РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 17 (30 квітня 2010)
  • Випуск №17 30 квітня 2010
    Зміст
    1. З нагоди свята
    2. Позитивну тенденцію необхідно підтримати (Віктор ЗАДВОРНОВ )
    3. Модернізація розпочалася (Анатолій САДОВЕНКО)
    4. Пасажири столичної магістралі під надійним супроводом (Олексій ГОРЯЧЕВ)
    5. Сонечко моє (Леонід КРИВОВ)
    6. Історія та сьогодення Південно-Західної (цифри і факти) (Петро МОСКАЛЕНКО)
    7. Смілива жінка (Леонід КРИВОВ)

    З нагоди свята

    На дорожню зустріч з нагоди святкування 65 річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, яка відбудеться 6 травня 2010 р. у залі засідань УЦОП, керівництво залізниці та Дорпрофсож запросили ветеранів-залізничників - учасників бойових дій та учасників Великої Вітчизняної війни.

    На ознаменування Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 років, вшанування подвигу героїв фронту начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН своїм розпорядженням зобов’язав начальників дирекцій залізничних перевезень, керівників підрозділів магістралі своїми наказами за рахунок коштів підрозділів залізниці заохотити кожного непрацюючого ветерана-учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни.

    Ветерани знають, якою була Велика Вітчизняна війна. Для того, щоб згадати фронтові шляхи-дороги, їм не потрібно докладати надмірних зусиль. Спогади, спогади, спогади… Вони пам’ятають завжди. І все, через що їм довелося пройти, що пережити. І коли, не приховуючи сліз, зустрічаються бойові побратими, здається, ніби Земля затамовує подих, щоб не тривожити їх у такі хвилини. У ці травневі дні ветерани Другої світової чують голос далеких жорстоких боїв… То - відлуння Великої Перемоги!

    Погляньте на цей знімок. Хтось, можливо, знайде себе, свого батька, дідуся, відшукає знайоме обличчя тих, кого вже немає серед живих, шанобливо схилить голову перед їх вічним подвигом…


    Позитивну тенденцію необхідно підтримати


    комісійний огляд на ст. Вишневе

    Цього року у проведенні весняного комісійного огляду у столичному регіоні брали участь досвідчені керівники відділів та підрозділів на чолі із начальником Київської дирекції - заступником начальника Південно-Західної магістралі Володимиром ОСОВИКОМ. Завдання відоме - перевірка виконання комплексних заходів із гарантування безпеки руху поїздів та автотранспорту, дотримання встановлених нормативів з охорони праці. Крім того, було проаналізовано стан роботи із компенсацією збитків від перевезень пільгових категорій, із збільшення доходних надходжень від усіх видів транспортних послуг.

    Впродовж інспекційної поїздки на лінію комісія оцінила підготовку господарств до літньої кампанії. Таким чином, накреслено низку першочергових завдань перед найнапруженішим періодом року.

    Перший маршрут - об’їзд Північного кільця та дільниці між Києвом та Фастовом. Відстань чимала. Зважаючи на те, що комісія прискіпливо оглядала кожну станцію, витрачаючи на це чимало часу, об’їзд закінчився пізно ввечері. Забігаючи наперед, скажемо, що пасажирське господарство на всій відстані від Києва до Фастова готове до обслуговування подорожніх впродовж сезону літніх відпусток.

    О сьомій сорок п’ять зупиняємося на ст. Київ-Дніпровський. Станційне господарство - у належному стані. Помічаємо: на платформі у ранній час чимало подорожніх. Проте у місцевій квитковій касі - лише 18 придбаних проїзних документів та 17 оформлених пільгових квитків. Навіть за звичайних арифметичних підрахунків можна стверджувати, що «зайців» серед цієї публіки вистачає.

    - А тому, - вважає Володимир Осовик - залізничним касирам слід працювати безпосередньо на пероні. «Обілечувати» забудькуватих пасажирів необхідно саме там. Лише таким чином можна підняти рівень виручки, виправдовуючи заробітну плату касирів, які працюють тут позмінно.

    Як згодом дізнаємось, ця ініціатива начальника дирекції вже на другий день після об’їзду була підтримана відповідними службами. Касири з «насиджених» місць пішли на зустріч із пасажирами. Тепер виручка від роботи роз’їзних касирів зросла вшестеро.

    …Ми - на станції Київ-Петрівка. Маршрут комісії величезним господарством починається не з «парадного» під’їзду. У конторі станції - порядок. Проте у начальника дирекції виникло чимало зауважень до місцевого ДС. Річ у тому, що за ініціативи з боку керівництва залізниці свого часу силами колійників, зв’язківців, фахівців із СЦБ, залізничних будівельників у станційному господарстві було проведено чималу реконструкцію інфраструктури. Зокрема, перекладено колії, приведено до ладу міжколійний простір для забезпечення зручної роботи регулювальників швидкості вагонів та складачів поїздів. Все функціонувало, як належить. Тепер від того доброго стану залишились лише спогади. На думку В. Осовика, начальник станції та його підлеглі самоусунулися від процесу забезпечення надійного функціонування станції. Здавалося, проста життєва істина - підтримувати все, як того вимагають галузеві канони. Та де там. З першого погляду на вантажний двір здається, що тут орендарі технологічних майданчиків для навантаження-вивантаження продукції давно забули про виробничу дисципліну. А це - через неузгодженість у ділових відносинах між залізничниками та їхніми партнерами. Судіть самі: відсутність «кордонів» розмежування між орендованими дільницями призвела до того, що тепер важко прослідкувати за дотриманням режиму просування автомобілів через станцію. Хіба не є порушенням техніко-розпорядчих актів? Врешті-решт, недбале виконання (скоріше, невиконання галузевих інструкцій) може призвести до створення перешкод у роботі станції. Куди дивиться керівний апарат Київ-Петрівки?!

    Час навести порядок і у вагоні, що належить Українському державному центру залізничних рефрижераторних перевезень (або УДЦЗРП). Тут через антисанітарію та безлад, створений господарями, недалеко до великих неприємностей. Чи варто закривати очі на явні порушення? Отже, питань до київ-петрівців достатньо. Чи буде позитивне реагування, покаже час.

