РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 28 (15 серпня 2008) 

  • Південно-Західна переймається чужим горем

    На екранах різних каналів телебачення йдуть програми такі як «Жди меня», «Ключовий момент» тощо. Кожна з історій, що проходять перед нашими очима, бере за душу. Близькі, рідні люди, які загубилися в морі житейської суєти, навіть через десятки років тягнуться одне до одного, а зустрітися їм допомагають ті, хто створює ці передачі. Вони проводять величезну пошукову роботу по всій території колишнього Радянського Союзу. Результат її ми бачимо прямо в студії: люди зустрічаються, не приховуючи своїх почуттів, своїх емоцій. Разом із героями передач емоційну напругу переживають і глядачі, бо людські долі - це та тонка сфера земного буття, котра нікого не залишає байдужим.

    «Хочу познайомитися з мамою...»

    Передача «Жди меня» створюється в Москві. Але ж і в інших державах, котрі перебували колись в ареалі простору СРСР, ці проблеми актуальні. Телеканал «Інтер», на якому транслюється московська передача, звернувся до керівництва Південно-Західної залізниці з проханням дозволити зустрічі з людьми проводити на Південному вокзалі ст. Київ-Пасажирський. Один раз на два місяці на Південний вокзал з’їжджаються люди з усієї України. Вони терпляче чекають, коли настане 15-а година і розпочнуться зйомки для цієї програми.

    Як правило, тут, в Україні, люди розшукують найближчих родичів. У київському блоці передачі немає сюжетів, які детально розповідали б про причини, що спонукали звернутися за допомогою до телебачення. Кожному учасникові надається лише декілька секунд, щоб він на камеру міг показати фото того, кого розшукує, назвати його ім’я та в кількох словах розказати, за яких обставин і коли людина зникла.

    Кореспондентам «Рабочего слова» довелося бути присутніми на таких зйомках. Ми дізналися, що, на жаль, не всім, хто прагне «вийти на камеру», вдається зробити це з першого разу, і вони приїжджають сюди ще й ще. Трапляється, роками ведуть листування та телефонні переговори з відомими телепрограмами. Того разу людей, котрі розшукують своїх близьких, було кілька десятків. Дізнавшись, що тут є представники й інших ЗМІ, люди охоче спілкувалися з нами. Шансів, що наша газета допоможе комусь віднайти своїх рідних, може, не так вже й багато, але раптом... хтось прочитає, іншому перекаже. Адже люди зрозуміли, що, спілкуючись з кореспондентами «Рабочего слова», вони можуть розповісти більше, ніж сказати на камеру.

    І справді, не можна було залишитися байдужим до жодної почутої історії. Певна група учасників передачі сподівається знайти своїх матерів, котрі, давши їм життя, відразу й відмовилися від них. Щоправда, у кожного - за різних обставин. Діти роками розшукують і не втрачають надії. Нам дозволили назвати їхні імена. Ми познайомимо читачів лише з деякими історіями.

    Людмилі Шабаліній, дякувати Богові і добрим людям, котрі зустрілися на її життєвому шляху, вдалося знайти своє місце у цьому світі. За словами дівчини, у дводенному (виділено авт.) віці вона залишилася зовсім одна. Із пологового будинку (м. Севастополь) немовлям вона потрапила до дитячого будинку у Рівненській області й до сьогодні її доля пов’язана з цим регіоном. Дівчинка вже в дитинстві усвідомлювала, що знаходиться в нерівних умовах з тими, у кого є батьки, і прагнула чогось досягти в житті, щоб відчувати повноцінну радість людського буття та стати самодостатньою особистістю. Тому добре вчилася в школі-інтернаті для дітей-сиріт, затим «на відмінно» закінчила училище культури у м. Дубно. Зараз Людмила - студентка культурологічного факультету Рівненського університету культури. Як прагнула чогось досягти у цьому житті, так само наполегливо з дитинства розшукує й свою маму.

