РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 45 (21 листопада 2014) 

  • «Ярій*, душе! Ярій, а не ридай»

    19 листопада 1989 року, рівно чверть століття тому, в Україну з цвинтаря села Борисове, що розташоване у Пермській області (Російська Федерація), перевезли до Києва прах в’язнів СРСР Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого.

    Казали, що такого похорону після Лесі Українки столиця не пам’ятає.

    Розповідає одна з координаторів перепоховання Ірина КАЛИНЕЦЬ:

    «Я взяла машину, щоб прибути на Софійську площу раніше, поки машини з домовинами прибудуть, бо вони мали їхати попри Василеву хату (на вул. Чорнобильській, 13 а, у Святошині). За п’ять на дванадцяту - нікого немає на площі, абсолютно. Ні, за десять на дванадцяту - нікого немає. Стоїть кілька львів’ян, кажуть мені: «Ну, оце всі, які стануть від Софії до Шевченка?» Я сказала: «І станете». Дивлюся, стоїть групка чекістів. А тим часом рівно на дванадцяту під’їжджають автобуси. Неймовірність була в тому, що раптом - таке враження, що якийсь мішок розв’язався: з усіх отих вуличок, які ведуть на Софійську площу, ішли натовпи людей. Це було щось неймовірне. Люди стояли по під’їздах, ще десь, вони вичікували, аби не прийти завчасно, щоб їх там розганяли, а щоб прийти рівно на дванадцяту годину, бо як сказано було в листівках: рівно на дванадцяту годину. Значить, так і має бути. А тут на площі вже стоять тролейбуси. І ось люди ідуть, ідуть, ідуть, ідуть, повно їх, і стають, стають».


    Під час панихиди, присвяченої жертвам політичних репресій. Київ, листопад 2014 р.


    Пам’ятний хрест на могилі В. Стуса на Байковому кладовищі.

    Учасником цієї похоронної процесії був і наш тогочасний кореспондент Василь ШИМКО. «Рабочее слово» виявилось одним із небагатьох видань, яке засвідчило цю загальнонаціональну подію на своїх шпальтах. Сьогодні це стало нагодою для нашого нового знайомства зі Стусом.

    Отож все по-порядку: до редакції звернувся Олег ШАРОМИГОВ з проханням віднайти в редакційному архіві цю статтю. Це потрібно для підготовки матеріалів для вечора-пам’яті до 25-річчя з дня перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, що відбудеться у Будинку художника.

    А навзаєм Олег Іванович подарував нашому колективу книгу спогадів та роздумів «Василь Стус: Поет і Громадянин» з автографами близьких по духу й по життю для Василя Семеновича людей - заслуженого журналіста України Миколи Хрієнка, упорядника та товариша Стуса Василя Овсієнка та сина поета Дмитра.


    Автограф Дмитра Васильовича СТУСА, сина поета.

    «Є ПИТАННЯ НАРОДУ»

    У книзі зібрано найцінніші, найцнотливіші спогади і, мабуть, такі, що не потребують коментарів. Тому, звичайно, маючи у плані редакційне завдання - написати про Стуса, довго збиралась духом. Ще Іван Дзюба сказав: «Коли пишеш про таких людей, як Стус - мусиш, насамперед, поставити собі запитання: чи маєш моральне право»? І перебуваючи деякий час під тиском ситуації, коли на ваги ставила свої духовні цінності і просто перечитувала рядки з біографії Василя, ніяковіла.

    Та у книзі знайшла відповідь на свої запитання і сумніви: треба писати, щоб наче навшпиньки піднятись вище, щоб хоч прагнути того морального абсолюту, зразком якого був Стус. Якщо хоч один читач після прочитання матеріалу поставить собі нову ціль і неухильно йтиме до неї - треба писати. Особливо, якщо кожен зрозуміє сьогодні слова Стуса-громадянина: «Є питання народу - і є масштаб усього питання, завужувати який гріх… Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті - то грішне заняття. Обов’язки сина народу, відповідального за цей народ - єдині обов’язки».