    Мотриса квапиться на ст. Київ-Жовтневий. Ось коли зможемо пересвідчитися на власні очі, що начальник станції Василь БОЦМАН - людина на своєму місці. Разом з невеличким штатом працівників забезпечує на хорошому рівні вантажну роботу. Завдяки цьому до скарбниці магістралі щомісячно «капає» один мільйон грн. Це про «плюси». Якщо із залізничною інфраструктурою тут усе налагоджено, то про службові приміщення такого не скажеш. Час сюди спрямовувати справжній будівельний загін.

    Стрілки годинника поступово переходять за 12-годинну відмітку. Наближаємося до ст. Вишневе, що зустрічає чистотою на перонах. Помітний порядок у вокзальних та службових приміщеннях. Як з’ясується після прискіпливого економічного аналізу фінансової діяльності цієї станції, вишнівцям вдалося підвищити рівень дохідності від продажу квитків на приміські поїзди. А ще, ясна річ, дати відсіч безквитковій публіці тут допомагає турнікетна система. Електроніка та охорона на перонах - дієві заходи задля того, щоби боротися із «забудькуватістю» пасажирів.

    Цікавлюсь у начальника ст. Вишневе Анатолія ДАНИЛЮКА про місцеві кадри. Адже поруч - столиця. Чи втримуються працівники на станції?

    Анатолій Зіновійович починає розмову зі щирої усмішки.

    - Хтось із дотепників нещодавно мовив, що наша станція - це своєрідний трамплін для подальшої кар’єри. Не треба далеко ходити за прикладом, - упевнено говорить керівник, - теперішній помічник начальника Київської дирекції Сергій Іванович Савич ще нещодавно проходив трудові «університети» у Вишневому. Як з цього приводу не пошкодувати: достойний фахівець залишив колектив. Але така вже його, сподіваюсь, щаслива доля. Він упевнено крокує по життю. Хай так буде надалі! Очевидно, вам зрозуміло: готуємо кадри як належить.

    Продовжити розмову про кадрові питання довелося вже з Володимиром Осовиком. Після інспекційного рейду ст. Боярка Володимир Миколайович залишився незадоволеним станом справ на цій станції. Тут всього рік працює ДееСом молода людина. Якщо бути об’єктивним, то не все вдається нинішньому керівникові. Судячи із зауважень, яких він «нахапався» під час звіту про власну роботу від начальника дирекції та його помічників, впродовж найближчого часу керівник ст. Боярка триматиме суворий іспит.

    - А поки що, - наголосив у розмові із нашим кореспондентом Володимир Миколайович, - найближчим часом відрядимо сюди досвідчених фахівців з дирекції. За традицією надамо суттєву теоретичну і практичну допомогу кожному працівникові станції. Справа - не безнадійна. Отже, незабаром і Боярка буде зразковою станцією на всі сто відсотків.

    … Коли мотриса перетинатиме вхідні стрілочні переводи ст. Васильків-1, начальник дирекції, зв’язавшись із черговою по станції, змінить маршрут. Тепер прямуємо через бокові стрілки на ст. Васильків-2.

    Тут побачимо сміттєзвалища майже поруч із стрілочними переводами, які ведуть на 12-кілометрову дільницю. Через це виникла думка: більшість станцій дирекції мають першорядне значення для мешканців районів, які користуються залізничним транспортом, як об’єднуючою ланкою між столицею та батьківщиною. Залізничники їх утримують у належному стані. А населення? Риторичне запитання, чи не так? Чому ж тоді не реагує місцева влада? Саме тому селищним, міським, районним керманичам варто пам’ятати про те, що, опікуючись про чистоту на вулицях і площах підлеглих населених пунктів, не слід забувати про звалища біля колійної призми. Повертаючись подумки до захаращеної приколійної смуги, нагадаємо: тут, куди не кинеш погляд з вікна кабіни мотриси, побачиш гори зі сміття. Причина появи зрозуміла: васильківські аборигени, хатини яких туляться до залізничної лісозахисної смуги, підкидають усілякий непотріб з пластику прямо під шпали. Якби тут був пасажирський рух, то відповідальність місцевих мешканців можна б було перекласти на пасажирів, які викидають сміття з вікон. Але 12 залізничних кілометрів вже давно використовуються як під’їзна колія. Тож цілком доречним є питання до місцевої влади: чи не пора навести порядок на околиці міста? Час робити толоку.

    Тим часом мотриса повертається на головний хід. Незабаром - ст. Мотовилівка.

    Як зазначає ДН1, завдяки безпосередній суттєвій підтримці з боку начальника Південно-Західної залізниці Олексія КривопІшина майже на всіх станціях на дільниці між Києвом та Фастовом на Київській дирекції проведено реконструкцію станційної інфраструктури. Зміни на краще можна побачити, як кажуть, з першого погляду. Пішохідні мости, пасажирські платформи, турнікети. Незабаром будівельники завітають на ст. Мотовилівка. Після якісного ремонту і цю станцію важко буде впізнати. Бо архітектурна краса милуватиме око тисяч і тисяч подорожуючих. Впродовж останнього часу ведуться передпроектні роботи, що дозволять відновити станційну інфраструктуру. Тут слід докласти робочих рук під час реконструкції станційних горловин та будівництва пішохідного мосту над коліями.

    - Певен, що колектив, який очолює впродовж багатьох років Валентина Євгенівна Лапань, забезпечить будівельникам фронт робіт, - підсумовує В. Осовик.

    Тут, у Мотовилівці, зауважень щодо естетичного оформлення станційних об’єктів не було. Для нашої залізниці зовнішній вигляд вокзалів і станцій знаходить особливу актуальність у переддень знаменної дати - 140-річчя від дня створення магістралі, яке ми будемо відзначати у червні поточного року.

    Під час огляду станцій дирекції В. Осовик та його колеги прискіпливо оцінювали ступінь готовності технологічних приміщень, квиткових кас та залів чекання до пасажирського літа. Повторимось: тим, хто добре підготувався до весняного комісійного об’їзду, В. Осовик щиро висловлював свої позитивні оцінки щодо вдалої діяльності підлеглих. Так, цю тенденцію необхідно підтримувати. І навпаки: неробам було непереливки.

