РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 46 (11 грудня 2009)
  • Випуск №46 11 грудня 2009
    Зміст
    1. Як працювали в листопаді (Уляна СТОЛПАКОВА, начальник технічного відділу галузевої служби перевезень)
    2. Диспетчер своєї долі (Ольга ЛИХАЧОВА)
    3. Еталон якості (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Дива станції Підгірці (Анатолій РОМАНОВ)
    5. Про автограф космонавта на згадку почесному залізничнику (Анатолій РОМАНОВ)
    6. У Жмеринці працювати стало безпечніше (Никифор ЛИСИЦЯ )
    7. На стику століть (цифри і факти) (Продовження) (Петро МОСКАЛЕНКО)
    8. Так швидко роки пролетіли (Микола ПАЦАК)
    9. Твори добро (Валентина КОЛЯДА)

    Як працювали в листопаді

    В листопаді залізниця повністю виконала планові завдання з якісних показників роботи і значно поліпшила роботу по використанню рухомого складу проти аналогічного періоду минулого року.

    Так робочий парк вагонів утримувався на залізниці на 8% нижче плану і на 10,4% менше минулого року. Цьому сприяло скорочення часу знаходження транзитних вагонів на одній технічній станції на 0,08 годин до плану і на 1,41 год. до листопада 2008 р. та місцевих вагонів під однією вантажною операцією на 1,3 год. Відповідно це позитивно вплинуло на обіг вантажних вагонів, який прискорено до плану майже на 2,5 год., до минулого року - на 14,5 год. Обіги місцевого та навантаженого вагонів прискорено до плану на 5,8 год. та 1,2 год., до минулого року на 2,5 год. та 3,1 год.

    Усі дирекції залізничних перевезень, крім Козятинської, підвищили якість роботи з місцевими вагонами і зменшили час їх знаходження під вантажними операціями.

    Простої транзитних вагонів на одній технічній станції зменшено також на всіх дирекціях, крім Жмеринської, де цей показник завищений до плану майже на 1,5 год. та до минулого року - на 0,26 год. Причиною стало зростання надходження на дирекцію транзитного вагонопотоку без переробки майже на 75% у порівнянні з минулим роком та обмеження ваги вантажного поїзда призначенням на Одеську залізницю до 4400 тонн через незадовільний стан залізничного полотна на перегоні Княжеве - Крижопіль. Це призвело до необхідності виконання додаткової маневрової роботи з транзитним поїздом по зміні його ваги.

    Значно поліпшується і якість роботи з локомотивним парком. Середньодобова продуктивність локомотива вище запланованого на 10,5% і вище минулого року на 6,5%, середньодобовий пробіг подовжено до плану на 54 км та минулого року - на 19 км.

    Збільшенню продуктивності локомотива на 112 тис. тонно-кілометрів (ткм) брутто в порівнянні з минулим роком та подовженню його середньодобового пробігу сприяло не лише підвищення ваги вантажного поїзда на 151 тонну, а й прискорення швидкості руху вантажних поїздів, за рахунок підвищення дільничної швидкості до плану на 3,7 км/год. та до минулого року - на 2,4 км/год.

    Доволі високі швидкості руху вантажних поїздів, до речі, найвищі серед залізниць України, досягнуто в умовах продовження виконання значних обсягів колійних робіт із середнього ремонту головних колій на дільницях усіх дирекцій. Майже щодня проводились роботи на дільницях Кожанка - Попільня (ДН-2), Ірша - Тетерів, Чоповичі - Малин та Пост Жлобинський - Шепетівка (ДН-4), Київ-Московський - Дарниця, Кононівка - Яготин (ДН-1), Крути - Плиски (ДН-5). Потребували ремонту й стрілочні переводи основних технічних станцій Дарниця, Клавдієве, Біличі, Мотовилівка, станцій Вінниця, Гулівці, Вирівка, Полонне, Печанівка, Кривин, Судилкове.

    Значний вплив на поліпшення якості роботи мають прогресивні методи. На залізниці продовжується робота по розповсюдженню та впровадженню методу їзди локомотивних бригад на подовжених плечах, зростає кількість локомотивних бригад, які водять транзитні поїзди від Коростеня та Козятина аж до Конотопа та від Жмеринки до Дарниці без зміни локомотивів та бригад по станціях Дарниця та Козятин.

    У листопаді локомотивними бригадами Коростенського та Козятинського локомотивних депо проведено до Конотопа 28 та 24 пари вантажних поїздів. Бригадами Жмеринського депо до Дарниці - 11 пар поїздів та Дарницькими бригадами до Хутір Михайлівського - 58 пар. Це на 15 пар поїздів більше жовтня поточного року, завдяки чому в листопаді витрати залізниці зменшено на 145,5 тис. грн., проти жовтня зекономлено на 17 тис. грн. більше.

    Значну підтримку диспетчерському апарату залізниці та дирекцій залізничних перевезень надає керівництво та інструкторський штат зазначених локомотивних депо, які з ентузіазмом приєдналися до творчої ініціативи спеціалістів господарства перевезень, постійно проводять роботу серед локомотивних бригад, готуючи їх до рейсу на подовжених плечах, проводять відповідні інструктажі, завчасно готують та підбирають електровози з часом обслуговування, що дозволяє використати його на подовженій дільниці без проведення ТО-2.

    Активну роботу в цьому напрямку проводять заступники начальників депо з експлуатації М. Черський, В. Мандзюк, М. Волковський, М. Самойлюк.

    З кінця листопада приєдналися до пропозиції керівництва служби перевезень і підтримали своїх колег-машиністів локомотивні бригади Конотопського депо на чолі із заступником начальника локомотивного депо О. Герцовським. Вони почали водити вантажні поїзди на подовжених плечах від Конотопа до Козятина, а з грудня 8 локомотивних бригад здійснили рейси від Хутір Михайлівського до Дарниці та у зворотному напрямку.

    Завдяки заходам з економічної ефективності використання рухомого складу залізниця щодобово не лише вивільняла з робочого парку до 500 вагонів та 6,5 одиниць локомотивів, а й завчасно накопичувала позитивний досвід для організації роботи по забезпеченню зростаючих обсягів перевезень існуючим тяговим рухомим складом.

    Тенденція зростання обсягів перевезень підтверджується звітними даними жовтня та листопада.

    У листопаді залізницею перевезено 3,5 млрд. ткм вантажу і перевищено минулорічні показники на 450 млн. ткм. Обсяги навантаження-вивантаження вагонів збільшено на 5,5% та 3,8%.

    Додатково до плану навантажено 90,1 тис. тонн та перевищено минулорічні показники на 230 тис. тонн.

    Хоча подолати наслідки кризи поки що повністю не вдалося, даються взнаки значні відставання у І кварталі, однак експлуатаційна робота останніх місяців дає надію на стабільну роботу в наступному році. А працювати залізничники вміють і саме головне - бажають.

    Уляна СТОЛПАКОВА, начальник технічного відділу галузевої служби перевезень

    Диспетчер своєї долі

    Станіслав Миколайович за шість років роботи в дирекції послідовно завойовував авторитет у когорті таких же, як він, професіоналів. Робота потребує швидкої реакції і чіткої дисципліни. Тому доводити свою майстерність і те, що ти можеш працювати в колективі, прийшлося з першого дня роботи. І це, справді, вдалося Станіславу. Він став одним із кращих фахівців на Південно-Західній залізниці, серед своїх колег. За що неодноразово був нагороджений. Має почесне звання «Почесний працівник транспорту України», знак «Залізнична слава» III ступеня.

