти - 2,4 млн. грн., утримання лікарень - 5,8 млн. грн. А все інше ми отримуємо за рахунок діяльності галузевих медичних закладів. Тож лікарні надали платних послуг на суму - 30,4 мільйонів гривень.

    Як тільки медзаклади почали працювати в системі медичного страхування, це дало змогу залізничникам відчути поліпшення у процесі лікування. Адже тепер, кожний застрахований працівник, зазначу, що він вибирає компанію самостійно, може отримати медичну допомогу в достатньому об’ємі, фактично безкоштовно. Крім того, це суттєва допомога лікарням. До речі, надходження від страхових компаній склали - 17,1 мільйонів гривень.

    - Які заходи проводяться з метою формування у працівників залізниці свідомої поведінки, спрямованої на збереження власного здоров’я?

    - Цілеспрямована робота медичної служби та медичних закладів залізниці забезпечила покращення рівня здоров’я населення. Зменшилась загальна смертність залізничників, і такий показник, як первинний вихід на інвалідність. Але для нас дуже важливо знизити ризики раптової смерті осіб, робота яких пов’язана з безпекою руху (природно, повної гарантії тут бути не може, адже раптова смерть буває навіть у практично здорових осіб, або у осіб із захворюваннями, які до того практично неможливо було діагностувати). Враховуючи складну ситуацію на залізниці навколо поширення серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань, медики Південно-Західної, а також адміністрація, профспілкова, громадські організації здійснюють комплекс профілактичних, лікувально-діагностичних заходів, направлених на зменшення захворюваності. Це питання на сьогодні є пріоритетним. Для його розв’язання, зокрема, розроблено програму «Здоров’я залізничників», яка активно просуває в лави транспортників ідеї про необхідність комплексного лікування. А саме - виявлення захворюваності, своєчасне лікування та профілактика виникнення недуг, а також пропаганда здорового способу життя. Наявна мережа лікувальних закладів дає можливість у повній мірі виконувати основну функцію, яка покладається на медицину залізничного транспорту, - медичне забезпечення процесів заради гарантування безпеки руху, починаючи від професійного відбору і закінчуючи постійним, упродовж усієї трудової діяльності моніторингу стану їхнього здоров’я.

    - Попри всі складності, які існують в медицині, чи встигає за часом професійна підготовка медиків на столичній магістралі, чи відповідає вона сучасним вимогам?

    - Так, керівництво медичної служби проводить постійну роботу з координації діяльності медичних закладів, для підвищення кваліфікації кадрів працює атестаційна комісія, організовуються науково-практичні конференції, виконуються наукові розробки по вивченню професійних особливостей стану здоров’я залізничників. Відзначу такий факт: 332 лікаря мають вищу кваліфікаційну категорію, 1 категорію - 263. Високий ступінь майстерності мають також медичні працівники середньої ланки.

    - Чи можна порівняти якість медичного обслуговування залізничників з тим, що було, приміром, п’ять років тому і зараз?

    - Ось конкретні приклади. Понад п’ять років на базі ДКЛ №2 ст. Київ успішно працює «Центр здоров’я жінки». Сучасна робота центру дозволяє проводити широкий спектр лабораторних досліджень, проводяться консультативні прийоми подружніх пар, підготовка до вагітності з подальшим спостереженням за майбутніми мамами і пологами. Два останніх роки в Дорожній клінічній лікарні №2 ст. Київ працює новий хірургічний корпус, в якому розташовано 60 ліжок для хворих, яким потрібна спеціалізована хірургія. До його складу належать по 20 урологічних, офтальмонологічних та отоларингологічних ліжок. У відділенні проводяться оперативні втручання за допомогою сучасних методів застосування ендоскопічної та мікроскопічної апаратури. На сьогодні тут проліковано понад чотири тисячі пацієнтів, з них прооперовано понад дві тисячі.

    Минулого року в неврологічному відділенні цієї ж лікарні відкрито 10 ліжок для надання спеціалізованої медичної допомоги хворим з гострими порушеннями мозкового кровообігу. У пологовому відділенні відкрито блок партнерських пологів. Впроваджені прогресивні технології та нововведення досліджень, диференційної діагностики та лікування в ДКЛ №1 ст. Київ, відділкових лікарнях станцій Жмеринка, Конотоп та вузловій лікарні ст. Дарниця.

