РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 32 (22 серпня 2014) 

  • «Я пам’ятник собі воздвиг, а ви як хочете»

    Максим Рильський стверджував, що переклад - це теж мистецтво. І коли далі говорити про українську літературу, то в ній сформувалася своя, українська, перекладацька школа, відмінна від російської, за що була критикована та бита. Що крім Агатангела Кримського, самого Максима Тадейовича, Бориса Тена й Діодора Бобиря, відомих кожному школяреві, на перекладацькій ниві за радянського часу плідно працювали інші майстри слова. Що багато найвизначніших творів світової літератури відтворено українською мовою. Що в цьому мистецькому цеху не останнє місце зайняли Григорій Кочур та Микола Лукаш.


    Григорій Кочур


    Микола Лукаш

    ПЕРЕКЛАД І ПЕРЕКЛАДАЧІ

    Речі дивні трапляються в світі. Ось і на перекладацькій ниві дивина. Григорій Кочур й Микола Лукаш народилися майже в один час і в одному краї - на Чернігівщині. Це вже потім владоможці із трьох губерній - Чернігівської, Полтавської та Харківської - скроїли Сумську область. Обидва - поліглоти: знали понад три десятки мов, однаково зазнали лиха від совєцької влади, попри замовчування та офіційне переслідування сказали золоте слово в літературі, залишивши по собі пам’ять як про людей, що з повним правом могли повторити Шевченкове: «Ми чесно йшли, ми не лукавили з тобою, у нас нема й зерна неправди за собою». Вони товаришували, хоча були зовсім неоднакові за вдачею.

    Перекладають по-різному. В дожовтневій літературі, приміром, вдавалися до переспівів. Це - найлегший спосіб відтворити думку чужомовного твору. Тільки вимагати бодай половини тотожності зайве. У Ґете був «Uber allen Gipfeln», у Лермонтова - «Горные вершины спят во тьме ночной». Нині обидва твори вважаються класичними, а про подібність знають хіба що спеціалісти. За радянської доби практикувався переклад із перекладу. Це коли російський варіант дублювався мовою національної меншини. Нерідко літератор, не знаючи мови оригіналу, послуговувався підрядником - дослівним перекладом тексту твору, виконаного лінгвістом-фахівцем.

    Зрозуміло, у всіх цих випадках втрачалася мистецька цінність. Бо навіть при прямому перекладі з оригіналу виникає немало труднощів. Тарас Шевченко написав: «Так і треба! Бо немає господа на небі». У різних перекладачів російською вони відтворені по-різному: «…вот и вся вам От Бога награда», «…потому что Бог нам не ограда», «Так и надо. Потому что Бога нет на небе!». Три переклади, до речі, один із них виконаний поетом Федором Сологубом, але тільки в останньому найточніше передано думку Кобзаря.

    РОДОМ ІЗ КРОЛЕВЦЯ, РОДОМ ІЗ ФЕСЬКІВКИ

    Григорій Кочур і Микола Лукаш - перекладачі від Бога. Комусь він дає хист до малювання, комусь - до музики, їм же щедро дарований талант засвоювати мови, помножений на талант літературний.

    Кролевець часів громадянської війни. У багатодітній родині народжується хлопчик, який рік, два, п’ять мовчить. Дивна дитина: усе розуміє, а не говорить. І нікому до нього немає діла, лише хрещений батько й материн брат Дмитро Оникієнко читає дитині казки. А одного разу під містом зупинилися цигани. Хлопченя прибилося до табору та й помандрувало з ним у світ. Минули літо, осінь. Вже й забувати стали про Миколку Лукаша, як з’явився він у Кролевці. Говорив, розповідав, але по-циганськи. І ще міг спілкуватися українською, російською та польською мовами.

    А далі Микола Лукаш швидко випередив своїх «нормальних» ровесників у розвитку і після закінчення школи вступив на історичний факультет Київського університету.

    Леонід Череватенко якось запитає, звідки у нього знання чужих мов? Лукаш обурився: «Як то звідки? Та я ж родом з Кролевця!»

    - Ну то й що? Хіба в Кролевці є інститут іноземних мов? - допитувався далі співрозмовник.