    Спостерігаючи за тим, як працює Станіслав Миколайович, розумієш, що перед тобою диспетчер високої кваліфікації. Він зібраний, ґрунтовний у діях і оцінках того, що відбувається. А ще він, у хорошому сенсі слова, діловий. Адже робота диспетчерів, а їх у зміну працює дванадцять, дуже відповідальна. Людей такого фаху можна віднести до еліти залізниці. Від них залежить безперебійний рух на сталевих коліях. Особливо це відчувається вночі, коли йде активна вантажна робота. Окрім того, у Дідовича важлива дільниця: Дарниця, Київ-Московський, Київ-Дніпровський, Київ-Товарний, Київ-Пасажирський, усього 11 станцій.

    У Станіслава Миколайовича в робочому кабінеті - два комп’ютери. Один монітор використовується для відображення графіка руху поїздів, а інший - для деталізованої схеми дільниці, станції чи її фрагменту. Є тут і довідкова інформація. Взагалі робота Дідовича, та й не тільки його, організована так, що проходить у діалоговому режимі. Маючи постійний діючий зв’язок з об’єктами управління своєї зони, Станіслав безперервно слідкує за їх станом.

    Для того, щоб одержати інформацію, де перебуває той чи інший поїзд, дізнатися про його технічний стан, Станіславу досить натиснути на «мишку», і всю потрібну інформацію буде виведено на моніторах.

    - Я знаю, що від мене, так, як і від моїх колег, - ділиться Станіслав Миколайович, - залежить багато на залізниці. І це - не високі слова. Мені подобається моя робота. Можу навіть не дивитися в журнал записів, так як практично все пам’ятаю. Головне, вміти повсякчас підтримувати в собі бажання навчатися, а не просто відбувати день до вечора. А ще залізничники - це справді сім’я. Ви ж бачите, що ми весь час на зв’язку (поки ми розмовляли, до Станіслава заходили диспетчери інших дільниць - авт.), кожний відповідає за свою дільницю, а всі разом ми несемо відповідальність за чітку роботу всієї залізниці. Звичайно, існують проблеми. Виникають різні ситуації, коли потрібно швидко приймати рішення для виконання того чи іншого завдання. І тут на допомогу завжди прийдуть колеги.

    Станіслав, маючи напружений графік роботи, завжди знаходить час для своєї родини. Батьки його та дружини проживають у селі, тому весь час потребують уваги. Підтримує родинну атмосферу й те, що дружина нашого героя працює в близькій до залізниці транспортній галузі - метрополітені. То й розмови в сім’ї Дідовича нерідко ведуться про роботу. Маючи двох діток, шести та чотирнадцяти років, вони проживають у малогабаритній квартирі. Звісно, їм дуже тісно, але все ж Станіслав, будучи оптимістом, не втрачає надії, що все ж таки питання отримання житла буде вирішено.

    Під час розмови зі Станіславом Миколайовичем про його трудове життя мене не полишало відчуття стабільності. На таких людях тримається залізниця. Адже професіоналізм - ось що головне в професії залізничника.

    Ольга ЛИХАЧОВА

    Еталон якості

    У наші дні стає модним посилатись на кризові явища, щоб виправдати зниження виробничих показників. Однак є структурні підрозділи, яким криза не перешкоджає успішно працювати. Один із таких - Будівельно-монтажний поїзд №649, трудовий колектив якого очолює Василь ТИХОНЮК. У першому півріччі нинішнього року він майже на 40 відсотків перевершив планове завдання, виконавши будівельно-монтажні роботи більше ніж на 12 мільйонів гривень. Крім того, власними силами жмеринських будівельників за цей же період освоєно майже 10 мільйонів гривень. Показники, як кажуть, говорять самі про себе. Та варто розповісти й про те, що зроблено цим трудовим колективом.

    - Наші фахівці трудились на декількох важливих залізничних об’єктах, - розповідає Василь Степанович. - Зокрема займались реконструкцією вагономийного комплексу в моторвагонному депо ст. Фастів. Там же, на ст. Фастів, відремонтували покрівлю цеху, де виконується технічне обслуговування вагонів. Працівники іншої виконробської дільниці трудились у Гречанах. Там вони виконували ремонтні роботи на спорудах локомотивного депо та дистанції колії. А на ст. Війтівці виконали ремонт виробничих будівель Жмеринської дистанції електропостачання. Виробничий спектр чималий. Головне, що ми постійно працюємо над якістю будівельно-ремонтних робіт. Досвідчені зодчі, які багато років віддали залізниці, об’єднують навколо себе бригади. Цього дня варто їм сказати спасибі.

    Про роботу жмеринських будівельників у Гречанах - дещо детальніше.

    В першу чергу поцікавився у керівництва структурних підрозділів, де вони трудились - чи задоволені там якістю виконання робіт? І в локомотивному депо, і в дистанції колії відповіли, що ремонтні роботи, які передбачались, виконано в повному обсязі і з належною якістю. Працівники депо вже тривалий час потерпали від того, що протікав дах та були інші вади в окремих виробничих спорудах. Тепер, після капітального ремонту, тут поселився затишок, царює естетика вигляду. Тож і працювати в них набагато приємніше. Теж можна сказати й про будівлі Хмельницької дистанції колії, які розташовано на території ст. Гречани.

    А у Війтівцях свіжими кольорами засяяли виробничі будівлі енергетиків. Адже у них також якісно зроблено поточний ремонт.

    Хто ж виконував усі ці роботи? Серед кращих фахівців будівельно-монтажного поїзда мені назвали муляра Василя МАГЛЬОНУ. Він з 1988 р. трудиться в цьому колективі, причому самовіддано. Постійно перевиконує виробничі завдання, проявляє кмітливість, винахідливість. За це його неодноразово відзначало керівництво. А 2001 р. йому було присвоєно почесне звання «Заслужений будівельник України». Наступного року він удостоївся Почесної Грамоти Кабінету Міністрів, а також отримав Подяку від генерального директора Укрзалізниці. Погодьтесь, таких високих відзнак удостоєно не так уже й багато рядових працівників нашої залізниці.

    Також мулярами з 1988 р. працюють Едуард САВЧУК та Сергій СОТНИК. Вони успішно справляються із виробничими завданнями, за що отримали по декілька заохочень від керівництва поїзда. Те ж мені розповіли й про теслю Володимира ПОЗЮКА. Щоправда, він менше, лише сьомий рік, трудиться у цьому колективі. Та й у нього відзнаки є.

    - Ми робимо все, - додав Василь Тихонюк, - щоб виробнича марка БМП №649 була еталоном якісного будівництва, слугувала залізничникам багато років і прикрашала Південно-Західну магістраль.

    Можна назвати й інших робітників, які успішно працюють у цьому структурному підрозділі не один десяток років. Та варто згадати й тих, хто організовує та забезпечує процес залізничного зодчества. Серед них - інженер виробничо-технічного відділу Тетяна ТИХОНЮК. Вона, відносно недовго, вісім років працює у цьому колективі. Та на залізниці - значно більше. Це й дозволило їй доволі швидко увійти в курс справ і запрацювати на повну силу. Пані Тетяна своєчасно і якісно виготовляє технічну документацію, необхідну для проведення тих чи інших ремонтних робіт.

