РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 9 (5 березня 2010) 

  • Якщо душі споріднені, якщо є справжня любов

    У російського письменника Андрія Платонова (син машиніста паровоза, який сам працював помічником машиніста - ред.), автора відомих повістей «Ювенільне море», «Котлован» й роману «Чевенгур», є оповідання «Дружина машиніста». Сюжет його доволі простий: у пригніченому настрої додому з поїздки повертається механік Петро Савелійович. Він передчуває біду. «Я думаю, что палец в машине болит (гріється - авт.). А сейчас ночь, темно, мой напарник тяжеловесный состав ведет», - говорить машиніст дружині Ганні Гаврилівні. Помічником на тому паровозі - Кіндрат, сирота, хлопець беручкий до роботи, але недосвідчений.

    Петро Савелійович не може заснути, піднімається з ліжка і йде в депо. Тільки це не зарадило - паровоз на підйомі зупинився. Наступного дня ввечері він прийшов додому з Кіндратом, якого називає своїм сином й обіцяє виховати з нього «великого механіка».

    Але чому тоді «Дружина машиніста»? Я ще раз перечитую оповідання, уважно відстежуючи кожну репліку героїні. Ні, вона не стороння, не спостерігач. Ганна Гаврилівна такий же активний учасник залізничної роботи, як і її чоловік. А ключик до ідеї оповідання - у словах Петра Савелійовича, адресованих дружині: «Ты паровоз любишь».

    І цим, любов'ю до машини і машиніста, у творі пройнята вся атмосфера сім'ї, стає зрозумілим вчинок бездітного подружжя - прийняти в родину перспективного з погляду залізничної справи хлопця.

    А Як нинІ? Які вони, дружини машиністів електровозів і тепловозів? За підказкою заступника начальника локомотивного депо Конотоп Володимира МОКРЯКОВА, який про своїх працівників знає усе, або майже усе, телефоную до Людмили Василівни ТЕЛЕГУЗ. «Зачекайте трохи, - попросила вона. - Ось проведемо чоловіка на пенсію, тоді поговоримо».

    Зустрілися на робочому місці Людмили Василівни - в магазині. Відразу вловлив ледь помітну немісцеву вимову співрозмовниці - м’яку, плавну, яка буває тільки у полтавчан. І не помилився.

    - Так, ми з Миргорода. На одній вулиці виросли, в одну школу ходили.

    - Але, наскільки мені відомо, Миргород славиться не залізницею, а своєю цілющою водою.

    - Ні, чому? Станція є. А залізничником мій чоловік вирішив стати в армії. У нього там був товариш - помічник машиніста. Ось він й загітував. Навчався Віктор Петрович в Козятинському училищі і за розподілом приїхав у депо Конотоп.

    - Ви знали одне одного з дитинства. А коли виникло те почуття, коли, як мовлять, проросло зернятко майбутньої сім’ї?

    - Віктор говорить, що коли прийшов з війська у відпустку, то побачив мене зовсім іншими очима. Почали листування. До речі, листи до цих пір збереглися. Внучка колись їх знайшла. «А це що таке?» - запитує. А Вітя говорить: «Це потім, як буде тобі вісімнадцять, дам почитати». У Конотоп ми вже приїхали разом. Я була вагітна. Народжувала в Миргороді. Свого первістка назвали Олександром.

    - А з житлом як було?

    - Приватна квартира. Нам трапився добрий господар. Він здавав половину будинку. Був садок, городик… Згадую, Саша маленький. Чоловік пішов у рейс. Снігу намело… Топити треба було дровами й вугіллям... Потім жили в старому дерев’яному будинку біля вокзалу. Його, до речі, вже знесли.

    - І скільки ви прожили без свого житла?

    - Сімнадцять років. Аж у січні 1995-го ми від депо одержали квартиру. Тоді ще будували господарським способом…

    - Робота і сім’я. Як у вас у родині проходила межа між цими двома поняттями?

    - Я знаю, що робота у чоловіка - не з легких: треба відпочити. Коли він приходив із поїздки вранці, а я - вихідна, то навіть не вмикала пральну машину. Я на кухні, зачиню двері і тихенько роблю своє. Щоб не стукнуть, не грюкнуть.

    Тоді через дванадцять годин були поїздки. Зараз - через шістнадцять. Це легше. Тільки вони, машиністи, все одно весь час на роботі. Оце якось Вітя поніс сміття. Повертається і розказує, що «кайзер» (так називають електровоз - авт.) поїхав на Брянськ. А состав важкий… Хвилюється, знаєте, вони живуть роботою. І такої чіткої грані, на мою думку, немає. Це не завод, де переступив поріг прохідної - і можеш бути абсолютно вільним…

    - Складно бути дружиною машиніста?

    - Якщо душі споріднені, якщо є справжня любов, якщо ти розумієш свого чоловіка, то нескладно.

    - А в дорогу як Ви збирали?

    - Знаю, що по-різному дружини збирають. Я завжди збирала сама. Оце баночки, оце судочки… І в «шарманку». «Шарманкою» машиністи називають свої сумки. Там і їжа, і формуляри, і документація, і технічна література.

    Якось до нас у магазин заходить хлопець. Одну сумку просить показати, іншу. Але не може вибрати. Я ж і запитую: «Шарманка» буде?» «Так, - відповідає. - А ви звідки знаєте?» «Та знаю вже», - кажу. Розговорилися. Був він і з Віктором кілька разів у поїздці. Добре запам’ятав його і дякував за науку. Мені, звичайно, приємно було це чути. Віктор у мене вимогливий. Любить повторювати, що не на гарбу сіли (гарбою називають сільський віз - авт.) і що машину треба знати й любити.

    - Вибачте, цікаво, на скільки часу харчів збирали?

    - Так, щоб мінімум на добу вистачило. І ще шматочок сала обов’язково клала. Бо раптом довше перебуватиме у рейсі, раптом затримається.

    - А що запам’яталося найдужче за роки сімейного життя, за роки роботи чоловіка в депо?

    - Поїздки й поїздки. А якщо серйозно, то роки пролетіли дуже швидко. Наче недавно приїхали до Конотопа, а вже Вітя йде на пенсію. Є внучка Анастасія, і вона так хоче, щоб дідусь був частіше вдома, щоб забирав її з дитсадочка.

    - Людмило Василівно, що побажали б Ви дружинам молодих машиністів?

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05