    Дівчині відомо, що мати, Ольга Єгорівна Шабаліна, 1954 р. народження, відмовилась від неї офіційно, а також те, що у шлюбі з вказаним у свідоцтві про народження батьком вона не перебувала. Відомо також, що на той час Ольга проживала у м. Шахти Донецької обл. Та за всі ці роки жінка ніколи не намагалася знайти свою доньку.

    - А я шукала маму все своє свідоме життя, - говорить Людмила. - Мені допомагали вчителі й вихователі в школі, в училищі. Тепер я доросла - і настирливі пошуки веду сама. Писала на адресу усіх передач, які займаються розшуком людей, і ось через чотири роки отримала запрошення приїхати на Південний вокзал у Києві.

    - А Ви простили маму? - запитую.

    - Мабуть... так, - на очі дівчини навертаються сльози. - Я хотіла б з нею зустрітися, познайомитися, подивитися їй в очі. Зла в душі не тримаю...

    Для людини, яка виросла в сім’ї, дивно звучать слова «познайомитися з мамою», але і це - реалії життя... і так хочеться, щоб ця зустріч і знайомство відбулися.

    Охоче з кореспондентами «Рабочего слова» спілкувався й Юрій Борисенко. Його доля розпочиналася подібно. Склалася, як він сам вважає, щасливо. Та незважаючи ні на що, він теж розшукує свою матір, яка, народивши хлопчика у квітні 1968 р., підкинула його на поріг дитячого будинку №1 у Києві по вул. Керосинна. Коли малюкові виповнилося два з половиною роки, його усиновили прийомні батьки й забрали в

    м. Павлоград Дніпропетровської обл. Підростав хлопчинка безтурботно й щасливо, оточений ласкою й любов’ю батька й матері. Так само, як і його ровесники, вчився у школі, успішно закінчив вищий учбовий заклад. Тепер сам працює в інституті економіки та управління. Одружений. У родині підростають донька і син, сповна отримуючи любові й тепла від тата й мами, бабусі й дідуся.

    Отже Юрій відбувся як особистість, як син своїх батьків і як батько своїх дітей. Ніхто ніколи не нашіптував йому, що батьки у нього не рідні.

    Про це він довідався від своєї прийомної матері. Вона розповіла синові, що його справжнє прізвище Камін. Коли працівники дитячого будинку в Києві знайшли на порозі крихітний живий згорточок, то дали йому те прізвище, ім’я й по-батькові, що були вказані в записці.

    - Таємницю нашої родини мама мені відкрила, коли я був уже одружений і у нас з дружиною були діти, - розповідає Юрій. - На той час я був уже не просто дорослим, а цілком сформованою особистістю, з певним життєвим досвідом і світосприйняттям. Тому ця звістка ні на йоту не похитнула в моїй душі моїх найкращих почуттів до моїх батьків. Вони так і залишаються найріднішими для мене людьми. Адже від того часу, як я став усвідомлювати себе, вони для мене - тато й мама, і я переконаний, що кожен порух моєї душі відлунювався в їхніх серцях. Вони завжди раділи з моїх успіхів і болісно переживали через мої невдачі. Тепер, розшукуючи свою рідну матір, я ще глибше поважаю своїх батьків. Тим більше, що розумію, як нелегко було зважитися моїй мамі на такий крок.

    А було це так. Якось мама мені сказала:

    - Синку, ми з татом щасливі, що ти у нас є. Ми живемо, хвалити Бога, своєю великою родиною в радості й любові. Однак мені неспокійно від того, що десь на світі є жінка, котра дала тобі життя. Ми їй вдячні за тебе. Сама ж вона, можливо, не один раз страждала від розлуки з тобою. Не будемо її корити, але якщо тобі пощастить її знайти, ми будемо раді. Минуло вже майже сорок років, як вона відмовилася від тебе. Але, може, їй сутужно зараз і поруч з нею немає жодної рідної душі. А у нас місця багато. Нехай вона живе у нас. Їй буде легше, а у тебе буде дві мами.

