РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 36 (25 вересня 2009)
  • Випуск №36 25 вересня 2009
    Зміст
    1. На Тетерівському напрямку (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    2. Голос вокзалу (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    3. Найвища нагорода - вдячність пацієнтів (Оксана КЛИМЧУК)
    4. Станція призначення (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    5. Черговим холодно не буде (Анатолій САДОВЕНКО)
    6. «Кругла» копійка з Коростеня-Житомирського (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Безбар’єрний простір (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    8. Справа сімейна (Анатолій РОМАНОВ)
    9. Від діда – до онука (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    10. До 140-річчя Південно-Західної залізниці. Життя ще відродиться... (Никифор ЛИСИЦЯ)

    На Тетерівському напрямку






    Комісійні огляди господарства, які проводить начальник Київської дирекції залізничних перевезень - заступник начальника Південно-Західної залізниці Володимир ОСОВИК, - буденна справа ділового життя цього керівника. Щоб тримати руку на пульсі, йому необхідно спілкуватися з людьми, котрі працюють на магістралі, отримувати інформацію з перших вуст, на власні очі бачити реальну ситуацію, приймати оперативні та зважені рішення.

    Цього разу мотриса начальника дирекції разом із фахівцями з провідних підрозділів вирушила в напрямку Тетерева.

    Караваєві Дачі і Київ-Волинський проходимо транзитом. З першого погляду здається, що цих станцій немає у списку інспекційного рейсу начальника дирекції. Проте це не так. Володимир Миколайович пильно вдивляється у лобове і бокові вікна, помічає найменші огріхи як на територіях станцій, так і на підходах до них, дає короткі вказівки, які відразу заносяться до блокнотів помічника начальника дирекції Петра ХЛИСТУНА, керівників структурних підрозділів.

    А ось і перша зупинка. Станція Святошин. Вийшовши з мотриси, Володимир Осовик, начальник станції Владислав ЯНОВСЬКИЙ, члени комісії прямують повз колії, що ведуть вздовж речового ринку. Нарада «на ходу» стосується проекту реконструкції горловини. Начальник дирекції не приховує того, що, в порівнянні з весняним об’їздом, нині станція має привабливіший вигляд.

    - А огорожу, там, у кінці, - показує рукою Володимир Осовик, - потрібно поправити. Пофарбувати негайно!

    Далі йдемо до квиткових кас. Одна із пасажирок просить додатково встановити світильники, щоб у темну пору краще було

    читати розклад руху. Начальник дирекції миттєво зреагував на це. Крім того, розпорядився замінити плафони і в самому приміщенні кас.

    На ст. Біличі, до якої прибула мотриса, війнуло справжньою осінню, хоча сонце ще по-літньому припікало. Про похмуру осінню пору нагадало опале листя, до якого так і не дійшли ні в кого руки, щоб його згребти і вивезти. Як і до сміття на території станції. І це не повний перелік зауважень, які почув начальник станції Володимир ГАЛАТ. Небезпечною дільницею тут вважають пішохідний міст через колії. Навіть неозброєним оком видно, що ця споруда потребує ремонту - в окремих місцях металева огорожа «світиться» дірками. Ось чому начальник дирекції тут же віддав усний наказ: направити комісію, яка до настання зими поставить крапку в історії з аварійним переходом. Підійшовши до мотриси, Володимир Осовик підсумував:

    - В цілому станція не готова до об’їзду. Двійка!

    В Ірпені начальника дирекції не задовольнили суми компенсацій за пільговий проїзд, що спрямовуються з бюджету залізничникам. 32 тисячі гривень на місяць для такого міста - зовсім мало, переконаний Володимир Осовик. На його думку, начальнику станції потрібно предметніше працювати з місцевою владою. Для підтримки правопорядку і чистоти на території станції необхідна тісна співпраця з керівництвом міста та міліцією. Колійникам начальник дирекції вказав на не прибрані старі шпали.

    У Бучі начальник дирекції з’ясовував, як на даний час працюють майданчики для навантаження і розвантаження вагонів, як «населяється» електричка на маршруті Буча - Борщагівка. Черговій по станції Ользі ЛЕВЧЕНКО він влаштував справжній екзамен.

    - Моделюємо ситуацію, - каже Володимир Миколайович. - Сигнал «Н» не відкривається. Ваші дії?

    За якусь хвилину чергова по станції відтворила кожен свій крок. Не помилилася, коли відповідала на запитання, скільки пломб на робочому щиті.

    - 36, - сказала вона. - Усі справні.

    Мабуть, вперше з початку об’їзду начальник дирекції був задоволений. Тому, подякувавши черговій за знання і вміння, він без

    довгих роздумів розпорядився заохотити її.

    Ще один приємний момент був у Ворзелі. Володимир Осовик вручив Грамоту Київської дирекції залізничних перевезень квитковим касирам Валентині ДУБАС та Ларисі ПІДОПРИГОРІ за сумлінну працю. А до нагороди - ще й наказ про преміювання. Високо оцінюючи роботу цього маленького колективу, начальник дирекції повідомив, що у найближчих планах - заміна апарата з продажу квитків, упорядкування туалету.

    За кілька хвилин після розгону мотриса робить зупинку на ст. Немішаєве. Що скажеш: такому ремонту головного приміщення, такому благоустрою території позаздрить будь-хто. Довкола - чистота й порядок. Квитковий касир Людмила ІЩЕНКО розповідає про пасажиропотоки, зауважуючи, що кожного місяця подорожуючі залишають у касі станції майже 60 тисяч гривень. Скориставшись нагодою, начальник станції Любов ШПАКОВИЧ поцікавилася, як опалюватиметься приміщення, адже не за горами перші приморозки, а, приміром, комп’ютери на них реагують надто чутливо: відмовляються вмикатися. Начальник дирекції повідомив, що котел для обігріву закупили. А тільки-но рушила мотриса, Володимир Миколайович відразу потягнувся до мобільного телефону, і вже за якусь мить з кимось обговорював питання з монтажу котла.