    «Інституту нема й не було, - не прийняв жарту Микола Лукаш, - проте Кролевець розташовано саме на кордоні українсько-російському. Дві мови, як мінімум, я мусив знати. Кролевеччина - то Південно-Східне Полісся, - без білоруської себто не обійшлося: ён, адтуль, пакуль, птушка, бацян. Далі - поляки, які там осіли здавна і з якими я спілкувався польською. Ясна річ, євреї, що становили чверть міського населення. А єврейських мов, як відомо, дві - їдиш та іврит. Довелося вчити, бо старі євреї не дуже нас визнавали. А їдиш - це, власне, плятдойч, себто «низька» німецька. З цього й почалося. Треба тільки наважитись, а тоді - як у Тичини: «Чужа звучить мені, як рідна». От і все. Потім воно саме собою піде».

    З такою ж «простотою» засвоював мови і Григорій Кочур. Правда, далеко, в Інтинському таборі, де відбували ув’язнення представники різних народів - прибалти, грузини, вірмени. Не маючи ні словників, ні підручників, записував слова в саморобний із жовтого паперу з цементних мішків блокнотик слова та фрази від табірних товаришів, а коли випадала нагода дістати літературні твори новозасвоюваними мовами, відразу ж брався за переклад.

    Правда, його важкому табірному університетові передувало навчання у Київському інституті народної освіти, де викладали Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов, знайомство із Валер’яном Підмогильним, Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Миколою Бажаном, знання основних європейських мов та вдалий дебют на перекладацькій ниві.

    Народився Григорій Порфирович у селі Феськівці Менського району на Чернігівщині. У три роки навчився читати. Дуже рано потрапив до його рук журнал «Нива» з перекладами, які вразили хлопця, і він наполегливо береться за вивчення мов.

    Тридцяті роки - роки репресій проти української інтелігенції. Закінчивши ВНЗ, уникаючи переслідування за знайомство із уже засудженими вчителями і старшими товаришами, Григорій Кочур із дружиною їдуть працювати до Тирасполя, а потім - до Вінниці. Війна й окупація застала подружжя в Полтаві. Шукаючи, де заробити на шматок хліба, Григорій Кочур влаштовується працювати в історичному музеї. Відразу ж після звільнення проситься добровольцем на фронт, та СМЕРШ («Смерть шпигунам» - назва низки незалежних контррозвідувальних організацій у радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни - ред.) не дрімає - його з дружиною звинувачено в буржуазному націоналізмі й заслано на десять років до Сибіру.

    ЧЕРЕЗ РЕПРЕСІЇ ДО ЗІРОК

    Тут треба сказати, що українську перекладацьку школу в роки репресій було фактично знищено. І коли Кочур повертається в Україну, навколо нього гуртуються талановиті літератори - він став тією ланкою, яка поєднала творчі покоління тридцятих і шістдесятих років ХХ ст. В історії літератури будинок перекладача, куплений із допомогою Максима Рильського, бо шахтарської пенсії не вистачило, названо «Ірпінським університетом». В ньому бували Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ірина Жиленко, Вадим Скуратівський, Опанас Заливаха, Іван Світличний, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, точніше, весь цвіт тодішньої української інтелігенції, в тому числі й Микола Лукаш. Більшу частину будинку займали книжки, й розповідають, що в бібліотеці Вернадського, коли не знаходили якогось раритетного видання, рекомендували звернутися до Григорія Кочура: якщо і в нього немає, то вже ніде немає.

    Повністю реабілітований, Григорій Кочур тоді багато перекладав та друкувався, його прийняли до Спілки письменників України. Але період хрущовської «відлиги» (неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна - ред.) минув - і знову заборона згадувати ім’я перекладача та пильне око органів, чим займається, де буває та хто до нього їздить.

    Микола Лукаш у передвоєнний час університету не закінчив. Період окупації пережив у Кролевці, де був поранений і ледь не помер. Лише допомога ліками угорських солдатів, до яких Лукаш звернувся угорською мовою, врятувала йому життя. Коли Кролевець було звільнено, Микола Лукаш потрапив на фронт, а навчання після війни продовжив у Харкові.

    До Києва Лукаш переїздить після публікації перекладу роману головного редактора французької газети «Юманіте» Андре Стіля «Перший удар», висунутого на здобуття Сталінської премії. І друга половина п’ятдесятих - шістдесяті - найбільш плідні із творчого погляду роки Миколи Лукаша. Він перекдадає і друкує «Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, п’єси Лопе де Вега, «Мадам Боварі» Флобера, поезії Шіллера, Бернса, Міцкевича, Гюго, Гейне, Аполлінера, інші твори світової літератури. Аж поки критик Іван Дзюба не потрапив за грати. У березні 1973 р. Микола Лукаш написав до влади листа із проханням «ласкаво дозволити» йому, зважаючи на стан здоров’я засудженого, відбути замість Дзюби І.М. «визначене судом покарання».