    І ось вже декілька років поспіль Юрій розшукує ту, яка дала йому життя. Неодноразово писав на адресу передачі «Жди меня», «Ключовий момент» тощо . Його історію публікувало кілька українських журналів, він наймав приватного розшукового агента, давав повідомлення в Інтернет тощо. А розшукує, каже, не тому, що йому від рідної матері щось потрібно. Навпаки, щоб на старості років підставити їй своє чоловіче (синове) плече за умови, що вона потребує такої підтримки.

    - А якби життя її склалося щасливо, - закінчує свою розповідь Юрій Борисенко, - то ми з татом і мамою щиро пораділи б за неї...

    Якби знайшлися матері цих двох респондентів, то вони б, за їхніми словами, вважали себе абсолютно щасливими. На сьогодні й у Юрія, і у Людмили є опора в житті, є той стрижень, котрий дозволяє міцно триматися на ногах. У Юрія є батьки, дружина, діти, достойна робота. Людмила вчиться в університеті. А сьогодні, погодьмося, вихованцю дитбудинку не так легко здобути вищу освіту, яка для людини цілеспрямованої і вольової все-таки відкриває перспективи відчувати себе в суспільстві гідно, а не на його узбіччі.

    Ми розповіли дві щасливі історії. На передачу ж приїхали й діти, яким менше поталанило в житті, які й ставши дорослими, перебувають у так званих притулках, богадільнях тощо, й свої надії на зустріч з рідними людьми вони пов’язують, безперечно, з поліпшенням свого суспільного становища, власної долі. Шукають опори й підтримки, захисту й тепла.

    Вражає своєю безнадійністю історія трьох матерів із Кривого Рога, які тепер пов’язані, як невидимими нитками, однаковим своїм горем. Проживали собі у Кривому Розі в одному будинку звичайні родини. Любов Кравченко, Вікторія Лазаренко та Інна Матвеєва, як і всі, ходили на роботу, а їхні діти - хлопчики десяти, одинадцяти та дванадцяти років, прийшовши зі школи та поробивши уроки, виходили у двір гуляти. В один із травневих днів 2003 р. прийшли мами з роботи, а дітей немає. Сусіди бачили, що хлопці, як завжди, гуляли, а ось коли та як зникли, ніхто не знає. Міліція до цього часу розшукує. Різні версії висували правоохоронці. Та найстрашніша серед них та, що дітей вже немає серед живих - їх могли викрасти як донорів для чорного бізнесу медиків-злочинців. Матері не можуть у це повірити і ось уже майже п’ять років самостійно ведуть пошук своїх дітей, і немає меж материнському горю.

    Отже лише з однієї зустрічі на Південному вокзалі у м. Києві про непрості людські долі можна ще оповідати й оповідати. І той факт, що стражденні своїм горем люди можуть прийти на Південний вокзал, щоб закинути у світ інформацію про свої біди, це багато чого варте. Тим більше для нас, залізничників, які надали для цього свої виробничі площі. А отже - не байдужі до людського горя.

    «Магнолія-ТВ» повертає батькам дітей

    На початку липня нинішнього року на адресу начальника Південно-Західної залізниці надійшов лист від генерального директора телекомпанії «Магнолія-ТВ». В ньому, зокрема, говориться: «Шановний Олексію Мефодійовичу! Ми щиро вдячні Вам за Вашу особисту участь у впровадженні «Служби розшуку дітей» на Караваєвих Дачах. Завдяки цьому ефективність розшуку дітей значно збільшилась! Від імені усіх батьків, до яких повернулися діти, щиро дякуємо Вам і всьому колективу Південно-Західної залізниці за допомогу і небайдужість!»

    У листі перераховується сімнадцять прізвищ дітей, які за допомогою благодійної служби розшуку дітей повернулися до своїх батьків.

