РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 23 (20 червня 2014) 

  • Батьківські крила, або Про дитячий садочок і взагалі про життя…

    Так страшно залишитись без батьків,

    Не маючи в наставниках нікого,

    Моліться за здоров’я матерів,

    Щоб не пізнати відчаю гіркого.

    ***

    Довго будем слухати слова -

    Мамину науку, вже по літі.

    То давай – помолимось як діти,

    Доки мама з нами і - жива.

    Із власного досвіду пам'ятаю яскраву картину: тато кудись мене веде за руку. Заходимо у будівлю, на стінах малюнки героїв казок, мені цікаво, потім… У пам'ять врізалася стіна з білим радянським кахелем і одвірок, в який я вчепилася руками, ногами, мозком… Сльози і вереск: «Папочка, не оставляй меня здесь, папочка, я с тобой хочу!»


    Автор із батьками.

    НА ВАГУ ЗОЛОТА

    Тато (на дворі 1977 р., Радянський Союз) мовчки, як годиться справжньому комуністу, «чтоб не ударить лицом в грязь» перед обов’язком здати дитину у садочок, чесно, з усіх сил намагається відірвати мене від того одвірка. Та це йому не вдається, не дивлячись на те, що я вже була у нього на руках!

    Якось все ж вихователька мене забрала. Пам’ятаю тільки одне - страх. Я боялася всього: взяти іграшку, спитати про щось, попросити води… Свій час у садочку я проводила «на стільчику». Для вихователів така дитина була на вагу золота!

    І хоч завдячуючи «стільчику», у мистецтві малювання не було мені рівних, та хіба можна уявити собі, що зараз, у наш час, хтось з батьків при такому настрої дитини - не «відставить» той садочок на декілька днів, не візьме на свій рахунок, чи відпустку, чи зовсім не звільниться з роботи?

    НЕ ВСЕ БУЛО ТАК ПРОСТО…

    Батько працював на той час у Київському технікумі зв’язку викладачем інженерної справи для іноземних студентів. У той час, справді, таку відповідальність доручали тільки спеціалістам високого рівня. «Морально стійким» як тоді казали, із незаплямованою репутацією громадянам, відданим своїй справі, Радянському Союзу та комуністичній партії. Тому навіть допустити думку, якось «відсунути» роботу заради власних проблем, було злочином. Та й у самого громадянина не було сумнівів, що саме такою повинна бути радянська людина. Тим більше, з повоєнних років люди звикли, що тоді просто так відповідальну роботу не втрачали і не йшли з неї. Це була або «втрата довіри партії», або арешт. Тоді всього боялися. Зокрема тато - сказати зайве, підвести партію… Мама більш за все боялася - алкоголіків, бандитів та інфекцій (такі були часи)…

    Та це я зараз розумію, а тоді? Тоді, у дитинстві, був такий стрес, і запам’ятався він на все життя. Ненавиджу той час! І не можу простити його за те, що виховав такий обов’язок у моєму батькові, витіснивши собою просту батьківську жалість.

    ЩАСТЯ, ЯКЕ НЕ ЗРОЗУМІТИ СЬОГОДНІШНЬОМУ ПОКОЛІННЮ

    А де ж була мама, запитаєте ви? Мама була. Причому дуже любляча і турботлива, але ж так само віддана Батьківщині, роботі, безхитрісна для себе і гіпервідповідальна для інших. Народжена перед війною, найменша, восьма (!) дитина у родині (тоді народжували багато дітей, з надією, що хоч хтось виживе) з грізним батьком, переживши страхіття війни, голоду…, маленькою тендітною дівчинкою пішла працювати на Дарницький вагоно-ремонтний завод. Тягала вагонетку з важелецькими деталями для поїздів, а ввечері навчалася у вечірній школі. Тоді вона називалася «Школа рабочей молодёжи». І весь час мріяла хоч якесь відношення мати до медицини. До цієї мрії вона йшла, як могла. Часто згадувала, що згодна була хоч туалети мити, аби бути біля тих «великих» людей у білих халатах. Одного разу кинула все, поїхала до Києва влаштовуватись у залізничну лікарню №1. І влаштувалась.

