РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 27 (17 липня 2009)
  • Випуск №27 17 липня 2009
    Зміст
    1. Оновлено переїзд - підвищено безпеку (Никифор ЛИСИЦЯ)
    2. ДОБРОТВОРЦІ (Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ)
    3. Простір для творчості (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Знайомтесь, справжній професіонал (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    5. Звідки у Степанова золото? (Микола ПАЦАК)
    6. Праця отримує визнання (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Пожежа - штучна. Боротьба – справжня (Никифор ЛИСИЦЯ)
    8. Місто з гетьманським іменем (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. Як народжується афоризм (Микола ПАЦАК)

    Оновлено переїзд - підвищено безпеку

    Залізничний переїзд - найнебезпечніша ділянка колії. Підтверджує це сумна статистика, яка відображає кількість аварій, катастроф, що стались на цих об’єктах. Щоб виправити ситуацію на краще, було принято Державну програму по забезпеченню безпеки руху на залізничних переїздах згідно з указом Президента України сучасним устаткуванням, яке б створило безпечні умови руху поїздів та автотранспорту. І ця програма на нашій залізниці набуває практичної реалізації.

    Днями було впроваджено в експлуатацію оновлений залізничний переїзд на 1196 кілометрі залізничної колії, а це - поряд із ст. Журавлівка на дільниці Жмеринка - Вапнярка.

    Чому саме із цього переїзду розпочали роботу? Запитання адресую начальнику Жмеринської дистанції колії Василю ГУЦАЛЮКУ.

    - Цей переїзд розташовано на перетині двух магістралей. Сталевої, яка пролягла від Жмеринки через Котовськ до Одеси, із доволі інтенсивним рухом поїздів. І автомобільної, що з’єднує декілька райцентрів Вінницької області, зокрема Тульчин, Ямпіль, Крижопіль... На цій трасі величезний автопотік. А при перетині залізниці деякі із водіїв об’їжджали закритий односторонній шлагбаум, чим створювали небезпечні ситуації. Наші чергові фіксували такі випадки, ми подавали заяви до обласної ДАІ, однак покращення ситуації не було. Тому й вирішили переобладнати саме цей переїзд.

    У подальшій розповіді Василь Васильович зазначив, що першими за роботу на цьому об’єкті взялись його підлеглі під керівництвом заступника начальника дистанції Володимира ПІЛІНСЬКОГО та шляхового майстра Миколи БАБІЯ. Вони замінили старі бетонні плити між коліями на нові монолітні, виконали й інші підготовчі роботи для встановлення обладнання та прокладення комунікацій...

    Після цього приступили до роботи фахівці Жмеринської дистанції сигналізації та зв’язку. Вони демонтували старий шлагбаум і встановили новий. Керівництво роботами здійснював заступник начальника дистанції Анатолій ДУБОВИЙ. Його й прошу розповісти про нове устаткування та й тих, хто його монтував.

    - Нове обладнання російського виробництва має назву ПАШ-1. Його відмінність від старого в тому, що обабіч залізничних колій встановлюється не по одному, як раніше, а по два шлагбауми. І вони перекривають практично усю проїжджу частину автомобільної дороги. Цим унеможливлюють виїзд автівок на колії перед потягом, що наближається. Крім того, встановлене обладнання має кращі конструктивні якості, економніше - менше витрачається електроенергії та й в експлуатації надійніше та простіше.

    - Щодо виконання робіт, - продовжує свою розповідь Анатолій Миколайович, - то за нормами таке обладнання має монтувати бригада із шести чоловік упродовж півроку. Наші фахівці, щоправда, їх було дещо більше, впорались з цією роботою за шість днів. І це завдяки старанню, яке проявили старші електромеханіки Михайло БАРТКОВ, Анатолій ВИСІДАЛКО, електромеханіки Віталій БРИЖАК, Василь ШТЕПА, Володимир ПОЛЯНЮК та й інші. А усю потрібну технічну документацію підготував інженер Геннадій ЧОРНИЙ. Спільними зусиллями й обладнано новий переїзд, завдяки чому підвищено безпеку руху поїздів та автомобілів.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    ДОБРОТВОРЦІ

    На ім’я начальника Південно-Західної залізниці Олексія КРИВОПІШИНА надійшов лист від ветеранів Придніпровської магістралі. «Шановний Олексію Мефодійовичу, - звертаються вони, - перебуваючи на лікуванні в лінійній лікарні с. Клубівка, висловлюємо Вам щиру подяку за надану можливість пройти лікування. Колектив лікарні зробив все, щоб ми відчули піклування і повагу до нас, а також вселив надію на одужання. Лікарі кваліфіковано обстежили нас, встановили діагнози й призначили оздоровчий курс.

    Клубівка - свята земля. Це вона зростила Героя України Георгія КІРПУ, який завжди турбувався про ветеранів-залізничників. Вам, Олексію Мефодійовичу, послідовнику справ Георгія Миколайовича, ми бажаємо міцного здоров’я, а залізниці - процвітання. Хай кожен день у Вас складається вдало!».

    Ось такі теплі слова адресують керманичу Південно-Західної усі 20 ветеранів, які перебували в госпрозрахунковому медико-соціальному центрі для пенсіонерів залізничного транспорту та людей похилого віку. Побувавши тут, журналісти «Рабочего слова» на собі відчули всі принади мальовничого Подільського краю, цілющу силу його повітря, тепло сердець людей у білих халатах, які вдень і вночі несуть високу добротворчу місію, даруючи іншим часточку своєї душі, надію на краще життя.

    Сама собі виконроб

    ...Розкішну двоповерхову споруду, обрамлену пірамідальними туями, видно ще здалеку - варто лише в’їхати в Клубівку. Такий собі «шматочок Європи» в звичайному українському селі. Тамтешнім мешканцям по-білому заздрять. Ще б пак. Такого лікувального закладу не в кожному райцентрі знайдете.

    Про те, як усе починалося, як свого часу будівельники розбудили патріархальний уклад невеличкого села на березі ріки Горинь, розповідає директор - головний лікар лінійної лікарні Світлана КУЩУК:

    - На цьому місці був пустир, буяла трава, паслися кози, - згадує вона. - А вже з січня 2004 року, коли тріщали морози, розгорнулися роботи. Працювало понад трьохсот будівельників у три зміни. Коли мене призначили на цю посаду, я змушена була перекваліфікуватися у виконроба. Хотілося бути на рівних з будівельниками, тому для обізнаності з новою справою вечорами в себе вдома на підлозі розкладала креслення, вивчала поверховий план лікарні. Отож, що таке вентиляція, водопровід чи каналізація, я добре знаю.

    За вісім місяців на території площею понад півтора гектара «розрослася» ошатна зигзагоподібна споруда, «нашпигована» найновішим обладнанням і апаратурою. З 1 червня поточного року тут діє відділення відновного лікування. Як стверджує Світлана Анатоліївна, це - варіант санаторно-курортного лікування з медикаментозним забезпеченням.

    До послуг пацієнтів - повний оздоровчий комплекс. Зокрема, відділення водолікування з гідромасажем, душем Шарко, висхідним і низхідним тиском води, квант-камерою, дуже схожою на сауну. Сеанси в ній надто корисні для людей, які страждають на алергію і астму.

    Фізвідділення передбачає процедури з лазеро-, магніто- і магнітно-резонансної терапії. Є в лікарні також лікувально-діагностичне та рентген-відділення з необхідним набором найсучаснішого обладнання, зокрема, апаратурою для ультразвукового дослідження, електрокардіографії. А новітнє устаткування, яким оснащено клініко-діагностичну лабораторію, дає змогу в найкоротші терміни отримувати біохімічні аналізи, робити висновки після сіркологічних, гематологічних і інших обстежень людини.

    Як і в кожному поважному медичному закладі, у клубівському центрі є стерилізаційне відділення, харчоблок, пральня, для якої свого часу придбали дві машини-автомати. Здається, проектанти й будівельники все передбачили, щоб ніколи не виникало позаштатних ситуацій. Наприклад, котельня може працювати на альтернативних видах палива - або на природному газі, або на солярці. У розпорядженні лікарні також дизель-генератор, що дає можливість медичній апаратурі працювати в автономному режимі навіть тоді, коли трапляються аварії на лініях електропередач. На території цього медичного містечка також автогаражі і овочесховище. Поки що його заповнюють закупленою продукцією, але в планах головного лікаря - вирощувати помідорчики, огірочки, капустку і все інше до столу - на «своєму» городі. Клопотів, звичайно, побільшає, але так заведено в селі - все вирощувати своїми руками.