    Аж дві посади, виробничу і громадську, причому доволі довгий час, займає у жмеринському будівельно-монтажному поїзді Володимир ШКВАРКО. З 1971 р. він працює слюсарем і уже 25 років поспіль очолює профспілкову організацію цього колективу. Високих нагород у цього ветерана немає, щоправда, в нього чимало заохочень, так би мовити, місцевого значення, від керівництва структурного підрозділу.

    Умілим організатором виробництва проявив себе будівельний майстер Іван КОСТРИЦЯ. На цю посаду його призначили 1995 р. після завершення навчання у Вінницькому політехнічному інституті. А 2002 його нагородили Почесною грамотою генерального директора Укрзалізниці. Це - достойне визнання його організаторських здібностей.

    Віталій НЕСТЕРУК відноситься до молодого покоління фахівців цього структурного підрозділу. Лише 2001 р., після випуску із Вінницького транспортного коледжу, він прийшов у трудовий колектив. Та за цей час уже досяг певних результатів. Він успішно проявив себе на декількох посадах, заочно пройшов навчання у Харківській державній академії залізничного транспорту (ХарДАЗТ). А останніх два роки упевнено трудиться головним інженером БМП-649. І у тому, що колектив успішно працював у першому півріччі, є і його заслуга. Та значно більша вона у Василя Тихонюка, який дев’ятий рік очолює цей структурний підрозділ. А розпочав він у ньому трудитись ще 1987 р. муляром. Тривалий час займав посаду будівельного майстра. Тож виробничий процес він знає, як кажуть, з азів. А належну теоретичну підготовку він отримав у ХарДАЗТ, в якій заочно навчався. Тож знання та великий досвід допомагають йому вміло організовувати роботу трудового колективу. А при умілій організації середньомісячний виробіток нинішнього року тут склав понад 11 тисяч гривень на кожного працюючого, та й середня заробітна платня перевищила 2200 гривень. Це значно більше, ніж було торік. Тож і в умовах кризи можна успішно працювати.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Дива станції Підгірці

    Проміжна станція - це той, так би мовити, гвинтик, без якого неможлива діяльність складного механізму залізниці. На Київській дирекції таких «гвинтиків» понад чотири десятки. На них ви не побачите великого скупчення вантажних вагонів, товарні касири не перевтомлюються тут від надмірної роботи. Проте разом ці станції забезпечують чітку, безперебійну діяльність сталевої магістралі. І працівники їх заслуговують на шану не менше ніж інші залізничники. Одним з таких «гвинтиків» є ст. Підгірці.


    Наталія РОЖКО і Ганна ПИЛИПЕНКО

    Гвинтик складного механізму

    Електричка з Київського вокзалу йде до неї півгодини. Вагони м’яко погойдуються, долаючи кілометри «оксамитової» колії. У пам’яті спливають події не дуже далекої давнини: часи залізничного ренесансу, коли втілювалися в життя сміливі задуми з великої перебудови. У фантастично короткі строки оновлювалися залізничні споруди, удосконалювалося колійне господарство, впроваджувались нові технології та обладнання.

    Шість років тому на цій дільниці вирувало справжнісіньке будівельне цунамі. Світла мета - впровадження швидкісної траси Київ - Дніпропетровськ - надихала сотні фахівців Південно-Західної працювати непокладаючи рук. Начальник залізниці Олексій КРИВОПІШИН щотижня особисто приїздив сюди і тримав хід будівництва під суворим контролем.

    Пригадую, саме тоді набуло поширення нове слово «європизація». Можливо, з погляду філологів цей неологізм - небездоганний, проте він найточніше виражав прагнення залізничників працювати в умовах, що відповідають європейським стандартам. Здаючи в експлуатацію кожний оновлений об’єкт, пишалися: вміємо ж! Гадалося: будемо не лише будувати, а й жити по-європейськи.

    Мені здається, що ця траса в якійсь мірі є праобразом магістралей майбутнього: коли доводиться їхати маршрутом Київ - Миронівка, почуття гордості за рідну магістраль не покидає. А ще охоплює впевнене передчуття, що обов’язково побачу тут якесь диво.


    Олександр БАРАНОВСЬКИЙ

    «Красиве і корисне...»

    Ми вийшли з електропоїзда на ст. Підгірці й опинилися в… казковому царстві. В усякому разі таке уявлення навіювали чистенька платформа і привокзальна площа з великими фантастичними «квітами» освітлювальних ліхтарів, та найбільше - ошатний теремок вокзальної споруди. А ось і очікуване диво! Невеличка конусна гірка, яку викладено з крупного щебеню в середині квітникової клумби перед вокзалом, відразу привернула нашу увагу. Поки ми роздивлялися й гадали, що воно таке, назустріч нам вийшла господиня «казкового теремка» Наталія Рожко і, привітавши, внесла ясність:

    - Це «архімедів фонтан». За рахунок різниці нічної і денної температур на камінцях конденсується волога, яка проникає у грунт і живить коріння квітів, що ростуть навколо. Тому поливати їх не треба...

    Наталія Миколаївна за-пропонувала оглянути її «володіння». В двоповерховій будівлі вокзалу розташовано невеличку, проте чисту та затишну, залу чекання, кабінет начальника. Частину будови займає побутове приміщення для колійників дванадцятого околотку (ПД-12) шостої дільниці (ПЧД-6) Київської дистанції колії.

    Під час «оглядин» Наталія Миколаївна розповідає про своє господарство. Дізнаємося, що Підгірці - станція 5-го класу, має чотири колії, головну і три приймально-відправні, а також тупикову вітку для обслуговування тягової підстанції Київської дистанції електропостачання. Станція працює в денному режимі. Штат - зовсім невеличкий: начальник, два чергових і станційний працівник. Вантажної роботи немає ніякої, квитки теж не продаються, бо утримання квиткових касирів виявилось нерентабельним. Основне призначення станції - операції з пропуску, схрещення та обгону вантажних і пасажирських поїздів. До станції приписані ще дві платформи: Лісники та Романьків.

    Завітали до приміщення чергової по станції і тут побачили ще одне маленьке диво. Кімната, де за пультом працювала Ганна ПИЛИПЕНКО, нагадувала справжню оранжерею: стільки в ній чудових домашніх рослин і квітів!

    - Нас на станції чотири жінки. Ми всі дуже любимо квіти. Вони нам дарують радість, чудовий настрій. Тому й працюємо завжди із задоволенням, - прокоментувала Ганна Анатоліївна.


    Бригадир колії Віталій КРАВЧУК (ліворуч) керує роботою із заміни шпал

    Продовжуємо розмову з начальником станції. З’ясовуємо, що вона з самого дитинства мріяла стати залізничницею. Народилася в селі Сальник Калинівського району Вінницької області. Після школи поступила до Козятинського залізничного училища, де, до речі, познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром. З тих пір їхні шляхи йдуть поруч. Після закінчення училища разом працювали на ст. Житомир. Згодом перейшли на Київський відділок. Свого часу Олександр Рожко був на цій станції начальником, та в 2000-му передав керівну естафету своїй дружині. Зараз Олександр Васильович працює диспетчером в Укрзалізниці.