    Зрозуміло, це був шляхетний, але все ж таки донкіхотський вчинок. Дзюбі зарадити він не міг, але авторові загрожував багатьма неприємностями. Так і сталося. Влада запрагла від Лукаша привселюдного каяття, мовляв, що його лихий поплутав, помилився він і зовсім не хоче замість Дзюби сидіти в тюрмі. На подібне перекладач пристати не міг. Єдине, чого домоглася влада, це ще одного листа, де є одне лиш речення: «У зв’язку з дотерміновим звільненням Ів. Дзюби анулюю мого листа до вищезазначених інстанцій від 23.ІІІ.73 р. як такого, що втратив свою актуальність».

    ТАКІ РІЗНІ КОЧУР І ЛУКАШ

    Микола Лукаш й Григорій Кочур мали досить відмінні погляди на переклад. «Я, коли перекладаю, - сказав якось Григорій Порфирович, прихильник традиційного напрямку, - намагаюсь повести в країну автора, тоді як Лукаш своїми перекладами повертає в Україну».

    Це дійсно так. Я пригадую, як у студентські роки потрапила мені до рук збірка поезій Федеріко Гарсіа Лорки. Першу сторінку, другу читаю, третю - і вже вражений. Вражений, бо досить сильно відчувається український колорит. Хто переклав? Микола Лукаш. Тоді це прізвище мені ще нічого не говорило. Та в кінці шістдесятих, коли збірка Лорки вийшла із друку, вона відразу потрапила до числа рідкісних. Наш сучасник і журналіст Сергій Грабовський говорив: «Ця невеличка книжечка у прямому сенсі слова «ходила по руках», її позичали у знайомих буквально «на одну ніч», її розшукували у книгарнях, на неї «полювали» по бібліотеках».

    Та водночас із захопленням пролунало багато критики. За рубежем, наприклад, у журналі «Сучасність» з’явилася стаття під назвою «Під тихими оливами, або Вареники замість гітар». Наскільки була слушною критика, можна сперечатися та сперечатися. А потім прийти до висновку, що іншомовні літературні твори краще читати в оригіналі.

    Лукаш геніальним був у всьому. Лагідної вдачі, щирий, товариський, він жив у скромній однокімнатній квартирі, де на кухні не було ні газової плити, ні раковини - викинув, бо заважали книжкам. Був театралом, затятим уболівальником «Динамо» і «забивав козла» в парку. Навіть у люті морози перекладач ходив лише у светрі чи благенькому піджачку.

    СКІЛЬКИ МІФІВ ПРО НЬОГО СКЛАДЕНО!

    Зайшов Лукаш до кафе. Зайняв столик. За сусіднім сиділи два темношкірі юнаки й говорили на якомусь африканському діалекті португальської мови.

    - Дивись, яка свиня, - каже один з них, показуючи очима на скромно одягнутого літератора.

    Не витримав Лукаш і відповів на тому ж діалекті:

    - Ага, свиня, тільки не чорна.

    Або іншого разу в гастрономі у центрі Києва продавщиця обурилася, що Микола Лукаш звернувся до неї українською:

    - Опять на этом телячьем языке. Скажите по-человечески, что вам надо.

    - Пожалуйста. Идите вы…

    І Микола Олексійович відправив цю нерозумну жінку так далеко, що вона лише рота розкрила.

    Любив митець влучне слово і все життя їх збирав. Збирав, щоб потім укласти найповніший словник української мови. На жаль, із того зібраного надрукована лише «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» (2003 р.).

    А ще розповідають, як Максим Рильський, прочитавши Лукашів переклад «Бал в опері», вигукнув, не приховуючи подиву: «І де він набрався отих слів?!»

    Багато людей захоплювалися Лукашем. Мойсей Фішбейн, відомий український поет і перекладач, лауреат премії ім. В. Стуса сказав якось: «Микола Олексійович Лукаш був генієм. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був генієм, він був українським генієм».

    Під стать йому Григорій Кочур, енциклопедист, учитель, який виховав не одного майстра перекладацького цеху, який сам перекладав без підрядника із 29 мов твори 33 літератур. Перекладацький дивосвіт Кочура обіймає значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, який жив у сьомому сторіччі до нашої ери) та географічний простір - Європу, Америку, Північну та Південну, і Азію.

    Микола Лукаш помер у 1988 р. Але ще задовго до останнього подиху іронічно стверджував: «Кажу від імені живих: «Чом голову морочите? Я пам’ятник собі воздвиг, А ви собі як хочете».

    Григорій Кочур пережив свого молодшого товариша на десятиліття.

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05