    Лікарська солідарність

    З першого дня нинішнього літа лінійна лікарня в Клубівці працює дещо в іншому, так би мовити, форматі. На її базі почав діяти Госпрозрахунковий центр для пенсіонерів залізничного транспорту та людей похилого віку. Відтак кожна із шести залізниць має можливість направляти групи ветеранів із 20 чоловік на лікування, яке триває 14 днів. Відповідний графік заїздів на виконання окремого доручення генерального директора Укрзалізниці Михайла Костюка від 13 травня 2009 р. розробили фахівці головного управління кадрової та соціальної політики Укрзалізниці. До речі, згідно із означеним графіком цьогоріч ветеранів від Південно-Західної магістралі радо зустрінуть медики з лінійної лікарні із Клубівки. За календарем - у листопаді і грудні.

    Між іншим, «першо-прохідцями» нового оздоровчого проекту стали колишні працівники Придніпровської магістралі. Через два тижні їх змінили ветерани Донецької залізниці, а нині на лікуванні - львів’яни. Кожен з них із задоволенням згадує, як гостинно їх зустріли на подільській землі. Група медиків виїхала в Шепетівку на залізничний вокзал. Звідти з комфортом ветеранів привезли в Клубівку. А там до справи взялися спеціалісти. Спочатку пенсіонерів оглянули терапевт і невропатолог. Потім настав час для загальноклінічних аналізів. Наступного дня були проведені ультразвукові дослідження. А вже опісля кожен із пацієнтів отримав план відновного лікування. До кожного з відпочиваючих - індивідуальний підхід. Така ж система і в харчуванні: меню розробляється в залежності від захворювання.

    Про умови, які тут створено, годі й говорити. Все по найвищому розряду. Саме приміщення спроектовано так, що пацієнтам дуже зручно ходити на процедури - майже всі кабінети розташовано на одному рівні. Палати двомісні, до речі, їх обладнано санвузлом і душовою кабіною. Перебування одного хворого тут щодня обходиться в кругленьку суму - 226 гривень. Фінансування Центру здійснюється за рахунок пайової участі залізниць, благодійних організацій та фондів. Крім того, клубівські лікарі, маючи добру репутацію, надають платні послуги не тільки хворим Ізяславського, а й сусідніх районів і міст. Звертаються сюди, приміром, з Нетішина, Славути.

    Що ж стосується «корінних» пацієнтів (так називають приїжджих ветеранів), то вони, здається, саме тут переживають моменти творчого піднесення. При вході до стаціонару лікарні кожного з неприхованою приязню зустрічає... Георгій Кірпа. Портрет подвижника великих справ на українській залізниці написав один із вдячних відвідувачів лікарні Петро ПІДДУБНЯК. А в книзі відгуків і пропозицій, яка знаходиться на посту чергової медсестри, можна зустріти переважно віршовані рядки про вмілі руки і чуйні серця персоналу цього закладу. У ньому сьогодні працюють 32 лікарі, 15 медичних сестер, 11 санітарок. Це вони дбають про повноцінне оздоровлення своїх підопічних. Тому намагаються створити домашній затишок для ветеранів, скрасити їхні будні чимось цікавим. Скажімо, екскурсіями до Почаївської лаври, поїздками на Святе озеро, прогулянками до тамтешньої річки Горинь та до лісочку Березина. Між іншим, пацієнти першого заїзду залишили по собі не тільки слова глибокої вдячності лікарям, а й пропозицію: ознайомлювати приїжджих з історією Клубівки і життям їхнього уславленого земляка Георгія Кірпи.

    - Я дивлюся на цих людей і думаю про своїх близьких, про батька і матір, - каже Світлана Кущук. - Це наші батьки, тому й ставлення до них у нас особливе...

    Зауважу лише, що в цьому з головним лікарем солідарні всі її колеги. А ветерани в свою чергу одностайні в тому, що подібні умови для оздоровлення, таких професіоналів нечасто зустрінеш. У цьому переконаний, наприклад, Петро ЧОРНИЙ, який віддав залізниці 50 років свого життя. Працював заступником начальника Львівської магістралі.

    - Я відпочивав і в Судаку, і в Одесі, і в Ялті, але таких зручностей, такого ставлення лікарів, як у Клубівці, ніде не було, - зізнається ветеран. - По-перше, нас тут небагато. Рівень уваги медиків до кожного підвищено. По-друге, все до дрібниць продумано: і палати, і кабінети, і їдальня, і прилегла територія - усе облаштовано зі смаком.

    Не приховує свого задоволення від перебування в центрі й 82-річний Калістрат ЖЕЛЕМ:

    - У мене проблеми із венами, - бідкається він. - А ще «стрибає» тиск. За ці дні, відколи я сюди приїхав, ефект лікування, особливо курс лазеротерапії, циркуляційного душу, квант-камери я на собі вже відчув. Тиск стабілізувався, здоров’я покращується.

    Ветерани знають кожного, хто турбується про них. Прохали, щоб ми не забули сказати добре слово про кожного з людей у білих халатах. Називали при цьому лікаря-невропатолога Ярослава МИСЛЮКА, терапевта Ольгу ДІДКІВСЬКУ, хірурга Миколу ЛОЗОВ’ЯГІНА, уролога Анатолія МАРТИНЮКА, стоматолога Юрія ЗАХУЦЬКОГО, гінеколога Сергія ГАБІНЕТА, рентгенолога Артема ГРИГОР’ЄВА, інструктора з лікувальної фізкультури Ірину ЖИЖИНУ, старшу медсестру Світлану ЧАУС, палатних медичних сестер Ірину РІЖКО, Тетяну ТУРКЕВИЧ, Олену ВАКУЛІЧ, Олену ГУМЕНЮК, Наталію ПРОКОПЧУК, Олену КОРНІЄНКО, Ірину ГЕЛЕТУ, медбрата Василя КОРЧИКА, санітарок Валентину ЛІНДЕМАН, Галину РОМАНЮК, Валентину ФЕЙЄР, Олену БОРИСЮК.

    Хатина з віконцями в майбутнє

    Виявляється, нинішня назва села зазнавала трансформацій. За легендою, яку тут переповідають, у давнину це поселення називалося Климівкою. На честь втікачки з турецького полону - Климентини. Вона довго йшла густими лісами і перелісками, долала круті пагорби і долини. Нарешті дісталася річки, яка петляла поміж горбами, вкритими лісом. Зупинилася, зачарована дивною красою, й надумала тут оселитися. Через деякий час знайшла в лісі знесиленого, хворого хлопця, котрий також тікав з полону. Забрала його, почала доглядати за ним, немов за малям. Згодом вони покохали один одного й стали жити сім’єю. Невдовзі до молодої пари приєдналися ще кілька родин. Таким чином утворилося поселення, яке назвали Климівкою. Потім його перейменували на Клембівку (від польського «клемби», тобто горби, на яких розташоване село). Нині це Клубівка. Є в селі вулиця Залізнична, ліворуч при в’їзді. На ній - непримітна хатина, обкладена цеглою. Це - батьківський дім Георгія Кірпи. Звідси, з невисокого отчого порогу він розпочинав свій шлях у велике життя, сповнене грандіозних планів і звершень. Але облишмо те, про що всі знають. Про те, що Георгій Миколайович за короткий термін перебування на посаді міністра транспорту і зв’язку України започаткував цілий етап революційних змін у галузі. Відтак модернізація залізничного транспорту, початок будівництва євровокзалу в Дарниці, автомобільно-мостового переходу через Дніпро - ось далеко не повний перелік проектів, долею яких опі-кувався справжній Герой України. І як справжній син свого народу не забував міністр і про своє село, його людей з такою нелегкою долею.

    - Коли пішов працювати в Київ, бувало, прилітав до нас вертольотом, - розповідає його двоюрідний брат Ігор КОШЕЛЬ. - Цікавився, як живемо. Завжди допомагав...

