РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 43 (7 листопада 2014) 

  • Червоне та чорне Павла Шкаріна

    Війна, друга світова, все далі відходить в історію. Наступного року минатиме сімдесят років, як стихли гармати в Європі та на Далекому Сході. Сімдесят - ціле людське життя, виросло кілька поколінь, які про війну знають лише з розповідей. Здається, достатньо часу, аби забулося те лихоліття. Та не стирається війна із пам’яті. Бо чорним плугом переорала вона життя мільйонів, принесла трагічну звістку чи не в кожну родину, нівечила, калічила, знищувала... Таке не забудеться ніколи.

    «Червоне - то любов,
    А чорне - то журба».

    Із пісні на слова
    Дмитра ПАВЛИЧКА

    Війна у долі Павла ШКАРІНА теж залишила глибокий слід. Тільки лиха він сьорбнув ще у передвоєнний час. Як і скрізь, у його село Чернацьке (Середино-Будський район Сумської області - авт.) наприкінці двадцятих прийшла колективізація. Батько хлопця до колгоспу не поспішав - умів тримати в руках сокиру та пилку, тож без заробітку не залишався. Але його одноосібна свобода сільську владу не влаштовувала. «Дрова привезти, - розповідає ветеран, - підводи не дають. У ліс не ходи - колгоспний. Гниє, трухне гілка, а не займай. Та і ходили, і збирали. Малі ж були із братом. Батько зробив нам візочок дерев’яний, то ним і возили... А ще корову пасли попід шляхом. У лісі там, на луці - не можна, бо не колгоспники... Дуже важко було. І тридцять третій рік... Страшний рік...»



    Павло ШКАРІН у 1947 році і перед дев’яностоліттям

    Він рано залишився без матері. Батько одружився вдруге, і вже скоро в родині було п’ятеро дітей. Школа? «Чотири класи закінчив, - посміхається Павло Іванович. - Закінчив і пішов на роботу в колгосп».

    Яку роботу давали в колгоспі дитині? Посильну. Міг пасти худобу, у жнива возити воду на поле, гребти солому чи сіно... Підростав - довіряли складнішу. Зарплата? Як і скрізь - за трудодні. Вже перед війною Павло Шкарін «завербувався» під Шостку на торфорозробки. Тут уже платили грішми. А йому йшов лише сімнадцятий рік.

    У розмові Павло Іванович майже не говорить про два роки окупації. Я не наполягаю, хоч цікаво було б почути спогад жителя лісистого краю, який вважається партизанським. Та й не тільки партизанським. Зовсім близько від Середино-Буди є російський Локоток, де за німців була утворена Локотська республіка.

    А до армії Павла Шкаріна призвав Дмитрівський військкомат (Курська область - авт.) 15 березня 1943 р. «Вишикували нас і питають, чи є мінометники, - продовжує розповідь ветеран. - Міномета я тоді ще не бачив, та кажу, що є. Записали в батарею 120-міліметрових мінометів. А 22 серпня розпочався наступ, і вже скоро ми були у Марчишиній Буді. А там - Ямпіль, Шостка, форсували Десну...»

    Фронтові дороги навідника важкого міномета Павла Шкаріна від Дніпра пролягли Білоруссю. Кулі минали, та осколок ворожої гранати надовго приписав його до шпиталю. Прооперували, але рана не заживала. «У Калінковичах я вже потроху ходив, - пригадує Павло Іванович. - На кухні допомагав, ще якусь роботу давали. А тоді провів санітарочку додому - жила вона в селі кілометрів за шість від шпиталю. І затримався. Уранці викликає начальник шпиталю: «Де був?» - «В кіно ходив...» І він мене, кіномана, відразу ж виписав. А рана зажила вже у Польщі».

    Павлу Івановичу в листопаді виповнюється дев’яносто. Я б і не знав про ювілей, якби не пропозиція голови профкому станції Хутір Михайлівський Ірини Скоблік. «Я вас познайомлю, - говорила вона. - Приїздіть. Не пошкодуєте».