    - Євгене Івановичу, поділіться планами на майбутнє...

    - «Ділитися» (сміється) не буду. Бо наші плани виконувати нам. А вам, журналістам, про них та їх реалізацію розповідати. А тепер - по суті. У планах розвитку передбачається подальше використання в медичних закладах сучасних технологій діагностики та лікування, удосконалення системи проведення всіх видів профілактичних оглядів, створення автоматизованих систем контролю за станом здоров’я та якістю надання медичних послуг. Плани, як ви можете зрозуміти, досить амбітні. Але необхідно їх впроваджувати в життя.

    - Якими будуть Ваші побажання у переддень професійного свята медиків?

    - Ми - реалісти і усвідомлюємо, що треба докласти ще неабияких зусиль, аби досягти результату. Так, можна дискутувати про не завжди належні умови, недостатнє фінансування. Але ми - медичні працівники, і від нас чекають допомоги. Ми покликані рятувати людей. Жити сподіваннями на краще, наближати його власною працею. Хочу подякувати своїх колег, незалежно від посади і звання, за нелегку працю. Вітаю багатотисячний колектив медичних працівників з професійним святом. Бажаю їм міцного здоров’я, успіхів, наснаги, достатку та доброго настрою.

    - Дякую Вам за інтерв’ю.

    Спілкувалася Ольга ЛИХАЧОВА

    Вулиця почесного залізничника


    Є у Ніжині вулиця Миколи Ващенка. Туляться до залізниці ошатні будинки у зелених садибах, наче хочуть захистити її від злих вітрів та негод. Красива, мальовнича вулиця, але коротенька. Несподівано обривається вона перед вихідним сигналом залізничного світлофора, так і не встигши сповна втішити сталеву посестру своєю турботою. Таке ж красиве, і таке ж недовге було життя у людини, ім’я якої носить ця вулиця.

    Давно це було, десь років із 15 тому. За завданням редакції приїхав я до Ніжинської дистанції колії і познайомився з її начальником Миколою Ващенком. Відкрите обличчя, мудрі, трохи примружені очі з відбитком якоїсь стурбованості чи втоми, в яких (це неможливо було не помітити) під час розповіді про виробничі справи постійно спалахували живі неспокійні вогники. «Це добра, розумна, порядна людина», - майнула відразу думка. Перше враження, кажуть, найвірніше. Так воно й виявилося. В розмові з Миколою Григоровичем, у спілкуванні з його колегами я все більше переконувався у цьому.

    Доречно згадати слова колишнього начальника вокзалу ст. Ніжин Марії Белашко: «Мій батько був колійником і вся наша родина мешкала у будинку біля самої залізниці на станції Носівка. Коли почалася війна, німці довго не «чіпали» цю станцію, та ось нарешті бомби посипались і на неї. Одна бомба влучила у будинок батькового товариша по роботі Григорія Ващенка. Мої батьки без вагань надали притулок потерпілим. Я пам’ятаю, як колисала маленького Миколку, якому не було й року. Потім із цього Миколки виріс славний залізничник: Микола Григорович Ващенко майже двадцять років очолював Ніжинську дистанцію колії».

    Підставити плече, коли хтось потрапляє в скруту, співчувати, робити добро людям - до цього звикав Микола із дитинства. А воно було нелегке.