    - Колектив у нас хоч маленький, проте дуже дружний. На чергових по станції Ганну Пилипенко та Тетяну БУДНИК можу покластися, як на саму себе. А про станційну робітницю Ірину ІГНАТЕНКО й не кажу: як кажуть, у її руках все кипить!

    Оновлення прийшло на ст. Підгірці у 2003 р. І з того часу станція живе наче у новому вимірі.

    - Реконструкція торкнулась не лише будови станції, а й колійного господарства. На всьому оновленому напрямку було впроваджено безстикову колію. Приблизно тоді запрацювала й нова система диспетчерської централізації «Каскад», яка дозволяє керувати рухом поїздів на дільниці з приміщення Київської дирекції.

    Піклувальники «оксамитової» колії

    З черговим дивом ми зіткнулися, завітавши до приміщення колійників. Те, що ми побачили, скоріше, нагадувало пасажирський сервіс-центр, ніж побутове приміщення: м’які меблі, холодильник, телевізор...

    - Такого гарного приміщення для колійників, як у нас, мабуть, нема ні в кого по Київській дистанції, якщо не по всій залізниці, - з гордістю каже майстер околотку Олександр БАРАНОВСЬКИЙ. - Треба сказати, багато в чому ми самі подбали про свій затишок. Чудові побутові умови безперечно впливають і на виробничі успіхи.

    - За станом колії стежимо ретельно, - веде далі Олександр Іванович. - За результатами оглядів колії складаємо графік роботи на місяць. У двох бригадах околотку, що в Підгірцях і Нових Безрадичах, разом з майстром - 14 фахівців, які обслуговують майже 30 км колії.

    Коли проводилась реконструкція напрямку Київ - Миронівка, було запроваджено безстикову колію, від чого виграли й пасажири, й колійники. А люди в нас старанні, відповідальні. За листопад спромоглися поліпшити бальну оцінку колії більше ніж удвічі. При плановому завданні 25 вона становить 10.

    Ведемо суворий облік усіх недоліків та зауважень щодо утримання колії, фіксуємо їх у спеціальній «Рейковій книзі».

    - З 11 по 23 жовтня, - продовжує Олександр Іванович, - разом з начальником дистанції Ігорем МИРОШНИКОМ, начальником дільниці Євгеном БАРАНОВСЬКИМ (рідним братом Олександра) та начальником станції Наталією Рожко провели комісійний огляд стану колії на околотку. Пройшли пішки від Петра Кривоноса до Трипілля, а це майже 30 км, ретельно обстежили стан верхньої будови колії, склали акт осіннього комісійного огляду рейок, стрілочних переводів і облаштування. На сьогодні більшість зауважень усунено.

    Ми звичайно скористалися нагодою і подивились, як працюють колійники. У той день бригада №1 Віталія КРАВЧУКА здійснювала заміну дерев’яних шпал на стрілочному переводі №8.

    Із розмови з майстром цікаво було дізнатися, що Олександр Іванович - потомствений залізничник. Його батько працював бригадиром колії в Овруцькій дистанції колії, дід - машиністом паровоза. Олександр влаштувався монтером колії в Київську дистанцію і почав трудитися в околотку в 1995 р. Згодом його призначено бригадиром, він закінчив заочно ДЕТУТ і вже 5 років працює майстром, на дільниці, якою керує його брат Євген Іванович. Обидва пишаються своїм залізничним родом. Як бачимо, любов до залізниці передається від діда до батька, від батька до сина. Впевнений, якщо є віддані залізниці люди, вона буде існувати. Бо саме вони - справжнє диво сталевих магістралей!

    Анатолій РОМАНОВ

    Про автограф космонавта на згадку почесному залізничнику


    Тамара БІЛОШИЦЬКА

    Тамару Білошицьку в Інформаційно-обчислювальному центрі залізниці знають усі. Ще б пак! Три з половиною десятиліття віддала вона цій установі. Причому кілька останніх років - на засадах звільненого голови профкому. А взагалі залізничний стаж Тамари Борисівни сягає 40 років. Проте, попри такий вагомий життєвий багаж, від неї так і віє завзяттям, невгамовною енергією, доброзичливістю, щирістю.

    Скажу відверто, переступаючи поріг її невеличкого кабінету, навіть не гадав, що з цього кроку розпочнеться моя дивовижна мандрівка; наче в якійсь фантастичній машині часу доведеться миттєво переноситись на десятки років назад, переміщатися з однієї географічної точки в іншу, зустрічатися з багатьма чудовими та відомими людьми. Проте, про все по черзі...

    У розмові з Тамарою Борисівною з’ясовую, що її прихід на залізницю не був випадковим. Адже зростала вона у залізничній родині. До речі, й мати, й батько були почесними залізничниками.


    Фото з домашнього архіву Тамари БІЛОШИЦЬКОЇ

    - З оповіді батьків знаю, що й дід мій Іван Андрійович Шульженко своє недовге життя присвятив залізниці, - починає розмову співбесідниця. - Він до війни закінчив Донецький залізничний технікум і працював техніком-механіком з ремонту паровозів у паровозному депо «Восток» ст. Дебальцеве. Інвалідність не дозволила йому піти на фронт, коли розпочалася війна, і врешті-решт стала причиною його передчасної смерті.

    Тамара Борисівна народилася і дитячі роки провела у Брянську. А Брянська область Російської Федерації межує з Білорусією та Україною, і представники трьох народів споконвіку мешкають там у братерстві й злагоді.

    - Мої батьки родом з України, а доля занесла їх на Брянщину, мені ж випав протилежний шлях: народилася у Брянську, а жити й працювати довелося в столиці України.

    Багато добрих рис характеру успадкувала Тамара Борисівна від своїх батьків. І, мабуть, найважливіша з них - це активна життєва позиція, оптимізм. Її батько, Борис Іванович, належав до того покоління, шкільний випускний бал якого співпав з першим днем війни. Рік після закінчення школи ще попрацював кочегаром паровоза в тому ж депо, де трудився його батько, а потім - фронт. Бойовий шлях розпочався у кавалерійській школі на Північному Кавказі. Там же, на Північному Кавказі вперше довелося вступити в бій з ворогом у складі кавалерійського полку. Розпочав службу рядовим, а завершив старшиною в Угорщині. Згадкою про фронтові дороги залишилися бойові нагороди, серед яких - орден Червоної Зірки та медаль «За взятие Будапешта». Та найдорожчою реліквією для батька на все життя залишалася бойова кавалерійська шашка.

    Батько, повернувшись до мирного життя у 1946 р., поступив до Харківського інституту інженерів транспорту, де на той час вчилася й мати Євгенія Мартинівна. Цікава деталь: мати навчалася в одній групі з М. Конаревим - майбутнім міністром шляхів сполучення Радянського Союзу. У неї збереглася фотографія зустрічі однокурсників на 25-річчя закінчення інституту. Є в родині й інша цінна реліквія: пожовкла від часу газета «Рабочее слово» за 26 вересня 1989 р., яка розмістила цей знімок на своїх шпальтах.

