РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 39 (10 жовтня 2014) 

  • ЗАЛІЗНИЧНА ПОДОРОЖ ВАСИЛЯ ЗІНКЕВИЧА, або «ЗА МИР І ЛЮБОВ В УКРАЇНІ!»

    Пізнього вересневого вечора, коли Донецьк активно і вже... звично вибухав деенерівськими «Градами» в бік місцевого аеропорту, досі героїчно утримуваного підрозділами нашої національної гвардії разом з представниками добровольчих батальйонів, я випадково натрапив в інтернеті на коротеньке «радянське» відео, під дві лише хвилини тривалості, де маловідомий тоді співак, а нині народний артист України Василь ЗІнкевиЧ грає роль донбаського шахтаря Бориса, котрий їде собі в поїзді кудись у Карпати для участі в турпоході.

    Рідко, але буває так: раптом десь побачене, прочитане, почуте або відчуте, миттєво повертає тебе в конкретні приємні хвилини власного минулого. Деякий час ти перебуваєш настільки вражений тим фантастичним несподіваним потраплянням туди, що досягаєш майже стовідсоткового ефекту втілення в себе самого тодішнього. Це явище товариші-журналісти називають «професійним зудом». Під впливом інформаційного сигналу ти бачиш на невидимому екрані добре відомих тобі людей, бо закарбувалися вони в твоїй пам’яті назавжди. Так і сталося зараз зі мною, коли я із рідкісним задоволенням вперше подивився цей коротенький залізничний сюжет початку, мабуть, 70-х років. Незрозумілим казковим чином я поринув у своє дитинство.


    Отже, герой Василя Зінкевича вітається зі своїми випадковими супутницями по купе, одну з яких грає молоденька починаюча співачка Софія Ротару, нині теж народна артистка України. Привітавшись і поклавши свій невеличкий багаж на верхню полицю, тримаючи в руці гітару, цей пасажир коротенько розповідає їм про свою подорож - російською, до речі - мовою, запитуючи цих красунь-галичанок:

    - А с нашим шахтёрским краем вы уже познакомились?

    Під гітарний акомпанемент шахтар Борис починає співати дівчатам пісню, але вже українською:

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях, -

    Хай летять до мети.

    І легка моя путь,

    Здогадались, мабуть,

    Нових друзів я хочу знайти.

    Я вітання везу

    Від донецьких степів,

    Синім горам везу.

    Але в серці моїм

    Буде завжди мій дім,

    Бо люблю я Донбасу красу.

    Дивитися цього коротенького сюжету, до того ж знятого у вагоні швидкого поїзда, що стрімко котив Донецькою залізницею, а далі - Придніпровською, Південно-Західною, мені було напрочуд приємно. Вперше також я спостерігав одного з улюблених моїх виконавців з гітарою в руках, бо цей інструмент зі самої юності став для мене пожиттєво цікавим теж.

    Подивись навкруги -

    Це мій край, рідний край.

    Тут атланти-терикони

    Підпирають небокрай.

    Подивись навкруги -

    Це мій край, моя земля.

    Свої муки, свої мрії

    Віднайду для неї я.

    Між тим, камера оператора показувала стрімко зникаючі з кадру ті самі атланти-терикони, залізничний міст через якусь річку, переїзд, віддалені промислові споруди, дерева, тобто вона давала очам можливість насолодитися абсолютно впізнаваним Донбасом радянського, як також і нинішнього часу...

    Восени 1979 р., закінчивши середню школу і здійснивши невдалу спробу вступу до інституту, я пішов працювати у місцевий Палац молоді «Юність» звичайним робітником. Про те, що в Донецьк зі своїм вокально-інструментальним ансамблем «Світязь» прибуває Василь Зінкевич і буде виступати саме в нашій «Юності», я, йдучи на роботу, дізнався з афіші, закріпленої на одному з великих фасадних вікон палацу.