    СТАНОВЛЕННЯ КОЛІЙНИКА

    Микола Григорович народився 20 квітня 1940 р. у Носівці в залізничній будці. Що таке залізнична будка? Невеликий будиночок, частина якого слугувала виробничим потребам, частину займала під житло родина бригадира колії Григорія Павловича. Дружина його Катерина Власівна працювала черговою по переїзду. І було у подружжя п’ятеро дітей, а їхнею вихователькою була… залізниця. Біля переїзду, де гуркотять і до сьогодні поїзди, пасли корівку - годувальницю сім’ї, адже попри нелегку працю зарплата колійників була не дуже високою. Тож на багатодітну родину її не вистачало. Попри все батько прищеплював змалку дітям любов до залізничної справи. Семирічка, фабрично-заводське училище - позаду. Швидко промайнуло дитинство, і ось з атестатом механізатора широкого профілю Микола Ващенко вступає у доросле життя: влаштовується монтером колії на Ніжинську дільницю Дарницької дистанції. Згодом за направленням навчається у Київському технікумі залізничного транспорту. Спливали роки, збагачуючи молодого колійника досвідом і знаннями. Ось М. Ващенка призначено бригадиром колії першої механізованої дільниці, що розташовувалось на ст. Носівка, а через певний час - він начальник цієї дільниці. Пам’ятним став 74-й, коли організовано Ніжинську дистанцію колії і Микола Григорович автоматично переводиться до неї на ту ж посаду.

    Першим начальником Ніжинської дистанції колії, як згадують її ветерани, було призначено Івана Шилюка. Проте він не був місцевим, тому з самого початку багато організаційних та господарських питань відразу доводилось виконувати Миколі Григоровичу. Проблеми сипались як сніг у хуртовину. І кожна гостріше іншої: терміново треба було будувати нове приміщення контори, господарську будову, гаражі тощо. Та чи не найгострішою була проблема закріплення кадрів. Насамперед фахівців середньої ланки: майстрів, бригадирів колії. Тому, коли Микола Григорович у 1979-му очолив рідне підприємство, відразу «засукавши рукави» взявся за вирішення житлової проблеми для працівників дистанції. Він розумів, що без цього не вдасться підняти престиж професії колійника. Хто тоді йшов у колійники? Часто-густо люди, яким більше нікуди було подітись. Серед них було багато таких, що недавно повернулися з місць «не вельми віддалених». Було, було… Звичайно, плинність кадрів була значною. Микола Григорович розумів, що для вирішення виробничих проблем треба долати й соціальні. Думати не лише про роботу, а й про відпочинок працівників. І ось завдяки турботам начальника дистанція будує базу відпочинку на Десні. Щороку зводяться житлові будинки в Ніжині і на лінії. При Миколі Григоровичу була в дистанції й їдальня, де працівники мали змогу обідати за пільговими цінами.

    ПОТРЕБА ДУШІ І СИЛА ХАРАКТЕРУ

    Своїми спогадами про Миколу Григоровича ділиться його вдова Катерина Іванівна. У 1964 р. вона працювала на ст. Носівка квитковим касиром. Там і познайомилася з молодим колійником. Через рік одружилися. Микола був хворобливою людиною. Його через недугу не взяли навіть до армії. А курси лікування полегшення не принесли. Лікарі виявилися безсилими перед складною хворобою. Микола Григорович виписався з лікарні в дуже важкому стані. І ось тут виявився його характер. Він дізнався про якийсь народний метод лікування і за цим методом, а фактично зусиллям волі, сам себе поставив на ноги. Через два тижні лікарі оглянули його і здивувались. Важка хвороба відступила. Хлопець з піднесенням приступив знову до роботи.

    Катерина Іванівна, згадуючи про чоловіка, каже, що це була людина, яка не вміла відмовляти. Комусь надати допомогу у лікуванні, комусь допомогти провести сина до війська, когось привітати з народженням дитини - турботи про своїх працівників для нього завжди були на першому місці. Творити добро було для нього органічною справою.

    Аби сприяти будівництву житла для залізничників, Микола Григорович використовував усі можливі важелі. Практично щороку на вулиці Краснодонців, що розташувалася неподалік від дистанції колії, зводився новий чотири- або восьмиквартирний будинок. Оселі будували так званим «господарським методом». Для цього в дистанції існувала своя будівельна бригада, була своя техніка. Та, звичайно, не це було основне. Найважче - добитися дозволу на забудову, вирішити організаційні та фінансові питання. А це дуже клопітка справа. Вона вимагає багато зусиль, багато нервів. Микола Григорович не рахувався ні з власним здоров’ям, ні з власним часом. Це була одна з основних ліній в його професійній діяльності.

    - Яким був, як мовиться, у побуті, в домашньому колі Микола Григорович? - запитую у Катерини Іванівни.

