РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 30 (8 серпня 2014) 

  • За журавлиними веснами...

    Доля дарувала мені на житейських серпантинах чимало зустрічей із цікавими людьми, які, здебільшого, потому ставали героями журналістських сюжетів, декотрі з них навіть послужили добрим приводом для написання кількох книг, що вийшли з роками з-під мого пера. І цього разу вдячний долі, що порадувала мене не менш цікавим знайомством од багатьох попередніх. Про те, що в залізничному осерді Козятина мешкає сьогодні небіж відомого письменника, Героя Соціалістичної Праці Юрія СМОЛИЧА, я чув раніше й усе вишуковував нагоду знайомства з ним.


    На фото із сімейного альбому - Іван СМОЛИЧ у розповні житейського моря.

    ДОВКОЛО ІМЕНІ ВЕЛИКОГО МАЙСТРА СЛОВА

    Така нагода трапилася. Мій багаторічний козятинський приятель Володимир Симоненко, чия трудова стежка також пов’язана із залізницею, якось і познайомив нас. Запросивши Івана Смолича на гостини, він рекомендував познайомитись з ним. Скажу відразу, що позаяк його вже поважний осінній вік, усе ж з розвеснілого добродушного обличчя проглядалося щось вельми близьке від рис зовнішності його дядька Юрія Корнійовича. І не дивина в тому, адже це був рідний брат його батька. Знайомі риси вловилися, бо ж зовнішність письменника кожному з нас, людей старшого покоління, добре відома ще зі шкільної парти, коли ми зачитувалися такими художніми витворами Юрія Смолича, які давно ввійшли до надбання світової класики - «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні», «Вони не пройшли», «Без права на смерть», «Бої за фронтом», «Світанок над морем», «Мир хатам, війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий»... Відразу ж розбалакалися і, як зазвичай у таких випадках, вся та розмова з Іваном Миколайовичем зводилася довкола імені великого майстра прозово-поетичного слова. Він достеменно ним володів. Адже Юрій Смолич - автор титанічного творчого набутку, який приніс за роки письменницької праці на вівтар вітчизняної та світової літератури. Із тих же шкільних років добре ще пам’ятається, що такі маститі художники слова, яким був і Юрій Смолич, поспіль із витязями пера-сучасниками, як Юрій Збанацький, Іван Ле, Костянтин Кудієвський, Павло Тичина та Максим Рильський, Андрій Малишко та Володимир Сосюра, титан думки і слова геніальний Олесь Гончар, витончений майстер словесного пензля Михайло Стельмах....

    Той же Юрій Смолич, який починав свою трудову стежку в житті санітаром і дійшов до посади очільника провідних часописів держави, був головою Спілки письменників України. Його нагороджено двома орденами Леніна, низкою інших високих урядових нагород, удостоєний за високе слово звання Героя Праці, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України... Опріч такої титанічної державницької та громадської діяльності цей боян-златослов пера встиг за своє творче життя написати і видати мало не півсотні (!) повістей, романів, збірок новел та оповідань, довжелезну низку книг публіцистики...

    - Мені добре лежать на карбу пам’яті часто повторювані дядькові слова під час наших доволі частих зустрічей, - поринає в жагучі для мене спогади Іван Смолич. - Пригадую, що Юрій Корнійович любив повторювати: життя збігає за журавлиними веснами, і хоч би як кликав його вернутися… - хіба тільки й того, що журавлі навесні повертаються... Дуже я пишався родинною сув’яззю з Юрієм Смоличем, а вже надто збурювали душу якісь невимовні почуття, коли на уроках літератури йшлося про його творчість. Тоді мене неодмінно вважали своєрідним іменинником, розпитували про мої зустрічі з Юрієм Корнійовичем. А ми й справді часто бачилися в Києві, на його заміській скромній дачі... До того ж я мав добру нагоду для спілкування під час таких зустрічей з іншими письменниками, в гурті яких були такі, згадуються зараз, як Іван Ле, Юрій Збанацький, дуже радів я зустрічі, коли навіть якось був на ній присутній у дядька легенда епохи Олесь Гончар, бачив Миколу Зарудного… Власне, кого тільки не тримає пам’ять серця й понині, коли всі вже вони, як і дядько Юрій, повідлітали в невороття за журавлиними веснами... А мені й досі зворушують серце дядькові життєві напуття, коли він, поклавши руку мені на плече, говорив так щиро, проникливо в душу, що все те лягло десь на спід її, мов добірне зерно в добре зрихтовану до сівби ниву. Дядько вчив кожним словом своїм, як не розтринькати намарне жодної миті життя і ніколи не прагнути до чогось захмарного, а на все дивитися з відчуттям реального здійснення. Може оті його напуття й успадкувалися мною вже з юних літ, коли спинався на власні ноги. По тих журавлиних веснах і я відліковував свої роки.

