РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 20 (30 травня 2014) 

  • Терновий вінок пам’яті

    Є, на щастя, в історії імена, які стали невід’ємною частиною нашого народу, увібрали в себе його неспотворену часами живу душу. Таким з-посеред багатьох других постатей стало й ім’я Тараса Шевченка. Навіть попри півтори сотні літ опісля його смерті поезія Кобзаря невмирущо для всенького світу викликає почуття гордості й милує не тільки милозвучністю слова, а й надихає почуттям гордості за наш народ.


    Місце першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі.

    З вікна п’ятиповерхівки, в якій у Ленінграді мешкала сім’я мого старшого брата Миколи, відкривалася панорама Смоленського цвинтаря. Не можна сказати, що видовище радує красою. Адже пантеон мертвих завше пригнічує. Але, зрештою, найстаріше пітерське міське кладовище так заросло, що за буянням дерев ні склепів, ні хрестів здалека вже й не розібрати.

    Микола міг замінити екскурсовода в Ермітажі чи навіть у музеї Лаври Олександра Нєвського. І коли щось нам натхненно оповідав, то слідом, прислухаючись, збирався цілий гурт.

    Здавалося б, що можна оповісти про оте саме Смоленське кладовище?! Пам’ятається, як одного дня зупинилися на центральній алеї біля кількох доволі скромних могил, чепурно прибраних. Ще біля однієї, ще…

    …Ідемо далі. І у якихось зарослях виринає якийсь морочний велетенський склеп. «Ось тут, - каже брат і молиться, - погребені триста священиків, розстріляних у двадцятих роках енкаведистами. З церквів, монастирів і скитів забрали золото, срібло, ікони, книги й рукописи й навіть метричні книги. Храми спалили. Священнослужителів закатували, а живих ось тут закопали... Колись-то буде і їм возведено храм...».

    Аж ось і на виході для нас, а для всіх других на центральному вході до кладовища, зупиняємося біля великого каменя у ріст людини, на якому викарбовано слова:

    «Здесь 12 марта 1861 года было первое захоронение Великого Поэта Украины Тараса Шевченко».

    Не знаю і ніде не вичитав, коли встановлено цей пам’ятник. Але коли російські й водночас українські політики нацьковують одна на одну дві великих нації, то нехай на свій політикум зберуться до цього каменя: він - своєрідний вердикт історії і дорога до примирення.

    ...Червоною китайкою покриту домовину з Шевченком згодом повезли в Україну Васильєвським островом. Тим самим, де сьогодні є вулиця Шепетівська, названа так ще у тридцятих роках минулого століття. Звідтам Адміралтейською площею і Нєвським проспектом коні доправили прах поета до Московського вокзалу. Першою у Росії залізницею Кобзар доїхав до Москви і зупинився у церкві Тихона, куди до нього на прощальний молебен зібрались сотні людей. А вже до Києва труну везли кіньми поштовим трактом нашвидку, бо тепліло. Зупинялися у багатьох містах, де хотіли попрощатися з небіжчиком. В Орлі зібралася величенька процесія із духовенства, міщан, молоді, гімназисти та викладачі, печально грав оркестр Камчатського піхотного полку.

    У Києві домовину зустріли ще на лівому березі Дніпра. Заздалегідь міською інтелігенцією визначено було, що молебень за поетом і художником відбудеться у церкві Різдва. Жандарми отримали наказ «згори» і тому до центру міста процесію не допустили, промови заборонити. Та у храмі якась і подосі невідома дослідникам творчості Кобзаря жінка у траурному вбранні добилася до домовини і поклала на неї терновий вінок.

    До пристані домовину студенти несли на руках, звідти її переправили до Канева у супроводі братів і сестри поета, його родичів та Івана Сошенка з родиною. До речі, це той самий Сошенко, котрий випадково зустрівся з Шевченком у 1833 р. у Літньому саду в Петербурзі, став його довічним другом, увів його в петербурзьку Академію мистецтв, а згодом сприяв викупу із кріпацтва.

    Кілька днів і ночей селяни доовкружніх сіл на доволі і так високій Чернечій горі висипали та впорядковували велику могилу. З ними заступом пліч-о-пліч працював друг поета художник Г. Честахівський, який читав людям вірші поета.

    До Чернечої гори стікаються дороги з усієї України, люди їдуть сюди з усього світу, щоб віддати шану Кобзареві... А у грудні 2002 року мені востаннє судилося з печальної нагоди побувати у Санкт-Петербурзі - на похоронах брата, відомого в Росії вченого, доктора технічних наук. У потязі, що начеб-то не поспішав вести у Шепетівку, складалися строфи з присвятою братові Миколі, що згодом увійшли до книги поезії «Проща».

    2013 р. літературно-мистецький журнал «Склянка Часу», що виходить у Каневі і йде до читачів України, Росії, Німеччини та Австрії, оголосив Міжнародний поетичний конкурс «Чатує в століттях Чернеча Гора» на кращий поетичний твір до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. В ньому взяли участь майже півтори тисячі професійних і самодіяльних поетів, у тому числі із зарубіжжя.

    Майже двісті поезій переможців першого туру надруковані у віснику цього Міжнародного конкурсу, а вірші 17-ти переможців - у журналі «Склянка Часу». У тому числі й мій, якому редактори дали назву «Ми пригорнем до тебе Україну…»:

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    - Мені ж бо крок лишився до кінця…

    Коли несли на цвинтар домовину,

    В його очах холодний світ закляк…

    - Я пригорну до тебе Україну! -

    Втішав устелений тернами шлях.

    Під ноги у литаври било груддя,

    Калини гілку в землю хтось встромив…

    - Клянись, - почув він подих вітру, - людям

    Служити будеш, чи - аби прожив?!

    - Клянись, - заклякла спустошіла хата.

    - Клянись, - кричали з гаю солов’ї.

    - Клянись, - вмовляла яблуня крислата, -

    Ми ж бо свої, ми ж рідні всі, твої…

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    Мені ж бо крок лишився до кінця…

    З полиці взяв лиш «Кобзаря» в торбину,

    Перехрестивсь в порозі без сльози…

    - Ми пригорнем до тебе Україну!

    - Благословляли отчі образи.

    Курними й кам’янистими шляхами

    Життя вело його, немов старця,

    Червоними і чорними нитками

    Мережило поволі комірця.

    З ним був «Кобзар», а ще - село поліське,

    В якому окрізь долі та роки,

    Збиралися, лиш загримить, у військо

    В полки з лісів дрімучих козаки.

    З ним йшли опліч до самого загину

    Хмельницький, Наливайко, Кривоніс…

    - Ми пригорнем до тебе Україну!

    - Сковорода суму стражденну ніс.

    Пошила мати синові сорочку

    Та вишити не встигла комірця.

    - Життя змережить, - мовила, - синочку,

    Мені ж бо крок лишився до кінця!

    На цвинтарі Смоленськім в Петербурзі

    Шевченко в непривітну землю ліг…

    Й тобі тут поруч, дальній брате, друзі

    Знайшли останній скорбний оберіг.

    Пошила мати синові сорочку…

    Олександр ЦАРИК, член Національної Спілки журналістів України, м. Шепетівка
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05