РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 48 (19 грудня 2014) 

  • Джерело здоров'я та люб'язності

    Чи можна бути українцем і не знати України? Дивно, сумно, соромно, болісно, але – так

    (Продовження. Початок у №46, 47)

    ЖИТТЄВИЙ НАБІР ВАСИЛЯ ВАСИЛЬОВИЧА

    Тягне до Карпат після побаченого, ближче до народу і традицій. Їдемо на Боржавські полонини (с. Пилипець).

    По дорозі залізнична станція Стрий. За часів Данила Галицького через місто Стрий пролягав торговий шлях з Галича в Україну. У 1387 р. Стрий вже був значним економічним і адміністративним осередком. У 1872-1875 рр. тут будують залізницю, паровозоремонтні майстерні. Стрийський вагоноремонтний завод заснований у 1874 р., постійно удосконалює й освоює нові види ремонту вантажних вагонів. Ця станція зв’язує Україну з Європою. Через неї ідуть поїзди на Будапешт, Братиславу, Белград, Загреб. Саме тут вони зупиняться з давніх часів для технічного огляду.


    Примітно, що саме в Стрию 14 березня 1990 р. над будинком міської ради вперше в Україні піднято національний синьо-жовтий прапор.

    Екскурсовод розповідає: його прабабуся до 1914 р. мешкала в Америці, була небідною жінкою. Мала ювелірні магазини, переїхала на Західну Україну, тут радянська влада все в неї забрала. В цих місцях через хату живуть такі ж пограбовані. Тому це населення не злюбило радянську владу і повставало проти неї.

    Ще цікаво, є тут місцевий природолюб Василь Васильович - у 65 років щосуботи він на Говерлі (2061 м над рівнем моря!). Інші екскурсоводи у нього вчилися. Він не бере з собою туристів без дрібки ізюму, 25 г шоколаду і 50 г коньяку. Це саме той життєво-необхідний набір, вважає Василь Васильович, без якого не вижити у горах, якщо стануться непередбачені обставини.

    І ось ми вже біля канатної дороги на гору Гемба, яка сягає 1,5 км і є найвищою з вершин Боржавської полонини. У «люльку» потрібно сідати на ходу. Тож трохи лячно, ще ж треба встигнути дитину всадовити, не загубити рюкзак, не випустити фотоапарата, та й самій не промахнутися. А ще озирнутися, чи чоловік не обірве усі дроти (бо він у мене габаритний добродій). Порядок! Поїхали.

    Карпатські ялинки такі лапаті, височенні і ростуть на схилах під нахилом. Можна роздивитися шишки на верхів’ях. А над нами літають дельтаплани. Дуже гарно. Під ногами - квіти, різнотрав’я. Попереду сидять велосипедисти, збоків звисають велосипеди. Де ж тут кататися? Раптом внизу чую тріск, шум - між ялинами проглядається петляюча крута доріжка вниз з гори - мчать гірські велосипедисти! Як вони це роблять?! Не покидає думка - раптом стрибати - височенько, ноги поламаєш, мабуть, краще на бочок і котишся собі… Сміх і гріх.

    Приїхали. На горі нам показали схили, на яких ростуть чорниця та брусниця. Уявіть височенну гору, вкриту зверху донизу зеленими маленькими кущиками з чорними та червоними ягідками. Їхнє коріння переплелося і утворило м’яку підстилку, в якій тоне взуття, а земля видається червоною. В місцевих є жарт: на гору люди йдуть з білими зубами і руками, а спускаються - з чорними. Здогадалися, чому?!

    Чоловік все допитувався в екскурсовода, чи водяться у Карпатах ведмеді? Кажуть, у глибині лісів є.

    БІЗНЕС ЦИХ КРАЇВ

    В одному з виступів мого улюбленого «Кварталу-95» був жарт з приводу закарпатських будівельників: «Так, дядьку, працюємо у карпатських шахтах, трошки збираєм шишки, трошки бєлочок…». Думала, приколи. Ага?! І шишок навалом, і білочок, і шахти є. І зовсім виглядає нереальним, що люди справді тут живуть за рахунок дарів природи - білих грибів та чорниці. Торік було відвантажено до Європи 400 т білих грибів і 250 т чорниці. Чорницю тут взагалі називають годувальницею - справжній бізнес для цих країв, користь від якого мають не тільки місцеві жителі, але й усе село. Завдяки збиранню ягід у бюджет села надходять непогані кошти.

    Тому нещодавно у с. Гукливе було ініційовано та зібрано жителями кошти, на які встановлено пам’ятник цій ягоді-годувальниці. Пам’ятник виготовив ужгородський скульптор М. Колодко. Сільський голова урочисто встановив маленький бронзовий кущик з ягідкою.

