РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 3 (22 січня 2010) 

  • Ще й досі Карелія сниться

    Карелія. Цей мальовничий, красивий і разом з тим суворий край тисяч озер та безкрайніх вікових лісів у житті старшого електромеханіка виробничої дільниці зв’язку Шепетівка - Здолбунів Зінаїди КУРКІНОЇ займає особливе місце. Саме тут на невеличкій станції Суккозеро Петрозаводського відділку Октябрської (Росія) залізниці у далекому вже 1970 р. розпочиналася її трудова біографія. Тут вона зростала та набиралася життєвого досвіду, зустріла чимало друзів, з якими не втрачає зв’язків й досі. Тут крокувала на побачення власній долі - коханій людині. А згодом й вийшла заміж.

    - Чотири роки наша сім’я жила і працювала у Карелії, - розповідає Зінаїда Павлівна. - Труднощі нас не лякали. Ми ж були молоді та завзяті. Не чекали, що ту чи іншу справу зробить за нас хтось інший. Самотужки облаштовували побут, організовували цікаве дозвілля. Багато з нас, а серед них і я, продовжували тоді навчатися у вищих навчальних закладах. Тож з часом, як дипломованих спеціалістів, життя розкидало нас по всій країні. Я потрапила на Південно-Західну залізницю у Шепетівську дистанцію сигналізації та зв’язку, де працюю вже понад три з половиною десятиліття. Та роки роботи на сталевих коліях у тому далекому і разом з тим чудовому куточку землі мені пам’ятні і досі.

    Працювати на залізниці вчорашня випускниця школи вирішила не стільки через, як кажуть, поклик душі, як через свій романтичний характер. Стати студенткою Львівського технікуму залізничного транспорту вона вирішила саме після спілкування зі своїми друзями, які вже там навчалися або збиралися поступати. Та й факультет обрала відповідний - автоматика і телемеханіка.

    - Дуже вже красиво, сказала б, незвично звучало, - згадує із усмішкою Зінаїда Павлівна. - Того часу цей фах мені здавався найсучаснішим. Це вже згодом я зрозуміла, що матиму справу з проводовим зв’язком. Та відступати не збиралася. Сортовальська дистанція сигналізації та зв’язку Октябрської залізниці стала першим місцем роботи юної випускниці технікуму. Розпочинала як механік зв’язку.

    Карелія - край малонаселений. Тож умови проживання на невеличких станціях та зупиночних пунктах, за словами самої Зінаїди Павлівни, тоді були мало не спартанськими. Одне слово, нелегкими. А дільниці обслуговування розтягалися на декілька десятків кілометрів.

    - Одна з мої колег, яка мешкала на такому зупиночному пункті у тайзі, - згадує Зінаїда Павлівна, - щоб не боятися, завела собі собаку та купила мисливську рушницю. Словом, на умови не скаржилася, а справу свою робила на совість. Лінія зв’язку, яку вона обслуговувала, працювала не гірше, ніж на інших дільницях, що були ближче до населених пунктів.

    А ще Зінаїда Павлівна розповіла про дещо курйозний випадок, що трапився із нею.

    - Це було вже у другій половині осені, - пригадує вона. - Кінець жовтня - початок листопада. У цей час багато хлопців з дільниці призвали до війська. На деякий час обслуговувати лінії зв’язку не завжди вистачало людей, тому і почали залучати до цієї роботи нас - дівчат, які лише нещодавно влаштувалися на роботу. Однак, перш ніж допустити до таких робіт, з нами проводили практичні заняття. Вчили, як потрібно за допомогою відповідного спорядження (тих самих металевих кігтів та поясу для страхування) забиратися на стовпи та опори мережі зв’язку. Так от, під час одного з таких занять у мене вже майже на вершині стовпа злетів з ноги металевий кіготь. Я зависла. Злізти не можу. Злякалася. Верещу. А трапилося це серед білого дня у населеному пункті. Збіглися люди. Хто сміється, хто радить, що і як робити. Врешті-решт все завершилося добре. А я назавжди запам’ятала цей випадок.