    СВЯТКУВАЛО СЕЛО ПЕРЕМОГУ

    ... Весна за весною лебедіє в пам’яті Івана Смолича його витонченої живописної краси чарівне Полісся, в закутку якого примостилося рідне отче село Дубовик. Звідси й простелилися з роками його шляхи-дороги в самостійне життя. Не забувається з відстані прожитих вже мало не 80 (!), а в серці все ще бринить пролісково журавлина весна, як село святкувало Перемогу над ворогом. Тої пори якраз щойно скінчив перший клас малий Іванко Смолич. Не забулися напівголодні перші повоєнні роки, коли на вагу брили золота був кожен щойно викинутий у полі колосок жита-пшениці. Та всеж вижили, витерпіли, поспіль із іншими ровесниками та дочасно ставшими дорослими хлопцями й дівчатами, котрих до цього спонукала війна, скінчив десятирічку в Потіїві й одразу ж восени покликали дороги солдатські. Пройшовши курси санітарної служби, потому й служив, як і свого часу його дядько Юрій Смолич, санітарним інструктором у військовій частині. Випало і хліба збирати на легендарних цілинних землях у Іртишську, що на Павлодарщині. Все те й досі цупко тримає пам’ять. І часто з роками, коли вже встиг скінчити Київський медичний інститут, став на подружній рушник із коханою подругою життя Арміною. Коли попідростали два синочки-соколята Павлусь та Сергійко, він їм часто й сповідував душу про своє романтики сповнене молодече життя од того незабутнього першого дня Перемоги, який принесли й до їхнього глибинного поліського куточка журавлі на весняних крилах, і до висоти армійських буднів, цілинного гарту... Збігали роки. І не зогледілися в круговерті серпантинної буденщини Арміна та Іван Смоличі, як їхньому соколику-первісточку вже й полудень виповнився, як і їхні скроні першими снігами замело, мов по вишневому квітуванню пелюстками обкидало ранню зелень.

    СТАВ КОЗЯТИН ЖИТТЄВИМ ПРИЧАЛОМ

    А тим часом пам’ять усе тримає з пережитого. Адже довелося деінколи коритися примхам долі, бо ж то не поле вартувало перейти гінкою стежкою, а жити. Обрав же собі за професію Іван Миколайович фах лікаря санітарно-гігієнічної служби і добросовісно віддав цій важливій справі найкращі роки свого життя. Спершу його спровадили на Хмельниччину і до того ж відразу на посаду головного санітарного лікаря до Деражні, а згодом, у силу життєвих обставин, стане вже назавше життєвим причалом Козятин і родина залізничників. Адже якраз у їхньому осерді й випаде Івану Миколайовичу відпрацювати понад добрих три десятки літ! Тут він з роками служби буде удостоєний звання «Відмінник охорони здоров’я». Це вже працюючи на посаді головного санітарного лікаря Козятинської відділкової санітарно-епідеміологічної станції Козятинського відділка Південно-Західної залізниці. Ось як про його ставлення до службових обов’язків свідчать рядки однієї з характеристик: «...перебуваючи на згаданій посаді, зарекомендував себе винятково з позитивного боку, дисциплінований, в усьому залишається чесним, вимогливим до себе та підлеглих, не терпить ледарства та лицемірства з боку оточуючих, знаючий і чуйний до людей». Може й звідси в сімейному схороні Смоличів можна бачити сьогодні не один десяток достойних винагород за працю - почесні та похвальні грамоти, подяки від вищих владних структур, галузевого керівництва. А ще на грудях Івана Миколайовича в дні всяких торжеств висявають нагороди за добросовісне служіння людям. Адже випала на його послужну долю ноша далеко не з легких. Працюючи у залізничному підрозділі на такій відповідальній посаді, Іван Смолич зважував насамперше на те, що йдеться про високу відповідальність перед суспільством за доручену йому справу. Це повсякденна турбота про санітарно-гігієнічні умови залізничників у кожній ланці їхньої роботи. Це не тільки ретельна перевірка стану побутових умов на робочих місцях, у душових приміщеннях, їдальні, належний стан санвузлів, роздягалень, контроль згідно з вимогами санітарії та гігієни у різного типу пересувних засобах роботи на залізниці... Ретельності вимагала навіть своєчасна перевірка місць проживання залізничників у гуртожитках, якість питної води... До слова, якраз завдячуючи участі Івана Смолича в діяльності науково-технічного товариства медичної секції Козятинського відділка спільно з відділом водозабезпечення Козятинського відділка розроблено і впроваджено раціоналізаторську пропозицію з розробки нової конструкції обладнання на фторирування води на водогонах Медведівки та Роставиці. З цього приводу Іваном Смоличем було підготовлено науково-практичну роботу на тему: «Вплив вмісту фтору в питній воді на захворювання карієсу зубів у дітей», і вона знайшла своє місце в збірнику «Актуальні питання практичної медицини». А опісля проходження фахових курсів у Москві та Києві автора було атестовано кваліфікаційними комісіями, як організатора, охорони здоров’я першої категорії.