    Огляд довів, що колектив станцій Київської дирекції може виконувати завдання, які перед ним поставлено керівництвом залізниці. Попри досягнуті успіхи, варто звернути увагу й на те, що існують певні проблеми. Начальникам підрозділів слід досягти суворого дотримання технологічних процесів, забезпечуючи надійний рух поїздів.

    Віктор ЗАДВОРНОВ Позитивну тенденцію необхідно підтримати

    Цього року у проведенні весняного комісійного огляду у столичному регіоні брали участь досвідчені керівники відділів та підрозділів на чолі із начальником Київської дирекції - заступником начальника Південно-Західної магістралі Володимиром ОСОВИКОМ. Завдання відоме - перевірка виконання комплексних заходів із гарантування безпеки руху поїздів та автотранспорту, дотримання встановлених нормативів з охорони праці. Крім того, було проаналізовано стан роботи із компенсацією збитків від перевезень пільгових категорій, із збільшення доходних надходжень від усіх видів транспортних послуг.

    Впродовж інспекційної поїздки на лінію комісія оцінила підготовку господарств до літньої кампанії. Таким чином, накреслено низку першочергових завдань перед найнапруженішим періодом року.

    Перший маршрут - об’їзд Північного кільця та дільниці між Києвом та Фастовом. Відстань чимала. Зважаючи на те, що комісія прискіпливо оглядала кожну станцію, витрачаючи на це чимало часу, об’їзд закінчився пізно ввечері. Забігаючи наперед, скажемо, що пасажирське господарство на всій відстані від Києва до Фастова готове до обслуговування подорожніх впродовж сезону літніх відпусток.

    О сьомій сорок п’ять зупиняємося на ст. Київ-Дніпровський. Станційне господарство - у належному стані. Помічаємо: на платформі у ранній час чимало подорожніх. Проте у місцевій квитковій касі - лише 18 придбаних проїзних документів та 17 оформлених пільгових квитків. Навіть за звичайних арифметичних підрахунків можна стверджувати, що «зайців» серед цієї публіки вистачає.

    - А тому, - вважає Володимир Осовик - залізничним касирам слід працювати безпосередньо на пероні. «Обілечувати» забудькуватих пасажирів необхідно саме там. Лише таким чином можна підняти рівень виручки, виправдовуючи заробітну плату касирів, які працюють тут позмінно.

    Як згодом дізнаємось, ця ініціатива начальника дирекції вже на другий день після об’їзду була підтримана відповідними службами. Касири з «насиджених» місць пішли на зустріч із пасажирами. Тепер виручка від роботи роз’їзних касирів зросла вшестеро.

    …Ми - на станції Київ-Петрівка. Маршрут комісії величезним господарством починається не з «парадного» під’їзду. У конторі станції - порядок. Проте у начальника дирекції виникло чимало зауважень до місцевого ДС. Річ у тому, що за ініціативи з боку керівництва залізниці свого часу силами колійників, зв’язківців, фахівців із СЦБ, залізничних будівельників у станційному господарстві було проведено чималу реконструкцію інфраструктури. Зокрема, перекладено колії, приведено до ладу міжколійний простір для забезпечення зручної роботи регулювальників швидкості вагонів та складачів поїздів. Все функціонувало, як належить. Тепер від того доброго стану залишились лише спогади. На думку В. Осовика, начальник станції та його підлеглі самоусунулися від процесу забезпечення надійного функціонування станції. Здавалося, проста життєва істина - підтримувати все, як того вимагають галузеві канони. Та де там. З першого погляду на вантажний двір здається, що тут орендарі технологічних майданчиків для навантаження-вивантаження продукції давно забули про виробничу дисципліну. А це - через неузгодженість у ділових відносинах між залізничниками та їхніми партнерами. Судіть самі: відсутність «кордонів» розмежування між орендованими дільницями призвела до того, що тепер важко прослідкувати за дотриманням режиму просування автомобілів через станцію. Хіба не є порушенням техніко-розпорядчих актів? Врешті-решт, недбале виконання (скоріше, невиконання галузевих інструкцій) може призвести до створення перешкод у роботі станції. Куди дивиться керівний апарат Київ-Петрівки?!

    Час навести порядок і у вагоні, що належить Українському державному центру залізничних рефрижераторних перевезень (або УДЦЗРП). Тут через антисанітарію та безлад, створений господарями, недалеко до великих неприємностей. Чи варто закривати очі на явні порушення? Отже, питань до київ-петрівців достатньо. Чи буде позитивне реагування, покаже час.

    Мотриса квапиться на ст. Київ-Жовтневий. Ось коли зможемо пересвідчитися на власні очі, що начальник станції Василь БОЦМАН - людина на своєму місці. Разом з невеличким штатом працівників забезпечує на хорошому рівні вантажну роботу. Завдяки цьому до скарбниці магістралі щомісячно «капає» один мільйон грн. Це про «плюси». Якщо із залізничною інфраструктурою тут усе налагоджено, то про службові приміщення такого не скажеш. Час сюди спрямовувати справжній будівельний загін.

    Стрілки годинника поступово переходять за 12-годинну відмітку. Наближаємося до ст. Вишневе, що зустрічає чистотою на перонах. Помітний порядок у вокзальних та службових приміщеннях. Як з’ясується після прискіпливого економічного аналізу фінансової діяльності цієї станції, вишнівцям вдалося підвищити рівень дохідності від продажу квитків на приміські поїзди. А ще, ясна річ, дати відсіч безквитковій публіці тут допомагає турнікетна система. Електроніка та охорона на перонах - дієві заходи задля того, щоби боротися із «забудькуватістю» пасажирів.

    Цікавлюсь у начальника ст. Вишневе Анатолія ДАНИЛЮКА про місцеві кадри. Адже поруч - столиця. Чи втримуються працівники на станції?

    Анатолій Зіновійович починає розмову зі щирої усмішки.

    - Хтось із дотепників нещодавно мовив, що наша станція - це своєрідний трамплін для подальшої кар’єри. Не треба далеко ходити за прикладом, - упевнено говорить керівник, - теперішній помічник начальника Київської дирекції Сергій Іванович Савич ще нещодавно проходив трудові «університети» у Вишневому. Як з цього приводу не пошкодувати: достойний фахівець залишив колектив. Але така вже його, сподіваюсь, щаслива доля. Він упевнено крокує по життю. Хай так буде надалі! Очевидно, вам зрозуміло: готуємо кадри як належить.

