РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 3 (22 січня 2010) 

  • Вогняні версти танкіста Гуріна


    Андрій Андрійович з дружиною Вірою Никифорівною, дочкою Ольгою і внучками Наталією та Людмилою

    У день святого апостола Андрія Первозванного до хати подружжя Гуріних, які мешкають у селі Кобижчі (Чернігівщина), щороку збираються гості. За святковим столом, як ведеться у добрих людей, рідні та друзі вітають господаря з днем народження, зичать щастя, здоров’я. Невимушено плине тепла розлога бесіда: хазяїнові є про що згадати. Адже за плечима Андрія Андрійовича довгий життєвий шлях: багато чого бачив, багато пережив він на цьому шляху. За 87 літ усякого надивився: і доброго, й лихого. Якщо розпитати - про все згадає, пам’ять, слава Богу, ще не підводить ветерана.

    Частою та улюбленою темою розмови за столом є залізниця, адже вона - його доля. Служінню їй він віддав 38 років, об’їздивши як провідник величезні простори Радянського Союзу. На залізниці познайомився й зі своєю майбутньою дружиною Вірою Никифорівною. З нею стали засновниками залізничного роду. Дочка Ольга теж пішла батьківським шляхом, зять Іван також прилучився до залізниці, присвятивши життя колійній справі. Не відцуралися сімейної традиції й внучки Людмила та Наталія.

    Сидить дідусь Андрій в оточенні рідних і близьких, слухає їх щирі cлова і тепло стає на душі. Й нема наче за плечима вантажу прожитих років. У яку б далечінь не кидала його доля, які пастки не влаштовувала б, через усі перепони, через усі лиха повертався він до рідного села, до рідної оселі. Тут він народився на світ, тут побачив небо над головою, тут вперше вимовив: «мамо!» Й спогади, як стривожені птахи, знову кружляють над його сивою головою.

    Страшний рік

    Доля з дитинства не пестила хлопчика. Батько Андрій Юхимович та мати Оксиня Василівна зранку до темряви тягли лямку на колгоспному полі, але від того родина ситою не була. Тому Андрійко, закінчивши три класи сільської школи, («Якби закінчив сім - був би, певне, генералом», - жартує.) пішов теж заробляти на хліб насущний: пасти колгоспних корів. Адже з трьох дітей він був найстаршим. Братик Гриць та сестричка Марійка були ще зовсім малі. Погано жилося родині, гадалося, куди гірше?

    Та настав страшний 33 рік. Десятий минало Андрію, важко було хлопчику збагнути весь жах, що відбувався. Та забути таке неможливо. Коли селяни ховали в комори не вельми які ужинки, сподіваючись хоч якось перебитися взимку, по хатах стали нишпорити лихі люди й забирати мізерні припаси. Все дочиста завантажували на підводи й везли геть з подвір’я. Навіть горщик квасолі не вдалося приховати матері: знайшли й відібрали грабіжники. Нічого не залишили. Це були люди, які продали дияволу свої душі. Їх не стримувало навіть те, що їх добре знали земляки. Андрій Андрійович досі пам’ятає їх прізвища: Товстенко, Малько. Один був завгоспом, другий працював у районній газеті. І що дивно, після того не соромилися дивитися сусідам у вічі!

    А невдовзі вирок став збуватися: люди вмирали. І що страшно: тіла померлих можна було бачити прямо на вулицях. «На нашій вулиці померло семеро. Не оминуло лихо й нашу родину: не пережили голодомор батько та братик із сестричкою», - гірко зітхає Андрій Андрійович.

    Перший бій

    Рано довелося подорослішати Андрійкові, замість батька стати опорою в осиротілій родині. Коли підріс - влаштувався помічником комбайнера. Та колгоспне кріпацтво - гірше панщини. Син з матір’ю ледь зводили кінці з кінцями. Чи з’явиться коли-небудь хоч якийсь просвіток? Де там, прийшло нове, ще страшніше лихо: війна. І вже через кілька днів після зловісної звістки Андрія викликали до сільради. Там зібралося хлопців із сорок його однолітків. Звідти на підводах новобранців повезли до Бобровиці - районного центру, де розташувався військкомат.

