РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 46 (5 грудня 2014) 

  • Нетрадиційна культура та СУМНІВНІ ГАСТРОЛЕРИ

    Нещодавні візити на окуповану частину Донеччини деяких широко відомих у Мар’яній рощі діячів російської, хотів сказати, культури, але обмежуся терміном «попси», набули широкого резонансу в вузьких колах їхньої громадськості. Але пальму першості серед кримінальних гастролерів кривавого сезону 2014 р., що розважали своєю добровільною нахабною присутністю в Донбасі насамперед самих себе, тримає незабутній бородатий Бабай, він же - актор-невдаха якогось невідомого мені провінційного російського театру.


    Кобзон

    ЧИМ ПОРЄЧЄНКОВ ЗМИВАТИМЕ СОРОМ?

    Певною мірою пишаюсь через те, що років п’ять тому свідомо припинив дивитися телевізор. За цей час, мабуть, і встигла зійти «зірка» світового кіно, якогось там Порєчєнкова Міхаіла. От хоч стріляйте мене - абсолютно не знаю, що і де він там такого награв, але прізвище його знаю доволі добре вже протягом багатьох років. Ще б пак - постійно трапляються на очі російськомовні газети (Донецьк, як ні як, «общєпонятноговоряще» місто), де на перших шпальтах просто не може не бути отих «гєроєв нашего врємєні»: порєчєнкових, єфрємових, бєзрукових, ургантов…

    Водночас кудись зникли з обрію справжні актори: Леонід Куравльов, Олег Басілашвілі, Олександр Збруєв - тут я замислився, бо продовжити список цікавих мені особистостей зі світу близького мені за духом кіно, чомусь не можу. Гірко на душі від однієї тільки думки про те, що вже немає з нами Леоніда Філатова, Віктора Павлова, Євгена Лєонова, Андрія Миронова, Анатолія Папанова… І це лише невеликий прелік моїх улюблених виконавців чудових кіноролей, серед яких, тобто, акторів, у якому переважну більшість складають представники радянської театральної школи.

    Раптом у моєму рідному Донецьку з’являється вражаючих розмірів чолов’яга, безбарвне обличчя якого чомусь дуже схвально сприймають російські та й наші численні українські глядачі. Судячи з реакції хоча б донеччан на цього візітера на прізвище Порєчєнков. Той, не відкладаючи важливу справу до довгої скрині, одразу пішов, що називається, у народ. Ще можна було б якось зрозуміти його позитивне ставлення до вояків ДНР, так званих ополченців, які з лютою ненавистю дивляться на все українське. Можна, чому б ні? Має московська або пітерська відома людина такий погляд на речі, що свідомо приїхала в Донбас брататися з невідомими їй озброєними вояками, ще вчора їй абсолютно невідомими - з якимись бандюками на кшталт гіві та моторол. Це хоча і ляже на її совість важким тягарем, але то півбіди. Бо хто знає, може з часом той Порєчєнков захоче змити цей сором якимось хімічним засобом. В Росії для того є безліч усілякого-такого. У крайньому випадку можна просто ретельно вимити руки за допомогою звичайного туалетного мила. Чи на користь? Аж ось те, що ця «зірка» російського «кібєніматографу» свідомо приклалася до важкого кулемета, з неприхованою насолодою вистріливши смертоносною чергою в бік наших хлопців-захисників аеропорту Донецьк, - цей злочин пожиттєво буде тепер свинцовою плитою тиснути на неї. Навіть металевий шолом з російськомовним написом «Пресса», що закривав голову цього опудала, не стане виправдовуючим фактором. Бо добре знаємо, що таке сучасна російська преса, особливо коли йдеться про її безсоромну діяльність в зоні бойових дій на Донбасі цього року. Нетрадиційний представник сучасної російської культури. Чи не так?

    Пам’ятаю, в тій самій пострадянській Москві взимку потрапив у доволі скрутну ситуацію, коли зграя собак вискочила на мене з провулка, повз якого я пробігав, намагаючись встигнути сісти в автобус. Якби не сумка, що була в руці, мабуть, не відбився тоді від тих розлючених фактом мого бігу «мокроносів». Одному з них, вожакові, я, різко загальмувавши та «свиснувши» повітряним колом сумкою по морді, зазирнув в очі. Сподіваюся, ви уявляєте собі, чим саме його шалені очі були наповнені. Ось такі саме вони були в того, пробачте, «защітніка Отєчєства» на прізвище Порєчєнков під час добровільно здійсненої ним стрілянини. Гадаю, це прізвище відтепер для кожної порядної людини в Україні символізуватиме дурне і безсовісне дещо. Як мінімум, у нашій державі. Бо порядних російськомовних людей, дякуючи Богові, на цьому світі вистачає, аби нас порєчєнкови не розстріляли геть усіх. В Росії, звідки інші подібні порєчєнкови пруть в Донбас неконтрольованою озброєною масою, вповні вистачає розумних сучасників, які не підспівуватимуть бандитам ніколи.

