РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 47 (12 грудня 2014) 

  • Володимир СЕМИСТЯГА: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»

    (Продовження. Початок у №46)

    НЕ ЗВИНУВАЧУЙТЕ В’ЯЗНЯ

    Володимир Семистяга розповідає без зупину: «І ось тут варто говорити не про побачене, а про психологію людського буття та людської душі. Адже не щодня потрапляєш у ситуацію, коли стоїш над прірвою, де потрібно не відкриватися, не зраджувати свого єства, переконань та ідеалів. Особливо, коли не знаєш, чи є серед твоїх супротивників і ворогів свої. Чи можуть свої чимось тобі зарадити? Чи зрозуміють твою поведінку? Чи не будуть потім огульно заявляти, що вчинив не так! Та й узагалі - хто тут прокурор і суддя?! Кого потрібно звинувачувати?!»

    Чому не шанують себе люди? Чому не до миру, краси, а до зла тягнуться? Розмова із Семистягою розвідників з Лугандонії велася і щодо його колег-просвітян. І не лише луганців, а й по всій Україні: де вони, чим займаються, які матеріальні статки, чому контактують з ОБСЄ, адже це іноземні шпигуни, скільки вони платять товаришам Семистяги і так далі? Зрозуміло, що розмовляти з неадекватними особами, зашореними російською пропагандою та переконаними, що саме вони творці новітньої справедливої сторінки в історії України, неможливо.

    Ну, а показ ув’язнених дівчаток із лялькою і собакою, про що йшлося раніше, та погрози про те, що з ними зроблять, як із кожним «укропом», був демонстрацією сили, звичайним залякуванням і погрозою, про те, що ж мене очікує, вважає В. Семистяга.


    Київський Майдан. Весна 2014 року

    ЯК НЕ ВИДАТИ ТОВАРИШІВ?

    Зрозуміло, як і в кожного за таких умов, перед В. Семистягою постали проблеми, що потребували негайного вирішення. По-перше, яким чином і про що розповідати, щоб убезпечити своїх колег? По-друге, як повідомити товаришам, що його викрали - заарештували представники незаконних озброєних формувань без свідків? По-третє, що потрібно робити і як діяти, щоб не скалічили під час допитів і зберегти власне життя? Нарешті потрібно ж було визначити, якою інформацією вони володіли, що знали про нашу патріотичну діяльність, які канали цієї інформації?

    «Допомогло певною мірою те, що більшість осіб, присутніх на попередньому допиті, я вже бачив (хоч вони й були в балаклавах), а з деякими свого часу навіть контактував. Це було на території нашого шевченківського університету, під час антиукраїнських мітингів сепаратистів у центральній частині міста, на території наметового містечка сепаратистів перед приміщенням СБУ в обласному центрі, у приміщенні обласного управління міліції і навіть під час патрулювання з собаками міліційних нарядів вулицями й майданами обласного центру. (Одного із їхніх псів називали Red, тобто - червоний). А дехто навіть охороняв свого часу нас - патріотів - від проросійськи налаштованих мітингувальників у складі міліційних підрозділів спеціального призначення. Та й фізичний примус поки що був без крові та понівечення. Усе це ще раз переконувало, що потрібна правдоподібна легенда щодо подальшої поведінки і особливо щодо того, чого вони не знали й не повинні були знати, як для міліціянтів», далі веде розповідь колишній в’язень.

    Допомогло кілька обставин. Насамперед це порушення оперативною групою сепаратистів власних інструкцій. Вони не тільки провели обшуки у приміщенні «Просвіти» та помешканні Семистяги, а й займалися звичайним пограбуванням: шукали готівку й цінні речі, не гребуючи нічим. Особливо їх цікавили банківські рахунки, доступ до них, пін-коди банківських карток і так далі.

    «Оскільки мої банківські картки для виплат (заробітна плата, чорнобильські виплати) були у мене, про що вони не знали, переконав, що потрібно привезти мене на квартиру (думав, що шукають географічні карти з дислокацією своїх угруповань). Привезли - ось тут сусіди побачили мене та мій озброєний «почет», їхній автомобіль. Умовив також завезти до мого місця роботи, щоб віддати ключі та вирішити деякі побутові проблеми. Поспілкувався з працівниками центру «Просвіти», які переконалися, що я заарештований сепаратистами і, думав, негайно сповістять моїм колегам та друзям (телефон, мережа інтернет). До того ж на цей час уже знав - хто виїхав за межі Луганська і куди. На душі стало легше. Зрозумів - можна маніпулювати, «тягти час», давати свідчення, які неможливо перевірити і які убезпечать моїх друзів» - говорить і вперше усміхається колишній в’язень.

