РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 3 (16 січня 2015) 

  • 102-ге Різдво Миколи СТАРУХІНА

    У місті Бердичів сьогодні проживає лише чотири людини віком понад сто років. Так стверджує статистика. І одним з таких довгожителів є наш залізничник колишній черговий по вокзалу станції Бердичів Микола Данилович СтарухІн. 28 грудня йому виповнилося 102 роки. Ця людина пережила й лихоліття війни, й страшні роки голодомору, й інші виклики долі. Та труднощі лише загартовували його.


    Микола Данилович СТАРУХІН з онуком. 1972 р.

    З Миколою Даниловичем ми домовилися зустрітися у нього вдома. Була обідня пора, коли я підійшов до одноповерхового восьмиквартирного житлового будинку, архітектури, мабуть, ще за сталінських часів. На подвір’ї біля літніх дерев’яних комірчин порався дідусь. Я й звернувся до нього, щоб той показав мені, у якій з цих квартир мешкає Старухін.

    - А, то це ви до мене, - неквапливо відповів той. - То проходьте. Я ось лише візьму лопату. Бо на ніч обіцяють сніг, тож вранці буде чим відкинути його від ганку.

    Зізнаюсь, був приємно здивований зустріти свого майбутнього співрозмовника ось так прямо на вулиці у морозний грудневий день, коли той у свої 102 ще порається по господарству.

    Перше на що звернув увагу, завітавши до оселі ветерана, це - тепло та затишок.

    - У мене індивідуальне опалення. Тож температуру у квартирі регулюю сам, - неначе прочитав мої думки господар. - А от прибратися у кімнатах, приготувати їжу та попрати мені допомагає соціальний працівник. Наталія Броніславівна чудова та чуйна людина. За що я їй щиро вдячний. Мені ж вже важко самому це зробити. Тринадцятий рік, як померла дружина, живу один. Щоправда, мені гріх скаржитися на увагу до себе. Маю онуків, які провідують мене, допомагають сусіди, та й рідний вокзал не забуває. І провідують, і допомагають. Щоправда, колишніх колег по роботі майже нікого вже немає. Це вже сьогоднішні залізничники підтримують ці добрі традиції і не забувають про нас, ветеранів.

    Про себе ветерана розповідає неохоче. Вважає, що нічого особливого в його житті не було. Так - звичайні життєві будні. Родом він із Кіровоградщини. Народився та виріс у селі, де пережив важкі роки голодомору 1932 - 1933 років. Сам вижив, а от батьків втратив. Потім була служба в армії. У 1939-му демобілізували за станом здоров’я: під час тактичних навчань на полігоні обморозив ноги і мало не став інвалідом. Звільнившись, пішов працювати комірником на склад військової частини, що будувала аеродром неподалік Кіровограда. Там і зустрів війну. На фронт з відомих вже причин не взяли, а відправили супроводжувати військове майно в тил, аж за Урал. А вже там став співробітником МВС КДБ на залізниці. У 1944-му отримав призначення на Вінницьку залізницю, де відновлював зруйноване війною залізничне господарство. Потім було звільнення в запас і робота на залізничному вокзалі Бердичева. Саме з посади чергового по вокзалу і пішов на заслужений відпочинок.

    Коли я запитав Миколу Даниловича, які із цієї вже сотні років йому запам’яталися найбільше, той після нетривалих роздумів назвав роки голодомору.

    - Мабуть, тому, що тоді я втратив найдорожчих мені людей - моїх батьків, - вже зі сльозами на очах відповів він. - Це було жахливо. Хоч я був вже цілком дорослим, однак нічим не міг зарадити лихові. Сам вижив, мабуть, лише тому, що мій молодий організм зумів перемогти цей голод. А найщасливіші роки - це, безумовно, народження дітей та онуків.

    При цих словах голос його затремтів і на очі знову накотилися сльози. І лише згодом я зрозумів таку реакцію на свої слова цієї літньої людини, бо з’ясувалося, що декого з них вже немає серед нас.

    - Це боляче, гірко та несправедливо, коли ми переживаємо своїх дітей, - тихо промовив він.

    А от про таємниці свого довголіття ветеран відповідає з посмішкою. І навіть з деякою іронією.

    - Немає їх, - стверджує він. - Працював, як всі люди. Про якісь особливі гени предків ніколи такого від батьків не чув. За дієту чи особливий режим харчування годі й говорити. Мабуть, так Бог визначив. Та однозначно можу сказати, що ніякої фізичної роботи не цурався.

    Підтверджує це і сусідка Миколи Даниловича, пенсіонерка Людмила Вікторівна, що приєдналася до нашої розмови.

    - Данилович у нас майже до своїх ста обкошував траву навколо будинку. І досі полюбляє поратися на подвір’ї, якщо потрібно десь чи горожу поправити, чи прибратися. А книжки та газети читав мало не до останнього часу, поки не став підводити зір.

    У 2012 р. в день свого сторіччя ветеран-залізничник отримав від мешканців міста відзнаку року «Слава Бердичева». Цю пам’ятну нагороду він дуже цінує, а сам диплом, що підтверджує вручення йому цієї відзнаки, висить на почесному місці в його квартирі.

    Своє чергове, вже 102-ге Різдво ветеран відзначив у колі найближчих йому людей.

    - Були онуки, сусіди, ветерани-залізничники. А от день народження не святкую, - сказав він на завершення нашої розмови. - Я вже давно переношу цю дату саме на Різдво.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото з сімейного архіву
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05