    І це можна побачити тут мало не на кожному кроці. Взяти хоча б газифікацію села. Хтозна, коли підвели б сюди голубий вогник, якби не наполегливість Г. Кірпи. Капітальний ремонт будинку культури, дитячого садочка «Калинонька», до якого записуються в чергу, будинку побуту - все це відбувалося під орудою турботливого земляка. Або приміром, візьміть приміщення сільської ради чи будинок шерифа (в ньому працює дільничний інспектор). У самісінькому центрі Клубівки, як кажуть, на видноті хлібопекарня і магазин. Їх було відновлено за рішенням Георгія Миколайовича. А за кілька десятків метрів звідси ще один його об’єкт - комфортабельний житловий будинок для тамтешніх медиків.

    - Якби не трагедія, була б у нас і нова школа, - впевнений сільський голова Микола МІКУЛЬСЬКИЙ. - Проектну документацію вже підготовили, комунікації почали прокладати, котельню збудували. Словом, школа вже стояла б.

    У селі переконані, що, якби не смерть їхнього земляка, місцевий цукрозавод, який давав роботу для сотень селян, не простоював би. Кірпа обов’язково придумав би щось, аби підприємство розвивалося навіть за нинішніх умов. На жаль...

    Щоправда, у Клубівці можна побачити й пожвавлення. На центральній вулиці, що носить ім’я Героя України Георгія Кірпи, йде будівництво, точніше - останні приготування до відкриття пам’ятника славному землякові. Місцева громада старається якнайліпше все зробити, щоб за кілька днів відкрити цей комплекс, адже 20 липня минає 63 роки з дня народження односельця, людини великої душі.

    …Георгій Кірпа рано втратив батька. Можна уявити собі, як нелегко жилося напівсироті. Як часто він міг дивитися у маленьке віконце глиняної хати, мріючи про те, ким стане, кого зустріне в житті. Відтепер його відкритий погляд зорітиме з високої стели, що височітиме поряд із лікарнею. Він знову повернувся до свого села, до своєї родини. Він повернувся додому. Як і колись, він знову дивитиметься в майбуття.


    П’ять років тому на цьому місці був пустир...


    Про своє перебування в Клубівці ветерани залізниць України згадуватимуть ще довго


    Двічі на день медична сестра Алла ЛЕВЧУК міряє артеріальний тиск у своїх пацієнтів.


    Інструктор з ЛФК Ірина ЖИЖИНА задоволена показниками, які демонструє на біговій доріжці ветеран-залізничник Зенон ЛЮТИЙ


    Фельдшер-лаборант Альона КОРНІЄНКО всього за кілька хвилин визначає аналізи крові


    Сервіс на найвищому рівні забезпечує ветеранам-залізничникам офіціант Галина ОСТАПЧУК
    Володимир ЯНІШЕВСЬКИЙ

    Простір для творчості

    Наскільки важливе запровадження на залізниці системи сигналізації, централізації та автоблокування (СЦБ), говорити не доводиться, адже від цього напряму залежить безпека руху поїздів. Спочатку про прилади та обладнання, які дозволяють з пульта чергового по станції чи диспетчера контролювати ситуацію на перегонах, станціях, спрямовувати стрілочні переводи за потрібним маршрутом. Така система функціонує зокрема на коліях, що пролягли від ст. Варшиця (поряд із Калинівкою) до ст. Старокостянтинів ІІ, між якими розташовано шість залізничних станцій. Ці новації здійснено тут в середині вісімдесятих років.

    Фактор часу

    Саме у цей час прийшов працювати на залізницю після завершення навчання у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту Михайло ПОЛІЩУК. Його призначили електромонтером. Робота ніби проста - монтаж та обслуговування обладнання СЦБ. Та коли ближче із нею знайомишся, то розумієш, що в ній потрібні неабиякі знання та здібності. Адже розібратись у жгутах кабелів, що прокладено до того чи іншого пристрою, без відповідної підготовки та й досвіду практично неможливо. Ще складніше із приладами та апаратурою. Одних лише реле на постах ЕЦ застосовується понад сотню різновидів. Однак молодий, на той час, спеціаліст з роботою справлявся.

    - Невдовзі після призначення мене направили на станцію Уладівка, - пригадує Михайло Григорович. - Там розпочались роботи з монтування апаратури СЦБ. Роботи виконувались власними силами дистанції сигналізації і зв’язку. Тож доводилось, як кажуть, на ходу освоювати нову професію. Важко було спочатку, однак уже пізніше, коли займався обслуговуванням, знав усе обладнання на цій станції, як свої п’ять пальців.

    Наступною для Михайла Поліщука та його колег була станція Хмільник. Вона значно більша за попередню. Отже, робота потребувала й більшого обсягу з обслуговування кількості обладнання СЦБ. І його також монтували власними силами. Тож й роботи тут вистачало для електромонтерів. А відтак - і досвіду він набирався все більше.

    Здобуті навички, старанність, відповідальне ставлення до роботи - такі потрібні якості Михайла Григоровича врахувало керівництво дистанції. Незабаром - призначення його на посаду електромеханіка. Вона складніша за попередню, адже відтепер він не лише виконував різноманітні роботи з монтажу чи обслуговування обладнання, а й ніс відповідальність за безпомилкову роботу складної апаратури на конкретній дільниці. Для нього це була ст. Хмільник і ближній перегон. Та й такий об’єм роботи не обтяжував фахівця.

    Не забуваючи про «своє» устаткування, електромеханік із Хмільника частенько виїжджав на сусідні станції, так би мовити - на толоку. Адже там йшов монтаж нових приладів СЦБ. А це - добра нагода ознайомитись та й освоїти апаратуру у сусідів. І ці знання не були зайвими. Вони знадобились тоді, коли Михайла Поліщука призначили старшим електромеханіком дільниці. Господарство - немале. Воно простяглося на понад сотню кілометрів колії. Тут облаштовано 14 залізничних переїздів, на двох із яких встановлено шлагбауми та й інше необхідне приладдя. Опікується він із своєю командою й обладнанням СЦБ на залізничних станціях. А це - автоматизовані стрілочні переводи, світлофори,

    пости ЕЦ та багато іншого. Його ж бригада складається всього із десяти фахівців - сімох механіків та трьох електромонтерів. Колектив хоч і не великий, та дружній. У цьому була у мене змога переконатись, коли минулого року проводилось обладнання системою СЦБ на ст. Холенівська.

    Криза боїться роботи

    Тут роботи здебільшого проводились силами Вінницької дистанції сигналізації та зв’язку. Чимало зусиль приклали інженери, техніки із управління дистанції зв’язку. Та значну частку робіт виконали підлеглі Михайла Григоровича. І особисто Поліщук. У роботі відзначились електромеханіки Олександр ЧЕРНЕНЬКИЙ, Микола ТЕРЕЩУК, який безпосередньо опікується цією станцією, а також електромонтер Юрій ЛЮБІНСЬКИЙ. Завдяки їх старанню, цей об’єкт своєчасно впроваджено в експлуатацію.

    Запровадження нового обладнання на цій дільниці значно покращило поїзну роботу, сприяло зростанню перевезень, а значить і фінансових надходжень до залізничної скарбниці. Одне слово, криза боїться роботи. На це звернуло увагу керівництво нашого територіально-галузевого об’єднання, коли підбивались підсумки минулорічної роботи. За вагомі досягнення у виконанні виробничих показників минулого року колектив бригади СЦБ, яку очолює Михайло Поліщук, нагороджено Почесним дипломом Південно-Західної залізниці і Дорпрофсожу. Отримали майстри складної справи і грошову винагороду.

    Думається, це заслужене визнання невеличкого трудового колективу, який виконує чималий об’єм робіт власноруч. Простір для творчості тут безмежний. Адже умільців у бригаді на чолі М. Поліщука шанують не лише у рідній дистанції.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Знайомтесь, справжній професіонал


    Ірина ВАСИЛЮК

    Особисто в мене назва служби - фінансово-економічна, яку впродовж дев’яти років очолює Ірина Анатоліївна, викликає неабияку повагу. Постійний потік документів, зведення точних даних про діяльність усіх підрозділів державного територіально-господарського об’єднання, підготовка і осмислення докладної інформації про діловий пульс на кожному підприємстві Південно-Західної залізниці - то лише частка роботи, специфікою якої володіє моя сьогоднішня співрозмовниця. В запропонованому інтерв’ю напередодні Дня бухгалтера із Іриною Анатоліївною кожний читач, а особливо ті, хто бажає пов’язати свій життєвий шлях із світом цифр заради того, щоб, як кажуть, завжди сходилися дебет та кредит, знайде для себе багато цікавого.