    На ст. Клавдієве начальника дирекції занепокоїла ситуація з травматизмом на колії. Через них вільно переходять тамтешні мешканці, а коли закривається залізничний переїзд, то через цю «лазівку» переїжджають навіть мотоциклісти і водії. Начальник дирекції дає вказівку негайно встановити загородження у вигляді бетонних стовпців.

    У Бородянці, як кажуть, здалеку видно господаря, точніше - господиню. До речі, Галину МОШКІВСЬКУ удостоєно звання «Почесний залізничник». Територія прибрана, охайна. Дві доглянуті клумби створюють справжню гармонію краси разом із оновленою будівлею станції. Начальник станції в тісному контакті з районною адміністрацією, тому питання компенсацій за пільгові перевезення тут вирішуються набагато краще, ніж, скажімо, в Ірпені. Єдине прохання, яке почув начальник дирекції, - про опалення. Слово керівника тверде: квитковим касирам у встановлених на пероні касах холодно не буде. Робота в цьому напрямку вже завершується.

    Після короткої зупинки на ст. Спартак рушаємо на Тетерів. Начальник дирекції разом із фахівцями колійної справи та ревізорським апаратом перевіряє технічний стан колій та стрілочних переводів. Під час огляду колії на дільниці, яка веде до під’їзних колій Тетерівського лісового господарства, Володимир Миколайович залишився незадоволеним, про що висловився дещо емоційно під час «розбору польотів».

    - Для вас це - хлібна колія, - звернувся він до тетерівських колійників. - Щодня по ній подається по 6 - 7 вагонів. Подивіться, як ви її утримуєте. У Спартаку - в кращому стані стрілочні переводи. Набагато краща Ніжинська дільниця, яку ми оглянули з начальником Південно-Західної залізниці. Тому людей, які за це мають тут відповідати, притягнемо, зрозуміло, до відповідальності. Через 10 - 12 днів проведемо контрольний об’їзд на цьому напрямку.

    Щоправда, не тільки суворі вердикти виголошував після об’їзду начальник дирекції. Він окреслив завдання на найближчу перспективу. Зокрема, до кінця третього кварталу поточного року слід закінчити ремонт мосту на ст. Біличі. На деяких станціях розклад руху потребує заміни. Це буде зроблено в найкоротший термін. Начальник пасажирського відділу Тарас МЕЛЬНИК отримав наказ оновити інформаційні стенди для пасажирів, тексти оголошень привести до єдиного стандарту. Наразі йде підготовка до «верстки» фінансово-виробничих планів Південно-Західної залізниці на наступний рік. Тому вже сьогодні потрібно визначити найважливіші об’єкти, щоб запропонувати включити їх до головного виробничого документа столичної магістралі. Володимир Осовик нагадав учасникам осіннього об’їзду про те, що завдяки зусиллям начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА на цьому напрямку низку станцій «підтягнуто» до високого рівня.

    Підбиваючи підсумки осіннього об’їзду дільниці, начальник дирекції висловив ряд зауважень, на що вказав керівникам підприємств, встановивши терміни усунення негараздів.

    Володимир Осовик віддав розпорядження: за підсумками огляду підготувати наказ, в якому відзначити кращих працівників, котрі утримують свої господарства на належному рівні та забезпечують безпеку руху та стабільну роботу дирекції та залізниці в цілому. Керівників, які недбало ставляться до виконання своїх посадових обов’язків, притягнути до відповідальності. Щоб усе було об’єктивно.

    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    Голос вокзалу



    Любові МІЛЯШЕВСЬКІЙ часто доводилося замість святкового стола сідати за службовий. Це вже від неї не залежало, якщо на такі дні припадала зміна. Бувало, й Новий рік зустрічала на роботі. Коли мало не в усіх домівках готувалися салютувати бризками шампанського, вона в ці хвилини вкотре пробігала очима по аркушу паперу з текстом привітання, яке потім лунало на всю привокзальну площу й урочисто підносилося у зимове небо.

    Її бездоганна дикція, м’яка й доброзичлива інтонація могли б прислужитися десь на радіо чи телебаченні, але так сталося, що вона ось уже 35 років незмінно заступає на свій пост у невеличкій кімнаті-студії Центрального залізничного вокзалу столиці.

    - Раніше наша дикторська містилася у кімнаті під годинником на вежі, - показує в бік приміського вокзалу Любов Миколаївна. - Після реконструкції вокзалу перевели сюди... Тоді ж на поміч прийшов комп’ютер, в якому «сидить» весь розклад руху поїздів. Тому лише частину оголошень читаю з голосу. Всі інші тексти про прибуття чи відправлення поїздів прокручуються в запису.

    Щоправда, якими б досконалими не були сучасні технології обробки, зберігання й трансляції інформації, значна її частина передається в ручному режимі. Скажімо, хтось щось загубив чи розминувся з кимось. Куди звертатися в цьому вокзальному велелюдді? Звичайно, до довідкової. Звідти у дикторську надходить оголошення відповідного змісту, і за якусь хвильку його вже чують. Дуже часто диктору доводиться вмикати мікрофон, коли вводяться літній чи зимовий час. Переводяться стрілки годинника - і пасажири починають плутатися. В такі дні у дикторів гаряча пора. Втім і без цього «ефірні» будні зазвичай наповнені десятками, а то й сотнями звернень.