    Продовжити розмову про кадрові питання довелося вже з Володимиром Осовиком. Після інспекційного рейду ст. Боярка Володимир Миколайович залишився незадоволеним станом справ на цій станції. Тут всього рік працює ДееСом молода людина. Якщо бути об’єктивним, то не все вдається нинішньому керівникові. Судячи із зауважень, яких він «нахапався» під час звіту про власну роботу від начальника дирекції та його помічників, впродовж найближчого часу керівник ст. Боярка триматиме суворий іспит.

    - А поки що, - наголосив у розмові із нашим кореспондентом Володимир Миколайович, - найближчим часом відрядимо сюди досвідчених фахівців з дирекції. За традицією надамо суттєву теоретичну і практичну допомогу кожному працівникові станції. Справа - не безнадійна. Отже, незабаром і Боярка буде зразковою станцією на всі сто відсотків.

    … Коли мотриса перетинатиме вхідні стрілочні переводи ст. Васильків-1, начальник дирекції, зв’язавшись із черговою по станції, змінить маршрут. Тепер прямуємо через бокові стрілки на ст. Васильків-2.

    Тут побачимо сміттєзвалища майже поруч із стрілочними переводами, які ведуть на 12-кілометрову дільницю. Через це виникла думка: більшість станцій дирекції мають першорядне значення для мешканців районів, які користуються залізничним транспортом, як об’єднуючою ланкою між столицею та батьківщиною. Залізничники їх утримують у належному стані. А населення? Риторичне запитання, чи не так? Чому ж тоді не реагує місцева влада? Саме тому селищним, міським, районним керманичам варто пам’ятати про те, що, опікуючись про чистоту на вулицях і площах підлеглих населених пунктів, не слід забувати про звалища біля колійної призми. Повертаючись подумки до захаращеної приколійної смуги, нагадаємо: тут, куди не кинеш погляд з вікна кабіни мотриси, побачиш гори зі сміття. Причина появи зрозуміла: васильківські аборигени, хатини яких туляться до залізничної лісозахисної смуги, підкидають усілякий непотріб з пластику прямо під шпали. Якби тут був пасажирський рух, то відповідальність місцевих мешканців можна б було перекласти на пасажирів, які викидають сміття з вікон. Але 12 залізничних кілометрів вже давно використовуються як під’їзна колія. Тож цілком доречним є питання до місцевої влади: чи не пора навести порядок на околиці міста? Час робити толоку.

    Тим часом мотриса повертається на головний хід. Незабаром - ст. Мотовилівка.

    Як зазначає ДН1, завдяки безпосередній суттєвій підтримці з боку начальника Південно-Західної залізниці Олексія КривопІшина майже на всіх станціях на дільниці між Києвом та Фастовом на Київській дирекції проведено реконструкцію станційної інфраструктури. Зміни на краще можна побачити, як кажуть, з першого погляду. Пішохідні мости, пасажирські платформи, турнікети. Незабаром будівельники завітають на ст. Мотовилівка. Після якісного ремонту і цю станцію важко буде впізнати. Бо архітектурна краса милуватиме око тисяч і тисяч подорожуючих. Впродовж останнього часу ведуться передпроектні роботи, що дозволять відновити станційну інфраструктуру. Тут слід докласти робочих рук під час реконструкції станційних горловин та будівництва пішохідного мосту над коліями.

    - Певен, що колектив, який очолює впродовж багатьох років Валентина Євгенівна Лапань, забезпечить будівельникам фронт робіт, - підсумовує В. Осовик.

    Тут, у Мотовилівці, зауважень щодо естетичного оформлення станційних об’єктів не було. Для нашої залізниці зовнішній вигляд вокзалів і станцій знаходить особливу актуальність у переддень знаменної дати - 140-річчя від дня створення магістралі, яке ми будемо відзначати у червні поточного року.

    Під час огляду станцій дирекції В. Осовик та його колеги прискіпливо оцінювали ступінь готовності технологічних приміщень, квиткових кас та залів чекання до пасажирського літа. Повторимось: тим, хто добре підготувався до весняного комісійного об’їзду, В. Осовик щиро висловлював свої позитивні оцінки щодо вдалої діяльності підлеглих. Так, цю тенденцію необхідно підтримувати. І навпаки: неробам було непереливки.

    Огляд довів, що колектив станцій Київської дирекції може виконувати завдання, які перед ним поставлено керівництвом залізниці. Попри досягнуті успіхи, варто звернути увагу й на те, що існують певні проблеми. Начальникам підрозділів слід досягти суворого дотримання технологічних процесів, забезпечуючи надійний рух поїздів.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Модернізація розпочалася


    монтер колії Володимир КОНДРАТЮК


    майстер-стропальник КМС-120 Віктор ТОМАШЕВСЬКИЙ

    На Козятинській дирекції залізничних перевезень розпочалися роботи з модернізації колії.

    Першою такою дільницею цього року став перегін між станціями Козятин-І - Сестринівка на парній колії головного ходу магістралі. Роботи тут виконують фахівці колійної машинної станції №120 (КМС-120). Як зазначав керівник робіт головний інженер КМС-120 Юрій БОДНАРЮК, за перші п’ять днів робіт «у вікно» колійниками вже модернізовано більше 2,2 км головного ходу. Всього за планом тут має бути модернізовано понад три кілометри колії. Тож весь обсяг робіт планується завершити вже за декілька днів. Віриться, що так і буде!

    На черзі - роботи на інших дільницях магістралі, зокрема на перегоні Козятин - Кордишівка.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Пасажири столичної магістралі під надійним супроводом


    переможці конкурсу Оксана СТЕЦЮК та Геннадій ОБШИТИР

    Конкурс на звання «Кращий провідник» Південно-Західної залізниці засвідчив високий рівень теоретичних та практичних знань провідників та продемонстрував передумови до вдалого виступу нашої магістралі на Всеукраїнському конкурсі, що відбудеться наприкінці травня у Харкові.

