РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 30 (29 серпня 2008) 

  • Борис Олійник – перший президент Укрзалізниці


    Борис Олійник

    На жаль, автору цих рядків не довелось зустрічатись із цією видатною людиною. Тому, щоб хоч у чомусь не схибити, посилатимусь лише на документи та спогади тих, хто разом працював, часто спілкувався з ним. Таких людей на нашій залізниці, зокрема на території Жмеринської дирекції залізничних перевезень, доволі багато, адже з нею пов’язана трудова діяльність та майже усе життя Бориса ОЛІЙНИКА.

    А воно у нього не було простим. Та найважчим періодом у житті, за зізнанням самого про-славленого залізничника, був той, що припав на створення Укрзалізниці.

    Серед депутатів Верховної Ради, які 24 серпня 1991 р. проголосували в підтримку Акту Незалежності України, був і тодішній начальник Південно-Західної залізниці Борис Олійник. Це доленосне рішення для нашої країни стало й визначальним для українського залізничного транспорту. Менше ніж через місяць спеціальна робоча група розглянула питання про утворення Державної асоціації залізниць України і про вихід зі складу МШС СРСР. А 14 грудня того ж року Кабінет Міністрів видав постанову про утворення Державної адміністрації залізничного транспорту України. Її президентом було призначено Бориса Степановича, але з посади начальника столичної магістралі його ніхто не збирався звільняти. А управління Південно-Західної стало базою для створення і розгортання діяльності апарату Укрзалізниці. З того часу у керівника, що обіймав уже дві посади, турбот значно додалося.

    - Для Бориса Степановича розпочався період напруженої, відповідальної та скрупульозної роботи, - пригадує один із найближчих соратників нашого героя Юрій БІЛОУС. - Його робочий день значно збільшився, затягувався часто до опівночі. Щодня - чисельні наради, консультації, поїздки, візити... Потрібно було розробити і створити структуру управління Держ-адміністрації, підібрати надійні кадри, налагодити зв’язки та взаємодію між усіма структурами галузі. Звичайно, не все одразу лагодилось, адже доводилось йти невідомим шляхом, стикатись із непорозумінням, а деколи й - відвертою протидією. Однак авторитет, фаховий досвід, людська мудрість допомагали Борису Степановичу в багатьох важких ситуаціях знаходити вірне рішення.

    Авторитет, школа життя, людська мудрість - ці три чесноти, відзначені соратником Б. Олійника, і визначали сутність керівника залізниці, державного діяча.

    Спробуймо й ми дослідити велич цих трьох «китів», на яких утримувалась «планета» на ймення Борис Степанович Олійник.

    Авторитет - чим він визначається? Популярністю, шанобливим ставленням керівництва, повагою серед колег? Певною мірою, так. У нашого героя усе це було. Його ім’я добре відоме не лише на теренах, де пролягають колії Південно-Західної залізниці, а й у всій Україні та за її межами. Чи не тому його обирали депутатом Верховної Ради аж трьох скликань?! Призначення президентом Укрзалізниці засвідчує визнання у керівництва держави.

    Доводом про авторитет є також почесні звання, відзнаки та нагороди. І цим Борис Степанович не був обділений. Його працю відзначено п’ятьма орденами та багатьма медалями. Він - «Заслужений працівник транспорту України», удостоєний знаку «Почесному залізничнику», його визнано Почесним громадянином Конотопа, де він свого часу очолював відділок залізниці...

    Та найвищою ознакою його авторитету є поважне ставлення, визнання та шана від працівників магістралі, а це - і керівники підприємств, структурних підрозділів, і рядові робітники. Під час комісійних об’їздів чи інших робочих поїздок залізницею Борис Степанович завжди мав безліч зустрічей зі своїми підлеглими, багатьох із яких знав особисто. Та і люди не ховались від нього, як від деяких інших керівників за принципом - «подалі від начальства», а, навпаки, тягнулись до нього, щоб по-спілкуватись, вислухати поради. Або й звернутись із проханням.

    Про таке його ставлення до людей довелось чути від багатьох працівників залізниці та ветеранів нашої галузі.

