Цей вражаючий епізод трапився нещодавно, ось цього літа, коли між Донецьком та Києвом ще відбувався регулярний залізничний рух. Двоє співробітників Південно-Західної залізниці, обслуговуючи вагон-автомобілевоз у складі швидкісного поїзда №37/38 сполученням Донецьк - Київ, потрапили у доволі напружену ситуацію: на станції Донецьк їх оточив загін озброєних кавказців. Що то були за вояки, тепер можна стверджувати, бо ті залишили по собі своєрідного автографа.

Водій Ігор СЛІПЕНКО та провідник службово-технічного вагона (автомобілевоза) Микола БАЧИНСЬКИЙ на території станції Донецьк.

Автограф від «визволителів».

З обома своїми співвітчизниками, Ігорем Сліпенком та Миколою Бачинським, тими постраждалими від несподіваного контакту з посіпаками, які нелегально прибули у Донбас встановлювати свої порядки, мені довелося поспілкуватися під час наступного перебування обох в Донецьку. Вони якраз завантажували чергову автівку до автомобілевоза. Щоби разом із її власником, котрий їхав у купейному вагоні, авто благополучно прибуло до Києва та згодом таким же чином повернулося назад.

Аналогічну роботу Ігор з Миколою виконували буквально за дві доби до нашої зустрічі, коли раптом їхній вагон-автомобілевоз був оточений півтора десятками озброєних людей. Силоміць поклавши моїх співрозмовників на асфальт, агресивні кавказці наставили їм у голови дула своїх автоматів. Далі почали допитувати, на якій, мовляв, підставі, легкові автомобілі вивозяться ними з Донецька до якогось там Києва.

Уяви себе, читачу, на місці цих двох робітників Південно-Західної, аби відчути всю гаму важких почуттів, лежачи безсило в оточенні своїх потенційних вбивць.

Наші хлопці поводили себе гідно, пояснюючи своїм опонентам власні, цілком мирні робочі завдання, що виконуються згідно з правилами роботи, встановленими Укрзалізницею. Нарешті вдалося заспокоїти прибульців з Кавказу за допомогою керівництва станції Донецьк. Після того озброєні люди дозволили продовжувати готувати поїзд та вагон-автомобілевоз до відправлення, самі ж, розмістившись в автобусі, кудись виїхали.

Щоправда, перед тим один з кавказців забажав провести з моїми співрозмовниками своєрідну «роз’яснювальну» бесіду. Мовляв, їхній загін прибув з Росії, а саме з Цхінвалу для того, аби визволити українців від засилля фашизму і тому подібних реалій. Хоча прекрасно відомо: що насправді прояви «коричневої чуми» мають місце саме в тій країні, з якої походять «визволителі». Далі озброєний лектор з Кавказу взяв до рук обов’язкового для себе та своїх земляків ножа і вирізьбив ним напис-автограф прямо на стіні нещодавно реконструйованого службового приміщення станції. Одного погляду на цей «манускрипт» достатньо, аби зробити висновок щодо рівня культури автора. Не варто сумніватися, що сьогоднішня країна-сусід свідомо виховує своїх громадян в такому саме дусі безграмотності та зухвалої демонстрації своїх суто воєнних, а зовсім не культурних, переваг.

Щодо Ігоря та Миколи, вони виявилися справжніми чоловіками, коли мужньо перебули цей короткочасний полон. Що цікаво, ніякої агресії з їхнього боку на адресу далеко не кращих представників Росії не відчувалося під час моєї з ними розмови. Це зайвий раз засвідчило нашу спільну миролюбність та справжні українські чесноти. Ми ж бо живемо у своїй країні і чужої землі нам не треба. Але свою Батьківщину нікому зруйнувати не дамо.