РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 6 (12 лютого 2010) 

  • Як бойові побратими покумувалися

    Доля у людей складається по-різному. Когось, хто ще з дитинства й за шкільних років дружив, вона розводить далеко й на довго. А когось не розлучає усе життя. Буває, що друзі дитинства і не поряд, але і не віддаляються на тривалий час один від одного. Втім, варіантів є чимало, але не будемо їх наводити, а зупинимось на останньому. Він якраз підходить до двох друзів-однокласників Леоніда ГАМОВСЬКОГО та Віктора ГУЦАЛЕНКА. Народились та зростали вони у селі Верхня Кропивна Немирівського району що на Вінниччині. Дружили ще з дитинства, навчались в одному класі. А от здобувати професії направились у різні міста. Леонід поступив до Жмеринського ПТУ №1, де освоював професію чергового по станції. Віктор поїхав до Тульчина, щоб у місцевому ПТУ набути фах механізатора широкого профілю. Згодом зустрічались у рідному селі нечасто, лише коли навідувались додому.

    Служили два товариша…

    Та довгою розлука друзів не була. Коли настав час служити у війську, їх обох в один день викликали до військкомата та в одній команді відправили до місця служби. Куди саме - не говорили. Однак з неофіційних джерел новобранці почули, що належить їм служити у краю далекому та спекотному. А це була осінь 1987 р. Війна в Афганістані хоч і добігала кінця, та ще не завершилась. Щоправда, «за річку» хлопці одразу не потрапили. Після декількох переїздів поїздами та перельотів військово-транспортними лайнерами, вони потрапили до міста Термез. Це обласний центр в Узбекистані, біля самого кордону із Афганістаном. Тут, у навчальній військовій частині, молоді солдати освоювали ази військової науки та оволодівали бойовими спеціальностями. Рядовий Леонід Гамовський проходив підготовку у роті, де навчали навідників-операторів бойових машин піхоти (БМП). А рядовий Віктор Гуцаленко навчався керувати такою ж машиною як механік-водій, тому перебував у сусідньому підрозділі. Але за кожної нагоди друзі зустрічались, ділились новинами, про які дізнавались із листів від рідних та знайомих, підтримували один одного.

    Навчання добігло кінця. Що далі? Це запитання хвилювало усіх, хто пройшов підготовку в навчальній частині, в тому числі й наших земляків. Вони уже морально налаштовані були на те, що «відрядження» до Афганістану їм не уникнути. Та одного дня Віктор прийшов до свого друга і повідомив, що його на війну не відправляють. Мовляв, із Афганістану розпочали виводити наші війська і там механіків-водіїв у такій кількості, яку підготовили, не потрібно. Тож зайвих мають відправити для подальшої служби до групи радянських військ у Німеччині. Леонід зрадів за друга - доля йому посміхнулась. Тож військові літаки з нашими героями на бортах розлетілись за різними маршрутами. Той, в якому знаходився рядовий Гамовський, приземлився на аеродромі у афганському місті Шандант.

    «Теплий» прийом і прощання

    - Перше, що побачив, - Пригадує Леонід Петрович, - так це була безмежна пустеля, яку лише з одного боку зупиняють високі гори. Такий краєвид справив не найкраще враження. Однак довелось звикати. І не лише до природи. З першого ж дня розпочалось освоєння бойової машини. Мій попередник поспішав додому, тому підганяв мене, щоби якомога швидше міг його замінити. Але не так легко усе давалось. Тут на озброєнні були нові, на той час, БМП-2. Вони значно відрізнялись від тих, що вивчав, у першу чергу - озброєнням. У нових була автоматична швидко-стрільна гармата, в якої дуже великий боєкомплект. І навчаючись його споряджати, я позбивав собі пальці. Та на це не зважав.