    Уточнимо, даний форум проходить втретє і вже став для Південно-Західної традиційним. Відбувається він у два тури. Нагадаємо, перший тур проводиться на місцях, а другий, фінальний, передбачає змагання переможців місцевих перегонів. Під час цьогорічного конкурсу, що відбувся минулого тижня в актовій залі Південного вокзалу ст. Київ-Пасажирський, взяли участь вісім провідників, які представили вагонні дільниці станцій Київ-Пасажирський (ВЧ-1), Жмеринка (ВЧ-2), Хмельницький (ВЧ-3), а також моторвагонні депо Фастів (РПЧ-8) і Чернігів (РПЧ-10). Боротьба була запеклою, однак коректною і, що найголовніше, цікавою для журі і глядачів.

    Конкурс проводився у чотири етапи, втім з огляду на те, що перший етап передбачав тестування і перевірку теоретичних і практичних знань учасників, змагання почалися із зосередженої тиші. Другий етап мав назву «Завдання від членів журі». Кожен з конкурсантів мав дати правильну і розгорнуту відповідь на одне питання, що стосується специфіки роботи у пасажирському сервісі. Саме з цього моменту визначилися лідери змагання, які вчасно скористалися можливістю доповнювати відповіді своїх опонентів. Особливих успіхів у цьому досягли провідник ВЧ-3 Дмитро ГРОМІЙЧУК і провідник РПЧ-8 Оксана СТЕЦЮК. Загалом другий етап показав, що всі учасники фахово підготовлені, і питання від членів журі для них не стали несподіванкою.

    Окремо хотілося б відзначити вміння конкурсантів із честю виходити зі складних ситуацій. У разі, якщо відповідь потребувала доповнення, учасники не грали у мовчанку, а наводили конкретні приклади, демонструючи широкі знання з теми. Отже, екватор перетнули - перерва.

    У кулуарах зустрічаємо одного з переможців минулорічного конкурсу - провідника ВЧ-3 Олега ТОМУСЯКА. Він зізнався, що перемога додала йому впевненості у власних силах і помітно підняла авторитет серед колег. «Як на мене, даний конкурс, по-перше, це можливість продемонструвати свої знання і представляти рідну залізницю на Всеукраїнських змаганнях, а по-друге, - це непогане і корисне дозвілля», - додав Олег Томусяк.

    Найбільш очікуваним і популярним, звісно, виявився третій етап конкурсу - «Домашнє завдання» (дії провідника у нестандартних ситуаціях). Тут вже, дійсно, фантазія провідників та їхніх команд підтримки розігралася не на жарт. З огляду на те, що третій етап є найбільш творчим, ажіотаж серед глядацької аудиторії був шаленим. Відтворення нестандартних ситуацій, на кшталт проїзд у поїзді безквиткових пасажирів із неповнолітніми дітьми, нетверезий чоловік у купе із молодою жінкою, намагання перевезти негабаритну ручну поклажу, або ж допомога літній людині, яка подорожує із домашніми тваринами тощо, супроводжувалося театралізованим дійством. Справжньою несподіванкою став східний танець у виконанні трьох молодих і тендітних працівниць з РПЧ-8. Чоловіки не скупилися на оплески.

    До того ж, на меті організаторів конкурсу було також бажання перевірити вміння провідників спілкуватися. Тому останній етап полягав у наданні пасажирам сервісних послуг. Врешті-решт, він продемонстрував прогалини у підготовці деяких конкурсантів. Виявилося: не всі провідники вільно володіють літературною мовою і здатні якісно презентувати той чи інший товар, або ту чи іншу послугу.

    «Так, дійсно, у комунікативній сфері є певні проблеми. Найпоширеніша серед них - суржик. Ми ставимося до цього досить прискіпливо. Так як і до зовнішнього вигляду провідників та їхнього вміння толерантно ставитися до пасажирів. Слід пам’ятати, що провідники представляють нашу залізницю і у певному розумінні є її обличчям», - зауважив заступник начальника галузевої пасажирської служби з вокзального господарства Олексій СТЕПАНЕНКО. Водночас він зазначив: «Сьогодні наші провідники продемонстрували високий рівень як теоретичних, так і практичних знань. І цей захід покликаний саме для цього. З огляду на результати змагань, переконаний, що на конкурсі Укрзалізниці провідники нашої магістралі зможуть достойно виступити. Звісно, сьогоднішня перемога також має сприяти подальшому розвитку кар’єри працівника».

    По закінченню четвертого етапу відбувся підрахунок балів кожного з учасників. За його результатами визначилися переможці. Отже, серед працівників галузевої пасажирської служби призові місця розподілилися наступним чином: третє місце - Оксана ЧУМАК (ВЧ-2), друге місце - Олег БУБЕЛО (ВЧ-3), перше - Геннадій ОБШИТИР (ВЧ-2). За словами останнього, перемога далася йому нелегко, адже опоненти виявилися сильними. «Та все ж таки я вважаю думку членів журі стосовно моєї кандидатури правильною. До конкурсу я підійшов не лише як до змагань на знання, але і спробував додати трохи гумору, який зазвичай рятує мене у складних ситуаціях», - підбив підсумки Геннадій Обшитир.

    Що ж до працівників галузевої служби приміських пасажирських перевезень, то два призові місця поділили між собою дві Оксани - СТЕЦЮК (РПЧ-8) і БОРОДАВКІНА (РПЧ-10) відповідно. «На майбутнє хотілося б, щоб глядачів було більше, адже даний конкурс передбачає і сценічне дійство, а тут підтримка аудиторії вкрай важлива. А от власній перемозі я найбільше завдячую своєму колективу, зокрема нашому бригадиру Наталії Шейко», - сказала Оксана Стецюк.

    Під час церемонії закриття конкурсу заступник начальника столичної магістралі - начальник галузевої пасажирської служби Олександр ТОЛКАЧОВ запевнив, що покладені на себе зобов’язання щодо винагороди переможців керівництво залізниці виконає. Окрім цього, разом із заступником голови Дорпрофсожу Олександром ЧАБАНЕНКОМ вони висловили надію, що тенденція до підняття рівня підготовки серед конкурсантів збережеться і в майбутньому. «Проведення подібних заходів має стимулювати провідників до підвищення власної кваліфікації», - наголосив Олександр Толкачов.