    - Турботливим батьком і люблячим дідусем, - відповідає вона. - Проте, на жаль, на своїх близьких йому часто-густо не вистачало часу. Як піде зі сходом сонця з дому, так ледь не вночі повертається.

    Багато допомоги Микола Григорович надавав Ніжинському будинку культури залізничників та народному театру. Він був головою ради цього творчого осередку. Про нього досі з вдячністю згадує завідувач будинку культури Галина Вольська. Не обходив начальник у турботах і колишній залізничний дитячий садок.

    Це була людина, яка не боялася взяти на себе відповідальності за будь-які добрі справи. А за це, як мовиться, не завжди «по голівці гладили». Звичайно, такий напружений стиль життя не міг не відзначитись на здоров’ї Миколи Григоровича, яке ніколи не було міцним. Як результат - два інфаркти. Не шкодував він себе, й коли розпочалися напружені роботи з електрифікації та реконструкції дільниці Ніжин - Чернігів. Та, на жаль, завершення цих робіт вже не побачив.

    Діяльність Миколи Ващенка була відзначена керівництвом залізниці. Його було нагороджено знаком «Почесний залізничник», також мав звання «Почесний раціоналізатор СРСР». Душевної енергії та допитливої думки цієї людини вистачало й на винахідницьку діяльність. Його пропозиція щодо удосконалення технології заміни прогонів малих мостів здобула загальне визнання. Активно займався Микола Григорович і громадською діяльністю. Був депутатом міської та обласної рад.

    ВСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛЮДЯМ

    У розмові з ветеранами дистанції Валерієм Івановичем Кучеруком та Миколою Івановичем Майданом намагаємося з’ясувати, скільки добрих справ було зроблено в дистанції за ініціативи Миколи Григоровича. По-перше, він доклав зусиль в будівництво адміністративного корпусу, по-друге, при ньому зведено виробничий корпус з двома залізничними коліями та кран-балкою, де проводились ремонти власної колійної техніки. Побудували колійники тоді й автогараж на сім машин, склад для кисневих балонів, бензозаправну станцію, склад-ангар для виробничих матеріалів, підвищену колію, майстерні першої дільниці, цегляний заводи... Та хіба все перелічиш?

    А скільки за його участі побудовано житла для колійників! 16 будинків - у Ніжині, по два - у Бобровиці, Заворичах, Бобрику, по одному - у Носівці та Кобижчі. Багато добрих справ залишив по собі Микола Григорович. Тому вдячні колеги і земляки вирішили увічнити його ім’я в назві вулиці, яка виникла завдяки його турботам..

    Минуло понад десять років, як пішов з життя Микола Ващенко. Та мешканці цієї вулиці завжди з теплом і вдячністю згадують людину, якій вони зобов’язані дахом над головою.

    Анатолій РОМАНОВ

    Історія та сьогодення Південно-Західної (цифри і факти)

    (Продовження. Початок у №39 - 48 за 2009 р., №1 - 21 за 2010 р.)

    А талановитому раціоналізатору було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної праці. Так було і коли рядовий М.Е. Анніков знайшов новий спосіб рубки рейок. Секрет його роботи полягав у тому, що перший удар він наносив по ребру підошви рейки, порушуючи цим структуру металу. І замість 8-9 ударів кувалдою вистачало трьох, що давало за зміну можливість виконати 230 рубок, замість колишніх 63. Аннікову теж було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Одним з «вузьких» місць було свердління отворів у рейках. Чого тільки не робили. І тоді старший лейтенант Остапенко запропонував робити до 500 отворів діропробивною рушницею.

    У першій половині вересня 1943 року були звільнені від фашистської окупації майже всі станції Конотопського відділення магістралі, зокрема залізничні вузли Ворожба, Конотоп та Бахмач. А 15 вересня був очищений від окупантів Ніжин - важливий транспортний вузол, який ворог хотів перетворити на опорний пункт оборони на шляху до Києва. Зі звільненням Ніжина противник втратив останню залізничну рокадну магістраль на лівому березі Дніпра.

    Услід за радянськими військами до Ніжина прибула оперативна група управління Південно-Західної залізниці на чолі з її керівником С.В. Гусєвим.