    Сказати, що Ірина ВАСИЛЮК - особистість непересічна серед керівників апарату Південно-Західної залізниці - це буде замало, адже вона очолює доволі складний сектор управління Південно-Західної магістралі - фінансово-економічну службу. Помітив, що Ірина Анатоліївна тверда у судженнях, критична стосовно себе і того, що відбувається навколо. Як вдалося з’ясувати із бесіди, вона приймає будь-який виклик долі, переконлива у відстоюванні власної думки, із цікавістю прислухається до вашої. Збагнув: недаремно колеги вважають її справжнім експертом у царині транспортної економіки, адже пошук шляхів вирішення навіть найскладніших задач в умовах сучасних новацій у нормативно-законодавчій, податковій сферах вартує неабиякої шанобливості.

    - Ірино Анатоліївно, давно намагаюся відповісти на просте, на перший погляд, питання: що сприяє становленню справжнього фахівця в непростій сфері, якою є економіка транспортної галузі. Іншими словами, як із звичайного, приміром, бухгалтера, економіста народжується керівник Вашого рангу?

    - Спочатку про те, що на своєму життєвому шляху я ніколи не зривала зірок із неба. Скоріше за все, рішенню присвятити себе роботі у сфері планування і економіки виробництва сприяла моя любов до точних наук у середній школі. Скільки себе пам’ятаю, завжди подобалося шукати цікаве у найпотаємніших сферах математики. Згодом, навчаючись у Ленінградському фінансово-економічному інституті, намагалася осягнути розумом секрети бухгалтерського аналізу. Як виявилося, це добре вдалося.

    Безумовно, володіння вичерпними знаннями у кожній окремій галузі економіки - важлива і необхідна умова для професійного зростання спеціаліста. Але це лише одна з особливостей, які відрізняють вчорашнього випускника вищого навчального закладу від досвідченого професіонала. Повірте, жоден відмінний диплом навіть найпопулярнішого сучасного університету не дозволить з перших днів роботи, приміром, у службі, яку я очолюю, оволодіти галузевою специфікою. Для того, щоб це відбулося, необхідно починати з азів нашої професії. Приміром, з посади бухгалтера галузевого депо, дистанції.

    - Ірино Анатоліївно, розкажіть, як проліг Ваш шлях кар’єрними сходинками?

    - Уявіть випускницю середньої школи, що у невеличкому молдавському місті Окниця, яка вирішила за порадою сусідки-залізничниці розпочати свою трудову діяльність на посаді квиткового касира на місцевому залізничному вокзалі. Адже незакінчену вищу економічну освіту я вже на той час мала. Місцеві керівники швидко збагнули, що зможу блискавично засвоїти не лише операцію «гроші - квиток». Незабаром я опанувала ази так званого простого бухгалтерського обліку. Хоча перший запис у трудовій книжці був «квитковий касир», працювати довелося все ж за бухгалтерським столом. Це завдяки моїй наставниці - головбуху станції - довелося зрозуміти на все подальше життя: до працьовитості необхідно привчатись самотужки, а знання постійно поповнювати. З першої миті нашого знайомства з нею ми домовились: я до неї звертаюсь за консультацією лише тоді, коли вичерпаю увесь ресурс власних знань та відповідну додаткову літературу. Така методика незабаром дала позитивні результати. З тих часів так і дію.

    Як і кожна справа, пов’язана з точною статистичною інформацією, бухгалтерія вимагає акуратності, точніше, пунктуальності в роботі в будь-якому розумінні цього слова. Поступово я змогла складати балансові звіти, виконувати бухгалтерські операції з нараховування заробітної плати, вести документацію з обліку матеріальних коштів тощо. Років через три - чотири настала мить, коли моя наставниця наголосила: «Ірино, ти - справжній бухгалтер!», а ще додала: «Чого навчилася, того за плечима не носити». Незабаром запропонували попрацювати економістом в Окницькій госпрозрахунковій дистанції колії. Згодом довела, що мого досвіду достатньо, щоб очолити місцеву бухгалтерію. Так і вийшло.

    - Далі - зліт кар’єри. Талант? Безумовно. Але й витримка, вміння працювати з колективом, повага до людей - також мають неабияке значення. Знаю, що через сімейні обставини і примхи долі двадцять два роки тому Ви переїхали в Україну. Чим запам’яталася праця в бухгалтерії тоді ще Козятинського відділка Південно-Західної залізниці?

    - Залізничний бухгалтер, дозволю собі таке доречне словосполучення, має навчитися працювати у чималому колективі. Тоді відділку підпорядковувались і локомотивні, і вагонні депо, і дистанції колії, і енергодільниці. Варто нагадати, що залізничний комплекс включав і включає в себе різноманітні підгалузі. Тут не лише експлуатація залізничного транспорту і колій, ми ремонтуємо рухомий склад, будуємо споруди, постачаємо електроенергію, реалізовуємо готову продукцію, обслуговуємо пасажирів тощо. Як тоді, у вісімдесятих - дев’яностих, так і сьогодні ми співпрацюємо, як в єдиному організмі. Згодом подібну методику вдалося започаткувати і в службі, яку зараз очолюю. Команда! Команда невипадкових людей поруч! Завжди поруч! В успіху і в поразці, в атаці на перешкоди й у монотонному підрахунку результатів, у готовності придумувати і випробувати нове... Але я ніколи не забувала про головне: від моєї кропіткої роботи залежить добробут багатьох залізничників.

    Були часи, коли доводилося працювати за використання арифмометра, настала комп’ютерна епоха. І це значно полегшило нашу працю. Адже бухгалтер має відображати у первісних документах, приміром, приходно-витратних накладних відповідні фінансові операції, а згодом зводити ці дані в єдині документи, які і дозволять уявити керівникові підрозділу, підприємства, галузі загальну картину діяльності на всіх рівнях. Ось коли потрібно, щоб дебет обов’язково дорівнював кредиту. За таких умов про бухгалтера говорять, що він справжній професіонал.

    Разом з тим, варто повсякчасно ознайомлюватися із змінами у законодавчій базі. Адже за відомих причин у нашій країні законотворці приймають все нові і нові рішення, що часто-густо вступають у протиріччя з іншими статтями. Це завжди потребує додаткового розшифрування з боку бухгалтера. Свого часу, коли про інтернет ще й гадки не було, я щоранку уважно вивчала законодавчі рубрики «Урядового кур’єра» і «Голосу України». Згодом звикла слідкувати за змінами у законодавстві завдяки всесвітній «павутині». Це заради того, щоб тримати руку на пульсі життя та розвитку держави.

    - Дев’ять років очолювати складний фінансово-економічний «фронт» великої залізниці - це, очевидно, зіткнення з нескінченими перешкодами і нерідко - чоло-в-чоло. Витримати вдається далеко не всім. Не зможеш тримати удар - випадеш, як кажуть, «з обойми». Як вдається не тільки «триматися в обоймі», але й рішуче простувати вперед?

    - Ніколи не пасувала перед труднощами. Для того, щоб відстоювати інтереси залізниці на всіх рівнях державної влади, мого досвіду завжди вистачає. Адже спираючись на нього, повсякчас отримувала підтримку з боку керівництва Південно-Західної магістралі.

    Ліричний відступ

    Широта професійних і людських інтересів Ірини Анатоліївни, як стверджують її колеги, викликає повагу й подив: невже можна отак усе й відразу? Як вдається все охопити, у чому стимул такого всеохоплення? От про це вона говорить. Із задоволенням обмінюючись накопиченим професійним досвідом, беручи участь у різних семінарах, влаштовуючи «мозкові штурми», п’ятихвилинки з «розбором польотів».

    По суті, співробітники служби за роки роботи з Іриною ВАСИЛЮК згуртувалися в колектив класних менеджерів, де кожен на своєму місці. Й за це місце кожен тримається, намагаючись працювати відмінно. Адже тут вони відчувають не лише свою необхідність, а й соціальну захищеність: мають стабільно виплачувану зарплату, страховий поліс. Звідки таке вміння збирати надійну команду? Вона знову посилається на те, що «життя навчило». Напевне, навчання було нелегким.