    Отже, вітаємо переможців і бажаємо їм успіхів у найближчому конкурсі на звання «Кращий провідник» Укрзалізниці!

    Олексій ГОРЯЧЕВ

    Сонечко моє

    (Продовження. Початок у №16 за 2010 р.)

    Стрілецький батальйон повільно входив у невеличке поліське село. Весна вже вступила в свої права і п’янила ароматами. Чотири дні підряд бійці не виходили з бою. І, здавалося, ось тут, у цьому селі, нарешті можна відпочити. Молодший лейтенант Писаренко, командир 3-го взводу, проходячи сільською вулицею, зупинився. Його увагу привернув охайний будиночок з віконцями, невеличкий квітучий садочок, квітник, доглянуте подвір’я.

    Ось тут би відпочити - промайнуло у думках офіцера.

    В цю мить двері будинку відчинились і на порозі з’явилася чорнява дівчина. І ніби читаючи думки молодшого лейтенанта, не вагаючись, промовила: «Ласкаво просимо до нашої хати».

    - Доброго дня вашому дому, - переступаючи поріг веранди, промовив Олексій.

    - Доброго, доброго, - відповіла дівчина і рукою показала на двері кімнати. - Та проходьте ж, будь ласка.

    У хаті був ідеальний порядок, ніби на сьогодні призначено стройовий огляд. Дівчина повела розмову:

    - Наші як дали німцям перцю, то вони так драпали, що й техніку покидали і все кричали: «Рус! Рус!». Бояться вони вашого брата. Ви вже мені вибачайте. Що є вдома, те і ставлю на стіл. А от матері немає й досі - все у колгоспі та у колгоспі. Весна ж, самі розумієте, - із цими словами поставила на стіл тарілку з хлібом, миску з вареною картоплею.

    - О Господи! Та що ж це я! - Олексій встав з-за столу. - Прийшов на все готове Та в мене ж... Зараз, хвилиночку, - і кулею вибіг з дому.

    «Дивний якийсь, - подумала дівчина. Сидів, сидів, говорив, говорив і раптом - на тобі: скочив і побіг». Хвилин через двадцять офіцер повернувся, і Оксана побачила в його руках трофейний німецький ранець.

    - Ви вже вибачайте, - почав було він і, не довго думаючи, виклав на стіл дві банки тушонки, пляшку румунського вина, два шматки синюватого цукру, півбуханки солдатського хліба.

    - Ого! Такого я ще не бачила!

    Обід видався на славу, їли, пили і розмовляли. А говорити було про що. Після обіду дівчина знала про гостя все: і що воює лише рік, і що не- одружений. Вчився в пед-інституті і зі студентської лави пішов на фронт добровольцем...

    Рано-вранці Олексій пішов у батальйон. Переробивши всі домашні справи, Оксана сиділа біля вікна і весь час дивилася на вулицю. А він все не йшов і не йшов. Щось загадкове було в цьому молодшому лейтенантові. Невже прийшло справжнє кохання? Думки плуталися в голові - такого з нею ще не бувало. Раптом на порозі з’явився Олексій. Радість була безмежною. Підхопившись з лавки і не усвідомлюючи, що робить, Оксана кинулась до офіцера і припала до грудей. А він, обхопивши її руками і притискаючи до себе, говорив: «Сонечко, сонечко ти моє! Як я тебе люблю!»

    Завадити їх щастю ніхто не зміг би, навіть страшне слово «війна»!

    - Що ж тепер з нами буде? - поправляючи волосся, Оксана тісніше припала губами до щоки Олексія.

    - А нічого, - відповів Олексій, - завтра вдвох підемо до командира батальйону і розпишемось. Наш комбат - дядько будь здоров. Він у нас -житейський мужик. Все знає і розуміє.

    - А мама, що скаже мама?!

    - А мамі поясниш, що я тебе люблю - і край. Ти - моя дружина, а я - твій чоловік.

    Олексій поглянув на годинник:

    - Поглянь, вже дев’ята година, а матері твоєї все немає і немає. Давай на стіл ставити будемо, приготуємо вечерю. А за вечерею я твоєї руки проситиму.

    У цю мить роздався сильний стукіт у вікно. Виглянувши, Оксана побачила солдата з автоматом, який запитував Олексія.

    - Тебе, - тремтячими губами прошепотіла вона.

    - Товаришу лейтенанте! - випалив вістовий. - Тривога! Німці прорвались і захопили місто.

    - О Боже! Цього ще не вистачало, - на ходу одягаючи кашкет і схопивши ремінь, Олексій підбіг до Оксани. - Сонечко ти моє! Я люблю тебе! Чуєш, люблю. Ти моя... Моя... Я напишу тобі... Дружина моя... Я знайду тебе...

    Через хвилину-другу нічна пітьма ніби проковтнула їх обох і потягла за собою. Туди, де йшла проклятуща війна.

    ...Мідь оркестру відлунювала марш. Пасажирський поїзд повільно підходив до вокзалу, на пероні стояли люди з букетами квітів.

    По-святковому прибраний будинок вокзалу. Олексій Іванович поправив на кітелі медалі і, спираючись на палицю, накульгуючи, повільно вийшов з вагона. Його колеги по батальйону, а їх всього п’ятеро залишилося живими, зійшли слідом. Незнайома русява дівчина піднесла ветерану букет квітів, і він, розчулений до глибини душі, не втримався - прихована сльоза покотилася по щоці. Голова сільради, який стояв осторонь, підійшов до гостя і дружнім попліскуванням по плечу заспокоїв: мовляв, тримайся, фронтовик!

    Ось і село. Воно залишилося таким, як і 50 років тому. Нова будівля школи в центрі та заасфальтовані дороги прикрасили його. Там, за поворотом - дім його першого кохання. Дім його Сонечка. На присадибній ділянці замість того пам’ятного красувався новий, під шиферним дахом. Поряд стояв сарай. І той же сад, полісадник, квіти. Побачивши сивочолого чоловіка, що спирався на палицю, господар вийшов до хвіртки:

    - Зі святом вас, чоловіче!

    - З Днем Перемоги!