    «Так, хлопців сорок було нас із Кобижчів, що пішли тоді разом на війну. А після перемоги додому повернулося… п’ятеро», - знову повторює, наче не може змиритися з такою арифметикою, Андрій Андрійович.

    З Бобровиці шлях новобранців проліг до Ніжина. Тільки-но приїхали, німці завдали шаленого бомбового удару по станції. Довелося переховуватися в чистому полі, подалі від залізниці. Та вже наступного ранку рекрутів завантажили в поїзд і відправили до Харкова.

    Холодна Гора - так називалося місце, де розташовувався пересильний пункт. Саме там вирішувалася подальша доля новобранців: кому в яких військах воювати. Кого направляли в артилерію, кого - у танкісти, кого - у сапери. Андрію випало служити в матінці-піхоті. Три місяці в Святогорську, поблизу Харкова, у складі учбового мінометного взводу вивчав військову справу. Його призначили заряджаючим в обслугу міномета.

    Місяці навчання позаду - тепер дорога на фронт. Йшли пішки - полем, лісом. День минув, другий. Вздовж дороги зеленіє травиця, в дібровах співають пташки. Можливо, про війну - це вигадки? Раптом зовсім поруч розірвався снаряд. Потім ще, ще, ще... Попереду було якесь село, зайняте фашистами. Звідти й били гармати. Командир роти сказав, якщо візьмемо село, то будемо ночувати у ньому, а не вдасться - у полі. Це був перший бій. «А чи підступав страх?» - запитую фронтовика. «Лише спочатку, - посміхається Андрій Андрійович, - а потім якось це почуття забуваєш. Думаєш про одне: як знищити ворога». Перший бій виявився переможним: бійцям вдалося вибити непроханих гостей з села.

    Кров людська - як водиця

    Запам’ятався Андрію Андрійовичу бій під Матвієвим Курганом. Разом із товаришами він в окопі з гвинтівкою в руках чекав наближення ворога. Раптово куля вжалила в руку й вона стала неслухняною. Охопила безпорадність - не міг тримати зброю. Ось німці розпочали танкову атаку. Панцирники йшли в наступ широким фронтом, а по флангах неслися мотоциклісти. Сталеві черепахи проповзли через окопи над головами поранених бійців і німці, сидячи на броні, вигукували, хизуючись: «Русіш, нах хауз!» Здавалося, що наші бійці, які були в окопі, залишилися відрізаними від своїх. Проте через деякий час назустріч ворожим ринулись наші танки. Й фашисти відступили.

    Поранених бійців, а їх виявилось десятка два, підібрали санітари й завели до просторої хати. Прямо на підлозі настелили солому і скривавлені хлопці вляглися на неї. Раптово почулося виття «месершмітів» й кулеметна черга різонула поруч з хатою. Задзвеніли розбиті шибки. Та невдовзі прийшла якась бабуся, прикрила вікна ковдрою. Потім наварила картоплі й нагодувала зголоднілих гарячою бульбою. Всю ніч чулися стогони й зойки поранених. Рано-вранці прийшов полковий санінструктор Тепляков й сказав тим, хто був здатний рухатися самотужки, йти пішки до Червоного Хутора, що розташований в кількох кілометрах. Прийшли туди, там пораненим замінили скривавлені пов’язки, а згодом на машинах відправили на Ростов. А з Ростова у багажному вагоні - далі, на Сталінград.

    Вулицями Сталінграда

    У сталінградському шпиталі Андрій пробув місяць. Після одужання його направили на пересильний пункт у Дубовку. Там формувалися частини за спеціальностями. З кількома земляками Андрій потрапив у танкове училище в Сталінграді. Через шість місяців закінчив його за фахом механік-водій. Військове представництво Сталінградського тракторного заводу звернулося до керівництва училища: потрібні випробувачі танків. Андрій опинився серед 12 механіків, яких було направлено на завод.

    Випробувач сідав у танк, на якому ще не було башти, та їхав у збиральний цех, де бойова машина сповна набувала свого грізного вигляду. Потім на полігоні її чекала смуга перешкод - окопи, повалені дерева, тощо. Останній етап - пристрілка гармати. Після цього танк вантажили на платформу і відправляли на фронт.

