РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 6 (12 лютого 2010) 

  • «Дядьку, тато не винен…»

    У моїх записниках зібралася сила-силенна різного роду нотатків і вражень од зустрічей з цікавими людьми, події, котрі здебільшого занотовано десь у дорозі, або ж після якихось пам’ятних відвідин. Оце і зараз, гортаючи сторінки одного з таких, обкладинку якого означено підписом «Залізниця», я віднайшов записи, колись вчинені у відділковій лікарні станції Козятин. Тоді випало готувати нарис про одного з тамтешніх лікарів. Пригадалося, то був лікар-уролог Андрій Мельник, який і порадив мені неодмінно зустрітися з одним із його пацієнтів, наголосивши, що це - вельми цікава людина, ветеран залізниці.

    Наразі мені знову все те виразно пригадалося, бо я таки мав нагоду спілкуватися з рекомендованим чоловіком і тоді ж зробив ось ці замітки, з яких і закортіло зіткати наступний сюжет. А того разу це був ветеран залізниці Петро Ніколайчук, котрий понад півстоліття чесно і натхненно відпрацював у локомотивному депо ст. Козятин. Починав із довоєння ще учнем, а потому, скуштувавши солі за різних перипетій у житейському морі, назавше пов’язав свою долю із цим трудовим колективом, де й до сьогодні його сердечно поважають і щиро пам’ятають як мудрого наставника і ветерана. Тут у депо Петро Тимофійович багато років пропрацював газоелектрозварником і слюсарем, дбаючи про належний ремонт вагонів, локомотивів, іншого залізничного начиння. Про все це він і спершу повідав мені, коли ми зустрілися з ним за порадою лікаря Андрія Мельника, котрий на той час уже доволі успішно прооперував Петра Ніколайчука і він міг зі мною поспілкуватися у куточку відпочинку урологічного відділення залізничної лікарні. Того разу ця людина зважилася врешті-решт повідати мені багаторічну таємницю свого серця, яка не давала йому десятки років душевного спокою.

    - Подумалося, що не так уже і багато мені зосталося топтати ряст на білому світі, а йти до Бога з отаким душевним тягарем дуже не хочеться, - резюмував свій намір виповідатися мій співрозмовник. - Я розповім усе як було зі мною, а вже потому напишіть так, щоб я полегшено зітхнув, прочитавши, якщо ще встигну, бо роки роблять свою невблаганну справу… А жити ще хочеться...

    Я відразу ж увесь зібрався ретельно вислухати цю вельми поважну віком людину, котрій сьогодні літа допинаються до восьмого десятка. А тяжба таємниці лягла на його душу далекого грозового сорок третього року, коли був ще підлітком. І те сталося десь зовсім напередчасі звільнення Козятина від німецько-фашистських загарбників. Врешті, оце зважився переповісти висповідане мені Петром Ніколайчуком у подальшому сюжеті так, як досі все те почуте і дещо занотоване в моєму робочому нотатнику тримає пам’ять.

    ...Світом ще котилася кровожерлива війна. Але все означиміше відчувався крах фашистської окупації. Світле визволення докочувалося і до Козятина, цього вельми важливого стратегічного залізничного вузла. За три дні до нового 1944 р. 69-й гвардійський танковий полк під командуванням двічі Героя Радянського Союзу Івана Бойка зумів блискавично оволодіти залізничним вузлом і врешті звільнити населений пункт Козятин від лютого ворога. Кілька днів він ще квартируватиме в оселі батьків Петра Ніколайчука і його світлий образ і до сьогодні добре пам’ятається Петру Тимофійовичу. Але найважливіше, про що й розповів мені Ніколайчук, станеться, на жаль, до того ясного грудневого дня, коли переможці звільнять його рідний Козятин од фашистських окупантів. А сталося ось таке.

    Стояв похмурий грудневий день. Уже відчутно долинав до Козятина рокіт переможних залпів. А тому вельми стурбовано поводили себе чужинці, до того ж з усіх потуг намагаючись утриматися в Козятині, звідки розбігалися численні розгалуження залізничної магістралі, котрою доправлявся вантаж, озброєння, жива сила противника. Батько Петра Ніколайчука через фізичну недугу не згодився для фронту і як міг допомагав радянським воякам тут, у тилу ворога, добре налагодив зв’язки з місцевими партизанами.

