РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 42 (1 листопада 2008) 

  • Залізничному роду нема переводу

    Як швидко плинуть літа. Ми особливо помічаємо це з пагорбів-ювілеїв. Оглядаючись назад, рахуючи зроблене і нереалізовані задуми. Тоді щемне почуття пробирає усього тебе. Ех, якби усе спочатку! Проте є серед нас люди, де там, цілі родини, династії, чиї біографії - зразок служіння залізничній галузі, людської порядності і невтомної працьовитості. Нам cтало відомо, що на магістралі працюють 75 династій.

    Наші сучасники вміло поєднують, як казав класик, «троянди й виноград, красиве і корисне», шануючи тих, хто пішов за вічну межу. Сьогодні на шпальтах нашої газети ми розповімо про дві дружні династії: Нікітічей - Петренків - Бугайчуків - Іванових (загальний стаж роботи на залізничному транспорті - 512 років); Бєшенкових - Логвиних - Гладишевих (загальний стаж роботи - 326 років). Проте у журналістських блокнотах є розповіді про Бієнко - Владико - Солоха - Дорошенко (загальний стаж роботи - 284 роки); Нитченко - Пастернаків - Шелупців - Гусаків (загальний стаж роботи - 233 роки); Білошицьких - Шульженко - Познахаревих (загальний стаж роботи - 223 роки) та багатьох інших династій. Біжать бурхливі потоки шумної ріки, що зветься Життя. Народжуються нові й нові покоління залізничників. Є чим пишатися, є чим вразити не тільки колег по депо, дистанції, вокзалу, дирекції, управлінню залізниці, а й гостей з інших сталевих колій. Так було, так є, так буде!

    На нашій залізниці є чимало родин, чий спільний трудовий стаж вимірюється десятками, а то й декількома сотнями років. Та, напевне, небагато знайдеться таких, в яких ця цифра перевищує половину тисячоліття, а династія складається уже із п’яти поколінь. І все ж вони є. Про одну із таких родин - подальша розповідь.

    Створення залізниці між Києвом та Брестом ще у позаминулому столітті надало можливість багатьом людям знайти собі роботу, а значить - заробіток, щоб утримувати родину, ростити дітей... Серед тих, хто в числі перших прийшов працювати на цю залізницю, був і Михайло НІКІТІЧ. Розпочав він обхідником колії - була колись така професія. І, варто зауважити, важка та відповідальна. Щодня він виходив на визначену йому дільницю, протяжністю з десяток, чи й більше, кілометрів, із доволі важким молотком та великим ключем. Ніс він їх, як правило, на плечах. І, йдучи колією, оглядав кожну шпалу, кожне з’єднання рейок. Коли помічав, що костиль виліз із шпали, ударами молотка заганяв його на місце. А якщо гайка на з’єднанні рейок «відійшла» - тут же застосовував ключ... Так було щодня за будь-якої погоди і влітку, і в холодну пору року. На залізниці й у той час не було перерв у роботі. Тому за станом колії належало постійно наглядати.


    Онуки Олександра Михайловича Оксана і Андрій

    Частенько, обходячи свою дільницю, Михайло Петрович навідувався до будки, що розташовувалась поруч із переїздом через залізничну колію. Заходив не просто так, а щоб подивитися, перекинутись хоч декількома словами із дівчиною, яка чергувала на цьому переїзді. Ці короткі зустрічі й стали у нагоді, щоб одного дня прийти сюди і запропонувати Пелагії Андріївні руку та серце. Вона не відмовила. З того часу й почалося у них подружнє життя, причому у будиночку, що поруч із переїздом, неподалік від Любомля. А це було майже на кордоні із Польщею. Один за одним у Нікітічів народились три сини - Олександр, Володимир та Микола. Жила сім’я хоч і не багато, та дружно. Так би й далі, та розпочалась перша світова війна. Її події, у тій місцевості, розгортались не на користь царської Росії. Німецькі війська перейшли у наступ. Залізничникам, у тому числі Михайлу та Пелагії із малими дітьми на руках, довелось відходити від лінії фронту, попереду відступаючих військ. Ледь живими дістались до Коростеня. Тут для залізничників знайшлася робота, а також притулок. Зажили спокійно, і в родині Нікітічів знайшлося ще два сини - Тимофій та Степан.

    Хлопці зростали, за можливістю навчались, допомагали батькам вести домашнє господарство, щоб мати за рахунок чого прожити. А це, на той час, було ой як важко. Перша світова війна змінилась революційними перетвореннями, а потім розпочалась і громадянська війна. Й увесь цей час станція Коростень перебувала під обстрілом, переходила під володіння то одних, то інших «правителів». А від частих бойових дій страждали жителі міста, здебільшого - залізничники.