    - Приватні оголошення бувають дуже різні, - розповідає старший диктор вокзалу Любов Міляшевська. - Комусь стало зле. Потрібно терміново викликати лікаря. Тут уже кожна хвилина дорога. А одного разу двоє пасажирів ненавмисно обмінялися взуттям. Лише на пероні це помітив один із них. Мерщій до нас, за допомогою. Що зробиш - і таке буває...

    Щоб мати хоча б якесь уявлення про обсяги мовлення, назву лише одну цифру. За добу зі станційних колій вокзалу вирушають і на них прибувають 222 поїзди. Про кожен із них потрібно нагадати у 5 - 7 виступах диктора - і про час прибуття, і про початок посадки, і про її завершення. Нарешті - про відправлення. Тому безмовним вокзал ніколи не буває. Мовчання може тривати максимум хвилину. Втім, це не означає, що в такі моменти диктори відпочивають. Вони майже безперервно на зв’язку з черговим по вокзалу, операторами довідкової служби.

    Спілкуючись з Любов’ю Миколаївною, яку, до речі, нещодавно нагороджено знаком «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці», поцікавився, як бути, якщо хтось зіпсував настрій диктору, а йому потрібно приховати це від слухачів.

    - Мій рецепт простий, - зізнається Любов Міляшевська. - Усі неприємності й негаразди я залишаю за межами приміщення, в якому працюю. Так має бути, якщо ти дорожиш своєю справою. Я завжди пам’ятаю, що наші повідомлення комусь дуже потрібні. Коли, наприклад, оголошую про прибуття поїзда, уявляю людей, які з нетерпінням його очікують. Заради них і працюємо...

    Любов Миколаївна може довго розповідати про свою роботу. Про критерії, яким має відповідати диктор. Про своїх кумирів. Цікаве спостереження: вона переконана в тому, що по голосу людини (навіть, якщо її не бачити) можна інтуїтивно здогадатися, яка вона.

    Мені здається, що я також зміг би уявити Любов Міляшевську, почувши її голос, який «видає» врівноважену, відповідальну і миловиду жінку.





    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    Найвища нагорода - вдячність пацієнтів

    Якось до корпункту завітала залізничниця зі ст. Головки Тетяна КОСТЮЧЕНКО з проханням подякувати на сторінках «Рабочего слова» за працю завідувачці денним стаціонаром Коростенської залізничної лікарні Валентині НАГОРНЯК.

    - Мені довелося лікуватися на денному стаціонарі, - сказала Тетяна Костюченко. - І я була вражена чуйним ставленням персоналу. Зокрема, медсестер Любові Козакевич, Валентини Житенко, Олени Кисельової, Тетяни Бех, Жанни Дем’янчук. А лікар Валентина Нагорняк дарує щоденно хворим тепло свого серця, увагу і, головне, знання і досвід. Валентина Павлівна завжди уважно вислухає, тактовно дасть роз’яснення. А для декого з хворих розуміння і тепле слово є такими ж важливими, як і ліки.

    До речі, багато працівників залізниці, яким доводиться відновлювати своє здоров’я на денному стаціонарі, схвально відгукуються про цей невеликий, дружний колектив. Завідувачка за фахом - лікар-терапевт. Вона дійсно грамотний спеціаліст, професіонал, і це підтверджують колеги, наголошуючи на її працьовитості та готовності підставити плече тим, хто цього потребує.

    Денний стаціонар розташовано в залізничній лікарні з 2006 р. Тут створено всі умови для пацієнтів, які перебувають під наглядом медперсоналу. Ліжкомісць достатньо. Закуплено необхідне обладнання, нову постільну білизну. У разі необхідності пацієнт на денному стаціонарі може отримати консультацію лікаря, як мовиться, вузької спеціалізації.

    Десятки крапельниць, чимало уколів щодня швидко, уміло, професійно роблять медсестри, сумлінно працює молодший медперсонал. Загалом колектив, очолюваний Валентиною Нагорняк, працює для людей, прагне, аби хворі швидше відчули полегшення.

    Звісно, в належній і ритмічній роботі денного стаціонару чимала заслуга саме Валентини Павлівни. Її працю було нещодавно відзначено і керівництвом залізниці. Не менш цінною нагородою за її працю є і схвальні, вдячні відгуки людей. А їх, як свідчать конкретні приклади, є чимало.

    Оксана КЛИМЧУК

    Станція призначення



    - Даремно я хвилювалася, - з теплою усмішкою згадує вона подію тридцятилітньої давнини. - Прийняли мене дуже добре. Правда, довелося поповнювати свої знання, бо на попередній роботі мала справу з напівавтоблокуванням, а тут діяла автоблокувальна система. Але - нічого. Чого не знала, дізналася від заступника начальника станції Миколи КОВАЛЕНКА, старшого квиткового касира Зінаїди ЛИСЕНКО, квиткового касира Людмили СТАНКЕВИЧ. Практично всі допомагали мені, як кажуть, влитися в колектив і відчути себе його часточкою...

    В ту пору на станції працювало 70 залізничників. Фастівський напрямок був надто напруженим. Через Мотовилівку проходили тисячі й тисячі тонн лісо- і пиломатеріалів. Адже тамтешній деревообробний комбінат, від якого сьогодні залишилася лише назва, працював на повну потужність. Понад тисячу робітників щодня перетинали прохідну підприємства. Переважна більшість деревообробників діставалася сюди із навколишніх населених пунктів. Як пасажири приміських електричок вони приносили ще й чималу грошову виручку станції. До речі, щоб заощаджувати час і гроші, майже всі вони купували проїзні абонементи на місяць. Причому, без надмірної агітації.