    У стінах залізничного учбового закладу й познайомилися батьки Тамари Борисівни (познайомив їх, до речі, Віктор Приклонський, майбутній начальник Донецької залізниці). Відразу хлопець і дівчина виявили багато спільних інтересів: захоплювалися спортом, любили співати українські пісні, брали активну участь у студентському житті. А далі сталося так, що й батько й мати отримали «путівку» до Брянського залізничного відділка Московської залізниці. Там вони і поєднали долі. Мати працювала черговою по станції, начальником станції Брянськ-Східний, згодом - начальником пасажирського відділу Брянського відділка Московської залізниці. Коли вийшла на пенсію, не розірвала зв’язків із залізницею - досі залишається головою клубу ветеранів-залізничників при Будинку культури Брянського відділка. Вона й сьогодні сповнена енергії, закликає своїх колег до активного відпочинку, залучає до художньої самодіяльності, організувала хор ветеранів.

    «У них чудовий хор, а мати - душа цього співочого гурту», - каже Тамара Борисівна. Вона також часто організовує для ветеранів виїзди на природу. Цілком заслужено їй на 80-річчя вручили знак «Почесний ветеран Московської залізниці».

    Батько працював на станції Брянськ-2, був черговим по станції, начальником механізованої гірки, заступником начальника станції. У 1962 р. його було обрано секретарем райкому, а згодом першим секретарем Брянського міськкому партії. На цій роботі залишався до кінця життя.

    Борис Іванович був делегатом партійних з’їздів. Їздив до Москви. Для делегатів з’їзду у спецмагазинах за талонами здійснювався продаж дефіцитних товарів. Проте батькові до них було байдуже. А ось від квитків на «дефіцитні» вистави столичних театрів Тамара умовила батька не відмовлятися. І з превеликим задоволенням відвідувала вистави уславлених театрів на Таганці, Ленкому, Маяковського.

    Довелося Борису Івановичу зустрічатися з відомими на всю країну людьми. Ось Тамара Борисівна показує фотографію 1966 р., де батько разом з Юрієм Гагаріним. На ній перший космонавт планети залишив свій автограф. Є фото з космонавтом-2 Германом Титовим. Популярний композитор Аркадій Островський подарував Борису Івановичу партитуру своєї пісні «Песня остается с человеком» із власним автографом. Зустрічався батько і з кінорежисером Валерієм Усковим, постановником фільму «Тіні зникають опівдні». На згадку про цю зустріч також залишилась світлина. Батько й мати любили співати, особливо українські пісні. Ця любов передалася й Тамарі Борисівні. Вона закінчила музичну школу, має чудовий слух й добре розуміється на музичному мистецтві.

    Та все-таки залізниця в її житті залишається на першому місці. Тож не дивно, що й чоловік її - Сергій Петрович - теж залізничник. Саме залізниця й поріднила їх. Він також працював в ІОЦ столичної залізниці, згодом його було переведено до головного інформаційно-обчислювального центру Укр-залізниці, зараз працює головним інженером головного управління інформаційних технологій (ЦІТ). Два сини Олексій та Дмитро теж пішли залізничним шляхом. Живий зв’язок поколінь не припиняється.

    Анатолій РОМАНОВ

    У Жмеринці працювати стало безпечніше


    учасники школи передового досвіду у Жмеринці

    Із залізничної цистерни, яка зазнала пошкодження під час переформування поїзда, на ст. Жмеринка розпочався витік небезпечної речовини. Це створило загрозу для працівників залізниці та мешканців міста, що проживають поблизу... За такою «легендою» розпочалось показове навчання для учасників школи передового досвіду, яка проходила у м. Жмеринка за участю начальників штабів цивільної оборони (ЦО) об’єктів, начальників спеціальних секторів дирекцій залізничних перевезень та інших штатних фахівців ЦО залізниці. Проводив цей захід начальник Спеціальної служби столичної магістралі Микола МАЗУКА.

    Спільними зусиллями

    А показовому навчанню, чи практичній частині заходу, передувала коротка вступна частина, яка проходила в актовій залі місцевого Будинку науки та техніки. Із вступним словом до учасників звернувся начальник Жмеринської дирекції залізничних перевезень - заступник начальника залізниці Анатолій ЛЮБІНІН. Він ознайомив гостей із особливостями дирекції, її роботою і, зважаючи на предмет обговорення, зазначив:

    - Попри труднощі, пов’язані із кризовими явищами, ми намагаємось виконувати ті роботи, які необхідні для цивільної оборони на наших об’єктах. Так на сьогодні із десяти спеціальних споруд, які були визнані обмежено придатними для використання, сім уже у належному стані, а на інших проводиться відповідна робота. Із трьох об’єктів ЦО, які були повністю непридатними, один - уже в робочому стані. Два інших ми приведемо в належний вигляд наступного та 2011 року. Найголовніше, що спільними зусиллями із місцевою адміністрацією ми відновили роботу пункту перекачування небезпечних рідин із пошкоджених цистерн. Роботу на цьому об’єкті учасникам школи буде продемонстровано.

    Після свого вступного виступу начальник Спеціальної служби Микола Мазука оголосив наказ начальника столичної магістралі про заохочення кращих працівників цивільної оборони. За високі досягнення в роботі знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці» нагороджено начальника спеціального сектору Козятинської дирекції залізничних перевезень Віктора ШИБАЛКІНА, знаком «Кращий працівник Південно-Західної залізниці» - начальника сектору ЦО Спеціальної служби Олександра ФРАНЦУЗОВА, Почесними грамотами начальника залізниці нагороджено інженера ЦО ст. Київ-Пасажирський Володимира КРИКУНА, завідувачку складом спеціального майна відділкової лікарні ст. Овруч Галину МИХАЙЛОВУ та комірника складу майна ЦО ст. Коростень Любов СЕЛІЩЕВУ. Ще декільком фахівцям оголошено подяку.

    Наказом начальника залізниці нагороджено знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці» начальника штабу ЦО на ст. Київ-Товарний Віктора КРИВЧЕНКА з нагоди його 70-річчя, який має трудовий стаж на залізничному транспорті 49 років.

    Звідки виникають заздрощі

    Жмеринська дирекція залізничних перевезень у питаннях цивільної оборони тісно співпрацює з обласною та місцевими державними адміністраціями. У своїх виступах перед учасниками школи начальник управління планування оперативної служби та координації дій у надзвичайних ситуаціях Вінницької обласної державної адміністрації Анатолій ШКІЛЬНЮК та голова Жмеринської районної адміністрації Людмила МЕЛЬНИК зазначили низку цікавих фактів.

    - У нашому районі із шаною ставляться до залізничників, адже вони своєю працею допомагають розвиватись місту і багатьом селам. Залізниця перетинає наш район за чотирма напрямками. Це додає зручностей багатьом мешканцям: адже поїздам легко дістатись до Жмеринки, а звідси - по усій Україні та за кордон. Але залізниця є й зоною підвищеної небезпеки. Тому на це маємо звертати увагу, - наголосила Л. Мельник. - Що стосується захисту населення від можливих наслідків аварій та катастроф, нещодавно в районі здійснювали перевірку фахівці Міністерства з надзвичайних ситуацій. Вони визнали нашу роботу у цьому напрямку задовільною. Тому можемо зазначити, що у Жмеринському районі робиться все належне для цивільного захисту населення.

    Для підтвердження вищезазначеного учасникам школи показали захищений пункт управління на випадок виникнення надзвичайної ситуації в районі чи місті. Тут передбачено робочі місця для керівників. Ознайомившись із цим об’єктом, його обладнанням, багато хто із фахівців ЦО не приховував своїх заздрощів - мовляв, і нам би такі пункти. Начальник Спеціальної служби Микола Мазука зазначив, що на таке приміщення варто орієнтуватись. А також прагнути, щоб на залізничних вузлах облаштувати подібні.