    ЛУГАНСЬК - ЦЕ УКРАЇНА

    Розповів Семистяга і про обшук в його помешканні. Побачив, що оперативна група так і не помітила пачку кольорових листівок із закликами боротися проти сепаратистів та дбати про єдність України, а також листівок із закликом до краян «Луганськ - це Україна!». І це при тому, що зверху на них лежала велика ампула із силікатним клеєм. На тому ж місці вони зберігаються й нині. Але ейфорія швидко зникла, бо звечора в’язню вже продемонстрували різні листівки, що розповсюджували в обласному центрі та на території області. Вилучили їх в офісі «Просвіти». Гірше того, там же знайшли великі кольорові фото. Це були групові світлини «отаманів» - керівників бойових угруповань сепаратистів. На звороті рукою В. Семистяги були позначені не тільки їхні псевдо, а й характеристики особливо небезпечних із них. Серед них був і Остап - він же Чорний - керівник КДБ ЛНР та, з його слів, член ради при уряді ЛНР. «Ось саме він і приліпив мені листівку на лоба, заявивши, що впіймали щура, який щодня «стукав» на них до Києва», - каже Володимир Федорович.

    Невдовзі «Остап» по черзі завів до камери всі три групи озброєних до зубів осіб, зображених на вилучених у мене групових фотознімках. Вишикувавшись у тому ж порядку, що і на світлинах, вони мовчки споглядали, як він «ревів» відбірною лайкою та сипав прокляттями і погрозами. Серед приведених для чергового залякування осіб виділялася жіночка із закоченими до ліктів рукавами уніформи та ножем-багнетом на поясі. Почувши у відповідь на запитання, чи пізнаю сфотографованих відповів: - «Ні», «Остап» та його подільники продемонстрували на мені елементи рукопашного бою. Після чого начальнику в’язниці «Бізону», рожевощокому молодику трішечки старшому за 20 років, наказали стежити за в’язнем та нещадно лупцювати, якщо зніме наклеєну на лоба листівку. Це була невеликого формату кольорова самоклейка з чіткою промовистою фразою: «Луганськ - це Україна!» на тлі державного прапора та національних орнаментальних барв. Здавалося, що ускладнень із нею не буде, але невдовзі замучив головний біль, бо клей стягував шкіру, звужуючи кровообіг. Довелося піти на хитрість. Листівку зняв і переклеїв на волосся, що спадало на лоба. У напівтемряві з іншого кінця камери охоронці цього не помітили. Періодично заглядаючи в камеру, бачили листівку. Тому лупцювання вдалося уникнути.

    ПРО БУДІВНИЦТВО ПАМ’ЯТНИКА КОБЗАРЮ У СТАХАНОВІ ВАРТО ЗАБУТИ?

    Окремо допити проводили в центральному приміщенні КДБ ЛНР. Закутого в кайданки, посадили під телекамерою (єдиного, як з’ясувалося, кого знімали телекамерою), змушуючи відповідати на заздалегідь заготовлені питання. Допитував слідчий слідчого відділу КДБ ЛНР «Біс» (не донецький, а луганський; справжнє прізвище Олександр Бєсов). Побачене на величезному, через усю кімнату столі викликало обурення. Відразу ж В. Семистяга зрозумів, що просвітянську штаб-квартиру розгромлено. Як речові докази ворожої націоналістичної діяльності йому продемонстрували вилучену просвітянську документацію. А саме: паперові та електронні архіви, фотоальбоми, книги обліку просвітян, протоколи засідань просвітянського активу, листування, альбоми з візитівками, просвітянські та відомчі нагороди, штампи, печатки, фінансову документацію, елементи оргтехніки, деякі книги, брошури, програми, електронні носії інформації, національну символіку, просвітянські квитки, що не встигли ще вручити, списки активістів із телефонами й адресами і так далі.