    Були у захваті - по-перше, ніколи не знали, як та чорниця росте, по-друге, як же люди її тут збирають? Ми тільки два кроки вниз зробили і здається зараз як покотишся, жах охоплює, тому що ти - на 1500 м над рівнем моря! Відразу ціниш працю і розумієш, чому та чорниця не така вже й дешева. До речі, тут вона й солодша й більша за розміром, ніж та, яку продають у Києві.

    А коли вниз поїхали, то краєвид був, як казала нянька із фільму: «Очу-ме-ть»! Полонини, хатки, горби, поля, ліса і гори. Все - різного кольору. Високо-високо летиш, мов пташка, всі так і розкидають руки, як крила, щоб сфотографуватися. Прохолодно тут у небесах. Далеко-далеко видно. Як хороше бути пташкою, куди схотів, туди перелетів, без усяких віз, путівок, сусідів… Незабутні враження.

    Потім нас повели у колибу. А там страви із «місцевого м’яса» - білих грибів! Я ніколи ще не їла їх. Які вони запашні! Коли підходиш до продавчинь з в’язками, то метри за три вже чутно цей приємний аромат, знову згадалося дитинство, коли бабуся сама збирала сироїжки, підберезовики прямо в Києві, у лісі Пуща-Водиця) і сушила на балконі.

    Супчик із сушеними білими грибами, деруни з маринованими і місцева наливка - це шось! Хіба це можна порівняти з японськими суші чи грузинськими хачапурі, російськими щами чи французькими жабами…? Ні! Ні! Українські страви - це фантастика!

    Далі - водоспад Шипіт. Цікаво - звідки така назва? За легендою, розповідає екскурсовод, якось заблукали москалики у карпатських полонинах, та й вийшли на водопад, злякалися і сказали: «Как вода шипит». Ось вам і назва!

    Це один з найкрасивіших водоспадів України. Струмені води зриваються з 14-метрової висоти декількома каскадами, і красиві бризки розсіюються хмарою крапель.

    ШЛЯХОМ ДІВИ МАРІЇ

    Ще цікава відмінність Західної України - скрізь, по трасі, у селах, містах, подвір’ях приватних осель встановлені каплички. Це молитовні зі статуєю Діви Марії, яка благословляє того, хто йде або їде шляхом. Так приємно, ти їдеш, а хтось, завчасно хвилюючись за твою безпеку трудився над капличкою. Також кажуть, що такі каплички ставлять добрі господарі (тут - газди) на знак вдячності за надані йому Богом блага.

    А ще що незвичного, так це - лелеки. Стільки гнізд із лелеками я ніколи в житті не бачила - на дахах, на стовпах, на деревах! Тут є така примовка: «Бусько, бусько, принеси мені Маруську!» Так повинна примовляти жінка, яка хоче мати дитинку. Кажуть, працює точно. Не вірите? Приїздіть і переконайтесь! А у с. Тисів живуть деякий час сірі чаплі. Місцеві жартують: їдять занесену до Червоної Книги закарпатську форельку «Королівська риба» з гірської річки і штрафів не платять.

    Є цікавий звичай - у вікнах будинків часто можна побачити ляльку або квіти. Лялька означає, що в будинку є діти, білі квіти - наречена, червоні - заміжня жінка, жовті - розведена.

    Деякі історики називають Україну колискою народів. Хочеться чи не хочеться в це вірити недоброзичливцям, але, поглинувши в історичні джерела, переконуєшся - це дійсно так. Зараз у Карпатських горах живуть бойки, лемки і гуцули.

    Якщо завітаєте в цей край, не забудьте купити додому сушені білі грибочки, хвойний мед (ще одне моє відкриття. Кажуть, цілющий він такий, що ніякий бронхіт проти нього не встоїть - саме те, що не дає моїй дитині взимку насолодитися зимовими розвагами до схочу), обереги та вишиванки.

    ПЕЧЕРИ ДОВБУША

    Так прониклися історичними фактами, що вирішили побачити ще скелі та печери Довбуша. Пам’ятаю із шкільної програми про нього, як про борця за свободу. Екскурсовод нам попався - клас. Жартує, регоче, приколи відпускає…

    Спочатку вас завезуть у місто Моршин - невеличке містечко на Прикарпатті, але знаний курорт у світі, що розташоване серед тисяч квадратних кілометрів екологічно чистих лісів. Тут також є бювет з цілющою водичкою, спробували - солона-солона (ропа).