    Повернемось до навчань, згаданих на початку публікації. Одразу ж, як стався «вилив» небезпечної рідини із цистерни, запрацювали чергові служби. Із Жмеринської лінійної санітарно-епідеміологічної станції, яку очолює Галина ХОДЮК, виїхала спеціальна бригада для визначення характеру речовини та району забруднення.

    - Для роботи у подібних ситуаціях, - пояснює Галина Григорівна, - ми закупили переносні газоаналізатори, які доволі швидко виявляють вміст тієї чи іншої шкідливої речовини у повітрі. Один із них розрахований на хлор, другий - на азот-діоксин, третій - на вуглеводневі суміші чи нафтопродукти. В даному випадку стався «вилив» аміачної води. Тож завідувачка санітарно-гігієнічною лабораторією Людмила ГРИГОРИШИНА за допомогою газоаналізатора, розрахованого саме на аміак, доволі швидко визначила межі небезпечної території, яку огородили спеціальною стрічкою. Туди без спеціального захисного одягу та засобів індивідуального захисту заходити заборонено.

    Спрацювали й інші чергові аварійні підрозділи. Після обстеження цистерни виявили, що із неї негайно потрібно видалити небезпечну рідину. Тому рухому одиницю, після накладання бандажу на пробоїну, за допомогою локомотива подали на спеціально обладнаний майданчик, про який згадав у своєму виступі Анатолій Любінін. Сюди приїхали й учасники школи. Їм показали, як має бути обладнаний такий об’єкт, та продемонстрували роботу із перекачуванням аміачної води із «пошкодженої» цистерни у спеціальний резервуар. Цей пункт, що є чи не єдиним на маршруті від Києва аж до Львова, може приймати будь-яку із названих вище шкідливих речовин. Причому, тут одночасно можна обробляти три цистерни.

    В умовах навчального місця також було продемонстровано засоби індивідуального захисту, спеціальне обладнання та прилади, в тому числі й газо-аналізатори, якими оснащені аварійні бригади.

    Аксіома: під час виникнення небезпечної ситуації, коли є загроза життю чи здоров’ю людей, працівників залізниці необхідно перевести у захищене місце. Для цього обладнано й успішно утримуються спеціальні захисні споруди. Одна із таких є й на ст. Жмеринка, неподалік від місця, де проводяться сортувальні роботи із вагонами. З ними ознайомлено присутніх. І враження залишились хороші. У цій захисній споруді є усе необхідне, щоб тривалий час почувати себе безпечно і, навіть, комфортно.

    - Це укриття обладнано за усіма вимогами нормативних документів, - пояснює начальник Жмеринського будівельно-монтажного експлуатаційного управління Володимир ЛЕВЕНЧУК. - Правда, напередодні нашим фахівцям довелось чимало потрудитися. Проблема є й в тому, що багато деталей із спеціального обладнання, скажімо, фільтри-поглиначі для очищення повітря, електровентилятори, які прийшли у непридатність, важко було знайти. Просто усе це в нашій країні уже не виробляється. Завдяки начальнику залізниці, його розумінню необхідності вирішення спеціальних питань, залізницею придбано в минулому та поточному році обладнання для захисних споруд залізниці. Тепер його необхідно належним чином утримувати, але й це непросто. У нас згідно із штатним розписом передбачено лише одного майстра-наглядача на декілька таких споруд.

    Питання утримання захисних споруд, дійсно, непросте, однак цим необхідно займатись. Як це робиться й вирішив перевірити начальник Спеціальної служби під час проведення школи.

    - Минулого разу, а це було п’ять років тому, - пояснює Микола Васильович, - коли ми проводили подібні заняття у Жмеринці, базовою була захисна споруда, яка розрахована на працівників Жмеринської дистанції електропостачання. Тоді там навели належний порядок. Тому цікаво дізнатись - чи збережено усе належним чином?

    Енергетики знову на висоті

    Позапланове відвідування спеціального об’єкта відбулось через хвилин десять після того, як начальник Спеціального сектору Жмеринської дирекції Володимир КОВАЛИШИН попередив про це керівництво дистанції. І варто віддати належне енергетикам: захисну споруду учасники школи побачили у хорошому стані. Усе на своєму місці, обладнання працює... Хіба що не помітно блиску свіжої фарби. А так хоч у цю мить об’єкт можна використовувати за призначенням. Це засвідчує про те, що не лише названі начальником Жмеринської дирекції, а й інші спеціальні споруди утримуються у належному стані.

    Крім того, учасникам школи було показано порядок організації зберігання спеціального майна на складі цивільної оборони, який розташовано в адміністративній будівлі станції Жмеринка, керівником якої є начальник станції - начальник цивільної оборони об’єкта Володимир БУРАВСЬКИЙ. Завдяки його досвіду та ініціативі існує альтернативний спосіб вирішення питань щодо утримання спеціального майна.

    У читача може виникнути цілком доречне запитання: а для чого потрібні ці захисні споруди, спеціальне майно? Відповідь, що можливість виникнення війни - не виключена, напевне, таких людей не задовольнить. Тому варто нагадати, що кожного року, на жаль, відбуваються природні катаклізми, стихійні лиха, техногенні катастрофи та інші негативні явища. І дякуймо Богу за те, що вони обходять стороною нашу країну і той регіон, у якому розташовані колії нашої столичної залізниці. Та ніхто не може гарантувати того, що ніколи не станеться біди. Остання, як відомо, приходить без попередження. Тому й належить нам бути готовими до порятунку від будь-якої негоди. А для цього й потрібні захисні споруди та й спеціальні засоби індивідуального захисту.

    Відчутний поштовх

    Якщо узагальнити відповідь про доцільність існування цивільної оборони на залізниці, то можна її сформулювати, скориставшись народною мудрістю - «від біди ніхто не застрахований». А від себе додам - краще нещастю запобігти, аніж від нього рятуватись. Тому варто кожному структурному підрозділу нашої залізниці подбати і про захисні споруди, і про засоби індивідуального захисту своїх працівників, і про підготовку кожного залізничника до дій у надзвичайних випадках. А за для цього й проводяться навчання, школи передового досвіду. І, як зазначено у підсумкових документах, результат від проведеного заходу є відчутним. У цьому є чимала заслуга безпосередніх його організаторів. А це - начальник спеціального сектору Володимир Ковалишин, інженер цього ж сектору Федір ЄЖОВ, начальник станції Жмеринка Володимир БУРАВСЬКИЙ, начальник штабу ЦО об’єкта ст. Жмеринка Дмитро ЗАГОРОДНИЙ. За це їм та керівництву Жмеринської дирекції залізничних перевезень подякував начальник Спеціальної служби Микола Мазука. А коли говорити про результат проведеної школи, то можна зазначити, вона дала поштовх для покращення ситуації із цивільною обороною працівників якщо не всієї столичної магістралі, то Жмеринської дирекції - точно.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    На стику століть (цифри і факти) (Продовження)

    Будинок вокзалу у Жмеринці споруджено з цегли, а підвал - з гранітного каменю. Фасад не штукатурено, оформлено у стилі ренесанс, а внутрішнє оздоблення - модерн. Він складався з центрального вестибюля, оточеного службовими приміщеннями залів I, II і III класів, з’єднаних із центральним вестибюлем просторими приміщеннями, які служили і входами-виходами на платформи і в пасажирські тунелі. Крім того, тут були великі вбиральні і парадний овальний зал. Усі тунелі покриті були масивними гранітними склепіннями, що спираються на гранітні підвалини. Склепіння були ізольовані від грунтових вод шаром руберойду, перекритого листами із свинцю, з’єднаними суцільними запаюваннями.