    А тим часом німці вже прорвалися до передмість Сталінграда. Бої кипіли в Спартянівці, Латошинському саду. В Сталінграді бойовою родиною Андрія став 5-й важкий танковий полк (згодом перетворений у бригаду), що входив до 62-ої армії генерала Василя Чуйкова. На озброєнні полка були важкі машини ІС, КВ. Воювали наші танкісти й на американських М-4, англійських «Черчілль». Чи важко було? («У панцирнику мого імені більше вад, ніж у мене самого», - таку характеристику дав йому тогочасний англійський прем’єр).

    Андрію довелося познайомитися з багатьма панцирниками, але пощастило воювати на найкращому на той час танку Т-34. «Це була дивна машина, швидка, маневрена. Вона була здатна «танцювати», як дівчина» - такими лагідними словами згадує про неї Андрій Андрійович.

    Вже в самому Сталінграді точилися жорстокі вуличні бої. Дії танків у таких умовах обмежені. Вони пересувалися серед зруйнованих будинків із місця на місце, і час від часу огризалися шаленим вогнем по ворогу. «Що характерно, - наголошує Андрій Андрійович, - німці довго не чинили шкоди Сталінградському тракторному заводу, який виготовляв танки, розраховуючи захопити його. Та коли такі спроби не вдалися, завдали по ньому нищівного удару».

    Вдавалися німці й до ідеологічних атак: розкидали листівки з пропозицією здатися в полон. На листівках було зображено усміхненого вусаня в брилі, який конячкою орав землю. «Кваптеся ділити землю на Україні!» - закликала листівка. До листівок додавалася й перепустка до «німецького раю».

    Одного бійця було розстріляно перед строєм за те, що він залишив таку листівку в кишені.

    Півроку тривали жорстокі бої у Сталінграді, поки командувач німецького угруповування генерал-фельдмаршал Фрідріх фон Паулюс не віддав команду про капітуляцію.

    У лобову атаку

    Після Сталінграду 5-а танкова бригада увійшла до складу 5-ої Гвардійської танкової армії генерала Павла Ротмістрова. Її було передислаковано під Курськ, де назрівали великі події. На цій дільниці фронту виник великий виступ (Курська дуга), який створював загрозу оточення радянських військ з півдня та півночі. Саме цією нагодою й хотіло скористатися німецьке командування, завдаючи охватних ударів з двох напрямків. На озброєнні німців були нові грізні танки «Тигр», «Пантера», самохідки «Фердинанд», лобова броня яких була настільки потужною (до 200 мм), що її не пробивали снаряди. Тому нашим танкістам було дано вказівку вражати їх у бік або ходову частину.

    Впродовж кількох тижнів точилися запеклі бої на вогняній дузі, але 5-а танкова армія не брала участі у бойових діях. Вона перебувала у резерві й чекала свого часу. На неї покладалося вирішальне завдання: прорвати оборону ворога. Цей час настав 12 липня 1943 р.

    Село, в якому розташувалася рота Андрія, називалося Великі Під’яруги. Бойові машини знаходились біля домівок селян. Ось надійшла команда розчохлити машини й розігріти двигуни. А коли пролунав наказ йти в наступ і Андрій взявся за важелі, з хати вибігла бабуся й почала галасувати. Танкісти зупинили машину, аби з’ясувати, що вона хоче. «Не наїдьте на цибулю!» - волала вона. Війна війною, а селянську працю треба поважати. І танкісти дуже обережно виїжджали з села, аби не завдати шкоди господарствам селян.

    Це була велика битва під Прохорівкою, найкрупніше танкове бойовище всіх часів. З обох сторін у ньому зійшлися у лобовій атаці до півтори тисячі броньованих машин. У цій битві наші танкісти завдали нищівного удару танковій армаді гітлерівців. Та гіркою ціною здобута була перемога. Багатьох бойових товаришів недорахувалися бійці. Андрій Андрійович згадує, як ворожий снаряд пробив бокову броню, й загинув один із танкістів з їхнього екіпажу.