    - Через тиждень після мого прильоту, - продовжує спогади мій співрозмовник, - з аеродрому у наш полк привели ще одну команду. Серед тих, хто йшов строєм, мені видалось знайомим одне обличчя. Це дуже здивувало, адже Віктор полетів до Німеччини. Викроївши декілька вільних хвилин, я мерщій помчався до нового поповнення. І, дійсно, серед тих, хто щойно прилетів із Союзу, був мій друг. Він розповів, що із Термеза їх до-правили до Новосибірська. Там переодягли у напівшерстяну форму ( у групах військ саме така була у солдатів), а через пару днів, як це часто бувало, поступило нове розпорядження - направити в Афганістан. Довелось знову переодягатись.

    Рядового Гуцаленка призначили механіком-водієм у сусідню роту, щоправда, в тому ж батальйоні, в якому служив і Леонід. Тож односельці знову були неподалік один від одного. І для обох розпочалась бойова робота. А це - супроводження автомобільних колон, які перевозили вантажі, охорона військових об’єктів… За цим спливали дні, тижні, місяці перебування в Афганістані. Друзі не пропускали жодної нагоди для зустрічей. Там, на чужині, ще більшим було бажання зустрітись із близькою людиною, щоб переконатись: і він живий, здоровий. Одночасно - поділитись враженнями, дізнатись, про те, що пишуть із дому…

    Настав заключний етап виведення радянських військ з Афганістану. Дійшла черга й до полку, в якому служили хлопці із Поділля. Та не простим було це завдання. Лише по телебаченню в той час показували, що наших солдат проводжають із квітами. Душмани використовували будь-яку можливість, щоб помститись «шураві» (радянським - авт.) військовим.

    …Бойова машина, яку вів Віктор Гуцаленко, натрапила на міну. Вибуховою хвилею «змело» усіх, хто сидів зверху на броні. А механіка-водія, як пробку із пляшки з-під шампанського, викинуло із люка. На щастя, той був відкритим. Не одразу солдат прийшов до тями - контузія видалась важкою. А коли до нього повернулась свідомість - огледів себе. Слава Богу, руки, ноги залишились, як мовлять, на місці, і навіть поранень на тілі не було, лише синці. Та все ж довелось Віктору повернутись на батьківщину не у бойовій, а санітарній машині. А Леонід 14 лютого, за добу до офіційного завершення виведення військ з Афганістану, перетнув афгансько-радянський кордон біля міста Кушка (Туркменістан).

    Дружбі міцніти!

    Невдовзі служба в обох солдат закінчилась і вони повернулись на рідну Вінниччину. Віктор Гуцаленко залишився працювати механізатором у рідному селі. А Леонід Гамовський повернувся трудитись на залізницю. Спочатку працював, як і до військової служби, складачем поїздів на ст. Самченці, а згодом його призначили підмінним черговим на станції, які розташовано між Вінницею та Козятином. Він одружився та оселився в місті над Бугом.

    Здавалось, надовго розлучились друзі. Але - ні. Лише два роки Віктор працював механізатором. А потім його доля привела до Козятина. Тут він познайомився із чарівною дівчиною Лілею, яка працює провідником пасажирських вагонів. Одружився і вирішив, за прикладом друга, пов’язати своє подальше життя із залізницею. Влаштувався працювати водієм автомобіля у локомотивне депо ст. Козятин.

    Пройшли роки, в обох родинах «афганців» народились по доньці та сину. Цей стало хорошою нагодою, щоб бойові побратими стали ще й кумами. Тепер на свята за одним столом збираються якщо не усі, то більшість членів цих родин. Беручи приклад з батьків, й діти підтримують дружні відносини. І так триває уже не один рік. А Леонід Петрович та Віктор Іванович і двадцять років по війні не зраджують своєму бойовому братерству, яке допомагало виживати в Афганістані. Та їх справжня чоловіча дружба міцніла не лише під час служби. І сьогодні вона є хорошою основою для плідної роботи на залізниці. Тож хай вона продовжується й надалі.

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05