    - Раніше люди були більш свідомими, - з ностальгією в голосі розповідає Валентина Євгенівна. - Такого ніколи не було, щоб
    так збиткувалися над нами. Мало не кожного дня доводиться вивішувати розклад руху, бо, бачите, комусь хочеться його зривати. Трощать лавки, пишуть на них таку нецензурщину, що соромно стає. І міліція чомусь не може нікого піймати за руку. Не розумію цього.

    Її обурення - то є природна реакція людини, яка вважає найвищим мірилом совісті самоповагу. З цього починається ставлення до праці й зрештою до всього, що оточує. Усі людські чесноти, мов губка, всмоктувала Валентина Лапань ще з дитинства, бо зростала в роботящій і добропорядній родині. Мама, Тамара Єрмолаївна, тривалий час трудилася у полі. Й хоча була ланковою буряківничої ланки, однак працювала на рівних з усіма: і в нестерпну спеку, коли пололи бур’яни, і в осінню сльоту, під час збирання врожаю. А батько був у селищі особливо шанованим. Працював зоотехніком. Зрозуміло, що без його допомоги майже ніхто не обходився - у кожного ж у подвір’ї водилася живність. П’ятеро дітей виховало подружжя. Усі здобули хорошу освіту - і розлетілися хто куди. Сестри Валентини Євгенівни - Світлана, Людмила та Галина - залишилися в Росії. А братові Володимиру довелося змінити не один гарнізон, аж поки у званні полковника не вийшов у відставку.



    У цій родині панував культ праці, який згодом став своєрідним кодом характеру і світосприйняття Валентини Євгенівни. Вона не може дивитися на безлад, не може змиритися з тим, що сьогодні на станції немає такого вантажопотоку, коли щомісяця тут вантажили по 200 і більше вагонів. Далеко не все може змінити, але те, за що відповідає, старається виконувати бездоганно. На прилеглій території - чистота й порядок: ні бур’янинки, ні смітинки. І це все підтримується руками лише трьох станційних працівників. Навантаження доволі велике: за Мотовилівкою закріплено 11-гектарну ділянку, ще по три гектари мають зупиночні платформи Білки, Півні і Вишняки. Звичайно, до благоустрою при потребі залучаються всі. Причому, до роботи стають дружно, тому й спориться вона в їхніх руках.



    Начальник станції на якусь мить задумалася, а потім попросила мене знайти можливість, щоб відзначити в газеті свого незмінного заступника Надію СТРОЄВСЬКУ, старшого квиткового касира Людмилу ЛИСЕНКО, квиткового касира Ніну БОЙЧЕНКО, чергових по станції Наталію ДАВИДЕНКО, Світлану ЯЦУРУ, станційну працівницю Галину БОЙКО.

    ...Валентина Лапань ніяк не може збагнути лінію поведінки деяких людей, які звикли працювати абияк, заважати іншим, створювати видимість роботи. Перейнявши від своїх батьків працелюбство, жінка по-материнськи мудро й тактовно навчила цьому доньку Світлану, яка працює в Укрзалізниці. Старанною ученицею стала й онучка Таня, яка разом з мамою частенько приїздять до бабусі в Мотовилівку - на станцію призначення Валентини Євгенівни. Тут вони знаходять розраду для душі у щирих бесідах, спогадах про минуле і в роздумах про майбутнє.










    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    Черговим холодно не буде

    Цей охайний будиночок чергового переїзду 1117-й км на перегоні Козятин - Кордишівка з великими клумбами навколо нього приємно радує всіх, хто проїздить тут місцевим автошляхом. Не менш затишно та привабливо й у середині приміщення. Знову ж таки: багато квітів, що цвітуть у горщечках на підвіконнях, зроблено якісний ремонт приміщення, є необхідні меблі та обладнання. За словами господарів, дещо приємною несподіванкою у цьогорічну літню спеку була і прохолода у приміщенні. Причиною цього, скоріш за все, був легенький вітерець, що задував крізь відчинені двері, бо ні вентилятора, ні кондиціонера тут немає.

    Знайомлячись з умовами праці чергових по переїзду, звичайно ж, поцікавився і тим, як їм працюється тут взимку.

    - Нормально, - коротко відповідає чергова Наталія Мотіна. - До зими ми вже підготувалися. Вікна та двері утеплено. Шпарин, через які б продувало, немає. А пічка, якою обігрівається це приміщення, хоч сьогодні готова до сезону. Її прочистили, перевірили у роботі. Є і дрова. Їх вже заготовлено і зберігаються у підвалі будівлі. Наявного запасу на всю зиму, звичайно, не вистачить, але ж ми періодично будемо поповнювати його і надалі. Часу ще вдосталь. На цьому переїзді я працюю вже третій рік, тож можу сказати, що у попередні зими проблем з теплом у нас не виникало.

    На території Козятинської дистанції колії подібних переїздів, де працюють чергові, за словами головного інженера дистанції Олександра Мазура, є майже два десятки. Половина таких приміщень обігрівається за допомогою деревини. Решту переведено на опалення електроенергією. Цього року планувалося перевести на електроопалення ще дві будівлі чергових по переїздах, однак через певні причини, скоріш за все, таке переобладнання доведеться відкласти вже на наступний рік.

    - Переїзд 1117-й км у питаннях підготовки до зими є типовим на нашій дистанції колії, - говорить головний інженер. - Подібний стан справ і на інших наших переїздах. Те, що можна було зробити власноруч з утеплення приміщень, ми вже зробили. Перевірили вже і роботу всіх пічок. Проблем із забезпеченням дровами також не маємо. Тут ми плідно співпрацюємо з нашими колегами з дистанції лісонасаджень, і більшу частину необхідного нам запасу дров вже заготовили. Тож маємо впевненість, що взимку наші чергові не будуть мерзнути на своїх робочих місцях. Звичайно, ми розуміємо, що опалення приміщень електроенергією для чергових на переїздах є більш бажаним. Адже це і комфортніше, і сучасніше. Однак з тим, щоб таке обладнання було встановлено у будиночках на всіх переїздах, доведеться дещо почекати. Але ми на шляху до цього.