    - Щось я вас не знаю. В селі, як заведено, всі знаються.

    - Так, я чужий, - видавив із себе Олексій Іванович. - Воював у цих місцях.

    Більше говорити не зміг.

    - Так, війна - штука жахлива, - відповів чоловік. - Та ви не хвилюйтесь, заспокойтеся, присядьте на лавочку.

    - Тоді на цьому місці дім стояв під солом’яною стріхою, - перевівши подих, промовив Олексій Іванович.

    - Так, стояв, - відповів чоловік. - Мій покійний дід розповідав. У цьому будинку жила ланкова Ганна Олександрівна з дочкою. А прізвище їхнє було Нечипоренки. Отож у 1944 році німець про-рвав нашу оборону, і авіація бомбардувала аеродром, який знаходився поряд з селом. Від батальйону, який перебував у селі на відпочинку, нікого не залишилося, всіх повбивало. Одна з бомб впала поруч з будинком у садку - розлетілись лише друзки...

    - А поховані вони де?

    - Як де? Відомо, на сільському цвинтарі. Два дні їх тоді відкопували з-під уламків... Всім селом. Дуже вже порядними людьми були мати й донька.

    - Браток, я тебе прошу, - Олексій Іванович взяв чоловіка за руку. - Бачу в тебе у дворі автомобіль - підкинь до кладовища. Будь другом. Я тобі заплачу...

    - Ображаєш, ветеране, ображаєш! - чоловік піднявся з лавки. - Поїхали!

    ...Цвинтар, як і всі сільські цвинтарі. Хрести, кілька пам’ятників. Олексій ішов від могили до могили і все читав, читав. Боявся пропустити. І раптом у лівому кутку дві самотні занедбані могилки. Якби не напис на одній із них «Нечипоренко Г.А. 1900 - 1944 рр.», пройшов би далі. На другій нічого не було, лише невеличкий горбочок землі.

    - Оксано! Сонечко! Радосте моя! Я прийшов до тебе... Прийшов... Як довго я йшов, - з цими словами Олексій Іванович упав на могилку... Хапав землю і міцно, міцно стискав у кулаках.

    (Далі буде...)

    Леонід КРИВОВ

    Історія та сьогодення Південно-Західної (цифри і факти)

    (Продовження. Початок у №39 - 48 за 2009 р., №1 - 16 за 2010 р.)

    До Києва Дзержинський прибув 6 червня, де разом з місцевими органами влади вирішував питання відновлення роботи Південно-Західної залізниці у повному обсязі. При ньому в 1922 році інститут комісарів було замінено інститутом уповноважених НКШС, що зміцнювало централізацію управління залізницями.

    Мобілізація фахівців на залізницю, організація трудових армій, створення та активне функціонування транспортних трибуналів, посилення централізації управління, всі ці жорсткі рішення більшовицького уряду в Москві почали виводити залізничний транспорт із занедбаного стану. На зміну самоврядуванню залізниць впроваджено концепцію, прийняту РНК у березні 1918 року. Вона містила три основні вимоги до управління транспортом, а саме:

    - централізація управління;

    - послідовне здійснення принципу єдиноначальності;

    - сувора дисципліна праці.

    Набула широкого поширення практика колективної безоплатної роботи, так звані комуністичні суботники. Вони зародилися в депо станції Москва-Сортувальна навесні 1919 року (10 травня). Приклади безкоштовної понаднормової роботи були і на Південно-Західній магістралі.

    У Києві перший комуністичний суботник відбувся 8 лютого 1920 року. Понад тисячу осіб, в основному залізничники, вийшли на роботу, незважаючи на сильний мороз. Напружено працювали не лише в Києві, а й в Одесі, Коростені, Козятині, на багатьох інших станціях. Комісаром залізниці в ту пору був Ф.І. Слюсаренко, який пізніше став головою правління Південно-Західної магістралі. А першим її начальником за радянських часів став інженер Л.М. Баженов.

    Сьогодні, напевно, тільки історикам відомий знаменитий у свій час наказ НКШС №1042, виданий 22 травня 1920 року. Він містив програму відновлення паровозного господарства. Протягом п’яти років транспорт повинен був досягти «нормального відсотка» несправних паровозів. Того ж року Рада Праці та Оборони постановила: визнати роботи з ремонту вагонів товарного парку, з поточного ремонту паровозів і випуску паровозів під поїзда і на маневри ударними. Тож для заохочення до ударної праці було встановлено преміювання хлібом тих залізничників, котрі досягли найвищих результатів. У липні наступного року декретом Ради Народних Комісарів відновлювалася плата за перевезення на залізницях і водними шляхами усіх вантажів, зокрема й урядових.

    НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ

    Працівники Південно-Західної магістралі жили не однією лише турботою про хліб насущний. Так 26 січня 1920 року ініціативною групою було скликано загальні збори залізничників Київського залізничного вузла, на яких постановили відновити роботу 1-го українського клубу залізничників. А вже 6 березня за аншлагу відбулася прем’єра опери П.І. Чайковського «Євгеній Онєгін», ще через тиждень - «Катерина», а пізніше - «Травіата».

    У зв’язку зі спорудженням другої колії на Києво-Ковельській лінії від Поста-Волинського до станції Коростень тут спорудили декілька типових бараків. Один з них пристосували під театр, в якому вміщалося більше 300 глядачів. У ньому аматорський гурток залізничників ставив вистави. Почувши про відновлення роботи 1-го українського залізничного клубу, працівники станції Тетерів стали просити Управління про допомогу, з тим, щоб відновити роботу місцевого театру. У цей складний період Київський комітет райпрофсожу прийняв рішення організувати бібліотеку, для чого виділили 25 тис. карбованців, та почали випуск офіційного органу Південно-Західної залізниці журналу «Трудовий шлях залізничника».

    Для обслуговування віддалених станцій з пересувною друкарнею політпросвіти дорпрофсожу відправили вагон з мобільною бібліотекою. Він довго курсував по лінії Київ - Коростень - Житомир, Бердичів - Козятин.