    За декілька годин перед вечірнім концертом Василь Зінкевич ходив службовим коридором повз гримерні кімнати в обох напрямках, очевидно, нервуючи, явно маючи якісь проблеми з голосом. У руці співак тримав свіже куряче яйце, яке згодом на моїх очах і випив. Зрештою я наважився підійти до нього, привітатися і попросити автографа. Мені ніколи не забути, наскільки ввічливо зосереджений артист на це відреагував (на відміну від деяких інших знаменитостей, з якими доводилося контактувати). Він одразу звернув погляд в мій бік і спитав, як мене звати. Далі взяв простягнуті авторучку з блокнотиком і, вписавши першим моє ім’я, додав на аркуші: «Пусть будут удачи!»

    З того самого моменту, коли я у відповідь подякував пану Василю за таке несподіване до мене ставлення, він у моїй свідомості одразу набув статусу майже рідної людини. Співак ще привітливо відповів на моє питання відносно своєї невеличкої застуди. Завжди відтоді впізнаю його голос, чи то грає радіо, чи то якась іде телетрансляція, і годі казати, що одразу цей неповторний баритон нагадує про один чудовий день - день знайомства з Василем Зінкевичем. Було співакові тоді лише 34 роки, а минуло з тих пір 35… Цікаво, що його побажання мені вдачі наступного літа здійснилося - я став студентом. Та й взагалі з тих пір вдачі не обділяють своєю увагою.

    Перед початком концерту ми з моїм ровесником і водночас колегою по роботі Юрком зручно вмостилися… над самою сценою. Там, де металеві балки тримають стелю Палацу, на так званих колосниках. Юрко навіть захопив з дому фінського касетного магнітофончика і, опустивши мікрофона трохи вниз, вдало записував концерт. Повний зал глядачів зустрічав дружніми оплесками кожну пісню, виконану співаком у гарному супроводі «Світязя». Найбільше мені запам’яталася російськомовна «Берёзы, русские берёзы…». І досі вважаю виконання цієї чудової пісні Василем Зінкевичем найвдалішим серед усіх можливих варіантів.

    Його кіногерой - шахтар Борис - закінчує у відеосюжеті свій спів разом з юнаком, якого грає улюблений усіма зараз народний артист України, а тоді талановитий починаючий співак Назарій ЯРЕМЧУК:

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях, -

    Хай летять до мети.

    І легка моя путь -

    Здогадались, мабуть, -

    Нових друзів я хочу знайти.

    На швидких поїздах

    Я долаю свій шлях…

    Напевно, якийсь читач скаже (і буде правий), що цей сюжет із прекрасного музичного фільму «Червона рута», знятого у 1971 р. на студії «Укртелефільм» режисером Романом Олексівом за сценарієм Мирослава Скочиляса. Фільм розповідає про любов дівчини з Карпат та донецького юнака. Слова і музику до пісень для «Червоної рути» написано славнозвісним композитором Володимиром Івасюком. Буває ж таке: я ніколи не бачив цього фільму! Отже, мені, як багатьом з вас, шановні читачі, є що подивитися. Тим паче, і залізнична тема також в «Червоній руті» присутня.

    На жаль, про різкий контраст між минулим і сьогоднішньою страшною реальністю нагадувала під час перегляду реальна завіконна гучна стрілянина, на яку майже не звертав уваги.

    Коли Донбас завдяки моїм численним недолугим землякам-зрадникам вже майже півроку топчуть чоботи російських окупантів та місцевих ненависників України, я досі не можу збагнути таке. Що саме так налаштувало нормальних, здавалося б, донбасівців проти країни, яку Василь Зінкевич та йому подібні патріоти все життя намагаються об’єднати? Але оскільки своїм улюбленим артистам у мене немає жодних підстав не вірити, знаю точно: Україна переможе і відродиться! Наші потяги лише на деякий час вимушено призупинили свою ходу назустріч один одному, і Донбас стане навіки разом з Галичиною, з усією країною.

    А любов, вона зрештою об’єднає і врятує Україну! Буде мир у нашому спільному домі!

    Володимир ОСТАПЕНКО, Донецьк
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05