    Нікітічів горе обійшло стороною - усі вижили. Постало питання працевлаштування. Першим на залізницю, за прикладом батьків, 1927 р. пішов працювати найстарший - Олександр. Призначили його помічником кондуктора вантажного поїзда. На сьогодні вже мало хто знає, що це за фах, тому поясню. Колись кожен із вантажних потягів супроводжував кондуктор із одним чи двома помічниками. Вони не лише оберігали вантаж та доправляли документи на майно, яке перевозили, а й забезпечували гальмування потягів. Помічник кондуктора їздив на спеціальній прибудові до останнього вагона і за сигналом машиніста - три гудки, ручними гальмами (централізованих пневматичних на той час ще не було) - зупиняв потяг. Коли лунало два гудки, відпускав гальма. Після цього поїзд рухався далі. Робота, ніби й проста, та виконувати її доводилось за будь-якої погоди як вдень, так і вночі. А взимку їздити на прибудові до вантажного вагона було не дуже затишно. Та Олександр на таку роботу не скаржився. Більше того, він заохотив до неї й молодших братів. І вони пішли за ним та розпочали працювати на залізниці. Лише Степан, через отриману травму ноги під час Другої світової війни, не зміг займатись цією справою. Він усе трудове життя шоферував. А його брати продовжували сімейну справу. До залізничного стажу батьків, а він у Михайла Петровича склав 40 років, а у Пелагеї Андріївни - 30 років, додали й свій.

    Старший із синів - Олександр - невдовзі після навчання став черговим по станції Денгофівка. У повоєнні роки доля його «закинула» аж до Сибіру, на заслання. І лише у шістдесяті роки він повернувся до Коростеня, де завершив трудову діяльність приймальником поїздів у місцевому вагонному депо. Його трудовий стаж складав 42 роки, щоправда, через втрату архівних документів Козятинського відділка дороги під час війни він і до сьогодні не може цього підтвердити. Зате нинішнього року Олександр Михайлович відзначив свій столітній ювілей. Ще довше, аж 44 роки, на залізниці працювала теле-графісткою його дружина - Ніна Миколаївна. Вона також продовжила залізничну династію. Її батько - Микола Дмитрович КАМІНСЬКИЙ віддав залізниці 41 рік і завершив трудову кар’єру товарним касиром на ст. Погребище.

    Молодші брати Олександра теж довго «топтали» залізничну стезю. Володимир Нікітіч за кар’єрою, як кажуть, не гнався. Розпочав він працювати кочегаром паровоза в Коростенському депо і з цієї посади через 40 років вийшов на пенсію. Про роботу кочегара паровоза на сьогодні також не усі мають уяву. Зазначу, що його обов’язком було підтримувати вогонь у топці парового котла. Ніби й нічого складного. Але зазначу, що під час кожного рейсу в паровозі використовувалось по декілька тонн вугілля. А його необхідно було завантажити у спеціальний тендер паровика, а звідти впродовж усього шляху, на ходу, підкидати паливо у «пічку» і підтримувати в ній належний температурний режим - інакше паровоз зупиниться. Тож і важко уявити, скільки тонн «чорного золота» перелопатив за 40 років Володимир Михайлович.

    Ще один із братів Нікітічів - Микола - просувався службовими східцями саме на залізниці. Він розпочинав трудитись оглядачем вагонів у депо ст. Коростень. І дослужився до майстра пункту технічного обслуговування вагонів. Щоправда, на це йому знадобився аж 41 рік. Робота, якою займався Микола Михайлович, відома й сучасним залізничникам. Хочу лише зазначити, що простою її не назвеш. Оглядати, вірніше, перевіряти справність кожного із вантажних вагонів, які заходили на станцію, доводилось за різних погодних умов - у спеку чи лютий мороз.

    Найбільшу службову кар’єру на залізниці із Нікітічів другого покоління зробив Тимофій. Він здобув вищу освіту і працював на різних посадах, а розпочинав черговим по станції. Завершив трудову діяльність через 42 роки начальником служби перевезень Східно-Сибірської залізниці. Про складність роботи на усіх посадах, які довелось займати Тимофію Михайловичу, можна доволі багато розповідати. Зазначу, що організація руху поїздів - чи не найскладніше завдання на залізниці. Важливо, щоб кожен потяг рухався чітко за графіком і прибув саме на ту станцію, куди йому призначено. Із цим завданням Тимофій Михайлович успішно справлявся.

    Тож брати Нікітічі пройшли тривалий життєвий шлях залізницею, залишивши по собі добрі справи та приємні спогади. І, хоча роботу в нашій галузі вони уже завершили, їх залізнична династія не перестала існувати. Її продовжили діти Олександра Михайловича. Двоє його синів та дві доньки розпочали трудову діяльність саме на залізниці. Найстарший - Микола - після завершення навчання в школі розпочав працювати слюсарем у вагонному депо ст. Коростень під керівництвом дядька. Одночасно й навчався у вузі, щоправда - не залізничному. Це й вплинуло на його подальший життєвий вибір. Та й п’ять років роботи в нашій галузі стали для нього хорошою трудовою школою на усе життя.