    Група відразу ж приступила до активної роботи. Відновлювали структурні підрозділи залізниці, комплектували апарат управління та відділень, ставили до ладу щойно звільнені станції, налагоджували рух поїздів.

    Оперативна група працювала в тісному контакті з частинами залізничних військ, якими командував генерал П.А. Кабанов. Пліч-о-пліч працювали на звільнених дільницях і бійці військово-залізничних частин, і наші колійники, і колгоспники навколишніх сіл - одне слово, усі, хто міг користуватися лопатою, костильним молотком тощо. Вже наприкінці вересня 1943 року пішли поїзди по лініях основних фронтових напрямків довжиною понад 700 км. На дільниці Конотоп - Ніжин відновлювалися відразу обидві колії.

    Після звільнення Ніжина більш жорстокими стали бої на київському напрямку. Долаючи шалений опір ворога, радянські війська 19 вересня оволоділи містами з великими залізничними станціями Прилуки, Пирятин, Лубни. 21 вересня війська Центрального фронту вибили ворожі сили із стародавнього Чернігова - обласного центру України і великого залізничного вузла.

    29 вересня частини 1-го Українського фронту зламали опір противника і, відкинувши його на правий берег Дніпра, зайняли Дарницю - важливий залізничний вузол і велику сортувальну станцію.

    Наближався час визволення багатостраждальної столиці України. Відступаючи, фашисти знищували все, що їм вдавалося.

    Колії в багатьох місцях були висаджені, різні залізничні пристрої, будівлі та споруди розбиті і перетворені у руїни.

    Для того, щоб забезпечити високий темп наступальних операцій радянських військ, потрібно було швидко відновити і перевести на широку колію до 1 тис. 200 км залізниці на Лівобережжі. Було прийнято рішення в першу чергу ввести в дію лінії Ворожба - Київ та Бахмач - Гребінка - Золотоноша. На виконання цього завдання і зосередили свої зусилля залізничники. Роботи велися під час нальотів фашистської авіації, яка систематично бомбардувала відновлені дільниці, прагнучи вивести їх з ладу.

    30 вересня 1943 року перший поїзд прибув на звільнену станцію Дарниця. Вона була майже повністю зруйнована. Не вціліли жодна колія, стрілка, будівля. Довоєнна Дарниця була великою і красивою околицею Києва. Тут, навколо залізничного вузла, розміщувалися великі промислові підприємства. Тепер же на їх місці були лише руїни, а населення тулилося в землянках. Настав час відновлювати залізничний вузол і житло. Невдовзі станція Дарниця запрацювала на повну потужність.

    Більшу частину доби вона була переповнена військовими вантажами. Фашисти йшли на всілякі хитрощі, щоб розбомбити Дарницю. Значна частина бомб мала детонатори уповільненої дії. Варто зазначити, що станція розташована поблизу Дніпра, на піщаній місцевості, тож бомби часто проникали на велику глибину. Але незабаром сапери знаходили і знешкоджували їх.

    Перший повітряний наліт на станцію гітлерівці здійснили 5 грудня 1943 року, останній - 11 червня 1944 року. Таким чином, Дарниця працювала під вогнем ворога більше півроку. Деякі колії доводилося відновлювати десятки разів. Двічі заново відбудовували паровозне і вагонне депо.

    Особливо великих пошкоджень і людських втрат завдав бомбовий удар фашистської авіації по станції 8 квітня 1944 року. На коліях тоді скупчилося багато ешелонів. Там були вагони з боєприпасами, пальним, а також кілька десятків теплушок з бійцями. Стояв там і санітарний поїзд. Ворожа авіація вщент знищила станцію, загинули люди і, зокрема, понад сто залізничників нічної зміни.

    Того ж року відбулася одна з важливих подій в житті залізничників. Президія Верховної Ради СРСР видала 4 вересня 1943 року Указ про введення персональних звань і нових знаків розрізнення для особового складу залізничного транспорту. Це рішення було прийнято з метою зміцнення єдиноначальності і трудової дисципліни, поліпшення роботи залізничного транспорту.

    (Далі буде...)