    Анатолій САДОВЕНКО

    «Кругла» копійка з Коростеня-Житомирського



    Як і кожна станція, Коростень-Житомирський має свої особливості. Розташована вона, як свідчить вже сама її назва, неподалік від вузлової станції Коростень, у напрямку Житомира.

    З часу її побудови, а це 1916 р., вже минуло багато часу. Звісно, і перемін тут сталося чимало. Нині цей залізничний колектив - один з лідерів по Коростенській дирекції за обсягами відправлення будівельних вантажів. Відтак існує велика відповідальність за правильність оформлення вантажів, за безпеку руху. Віднедавна станційниками керує Олексій Семенко. За словами молодого начальника підрозділу, звідси відправляються щодня майже 100 вагонів з різними вантажами. Найкрупнішим вантажовідправником є Коростенський щебзавод. Це підприємство зуміло в непростих умовах утримати стабільні позиції, і, по суті, відправлення продукції не зменшилося. Хіба що змінилися вантажоотримувачі. Нині 70 відсотків місцевого щебеню йде до Росії.

    Крім того, з Коростеня-Житомирського відправляють вантажі ще низка підприємств, хоч обсяги їх у порівнянні з Коростенським щебзаводом і менші. Серед них - ВАТ «ТНК «Граніт», Укрвторчормет тощо. А в залізничну казну від усіх цих перевезень надходить «кругла» копійка. Так за місяць залізнична казна отримує грошових надходжень понад 8 млн. грн.

    Про правильність нарахування коштів турбуються працівники вантажної каси. Старшим товарним касиром працює тут досвідчений спеціаліст Ніна Селюк. Загалом фахівців-залізничників, які досконало знають справу, тут чимало. Серед них - товарні касири Тетяна Рафальська, Ніна Алєксєєнко, прийомоздавальник Олена Міщерякова... І цей перелік можна ще продовжувати. Водночас є й такі працівники, які лише починають свій залізничний трудовий шлях. Тетяна Бондарчук товарним касиром - третій рік. Між іншим, вона продовжила залізничну династію. Адже до цього на станції трудилася її мати.

    Загалом, Коростень-Житомирський можна назвати своєрідною кузнею кадрів, бо чимало випускників технікумів, вузів своє перше «гартування» проходили тут. І вже озброївшись практичними знаннями, сміливо далі торували свій трудовий шлях.

    Нині станція практично повністю займається вантажною роботою. Пасажирів вирушає звідси в дорогу обмаль. І якщо хтось, скажімо, їде до Житомира, то квитки купує в дизель-поїзді у провідників-касирів. А працівники станції всі свої сили докладають для забезпечення успішної роботи з вантажовідправниками. Гарантія безпеки руху поїздів - тут турбота кожного.



    Оксана КЛИМЧУК

    Безбар’єрний простір



    Мій знайомий багато років не був у Києві. Коли ж приїхав нещодавно, кілька днів без перепочинку їздив і ходив містом, а ввечері телефонував мені і ділився враженнями. Приміром, про головні залізничні ворота України він висловився так: крім архітектурної досконалості, будівля Київського вокзалу має ще одну цінність - соціальну. Вона - без бар’єрів. Усім пасажирам, у тому числі й інвалідам, у ній зручно і комфортно.

    Погодьтеся, влучна й висока оцінка гуманної місії, яку виконує керівництво Південно-Західної залізниці.

    До слова, курс на створення рівних можливостей для всіх категорій пасажирів тут взяли давно. Зокрема, побільшало зручностей після реконструкції вокзального комплексу, коли Південний термінал обладнали пандусами, а новозбудований пішохідний тунель - ліфтами, якими люди з обмеженими фізичними можливостями можуть без проблем дістатися на будь-яку платформу.



    На першому поверсі центрального вокзалу - доволі простора зала для інвалідів. Разом із начальником виробничо-технічного
    відділу вокзалу Андрієм ОСТРИНСЬКИМ прямуємо до неї, щоб на власні очі побачити, як почувають себе люди з вадами здоров’я. Перший діалог з фахівцем. При вході, за столиком, нас привітно зустрічає чергова Людмила МОВЧАН.

    - Все починається з реєстрації, - пояснює вона. - Після пред’явлення відповідних документів прізвища інвалідів занотовуємо до журналу. Щодоби до нас звертаються в середньому від 50 до 80 осіб. Цікавимося, яким поїздом їхатимуть, якої допомоги потребують. Жодного прохання не залишаємо без уваги.

    Оглядаємо залу, в якій, до речі, усе продумано до дрібниць. На стіні - карта-схема переміщення по вокзалу - своєрідний навігатор для тих, хто на візках. Праворуч - м’які крісла й лави для відпочинку. Навпроти - великий плазмовий телевізор. В окремому блоці - вбиральня, кімната гігієни, де передбачено буквально все для інвалідів.

    Про своє перебування в цій залі охоче розповів гість столиці Леонід ДРОБОТ.



    - Я із Запоріжжя, - представляється він. - По кілька разів на рік доводиться приїжджати до Києва. Часто зупиняюся саме тут, у цій залі. Є в ній усе. А що треба таким, як я, інвалідам? Помити руки, присісти й перепочити. Дуже виручає телефон, який тут встановили. Дзвони собі по місту, скільки тобі треба. І все це безкоштовно. Найкраще знімається втома у ванній, в якій можна сісти. До послуг інвалідів також холодильник. Якщо комусь захочеться випити чаю чи кави, чергова по залу за будь-якої пори запропонує кип’ячену воду.