    Над виходами з пасажирських тунелів для їх обігріву було побудовано особливі павільйони з красивими фасадами у стилі модерн.

    Пересування багажу проводилося поза пасажирськими платформами за окремим ходом у багажних тунелях і в підвальному поверсі уздовж головного корпусу вокзалу. Для передачі багажу в багажні вагони використовувалися п’ять електричних підйомників.

    Над пасажирськими платформами було побудовано металевий навіс з ілюмінаторами, що дають світло в перший поверх будівлі вокзалу. Весь будинок, тунелі та павільйони було обладнано центральним паровим опаленням з нагнітальною вентиляцією.

    Вокзали, як правило, будувалися на околицях населених пунктів, а поблизу станцій селилися залізничники.

    Цікава історія виникнення найменувань двох великих станцій Київського залізничного вузла. Перша з них - Караваєві Дачі - пов’язана з ім’ям професора Караваєва, який у 1870 році купив «Древесний розсадник» площею у 42 десятини. Пізніше приєднав до нього «Гімназичну земельну ділянку», придбану у військової гімназії. Спадкоємиця його, дочка Караваєва, розділила землю на 238 ділянок і, починаючи з 1903 року, розпродала їх.

    До 1908 всі ділянки були забудовані, - так виникло робітниче селище з назвою «Караваєві дачі», а пізніше і залізнична станція отримала таку ж назву.

    12 серпня 1900 відбулося відкриття станції Пост-Волинський (нині Київ-Волинський), розташованої в шести верстах від Київського вокзалу. Це було місце з’єднання Києво-Ковельської залізниці, яка на той час споруджувалася, з Південно-Західними залізницями.

    Спочатку станційної будівлі не було. Її заміняли три вагони, в яких розміщувалися всі станційні служби і проводилися необхідні операції.

    До 1913 року на Південно-Західних залізницях налічувалося 375 станцій. З найбільш великих лише Козятин і Жмеринка після перебудови в якійсь мірі відповідали вимогам організації залізничного руху.

    Сигналізація і централізація стрілок і сигналів

    Сигналізація і зв’язок на Південно-Західних залізницях постійно удосконалювався. Спочатку встановлювали зелені диски за 500 метрів від вхідних стрілок, а червоні - біля самих стрілок. Заміна вхідних червоних дисків семафора дальньої дії почалася на Південно-Західних залізницях з 1881 року. До 1905 року господарства майже всіх станцій і роз’їздів були огороджені семафорами з попередніми їм зеленими дисками. З прийнятих спочатку типів механічних семафорів з одиночною дротяною передачею набув поширення той, при якому перекладні важелі встановлювалися біля станційних будівель, а в приміщеннях чергових по станції були електричні покажчики положення семафорних крил.

    (Далі буде...)

    Петро МОСКАЛЕНКО

    Так швидко роки пролетіли


    машиніст-інструктор локомотивного депо Конотоп, почесний залізничник Юрій Микитенко.

    «Нечасто наша держава нагороджує машиністів, - думалося по дорозі до локомотивного депо, де мав зустрітися з Юрієм Микитенком. - Та хіба лише одні машиністи. Сталевари, шахтарі - трудова еліта днів минулих - теж мало потрапляють до нагороджувальних списків. Чому?»

    Із цього запитання й розпочалася розмова з Юрієм Володимировичем. Машиніст-інструктор погодився: «Так, нечасто». Бо немає їх ні в Конотопі, ні в Щорсі. Але розвивати цю тему далі п’ятдесятичотирьохлітній залізничник не поспішав. І я добре розумію причину - коріння її лежить далеко-далеко за виробничо-транспортною сферою.

    Прикро, звичайно, що престиж робітничого фаху так падає, поступається службовцям банківської сфери, шоуменам, топ-моделям. Та від суспільної байдужості, точніше, від висококабінетної, ставлення машиністів до своєї роботи не змінилося. Усвідомлення великої відповідальності за життя й здоров’я людей, самовіддача і любов до професії залишаються. «Наше завдання, - неначе підсумував Микитенко, - водити локомотиви».

    Машиністом-інструктором Юрій Микитенко погодився стати рівно чверть віку тому. Пишу «погодився», бо не кожен машиніст високого класу прагнув пересісти з правого крила до «затишного» кабінету. Рекомендували колегу тодішні деповські авторитети Сергій Макарович Зіньчук і Григорій Васильович Біцюра. Досвідчені машиністи, певне, помітили, що в молодого колеги є наставницька жилка, талант працювати з людьми. Не помилилися. За своє інструкторське багатоліття Юрія Володимировича перед цьогорічним Днем незалежності удостоєно звання «Почесний залізничник».

    - Тільки не думайте, що у нас кабінетна робота, - поправляє мене Микитенко. - Сімдесят відсотків часу ми на лінії. То обкатка, то перевірка. Звичайно ж і підбір людей, і навчання - усе це є. Щоб знали й інструкцію, і конструкцію. Учити й учити треба.

    У Микитенка залізничного коріння немає - хліборобське. Випускник сільської школи з Вінничини, подавав документи до столичного політехнічного інституту, за конкурсом не пройшов і восени вже був у війську. Швидко пролетіли ті два роки служби. Знову рідна Тополівка. Мати, пригадує Юрій Володимирович, почула по радіо, що в Козятинське училище набирають на помічників машиніста. Порадилися в родині - і солдат запасу засів за підручники. А на практику він потрапив до Конотопа. Та й залишився в ньому.

    Тут, у Конотопі, зустрів і свою половину - Світлану. Довго жили вони у вузловому гуртожитку. Квартирна черга підійшла тільки у дев’яносто другому, коли діти уже підросли. Сьогодні дочка Марина працює бухгалтером у локомотивному депо, син Андрій - інженер-програміст у Києві.

    - Юрію Володимировичу, на залізниці ви працюєте понад тридцять років. Що запам’яталося за цей час? Що найдужче врізалося в пам’ять?

    - Перша самостійна поїздка машиністом на Брянськ, - відповідає відразу. - Боязко було. А так всього вистачало - і подяк, і доган. У нас як сталося щось - то вважають, інструктор не навчив, не передбачив, недопрацював.

    А ще Юрій Володимирович обирався делегатом першого з’їзду залізничників України. Від локомотивних депо тоді звідси поїхали він та машиніст-інструктор зі Щорса В’ячеслав Борщ. Правда, про цей факт біографії сам Микитенко промовчав…

    - Нині машиністом працювати можна, - продовжує він. - Відпочинок нормальний, усі вихідні є. Це раніше через дванадцять годин - і поїздка.

    У колоні Юрія Микитенка 29 локомотивних бригад. І водять вони переважно пасажирські поїзди на Брянськ, Київ, Козятин і Чернігів.

    Водити пасажирські поїзди складніше, ніж вантажні. І справа не лише у різних конструкціях локомотивів.