    Петро МОСКАЛЕНКО

    Православная церковь в Великой Отечественной войне

    С первых дней Великой Отечественной войны Святая Православная Церковь, составляющая неотъемлемую часть нашего многонационального государства, участвовала в освобождении Родины - Украины от немецко-фашистских захватчиков.

    Предстоятель Русской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Сергий, позднее Святейший Патриарх Московский и всея Руси, а затем его преемник Святейший Патриарх Алексий вместе с другими архипастырями в многочисленных посланиях горячо призывали верующих к священному делу защиты Родины.

    Святая Православная Церковь неизменно была со своим народом в скорбях и опасностях, в борьбе и в окончательной победе. Так было раньше, на всем протяжении нашей великой истории, так было в те страшные дни и так будет всегда! Едва ли найдется среди православных людей, знающих родную историю, современник, который не обнажил бы благоговейно голову и не поклонился многострадальному народу, прошедшему многие тяжелые испытания.

    Патриотизм можно сравнить с любовью к матери, с самой нежной заботой о ней. Искони православный народ с особой любовью чтил свои святыни, украшал их и бережно охранял, ибо храм для христианина - место молитвенного общения с Богом. Сюда он приносил свои радости и горе, сюда приходил за помощью в дни личных и общественных бедствий.

    Православные люди нашей страны горячо откликнулись на призыв: «Все для фронта, все для победы!» Был организован специальный сбор помощи бойцам, находившимся в госпиталях. Женские монастыри снабжали госпитали и убежища для пострадавших от войны бельем и перевязочными материалами, ухаживали за больными и раненными.

    Пламенные призывы архипастырей и пастырей нашли искренний отклик в сердцах верующих людей нашей Отчизны. Многие миллионы рублей за годы войны собраны верующими и духовенством на военные нужды, для раненных и больных воинов.

    30 декабря 1942 г., в дни всенародного патриотического подъема по сбору средств для фронта, Блаженнейший Митрополит Сергий обратился к архипастырям, пастырям и приходским общинам Церкви с призывом жертвовать средства на сооружение танковой колонны имени Димитрия Донского, и этот призыв был подхвачен с воодушевлением всей Церковью. Всего на танковую колонну имени Димитрия Донского было собрано духовенством и верующими свыше 8 млн. рублей и большое количество золотых и серебряных изделий.

    По инициативе населения и областей в эти же дни общенародного патриотического подъема верующие приняли самое широкое участие в сооружении танков и самолетов. Так, в Новосибирске верующие и духовенство собрали 10 тыс. рублей на строительство самолетов сибирской эскадрильи «За Родину», а на денежные средства Русской Православной Церкви также была создана воздушная эскадрилья имени Александра Невского.

    Война принесла нашей стране смерть миллионов ее сыновей и дочерей, невероятные разрушения, гибель ценнейших памятников истории и культуры. Страшное испытание не прошло и мимо Святой Православной Церкви. За годы войны она лишилась многих своих верных чад, потеряла значительное количество прекрасных храмов. Уцелевшие храмы были опустошены, святыни народа подверглись осквернению.

    Киев, Чернигов и другие города Украины дороги сердцу православного народа. В Киеве - матери городов русских, откуда распространилось Святое Крещение по всей Руси, за многие века созданы чудесные памятники любви и преданности Православию и высоким художественным традициям. И именно Киев был так ненавистен фашистским варварам, что они приложили все старания к тому, чтобы стереть с лица земли эту древнейшую твердыню Православной веры и славянской культуры. Так, от Свято-Успенского собора Киево-Печерской Лавры остались лишь груда кирпичей. Нельзя было без пронизывающей скорби смотреть на груду развалин, возвышающихся на месте взорванной немцами так называемой Великой Лаврской Церкви или Успенского собора, созданного в XI веке благодаря гениальности бессмертных древнерусских строителей. Такие же разрушения немецко-фашистские оккупанты совершили по всей занятой ими территории.

    Родина высоко оценила заслуги архипастырей, пастырей и монашествующих, а также и мирян Русской Православной Церкви в годы лихолетья войны, наградив их правительственными орденами и медалями.