    Слова ці, в тій чи іншій мовній інтерпретації чуємо з вуст народних героїв на сході країни. Дай Бог їм витримати важкі випробування і відчути нашу підтримку.

    Читаючи рядки з біографії поета, весь час ловиш себе на думці - немає нічого випадкового ні в датах, ні в географії.

    …На святу вечерю у 1938 р. в родині Семена та Їлини Стусів на Вінниччині народився Василь. У 1941-му сім’я переїхала у Донецьк. Мешкали у скромному власному будиночку, що у робітничому селищі за залізничним вокзалом. Семен Дем’янович працював робітником на залізниці. Сім’я жила скромно у матеріальному плані, проте батьки не шкодували грошей на книжки. У шестирічному віці Василько пішов до школи. Закінчив її зі срібною медаллю і вступив до Донецького педінституту на спеціальність «Українська мова та література». Саме тут у Донецьку, який сьогодні став кублом сепаратизму, визрівали почуття протесту, що спонукали до розмірковувань і неминучих висновків про невиліковні вади однопартійної системи. Саме тут на Донбасі, де не було жодної української школи, вчителював у Горлівці Василь Стус. «Подумайте только, он разговаривает на своем украинском языке». І це було чути в українському обласному центрі! Та, можливо, саме офіційна зрусифікованість і найбільше провокувала допитливу думку і прозріння Володимира Сосюри, Миколи Скрипника, Івана Світличного, Василя Голобородька, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Василя Стуса.

    У листопаді 1963 р. Стус - аспірант інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка. Живе в гуртожитку у Святошині. До слова, Святошин залишився назавжди одухотворений пластичними образами із поезії Стуса.

    ЗНОВУ КІНОТЕАТР?

    4 вересня 1965 р. кінотеатр «Україна». Перегляд «Тіней забутих предків» режисера С. Параджанова. Цей день стане для Василя рубіконом, першим рішучим кроком на шляху до самовизначення. Рівно через 20 років протибою із радянською системою у ніч на 4 вересня 1985 року тіло Стуса кинуть у сиру землю. Навіть закопають без відома родини. І коли приїде дружина, син, близькі люди, Валя вигукне несамовито:

    - Ідіть від нас геть! Залиште нас самих з Василем! Він уже не ваш!!

    «Васильку, рідний, а ми лишилися з Тобою, - розповідає Маргарита ДОВГАНЬ. - Обіймали ту руду суху землю уральську, яка вкрила Тебе - гладили Твоє чоло, цілували очі, в яких запеклося страждання, вкривали квітами Твоє змучене тіло. Квіти росли тут, поблизу, на лісовій галявині. А Твоїх васильків Валя привезла Тобі з України. Поблизу могили - сосни та берези. На відстані, у головах, в останньому сонці грілась горобина. Ми згадували Тебе, співали Тобі Твою улюблену «Ой на горі вогонь горить», співали ще пісні, гомоніли з Тобою».

    …А ПЕРЕД ЦИМ БУВ РУБІКОН

    Зі спогадів письменниці Михайлини КОЦЮБИНСЬКОЇ: «Тоді в кінотеатрі я сиділа поруч з Василем, і встали ми разом. Він вигукував щось відчайдушне на підтримку закликів протесту - «Хто проти тиранії, встаньте!» Він тремтів кожною клітиною свого тіла - я відчула це, обнявши його за плечі, коли ми виходили із залу, щоб хоч трохи заспокоїти. «Боже, як же ти, хлопче, житимеш у цьому світі?! - подумалось мені тоді».

    Вже 20 вересня Стуса відрахували з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки»: читай - за «виступ у кінотеатрі». А далі усі звинувачення зводились до одного: Стус - бандерівець і націоналіст. Той, який має свій погляд і висловлює його. Не нагадують вам ці звинувачення КГБ сьогоднішні «сусідські» вироки для багатьох діячів культури?!

    Сказитись можна –

    як то буть собою.

