РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 36 (19 вересня 2014) 

  • Не за підручниками

    Найсучасніші підручники з історії розповідають про масовість і підтримку радянських партизан. Та далеко не всю правду можна дізнатися з них. Сьогоднішня тема нашої розмови не стосується масштабності і не базується на розвідках штабу партизанського руху в Україні. Вона побудована на щирій розмові з тогочасними учасниками тих страшних часів, які бачили і чули про партизан не з книжок…


    Григорій Микитович АНДРУСЕНКО та Федір Федорович СЬОМІН. Спогади та сподівання.

    ЩАСЛИВЕ ЧИСЛО ГРИГОРІЯ АНДРУСЕНКА

    Григорій Микитович АНДРУСЕНКО народився в селі Григоро-Іванівка Чернігівської області. Тому, мабуть, і з питанням, як назвати хлопчика, проблем не було. До того ж він був 13-ою дитиною із 15-ти великої, на сьогодні - величезної родини, на ноги яку ставили мама Мотря Спиридонівна та батько Микита Пантелійович.

    До речі, у Григорія Микитовича своєрідна манера спілкування. Всі події, про які розповідав, він намагався коментувати з теплим гумором, на ходу, так би мовити, рифмуючи рядки та жартуючи. Тож на запитання, як же вдавалось прогодувати таку велику родину, відповідає: «Так, четверо свиней за тиждень не з’їдали того, що ми за сніданок». А далі більш серйозніше розповідає, що були у «меню» - і лобода, і кормові буряки, і молоденькі пагінці різнотрав’я, і кропива.

    Сьогодні, дав Бог, Григорій Микитович у свої 83 роки із дружиною Ольгою Василівною власноруч саджають картоплю, обгортають, сапають і збирають врожай. Як каже: «Беру лопату й не дивлюсь на хату…» Та ще й дітей та онуків пригощають свіжою домашньою городиною. З 1948 по 1992 роки працював у вагонному депо ст. Дарниця. А сьогодні каже: «Баба пече пиріжки, а я збираю одні вершки».

    ЖАХЛИВА ІСТОРІЯ

    …Коли гітлерівська нечисть ступила своїм коричневим чоботом на рідну землю, Гриші пішов 12-й рік. За одну ніч із місцевих сіл зібралося майже 120 чоловіків, які влилися в партизанський загін під керівництвом Миколи Симоненка.

    Серед них був батько та брат Григорія Микитовича. А згодом і вся родина втекла до лісу. Жили в землянках. Гриша з однолітками пасли коней, худобу, допомагали по господарству. Звичайно, було цікаво побачити, як, наприклад, партизани готувались до своїх операцій або «розв’язували язика» полоненим німецьким офіцерам. Та хлопців проганяли в такі хвилини як подалі.

    Григорій Микитович розповідає жахливу історію, як забирали тіла партизанів, які загинули після звільнення Ніжина.

    «…Вбили дядька. І його донька Катя, яка теж була у партизанах, зібралася забрати тіло батька. Як перед цим місцева ворожка не зупиняла Катю, та не послухалась.

    З тілом батька та інших вбитих підводи повертались до села. Катя сиділа на труні з автоматом через плече. До села залишалось метрів сто, люди вийшли зустрічати загиблих. Піднявшись, Катя випустила в запалі автоматну чергу й голосно викрикнула: «Не вірю тепер ворожкам ніяким!» І за секунду… впала на труну. Куля потрапила в голову». Куля «стрибка», сліпа, неочікувана, з тієї ж череди підвод.

    «Стрибок» - так називали тих, хто входив до складу «Істрєбітєльного батальйону» НКВС. У «стрибки» набирали одиниць із найгіршого місцевого елементу, зі звільнених від судової відповідальності кримінальних злочинців, морально зломаних. Згодом саме ці люди стали нійбільшою небезпекою для українського підпілля та й взагалі для українського населення через їхні підлі провокації. Якщо проводити паралель, то я б назвала їх «тітушками», які сьогодні дуже скомпроментували Україну. І ось один із таких «стрибків» необдумано теж випустив автоматну чергу. Чи то щось спрацювало не так, чи відчуття «підвели», та куля знайшла свою жертву.

    Сьогодні Григорій Микитович залишився один зі своєї багатодітної родини. І коли правнуки розпитують про ті страшні часи, він намагається жартувати, щоб не ранити їхні маленькі душі гіркою отрутою правди і людського болю.

    ЗНАТИ ПРАВДУ

    Всю правду про партизанський рух на Україні сьогодні не знає, мабуть, ніхто. Знову ж таки та ж маніпуляція з історичною правдою в радянські часи приховала від нащадків чимало фактів.