    Далі за планом - Сукільські водоспади в с. Бубнище (взагалі їх три: перші два водоспади розташовані на відстані понад 500 м один від одного в селі Сукіль, а третій біля села Бубнище. Тут річка Сукіль спадає кількома широкими каскадами, найвищий з яких - майже 1 м. Загальний перепад води - 5 м. Якраз перед нашим приїздом пройшов рясний дощ, на річці було водопілля. І хоч вода стала каламутною, та красу і мальовничість водоспадів це не зіпсувало.

    Недалеко від с. Бубнище - буковий ліс, ніби потрапляєш у доісторичні часи і джунглі з динозаврами. Білі стовбури, які верхівками чіпляють небо, руками не охопити. Скрізь з-під листя виглядають різні гриби, розумієш наскільки це звично для населення - тут їх навіть ніхто не збирає.

    Далі - різкий спуск вниз, вся «підлога» цього лісу обросла мохом - навколо пеньків, на стовбурах дерев, біля каменних велетнів, замість трави - скрізь. Який він гарний, пухнастий, яскраво-зелений, а з росою як блищить! Корені буків повилазили з-під землі, переплелися чудернацькими каскадами, схожими на півколові сходи, завдяки яким ми тільки і могли спускатися униз по схилу. Це потрібно бачити! Краса нерукотворна!

    Перед нами - величезні каменні глиби. Одна називається «Ванька-встанька», бо схожа на неваляшку з чоловічим обличчям. Справді, схожа! Шокуюче видовище! І ще цілий ряд таких диковинок природи. І ось він - шлях і скелі Довбуша (висота до 80 метрів, утворилися вони більше 70 млн. років тому, на дні моря. Найвищі в Україні і Східній Европі).

    Згідно з легендою, кожний камінь у скелях Довбуша - частина тіла славетного опришка. Якщо придивитись добре, то побачите вухо, яке ніби впало між скелями, могутній кулак Довбуша, голова, а ще далі, камінь, що ніби дихає, то його груди.

    Туристичний маршрут далі йде у печеру. Потрібно зігнутися, щоб пролізти під виступом скелі, пробратися між валунами. Ось коли попадаєш всередину, йдеш печерою, бачиш клаптик неба вгорі, трохи моторошно: думаєш, як гарно бачити його цілком, на волі. Та те, що чекало на нас попереду - не наверзлося навіть і в страшному сні.

    Далі потрібно було продертися скрізь ущелину, якраз саме для того, щоби, як Олекса Довбуш, потрапити на свободу. Екскурсовод перепитав, чи всі займалися гімнастикою, бо там потрібно буде задирати ногу вище голови, запевнив, що небезпечного немає нічого, пожартував, що за 10 років в ущелині застрягало всього двоє людей. І то один з них - чолов’яга, який напхав у задні кармани штанів телефон, гаманець… - все розчавив! А інша - пишногруда жіночка!

    Думаєте, на цьому скінчилося?

    Мій чоловік став третім!

    Підходимо до вузької довгої щілини між чорними скелями, які верхівками заходять у хмари. Щоби пройти тут, потрібно ногу задерти на рівень грудей, залізти на виступ і розстібнувши ґудзики на верхньому одязі, взявши поли його, з розведеними у боки руками протискуватися у цій щілині між виступів і впадин до виходу. Вам страшно? Ні, вам не страшно! Скоріше за все вам цікаво! А страшно було мені! Коли я побачила цю «щілиночку» у 22 см, в яку треба було просочитися, прикинувшись струмочком, мене почало тіпати, бо в мого чоловіка «талія» - 115 см.

    Перший подавав другому руку, а той, хто позаду - підсаджував на кам’яний виступ. І ось уся група з горем навпіл пролізла, а мій чоловік, звичайно ж, - застряг!!! І не допоможеш собі ні руками, ні ногами, нічого не можеш зігнути - так вузько. Добре, що екскурсовод усіх чекав, повернувся і давай командувати йому: тут опустися, різко видихни, протискуйся!

    Думки й страхи перебиває реальність, та екскурсовод: «Штовхай у бік! Тут піднімися на ціпки, живіт втягни! Мабуть, він і сам вже перелякався, бо більше не жартував.

    Позаду вже підходить інша група. А тут - прохід забитий. Чекали вони ще хвилин 10, потім їх екскурсовод говорить: давайте підтримаємо чоловіка оплесками, а то до ранку тут залишимось! І як почали усі кричати: «Давай! Ти зможеш!» І все таке - аплодували, свистіли… Знаючи, як чоловік не любить, коли хтось йому заважає, бубнить під руку…, мені хотілося сказати їм: «Будь ласка, не кричіть, тихо, це ж не розваги!» Та чоловік і не звертав на них уваги. «Видихни, ривком!!! Пролазь! Давай руку!»

    І диво сталося! Проліз!

    (Далі буде)

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05