    Поки розмовляємо, надходить повідомлення про те, що в маріупольському поїзді, який прибуває на ст. Київ-Пасажирський, їде дівчинка-інвалід. Чергова одразу ж викликає супроводжуючого з інвалідним візком до вагона №13. Юну пасажирку зустрів станційний працівник Володимир БІЛЕВИЧ. Він допоміг дівчинці подолати шлях від перону до вокзалу.

    Крім спеціального приміщення, в третій і четвертій залах Центрального вокзалу, а також у конкорсі є щонайменше по 10 місць, призначених для відпочинку інвалідів. Ще одна зручність: люди, які переміщуються на візках, не піднімаючись з них, можуть скористатися переговорними пристроями біля каси №3, а також - приміщень чергового по вокзалу, довідкової служби.

    Тепер про подальші плани. За словами Андрія Остринського, облаштування безперешкодного середовища для інвалідів триватиме й надалі. Так для створення зручностей людям з вадами зору над вхідними дверима з боку вулиці і посадкової платформи передбачається встановити звукові маячки. Першу та останню сходинки маркуватимуть яскраво-жовтою фарбою. А ще наноситимуть на східці покриття з гумового чи абразивного матеріалу. Вздовж платформи на відстані 50 см від її краю окреслять попереджувальні рельєфні смуги шириною 150 мм і висотою підвищення від рівня підлоги 20 мм. У приміщеннях вокзалу (на вході в нього і при виході на платформу) вздовж сходових клітин встановлюватимуть суцільні спрямовуючі поручні заввишки 90 см. Планується також обладнати звукові інформаційні стенди про рух потягів. Такий комплекс робіт належить виконати на столичному вокзалі впродовж 2009 - 2015 рр. згідно з постановою Кабінету Міністрів України про створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп.








    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    Справа сімейна



    Хоч станція Бобрик невеличка й даремно, що вантажної роботи обмаль (вона практично зводиться до обслуговування потреб центрального складу матеріально-технічної служби залізниці), проте її колективу турбот вистачає. Адже працівників тут, як мовиться, по пальцях можна перерахувати, тож кожному завжди знайдеться до чого докласти руки. Це і стеження за санітарним станом станції, а по-простому, прибирання території, а також боротьба з бур’янами влітку, взимку - зі снігом. А ще постійні заслони під час відправлення приміських поїздів від «зайців», частенько - й «оборона» приміщення вокзалу від нашестя бомжів. А скільки неспокою завдають залізничникам різні хулігани й кримінальні елементи, яких останнім часом розплодилося - хоч греблю гати.

    Усі ці турботи не оминають й чергову по станції Наталію Швець. До речі, вона й досі з жахом пригадує випадок, коли вночі до приміщення чергової рвався якийсь чолов’яга й вимагав віддати гроші. Дівчина зателефонувала до міліції, так там порадили... запитати у бандита його прізвище та адресу. «А ми зранку приїдемо - розберемося!» - пообіцяли. Як вам «оперативність» правоохоронців?! Справді, залишається звертатися за допомогою до Творця.

    Черговий по станції - це повноправний розпорядник з оперативної роботи, який під час відсутності начальника станції виконує його обов’язки.

    - На Наталію можна покластися повністю у будь-якій справі і бути впевненою: не підведе! - так про неї відгукується керівник станції Ніна СЛОБІДСЬКА, яка все трудове життя присвятила саме цій станції. А потім додала: - Інакше й бути не може, адже вона - потомственна залізничниця...

    Так, у виборі життєвого шляху у Наталії вагань не було.

    - Про інший я й не мріяла, - каже вона. - Адже у мене батьки - залізничники, й дідусь із бабусею теж. Сусіди, друзі батьків та дідуся з бабусею теж були людьми переважно цієї неспокійної професії. Коли з дитинства живеш у такому оточенні, в якому основна тема розмов - залізниця, то й мимохіть «захворієш» нею.

    Тож нічого дивного, що, закінчивши середню школу, продовжила навчання у Київському залізничному ПТУ-17. Отримавши диплом за фахом «Черговий по станції», спочатку влаштувалася прийомоздавачем на ст. Кобижча, та невдовзі її було переведено на посаду чергової по станції. Через чотири роки перейшла на ту ж посаду на ст. Бобрик, де й працює по сьогодні.

    - Розкажіть про свою родину, про близьких вам людей, котрі прищепили вам любов до залізниці, - звертаємось до дівчини.

    - З дитинства запам’яталися мені розповіді дідуся Андрія про його далекі подорожі залізницею. Про те, в яких великих містах він бував, що цікавого бачив. Адже працював провідником пасажирських поїздів і їздив безмежними просторами Радянського Союзу. Звичайно ж, його захоплюючі оповіді не могли не вплинути на мою уяву. Дідуся Андрія Андрійовича Гуріна ми зі старшою сестрою Людмилою з дитинства дуже любимо й пишаємося ним. Для нас він був і залишається найдобрішою людиною у світі. Дідусь у нас - геройський: фронтовик, танкіст, учасник знаменитої битви на Курській дузі. Бачили б ви, скільки у нього бойових нагород!

    З його розповіді знаю, що до мирного життя повернувся він у 1949-му, влаштувався до Київського резерву провідників. З того часу й до виходу на пенсію їздив провідником по всьому Радянському Союзі.

    А знаєте, хто його посватав із майбутньою дружиною, нашою бабусею, Вірою Никифорівною? Звичайно же, залізниця. Бо бабуся теж була її «підданою»: працювала стрілочницею, потім - телефоністкою на ст. Дарниця.