    Звичайно, партизанський рух в Україні був зовсім іншим, ніж ми знаємо з підручників: і за масовістю, і за етнічним складом, і за ступенем всенародної підтримки. Були свої плюси та мінуси. Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину «випаленої землі». Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Так, у 1942 році четвертим управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуто 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини - низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій. Але «конвеєр» продовжував працювати - «мы за ценой не постоим»…

    І поки незалежні дослідники вивчають і героїчні, і трагічні, і відверто злочинні сторінки партизанського руху, нам варто пам’ятати одне - в Україні не було масової і беззастережної підтримки тоталітарної радянської системи. І слава Богу! Тому що, напевно, і завдяки цьому, наша Батьківщина стала у більшості такій, якою вона є сьогодні. Здатною протистояти тій Батьківщині, яка корінням сягає радянського гнилля, тій Батьківщині, яка знищила не менше українців, ніж нацистські окупанти, тій Батьківщині, яка в особі своїх діячів культурних співає на кістках, тій, якій соромно дивитись у вічі…

    СОЛДАТИ ДРУГОГО ФРОНТУ

    Кістяк партизанського руху на Київщині складали залізничники. Загін «За Батьківщину» під командуванням Івана Бовкуна діяв на півдні Чернігівської області.

    «Головна сила партизанського підпілля, - уточнює ще один наш співрозмовник голова ради ветеранів Дарницького залізничного вузла Микола ПАВЛЮК, - знаходилась на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Помічником директора заводу була, як кажуть, наша людина - Леонід Воробйов та ще 38 підпільників. Саме вони направляли в партизанський загін людей, зброю і медикаменти. Машиніст Дарницького депо Дмитро Тимощук разом із колегами на паровозах перевозили до певного пікету та скидали в посадку не лише зброю, а й тих, хто в подальшому був під підозрою німців».

    Однією з найгучніших операцій партизанського підпілля став підрив елітного фашистського бронепоїзда «Адольф Гітлер» між Носовкою та Ніжином.

    Чимало інформації про партизанський рух в часи гонінь було знищено, вилучено з бібліотек також дві безцінні книги Івана Бовкуна. На його долю, до речі, теж випали важкі випробування. Після хрущовської відлиги книгу «Солдати другого фронту», де Бовкун розповів про справжніх організаторів підпілля на Чернігівщині і заперечив причасність Федорова, заборонили. Автора виключили з партії і позбавили звання Героя.

    Дія м’ясорубки, яка намагається перекрутити історію, переписати її заново, сьогодні досить показова. Тож заявами щодо участі українців і їх ролі у Великій Вітчизняній від Путлера сьогодні нікого не здивуєш. Ціна брехні відома. Ветерани, як ніхто, добре знають її. І на таке зухвальство та хамство лише гірко посміхаються.

    Інформаційна війна дивує їх, перевертає їх мізки: є значні втрати і прогалини у свідомості тих людей, хто довіряє тій викривленій, переінакшеній інформації. Тому, як видання, яке безпосередньо несе інформацію, звертаємось до читачів: «Будьте обережні!» Обирайте і перевіряйте те, що читаєте, і те, що дивитесь, і тих, кому довіряєте.

    ЗУСТРІЧ ІЗ НЕЗНАЙОМЦЕМ

    Наша зустріч з тими, чиє дитинство обпалили воєнні роки, відбулась на станції Дарниця, у кабінеті голови ради ветеранів Дарницького вузла Миколи Павлюка. Тож саме він познайомив нас зі ще одним ветераном Великої Вітчизняної Федором СЬОМІНИМ.

    Федору Федоровичу Сьоміну добігає дев’ятий десяток. Нещодавно до його звань та нагород до 23-ї річниці незалежності України додалась відзнака почесного ветерана міста Києва.

    У рідному селі ветерана Кобижчі теж діяв партизанський загін «За Батьківщину», який вливався в той більший. «…У нас в колгоспі була величезна пасіка - понад 300 вуликів, - починає здалеку свою розповідь ветеран. І ось кожне літо я проводив разом з батьком там. І те перше воєнне літо також. Коли батько сказав, що завтра будемо качати мед, я не міг дочекатися того ранку. І вже вдосвіта був на пасіці. На підводі, яку я побачив здалеку, сидів односелець та лежав велосипед. «Їдь швидко у Бобровиці, у військкомат, може, ще застанеш батька…» Я швидко докрутив педалі, попрощався з татом і отримав наказ поїхати до голови колгоспу, щоб той призначив пасічника…»

    І той назначив… Федора. Велика відповідальність впала на плечі 14-річного підлітка. В селі на той час вже відбувалась евакуація. «Сину, качай мед і людям з собою роздавай!» - скомандував голова.