    - Доля мене зводила багато разів із Борисом Степановичем, - розповідає колишній начальник ст. Бар Микола СТАДНІЙ. - Мушу зізнатись, що деколи від нього діставалось, як кажуть, на горіхи. Це тоді, коли він виявляв якісь недоліки на станції. А від його пильного ока жодне відхилення від норм не могло сховатись. Та у більшості випадків чув від нього поради, рекомендації, настанови, деколи й похвалу. Щоразу він запитував про проблеми, допомагав у їх вирішенні. А вони були, особливо, коли господарським способом зводили житловий будинок для станційних працівників. Бувало, їздив до Києва, щоб звернутись по допомогу до начальника залізниці. Він завжди знаходив час, щоб вислухати мене та допомогти.

    Як цінні реліквії, зберігає ветеран-залізничник виписки із наказів, виданих Борисом Олійником, про його заохочення. В одному з таких документів, датованому одинадцятим квітня 1983 р., знаходимо і такі слова: «відзначаючи керівну роль начальників станцій у досягненні виробничих успіхів при виконанні планових завдань, наказую: оголосити подяку і видати грошову премію 40 карбованців Стаднію М. П. - начальнику станції Бар».

    Такими ж приємними спогадами про нашого героя поділився і колишній начальник вокзалу ст. Вінниця, удостоєний відзнаки «Почесному залізничнику», В’ячеслав КРАВЕЦЬ:

    - За 15 років, протягом яких мені довелось очолювати колектив вокзалу, Борис Степанович багато разів зупинявся у Вінниці, заходив на вокзал, щоб ознайомитись зі станом справ. Не можу сказати, що він завжди залишався задоволений побаченим - на той час будівля потребувала ремонту, та «розносів» не влаштовував. Вимагав виправлення ситуації і надавав допомогу для цього. Коли до нього звертались працівники, кожного уважно вислуховував і давав доручення, щоб ту чи іншу проблему вирішити. За це його усі поважали.

    - Під час чисельних поїздок, - ділиться своїми спогадами ветеран нашої залізниці Григорій МІРОШНИК, - прислухавшись до перестуку коліс, без приладів Борис Степанович чітко міг визначити бальність колії. Більше того - добре знав буквально кожну п’ядь колії. І це не творче перебільшення. Прийнявши естафету від легендарного Петра Кривоноса, він впевнено вів «локомотив» столичної магістралі протягом дев’ятнадцяти років...

    Перебування на посаді такий довгий час - це дійсно величезний досвід. Та здобував його залізничник, не лише керуючи Південно-Західною залізницею. Свою трудову діяльність Борис Олійник розпочав черговим по станції Могилів-Подільський після закінчення навчання у Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту. Невдовзі його при-значили начальником ст. Сулятинська, потім - Гречани. А далі - начальник відділу експлуатації, заступник начальника Жмеринського відділку залізниці. Очолював він і Гайворонський та Конотопський відділки...

    Сходження службовими щаблями, як бачимо за рядками біографії, відбувалось послідовно, через відповідальні і, можна сказати, ключові посади на залізниці. Робота надавала досвіду майбутньому керівникові високого рангу.

    А на новій посаді професіоналізм, досвідченість визначались не лише знанням структури та технічного стану залізниці. В першу чергу - баченням перспективи, стратегії розвитку, умінням організувати людей на досягнення визначених цілей.

    Це було ой як не легко робити в перші роки становлення нашої молодої держави та її залізниці! Адже економіка занепадала, а транспортна система дійшла до межі.

    - Вихід із нинішнього стану вбачаю, як не дивно може видатись, саме в нарощуванні обсягів перевезень, - зазначив Борис Степанович в інтерв’ю нашій газеті наприкінці 1998 р. - При цьому має бути їх здешевлення і скорочення транспортних витрат. Надії покладаємо на те, що з підйомом виробництва при давно очікуваному і неминучому виході країни із кризи, ми найближчим часом інтегруємося у транспортні структури великих регіонів Європи і світу. Наші сподівання ґрунтуються на зростанні зацікавленості світових економічних центрів до освоєння східних ринків, створенні в недалекій перспективі мережі спільних транспортних коридорів у напрямку Схід - Захід, відповідної нової транспортної інфраструктури. Прогрес має охопити усю транспортну систему України, сумісні з нею структури економіки...

    Ці слова, сказані ще майже десять років тому, стали пророчими, багато в чому уже здійснились, але і сьогодні актуальні, можуть сприйматись як програмні.