    Одного грудневого дня з вікна хати запримітив підліток Петро, як заметушилися їхньою вулицею німці, до того ж щось дбайливо місцями вкладаючи в промерзлу землю вздовж парканів попід хатами. Ті, що ішли позаду, відразу ж надійно замасковували зроблене своїми попередниками. Наразі бралося трусити густим снігом, і вже за мить і сліду не стало від старань німців. А тим часом Петро, озувши батькові чоботи, бо вони правили за взуванку, подався на вулицю на ті місця, де щойно поралися чужинці. Розпорпавши свіжу білизну снігу, запримітив поміж наспіх прикиданого груддя кабель. Миттю кинувся до обійстя і вже за хвилину вискочив із хвіртки із сокирою в руках і заходився в кількох місцях розрубувати ту жилу, що несла смерть для наших військ. В чергове роззирнувшись довкола, притьмом забіг до хати і хутчій на теплу піч. Ледь відчувши тепло, зачув на вулиці лемент собак і тупотіння важких чобіт. І вже за якусь хвилину-другу до хати увірвалися троє озвірілих фашистів і по-своєму щось забелькотали. Батько, що був у сусідній кімнатці, вискочив на той лемент і один зі старших, у поважніших погонах, тицьнув батькові у груди цівку дула револьвера.

    - Тільки тепер я все зрозумів, але ж було запізно діяти в силу моєї необережності, - важко зітхнувши і ледь стримуючи сльози, що навернулися на повіки очей, виповідався мені старий і осмутнілий колись учиненим чоловік. - Зопалу я забув схитрувати зайти до хати іншим боком, а по свіжо-притрушеному снігу виразно виднілися мої сліди, по яких і зайшли непрохані гості до хати… І я втратив тата назавжди...».

    Дещо помовчавши, ковтаючи біль від спогадів, Петро Ніколайчук розповідав: «Я кинувся до офіцера, який тримав револьвер і схопивши його за руку закричав: «Дядьку, тато не винен, це я розрубав кабель, мене встрельте, дядьку...». І цієї ж миті пролунав зловіщий постріл, який зіллявся воєдино з душевним розпачем мами. Батько лежав горілиць і з його грудей цівкою джерелила кров, підтікаючи до чобіт, які мовчазно стояли в щойно відталій од снігу калюжці...».

    По цих словах запало глибоке мовчання і я, схвильований отаким душевним зізнанням людини по стількох роках тяжби заподіяного горя рідній людині, кинув позирк за високі шиби вікон. Там гомоніло передвесіння в природі, яке, як мені чомусь здалося тоді, зсунуло важенний хрест тяжби із серця мого оповідача. Зі стану мовчазного спокою мене вивів голос Петра Ніколайчука: «Згодом і мама померла, вона єдина була свідком мого нерозумного вчинку. А я так і носив десятками років тяжбу таємниці, щоправда, оце й до сьогодні не знаходжу собі ніякого прощення за смерть батька... Хіба перед високою його пам’яттю можу щоразу вимовитися: «Прости мені, таточку, прости, рідний...».

    ...Ставлю крапку в цьому сюжеті із житейського моря і ловлю себе на тому, що життя йому простило страшну провину перед батьком. Адже коли йшов на скоєння зла нелюдам, думав про краще, ним правило почуття дитячої гідності, бодай чимось відплатити чужинцям, які прийшли загарбниками до його краю. Свою синівську провину, що спричинила смерть батька, він спокутував довгі роки самовідданою працею, достойно і чесно проживши кожен новий день на білому світі, не занапастив своєї честі й гідності перед людьми... Вони йому теж простили б усе і раніше, коли б зважився на спокуту вчиненого підлітком гріха. І високі Господні небеса йому простили. Звідки багато-багато років безневинно убієнна батькова душа гріла його в житейському морі...

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05