    - І знову про «наболіле». Ірино Анатоліївно, нашу газету читають і юні залізничники. Певен, Вам є, що побажати тим підліткам, які, крім любові до точних наук, старанності, вміння концентруватися на, здавалося б, дріб’язкових деталях, швидко працюють з цифровим матеріалом.

    - Дійсно, останнім часом молодь виявляє зацікавленість саме до економічних наук. У цьому можна переконатися під час вступної кампанії до галузевих навчальних закладів. Повторююсь, варто не лише бути закоханим у світ цифр. Крім профільної освіти, бухгалтеру, економісту слід постійно удосконалюватися, щоб не відставати від часу.

    А ще у нагоді буде чудова пам’ять. До речі, зберігати, як мовиться, у чистоті свій мозок мені допомагають різноманітні логічні вправи. До душі - розгадування кросвордів. Я закохана у художню літературу, тому у вільну хвилину віддаю перевагу книгам. Між іншим, зорова пам’ять, розвинена в музичній школі ще з дитинства, дозволяє тримати в уяві величезні масиви цифр.

    Ліричний відступ

    Ірина Анатоліївна дуже поважає й цінує усіх у своїй команді, вважає, що успіх їхньої загальної справи на всі сто відсотків є спільним. Під час нещодавнього ювілею від її колег довелося почути і таке. На роботу приходить охоче й працює у швидкісному темпі, чим «заражає» всіх, при цьому наполегливість у досягненні запланованих результатів вражає і надихає також усіх. Крім натхнення, для будь-якої справи потрібні знання, досвід, велика працьовитість. Все це - про Ірину Василюк - справжнього професіонала.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Звідки у Степанова золото?


    електромонтери Дмитро ТАРАСЕНКО, Сергій ГУСЄВ й електромеханік Олег ХУКАЛЕНКО; електромонтер-водій Сергій МІСЮРА

    Коли з’явилося повідомлення, що ремонтно-ревізійна дільниця Конотопської дистанції електропостачання вийшла переможцем у галузевому змаганні серед колективів цехів, відразу ж пригадалися слова її керівника Івана Степанова, сказані ще задовго до цього: «Хлопці у мене працюють толкові, золоті хлопці». Познайомитися із «золотими» тоді не склалося. Та й не просто це робити - практично всі вони щодня виїжджають на лінію.

    Допоміг випадок. Геннадій Полторацький, заступник Степанова, дізнавшись про інтерес газети до «золотого» активу дистанції, радить зайти до початку робочого дня, коли ще не відправилися електрички. «Вони завтра вранці всі в мене будуть, - сказав Геннадій Олексійович, - поговорити, думаю, встигнете».

    Дільниця складається із п’яти бригад. Навіть знаючи лише закони електродинаміки, відразу збагнути, чим вони займаються конкретно, нелегко. Найзрозуміліша, з цієї точки зору, - бригада масляного господарства: вона відповідає за трансформатори. Розповідає електромеханік Анатолій Зуйок:

    - У нас працює в основному молодь. За останні п’ять років усі ветерани пішли на заслужений відпочинок, а тому найдосвідченіші в бригаді - тільки з десятилітнім стажем. Але хлопці стараються, намагаються якомога швидше освоїти професію. Старші допомагають, діляться досвідом з молодшими.

    Роботи дуже багато. І дільниця велика, а обладнання старіє. Йде його заміна, лише, на жаль, повільно. Тому багато позапланової роботи.

    Тут я перериваю розповідь електромеханіка. Весь час він вживав слово «пепеер». Що це? Виявляється, планово-профілактичний ремонт (ППР) - це те, що собі напланували, тобто комплекс заходів, який має забезпечити безвідмовне функціонування обладнання у п’яти мережевих районах, на п’яти тягових підстанціях і чотирьох постах секціонування. Але всього не передбачиш, і в спокійний перебіг «пепееру» постійно вклинюються поза-планові роботи. Та судячи з того, що проблем з електропостачанням не виникало, з усіма «пепеерами» й поломками бригада, як і дільниця, справляється.

    - Сьогодні, - продовжує розповідь Анатолій Зуйок, - їдемо міняти трансформаторне масло у великому вимикачі. Дев’ять тонн у ньому. Чим запам’ятався минулий рік? Та тим, мабуть, що по Терещенській міняли шість масляних вимикачів на вакуумні. Обсяг великий. Там наш фах став у нагоді.

    І ще електромеханік розповідає про найдосвідченіших колег Павла Козакова та Валерія Худенка.

    Електромеханік Сергій Міхеєв - теж із «масляної бригади». Тільки займається іншою справою. Разом з Олегом Коваленком обслуговує пости секціонування. Постійно у роз’їздах. 2008-й пам’ятний атестацією трьох постів, тобто подовженням строку служби обладнання ще на п’ять років. Але для того, аби серйозна комісія ухвалила позитивне рішення, потрібно складне устаткування так само серйозно готувати.

    Друга за чисельністю бригада дільниці - грозозахисту. Чим займаються, зрозуміло із назви. Тільки це ще не все. Одне із її завдань, наприклад, - пошук пошкоджень високовольтних кабелів. Мережі старі, а тому роботи фахівцеві з монтажу кабелів Сергію Філоненку не бракує. Є спец-автомобіль-лабораторія, де водієм - Сергій Місюра. І цього ранку обидва поспішали.

    Бригаду КВПіА можна назвати аристократами дільниці. Мають справу зі всякими амперметрами і вольтметрами, ремонтують їх, калібрують.

    - У нас дуже багато позицій (приладів - авт.), - говорить електромеханік Олександр Панченко. - Прилади різнопланові. Із минулого року стали займатися комерційним обліком електроенергії. Також одержали лабораторію з випробування і повірки трансформаторів. Її виготовлено на Хмельницькому підприємстві. Досить складна. Вивчили її, освоїли… Роботи багато. «Секрет» простий, працює молодь, яка до будь-яких новацій ставиться з інтересом.

    Час біжить швидко. Бригади вже йдуть на електрички. І моїм співбесідником залишається тільки Геннадій Полторацький. Він розповідає про бригаду телемеханіків, яка працює поруч із енергодиспетчерами, про перехід приміщень станції Конотоп на електроопалення. До зими ще далеко, та роботи йдуть повним ходом. Говорить, що вони обов’язково братимуть участь в електрифікації дільниці Конотоп - Ворожба. І що в них єдиний на всю залізницю пункт, де перемотують трансформатори - як великі, так і малі. «Нових не дають, - говорить Геннадій Олексійович, - треба старі ремонтувати. Займаються у нас цим Микола Адамов і Дмитро Тарасенко. І не тільки для потреб дистанції перемотуємо. Допомагаємо Києву, Дарниці».

    Запитую про проблеми. «Глобальних немає, - відповів Геннадій Полторацький. - Працюємо».

    Микола ПАЦАК

    Праця отримує визнання

    Коростень - важлива вузлова станція, де рух поїздів, роботи з розформування і формування потягів не зупиняються ні вдень, ні вночі. Вже друге століття продовжується відлік літопису станції, відтоді, як у 1902 р. тут вперше пролунав мало кому знайомий паровозний гудок. Власне, відтоді в древньому місті на Ужі і з’явилася нова професійна когорта людей - залізничники. З тих пір пройшла вже не одна епоха, наповнена різними історичними перипетіями. Станція за цей час стала потужним залізничним підрозділом. Її нинішній склад - а це 360 чоловік - несе сучасну естафету. На чолі колективу - нині молодий, проте вже досвідчений залізничник Віталій Таргонський.

    Зрозуміло, у напруженому виробничому графіку, як мовлять, у дееса вільного часу практично не буває. І все ж для залізничної преси, представників якої цікавить життя колективів з насущними турботами і успіхами, двері начальника станції були відчинені. Отож цікавлюся обсягами робіт станції, як справляється з поставленими кількісними і якісними показниками. Нині у порівнянні з попередніми місяцями обсяг навантаження дещо збільшився. Звісно, обсяги не такі, як торік. Але те, що навантаження йде на 110,9% до плану, це вже добра новина. Стосовно простоїв вагонів із переробкою та без переробки, то показники позитивні. І ще одна особливість із життя-буття станції Коростень, про яку не зайве згадати: чимало коштів вона заробляє для залізниці на переадресуванні вагонів. Так з Білорусі йде рухомий склад, переважно з паливо-мастильними матеріалами, а на станції Коростень їх переадресовують отримувачам по всій Україні. Причому, кількість подібних вагонів, у порівнянні з аналогічним періодом минулого року, значно зросла. Власне, в середньому за добу переадресовується 61 рухома одиниця, тобто, цілий состав. Кошти ж за це поповнюють казну магістралі. Та цифри цифрами, а начальник станції порадив, щоб

    мати більш повне уявлення про станцію, потрібно познайомитися з її працівниками.