    Вже достойно дослужившись до тієї межі, що можна було б і думати про належний відпочинок, усе ж таки Івану Смоличу, як мовиться, лише у сні приходив спокій. Він залишався і в свої високі прожиті літа людиною непогамовної життєвої енергії, заповзятливості, в усьому сприяв оточуючим, приходив на допомогу молодшим колегам у своєму рідному колективі. Адже, поступившись місцем молодій зміні на посаді головного очільника санітарно-епідеміологічної служби козятинських залізничників, Іван Миколайович залишався на посаді начальника санітарно-контрольного пункту лікаря-епідеміолога станції Козятин. Уже з 2007-го року Козятинська лінійна СЕС зазнала сьогоденного статусу - Державний заклад «Козятинська лінійна санепідстанція на Південно-Західній залізниці Міністерства охорони здоров’я України». Під скіпетром такого перелицювання Іван Смолич ще пропрацював два роки і поважний вік сказав про себе - треба знайти час на заслужений відпочинок. Але й тут не застала його зненацька осінь життя. Бо такі ентузіасти і невтомними живуть у просторово-людському оточенні непогамовності. Вони віднаходять себе в буднях, залишаються бодай у чомусь потрібними людям. Як це складалося в житті його дядька - славетного майстра пера і високоповажного державного і громадського діяча, котрий до останнього залишався сівачем добра і краси на ниві велелюддя. І все це достойне й гідне успадкувалося з роками його небожем Іваном Смоличем. Адже навіть сьогодні ця добра людина знаходить час поспілкуватися з учнівською молоддю в школах міста залізничників, буває за мудрого гостя і в колективі майбутніх володарів сталевих магістралей у місцевому залізничному училищі. Не забуває Іван Миколайович і частенько переступити поріг установи, якій оддав найкращі роки свого трудового життя, щось розумне порадити молодим спадкоємцям благородної, хоч і вельми заважкої справи в наших буднях.

    ...Одшуміли за журавлиними веснами роки за роками. Багато чого надиктувало життя в своїх вимогах Івану Смоличу. Але він упорався з усім, що стояло перед ним: створив гарну родину, виростив з вірною дружиною синів-орлів, поставив на ноги, дав путівки в життя, доглянув дбайливо не одне дерево, з любов’ю посаджене, виховав достойну зміну у своєму професійному житті, нажив найважливішого за довгі роки - гарних і щирих друзів повсюдно, куди тільки спроваджувала послужна доля. А тому щоразу з певністю вірить, що зерна добра, засіяні ще в пори юності в його душу й серце мудрим сівачем - дядьком Юрієм Корнійовичем, уже проросли і їм ще проізростати за покликами журавлиних весен, які завше несуть кожному з нас перемогу в житті...

    Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ, журналіст (Спеціально для газети «Рабочее слово»)
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05