    Коли приїжджала електричкою у м. Носівку Чернігівської області і йшла додому - по дорозі збирала дрова і тягла їх на плечах. Бо знала, як важко її мамі без неї справлятися з домашніми справами.

    Мама розповідала, як вона на роботі і зі своїми обов’язками справлялася і турбувалася про хворих. Співчувала кожному: і вислухає, і підтримає. Тоді навіть звичайний телефон для багатьох був далекою мрією, а людина могла раптом потрапити до лікарні, і рідні не знали, де вона. Не раз мама допомагала їм «знайтися» - брала адресу і їхала сповістити, передавала передачі, лежачих хворих годувала з ложечки. Всі вдячні були, всі чекали, коли ж прийде Лідочка.

    Одночасно з роботою ще встигла закінчити різні курси, в тому числі і машинопису та діловодства. Через деякий час за старанність, чесність і обов’язковість, головний лікар взяв маму на посаду секретаря-друкарки. А така робота закінчувалася не рано, і кожен день їздити електричкою додому було дуже важко. Дякуючи головному лікарю, «облаштували куточок» у лікарні, де мама ночувала. Вона не лягала спати, поки не обійде всіх хворих, кому щось потрібно було, і медсестрам допомагала, і чай подавала черговій зміні із задоволенням… Яке це щастя було - ніколи не зрозуміти сьогоднішньому поколінню.

    Якось одна жінка, дивлячись, яка мама турботлива, і дізнавшись, що цій дитині немає де жити, сказала їй, що сусіди шукають собі дівчину, яка б доглядала за їхньою старенькою хворою бабусею (а за це - безкоштовно мешкала б разом з цією бабусею у центрі Києва) і що вже розповіла їм про маму. Тож вони дуже чекають на відповідь. Звичайно, мама з радістю погодилася. Так вона доглядала ту бабусю декілька років. Одного дня бабуся зібрала родичів і дякувала мамі, розповідаючи всім, що це Ангел, посланий їй, і що тільки завдячуючи Лідусі її життя було продовжено на ці роки… А родичі бабусині пообіцяли мамі, що за таке старання залишать їй цю квартиру. Коли бабуся померла, звичайно ж квартиру ніхто не подарував. Щире та наївне дитя…

    Головний лікар допоміг мамі оселитися у гуртожитку (щастило на чуйних людей, за що мама все життя була їм вдячна). Такі наставники трапилися і мені в свій час. Насправді, мабуть, кожен може у своєму житті згадати хоч одну таку людину-оберігача. Та от, якби далі кожен сам теж ставав таким оберегом для молоді?! На мою думку, це допомагає людині сформувати правильне відношення до життя, навчає людяності і вдячності.

    Потім мама закінчила курси спеціалізації рентгенлаборантів. І ось воно - «Мрії збуваються!» - переведена на посаду рентген-лаборанта до рентген-кабінету. Цьому кабінету вона присвятила 45 років життя.

    ОТ ТАКА ВОНА ДИТЯЧА ЛЮБОВ

    Ще до мого народження в мами з’явилася донечка: від важкої хвороби померла мамина рідна сестра, і сиротою залишилася її дитина. Мама з батьком забирають Тетянку до себе у Київ: оточили турботою, вивчили, видали заміж…

    Коли я пішла до школи, мама перевелася на нічні зміни, щоб повністю приділити себе дому, і нам, до останнього подиху…

    Пам’ятаю, коли мама приводила мене до себе на роботу, часто дорослі тьоті запитували: «Ирочка, а кого ты больше любишь - папу или маму?» І хоч була ще зовсім маленькою дівчинкою - дошкільнятком, але запам’яталося, що у душі я обурювалася: навіщо вони це роблять - адже я люблю їх обох. Але тата трошки більше, і повинна сказати правду, а це, можливо, неприємно буде чути мамі. Але ж якою стриманою і мудрою потрібно бути матері, щоб не ображатися і розуміти істинні мотиви дитини. Зазвичай, тато приходив з роботи, коли я вже спала, тому дуже скучала за ним. А він в свою чергу не міг відмовити на вихідних дитині у цукрових льодяниках на паличці - різнокольорових півниках (які мама забороняла купувати, бо там невідомо які фарбники і т.д.). Або щоб не привезти для мене з відрядження тоді ще такі фантастичні жувальні гумки, наліпки і т.д., проти яких була мама. Це були наші з татом секрети. От така вона дитяча любов…