    Зрозуміло, що цей допит був присвячений тільки діяльності обласного просвітянського об’єднання та його структурних підрозділів. Окремо поставили питання діяльності «Просвіти» в інших областях України, зв’язків з українською діаспорою, ОБСЄ, УПЦ КП, УГКЦ, із колективами Галичини та Західної України. Стосовно фінансової діяльності. Були намагання дізнатися, які кошти зібрали для спорудження пам’ятника Т. Шевченку у м. Стаханов, хто і скільки здавав, кількість зібраних і закуплених продуктів і спеціального спорядження для вояків Української армії та добровольчих батальйонів, які брали участь в АТО, місця їхнього базування. Цікавили заходи та мета їхнього проведення просвітянами протягом останнього часу. Були і безглузді запитання, на які аргументовано не можливо було відповідати, зазначає Володимир Федорович. Стосувалося це різного кольору просвітянської емблематики в членських квитках, зібраних документальних свідчень штучних більшовицьких Голодоморів 20-х, 30-х, 40-х рр. минулого століття на Луганщині (адже їх не було і все!).

    ЛНРівцям незрозумілими були мотиви та патріотичні почуття закордонних українців, які не походили з Південно-Східної України, але матеріально підтримували шевченківські заходи. Ну, а про те, що привласнили зібрані луганцями кошти у рік 200-річного ювілею Великого Кобзаря - а ні пари з вуст. На зауваження в’язня операторові про те, що під час допитів використовують нашу оргтехніку, спантеличена відповідь: «Усе повернемо!».

    ПЛАНИ ПРО ВТЕЧУ СТАЛИ ПРИМАРНИМИ

    У суботу 28-го червня його здивувала незвична атмосфера, що запанувала серед ЛНРівських гебістів. З’ясувалося, що вельми поважні (російські, без сумніву. На цьому оповідач наголошує) «специ» підключають системи цього закладу до мережі інтернет, супутникового зв’язку, «запускають» систему теленагляду і контролю за навколишньою територією, пульт охорони об’єкта і так далі.

    - Тут наші плани втечі з моїм співкамерником полоненим бійцем із батальйону «Айдар» Анатолієм Головченком враз стали примарними, - веде далі Семистяга. Скільки складали планів втечі, детально обговорювали, як її здійснимо вдень і як - уночі. Узгодили навіть, як захопимо озброєну охорону та застосуємо її зброю. А тут… На жаль, з’ясувалося, що він зовсім не знав міста і його околиць, а тому переховуватися без мене не міг. Я ж навпаки - знав кожен закуток міста, але через перенесені інфаркти та хірургічну операцію на серці не міг швидко рухатись та бігти…

    Про те, що про моє викрадення відомо, дізналися ми з Анатолієм наступного тижня після мого арешту сепаратистами. До нас у камеру кинули колишнього офіцера СБУ - С., який російською представився - «Государственная безопасность». Яка? Чия? Не зрозуміло! Через кілька хвилин відчинили двері й запитали - хто тут полковник та де його автомобіль і документи. З’ясувалося, що С. - підполковник СБУ у відставці, зараз очолює Службу безпеки місцевого автопрому. У відповідь на його бахвальство порадили, як поводитися, про що розповідати та що на нього очікує. Він же, уважніше придивившись до мене, заявив, що вранці українські телеканали оприлюднили інформацію про моє викрадення сепаратистами. На душі стало легше: отже, про мене знають, пам’ятають і варто очікувати на звільнення, - говорить В. Семистяга.

    Але наступні допити були більш прискіпливими й жорстокими. Їх супроводжував і моральний, і фізичний примус: що буде з сином без батька, який вигляд я матиму скалічений і нікому непотрібний у недолугій державі Україна, через скільки хвилин після застосування до мене спецметодів настане смерть, як добре живеться в сусідній державі, скільки виплачує В. Путін щодня кожному біженцю (по 800 рублів плюс скільки заробиш сам на отриманій роботі), що потрібно зробити, аби покинути Україну назавжди. Патріотизм в Україні не цінують, а тому він нічого не вартий і так далі. Після відмови розмова пішла про інше.

    В. Семистяга веде розповідь далі. «З’ясувалося, що у них є оригінал моєї інформації, переданої до військових структур України, яка розкривала багато що не тільки в Луганську, а й по всій території області. Зрозуміло, що здобути й передати таку інформацію одна особа не могла - це фізично неможливо. Ось тут і посипались інші запитання: явки, паролі, адреси, особи, телефони, кому і що передано, яким чином, коли? Як і за допомогою кого пересувався територією ЛНР та України? Хто і де друкував і розповсюджував листівки, вивішував прапори над містом і т. ін.»

    (Далі буде)

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05