    Наш народ победил потому, что отстаивал свое Правое дело. Каждый человек знает, что не в мощности бомб и не в другом смертоносном оружии заключается истинная сила для победы. Она - в силе человеческого духа и его прогрессивных устремлениях, в Правде Божественного домостроительства, которое хранится в единстве всех миролюбивых наций и людей. Руками воинов-героев народ вознес над фашистским рейхстагом знамя Победы. Карающий меч правосудия опустился на головы злодеев не только ради справедливого возмездия за содеянное, но и для того, чтобы раз и навсегда пресечь зло и предохранить человечество от растлевающей человеконенавистнической идеологии гитлеризма.

    Исходя из Новозаветного учения о человеке как любимом творении Божием, Православная Церковь всячески напоминает о высокой и неповторимой ценности каждой человеческой жизни, которая дана не для того, чтобы ее приносили в жертву ради завоевания «жизненного пространства» или ради корыстных эгоистических расчетов.

    Церковь молит Бога, чтобы Он, Всемогущий, остановил руку, посягающую на мир, чтобы все люди земли могли жить спокойно, без войн.

    Жить в мире с самим собой, с людьми и с Богом - это величайшее благо на земле. «Блажени миротворцы, яко тии сынове Божий нарекутся» (Мф.5,9). Православие во все века было и всегда будет идти вместе со своим народом. И поэтому свято чтит память тех героев Великой Отечественной войны, всех тех, кто жизнь свою отдал за жизнь своих ближних, исполняя заповедь Христову: «Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих» (Ин. 15,13).

    Протоиерей Валерий КЛИМЕНКО

    У пошуках справжнього героя

    Сьогодні напередодні 69-ї річниці з дня початку Великої Вітчизняної війни вважаємо, що не варто переповідати ще раз про те, як та чорна хмара прийшла в Україну із Заходу. Про це можна прочитати у будь-якому підручникові з історії. Інша річ - думка історика про наслідки тієї війни. У матеріалі від начальника архівного відділу Козятинської міської ради Зої ВІЛЬЧИНСЬКОЇ - гірка правда про те, як за радянських часів держава «піклувалася» про своїх визволителів.

    Закінчилась страшна кровава війна. Країна поверталася до мирного життя. Повертались з війни солдати-визволителі.

    Захоплені, натхненні всеохоплюючою ейфорією перемоги, до рідних міст і сіл, до своєї сім’ї, додому йшли мільйони воїнів-визволителів.

    Була закрита найтрагічніша, пов’язана з нелюдськими воєнними випробуваннями, сторінка їхнього життя. Найголовніше, що вони здобули - мир і спокій. Вони поверталися. Але попереду на них чекали мирні будні з усіма наслідками, що принесла війна: втрата близьких дорогих і рідних їм людей, зруйновані домівки, знищена економіка. Багато з них поверталися додому поранені і покалічені, з важкими психічними розладами.

    Як вшановувала і чим віддячила держава своїх визволителів?

    Існувало загальне поняття «держава - визволителька», а поняття «воїн-визволитель», конкретна людина з її побутовими, як мовиться, житейськими проблемами відходила на другий план. Тим більше, що таких були мільйони. «Достойно зустрінемо воїнів-переможців» - такий лозунг гордо майорів у визволених містах і селах України.

    А ось якими за гарними словами були факти з тогочасного життя.

    Ось деякі приклади. (Стиль збережено - ред.) «Я бездоганно прослужив в Червоній армії всю Вітчизняну війну на посаді молодшого командира стрілкової роти, пройшовши від Волги до Берліна. Сім’я моя невелика - дружина та її мати. Але за час війни вони розорилися зовсім. Зараз нам треба допомогти одежею, взуттям, овочами. Звернувся я з заявою про допомогу до голови МК і ось вже півтора місяця він на словах обіцяє, а на ділі допомоги не дає. Я звернувся по допомогу до секретаря парторганізації, цей теж пообіцяв допомогти, але від обіцянок його мені не легше. Не звернув увагу на мої просьби і начальник дільниці. Не знаю, що треба зробити, щоб розчулити черстві душі наших керівників. Може допоможе в цьому газета та громадська думка». («Бездушне ставлення до демобілізованих», газета «Колективна праця» від 6.03. 1946 р.).