    Такі події залишаються в пам’яті на все життя. Живуть у серці старого танкіста й імена колишніх бойових побратимів: командира роти Сергія Курдюмова, командира танка Морозова, зампотєха роти Федора Ярмакова…

    А з командиром полку Бочагіним випадково довелося зустрітися після війни у 70-ті роки на ст. Кавказькій, коли Андрій Андрійович працював провідником. Колишній командир полку на той час закінчив академію, став генералом...

    Крихти щастя з матусиного кошика

    Після Курської дуги Андрій бив ворога під час Корсунь-Шевченківського наступу, згодом домчалася вогняними шляхами його «тридцятьчетвірка» до самісінького румунського кордону. Аж тут надійшов наказ перекинути 5-у танкову армію до Білорусії. Завантажили танкісти свої бойові машини на залізничні платформи і поїхали по рейках зворотним напрямком. Їхали повільно, з частими зупинками. Ось проїхали Київ, по тимчасовому мосту перетнули Дніпро. Бровари, Бобрик - це ж з дитинства знайомі місця, та якими вони стали невпізнаними після хазяйнування окупантів! Чим ближче наближався поїзд до рідної станції, тим сильніше щеміло у серці танкіста. Ось ешелон з танками зупинився у Бобровиці. І тут Андрій випадково зустрів знайому жінку з рідного села. Попросив, аби передала матері: хай зустрічає їх состав у Кобижчі. Ще здаля побачив він: стоїть матуся з великими кошиками на платформі, чекає на сина. Пригорнула його, заплакала. Звичайно, можна було б завітати до рідної хати, хоч коротенько погостити у матусі. Поїзд рухався повільно, наздогнати його було б не важко. Та не став цього робити фронтовик, навіщо краяти серце і собі, й ненці? Не захотів навіть, аби мати залишалася довго на станції. Це було небезпечно. Військові состави завжди були приманкою для ворожих літаків.

    Та коли приїхали до Ніжина, хлопці йому кажуть: «Дивись, Андрію, он твоя мати по станції ходить». Дійсно, добралася сюди, навіть скоріше за поїзд. Знову з кошиками, знову з гостинцями. Не витерпіло материнське серце. Та Андрій знову їй каже: «Нема чого робити тут. Їдь додому!»

    Перемоги на трудовому фронті

    А танкісти прибули до Смоленська. Й продовжив Андрій воювати на Білоруському фронті. Стелилися під траки його «тридцятьчетвірки» простори Білорусії, Литви, Східної Прусії, Польщі. Саме коли налаштувалися форсувати Одер, надійшло повідомлення про Перемогу.

    Після війни уславлена 5-а Гвардійська танкова армія розташувалася в Бобруйську. Звідти комісувався Андрій по інвалідності (далися взнаки поранення й контузія), і в 1949-му повернувся у Кобижчі до матері. Вона жила у майже розваленій хатині. З великими труднощами вдалося вибити будівельні матеріали й побудувати нову оселю, в якій фронтовик мешкає й донині.

    Чим займатися в мирному житті? Після недовгих роздумів прийшов до відділу кадрів Київського резерву провідників. Удатний фронтовик-старшина відразу справив гарне враження на керівництво. З багатьох бажаючих прийняли на роботу його одного. Пропрацював 38 років провідником пасажирських вагонів. Перший рейс був на Москву. А взагалі об’їздив майже весь Радянський Союз: Кисловодськ, Владивосток, Баку... Хіба перелічиш усі маршрути? Їздив і за кордон. Фронтовик і на трудовому фронті здобував перемоги. Недаремно його портрет отримав «постійну прописку» на дошці пошани вагонної дільниці. До численних бойових нагород додались і трудові, серед яких - орден Трудового Червоного Прапора.

    Вже понад чверть століття Андрій Андрійович на заслуженому відпочинку. Та залізниця назавжди залишилася в його серці. Побажаймо ж славному фронтовику-танкісту, засновникові залізничної династії міцного здоров’я, бадьорості та оптимізму на радість усім його рідним та друзям!

    Анатолій РОМАНОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05