    Товарний касир Тетяна НЕМЕШКІНА

    Знайомство розпочинаємо з поста ЕЦ, де працюють чергові по станції. Валерій Ясинецький, пильно слідкуючи за рухом поїздів, які заходили саме на станцію, не мав часу на «обширні» розмови. Його ж колеги повідали, що це один з найдосвідченіших працівників. З 1982 р. працює він на станції. Став, так би мовити, першовідкривачем шляху в залізничну сферу і для своїх двох братів. Один із них, Олександр, свого часу був начальником станції, нині - заступник Коростенського мера з економіки. Валерій Анатолійович же без руху поїздів, без своєї роботи, яка стала вже способом життя, себе не уявляє.

    «І династія Ясинецьких на залізниці продовжуватиметься, - сказав він, відірвавши погляд від пульта, - адже діти теж навчаються в залізничних вузах». Сподіваємося, що молода зміна теж буде надійною і працьовитою.

    Про те, щоб робота була ефективною, дбає увесь колектив станції. І переймаються через те, якщо не вдається повністю реалізувати заплановане. Нині дуже важливо утримати клієнтів, які співпрацювали зі станцією роками. Щоб ця співпраця була плідною, докладають зусиль і товарні касири. Того дня в товарній конторі працювали Тетяна Немешкіна і Галина Левківська, які займалися оформленням вантажних документів. У своїй справі не новачки, починали свою трудову діяльність з прийомоздавальників, кожна вже понад 20 літ на станції. Вони - досвідчені та знаючі свою справу працівниці.


    Маневровий диспетчер Віталій БОНДАР

    Кипіла робота і на гірці, де йшло формування поїзда. Тут ми теж познайомилися з людьми, які задіяні у розформуванні і формуванні потягів, - складачем Юрієм Прищепчуком, черговим по сортувальній гірці Володимирем Кищуком. Він на станції вже 37 літ, за цей час скрупульозний і пильний залізничник вже зумів навчити премудростям справи й багатьох новачків.

    А руку на пульсі маневрової роботи тримав диспетчер Віталій Бондар, людина молода і відповідальна. Він якраз пояснював план роботи комплексній бригаді з формування потягів.

    Наші спроби оглянути робочий будень станції спрямували нас до вокзалу. Побувавши тут близько дев’ятої ранку, побачили, що життя на ньому вирує. Якраз був час-пік: відправлялися приміські поїзди, прибували пасажирські. До речі, зменшення ні за кількістю проданих квитків, ні за надходженнями з початку року не відбулося. А це

    свідчить, що пасажирам треба їхати за будь-яких умов. Навіть, кризових. Залізничники, в тому числі і станції Коростень, завжди готові про них подбати. Про комфорт, про безпеку руху, вчасне прибуття кожного подорожанина. Праця місцевих залізничників отримує визнання? Чи є сумніви?!

    Оксана КЛИМЧУК

    Пожежа - штучна. Боротьба – справжня

    У вогнеборців, зокрема залізничних, робота непередбачувана. То вони тижнями «нудьгують» на чергуваннях, а то… Не буду уточнювати, що стоїть за трьома крапками, щоб, як кажуть, не наврочити. Але, щоб бути готовими до того, не дай Боже…, вони повинні періодично навчатись, підвищувати професійну майстерність, узгоджувати дії команд пожежних поїздів. А на скільки ефективно ці навчання проводяться? Це можуть показати своєрідні іспити. Найефективніша форма перевірки професійної підготовки бійців воєнізованої пожежної охорони залізниці, на думку керівництва, це - змагання із пожежно-прикладних видів спорту. Адже під час змагань за участю колег-суперників наочно видно, хто якими здібностями володіє, яка команда є найбільш згуртованішою, чия професійна майстерність найвища.

    Заради цього уже традиційно у Вінниці, на базі училища цивільного захисту, проводяться перегони на першість Козятинського загону служби воєнізованої охорони нашої залізниці. У них беруть участь шість команд від усіх пожежних поїздів, які входять до його складу. Використовуючи слово «традиційно», хочу наголосити, що ці заходи не лише відбуваються щороку влітку, а й проходять за подібним сценарієм. І не тому, що в організаторів недостатньо фантазії, просто класичні змагання мають стандартну програму, певні нормативи, рамки, за які виходити не дозволено. Однак, це аж ніяк не означає, що вони відбуваються «для галочки», без азарту, суперництва чи інтриги. От і під час нинішніх змагань…

    Утім, про все по порядку. Після урочистого відкриття розпочались перегони у спеціально обладнаній спортивній залі подоланням вогнеборцями стометрової смуги з перешкодами. Так, за протоколом, називається ця вправа. А включає вона подолання паркану, зруйнованого мосту та інших перешкод. При цьому пожежний повинен не лише швидко пробігти сто метрів і подолати бар’єри, а й, на певному відтинку, схопити два пожежних рукави, розмотати, з’єднати їх, один кінець приєднати до розподілювача, а другий - до брандспойту і, тримаючи його в руці, фінішувати.

    Варто зазначити, що з перших хвилин змагань розпалилась доволі запекла боротьба між учасниками та командами. Адже переможці, та й ті, хто виборов друге та третє місця, не лише отримували моральну підтримку від товаришів та керівників, а й конкретну грошову винагороду. За перше у кожному із індивідуальних видів - 250 грн. За друге та третє місця, відповідно, - 200 та 150 грн. Перемоги команд у загальному заліку винагороджувались ще щедріше - 2000 грн., золоті медалі і перехідний кубок. Друге місце - срібло та 1800 грн. Третє - «бронзові» медалі і 1400 грн. Цю інформацію оголосив керівник змагань - заступник начальника загону з пожежного нагляду Віктор Рибінський.

    Тож із кожним стартом напруга на змаганнях зростала. Коли заглянув у протокол до секретаря суддівської бригади Олександра Цвика, то помітив, що серед учасників виявився лідер, причому із значним випередженням. Вирішив познайомитись із цим пожежним.

    - Валерій Дудар, - представився мій співрозмовник. - Уже десять років працюю у команді пожежного поїзда ст. Шепетівка. Увесь цей час беру участь у змаганнях з пожежно-прикладних видів спорту на першість загону, Південно-Західної та Укрзалізниці. Неодноразово здобував призові місця. Можливо, тому й сьогодні успішно виступаю.

    Успіх, вірніше перемогу, Валерія підтвердили й судді. А слідом за ним місця посіли Віталій Побережний із Гречан та Василь Янчук із Жмеринки.


    Щодо Віталія Побережного, то він підвищив свій результат у другому виді змагань і став переможцем під час подолання вежі за допомогою штурмової драбини. Це - чотириметрова драбина із легкого сплаву із двома гаками на кінці. Спортсмен-пожежний підбігає з нею до вежі, зачіплює її гаками за підвіконня на другому поверсі. І щодуху мчить щаблями наверх. Хто це зробить швидше - той переможець. Ним і став Віталій Побережний із Гречан. З ним - бліц-інтерв’ю.

    - Я вперше на таких змаганнях, адже працюю лише два роки. До цього навчався у Вінницькому транспортному коледжі та служив у Збройних Силах України. Мені подобаються такі заходи, тому сподіваюсь, що будуть й інші перемоги.

    Це - без сумніву. А щодо інших учасників у цьому виді змагань, то другий результат показав Володимир Дудар, третім був Олег Вернюк із пожежного поїзда ст. Вінниця.