    Показове в цьому плані комплектування бібліотеки при Управлінні залізниці. Бюро секції інженерів і техніків при Дорпрофсожі звернулося до всіх інженерів і техніків залізниці з проханням висилати зайві або непотрібні для повсякденного використання накази, циркуляри керівництва, інструкції, правила і положення з усіх напрямків залізничного господарства. Багато хто відгукнувся на цей заклик. А незабаром було складено каталог книг, якими й нині користуються всі, хто цікавиться технічними питаннями. Звичайно, бібліотека потім поповнювалася з різних джерел.

    (Далі буде...)

    Петро МОСКАЛЕНКО

    Смілива жінка

    Валентина Василівна підняла очі й подивилася на вхідні двері. Стукіт повторився. Викликали до пораненого. У невеличкій кімнаті, на ліжку, лежав військовий. Він марив. Відкинувши ковдру з хворого, Валентина Василівна побачила закривавлену ногу, нашвидкуруч забинтовану шматками білої тканини. Рану було вдало оброблено.

    - Буде жити! Осколок пройшов навиліт, - витираючи руки, промовила Ліпінська, а потім додала: «Народився, напевне, в сорочці. Могло б бути гірше».

    Наступного дня від пораненого Віктор Ліпінський (син лікарки) дізнався, що старший лейтенант Іван Фролов з водієм на автомашині ЗІС намагались проскочити через місто Козятин у напрямку села Кордишівка, а там - далі на Погребище. Завдання - вивезти документи військової частини. На одному з перехресть з’явилась німецька танкетка, пролунав вибух. Машина загорілась, водій впав мертвий, а пораненого в ногу офіцера викинуло з кабіни на узбіччя. Танкетка, не зупиняючись, помчала далі по вулиці, а поранений у ногу Іван Фролов поповз канавою, а потім городами до будинку.

    Через місяць офіцер, кульгаючи, ходив кімнатою. На другий місяць, переодягнувшись у цивільний одяг, залишив місто. Вже після війни Іван Фролов приїжджав до матері (згадує сьогодні Віктор Ліпінський), і дякував їй за свій порятунок у ті грізні дні 1941 р.

    …До війни Валентина Василівна працювала хірургом у залізничній лікарні ст. Козятин. З наближенням фронту до Козятина лікарня була переповнена пораненими червоноармійцями й офіцерами. Мати працювала день та ніч. За два дні до взяття противником Козятина (15 липня 1941 р.) частину поранених було вивезено в село Махаринці (тепер там знаходиться тубдиспансер), а важкопоранені й ті, що не могли рухатись, залишились в залізничній лікарні. З приходом німців поранені, що знаходились в Махаринцях, розійшлись по навколишніх селах, де їх прихистили люди, а важкопораненим довелось за допомогою медперсоналу перейти в одноповерхову будівлю в Козятині (тепер на цьому місці - п’ятиповерховий будинок).

    Так і залишилась лікар-хірург В.В. Ліпінська без відповідних медикаментів, перев’язочного матеріалу, продуктів харчування з важкопораненими у залізничній лікарні. Смертність була високою, але, незважаючи ні на що, вона з кожним днем, тижнем виривала з кістлявих обіймів смерті червоноармійців і командирів, повертаючи їх до життя.

    Одного разу лікарню відвідали німецькі офіцери-лікарі. Не дійшовши до кінця однієї з палат, вони разом різко повернули назад і попрямували до виходу. Вихолені завойовники не змогли винести побаченого: кров на підлозі, загниваючі рани, нелюдські крики і стогін поранених, трупи померлих, котрих не встигли винести медсестри, антисанітарні умови, відсутність медикаментів. Один з них на хвилинку затримався на порозі лікарні і, подивившись в очі Ліпінській, промовив: «Русіш зольдате, капут!».

    А вона, жінка, лікар-хірург із залишком медперсоналу, без ліків, продовжувала вести битву за життя кожного червоноармійця.

    - Десь в листопаді - грудні 1941 року до моєї матері приїхав чоловік і представився, що він підпільник з Київщини, за-пропонував співробітничати, - згадує колишній лікар Віктор Іванович Ліпінський. - Прізвище його я вже забув. Після війни він приїздив у Козятин і дякував матері за допомогу. Суть співробітництва була в тому, що мати, після смерті рядових бійців, зобов’язана була особові посвідчення померлих здавати німецькій владі. Вона цього не робила, а ховала їх у лікарні, в тайнику. Щомісяця приїздив цей чоловік до матері й забирав солдатські посвідчення (вони були без фотографій). Як потім мені стало відомо, з допомогою цих посвідчень підпільники «вирвали» з лап смерті сотню полонених командирів із Дарницького концтабору.

    Нарешті, наприкінці грудня 1943 р., Червона армія звільнила Козятин. Здавалось би, живи при здоров’ї, лікарю. Викинь із пам’яті важкі безсонні ночі. Та ні!

    Серце пекло наче розпеченим залізом. Потрапила під слідство. Як пояснити жінці-лікарю, що її просто кинули, залишивши з важкопораненими бійцями напризволяще у 1941 р. без медикаментів, продуктів харчування, під щоденним пильним контролем з боку окупантів.

    Їй шматували душу день, два, тиждень… за 100 смертей бійців, яких вона «загубила» поранених за час окупації міста.

    У січні 1944 р. козятинські чекісти, використовуючи сталінську форму ретельного слідства, питали, грюкаючи кулаками по столу: «Розповідай, лікарко, скільки загубила безневинних поранених за час окупації міста?» Що тут відповісти, якщо ті, хто допитують, бажають чути лише зізнання про допомогу окупаційній владі?

    Проте через два місяці її відпустили на волю. «Смерш» зробив її мовчазною, суворою, дратівливою. Переживши все це, Валентина Василівна довго не могла заспокоїтись.

    Сплинув час. Ліпінська перенесла в собі всі негаразди. У 1968 р. з райкому партії зателефонували на роботу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1968 р. її нагороджено медаллю «За бойові заслуги». Це була відзнака за мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів у період Великої Вітчизняної війни.

    - Не піду! Не потрібна мені ця нагорода після всього, що зі мною було в 1944 році, - говорила мати у колі сім’ї і гірко плакала.

    У 1991 р. не стало лікаря, дорогої людини, матері Валентини Василівни Ліпінської. А нагорода за її діяння до сих пір зберігається в родині…

    Леонід КРИВОВ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05