    - А відповідальність, - говорить інструктор, - а гальмування, а плавність руху…

    Я тим часом пригадую, наскільки відповідали цим параметрам мої пасажирські поїздки з Конотопа. Жодного разу не довелося почути на адресу машиніста: «Як дрова везе». Завжди нормально, непомітно і швидко: раз - і в Києві.

    - Саме в тому й суть, - каже Юрій Володимирович, - щоб пасажир не відчував роботи локомотивної бригади. Їхав собі - та й усе. За розкладом і в комфорті.

    У колоні Юрія Микитенка працюють Василь Крамар, Леонід Огієнко, Андрій Ровний, Сергій Приходько, Ігор Черепинець, Ярослав Борко, Юрій Тищенко, Анатолій Маслак, Віталій Ганжара, Олександр Нарожний… Вони та інші члени дружного колективу забезпечують комфортний і нормальний рух у пасажирських поїздах на магістралі Київ - Москва. А коли є вільна хвилина, наводять лад на території підприємства. Нині цьому питанню в депо надається велика увага.

    - Пішли покажу, де наша територія, - пропонує машиніст-інструктор.

    Поки йдемо, продовжую його «допитувати».

    - А ви знаєте, ці двадцять п’ять років так швидко пролетіли, - підсумовує Юрій Володимирович. - За роботою не помічаєш, як біжить час. Наче це вчора було - і перша поїздка машиністом, і перехід інструктором. А ось скоро й на пенсію.

    Територія колони - на виїзді з депо. Тут стоять локомотиви перед відправкою. І біля одного з них я фотографую машиніста-інструктора й почесного залізничника. Їх у депо тепер уже два.

    Микола ПАЦАК

    Твори добро

    Когда собиралась писать материал, в редакции завязался разговор. Мол, газета неинтересная, материалы скучные, ничего нового. Пишем об одном и том же. Так много о людях уже не пишут. Приукрашиваем, подслащиваем, хвалим.

    А если посмотреть на это с другой стороны. Чтобы банальные фразы восхищали, а образы воодушевляли. И воспринимать можно все с благодарением и в позитивном ключе. Ведь самая большая ценность на Земле - это мы. И мы заслуживаем хороших слов и похвалы. А негатива-то ведь вокруг - хоть отбавляй. Так стоит ли «чернуху» тащить на страницы газеты железнодорожников?! Конечно, нет. А вот сделать газету информационно-методологической, максимально полезной для каждого работающего на Юго-Западной магистрали, нам по силам. Мы стремимся не красить все в темные тона, как это делают коллеги из частных изданий. Хотим формировать уважение к нашим ценностям, в частности к дисциплине, к труду, почитание старшего поколения…

    Попробуйте говорить «спасибо» не менее 50 раз в день. За теплый взгляд, за учтивый жест, за зеленый свет на маршруте, за неожиданный звонок. Не забывайте благодарить детей, мужа, родителей. Улыбнитесь начальнику, сделайте комплимент сотруднице. Просто так! И вы не сможете не заметить изменений.

    Поэтому когда узнала, что Лилия Ивановна Велик одная хочет через нашу газету поблагодарить людей, которые ей помогли, сразу же откликнулась. После общения с Лилией Ивановной еще больше захотелось наполнить эти слова благодарности чистотой родниковой воды, легкостью весенних облаков, терпкостью луговых трав. Я думаю, именно так их воспримут и почувствуют те, к кому они обращены. На этом можно было и поставить точку.

    …Все двери были настежь. Меня ждали. Это приятно. Лилия Ивановна, среднего роста с короткой стрижкой, быстрая в движениях и словах, предложила пройти на кухню. В комнате стояла только кровать.

    При виде диктофона моя собеседница немножко встревожилась. Но я успокоила ее, сказав, что бояться не надо. Запах кофе располагал к спокойной беседе. Немного поговорив о погоде и о здоровой пище, перешли к главному. У моей собеседницы загорелись глаза, лицо ее озарилось, эмоции, переполняя ее, время от времени превращались в мокрые капельки у глаз…

    Уже почти перед выходом на пенсию получили они с мужем эту однокомнатную квартиру. Очень обрадовались, сделали ремонт и вселились. Муж Василий Васильевич - человек на железной дороге уважаемый. С четырнадцати лет, начиная с ученика монтера, проработал на магистрали более 50 лет. На пенсию Лилия Ивановна и Василий Васильевич вышли вместе. Большую часть года проводили на даче. После смерти мужа, она тоже жила там...

    25 сентября 2009 года. Ранний звонок невестки разбудил «Лилия Ивановна! Скорей домой, ваша квартира горит!» Горела квартира под ней. Пожар начался около 2 часов ночи. Огонь шел сквозь двери. Оконная рама сгорела. Всюду была чернота, гарь, дым. Большая часть мебели ремонту не подлежала, не говоря уже о самой квартире. Пожарники потушили огонь и посоветовали, узнав, что хозяйка живет одна, обращаться в социальные службы. Пенсионерка везде получила отказ. Мол, кризис, денег нет. «Села и думаю, - говорит женщина, - что делать? Естественно, помогли дети: один сын сразу же поставил окна, другой - двери. Утешали: «Мама, главное, что ты жива, документы все целы. Все со временем наладится». Обзвонив все организации, которые занимаются ремонтом, подсчитали: на все про все надо не менее 16 тысяч. В этот раз гривень».

    …Она долго не могла решиться на этот звонок. Стеснялась, испытывала неудобство, но все же решилась попросить помощи у коллег ее покойного мужа. Рассчитывала, не скрывает Лилия Ивановна, хотя бы занавески обновить. Через несколько часов после звонка к ней приехал начальник службы ведомственной военизированной охраны Юго-Западной дороги Владимир Павлович Лапин. Он, осмотрев квартиру, сказал: «Мы вас в беде не оставим!» Когда Лилия Ивановна вспоминает эти слова, она плачет… «Но когда, - говорит она, - он сказал: «Мы в квартире сделаем ремонт» - мне стало не по себе.

    Через четыре дня в квартире начали ремонт. Все расходы служба взяла на себя. Работали очень добросовестно. «Когда закончили, я предложила ребятам деньги, - говорит хозяйка. - Но они сказали твердое нет. В тот же миг мне даже стало стыдно».

    Громадная помощь и чуткое отношение со стороны руководства службы и простых железнодорожников очень тронули мою собеседницу. «Я три дня не могла спать. Все думала, как мне их поблагодарить? И вот решила, что сделаю это через нашу дорожную газету.

    Пусть самое простое и теплое слово «спасибо» принесет в ваш дом радость, пусть работа ваша спорится, а мое благодарение оберегает вас!» - желает Лилия Ивановна.

    Когда я начала выяснять имена всех причастных, то наткнулась на некоторое недоумение… Все, с кем я связывалась по телефону, говорили, что они ничего особенного не сделали, и писать о них не надо. Да! Я с ними согласна. Добро - это не что-то особенное. Добро - это духовная потребность человека. Им не хвалятся, за него хвалят. Бога. Вселенную. Человека.

    ...В тот день шел мелкий дождик, было сыро, но мне показалось, будто солнце светит необыкновенно ярко и тепло, при этом капельки дождя играют в лужах в прятки. Меня переполняла гордость. Гордость за людей.

    Валентина КОЛЯДА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05