    ВІКА ЦИГАНОВА ЯК ВИКОНАВИЦЯ ГІМНУ

    Ще одна видатна діячка російської естради - Віка Циганова - нещодавно виконала так званий гімн так званої деенер чи еленер, хрін його біса знає. Автором цього прослуханого мною шедевра є начебто її чоловік. Здається, в день «виборів без вибору» 2-го листопада в Луганську вона взагалі взяла участь у «святковому» концерті імені самої себе, виглядає якось так. Це ж треба! Дамочка концертує вже мінімум чверть століття, аж ось тільки зараз спалахнула надзвичайною співацькою емоцією до нашого, донбасівців, «страшного» буття в Україні.

    Пам’ятаю ледь не перший її приїзд у Донецьк. Це було на самому початку буремних дев’яностих. Палац молоді «Юність», де я тоді працював, і який зараз стоїть зруйнований вибухами від снарядів, зібрав повний зал глядачів. Досі дивуюся - як могло тоді так статися. Але факт. Не сказати, що донеччани полювали на зайвий квиток, але радянське телебачення, мабуть, встигло на той момент зробити привабливій співачці Віці доволі потужну рекламу. Так ось, між іншим співала вона пісню, деякі слова з якої запам’яталися мені надовго:

    - «Русская водка, чьорний хлєб, сєльодка, - вєсєло вєсєльє, тяжело похмєльє…»

    Моя малесенька дочка полюбляла співати тоді саме ці рядки, бо, напевно, їй подобалася мелодія тої пісні. Свідомо я навчив її вимовляти дещо навпаки, а саме: «тяжело вєсєльє, вєсєло похмєльє». Це щоб вона з тою клятою водкою ніколи не товаришувала, як, на жаль, традиційно вважається нормою в сусідній Росії, звідки, власне, прибула до нас на гастролі ця співачка. Ще одна композиція, виконана Вікою на тому концерті, що відбувався під «фанєру», тобто, за допомогою банальних фонограм, - підхопила зал настільки, що практично всі чоловіки повставали зі своїх місць, підспівуючи Цигановій:

    - «Андрєєвскій флаг…»

    І сьогодні, коли бачу в Донецьку скрізь чужі та відштовхуючі мій здоровий зір прапори так званих Новоросії, деенер, отих двоголових орлів з якимись гранатами в кігтях, - згадую саме той концерт Циганової з виконуваною піснею про «Андрєєвскій флаг». Чого приховувати - багато і тоді було в Донецьку проросійськи налаштованих мешканців, котрі мріяли бачити в Донбасі зовсім не Україну. Вже тоді, напевно, російські гастрольні бюро спеціально затверджували подібні патріотичні російськомовні пісні в репертуарах своїх численних гастролерів, що їхали, зокрема, в Донбас «стричь купони».

    По закінченні того успішного для Віки фонограмного концерта, я, десь знайшовши свіжу афішу з віддрукованим великими літерами прізвищем Циганової, мав підійти до неї з проханням про автограф, бо одна моя родичка, наскільки мені було відомо, полюбляла її творчість. Коли постукав у двері до кімнати відпочинку гостей, співачка сиділа поруч зі своїм чоловіком та з одним молодиком, представником місцевої фірми, на запрошення якої той концерт відбувся. Ця трійка скромно їла якогось тортика під чай. На моє ввічливе до неї прохання, Віка одразу підвелася і підійшла. Не забути, як старанно вона відписала теплого автографа-побажання на тій афіші, що згодом я подарував своїй родичці. Чесно кажучи, ніколи від того часу я не мав жодного негативу до цієї симпатичної жінки, хоча співані нею пісні не викликали в моїй душі майже ніяких почуттів. Так буває. Це нормально. Але паралельно я завжди віддавав данину Цигановій за ту її, як кажуть, безпонтовість, коли відволік її від чайку із тортиком проханням про автограф. Все-таки на той момент вона була втомлена фізично і морально, бо як там не крути, але глядацькі симпатії - то вже інша справа. І як прикро спостерігати сьогодні за діями цієї подорослішалої жінки, котра добровільно вирішила внести свою «лєпту» в чорну справу розвалу моєї рідної держави. Невже так добре розуміється Циганова в тому воєнному і політичному протистоянні? Невже впевнена, що то її справа: розвалювати зроблене зовсім не її руками? Невже забула Віка, як колись український Донецьк годував її - до того ж доволі щедро - гонорарами в часи, коли мільйонам моїх співвітчизників, у тому числі донеччанам, не було чого їсти? Що ж то за патріотизм російський такий, коли усюди він тебе переслідує, а останніми місяцями - вже зі смертоносною зброєю?