    В інтерв’ю іншому виданню Борис Степанович вдається до філософських суджень щодо ролі залізниці у суспільстві, у вихованні та формуванні людського характеру. Це також відкриває одну із граней його обдарованості та мудрості.

    - Залізниця є і буде в досяжному майбутньому головним перевізником вантажів та пасажирів у державі, - стверджує він. - Її безперервний напружений ритм, постійна відповідальність за безпеку руху поїздів сформували унікальний тип працівника. Його вирізняє високий професіоналізм, надзвичайне відчуття відповідальності, виняткові моральні якості, уміння працювати за екстремальних умов. І недарма кажуть, що дорога у нас залізна, а люди - золоті.

    Магістраль виконує для суспільства немало різних функцій, - продовжує свої роздуми Борис Степанович. - Одна із них - культурна. Кожна споруда вокзалу має свій неповторний вигляд. До їхнього проектування завжди долучались відомі архітектори. Зали прикрашали полотнами кращих художників. Вокзали ставали осередками культури, особливо в невеликих населених пунктах. Окрім того, залізниця дала суспільству чимало творчих особистостей: письменників і художників, музикантів і співаків, винахідників і державних діячів...

    Думається, час звернутись і до витоків тої природної мудрості, якою був обдарований наш герой. Народився Борис Степанович Олійник у селі Божиківці, що неподалік від Деражні, на Поділлі. А ці місця славетні не лише своїми чудовими краєвидами, чисельними історичними та культурними пам’ятками, а й багатьма видатними людьми, які тут народились, навчались та створювали мистецькі чи науково-технічні шедеври. Напевне, сама ця земля спонукає до творчості, повної самовіддачі тій справі, яку обрав на все життя.

    Олійники - кріпка селянська родина, з міцним і древнім корінням, яке сягає в історичну глибінь на багато поколінь. І, як було в кожній сільській родині, навички роботи, уміння, традиції передавались від батька до сина, а з ними переходила й народна мудрість, яка накопичувалась впродовж життя багатьох поколінь. Успадкував усе це й Борис Олійник. Та прагнув він перейняти усе прекрасне, художнє. Про його прихильність до живопису, поезії, музики розповідають багато друзів. Любив він і поспівати, коли видавались хвилини відпочинку та була дружня компанія... А сам Борис Степанович розповідав:

    - Навчався я в школі, що у селі Слобідка-Шелехівська, чи просто - Шелехівка. Школа містилась у садибі, яка до революції належала Віктору Модестовичу та Анні Еразмівні Вагарям. Господиня - рідна сестра матері Анни Ахматової. У цю садибу до своєї тітки приїздила поетеса в 1896 та 1912 р.р. У Шелехівці поховано матір Анни Ахматової - Інну Еразмівну Горенко. Нині в селі створено музей поетеси. Місцеві жителі поприносили до нього багато речей - столи, стільці тощо, що рознесли колись із маєтку їх батьки чи діди. Тож ще з дитинства я захоплююсь поезією. Спеціально цікавився трагічною долею Анни Ахматової, її чоловіка - поета Миколи Гумільова, їх сина Лева, історика і культуролога, який провів багато років у радянських тюрмах...

    Створення народних музеїв на Поділлі, зокрема й на Деражнянщині, стало уже доброю традицією. От і у приміщенні вокзалу ст. Деражня наприкінці 2000 р. - через рік після смерті Бориса Олійника від рук найманого вбивці, земляки, залізничники вирішили створити музей Південно-Західної залізниці та її колишнього начальника.

    - Нас часто запитують, чому саме у Деражні створено музей столичної магістралі? - розповідає в одній із своїх газетних публікацій директор музею

    В. Куцюк. - Ми відповідаємо, що у такий спосіб вдячні деражнянці вирішили вшанувати невтомних працівників залізниці, завдяки яким місцеві жителі здобули можливість зв’язку із зовнішнім світом. 1871 р. відкрито залізничне сполучення у бік Проскурова і Жмеринки. До того ж, неподалік село Божиківці, де народився й зростав Борис Олійник, про якого ми пам’ятаємо.

    Шана до славетного земляка виразилась у створенні спеціальної експозиції, в якій відображено його життєвий шлях від учня школи до керівника Південно-Західної залізниці, першого президента Укр-залізниці. А шлях цей був важким і тернистим, та прославлений залізничник пройшов його мужньо і чесно…

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05