РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 48 (19 грудня 2014) 

  • Завдання: вирватися із зони

    Не знаю, як багато донбаських залізничників вимушено виїхали із зони АТО. Мабуть, це є статистичною таємницею разом з більш сумною цифрою інших загиблих моїх колег у тій самій зоні. Згодом, коли вщухне війна, знатимемо значно більше, ніж сьогодні. Зараз розповім про те, як одного листопадового дня автобусом міжміського сполучення Донецьк - Костянтинівка - Краматорськ довелося виїхати за межі воєнної зони авторові цього тексту, співробітникові Донецької залізниці. І про те, що, власне, до того спонукало.

    За мирних часів подібна подорож абсолютно не викликала б стільки емоцій. Адже ще донедавна, а саме, до початку літа 2014 р., не було майже ніякої потреби деталізувати подібний маршрут для читача. Звичайна така собі проста даність, як оце задача для першокласників: «З пункту А через проміжний пункт К до пункту Б зі швидкістю 60 км/год виїхав автобус із пасажирами. Відстань між усіма пунктами відома. Скільки часу знадобиться водієві, щоб деякі пасажири вийшли у пункті К?».

    Північний автовокзал, з якого вирушає наш автобус, переповнений пасажирами. Багато жінок з дітьми, ще більше усіляких пакунків, сумок, валіз, «кравчучок». І не дивина - люди беруть в далеку путь все необхідне. Мимоволі зазираємо в очі один одному - незнайомі люди, що волею долі раптом опинилися саме тут, саме зараз. Відчуваю відчай у поглядах жінок. Можливо, помиляюся, і вони якраз є абсолютно спокійні та щасливі.

    Раптом з адмінбудинку автовокзалу виходить високого зросту людина, неначе граючи важливу роль одного з ватажків Білої гвардії часів громадянської війни. Як не роздивляйся, але асоціації виникають з реальним генералом у відповідній уніформі, з якимось навіть нагородами у вигляді Георгіївських хрестів. Блискавкою промайнула думка: «А чи не сон це? Чи не повернуло мене невідомою машиною часу туди, де ще живий Ленін, і вирішується доля жовтневого перевороту, тобто революції 1917-го?» Настільки вражаюче виглядав цей псевдогенерал. Але водночас він був абсолютно реальною фігурою, не помітити яку було неможливо тим, хто був поруч із ним у радіусі десь із тридцяти метрів. Треба бачити було його погляд. Він спостерігав за нами усіма так, неначе від одного руху його пальця залежало - зможемо ми виїхати туди, куди хочемо, чи ні.

    Власне, альтернативи щодо того, як виїхати із зони, щонайменше три. При тому -жодного варіанту виїхати з Донецька поїздом. Кількома днями раніше я спеціально дістався залізничного вокзалу станції Донецьк, аби знайти там приємне повідомлення, що бодай якийсь хоча б і вантажний поїзд рушить в бік свободи. Марно. Зачинено було двері навіть у приміському вокзалі, який разом із іншими новобудовами було споруджено спеціально під ЄВРО-2012.

    Отже, вистоявши довгу чергу до однієї з кас Південного автовокзалу, я придбав квиток на рейс Донецьк - Краматорськ, аби виїхати з рідного мені міста післязавтра. Зігрівала надія на те, що їхати мав цілком легально, як завжди. Але цього разу хвилювали деякі серйозні обставини, що не давали стовідсоткової впевненості в успіху подорожі. Справа в тому, що реалії моєї роботи на Донецькій залізниці, вкупі з об’єктивними світоглядними обставинами просто не залишали іншого шансу, ніж, вибачте, вимушена еміграція в кордонах власної держави. В душі відбувалося щось на зразок ревізії. Це коли з одного боку треба було щось найнеобхідніше для майбутньої роботи за фахом взяти з собою, а з іншого - неможливість це зробити стовідсотково. Саме ця прикра обставина пригнічувала найсильніше. Бо фактично відбувався душевний злам, своєрідна консервація власних творчих планів, звичних контактів, маршрутів і так далі. Якщо в стислій формі сформулювати думки - було що втрачати. Саме тому настрій, як розумієте, зовсім не поліпшувався. І це навіть не зважаючи на те, що кінцевою точкою подорожі мав стати Київ, славнозвісна столиця моєї країни.

    У голові постійно літав цілий рій різноманітних думок, в тому числі переважно сумних. Чого мені це приховувати, якщо насправді так воно і є? Навіть зараз, коли певні переживання встигли вщухнути. Певні - не всі, бо, на жаль, справжня війна в Донбасі, в якій ми тимчасово втрачаємо неабиякі власні території, продовжується, і кінця їй поки не видно. Мешкаючи в Донецьку з самого початку АТО до самого кінця осені, я, нарешті, добре зрозумів свого батька, котрого часто розпитував про німецьку окупацію, де він вимушено перебував на рідній Кіровоградщині протягом понад двох років. Він неохоче згадував події того часу, свідком яких був. Нічого радісного, нічого приємного, тим паче було дуже сутужно з їжею. Це коли люди виживали за рахунок якихось дивних страв, які зараз добровільно ніхто з нас вживати не стане. Уявіть собі, що сьогодні в окупованому Донбасі вже є померлі від голоду. Хіба хтось з нас міг собі уявити подібне жахіття ще навесні?

    Специфіка роботи двічі призводила до мого тимчасового затримання представниками силового відомства новоствореної так званої ДНР. Задоволення, чесно кажучи, сумнівне. Факт затримання щоразу виснажував морально і фізично. Хоча, чесно кажучи, ніяких тортур до мене там не застосовували. Але дозволити собі третю зустріч зі силовиками вже не міг. Та й не хотів. Хоча до того йшло. Йшло тому, що ідеологічно - в контексті цього кривавого протистояння - змінювати власні погляди зовсім не збирався. Отже, принципово все було вирішено заздалегідь, а саме: полишаю рідний край, рідне місто, рідне ВСЕ. Звичайно, таких як я - меншість, бо в Донбасі свідомо залишаються тисячі моїх земляків, які свято вірять у своє відокремлене від України щастя. І як би ми не хотіли їм пояснити хибність їхньої позиції, їхньої сліпої віри в проросійську казку, вони залізобетонно продовжуватимуть так або інакше підтримувати сепаратистський рух.

    Отже, це не для них в даному разі звучить доволі свіже народне російськомовне прислів’я «Чемодан, вокзал, Россия», а саме для мене та мені подібних. Дещо змінене, до того ж українською: «Валіза, вокзал, Україна».

    Збираюся. У підсумку виходить одна невеличка дорожня сумка, в якій лежить з десяток загальних зошитів із творчими доробками, ті або інші предмети одягу, решта - усілякі дрібниці. Трохи провіанту, зокрема пакетик із сухарями (кладучи його в сумку, подумав чомусь про тюрму, в якій опинитися не планую, тому на кілька секунд завагався: брати чи не брати сухарі). Все. Наступної доби знову дістаюся з сумкою Південного автовокзалу, сідаю в салон автобуса і - молюся. Єдине, що може тебе зараз якось заспокоїти, це вона - постійна молитва. Через вікно бачу кількох ополченців зі зброєю, бачу над дахом каси гасло «Записывайтесь в народное ополчение Донбасса!» Мав би гарантію безпеки, обов’язково сфотографував би побачене. Але в реаліях Донецька подібні ініціативи можуть закінчитися великими неприємностями.

    Водій, мешканець Краматорська, приємного вигляду і поведінки чоловік років під шістдесят, нарешті сідає за кермо і рух назустріч волі починається.

    (Далі буде)

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк - Київ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05