    Згадуючи безліч естрадних, театральних та кіногастролерів з «пістрадянської» Росії в Донецьку, що роками, за винятком літньої перерви (бо в той час «косят бабкі» на Чорноморському узбережжі), відвідують нашу місцеву «кормушку», я водночас не пригадую практично ніяких гучних гастролей наших вітчизняних виконавців у тій же Москві, де я працював кілька років у дев’яності. Гра в одні ворота? Мабуть, так.

    Бо нащо їм, «високодуховним» нашим сусідам якась там українська культура разом з мовою, коли є російська культура і відповідний «русскій язик»? Донецьк періоду осені 2014 р. абсолютно переконливо це демонструє: наш північний «брат» разом з місцевими посіпаками практично поставили будь-що українське у положення персони нон-грата. Спробуй заспівай тут щось з репертуару, скажімо, Миколи Мозгового, «Братів Гадюкіних» (здавалося б!), не кажучи вже про Гімн України! Реально можеш отримати автоматну чергу у відповідь.

    РОЗМОВА ПО ДУШАХ ІЗ КОБЗОНОМ

    Товаріщ Кобзон! Доброго вам дня! Знаєте, я вам дещо нагадаю. Якось ви гастролювали в Донецьку за часів, коли ще не було там вашого пам’ятника. Той сольний концерт відбувся саме в Палаці молоді «Юність», біля якого стоїть абсолютно впізнавана ваша металева скульптурна копія, на урочистому відкритті якої ви були присутні разом зі своїми близькими. Так от я про самий-самий початок пам’ятного 1980 р., про лише один репетиційний момент, коли ви співали зі сцени у порожній зал якусь ексклюзивну пісню про робочий клас Донбасу, вам нагадаю. Ви тоді ще звернулися до двох наших методисток з проханням надати вам один зі свіжих номерів нашої міської газети з матеріалом про ваш візит у Донецьк. Вони пообіцяли, і гадаю, що обіцянку свою виконали. Для мене з того часу це означає, що ви ревно ставилися до будь-якої новини про себе, принаймні, у друкованих засобах масової інформації. Тому можу лише сподіватися, що ці скромні рядки теж вам колись потраплять на очі.

    Нещодавно ви знову прибули в Донецьк, де на сцені оперного театру стояли поруч і браталися з ватажком озброєних сепаратистів, що фактично знищують Україну, в якій ви колись народилися і зростали. Ви щось там співали, вам, як завжди, щедро аплодували, демонструючи свою до Кобзона безмежну прихильність. Далі, звичайно, ви повернулися до рідної вам Москви. Після цього якийсь ваш імпресаріо на прізвище, здається, Сидоров, оприлюднив версію про те, що ви начебто абсолютно не знали, куди саме автобусом вас завезли. Мовляв, їхали до Ростовської області, де зазвичай відбуваються ті або інші концерти для місцевих силовиків, аж ось вас обдурили, що власне і привезло не до російського, але до українського Донецька. (Для тих, хто не знає - в Ростовській області Росії є теж свій Донецьк - авт.)

    Отже, товаріщ Кобзон, для мене ви зробили те саме, навіть - зважаючи на вік - в рази гірше за те, що накоїв вищезгаданий ваш побратим і подільник Порєчєнков, коли стріляв у моїх співвітчизників. І ніколи в житті не повірю вам, що під час свого нещодавнього нелегального перебування в українському Донецьку ви не розуміли, де саме знаходитеся. Адже мало хто так добре знає моє рідне місто, як ви. Свого часу Кобзон разом з напівзабутим нами рецидивістом Януковичем співали «Вишел в стєпь донєцкую парєнь молодой…» Та з ким ви тільки в Донецьку не співали? Як також в цілому, рідному для вас, Донбасі. Днями, коли здійснили свій кримінальній круїз, ви фактично кинули виклик усім російським діячам культури. Мовляв, підтримайте «наших пацанов», усіх тих моторол, гіві, стрєлков, бєсов та інших, у «святій» їхній боротьбі проти України. Але я з радістю спостерігаю за фактичною мовчанкою з боку справжніх майстрів російської культури вам у відповідь. І якщо приїдуть услід за вами сюди якісь там газманови з валєріями, мій настрій від того лише поліпшиться. Чи знаєте чому? Тому що - принаймні на сьогодні - ви разом з отими мізерної кількості запроданцями вже давно не є представниками культурної еліти Росії. Ви є просто матеріально багаті, хотів сказати, люди. Але скажу - товаріщі. «Товаріщ дєпутат Государствєнной Думи Россійской Фєдєрациі» - таке звертання вас не повинно образити, бо десятками років особисто ви співали, якщо пам’ятаєте, патріотичні пісні про Леніна, партію, комсомол. Маєте право.

    Але і ми у своїй державі власне право теж маємо. І ми ним обов’язково скористаємося. «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!» Отака пісня нам - до душі. Слава Україні!

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05