    На другий день на пасіку приїхала «допомога» - п’ять підвод із жінками. Федір Федорович не приховує усмішки, адже захисна сітка на всю пасіку була лише одна. Тож ще навіть до викачування не приступили, а красиві жіночі обличчя вже стали перекошеними. Тож вирішив юний помічник підібрати собі допомогу з таких, як він підлітків. І впорались: липівку (бочка на декілька центнерів) за день качали, за ніч роздавали…

    Батько Федора прийшов додому взимку 1941 р. після втечі з німецького табору і після теплої зустрічі, дізнавшись про врятовані сином особисті 13 із 50 вуликів, попросив їх перевезти на колгоспну пасіку. Один із них був законспірований, про це Федір Федорович дізнався пізніше, під місце, де зберігалась їжа для…

    «Ось одного дня, - розповідає Федір Сьомін, - мені принесли повістку в Німеччину. Батько підписувати не став. Мати зібрала мені торбинку з провізією, взяв із собою собаку та й втік від такої «долі» на пасіку. Де й переховувався деякий час. Одного вечора собака мій заметушився, загавкав, когось почув. Наближається до мене чоловічий силует у плащпалатці, підходить і запитує:

    - Ти хто?

    - Сьомін.

    - Що тут робиш?

    - Перечікую, отримав «путівку» в Німеччину.

    А тоді справді можна було перечекати, забирали певну кількість молодих людей. І якщо когось не виявилось на місці, то добирали з тих, кого зустріли по дорозі, на базарі і т.п.

    - У тебе є щось поїсти?

    - Є. Пригощайтесь.

    «А коли мій гість відкрив плащ і присів за мій імпровізований стіл, я побачив навколо пояса автомат, гранати і парабелум. Подякувавши за їжу і отримавши пайок у дорогу, він попрощався і застеріг, щоб я не розповідав, з ким і де я зустрічався. Я автоматично закивав головою, а сам подумав, а з ким же я зустрічався? Та вже згодом, коли розповів батькові, той здогадався, що був це колишній секретар райкому партії, якого розшукували німці, Порфирій Кіхта, який збирав людей до партизанського загону».

    ЧИЙ МЕД ЇЛИ ПАРТИЗАНИ

    Згодом у Федора з’явився бінокль і часу спостерігати було вдосталь, та й місцевість була підходящою: пасіка стояла на кургані. Тож батько запропонував не гаяти часу, а спостерігати і всі дані записувати. З пасіки дуже добре було видно залізницю, вантажі, які перевозилися. Федір записував ці дані і вкладав у дупло в означеному дереві. Для партизан. Мед також була можливість залишати у схованках. Проте згодом у партизанському загоні з’явився «стукач», і питання, чий мед їдять у партизанському загоні, поставили поліцаї родині Сьоміних. Та батько Федора заздалегідь дізнався про це та знищив більшу частину вуликів.

    «Тож переконати поліцаїв, що наш мед на місці, батькові таки вдалося, - розповідає нам Федір Федорович. - Хоча обшук провели. Знайшли медовуху. Можливо, це також «пом’якшило» гнів поліцаїв. Напившись та набравши по відру меду, вони залишили наше обістя».

    У 16 років Федора призвали до лав Радянської армії. 10 довгих років він «воював». У 1951 р. прийшов на залізницю у вагонне депо ст. Дарниця, де й пропрацював до 1993 р. Почесний залізничник і почесний ветеран дякує Богу за свою долю і сподівається на мир. Заради дітей та онуків… Заради нас з вами…

    КОМУ ТАКА ВІЙНА ПОТРІБНА?

    Сьомін і Андрусенко спілкуються між собою, як давні знайомі, сусіди, адже часто зустрічаються з ветеранами-залізничниками і в самій Дарниці, і в управлінні залізниці, і під час столичних пам’ятних дат. Та сьогодні в один голос кажуть, що, пройшовши війну, бачивши багато горя і знущань, такого ката і нелюда, як Путін, не бачили. «Це просто не людина. Немає слів, коли бачиш, як діти наші гинуть, молоді солдатики і з України, і з Росіїі. Пів Москви плаче, а він показує, що його підтримує 85% росіян». У Григорія Микитовича починають тремтіти не лише голос, а й руки, тому намагаюсь тему не розвивати… Та витираючи зволожені очі, ветеран згадує минуле: «У нас у хаті стояло четверо німецьких офіцерів, а коли відходили, один з них обійняв мене, дав шоколадку і сказав матері, що у нього самого троє «кіндерів». Ось і скажіть, КОМУ ТАКА ВІЙНА ПОТРІБНА?»

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05