    «Зранку до пізнього вечора товпа людей збирається біля віконця і до десятого поту штурмує його. «Видача пашпортів розпочинається з 20 до 23 годин. Демобілізовані одержують пашпорти позачергово». Проте це лише об’ява. Демобілізований може проходити за «пашпортом» тиждень, два, а то й цілий місяць. Часто бувають такі дні, що паспортний стіл розпочинає роботу з запізненням на годину, півтори. Паспорти заповняються безграмотно. В паспорті перекручують прізвища, ім’я або рік народження.

    Іноді можуть стариків омолодити на 10 років, або юнакам додати 15. А от одна колгоспниця розказала, що її сину видали паспорт, в якому замість слова демобілізований було написано деморалізований. У чергах, де одержують паспорт, майже щодня сварки, а інколи часом доходить і до бійки». («Як одержати пашпорт?» газета «Колективна праця» від 6 березня 1946 р.)

    У повоєнні роки всі матеріальні, фінансові, людські ресурси направлялися на вирішення глобальних проблем - СРСР боровся за місце лідера в світі. Тогочасний уряд докладав зусиль для створення і становлення світової системи соціалізму, надаючи країнам-«симпатикам» свою фінансову підтримку. Великих витрат вимагала нова гонка озброєнь, що була викликана початком так званої «холодної війни», яка розпочалася вже в 1946 р. між колишніми членами антигітлерівської коаліції США та країнами Західної Європи з одного боку і СРСР та країнами Східної Європи - з іншого. Крім того, постали питання відбудови зруйнованого народного господарства, розвитку промисловості, в першу чергу важкої. Пріоритетний розвиток віддано товарам групи «А» - тобто засобів виробництва в порівнянні з групою «Б» - товарів народного споживання.

    Такий стан тривав до 70-х років. Хоча держава й виділяла деякі кошти на допомогу демобілізованим (інвалідам війни та сім’ям загиблих воїнів) - ця допомога була мізерною, а також часто носила формальний характер та значилася тільки на папері. Кожен виживав, як міг, розраховуючи тільки на власні сили. Крім того, зароблені гроші, як кажуть, примусово-добровільно відраховувалися на погашення державних позик на відбудову та розвиток народного господарства.

    Та й саме свято - День Перемоги з часом відходило на другий план. Починаючи з 1946 р. - цей день був звичайним робочим днем. Вихідним, святковим, він став, коли відзначалося 20-річчя Перемоги - з 1965 р. Особливо важкими для ветеранів-визволителів Європи від нацизму стали друга половина 80-х - початок 90-х років. Саме в цей час створюються ветеранські організації, які головним своїм завданням ставлять питання - захист інтересів колишніх учасників бойових дій, ветеранів війни та праці. Багато з них плідно працюють і донині: Козятинська районна спілка інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних Сил України (В.І. Нагорянський), Козятинська міська організація ветеранів війни та праці (Г.О. Акопов), Козятинська районна організація ветеранів війни та праці (М.К. Новінський).

    У міському архіві зберігаються унікальні в своєму роді документи, які засвідчують такий факт. На початку 90-х років, в умовах тотального дефіциту, на День Перемоги ветерани за списками отримували по дві хлібини, декілька кілограмів крупи, муки. Сотні листів в усі інстанції, до керівників підприємств, приватних підприємців з проханням: надати мізерну допомогу, сприяти розв’язанню нагальних питань свого щоденного буття… Стає сумно і соромно.

    Ми відзначали чергову ювілейну дату - 65-річчя Великої Перемоги, вшановували тих, хто ціною свого життя і крові здобув її для нас. Не так багато її безпосередніх учасників залишилося в живих. Їм потрібні наша увага. Цілком заслужено віншували своїх визволителів - це дає надію, що так буде і в подальшому. І для них це найбільша нагорода за їх величний подвиг. Цьогорічні святкування Дня Перемоги в Москві та участь у них багаточисленних делегацій різних країн світу є яскравим свідченням того, що це свято визволення світу від нацизму стало міжнародним, а також фактом визнання світовою громадськістю того, що справжнім героєм був радянський солдат.

    З.В. ВІЛЬЧИНСЬКА, начальник архівного відділу, історик

    З.В. ВІЛЬЧИНСЬКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05