    Так само зараз я не розумію, як можна відділяти День матері від Дня батька? Бо для дитини - це одне ціле і любить вона батьків однаково і страждає без одного з них (як без одного крила) однаково. Я хочу, щоб ніхто ніколи не запитував дітей: кого ти більше любиш - маму чи тата? Я мрію, щоб в сім’ях панувала любов і мудрість, для того, щоб діти мали і маму і тата. А також, щоб кожен з дорослих відчував не тільки свою дитину, а й ту, що поряд. Бо комусь за неї так само болить серце, любов якого, можливо, ми вчасно не цінимо!

    «…Я ВСЕ ЕЩЕ ГОВОРЮ В БУДУЩЕМ ВРЕМЕНИ О ПРОШЛОМ…»

    Це вже потім-потім відчуваєш, як не вистачає цих теплих рідних долонь, геть у зморшках від важкого життя і невтомної праці. Розумієш, звідки такий нервовий страх за маленьку дитину, навіть коли вона поряд, тільки в іншій кімнаті; коли йдете разом до магазину, але не за руку; коли відпустити дитину-школяра на дискотеку страшно, ніби вона йде на фронт; коли затримка 23-літньої «дитини» з роботи на 2 години розцінюється як пропажа і розпочинаються справжні пошукові заходи… І навіть чому саме тато мене повів перший раз до садочку. А як по-іншому можна було «відірвати» від себе - пізню, бажану, єдину дитину - і «віддати» чужим людям?!

    …Мамо! Як пригорнулась би зараз, розказала б, що все зрозуміла, пожаліла б вже ніби свою дитину! Стільки розпитала б!

    ...Шість років вже немає матусі. Перший рік, весь час хотілося то покликати, то запитати щось… Буває, кинешся - мама знає! А вже ні в кого запитати, вже ніколи не дізнаєшся… (про це моє відчуття співає Тіна Кароль: «…Я все еще говорю в будущем времени о прошлом…» Які точні слова! Це саме те, що зі мною відбувалося). І тоді картаєш себе: чому ж раніше не розпитала, чому ж так швидко все промайнуло, чому ж якось не так воно було? За що взагалі тому поколінню випало таке тяжке життя, втрата дітей (старших на війні, і у репресіях, а менших - з голоду)? Скалічені страхом і смутком душі тих, хто вижив…

    Та скільки пам’ятаю себе, ніколи не чула від батьків (дітей війни) нарікань на справді не легке та не багате життя, але часто чула для когось може банальну мрію - «Лишь бы не было войны».

    ДИВІТЬСЯ НА СВІТ ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

    Коли я вже мала свою дитину, твердо знала, що не буду тримати її весь час «біля спідниці», але й ніщо не буде для мене важливіше.

    Вдалося. Коли прийшов час йти до садочка, у малого не було ні однієї нотки страху. Сам прокидався, одягався і навіть у вихідні запитував іноді: «Коли вже у садочок?» І це при тому, що садок не біля будинку, потрібно було їхати декілька зупинок, і це при тому, що він там займався, практично, як у школі.

    Як багато залежить від цілей часу! Та найбільше - від батьків! Як потрібно ретельно підходити до всіх питань, пов’язаних з дитиною! Де цьому навчитися? Достатньо буде намагатися дивитися на світ дитячими очима і попереджувати їх дитячі проблеми. Благо, у наш час людина має безліч знань, можливостей і свободи для їх реалізації.

    ДЯКУЮ ЗА ЧУЙНІСТЬ

    Робота - вагома частина нашого життя. Як все пов’язати, як все охопити? Тож велике значення мають оточуючі люди, які можуть не здогадуватися, та впливають навіть на долі чиїхось дітей. І тут вже можна вважати щастям - якщо на роботі є людяне відношення, коли крім вимог професійності, тебе розуміють у життєвих обставинах, підтримують у складних ситуаціях. Тепер, коли й сама я мама - ціную чуйність людську над усе, і вдячна за неї, як була вдячна мама у свій час.

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА, Фото із сімейного архіву
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05