    До першого арешту у січні 1972 р. Василь Стус працював у будівельній бригаді, згодом - кочегаром при Українському науково-дослідному інституті садівництва, що у Феофанії на околиці Києва. У грудні 1965 р. одружився з Валентиною Попелюх. Молода сім’я мешкала на вул. Львівській, 62, що у Святошині. Василь влаштувався науковим співробітником до Центрального державного історичного архіву УРСР. Але вже за 5 місяців «втратив» і цю роботу. Звільнений за власним бажанням. Читай - за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури (автобіографія В. Стуса від 23.07.1966 р.). У листопаді цього ж року на світ з’явився син Дмитро.

    Я ОБВИНУВАЧУЮ

    Справжні причини арештів Стуса полягали у намаганні влади винищити найменші паростки незалежної думки в національній культурі України - нищили. Причому свідомо незалежних діячів літератури і мистецтва, частину української інтелігенції. Як згадує Надія СВІТЛИЧНА, осмисливши масштаб цієї розправи, В. Стус у 1975 р., перебуваючи у таборі, написав статтю «Я обвинувачую», в якій звинувачує КДБ «у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання». Стус писав: «Я обвинувачую КДБ, як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972 - 1973 років в Україні - це суди над людською думкою… над проявами синівської любові до свого народу».

    Свавілля табірної адміністрації, заборона писати, отримувати передачі з волі, зустрічатися з рідними, постійні обшуки, хвороби (шлунок, серце, скалічені ноги), а він ще намагався протестувати голодівками і підтримувати співв’язнів. Наприкінці 1978 р. Василь Стус зрікається радянського громадянства. Він писав, що «заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто (рахунок - ред.); ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром в Україні - все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю - тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».

    Словами Стуса, ловлю себе не думці, а скільки того рабства осіло в мізках наших, скільки навколо чиновників, які розмову починають з питання, а ти хто такий? Скільки навколо людей, зроблених цією системою маленькими, непомітними потворними у своїх національних почуттях? Огидно!? Таке відчуття, ніби ти не виберешся з цієї прірви.

    Звіром вити, горілку пити…

    І добі підставляти сите

    Вірнопідданого лице.

    ГОЛОВНЕ - Я В ДОРОЗІ

    … 14 травня 1980 р. Стуса вдруге заарештовано. Вирок суддів - до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Перебував у таборі с. Кучине Пермської області. Як писав сам Стус: «Таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні із Сосновки (табірні зони, що підпорядковувались знаменитому кількістю закатованих в’язнів ГУЛАГу (главное управление лагерей - рос.). Одне слово, режим, запропонований у Кучиному, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, бо найчастіше загрожує кара. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць - так званий «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення... Мене двічі карали за голодівку».

    У цьому таборі він написав 250 поезій і стільки ж перекладів, а також публіцистичну працю «З таборова зошита». Загалом за 13 років ув’язнення Василь Стус написав більшість своїх творів, вивчив три іноземних мови.

    Щоб осягнути глибину творчості Василя Семеновича потрібно не лише прочитати його вірші чи публіцистику, потрібно пропустити крізь душу, прожити тими думами великого трагізму.

    Моя душа запрагла неба

    В буремнім леті держить

    путь на стовп

    Високого вогню...

    Ця душа і сьогодні показує нам шлях, дає сили жити, творити, допомагати. «А про мене, дорога, не хвилюйся. Головне - я в дорозі. І - на своїй дорозі. А решта - то не важливо» (1982 р. Із листа дружині та сину).

    І в нас сьогодні свідомих українців, росіян, грузинів, поляків одне завдання - себе зберегти:

    «Ярій, душе. Ярій,

    а не ридай.

    У білі стужі сонце України.

    А ти шукай - червону

    тінь калини

    На чорних водах - тінь

    її шукай,

    Де жменька нас…»

    Підготувала

    за матеріалами книги

    «Василь Стус: Поет

    і Громадянин»

    * Яріти - випромінювати яскраве світло (Словник української мови. 1980 р.)

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05