    А його, дійсно, цікаво слухати. І не лише про війну. У післявоєнний час фронтовик прийшов на станцію. Спочатку влаштувався у воєнізовану охорону, пізніше став вагарем. І вчився, наздоганяв те, чого не зміг опанувати в дитинстві.

    - Добре, що школа була близько, - говорить. - А ще будував хату. Батько ж корову дав.

    - Корову? Так їй же сіно треба. І пасти.

    - А сіно в Знобі купували.

    Я ще раз дивуюся, бо від Хутора до Зноб-Новгородського не так уже й близько.

    - Залізницею, - пояснює Павло Іванович. - Разом із лісом возили. В тюках. Там у вагонах залишалося місце, щоб їх приткнути.

    Тільки школою Павло Шкарін не обмежився. У 1966 р. він закінчив Київський технікум залізничного транспорту і перейшов працювати у фінансовий відділ Конотопського відділка залізниці.

    У другій половині шістдесятих відділок очолював Борис Степанович Олійник. Саме тоді завершилася електрифікація дільниці Ніжин - Конотоп - Хутір Михайлівський, зростали швидкості руху поїздів й обсяги перевезень, інтенсивно велося житлове будівництво. А начальником фінансового відділу був Олексій Нікітченко. Їх долі багато в чому схожі. На фронт Олексій Денисович потрапив у сорок третьому, якраз на Дніпро. Там його було поранено, тож майже рік лікувався по шпиталях. Перемогу зустрів у Німеччині, а після демобілізації подав документи до того ж Київського залізничного технікуму.

    - Так, на роботу мене брав Борис Степанович, - пригадує ветеран. - Олексій Денисович Нікітченко був вимогливим керівником. Але й справедливим. І принциповий був.

    Ще б пак, до сих пір про нього у дирекції згадують: коли начальник фінансового відділу міг сказати «ні» Борису Степановичу Олійнику - і той погоджувався.

    Фінансовий ревізор - посада не з романтичних. Папірці, цифри та постійні роз’їзди, бо дільниця, за яку відповідав Павло Іванович Шкарін, сягала аж Вирівки під Конотопом. І це при тому, що майже на всіх станціях відправляли та приймали вантажі, працювали квиткові каси... Як справлявся він із таким обсягом?

    - А чорнетка допомагала, - пояснює Павло Іванович. - Записую у чорновичок необхідні дані, а вже удома аналізую та роблю висновки.

    Фінансовим ревізором Павло Іванович працював до виходу на пенсію. Та й після виходу ще кілька років не залишав залізничних лав. Нині ж... На здоров’я не скаржиться, та пригадує, що раз «крутнуло» - підскочив тиск. Та ще очі. Прооперували, але має періодично показуватися лікарям у Києві.

    Дев’яносто літ - не жарт, вік солідний, пора, коли можна сміливо говорити, що активна життєва фаза минула. На долю покоління Павла Шкаріна випало всього багато.

    - А все-таки, коли було найважче? - запитую співрозмовника. - І коли жилося легше?

    - Найважчим, найстрашнішим був тридцять третій рік. У війну було не так страшно, як тоді. А найлегший - так це за Брежнєва...

    Уже в кінці зустрічі, коли до відходу електрички залишалися зовсім мало часу, Павло Іванович приніс теку із документами. Трудова книжка, виписана у 1947 р., військовий квиток, де записано, що демобілізувався він сержантом, документи про нагороди... Фронтових нагород дві - медалі «За отвагу» та «За освобождение Варшавы». Чималий життєвий багаж, що й казати.

    6 ноября Павел Иванович ШКАРИН отметил свой день рождения.

    От всего сердца поздравляем с 90-летием! Такой юбилей - очень важное и значимое событие, ведь далеко не каждому суждено встретить столь почтенный возраст. Желаем, чтобы здоровье не подводило, жизнелюбие и оптимизм никогда не иссякали, а близкие люди радовали своей заботой и вниманием.

    Пусть каждый день дарит радость и положительные эмоции, ведь это и есть залог долгожительства!

    Коллектив станции Хутор Михайловский


    Фото автора та із сімейного архіву

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05