    Не оминула залізниця й долі мого батька Івана Антоновича Швеця. Відслуживши у війську, пішов спочатку до колгоспу. Та невдовзі вирішив зайнятися справою, яка більше припала до душі: влаштувався монтером колії у Дарницьку дистанцію. Інші люди про політику, про кіно, про футбол балачки ведуть, а батько, скільки пам’ятаю, все з друзями про рейки, шпали, домкрати розмовляють. Дуже подобалась йому колійна справа. Майже весь час пропрацював монтером колії на одному місці: в Дарницькій дистанції колії. Лише за рік до виходу на пенсію перейшов до Ніжинської дистанції у Броварську дільницю.

    - А матері нашій, Ользі Андріївні, любов до залізниці довелося розділити з любов’ю до своїх діточок, тобто до нас зі старшою сестрою Людмилою. Матінка свого часу теж закінчила Київське ПТУ №17 за фахом «Квитковий касир», - продовжує свою розповідь Наталія. - Продавала квитки пасажирам на Караваєвих Дачах, аж поки не з’явилася на світі сестра, а згодом і я. Тоді й попросилася, аби її перевели до Київської вагонної дільниці комірником, оскільки графік роботи на новому місці був зручніший для догляду за малюками. З цієї роботи й пішла на пенсію.

    Не відцуралася сімейної професії й сестра Людмила, яка на чотири роки старша за мене. Вона успішно закінчила Київський залізничний технікум за фахом «Черговий по станції» і пішла працювати до Київського метрополітену. Зараз у столичній підземці очолює станцію Академмістечко.

    Бабусина сестра Надія Никифорівна теж працювала на залізниці у вагонній дільниці. А скільки серед кумів та батькових друзів було залізничників - неможливо й підрахувати. Тож, хіба могла я обрати інший шлях? Доля це вирішила за мене.

    Якщо підрахувати загальний залізничний стаж нашої родини, то він, мабуть, наблизиться до 200 років, - завершує розмову Наталія.

    Що ж, хочеться побажати, аби й ваші майбутні діточки теж були такими палкими патріотами сталевих магістралей!




    Анатолій РОМАНОВ

    Від діда – до онука

    Життєву колію родини БОЙКІВ важко порівнювати із залізничною - гладенькою ніколи не була. Усілякі перепони, а то й непоборні труднощі виникали. І їх доводилося долати. Траплялося й бездоріжжя, але й воно не збивало на манівці ні старійшину роду Федора Андрійовича, чергового стрілочного поста станції Ніжин, ні його сина Василя, ні внука Миколу. Вони, як оті вперті і вічні орачі, тягли плуга, прокладали рівну і глибоку борозну...

    8 серпня цього року відійшов у вічність Василь Федорович Бойко, колишній оператор поста централізації станції Ніжин. Доля відміряла цій людині 72 роки. Половину з них він залишив на залізниці. Стільки ж часу вже працює на ній і його син Микола Бойко.

    - Я щоранку провідував батька, - зі скорботою в голосі розповідає Микола Васильович. - Ми вже бачили, що смерть підступає, але тато тримався. Сказав мені наостанок: «Їдь, тобі на роботу». А згодом попросив залишити його одного... З мамою назавжди життя розлучило, коли мені не було й чотирьох років. Діда добре пам’ятаю - його не стало, коли я вже повернувся з армії.

    Військову службу Микола Васильович проходив у Пскові, в одному з підрозділів транспортної авіації. Старався не осоромити родину - чесно виконував свій обов’язок. Частенько до батьківської хати, в село Кропивна, що в Ніжинському районі, приходили листи-подяки від командування частини. Згадує, як зрадів, коли після армії сів за кермо мотоцикла. Власної двоколісної машини. Звичайно, хотілося проїхатися з вітерцем та ще й когось із друзів прихопити у дорогу. Та батько завжди пильнував за тим, де його син, чим займається.

    - Бувало, збираюся кудись гайнути, батько одразу питає, куди я їду і коли повернуся, - згадує Микола Васильович. - Потім міг ще й перевірити, куди я поїхав. Він не стежив за кожним моїм кроком, просто сам був дуже дисциплінованим і цього вимагав від мене. Так і я виховував своїх дітей разом із дружиною Ольгою Феодосіївною, яка по стажу роботи на залізниці від мене відстає усього на кілька років.

    Подружжя не зчулося, як виросли і стали дорослими їхні донька й син. Наталія, яка ще змалку мріяла бути лікарем, закінчила медичний університет імені Богомольця. Разом із сім’єю оселилася у Броварах, де й працює невропатологом у тамтешній клініці. А син Олександр обрав юриспруденцію. Працює в столиці, у виконавчій службі Шевченківського районного управління юстиції.

    Микола Васильович переконаний у тому, що він вчинив правильно, коли не став схиляти дітей на свій бік, тобто до того, щоб вони пішли слід у слід за ним на залізницю. Професію потрібно обирати серцем, вважає він. Лише тоді людина отримуватиме задоволення від того, чим займається. Це давно вже збагнув Микола Васильович, якого на станції Ніжин вважають професіоналом.

    - Я знаю його вже 25 років, - говорить інспектор першої частини станції Віталій КУЛІНІЧ. - Микола Васильович - практик. До посади чергового по парку йшов послідовно, не оминаючи жодного щабля цих сходів. Вимогливий, у першу чергу, до себе, а потім до інших. Свою зміну «підганяв» під свої стандарти. Кожен черговий, складач поїздів, регулювальник швидкості руху вагонів, оператор знає свою справу і виконує її без нагадувань. Наша робота така, що не сьогодні-завтра може виникнути позаштатна ситуація, коли потрібно залишити домашні справи й прибути на станцію. Таке трапляється, але не чув, щоб хтось на зміні в Миколи Васильовича цього не розумів.