    Тендітна, невеличка на зріст колишня випускниця технікуму вже у перші місяці роботи звернула на себе увагу як колег по роботі, так і керівництва. Мабуть, через те, що була й добрим фахівцем, і мала невгамовний характер. Їй все хотілося щось покращувати, вдосконалювати, виправляти чужі помилки та недопрацювання. Приміром, на звітно-виборчих зборах комсомольської організації дистанції вона розкритикувала своїх колег-комсомольців. Мовляв, і живемо нудно, і вогнику немає у нас в очах, щоб організувати для себе щось цікаве та необхідне. Молодь почула: не змовляючись, а ніби за принципом: «От і чудово. Тобі й карти у руки». Й одноголосно обрали її комсомольським ватажком. А на додаток, для, як тоді казали, підсилювання, обрали заступником таку саму полум’яну активістку - її подругу. Мабуть, сподівалися, що проза життя дещо пригальмує їхні «души прекрасные порывы». Та згодом пересвідчилися у іншому. За якихось місяць-півтора ці дівчата зуміли організувати й чудовий новорічний вогник, і залиття ковзанки. Регулярними стали вечори відпочинку, концерти, спортивні змагання.

    Ця невгамовність характеру виявиться і під час роботи Зінаїди Куркіної вже на Шепетівській дистанції сигналізації та зв’язку. Саме вона стане активним організатором турпоходів трудової молоді місцями партизанської слави на Хмельниччині. Це про неї писатиме «Комсомольська правда» як про ентузіаста, яскравого продовжувача добрих справ їхнього земляка Миколи Островського. Але про це все Зінаїда Павлівна розповідає неохоче. Її очі блиснули лише тоді, коли вона побачила у руках кореспондента фотографію кінця сімдесятих років, де знято одну з таких її груп, яка йшла у турпохід місцями партизанської слави поблизу станції Славута.

    - Ой, а звідки вона у вас? - щиро здивувалася співбесідниця. - Це ж наші Ліда Дзюдович, Тоня Шевчук, Володя Горохов... А фотографував нас тоді Вася Тимощук. У мене такої світлини немає.

    Довелося сказати, що цю фотографію нам для відсканування надали у дистанції сигналізації та зв’язку з книги історії трудового колективу.

    Старший електромеханік Зінаїда Куркіна вже понад двадцять років очолює виробничу дільницю зв’язку Шепетівка - Здолбунів. Шість фахівців-зв’язківців обслуговують 9 станцій і майже 87 км магістралі головного ходу.

    - Маємо ще два відгалуження до станцій Славута-ІІ і Сільце, - додає Зінаїда Павлівна. - Тож разом це складає трохи більше 100 км. Обладнання хоча й не новітнє, проте у роботі нас не підводить, працює надійно. А головне, що поруч зі мною працюють чудові люди, які добре знають свою справу і вміють якісно її робити. От хоча б наш механік зв’язку на станціях Острог та Івачкове Степан МУЛЯР. Саме з ним ми монтували та налагоджували ще на початку 90-х сучасне на той час обладнання угорського виробництва. Іноземних фахівців вже не було, тож все доводилося робити самотужки. І вивчати, і розбиратися, що й до чого. Але ж змонтували. І впровадили. Тепер от працює вже майже два десятиліття.

    І сьогоднішня наша молодь обіцяє стати справжніми фахівцями своєї справи. Головне - у них є до цього велике бажання, можливість навчатися та і здібності до такої роботи. Це вже їм найближчим часом продовжувати добру справу зв’язківців на залізниці, впроваджувати новітні технології, модернізувати обладнання та пристрої СЦБ та зв’язку. Справ - сила-силенна. Хіба ні?!

    Анатолій САДОВЕНКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05