    Поруч із старшим братом у тому ж депо слюсарем розпочав працювати і Юрій. Але, на відміну від старшого, молодший із Нікітічів віддав залізниці майже 15 років. Лише захворювання змусило його залишити цю справу. На залізниці Юрія Олександровича замінила дружина - Валентина Володимирівна, яка уже понад десять років працює оператором технічного відділу Коростенської дирекції залізничних перевезень.

    За братами на залізницю прийшли й сестри Нікітіч - Галина та Людмила. Обидві, хоч і в різні роки, але все ж розпочали з «крайніх» посад - стрілочницями, вірніше - черговими стрілочних переводів на ст. Коростень-Подільський. Але на цьому схожість в їх біографіях закінчилась. Старша із сестер поступила на навчання до педагогічного інституту. А по завершенні... знову повернулась на залізницю. Працювала на інженерних посадах, у парткабінеті (був колись такий), згодом - у кадрових структурах. Три роки тому, коли трудовий стаж перевершив півстоліття, вийшла на пенсію. Та «відсиджуватись» на заслуженому відпочинку не стала. Й до сьогодні Галина Олександрівна працює в Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту.

    Найменша із третього покоління Нікітічів-залізничників - Людмила - не відривалась від залізничних магістралей навіть під час навчання. Здобувала спеціальну освіту заочно. Якось на коліях, коли переводила стрілки, зустріла і свого судженого. Він, на той час помічник машиніста тепловоза Іван ПЕТРЕНКО, проїжджаючи станцією Коростень-Подільський, частенько із віконця поглядав на молоду, симпатичну дівчину, із прапорцем у руках. Познайомились, через рік одружились. Разом почали навчатись в інституті, разом ростили дітей... А доля кидала їх із станції на станцію. Врешті привела до Києва, де живуть й працюють до нині. А записи в їх трудових книжках засвідчують, що сумарний час їх роботи в нашій галузі вже наблизився до 80 років. Думається, на цій цифрі він не зупиниться. Як не зупинила свій розвиток на третьому поколінні велика залізнична династія.

    Продовжувачами стали всі троє дітей, які народилися у Галини Олександрівни та Людмили Олександрівни. У старшої - донька Анжела. Вона, після завершення навчання в Київській філії Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, прийшла у колійне господарство. Йому залишається вірною й на сьогодні, працює економістом у розрахунковому центрі перевезень Укрзалізниці.

    Не мріяла про іншу роботу, окрім залізниці, і дочка Людмили Олександрівни та Івана Васильовича - Оксана. Одразу ж після школи подала вона заяву з проханням прийняти її на роботу до відділу кадрів вокзалу ст. Житомир. Там, зваживши на наполегливість дівчини, прийняли її працювати телетайпісткою. Освоївшись на цій посаді, вона розпочала й навчання у Київському технікумі залізничного транспорту. Згодом її призначили товарним касиром. Вийшла заміж, однак залізницю не залишила. Навпаки, вирішила поповнити свої знання, щоб із більшою віддачею працювати. І на сьогодні вже навчається на п’ятому курсі залізничного університету (заочно), а заодно й працює інженером відділу кадрів Київської дирекції залізничних перевезень. І до загальної трудової скарбниці залізничної династії вже додала 18 років трудового стажу.

    Трохи менше - 13 років - вніс у цю скарбницю молодший брат Оксани - Андрій. Він також вирішив розпочати кар’єру на залізниці «з низів». Тому й вступив на навчання до Козятинського професійно-технічного училища. За здобутою спеціальністю працював черговим на невеличких станціях поблизу Житомира. Згодом перебрався й на вузлову. Навчання продовжив у залізничному університеті. А сьогодні колишній складач поїздів, черговий по станції працює поїзним диспетчером Київської дирекції залізничних перевезень. Хоч важка і відповідальна ця робота, та з обов’язками молодий залізничник справляється успішно. Напевне, в цьому йому допомагає відчуття належності до великої залізничної родини.

    Гордиться своєю належністю до славної династії й наймолодша її представниця - Марина, донька Анжели Валеріївни. Вона започаткувала вже п’яте покоління залізничників, яке ведеться від Михайла Петровича та Пелагеї Андріївни Нікітічів. І, хоча вона працює всього чотири роки, на залізницю прийшла надовго. Для цього є відповідна освіта, здобута у Київському електромеханічному технікумі та Харківській академії залізничного транспорту, і велике бажання продовжувати сімейну справу. Тож династія продовжується. І, хочеться сподіватись, її розвиток не зупиниться. Резерви, хоч і не дуже великі, для цього є. У родинах Оксани Іванівни та Андрія Івановича зростають три доньки - Тетяна, Іванна та Анастасія. Можливо, усі вони, чи хтось із них, поповнить п’яте покоління династії. А за ним буде й шосте... Тож залізничному роду Нікітічів нема й не буде переводу

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05