    Про вимогливість чергового по парку знають тут усі. Оператор поста централізації Інна СІДЬКО так охарактеризувала його:

    - Микола Васильович уміє керувати. Про роботу, яку треба зробити, він спочатку розкаже все до дрібниць, щоб потім ні в кого не виникало запитань. А ще він просто добра людина. Може підбадьорити, пожартувати. Такий він був, таким він і залишається...

    Після зміни поспішає у свою Кропивну. Роботи в селі завжди вистачає - і в хаті, і біля неї. Крім городу, на обійсті в Миколи Васильовича та Ольги Феодосіївни водяться порося, гуси, індики, кури, качки. Словом, турботам кінця-краю немає. Бо село, як і залізниця, не знає вихідних.

    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    До 140-річчя Південно-Західної залізниці. Життя ще відродиться...

    Від схильних до гумору одеситів довелось почути жарт про те, що Одеська залізниця - це ніщо інше, як під’їзні колії Жмеринської дирекції. Цей жарт, хоч і лестивий, та зайвий. У найбільшому структурному підрозділі Південно-Західної залізниці і без сусідських під’їзних колій більш ніж достатньо.

    Свого часу, вірніше 1923 р, тут навіть було створене управління Барських залізничних під’їзних колій Вінницького цукротресту. Про це об’єднання сьогодні вже мало хто знає, тому напередодні 140-річного ювілею нашої залізниці про нього варто дещо детальніше розповісти. Адже воно забезпечувало значний вагонопотік, який проходив столичною магістраллю. І додавало чималі надходження до бюджету.

    Солодка магістраль

    Вінниччину здавна називали цукровим Донбасом. І не випадково. На її теренах ще донедавна працювало до півсотні заводів, які виготовляли найсолодшу продукцію. Не на багато менше їх знаходилось й у сусідній Хмельницькій області, зокрема у районах, наближених до Бара. Очевидно, це й було визначальним при створенні управління та його «штаб-квартири».

    Тривалий час цим управлінням керував почесний залізничник, ветеран нашої галузі Микола СТАДНІЙ. Його й прошу розповісти про міні-залізницю, що працювала в Барі та й за його межами.

    - Ще 1971 року, після того, як я заочно закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, мене перевели на посаду начальника управління Барських залізничних під’їзних колій Вінницького цукротресту. На той час це було доволі велике господарство. Воно включало відгалуження від станцій до багатьох цукрових заводів та інших підприємств, що розташовувались на заході Вінницької і сході Хмельницької областей. У нас було й своє локомотивне господарство. Це - маневрові локомотиви, які доправляли вагони від станцій до заводів і у зворотному напрямку.

    Основна база - локомотивне депо - займала територію біля с. Ялтушків. Звісно, до штату входили машиністи та інші фахівці, які забезпечували обслуговування цих машин, а також їх рух до станцій, на території заводів. Адже там було й розгалуження колій, стрілочні переводи. Також працювали й фахівці колійного господарства. Можна сказати, що це була окрема залізниця. Лише в мініатюрі. І вона діяла за такими ж нормативами, правилами, як і велика.

    - Чим займались? - перепитує Микола Петрович і продовжує свої спогади. - Найбільш напруженою була робота в осінньо-зимовий період. Коли дозрівали цукрові буряки, їх вагонами доправляли від збірних пунктів до заводів на переробку. А звідти вивозили цукор, іншу продукцію чи відходи виробництва. Вантажопотік у цей період зростав до сотні, а то й більше, вагонів за добу. Та ми обслуговували й інші підприємства, до яких пролягали наші під’їзні колії. Вони ніколи не пустували. До заводів підвозили сировину, пальне, запасні частини, обладнання та матеріали. А звідти транспортували готову продукцію.

    Слабкий пульс у залізничних «капілярах»

    Дозволю собі перервати розповідь ветерана і трохи розповісти про нього.

    До призначення на названу вище посаду Микола Стадній пройшов важку та корисну залізничну школу в різних галузевих підрозділах. А розпочав свій шлях на сталевих коліях тоді ще юнак 1946 р., коли поступив до Жмеринського залізничного училища. Щоправда, трудову діяльність він розпочав ще раніше - в роки війни. Працював Микола Петрович спочатку столяром у вагонному депо, потім - монтером зв’язку у Жмеринській дистанції. На два роки його відрядили на Східно-Сибірську залізницю. Трудитись довелось на дільниці Тайшет - Шеберта. Після повернення на рідну землю, знову працював монтером зв’язку на ст. Бар і одночасно навчався у Київському електромеханічному технікумі. Згодом його призначили електромеханіком. У 1975-му Микола Стадній очолив залізничний колектив ст. Бар.

    - Після виходу на пенсію 1993 року з посади начальника станції, - продовжує мій співрозмовник, - я знову повернувся на під’їзні колії. На той час це підприємство мало назву Барське МПЗТ (мале підприємство закритого типу) Укрзалізниці. Розпочався спад виробництва, підприємства одне за одним закривались, а разом із ними й колії. Мені боляче було все бачити, тому через пару років я звільнився з цієї роботи.

    - Яка доля цього підприємства сьогодні? - цікавлюсь у начальника ст. Бар Валерія ГНАПА.

    - Нині це - Барська філія одного з підприємств, що займається під’їзними коліями, які ще залишились. Ними ми подаємо та отримуємо вагони з вантажами, причому регулярно. Тож під’їзні колії й сьогодні співпрацюють з нашою залізницею.

    Хочеться сподіватись, що з часом кількість залізничних «капілярів» у Бару та в ближніх до нього районах зросте. І міні-залізниця відродиться. Життя тут ще забуяє всіма барвами…

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05