    Лідери в індивідуальних видах змагань визначились, підійшла черга й до виступу команд. Перешкоди, бар’єри… Азарт безперервний. І, в першу чергу, - естафета чотири по 100 метрів. Тож і по чотири спортсмени від кожної команди змагались у гасінні «палаючого будиночку» за допомогою драбини-«палиці», паркану, зруйнованого мосту із розгортанням пожежних рукавів, ліквідації полум’я за допомогою вогнегасника… І тут виявився лідер - команда пожежного поїзда ст. Гречани, який очолює Андрій Кирилюк. Її шанси на перемогу значно зросли, коли два спортсмени - В’ячеслав Сагайдачний та Юрій Водяний - вибороли друге командне місце в подоланні вежі за допомогою триколінної драбини. Першими тут були Ігор Сокуляк та Василь Янчук із Жмеринки, а третіми - Леонід Шевчук та Артур Шилін із Козятина.

    - У нас команда молода, - пояснює Андрій Кирилюк. - Та добре підготовлені пожежні є. Це й Віктор Сас, і В’ячеслав Сагайдачний, і Віталій Побережний. До цих змагань ми ретельно готувались, тому й певний успіх є. Постараємось його закріпити.

    Що ж, настрій на перемогу у змаганнях - це чудово. Однак вони на час розмови із Андрієм Кирилюком ще не завершились. Командам належало пройти найважче випробування - бойове розгортання. А воно включало запуск мотопомпи з приєднанням до неї водозабірного рукава, розгортання магістрального з приєднанням через кран-розподільник ще двох пожежних рукавів та подачу води через усю систему для гасіння пожежі. Для цього команди формувались із семи учасників - це повний склад.

    На заключному етапі змагань кожен колектив викладався, як кажуть, на всі сто, демонстрував усе, що міг. За результатами трьох виступів, лідерство захопили залізничні пожежні із Шепетівки, команду яких очолював заступник начальника стрілецько-пожежного загону Олександр Дудар. Прошу його представити своїх вогнеборців.

    - Наша команда неоднорідна. Є досвідчені бійці, є й молоді. Та й за основним фахом роботи не всі - пожежні. Так Володимир Коротков, Валентин Поворозник, Богдан Мотюх - стрільці воєнізованої охорони. Вони за необхідності поповнюють команду пожежного поїзда. А пожежні за посадою - Юрій Білоус, Сергій Воронюк, Юрій Коцюк та Валерій Дудар. Однак підготовка в усіх хороша, це й дозволяє успішно виступати. Два роки поспіль ми займали друге місце.

    Заключний етап змагань продовжується. На старт виходить команда Андрія Кирилюка. До неї - неабияка увага всіх учасників. Звісно, лідер. Із лідерським запалом вогнеборці із Гречан розпочали бойову роботу. Вже з’єднано всі замки, запущено мотопомпу, пішла вода магістральним рукавом… І тут від’єднується рукав від крана-розподільника. Рідина до брандспойтів не дійшла. Отже, норматив не виконано. Хтось із команди, прагнучи заощадити секунду-дві, не довів до повного щеплення замок на розподільному крані.

    Однак змагання є змагання. Одна помилка відсунула пожежних із Гречан на друге місце, а перемога дісталась підлеглим Олександра Дударя. Третє місце дісталось команді пожежного поїзда ст. Вінниця.

    - Нам, як господарям змагань, не хотілось вибиватись у лідери, - зауважив у розмові Олександр Гавриленко, - щоб гостей не образити. А коли говорити відверто, то й перемогти ми не могли. Лідер нашої команди Юрій Берецький - досвідчений спортсмен, але вже не молодий. Теж можна сказати й про Сергія Стахова, який протягом 12 років бере участь у змаганнях різного рівня. Сьогодні непогано також виступили Олег Вернюк, Олександр М’ялківський, В’ячеслав Рижко, Анатолій Боговіченко, Володимир Лонський. Це й дозволило нам посісти почесне третє місце. Однак є ще над чим працювати, щоб у подальшому здобувати кращі результати.

    - Хоч вінничани - й на третьому місті, - долучається до розмови головний суддя Віктор Рибінський, - та варто їм віддати належне за хорошу організацію змагань, підготовку бази, матеріальне забезпечення. Над цим чимало попрацював начальник поїзда Олександр Гавриленко та його помічники. Завдяки їх старанню вже вкотре нам удається успішно проводити змагання на першість загону.

    До сказаного керівниками пожежних підрозділів лише додам, що спортивні змагання передбачають не лише визначення переможців, вручення дипломів, медалей, кубка, що було зроблено, а й визначення кваліфікації спортсменів, присвоєння розрядів. Але серед пожежних на цих змаганнях не було жодного майстра спорту, кандидата в майстри та й «розрядника». Чомусь таких «титулів» їм ніхто не присвоює. А даремно. Адже це було б додатковим стимулом для підвищення професійної майстерності, яка потрібна не лише на змаганнях, а більше в реальній ситуації, ну хоча б при гасінні пожежі. Крім того, залізничним вогнеборцям, як і деяким іншим фахівцям, можна було б ввести кваліфікаційні рівні і відповідні до них грошові надбавки. Це також стимулювало б їх професійне зростання і віддачу при виконанні службових обов’язків.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Місто з гетьманським іменем


    Вид на початок вулиці Проскурівської в Хмельницькому - головної вулиці міста

    Мандруючи західним Поділлям від Кам’янця через Дунаївці, Ярмоленці і далі, не можна, та й не варто, оминати обласний центр Хмельницької області. Місто це, відносно, молоде. Але не менш цікаве для мандрівників. І в цьому ви можете переконатись, коли сядете в «Подільський експрес» чи в інший потяг, який прямує від столиці на захід, і уже за декілька годин дістанетесь Хмельницького.

    Практично за життя одного покоління - нинішніх 60-70-річних людей - заштатне провінційне містечко Проскурів перетворилося в красиве сучасне місто Хмельницький. Протягом лише повоєнного півстоліття його населення зросло більш ніж усемеро і складає 258 тисяч мешканців. Мало хто із них може назвати себе корінним проскурівцем: практично всі вони - хмельничани в першому-другому поколінні. Про колишні назви свого міста - Плоскирів або Плоскирівці («плоский рів» - від річки Плоска та рову, що в XV ст. оточував поселення) та Проскурів (так до початку XVIII ст. трансформувалася попередня назва) - вони, звісно, знають, чули та й самі чи приїхали, чи народилися вже в Хмельницькому. Адже так місто було перейменоване в 1954 р. на честь великого гетьмана України

    Богдана Хмельницького. З його перемогами пов’язано чимало пам’ятних місць і дат в історії області. З новим іменем прийшло зовсім нове життя: щойно оговтавшись від втрат і ран Другої світової війни, обласний центр Хмельниччини почав не відбудовуватись, а будуватися заново, видряпуючись із тісної шкаралупи окружного містечка, як прекрасний метелик із примітивного кокона.

    Звісно, місто мало свою історію. Тривалий час вважалося, що починається вона з першої документальної згадки 1493 р. За цією датою і 500-літній ювілей відзначили. А ювіляр узяв і різко - аж на 62 роки - постарішав: учені знайшли у варшавських архівах запис королівської канцелярії Владислава II Ягайла від 10 лютого 1431 р. про те, що шляхтичу Янові Чанстуловському видано 100 гривень на володіння «селами Голисин (нині Олсшин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі».

    На сьогодні Хмельницький не має яскраво виражених ознак старовини, як, скажімо, Кам’янець-Подільський. Називатися пам’ятками «до нашої» архітектури удостоєні всього лише кілька будівель XIX - початку XX ст., споруджені в стилі модерну, еклектики, бароко. Найпомітніші з них - церква Різдва Богородиці на вулиці Вайсера - найстаріша (1837 р.) кам’яна споруда міста; приміщення колишнього реального училища (1905 р.), де в наші дні «квартирують» міськрада та міськвиконком. Ще кілька їхніх ровесниць вікують на центральній вулиці Проскурівській (у «дівоцтві» - Олександрівській): зокрема, ошатне приміщення нинішнього художнього музею (у 1903 р. це був банк) та міський будинок культури (тут 1892 р. відкрився перший у місті театр). Але й інші споруди поважного віку, відреставровані, підфарбовані, причепурені, безперечно, прикрашають сучасний Хмельницький, нагадуючи водночас, що почали вони з’являтись у 80-х роках позаминулого століття тому, що Проскурів - за височайшим утвердженням - саме тоді став містом.