    На телеекранах, в комп’ютерній інформації в метрополітені, міському транспорті ми щоденно бачимо повідомлення від телекомпанії «Магнолія-ТВ» в рамках благодійного проекту «Служба розшуку дітей». У кінці минулого року один із відділів цього проекту розмістився в павільйоні зупиночної платформи Караваєві Дачі Київського залізничного вузла. Ця платформа розташована в зручному центральному районі столиці. Тут працюють з десятої до двадцятої години і сюди вільно без перешкод може зайти кожен зі своїми проблемами. Всі послуги надаються безкоштовно.

    ...Ми розмовляємо з психологом «Телекомпанії-ТВ» Оленою Письменною. Прошу розповісти кілька випадків, коли їхня робота, як то кажуть, увінчалася успіхом, а батьки змогли обійняти своїх дітей.

    - На жаль, без дозволу батьків, - говорить Олена Юріївна, - не можемо в деталях переповідати жодну історію. Коли діти залишають домівку, для батьків - це величезна психологічна драма, якщо не трагедія. На вулицю втікають не лише від злиднів або від батьків, які заглядають у чарку. На вулицю йдуть із дуже благополучних сімей. Здавалось би, є в сім’ї добробут, чудові житлові умови, діти ситі, добре одягнені. Однак їм не вистачає батьківської любові, родинного тепла, уваги... Батьки живуть у шаленому ритмі, переймаючись своїми бізнесовими, кар’єрними турботами, а щоб приділити увагу дітям, часу, часто-густо, не вистачає.

    Про один такий випадок Олена Письменна все-таки розповіла. Назвемо дівчину Олеся, не прив’язуючись географічно до місця події. П’ятнадцятирічна донька довго готувалася до розмови з матір’ю, а та була вся у своїх турботах. Настав час, коли дівчина ініціативу щодо відвертої розмови з мамою категорично вирішила взяти до своїх рук. Вона приготувала святкову вечерю й наполегливо чекала приходу матері. Сподівалася, що мамине серце розчиниться в доньчиній увазі до неї. Мама похвалила Олесю, подякувала за дуже смачну вечерю. Та коли дівчина розпочала відверту розмову, мама сказала: «Сонечко, я падаю з ніг, давай поговоримо завтра». ...І пішла до спальні. Навздогін лише почула: «Завтра вже не настане, я їду з дому». Мати цим словам не надала належного значення, у відповідь лише сказала щось на зразок: нікуди ти не поїдеш, завтра поговоримо... Ось уже другий рік мати розшукує дочку, а від неї - жодної вісточки ...

    Працівники благодійного проекту служби розшуку дітей працюють лише зі зверненнями громадян. З тими, хто приходить особисто або у телефонній розмові хоче викласти свої проблеми.

    Трапляються, щоправда, часом і курйозні випадки, коли мами або бабусі, як то кажуть, посеред білого дня можуть загубити своїх діток. Так, на базарі, в районі Караваєвих Дач і мама, і бабуся так захопилися покупками, що обидві не вчулися, як кудись зникла їхня двох з половиною років дівчинка. Перехожі звернули увагу на те, що такий маленький пішохід самостійно рухається вулицею. Взяли за ручку і привели у «Службу розшуку дітей» (вивіска розташована на фасаді павільйону Караваєві Дачі). Через кілька годин мати вже тримала Оленку на руках. Та лише можна уявити, що за цей час пережили і мама, й бабуся.

    Всі звернення у Службу, звичайно, фіксуються, ведеться ретельний облік всіх звернень та їхніх результатів. Є тут і Книга, я б її назвала, Подяк. Одну з них моя співрозмовниця дозволила процитувати дослівно: «Величезна вдячність за Ваше велике Серце, Вашу любов до дітей». Під нею - підпис начальника Південно-Західної залізниці Олексія Кривопішина.

    Отже, як бачимо, до людського горя на Південно-Західній залізниці ставляться з розумінням і прагнуть, бодай, по змозі допомагати людям і, зокрема, дітям.

    Ганна БОГОВІС
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05