РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 6 (17 лютого 2009) 

  • Сильні духом Ростуть сини не для війни…

    «...Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

    Виростуть з тобою приспані тривоги...»

    (Із поезії Василя Симоненка)

    Якраз минає 30 літ одтоді, як на чужу і дику війну проводжала Вітчизна своїх синів, як перші радянські солдати ступили на землю Афганістану. Злинули роки й роки, а сьогодні безжалісна смерть знову і знову когось ви-креслює зі списку живих, кому пощастило вернутися хоч і скаліченим журавлем, а все ж живим до отчого гнізда.

    Майже 70 дужих волею і сильних духом надросянських юнаків також потрапили до далекої країни, де випало пожинати вогняне кривавище, щомиті ставати віч-на-віч зі смертю, підніматися в атаки, рватися в рукопашний бій… І багатьом тоді так виразно окреслювалися в пам’яті незабутні розповіді батьків-фронтовиків, кому судилося пройти фронтовими дорогами Великої Вітчизняної війни, а в повоєння дочекатися синів,яких ростили не для ратних полів. А війна наразі втягнула їх битися до зовсім чужої землі, далеко не слов’янської родини. І забрала зовсім юні життя шести хлопців із синьоокого Надросся, які впали на полі брані чужої країни, навічно крижаними, але такими ж синіми, як ріка їхньої юності Рось, очима дивлячись у осмутніле закурене димами боїв небо. Шість «чорних тюльпанів» було доправлено з чужини в глибинку Поділля на вічний спочинок.

    ...Віктору Дембовському доля усміхнулася життям. У неповні 21 рік цей вродливий юнак із надросянського міста Погребище, що на Вінниччині, став дочасно схожим на прижухлу в квітуванні вишню, до того ж надто швидко подорослішав. А провиною такому і досьогодні звинувачується отой проклятий у душі Афган. Адже мріялося зовсім про інше, серце повнилося за шкільною партою такою світлою і наснажливою романтикою. Тому-то й обрав Вітя зовсім не схожу з подальшою долею свою стежину за шкільним порогом. Лиш одшумів випускний вечір і всім класом зустріли перший самостійний світанок над Россю, як подався Віктор із атестатом зрілості пробувати свої знання для вступу до Козятинського залізничного училища імені двічі Героя Радянського Союзу Івана Бойка. Невзабарі вертав додому окрилений від щастя - його зарахували до числа студентів цього престижного навчального закладу на теренах України, який готує десятки років висококваліфіковані кадри для залізниці. А про магістраль він снив ночами, марив романтикою її буднів. І ось уже й збігли роки навчання, і з новесеньким дипломом у руках, де значився здобутий фах - механік рефрижераторних поїздів, - вернувся син до батьківського порога. До того ж на серці була подвійна радість - диплом Вітя одержав з відзнакою! А тому й намріяв собі йти в подальшу науку до фахового вищого навчального закладу, але, як тільки вернеться із війська. Бо вже невдовзі хлопця покликали солдатські шляхи-дороги.

    - То був травень 1986 року, - згадує вже статечний, міцної статури чоловік, Віктор Дембовський, у якого вже й свій синок Олександр зростає на втіху. - Пригадую, коли батьки мене пригортали до серця, виряджаючи в дорогу побіля військкомату, то все ж у мами прохопилося: «Не доведи, Господи, щоб ти, сину, потрапив до того страшного пекла - Афганістану»... А про те, що я там маю опинитися, вже було зрозуміло, коли доправили ще таких, як я, новобранців до учбового підрозділу міста Теджен у Туркменістані. А в жовтні, нас, здебільшого, як кажуть, ще безвусих вояк, а мене вже в званні сержанта, перепровадили до Афганістану. Там я був командиром танкового екіпажу, нам випало охороняти дорогу життя між Чарінару до Салангу. А вже в листопаді 1987 року був переведений до Баграму в розвідувальний батальйон. Дісталося мені в тих боях навіть так, що і зараз, по пройдених десятках років, заважко згадувати...

    І мені не хочеться наполягати відтворювати у розмові ті гіркі спогади. А тому вирішив за краще послатися на одну невеличку публікацію, вміщену на шпальтах газети Міністерства оборони Республіки Афганістан «Хакикате Сарбаз» («Солдатська правда»). Під заголовком «Подвиг танкиста» (мовою оригіналу) йде розповідь: «Наверное, и после увольнения в запас старший сержант Виктор Дембовский будет считать 23 февраля своим профессиональным праздником, хотя, на гражданке, очень в это верится, он будет и замечательным тружеником железной дороги, прильнув к ней всей душой и сердцем. Но уже очень многое связывает его и с армией. Виктор - танкист. С самого начала службы он добросовестно изу-чил военное дело, овладевал необходимыми навыками, воспитывал в себе силу воли и духа. Эти качества пригодились воину в бою. Когда на подразделение напали душманы, его танк загорелся от прямого попадания гранаты. Дембовский был ранен, но, не теряя самообладания, на пределе сил вывел с поля боя горящий танк, спас раненых товарищей. За этот подвиг старший сержант Виктор Дембовский предоставлен к высокой государственной награде». Ця замітка вміщена на сторінках вище згаданого видання 23 лютого 1988 року. А за чотири місяці Віктор уже буде вдома, на берегах ріки дитинства і юності - Росі. Газету з публікацією привезе рідним, друзям. Але в тому пам’ятному бою йому виразно пригадаються подвиги його земляків-танкістів, передовсім Героя Радянського Союзу Миколи Сьомака, котрий також буде танкістом, але в найкритичнішу мить зі зв’язкою гранат кинеться під ворожий панцирник, рятуючи ситуацію прориву наших бійців. І пригадаються Віктору незабутні уроки мужності в рідному залізничному училищі, чи не найперше про подвиги двічі Героя Радянського Союзу Івана Бойка, бойового побратима-танкіста, котрий визволяв Козятин од фашистської окупації. Їм’я Героя Миколи Сьомака тепер присвоєно рідній школі Віктора в Погребищі, а двічі Героя - Івана Бойка з гордістю носить його друга рідна альма-матер - сьогодні це Вище професійне залізничне училище. І високі нагороди знайдуть Віктора.

    За мужність і відвагу, героїзм його було нагороджено низкою бойових відзнак. Серед інших на його грудях сяють медалі «За відвагу», дві - «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа», удостоєний хоробрий боєць Знака і Грамоти Президії Верховної Ради СРСР, у числі достойних нагород - і два знаки «3а самоотверженный ратный труд в Краснознаменном Туркестанском военном округе»... Чотири високі листи-подяки були адресовані батькам у Погребище. Адже їхнього сина було визнано на службі кращим командиром танкового з’єднання!

    Нелегкі поранення в кривавому афганському грозолітті й до сьогодні нагадують про себе. Ще б пак! Адже вони стали на заваді подальшому навчанню у вищому професійному закладі залізничного транспорту, а значить обірвали його світлі романтичні мрії. Хоча дещо поталанило після служби попрацювати на залізничному транспорті, але невигойні афганські рани знову і знову надокучали. І тепер, у свої лише ледь за сорок, важко змиритися зі станом сумної ситуації, але тішить вчорашнього вояку-«афганця» хіба лиш те, що може вже його син не для війни зростає, здобуваючи професію залізничного будівельника, а в цьому Віктор бачить найсвітліший промінець свого достойного щастя.

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05