    До речі, ще раніше, 1824 р., цар Олександр І навіть схвалив план заходів з відбудови - після страшної пожежі 1822 р. - повітового містечка Проскурова. Та плани так і залишилися на папері. Адже грошей на будівництво ніхто не виділив (але ж і хронічні у нас традиції). Тож і через майже століття Проскурів був усе таким же вбогим і брудним, без жодної брукованої вулиці і без водогону, з вісьмома невеликими освітніми закладами (62% населення були неписьменними) та однією земською лікарнею. Проте з дев’ятьма шинками і 45 пивницями. Ще, правда, з театром і міською бібліотекою імені Пушкіна, відкритою в 1901 р. Радянська влада дещо цивілізувала цю картину - проте практично все зроблене нею зруйнувала Друга світова війна. Тож, скажемо відверто, Хмельницький у 50-х роках XX ст. був майже чистим полем для архітекторів та будівельників, на якому було де розгулятись найбуйнішій фантазії.

    На цьому полі, в переносному та й прямому значенні, невдовзі з’явились заводи, фабрики, навчальні заклади та лікарняні комплекси, транспортні розв’язки та вокзали… Причому все це - «забуяло» ну просто на очах одного покоління. А в наші дні - Хмельницький знову не впізнати, стільки з’явилося нових торговельних, готельних, туристичних комплексів, банків, ресторанів, перукарень, кав’ярень... Та й будинки не першої молодості отримують друге дихання з появою в них салонів, офісів, крамниць...

    Утім, туристові хочеться побачити щось цікаве, чого немає в жодному іншому місті України та й світу. Тож дивуй нас, Хмельницький!

    Янгол спустився на вулицю Проскурівську восени 1997 р. - легкий, майже безтілесний, з тонким хрестом на плечі. Це - пам’ятник жертвам репресій. Він був першою роботою зовсім молодого скульптора Богдана Мазура - тоді ще студента Київської художньої академії. Вже потім з’явилися в його послужному списку пам’ятник Параджанову на столичній кіностудії імені Довженка, молодому Тарасу Шевченку в Кам’янці-Подільському. І «Мала» премія імені Тараса Шевченка - найпрестижніша в Україні мистецька нагорода, що вручається молодим, - за ці скульптурні твори з’явилася також.

    Проте в Хмельницькому ніхто не здивувався, що зовсім юний - а стільки встиг і стільки заслужив. Бо всім було відомо, з якої Богдан родини. Його батько Микола Мазур - відомий у всій країні скульптор і живописець. Заслужений художник України, лауреат премії імені Миколи Островського. Раніше місто знало його оригінальні скульптури з металу: автомістечко в парку імені 500-річчя Хмельницького, дитячий майданчик у Шевченківському сквері, «Дерево пісень» на майданчику біля «Силістри», фойє в дитячому кінотеатрі «Планета»... Ці та інші твори, самобутні, ні на чиї несхожі, поставали з нічого. Точніше - з фантазії автора та його в буквальному значенні чорної праці: адже робилися із... металобрухту. А ставали - особливою хмельницькою прикметою: чогось подібного немає ніде.

    Згодом же батько й син Мазури створили Янгола - скульптуру настільки світлу й чисту, що до неї самі собою пролягли маршрути хмельницьких молодят. Пам’ятник називають Янголом Скорботи. Самі ж автори вважають цей образ посередника між Богом і людьми вісником, що прийшов сповістити людям: жертви українського народу, перемелені війнами, репресіями, голодоморами, мають стати останніми в його історії. Такі трагедії не повинні більше повторитися.

    А потім за проектом скульпторів Мазурів на одній з вулиць постав... солдат. Точніше, гігантська рука невидимого й усемогутнього Когось, що переставляє по шахівниці-планеті маленьку фігурку солдата, як пішака. Пам’ятник, вважають у народі, - «афганцям». Офіційна версія переконує, що - всім воякам, котрі загинули в локальних конфліктах. Та у Мазурів пам’ятник став запереченням війни як антилюдського явища. «Помиляються правителі - страждає народ» - застерігає напис на камені. Пам’ятник не оспівує ані війн, ані пам’ять про них. Він безжалісно й зримо демонструє їхню сутність.

    Ці та інші монументальні твори, що прикрашають місто, може оглянути шанувальник сучасної скульптурної творчості. Та й любителі старовини можуть знайти цікаве для себе. Зокрема, храм Андрія Первозванного, побудований на початку 1890-х рр. як полкова церква 35-го драгунського Бєлгородського полку, що квартирував на той час у Проскурові. Нині це соборний храм Української православної церкви Київського патріархату.

    Двоповерховий особняк, який розташовано на вулиці Гагаріна, - одна із найкрасивіших старих споруд міста. Під час Першої світової війни тут перебував штаб 8-ої армії Південно-Західного фронту, якою командував відомий генерал Брусилов. Нині тут - Палац урочистих подій.

    У місті відновлено діяльність храмів різних конфесій. Тут і виросли нові величні культові споруди, які також можна відвідати. У філармонії звучить орган, а охочі можуть подивитись та послухати виступ симфонічного оркестру, камерного хору та духового оркестру, які також носять назву «муніципальний». Чималий інтерес у гостей Хмельницького викликає художня школа іконопису «Нікош», вихованці якої завойовують престижні нагороди. Цікавим є й монотеатр «Кут», щороку він скликає гостей на фестиваль «Розкуття»... Продовжують активну діяльність ансамбль пісні й танцю «Козаки Поділля», зразковий дитячий танцювальний ансамбль «Подолянчик» із незмінним і незамінним Юрієм Гуреївим на чолі, обласний музично-драматичний театр, народний ансамбль «Веселка», зразковий дитячий хор «Подільські солов’ї», народний колектив бального танцю «Успіх»...

    Тож є чим помилуватись у місті з гетьманським іменем, яке розпросторилося на 8600 гектарах і далі розростається. Але поряд із ним - інші населені пункти, де чимало цікавого і які варто відвідати. Тож мандруймо разом й далі.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Як народжується афоризм

    Конотопчани все пишуть та пишуть. Не встигли зачинитися двері Будинку науки і техніки за Миколою МАТВІЙЧУКОМ, який презентував тут свою збірку новел і бувальщин «Чарівна сила», як зібрав читачів Іван КОРНЮЩЕНКО, член національних спілок письменників та журналістів. В Івана Пилиповича теж - нова книжка. На літературній ниві він - далеко не початківець і встиг написати про романіста із Кролевця Панаса Кочуру, про журналістів-фронтовиків, про минуле Конотопщини, видав збірку бувальщин і збірку курйозів. Книжка «Афоризми. Думки. Парадокси» у нього - шістнадцята.

    Жанр, обраний Іваном Корнющенком, літераторів приваблює мало. Серед письменників Сумщини він єдиний, хто спробував висловити бачення світу так стисло й коротко, точніше, зібрати докупи свої думки й опублікувати. «Перший мій афоризм, - написав автор у передмові, - датовано 1967-м роком. Потім записував їх часто». Той перший стверджує: «Щастя - це інколи те, що відняте в інших». Можна сперечатися, звичайно. Але тоді Іван Корнющенко ще був простим кореспондентом районної газети. Коли став редактором, з’явилися інші думки: «Неорганізованість керівника - це приклад до розпаду дисципліни в колективі». Якщо без іронії, то серед 400 афоризмів є дійсно цікаві, хоч інколи ловиш себе на думці, що подібне доводилося чути. «Палить цигарку людина, - пише Іван Пилипович, який сам ніколи не курив, - палить цигарка її». Тільки застереження «Крапля нікотину вбиває коня» куди впливовіше. Як мовлять, виникають асоціації.

    Презентацію книжки традиційно відкрила завідуюча художньою бібліотекою Світлана Смірнова, познайомивши присутніх із життям і творчістю Івана Корнющенка. Теплі слова про письменника сказали ветеран бібліотечної справи Катерина Фатюшина, фронтовик Дмитро Ковтун, головний редактор міської газети «Конотопський край» Антоніна Угнівенко. Учні шкіл №11 та №12 прочитали твори автора, а учасники залізничної художньої самодіяльності Іван Супрун та Тетяна Калита проспівали пісні на слова конотопського літератора.

    Збірка афоризмів - не остання книжка Івана Корнющенка. За його словами, у видавництвах на друк чекають ще десять. А в запасі у нього ще й поема є.

    Микола ПАЦАК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05