РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 36 (25 вересня 2009) 

  • До 140-річчя Південно-Західної залізниці. Життя ще відродиться...

    Від схильних до гумору одеситів довелось почути жарт про те, що Одеська залізниця - це ніщо інше, як під’їзні колії Жмеринської дирекції. Цей жарт, хоч і лестивий, та зайвий. У найбільшому структурному підрозділі Південно-Західної залізниці і без сусідських під’їзних колій більш ніж достатньо.

    Свого часу, вірніше 1923 р, тут навіть було створене управління Барських залізничних під’їзних колій Вінницького цукротресту. Про це об’єднання сьогодні вже мало хто знає, тому напередодні 140-річного ювілею нашої залізниці про нього варто дещо детальніше розповісти. Адже воно забезпечувало значний вагонопотік, який проходив столичною магістраллю. І додавало чималі надходження до бюджету.

    Солодка магістраль

    Вінниччину здавна називали цукровим Донбасом. І не випадково. На її теренах ще донедавна працювало до півсотні заводів, які виготовляли найсолодшу продукцію. Не на багато менше їх знаходилось й у сусідній Хмельницькій області, зокрема у районах, наближених до Бара. Очевидно, це й було визначальним при створенні управління та його «штаб-квартири».

    Тривалий час цим управлінням керував почесний залізничник, ветеран нашої галузі Микола СТАДНІЙ. Його й прошу розповісти про міні-залізницю, що працювала в Барі та й за його межами.

    - Ще 1971 року, після того, як я заочно закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, мене перевели на посаду начальника управління Барських залізничних під’їзних колій Вінницького цукротресту. На той час це було доволі велике господарство. Воно включало відгалуження від станцій до багатьох цукрових заводів та інших підприємств, що розташовувались на заході Вінницької і сході Хмельницької областей. У нас було й своє локомотивне господарство. Це - маневрові локомотиви, які доправляли вагони від станцій до заводів і у зворотному напрямку.

    Основна база - локомотивне депо - займала територію біля с. Ялтушків. Звісно, до штату входили машиністи та інші фахівці, які забезпечували обслуговування цих машин, а також їх рух до станцій, на території заводів. Адже там було й розгалуження колій, стрілочні переводи. Також працювали й фахівці колійного господарства. Можна сказати, що це була окрема залізниця. Лише в мініатюрі. І вона діяла за такими ж нормативами, правилами, як і велика.

    - Чим займались? - перепитує Микола Петрович і продовжує свої спогади. - Найбільш напруженою була робота в осінньо-зимовий період. Коли дозрівали цукрові буряки, їх вагонами доправляли від збірних пунктів до заводів на переробку. А звідти вивозили цукор, іншу продукцію чи відходи виробництва. Вантажопотік у цей період зростав до сотні, а то й більше, вагонів за добу. Та ми обслуговували й інші підприємства, до яких пролягали наші під’їзні колії. Вони ніколи не пустували. До заводів підвозили сировину, пальне, запасні частини, обладнання та матеріали. А звідти транспортували готову продукцію.

    Слабкий пульс у залізничних «капілярах»

    Дозволю собі перервати розповідь ветерана і трохи розповісти про нього.

    До призначення на названу вище посаду Микола Стадній пройшов важку та корисну залізничну школу в різних галузевих підрозділах. А розпочав свій шлях на сталевих коліях тоді ще юнак 1946 р., коли поступив до Жмеринського залізничного училища. Щоправда, трудову діяльність він розпочав ще раніше - в роки війни. Працював Микола Петрович спочатку столяром у вагонному депо, потім - монтером зв’язку у Жмеринській дистанції. На два роки його відрядили на Східно-Сибірську залізницю. Трудитись довелось на дільниці Тайшет - Шеберта. Після повернення на рідну землю, знову працював монтером зв’язку на ст. Бар і одночасно навчався у Київському електромеханічному технікумі. Згодом його призначили електромеханіком. У 1975-му Микола Стадній очолив залізничний колектив ст. Бар.

    - Після виходу на пенсію 1993 року з посади начальника станції, - продовжує мій співрозмовник, - я знову повернувся на під’їзні колії. На той час це підприємство мало назву Барське МПЗТ (мале підприємство закритого типу) Укрзалізниці. Розпочався спад виробництва, підприємства одне за одним закривались, а разом із ними й колії. Мені боляче було все бачити, тому через пару років я звільнився з цієї роботи.

    - Яка доля цього підприємства сьогодні? - цікавлюсь у начальника ст. Бар Валерія ГНАПА.

    - Нині це - Барська філія одного з підприємств, що займається під’їзними коліями, які ще залишились. Ними ми подаємо та отримуємо вагони з вантажами, причому регулярно. Тож під’їзні колії й сьогодні співпрацюють з нашою залізницею.

    Хочеться сподіватись, що з часом кількість залізничних «капілярів» у Бару та в ближніх до нього районах зросте. І міні-залізниця відродиться. Життя тут ще забуяє всіма барвами…

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05